Від книжок до додатка: історія, задум і реалії «Молитви Церкви»

Ще не так давно богослужбові тексти треба було шукати в кількох книжках – Часослові, Мінеї, Тріоді – і знати чимало уставних тонкощів. Сьогодні все це доступне за кількома дотиками до екрана телефона. Додаток «Молитва Церкви» став для багатьох вірян щоденним супутником у молитві, поєднавши календар, читання, тропарі, Житія святих і повні богослужіння. Про те, як народилася ця ідея, як вона виросла з волонтерського ентузіазму у всецерковний інструмент молитви, розповідає читачам «Патріярхату» отець Василь Рудейко, один із засновників проєкту.

– Як у вас чи, може, в когось іншого виникла ідея зробити щось подібне?

– Перші ідеї з’явилися ще тоді, коли я навчався в Німеччині, в Айхштеті, на початку двотисячних років. Ми з товаришем Войтехом Богачем, який тепер є священником у словацькій церкві, часто про це мріяли. Він був комп’ютерником, і ми уявляли, як колись бабусі прийдуть до церкви, дістануть ноутбуки, відкриють богослужіння і будуть молитися.

Відтоді техніка суттєво просунулася, можливостей побільшало. Ми почали думати про планшети; з’являлися й мобільні телефони, хоч тоді вони ще не були настільки поширені. Потім усе це на якийсь час призабулося. Згодом у межах співпраці з отцем Ростиславом Пендюком, представником Комісії у справах молоді, та їхнім проєктом «ДивенСвіт» я познайомився з програмістом і дуже хорошою людиною Андрієм Мартинишиним. Точніше кажучи, нас познайомив отець Ростислав у «Копальні кави». Ми поговорили і вирішили зробити для сайту «ДивенСвіт» богослужбовий календар з літургійними читаннями. Дуже просто: щоб людина, яка ходить до церкви, могла підготуватися до богослужіння, заздалегідь прочитавши Апостола і Євангеліє онлайн. І ми це зробили – спершу на онлайн-сторінці, а згодом як додаток. Це було ще перед Майданом, десь 2010 року, в «минулому житті». Уже тоді додаток працював на Android.

З часом у нашій співпраці з Андрієм і під час спільних походів на пиво ми додавали нові елементи. Спочатку календар називався «Календар “ДивенСвіт”». Додали туди тропарі й кондаки, потім усю Літургію, а відтак і служби добового кола. Літургія була найпростішою для оцифрування. З богослужіннями добового кола було трохи складніше через обсяг текстів. Тепер бракує хіба що обідниці. Але оскільки в нас щодня звершують Євхаристійну Літургію, то вона практично зайва. Все інше, що належить до «молитви Церкви», там є. Згодом додали Житія святих, «думку на день» із творів отців Церкви – і все розрослося. У якийсь момент сайт «ДивенСвіт» не витримав навантаження, кілька разів зависав, тож ми вирішили створити повноцінні окремі сайт і додаток, який тепер називається «Молитва Церкви».

– А ви бачили щось подібне англійською, німецькою чи іншими мовами, коли задумували цей проєкт?
– Як додаток – ні. Бачив лише книжечки на щодень в Айхштеті з богослужіннями добового кола. Але розумів, що нереально щоразу купувати нову книжечку чи просто її роздавати. Тому ми думали відразу про онлайн-ресурс.

– Але відштовхувалися від традиції молитовників чи збірників, як-от «Василіянка» на початку XX століття? Бо й вони були створені для допомоги людям, удоступнення текстів.
– Ні, прямого зв’язку не було. Насправді я як людина, що довго співала в крилосі (я ж із дяківської родини), добре розумів, що з нашим уставом молитися дуже незручно, бо більшість часу витрачаєш на пошук потрібного місця в кількох книжках. Для вечірні потрібні і Часослов, і Мінея, і Октоїх, і ще щось. Завжди треба щось комбінувати, знати купу нюансів: які стихири йдуть спочатку, які опісля.

Тобто проблема перша – устав, а друга – величезна кількість текстів, які треба поєднувати. І досі не все в нас перекладене. Ми часто послуговуємося перекладами православних або своїми власними. Наприклад, перекладами Андрія Шкарб’юка чи моїми. Це робиться для того, щоб розкрити людям якісніші молитовні тексти, які є частиною нашого обряду.

– Але навіщо це потрібно? Можна сказати, що дяки можуть розібратися з кількома книжками…
– Так, але ж ми говоримо і про простих парохіян, це для них складно. І для дяків складно, і для священника – для всіх. Хотілося дати інструмент. Навіть мені самому бувало незручно, хоч я закінчив семінарію, був дяком. Деколи все робилося автоматично, але все одно доводилося думати: тепер стихира мученика, потім із Октоїха, далі ще щось… А я хотів, щоб людина могла на богослужінні молитися, а не грати в «квіз» на знання уставу. Щоб навіть провідник молитви молився молитвою, а не тільки дбав про організацію і правильне виконання текстів.

– Ну і, звісно, самі тексти. Не кожен міг дозволити собі молитовник…
– Так. Молитвослови завжди були дорогі. Вони й тепер недешеві. Одна з причин, чому люди їх не купували, полягала саме в тому, що вони часто були недоступні за ціною.
І ще один важливий чинник – зручність: не завжди візьмеш із собою молитовник, а телефон завжди напохваті. Коли хочеться помолитися, просто відкрив і молишся. До того ж необов’язково обмежуватися позалітургійними молитвами, можна відкрити Часи чи інші служби.

У мене завжди були передусім практичні міркування. І, якщо чесно, коли ми з Андрієм планували проєкт, то орієнтувалися передусім на активних людей у церкві – тих, що хочуть молитися, але з тих чи інших причин не мають молитовника, тих, кому непросто користуватися книжками. І це виявилося дуже плідним.

– Але ж є й закиди, що з телефона молитва – «не те саме», бо є інша естетика, з книжки молитися природніше. Як ви це сприймаєте?
– Я завжди кажу: потріпана, засмальцьована книжка в руках священника чи вірянина виглядає менш естетично, аніж мобільний телефон. А в нас таких книжок у священницьких руках багато. Тут річ не в тому, чим ти користуєшся, а що у це вкладаєш. Я чув і такі зауваження, мовляв, телефон не підходить, бо на ньому людина може дивитися непристойні речі, а потім відкривати молитву. На що відповідаю: то не проблема телефона. Якщо хочеш, «посвяти» собі один апарат, хай буде «священний» телефон зі встановленим додатком «Молитва Церкви». З ним і молись.

– Тобто, на вашу думку, естетичний аргумент тут не працює?
– Естетика змінюється. Колись священники носили підрясники одного крою, тепер другого, а буває, що й без підрясника ходять. Колись їздили на фірах, тепер на машинах. І ніхто не каже, що священникові гріх їхати машиною. Ми тут для того, щоб освячувати речі, а не щоб речі освячували нас. Церква існує не для того, щоб підтримувати якусь певну естетику. Її призначення – щоб у ній молилися.

– Я теж бачив у парафії, що священники мають спеціальний планшет у шкіряному чохлі, з якого моляться. Тобто такий «парафіяльний» планшет. 

І ось за ці більш ніж десять років додаток пройшов шлях від календаря до ресурсу, який сподобався величезній кількості людей: майже 40 000 користувачів заходять у додаток бодай раз на місяць, з них 7 000 використовують додаток щодня. І тут мовиться лише про андроїд-версію. Як відбувалося поширення? Коли ви відчули, що ним користуються «всі довкола»?
– Насправді дуже природно, як це зазвичай буває з добрими речами: хтось комусь розповів, хтось у церкві побачив, що інший стоїть з телефоном, і запитав: «А що ти там робиш?» – «Молюся, ось у мене додаток є». І так воно поступово поширювалося.

Якоїсь спеціальної реклами ми не запускали. Час від часу просто нагадували, що такий ресурс існує, але ніяких рекламних кампаній не проводили. Багато священників самі заохочували вірян користуватися додатком – і під час Літургії, і для особистої молитви.

Маю кілька прикладів, коли священники признавалися: до появи електронного молитовника їхні богослужіння добового кола або особисті правила були нерегулярними. А з додатком усе стало стабільним і систематичним. І я їх чудово розумію.

– Чи від самого початку була така підтримка, чи хтось скептично казав «цього нікому не треба»?
– Чесно, я ніколи не звертав на це уваги. Робив це насамперед для себе і для тих, що хотіли молитися. Навіть якби таких людей було зовсім небагато, ми все одно робили б. Але вийшло так, що воно поширилося навіть за межі Католицької Церкви. Знаю чимало православних священників і мирян, які користуються цим додатком.

– А в православних немає чогось подібного?
– В Україні наразі – ні. Є окремі додатки: Часослов, Требник, Служебник, але частинами, такого комплексного немає.

– Якби ПЦУ чи інші Церкви звернулися з проханням зробити варіант з їхніми офіційними текстами, це реально?
– У принципі, так. Ми відкриті. Ми могли б показати, як зробити, але команда мала б бути їхня. Бо ми не хочемо надміру навантажувати наш додаток, він і так важкий, потребує постійної адаптації та оновлення. Інші тексти треба робити окремим додатком. Ми думали про іншомовні версії: англійську, німецьку. Але це так і не запустилося, бо для цього знадобиться або платна модель з оплатою працівників, або нова волонтерська команда.

– То поговорімо про вашу волонтерську команду. Починали ви з Андрієм Мартинишиним у межах «ДивенСвіту», а далі команда зростала. Як до вас долучалися нові люди?
– Дуже просто: самі знаходилися. Коли стало очевидно, що одного календаря та Літургії замало, що треба додавати вечірню, утреню, інші служби, стало зрозуміло, що без команди не обійтися. 

Тоді підключився отець Андрій Микитюк, узявся за вечірню й утреню. Долучилися Максим Тимо і Андрій Дутко. Певний час з нами працювала Ірина Расяк. Згодом приєдналися інші, серед них отці Олександр Селезінка і Володимир Яцула, які присвятили багато часу проєктові. У різні періоди долучалися також (тоді ще брат) Олег Скульський, отець Руслан Піх, Максим Гонтар та інші учасники, зокрема з Літургійного братства при Львівській духовній семінарії, яке й надалі робить помітний внесок у розвиток ініціативи. Хтось залишався надовго, хтось ішов, а на їхнє місце приходили нові люди.

Часто це були користувачі, які просто бачили помилки в текстах і хотіли допомогти. А помилки неминучі, бо тексти оцифровані, для якісного вичитування потрібна команда. А наша команда від початку була волонтерською. Ми ніколи не мали жодної офіційної підтримки чи фінансування.

– Хто в підсумку є власником цього проєкту? 

– Ніхто не має виняткових прав. Ми завжди обговорюємо що маємо намір робити, а що ні. Технічно сервер у Андрія Мартинишина, він має доступ до всіх речей. Але, наприклад, за хостинг плачу я зі своїх грошей. Коли ми були на «ДивенСвіті», платив «ДивенСвіт». Тепер – самі. Але навіть якщо комусь із нас набридне, проєкт не закриється. Інші можуть це підхопити.  Наприклад, Андрій Дудко. Він уже розбирається в технічній частині, думаю, за потреби міг би перебрати це на себе. Я цього не можу, бо технічно не настільки обдарований.

– Якщо вже зайшла мова за гроші, якщо проєкт волонтерський і безкоштовний, але потребує багато витрат, то чому не зробити підписку, наприклад, 100 гривень на місяць від користувачів? Ця робота варта зусиль.
– Мене це не цікавить. Маю насолоду в тому, щоб робити це саме так. 

– Ваша позиція від початку була така, що грошей за це ви не берете?
– Так. Я одразу наголошував, що ми за це грошей не беремо. Завданням було не створити стартап, який дає прибуток, а допомогти людям молитися. Це додаток для таких, як ми – тих, що люблять молитву і хочуть молитися. Більше ніяких амбіцій.

– І грантів також?
– Жодних. Іноді хтось чимось допомагав, але повноцінних грантів ми не шукали й не брали.

– З одного боку це виглядає як стартап, а з другого – як проєкт Церкви. Що ви хотіли б від Церкви як інституції?

– Нам дуже багато допоміг від імені церковної єрархії владика Венедикт. Він, тоді ще як голова Літургійної комісії, підтримував і заохочував нас. Були моменти, коли ми сумнівалися, чи є сенс продовжувати, а він завжди казав: «Це треба робити». Особливо коли були закиди: «Вони це роблять без благословення, хто їм дозволив?». У таких випадках владика завжди казав: «Ви є частиною Церкви. Робіть». Робіть як волонтерський проєкт, як дію Церкви. Не Церкви «єрархічної», а Церкви вірних. Він підтримував нашу ідею: що вірні самі роблять для вірних… Це дуже допомагало. Думаю, було б добре, якби Церква підтримувала такі «неєрархічні» ініціативи, що виникають у середовищі вірних. Щоб не все виходило від того, чи є благословення патріарха або єпископа, а щоб самі вірні могли робити щось для молитви, для Церкви. А тоді вже завдання єрархії розпізнати, чи це добре, чи ні.   

– Чи додаток «Молитва Церкви» мусить мати окреме благословення, стати офіційним, якщо ним користується стільки людей?

 – На мою думку, досить того, що ми використовуємо офіційний літургійний календар і благословенні тексти, затверджені синодом і патріархом. У нашій шапці проєкту чітко сказано: в основі лежить офіційний календар УГКЦ, який щорічно видає Патріарша літургійна комісія. А також доступні офіційні літургійні видання УГКЦ. Тобто це конфесійний проєкт. Ми могли б зробити його міжконфесійним, але свідомо лишили спрямованим на УГКЦ. Це формат, у якому можна спокійно працювати. Якщо колись буде бажання зробити це офіційним додатком – будь ласка. Якщо хтось захоче взятися, ми допоможемо. Але я особисто не маю бажання цим займатися. Кілька разів єпископи питали про механіку додатка, хотіли запускати англомовні версії у своїх єпархіях за кордоном, але ніхто не довів справи до кінця, бо це потребує великих фінансових вкладень або волонтерських ініціатив. А робити його в таких офіційних форматах, де, наприклад, не буде ширшого кола змінних текстів, які ще не мають офіційного окремого затвердження, мені особисто не цікаво. 

– Так, до проєкту є закид, що він вийшов за рамки лише офіційних текстів УГКЦ, а також не вповні відображає устав. 

– Так, нам інколи закидають це. Поясню логіку: по-перше, не всі тексти офіційно перекладені – це реальний виклик. По-друге, устав у повному обсязі непридатний для звичайного парохіяльного вжитку: скажімо, чотири канони на недільній утрені – хто реально це виконуватиме? Це антиісторично і непрактично. Ми не ставимо за мету механічно копіювати устав: навіть у його офіційних редакціях передбачені спрощення, а подекуди є прогалини, тож доводиться ухвалювати зважені пастирські рішення. Наш принцип простий – допомогти людям насправді молитися, а не «вичитувати» богослужіння. Водночас додаток має освітню мету – допомагає краще розуміти побудову богослужіння.

Приклад – наш підхід до молитов вечірні та утрені. Традиційно їх читають на початку богослужіння пошепки, одну за другою. А це спотворює їхній оригінальний контекст і призначення. Ми не проводимо «літургійної реформи», залишаємо їх у звичному місці, але водночас подаємо курсивом у тих місцях богослужбових чинів, де вони природно мали б бути: поруч із виголосами, які є завершеннями цих молитов. Ось так воно сталося – завершення молитов залишилися на своїх місцях, а самі молитви перемістилися на початок служби. Ми лише повернули їх на свої місця. Тому вважаю, що ми зробили дидактичний крок: нагадали, що виголос без молитви – ненормальна річ. Про це я не раз писав у своїх статтях.

– Чому досі немає повних офіційних перекладів? Ви змушені брати з інших джерел: і від Андрія Шкраб’юка, і від групи «Трипіснець»…

– Це не лише проблема перекладів, а й їх упровадження. Перекладати є кому, але процес затягується на роки, і люди, які серйозно працювали, з часом втрачають мотивацію. «Молитва Церкви» як додаток дозволяє швидко тестувати нові переклади, експериментувати. Та загалом існує якийсь страх перед змінами в богослужбових текстах – незрозумілий і, на мою думку, необґрунтований. У Церкві вже є нова архітектура, нова іконографія, новий крій ряс, але страх перед упровадженням перекладів чомусь величезний.

Є навіть тенденція до скорочення богослужінь, а впроваджувати нові переклади чомусь бояться. А переклади мали б бути різні, як і переклади Святого Письма. Один текст не може бути і молитовним, і катехитичним водночас. Молитовний текст має право на глибину, навіть якщо він важчий для пересічної людини. У нас же все частіше молитовний текст тяжіє до спрощення, коли жертвують глибиною заради зрозумілості. Це небезпечно і на довшу перспективу неконструктивно. Легкі тексти легко стають буденними й нецікавими. Саме тому їхні творці працювали не так над зрозумілістю, як задля усвідомлення глибини таїнства, над їх мистецьким вираженням, поезією і красою

– Як ви підсумували б функції «Молитви Церкви»?

 – Є три речі. Перша – вона реально допомагає вірним молитися зручно. Друга – має дидактичну функцію, вчить розуміти богослужіння. Третя – певною мірою впорядковує молитву в Церкві.

Але не скажу, що додаток є засобом офіційного впорядкування. Це радше інструмент, який допомагає пережити перехідний етап, поки не буде літургійної реформи чи нових перекладів. Він заповнює прогалини в кількості текстів, у доступності, у розумінні послідовності молитви.

І, нарешті, його головна зручність у тому, що ним можна користуватися будь-де: вдома, в дорозі, на спільній молитві. Не треба готуватися, просто відкрив і молишся.

Розмовляв Едуард Бердник

Поділитися: