Стрімкий потік нового двадцять першого століття християнової ери переконує нас, сучасників, у тому, що суспільне життя, уся звілінація в цілому прискорено та незворотньо рухається у певному напрямку. Але хто задає цей напрямок? Орієнтири, які все швидше миготять у такому русі, не є зараз для нас темою обговорення. Ми звернемо увагу на те, що вагони цього «рухомого складу» нашої цивілізації — це різні людські спільноти, які базуються на платформах, що скоріше не національні, а культурно-цивілізаційні. Багажем у цих вагонах є культурні надбання, уявлення, цінності та ідеали, пов’язані з відповідними релігійними традиціями. Але ці цінності та ідеали переплітаються із швидкоплинною реальністю, яка не завжди відповідає омріяним ідеалам. І тоді виникає спокуса знайти очевидного ворога, який, як видається, веде людство в неправильному напрямку. Ми легко це бачимо, згадуючи відповідну риторику відомих лідерів декількох країн.
А що ж Церква? Чи стосується її швидкий хід цивілізації, зміни в суспільній свідомості? Як вона має реагувати на них, принаймні декларувати свою реакцію? Дослідження цієї зміст цієї статті. Звісно, легше говорити про Церкву взагалі, а не в конкретному історичному та географічному вимірі. Але все ж треба навести загальні принципи, виходячи із відомих тез апостола Павла із Послання до Ефесян: 2, 19 – 2, 22.
«Отже, ви вже не чужі і не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові. Ви збудовані на підвалинах апостолів і пророків, з наріжним каменем — самим Ісусом Христом, на якому вся будівля, складаючись злагоджено, зростає у святий храм у Господі, на якому і ви будуєтеся Духом на оселю Божу. 4, 11 – 4, 16.» «І Він настановив одних апостолами, інших пророками, ще інших проповідниками доброї вістки, а тих — пастирами та вчителями, щоб вдосконалити святих для діл служіння, для збудування Христового тіла, доки всі не дійдемо до єдности віри й до пізнання Божого Сина, в мужа досконалого, до міри зростання в нас повноти Христової. Аби ми не були більше підлітками, які хитаються і захоплюються всяким вітром науки за людською підступністю, за лукавством до хитрого блуду. А істинною любов’ю всі зростали в Того, Який є глава Христос; з Якого все тіло, що складається і з’єднується всякими зв’язками, що взаємно скріплюються, при дії в свою чергу кожного члена, одержує приріст на розбудову самого себе в любові».
Отже, зведення, зростання Церкви йде через, по-перше, удосконалення кожного її члена, по-друге, через зміцнення і збагачення союзів, зв’язків між членами. Завдяки удосконаленню зв’язків, що скріплюють, відбувається взаємне збагачення членів, зміцнюється їхній союз з Главою Церкви і змінюється якість взаємного буття-спілкування у любові. Звісно, це ідеальне бачення-побажання. У реальності і спілкування у Церкві, і взаємодія Церкви з навколишнім світом (суттю цього спілкування має бути благовістя і освячення світу) наштовхується на буяючі людські пристрасті, які розділяють і роз’єднують людей, віддаляючи їх від життєдайного Тіла Христового. Тому в усі часи, як від початку, так і в наші дні, разом відбуваються два процеси: зростання Церкви та освячення нею світу; секуляризація світу, його відхід від Церкви через пристрасть, гріховність. Часи, які багато хто з християн сприймає як останні, характерні видимою домінантою згубних пристрастей. У ап. Павла читаємо в посланні до Тимофія (2 Тим 3, 1-5): «Знай же, що в останні дні настануть тяжкі часи. Бо люди будуть самолюбними, грошолюбними, чванливими, гордими, наклепниками, батькам неслухняними, невдячними, нечестивими, недружелюбними, непримиренними, злочинними, розбещеними, жорстокими, недобролюбними, зрадниками, нахабними,… такими, що мають вигляд побожности, але сили її зреклися». Багато чого з описаного ми спостерігаємо як ознаку наших часів. А з іншого боку, коли ті часи не були останніми? Коли в суспільстві не було названих апостолом гріхів?
Отже, пригадаємо дві тенденції: освячення світу через збудування Церкви та її розширення; занепад світу через відхід від життєдайного джерела. Вони мають місце у житті завжди, особливо в наші дні. Як визнання цієї тенденції впливає на наше ставлення до сучасних процесів у суспільстві, які, як може здатися, прямо не пов’язані із Церквою, але суттєво впливають на різні сторони життя? Мабуть, є тенденції, прямо гріховні та негуманні з позиції християнства. Це, наприклад, леґалізація абортів, засилля низькопробної маскультури, соціальне відчуження поколінь та кожної людини зокрема. Це також Феномен споживацтва і пов’язане із ним засилля реклами, коли економіка направлена не на задоволення тих потреб людини, які необхідні для конструктивного, творчого та взаємодавчого (щодо ближнього) життя, а на задоволення примітивних плотських насолод. Найтиражніші видання — жовті таблоїди, найвідвідуваніші сайти — з сороміцькими роликами та зображеннями, найпопулярніше питво — алкоголь та інші напої, що збуджують. Але є і такі феномени сучасної цивілізації, які прямо не показують про абсолютне падіння у прірву гріха. У суспільстві (принаймні, західному, яке, очевидно, є локомотивом усієї цивілізації) у XX, а згодом і у ХХІ столітті, значно більше уваги приділяється до слабших та менш адаптованих. Це пов’язано із тим, щоб вони стали повноцінними членами суспільства. Приклади: виток екологічної культури, турбота про інвалідів, наполегливі зусилля щодо становлення гендерної та расової рівності, заміна дитячих інтернатів на інститут усиновлення тощо. В Європі, принаймні серед членів Євросоюзу, багато робиться для того, щоб загальноевропейська культура була ансамблем рівноправних культур. Виникають розвинені структури громадянського суспільства, які здатні на швидку і впливову солідарну реакцію, коли влада чи її представники зважають на найменш корупційні чи інші неморальні дії.
З того часу, як Інтернет почав перетворюватися на провідний інформаційний простір (в західній цивілізації це вже стало доконаним фактом), дуже значущим став найширший розвиток соціальних мереж. Отже, кожен з мешканців сучасного глобального світу переживає себе як члена різних спільнот, починаючи від родини, навчального закладу, територіяльної громади, громадянства, закінчуючи мережевими спільнотами у Фейсбуці. Вся ця сукупність самовизначень, самоідентифікацій робить людину причетною до певної ідентичності. У ХХІ столітті ці ідентичності стають, як правило, наднаціональними. Так, із певним узагальненням можна говорити про ідентичності, наприклад, північно-американську, латиноамериканську, європейську, загальноросійську (ідентичність «Русского мира») та інші. При цьому, звичайно, національна ідентичність залишається. Вона є більш актуальною для тих народів, які історично нещодавно стали незалежними або переживали загрозу щодо свого існування (тому у Центрально-Східній Европі, на Балканах, в Ірландії патріотизм є завзятішим, ніж у країнах давньої европейської демократії). Ідентичність, як випливає з цього міркування, є те спільне, універсальне, яке об’єднує великі спільноти. З іншого боку, наявність різних альтернативних каналів комунікації, поєднана зі свободою особистості, її відкритістю до мультикультурного світу, надає можливість самоідентифікації не традиційним шляхом (передачею від родини, від попереднього покоління), а через спілкування за інтересами і через реаґування на, так би мовити, потужні інформаційні сигнали. Тому ті держави і корпорації, які зацікавлені у формуванні зручної для себе ідентичності, розуміючи значення ЗМІ для цього, створюють вигідні для себе віртуальні інформаційні реальності, продукують різні інформприводи та міфи. Сформовані так ідентичності можуть бути відносно невинними (готи, толкієністи, рок-фани тощо), але можуть використовуватися і з геополітичною метою. У випадку гострих протистоянь ідентичностей може розгортатися потужна інформаційна війна. У цій війні більш завзятими та вигадливими є, звісно ті держави та режими, які мають значний досвід тоталітарного минулого, не соромляться брехні, цинічно звикли біле називати чорним, тьму — світлом і навпаки.
Різноманітність ідентичностей, Церква і християнська мораль
Великим скарбом, надбанням християнської цивілізації є переживання свободи як власної так і свободи ближнього, що є безумовним даром. Тому християнин-апріорі з повагою ставиться до ближнього, який «не такий, як я». З іншого боку Церква цінує, і вона тим сильна, тяглість, неперервність християнської традиції. Церковні люди, звичайно, переконані, що є універсальні цінності, — цінності Євангеліє, цінності, викристалізувані за дві тисячі років життя Церкви, які не змітаються тимчасовими віяннями. Якщо є цінності, то, отже, має бути і християнська церковна ідентичність. Як можна розуміти, що є «церковна ідентичність»?
Основною відповіддю є, власне, наведені вище слова апостола Павла. Тому в ідеалі моїм братом чи сестрою у Христі може бути людина з іншого краю планети. Якщо ми разом належимо до Церкви, ця людина не тільки ментально, а й душевно, сердечно, має бути ближча мені, ніж, скажімо, мій сусід, який Церкви цурається (хоч він і може декларувати себе «християнином», «православним», як 70% наших співвітчизників). Ми, очевидно, знаємо, що не всі люди, які називають себе, як і автор, православними, є такими одностайними у своїй православній ідентичності, щоб це уберігало їх від суперечок, у першу чергу, на основі різних цивілізаційних платформ, світоглядів, зрештою, національно-культурних ідентичностей. І у автора є підозра, що для більшості із нас саме така власна ідентичність є більш важливою, ніж християнська універсальність. Скажемо відверто, це стосується як прихильників, так би мовити, україноцентричної, так і москвоцентричної ідентичностей. Для того, щоб розгорнути далі наші міркування, запитаємо у себе: а чи були в історії Церкви, у християнських народів такі часи, коли люди, декларуючи себе християнами, ставили свою християнську універсальність значно нижче, ніж етнічну, державну та інші ідентичності? Та скільки завгодно! Кожна людина з певним багажем знань історії наведе в приклад силу війн, які вели католики й православні, католики і протестанти, православні і православні… І, глянувши на нашу частину світової мапи, запитаємо у себе: а що ж було основною причиною конфлікту християн між собою? Відповідь по суті, повторюю, у тому, що ми погані християни (маю на увазі не лише наше покоління, але й наших попередників), і у випадку конфліктів нехристиянські та неморальні цінності переважають над християнськими. Але мало хто з християн визнає те, що він керується найперше не-християнськими цінностями. Тому ті, хто вступає у конфронтацію з братами і сестрами по вірі, доводить, що його мотиви, його правда є істинно християнськими.
Які історичні приклади є найхарактернішими? У плані ідентичності, на наш погляд, основні історичні конфлікти були, коли християнське заступалося національним, коли християнське заступалося імперським. Охарактеризуємо те й інше.
Гіпертрофія національного полягає у тому, що християни з певною національною ідентичністю, культурою, мовою не схильні до стосунків, до відкритості щодо таких християн по вірі, але інших за ідентичністю. Як ілюстрація, стосунки між національними православними громадами в діяспорі, які вже десятиліттями діють у великих мегаполісах Європи та Америки, але належать до різних юрисдикцій та відчужені між собою. Ось приклад, відомий автору. Коли священик однієї з небагатьох мультинаціональних парафій тільки висловив уголос припущення про можливість переходу парафії до іншої юрисдикції (яка менше політично заангажована в цій країні), у сусідній парафії тої ж юрисдикції стали казати парафіянам першої: ви тепер не наші, сюди не заходьте. Ось ще приклад. У православному світі буває таке, коли не толеруються такі ж православні, які хотіли б молитися іншою мовою. У той час, як у інославних богослужіння здійснюється, буває, і чотирма мовами (в різний час відбуваються служби різними мовами), то, наприклад, у православних УПЦ МП центральних та східних областей тривалий час толерується богослужіння та келейні молитви лише церковно-слов’янською у російській вимові, відсікаючи від Церкви значну частину людей з українською ідентичністю. Сподіваємося, що, можливо, згодом ця ситуація зміниться на краще. Гіпертрофія національного, звісно, проявляється і в недоброзичливості, тиску на релігійні та національні меншини у країні або в регіоні. До речі, у сучасній Україні ми бачимо, що у деяких регіонах релігійні меншини, навіть ті, що століттями існують в Україні, роками не можуть отримати землю під будівництво свого храму. Країни з національно вираженою релігійною ідентичністю — це країни переважно Східної та Південно-Східної Европи. Історично вони не були імперіями, але необхідною стадією їхнього становлення та розвитку був пристрасний націоналізм, який сприяв швидшому звільненню від османського іга. Церква часто була причиною до національно-визвольних змагань. До речі, одним із наслідків цього націоналізму є квазі-імперські комплекси Сербської Церкви, яка не може змиритися з неминучою (як наслідок незалежності) автокефалією чорногорців та македонців. Більше сто років тому православні країни Балкан завзято воювали між собою: ми знаємо про конфлікти Сербії і Болгарії (1885 р.), Другу Балканську війну (1913 р.) та інші.
Продовження читайте у наступному номері
Протоієрей Богдан Огульчанський (Релігія в Україні/religion.in.)