Роздуми про деякі тексти богослужінь з нагоди  60-ї річниці виходу декларації Nostra aetate

2025 року виповнилося 60 років від часу виходу в світ Nostra aetate – декларації Другого Ватиканського Собору Католицької Церкви про ставлення Церкви до нехристиянських релігій¹. Саме цей документ започаткував новий етап діалогу християн з нехристиянськими релігіями, розпочинаючи нове ставлення до них. Це стосується, зокрема, юдаїзму.

Nostra aetate засуджує будь-які прояви антисемітизму, визнаючи духовний зв’язок між християнами та юдеями. Також декларація підкреслює повагу до ісламу, індуїзму, буддизму та інших світових релігій, закликаючи до діалогу та співпраці в ім’я миру та взаєморозуміння.

У богословському контексті Nostra aetate – це перший офіційний церковний документ, який визнав елементи істини в нехристиянських традиціях, що докорінно змінило підхід Католицької Церкви до місіонерської діяльності та екуменізму. Декларація має значний вплив на розвиток міжрелігійного богослов’я, зокрема на християнсько-юдейські відносини і на перебіг сучасного католицько-ісламського діалогу.

Через це варто було б знову переглянути невідповідні літургійні тексти з елементами антисемітизму, які досі вживають деякі християнські Церкви і які досі своїм змістом можуть бути образливими як для представників юдаїзму, так і для простих євреїв. Зазвичай на ці тексти пересічні віряни не звертають уваги. Проте вони можуть не лише образити і зранити парафіян, які навернулися в християнство з юдаїзму, але й самих представників юдаїзму, а також викликати своїм змістом неабияке здивування з боку людей, далеких від релігії.

Одним із небагатьох, хто порушив цю проблему в українських Церквах, став відомий доктор богослов’я, український священник, народжений у США, викладач літургійних предметів у багатьох вишах, зокрема в університеті Святого Павла в Оттаві, отець Петро Ґаладза². Після появи його доповіді на цю тему і статті на основі цієї доповіді минуло вже понад 13 років. Відтоді в цій ділянці майже нічого не змінилося.

У жовтні 2020 року Ватиканська комісія в справах релігійних відносин з юдаїзмом (CRRJ) та Міжнародний єврейський комітет з міжрелігійних консультацій (IJCIC) опублікували спільне комюніке з нагоди 55-ї річниці декларації Другого Ватиканського Собору Nostra aetate про відносини між Католицькою Церквою та нехристиянськими релігіями. Комюніке містить уривки з послань, якими обмінялися очільники двох установ: кардинал Курт Кох (CRRJ) і рабин Ноам Маранс (IJCIC)³.

Кардинал Кох зауважив, що Nostra aetate стала фундаментом нової доби взаємин, заклавши підвалини братерства. Він нагадав, що свого часу Папа Іван Павло ІІ називав євреїв «старшими братами християн», а Венедикт XVI  «нашими батьками у вірі». Нині завдяки цим заявам римських архиєреїв ми можемо трактувати християн і юдеїв як справжню спільноту братів і сестер. Водночас кардинал заохотив поглиблювати взаєморозуміння в дусі взаємної пошани до обох релігійних традицій.

Рабин Ноам Маранс у своєму посланні висловив подяку Папі Франциску за рішучу позицію проти антисемітизму, який, на його думку, знову зростає і створює реальні загрози для єврейських спільнот. Він також наголосив на солідарності з християнами, які в багатьох регіонах світу зазнають переслідувань і дискримінації через свою віру, підкресливши, що в основі дружніх контактів між християнами та юдеями лежить спільне біблійне переконання, що всі люди створені на образ Божий (пор. Бут 1, 27). Саме через це їхні долі тісно пов’язані. У світлі глобальних викликів, зокрема пандемії, ці духовні цінності залишаються дороговказом для обох спільнот і допомагають будувати глибші взаємини.

Еволюція зміни в ставленні до юдеїв та юдаїзму

Повертаючись до статті отця Петра Ґаладзи, варто зауважити, що він проаналізував зміну ставлення Католицької Церкви до юдеїв завдяки декларації Nostra aetate (її прийняв Другий Ватиканський Собор у 1965 році). Автор також змалював історичне тло, на якому тривало формування зміни ставлення до юдеїв.

У листопаді 1962 року на першій сесії Другого Ватиканського Собору представили чернетку документа «Про стосунки католиків із нехристиянами, зокрема з юдеями». Негативно відреагували не лише східні патріархи та єпископи з арабських країн, але й частина латинських традиціоналістів, які не хотіли змінювати антиюдейські елементи церковного вчення. Це ґрунтувалося на багатовіковій практиці: гетто, обов’язкові відзнаки для євреїв, заборона контактів з християнами. Тому багато єпископів чинили спротив новому підходові.

Однак ще на Першому Ватиканському Соборі (1870) існував рух за офіційну заяву проти антисемітизму, проте його перервала війна. У 1928 році Папа Пій ХІ наголосив, що християни не можуть брати участі в антисемітизмі, а Священна конгрегація Святої канцелярії (нині Дикастерія віровчення) рішуче засудила будь-яку ненависть до євреїв.

У 1963 році кардинал Августин Беа, голова Папської ради єдності, у промові нагадав про злочини нацистської Німеччини, закликавши позбавити антисемітизм будь-яких релігійних виправдань. Це послабило спротив, хоча традиціоналісти й далі наголошували, що чернетки не враховують «помилкових вірувань» юдеїв. Водночас завдяки промові та широким дискусіям у пресі це питання вже неможливо було усунути з порядку денного Собору.

Вирішальною стала нова редакція документа між другою і третьою сесіями (1963–1964), де була вилучена згадка про «боговбивство». Якщо попередня версія засуджувала цей закид, то тепер його взагалі уникли. Це спричинило протистояння між прихильниками оновлення та частиною ватиканської Курії, яка вважала, що не можна так швидко змінювати «традицію».

Нині саме ця декларація засуджує звинувачення юдеїв у «боговбивстві» та заклик до колективного покарання їх за це.

Чи доцільні антисемітські вислови в церковних відправах?

На тлі цих суджень отець Ґаладза розглянув проблему антиюдейських висловів у візантійській літургійній традиції, особливо в текстах Страсного тижня, і підкреслив, що подібні вислови суперечать як Євангелію, так і духу цієї декларації Священного Собору. Тому ці тексти необхідно або вилучити, або відредагувати.

Досліджуючи схожі приклади, автор наводить тексти богослужінь римського (латинського) обряду, які перед цим Собором містили молитви за «перфідних (віроломних) юдеїв…»⁴. Після реформи ці формулювання були виправлені. Аналогічно українські отці-василіяни у виданні нової редакції Молитвослова 1990 року вилучили з текстів Страсного тижня всі антиюдейські формулювання⁵. Це подане як позитивний приклад для цілої УГКЦ і навіть ширше – для Церков візантійського обряду.

У своїй статті автор наводить конкретні приклади гимнографії: заклики «відплати юдеям», називання їх «боговбивцями» чи «беззаконними». Ці тексти походять переважно з богослужінь Квітної неділі, Великої п’ятниці та Великої суботи, тобто з текстів відправ Страсного тижня. Саме вони найяскравіше виражають антиюдейські мотиви, які варто переглянути. Отець Ґаладза доводить, що такі формулювання – це пізніші вставки (XVI століття, венеційські видання), що вони жодним чином не були частиною первісної християнської традиції.

Ґаладза не погоджується з тими богословами, які наполягають на збереженні й непорушності цих текстів, посилаючись начебто на відомий принцип lex orandi – lex credendi (правило молитви визначає правило віри)⁶. Він доводить, що цей принцип ніколи не означав незмінності літургійних текстів, а в історії було чимало випадків їх редагування. Автор наголошує на небезпеці того, що такі антиюдейські наративи з богослужінь у минулому могли сприяти виникненню ворожнечі, навіть погромів.

На завершення автор підсумовує свої міркування твердженням, що богослужіння мають вести до примирення, а не закріплювати ворожість. Адже Хрест Христовий – це знак Божої любові до всіх, тому Церква має дбати, щоб літургійні тексти відповідали духові Євангелії та основним положенням документа Nostra aetate. Приклади реформ (отці-василіяни, окремі православні ініціативи) вказують на те, що зміни можливі й необхідні.

Екскурс в історію та паралелі сьогодення

Християни римського обряду давно змінили антисемітські тексти Страсного тижня на інші, більш відповідні сучасності. Натомість віряни візантійського обряду – як православні, так і східні католики – в цьому, на жаль, пасуть задніх. Але так чи так згодом деякі з цих фраз доведеться виправити, бо цього вимагає як церковна влада, так і зміни в сучасному суспільстві стосовно ставлення до інших релігій.

Контраст текстів богослужінь того самого періоду – Страсного тижня, який бачимо між текстами двох обрядів (римського і візантійського), просто вражає. У першому випадку читаємо: «Молімося за єврейський народ, який першим почув слово Боже, щоб він міг продовжувати зростати в любові до Його імені та у вірності Його завіту».

А згодом: «Всемогутній і вічний Боже, Ти давно дав Свою обітницю Аврааму та його нащадкам. Слухай Твою Церкву, коли ми молимось, щоб люди, яких Ти спочатку зробив своїми, могли досягти повноти відкуплення»⁷.

У другому: «За добро, що Ти, Христе, зробив народові юдейському, на розп’яття засудили Тебе, оцтом і жовчю напоїли Тебе; але відплати їм, Господи, за злочин їх, бо не захотіти вони зрозуміти Твого милосердя»⁸. «Зборище юдейське домоглося розп’яти Тебе, Господи, хоч провини в Тобі не знайшли; злочинця Варавву визволили, Тебе ж, Праведного, засудили, взявши на себе гріх найстрашніший убивства. Але віддай їм, Господи, за заслугами їхніми, бо неправедно вони чинили проти Тебе»⁹.

Чи не варто тут згадати те, про що Церква щодня голосить у Символі віри, а саме, що Христа розіп’яли «за Понтія Пилата». Отже, як уже згадано, не євреї, а римляни здійснили цей вчинок, адже в Символі віри навіть нема згадки про юдеїв. Очевидно верхівка єврейського проводу до цього спричинилася, заарештувавши Христа та вимагаючи Його смерті. Проте все-таки це не те саме, що виконати засуд. Ця тема вимагає глибшого дослідження¹⁰.

Петро Ґаладза також зауважив, що вживання самого слова «жид» серед галичан (під впливом польської мови) було частим і жодним чином не ставило собі за мету ображати когось (с. 23).

Добрим сучасним прикладом переосмислення начебто образливої термінології став вихід збірки поезій «Жидівський король», яка побачила світ у видавництві «Дух і літера» 2021 року і в якій автор Олександр Авербух (народився 1985 року) пропонує, а якщо точніше – вигадує, письмо, в якому щільно переплітаються пам’ять і забуття, забування і згадування, відтворення і реанімування. Це заплутана панорама інтимної, приватної історії, що сполучає близькі родинні голоси з голосами цілком чужими, але водночас зрозумілими. Поєднуючи в собі модерні традиції з документальним письмом, ці вірші висвітлюють найгостріші проблеми та найболючіші невисловлені теми: єврейських катастроф упродовж погромів і під час Голокосту, переміщених остарбайтерів з утраченими домівками, врешті-решт, мови, яка постійно зазнає змін, але повсякчас залишається чи не єдиним інструментом, здатним передавати ці переживання¹¹…

Категорії найвідоміших антисемітських літургійних текстів,

які існують нині у візантійському обряді

Ці тексти можна класифікувати в різний спосіб, однак чи не найкраще буде розділити їх за такими критеріями:

Перша категорія цих текстів – це тексти Страсного тижня¹². Саме про них у своїй статті написав отець Петро Ґаладза, здійснивши їх ретельний аналіз.

Друга категорія – це тексти, дотичні до подій Страсного тижня, проте вживаються поза цим періодом, а також інші тексти, які містяться в офіційних відправах добового кола.

Схожі тексти з аналогічним змістом зустрічаємо не лише в Страсний тиждень, а й упродовж цілого літургійного року. Тексти новішого українського Молитвослова 1990 року намагаються згладити цей антисемітизм, але це їм не всюди вдається. Не всі спільноти й парафії користуються цим Молитвословом для відправ, віддаючи перевагу церковнослов’янським текстам або ж українським перекладам інших редакцій (навіть інших конфесій). Тому так чи так виникає проблема власне з цими не зовсім адекватними текстами. Наприклад, хрестобогородичний 8-го гласу, який співаємо на Вечірні на «Господи, взиваю…» у вівторок і в четвер увечері, містить у тексті фразу «сонм безблагодатний єврейський….», а канон Утрені в неділю (хрестовоскресний) 6-го гласу містить тексти, в яких юдеїв називає «боговбивцями»…. Таких текстів  чимало. Ось найвідоміші приклади: 

«Христовбивцею і пророковбивцею став народ юдейський; бо як колись він не боявся вбивати пророків, таємне проміння істини, так і нині, заздрощами збурений, убив Господа, що Його колись пророки проповідували; але Його смерть для нас життям стала»¹³.

«Юдеїв, колись пророковбивць, нині заздрість учинила боговбивцями, бо Тебе на хрест піднесли, Слово Боже; Його ж величаємо по всі віки» (Канон воскресний неділі 6-го гласу, пісня 8)¹⁴.

Список подібних цитат тут далеко не вичерпаний. Адже наведені лише найбільш промовисті вислови на цю тему. Зокрема, це стосується і так званих трипіснців (канонів, які складаються з трьох пісень, від яких, власне, й походить назва книги «Тріодь») на Повечер’ях Квітної тріоді¹⁵. Там чимало текстів, які своїм змістом вороже спрямовані на євреїв, прямо звинувачуючи їх у вбивстві Христа. Ця тема присутня і в інших місцях обох Тріодей – Постової та Квітної, що мало б стати предметом окремого дослідження.

Особливо цікава стихира стиховні на Вечірні свята П’ятдесятниці, під час якої відбувається читання коліноприклонних молитов. У церковнослов’янській версії вона звучить як «…іудеи бо, от нихже по плоти Христос, невірієм недуговаша, Божія благодати отпадоша…», яку версія українського Молитвослова передає як «…ті, з яких Христос по тілу, недугуючи невірством відпали від Божої благодаті…» (Молитвослов 1990, с. 740)¹⁶. Хоч іменник «іудеї» тут замінили займенником «ті», це не змінило суті фрази, що вони начебто «відпали від Божої благодаті». Чи не суперечить це основним тезам документа Nostra aetate?

Третя категорія текстів – це так звані паралітургійні або напівприватні пісні, які прийнято співати під час богослужінь у храмах західних областей України (хоча не лише в цьому регіоні)¹⁷ і які, зрештою, також висвітлюють події зради, страстей і смерті Ісуса Христа. Цих пісень, щоправда, небагато, проте вони досить промовисті. Перша з відомих страсних пісень має назву «Вже зближається година…». Це популярний піснеспів, який називає євреїв «жидами»¹⁸, словом, яке може бути образливим для євреїв. Ось цитата з цієї пісні:

А вже зрада в серці Юди,

Міру повну прибирає.

…

І хильцем уже відходить,

В серцю криє злобу вражу,

І з жидами вже ся годить,

Я його вам днесь покажу19…

Українська версія цієї пісні в пісеннику (співанику) РКЦ змінює текст цього куплету: «Юда поспіхом тікає, / у грудях його спокуса,/ фарисеїв він шукає: / “Вам я покажу Ісуса!”»²⁰.

У греко-католицькому пісеннику²¹ бачимо пісню староукраїнською мовою: «Уже декрет подписуєт», де є слова «Іде з хрестом Пан сромотно, за ним – жидове охотно…» (с. 32). Ця пісня походить зі старого Богогласника, який видавали свого часу в Почаєві та у Львові²². На с. 36 того самого пісенника є пісня «Хрест на плечі накладають» – відомий, популярний піснеспів, автором якого є священник Володимир Стех²³. Тут є слова «Бачать тоє жидів слуги», проте в римсько-католицькому пісеннику ця фраза замінена на «Бачать тоє катів слуги», як також є заміна сполонізованого терміна «киринейчик» на сучасний «киренеєць»²⁴. Наступна пісня з назвою «Христе, Царю справедливий», яка є перекладом польського варіанта цієї пісні (Jezu Chryste, Panie miły)²⁵ і містить п’ять куплетів, також є в пісеннику РКЦ під назвою «Господи Ісусе милий…» і має всього три куплети. В старому українському варіанті бачимо слова «Там прибігли злі жидове, немилостиві катове…»²⁶, в сучасному римсько-католицькому варіанті тексту цього куплету взагалі немає. На с. 41–42 є пісня «Царю, Христе незлобивий…»²⁷, яка містить слова «жидове ся совітують, – Христе, Тобі смерть готують…», а також «Стали жидове гадати, як би їм Тебе поймати…» (с. 42)²⁸. Наступна пісня «Іграй Єрусалиме, новий» (с. 51) належить уже до пасхального циклу. Вона також походить з Богогласника²⁹. В пісеннику на с. 52 читаємо: «…О, євреї, садукеї, уми ваша обуяша…», а наступна пісня «Ісус днесь от гроба встаєт…» містить такий текст: «Стерл єси врата, міднії вереї, не удержаша Тя в гробі євреї…» (с. 54)³⁰.

Далі бачимо ще одну цікаву пісню на свято П’ятдесятниці – «Істочник духовний» (с. 80–81), відому й популярну мелодію якої використовують (всенародним співом) у багатьох храмах під час Херувимської пісні. Тут бачимо текст: «Облак разділяєт, язики раздаєт рибарем огненния, Євреєм ужасния, всім врагом страшния…» (с. 81)³¹.

Отже, тематика цих пісень бодай частково нагадує «офіційні» тексти, проте твердження, що вони начебто висловлюють войовничий антисемітизм чи безпосереднє звинувачення євреїв у боговбивстві було б перебільшенням.

Висновки

Шістдесятиріччя Nostra aetate – добра нагода знову, але з більшою рішучістю замислитися над літургійними текстами, що зберегли відгомін антисемітизму. Ці вислови, на жаль, є історичним тягарем минулих епох, а не живим свідченням Євангелія. Сучасна Церква, прагнучи бути знаком примирення і братерства, покликана очистити свої моління від усього того, що суперечить духові християнської любові. Приклади змін текстів у римському обряді та ініціативи деяких східних богословів доводять, що зміни можливі й необхідні. Це не применшує традиції, а, навпаки, робить її автентичнішою. Літургія має вести до єдності, а не до розділення, до миру, а не до ворожнечі. Тому оновлення богослужбових і паралітургійних текстів стане важливим кроком до того, щоб християнське свідчення було справді вірним Євангелію та відкритим на міжрелігійний діалог у сучасному багатоконфесійному світі.

Ігор Василишин

1. У цій статті використаний переклад: Декларація Nostra aetate – Декларація про ставлення Церкви до нехристиянських релігій // Документи Другого Ватиканського Собору, Конституції, декрети, декларації. Львів 1996, с. 305–310.
2. Петро Ґаладза. Декларація ІІ Ватиканського Собору Nostra aetate і проблема антиюдейських висловів у літургійній гимнографії Візантійських церков. (Доповідь виголошена на конференції «ІІ Ватиканський Собор: дари Духа – таїна Церкви – свідчення людини» (Львів, УКУ, 2012).) // Наукові записки УКУ: Богослов’я 3 (2016) 9–24.
3. Пор. 55-річчя Nostra aetate: про плоди дружніх стосунків між католиками та євреями // Vatican News (https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2020-10/55-rikiv-nostra-aetate-druzhni-stosunky-katolyky-ta-yevrei.html), 29.Х.2020.
4. У 1959 році Папа Іван ХХІІІ вилучив слово perfidis з молитви. Після Другого Ватиканського Собору текст був змінений радикально: з’явилася молитва за юдеїв, «щоб вони залишалися вірними завіту», а не про їхнє «навернення від засліплення». У Літургії Великої п’ятниці в римському обряді була молитва: «Oremus et pro perfidis Iudaeis: ut Deus et Dominus noster auferat velamen de cordibus eorum; ut et ipsi agnoscant Iesum Christum Dominum nostrum…». У перекладі: «Помолімося також за невірних (зрадливих, підступних) юдеїв, щоб Бог і Господь наш зняв покривало з їхніх сердець, аби й вони пізнали Ісуса Христа, Господа нашого». У старій практиці також диякон закликав не ставати на коліна під час цієї молитви, на відміну від інших заступницьких молитов Великої п’ятниці. Папа Іван ХХІІІ у 1959 році наказав вилучити слово perfidis (лат. «невірні/підступні»), оскільки воно звучало образливо. Також він відновив звичай ставати на коліна під час цієї молитви. Ось текст зміненої редакції 1960 року: «Oremus et pro Iudaeis: ut Deus et Dominus noster illuminet corda eorum; ut agnoscant Iesum Christum Salvatorem omnium hominum» (Missale Romanum… 1962, p. 173). У перекладі: «Помолімося також за юдеїв, щоб Бог і Господь наш просвітив їхні серця, аби вони визнали Ісуса Христа Спасителем усіх людей». Після Другого Ватиканського Собору (1965, Nostra aetate) були ще раз відкориговані богослужбові тексти, щоб уникнути будь-якого звучання звинувачень або приниження. У 1970 році з виходом нової редакції Missale Romanum (Павла VI) молитва набула ще позитивнішої форми: «Oremus et pro Iudaeis: ut populus, qui primus a Deo est dilectus, in dilectione nominis eius et in fidelitate testamenti perseveret». Переклад: «Помолімося також за юдеїв: щоб народ, перший улюблений Богом, перебував у любові Його Імені та вірності Завітові» (Missale Romanum… 1970, p. 254).
5. Молитвослов. Рим – Торонто 1990.
6. Lex orandi lex credendi (або: legem credendi lex statuat supplicandi) – це вислів, який приписують Просперові Аквітанському (V століття). Значення цієї фрази перекладають як «Закон молитви – це закон віри: Церква вірить так, як молиться». Це твердження вважають підтвердженням того, що Літургія – це конститутивний елемент святого та живого Передання.
7. Пор. Missale Romanum. Typis Polyglottis Vaticanis MCMLXX 1970, p. 254.
8. Тексти антифону 11-го з Утрені Страстей Господніх (тобто Утрені Великої п’ятниці з читанням 12 Євангелій, яку зазвичай служать у Великий четвер увечері), поданий тут: «Наша Парафія». Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів (https://parafia.org.ua/biblioteka/bohosluzhbovi-knyzhky/triod-postova/chyn-svyatyh-i-spasytelnyh-strastej-hospoda-nashoho-isusa-hrysta/#vechirnya), 16.ІV.2014.
9. Антифон 13. Там само.
10. Пор. Петро Ґаладза. Декларація ІІ Ватиканського Собору, с. 15.
11. Жидівський король // Духі і Літера (https://duh-i-litera.com/bookstore/zhidivskij-korol).
12. До цієї категорії можна віднести багато інших схожих текстів.
13. Канон неділі 6-го гласу, пісня 6 – хрестовоскресний, див. «Наша Парафія». Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів (https://parafia.org.ua/biblioteka/bohosluzhbovi-knyzhky/oktojih/hlas-6-nedilya/).
14. Канон неділі 6-го гласу, пісня 6 – хрестовоскресний, див. «Наша Парафія». Парафія святого Архистратига Михаїла, Київ, Пирогів (https://parafia.org.ua/biblioteka/bohosluzhbovi-knyzhky/oktojih/hlas-6-nedilya/).
15. Тріодь Цвітна. Львів 1907.
16. У виданні Квітної тріоді УПЦ КП (2002–2005) цей текст ближчий до церковнослов’янського: «Нині явним знаменням для всіх язики стали, юдеї бо, від яких Христос за плоттю, хворіючи на невірство, відпали від благодаті Божої».
17. Тут мовиться радше про регіональні традиції, а не конфесійні приписи чи звичаї. Проте нині як в УГКЦ, так і в ПЦУ не лише в Галичині чи на Волині, а й у інших регіонах часто вживається галицький варіант богослужінь, широко застосовуючи при цьому ритмічні пісні (особливо перед Літургією, між Утренею і Літургією, а також під час причащання вірян, після Божественної Літургії, хресних ходів-процесій тощо.
18. Цей термін, як побачимо з цього тексту, не був у той час і нині не має розглядатися як образливий.
19. Пор. Церковні пісні, с. 23.
20. Співник Римо-Католицької Церкви. Пісні на Великий піст (https://www.truechristianity.info/ua/books/tserkovny_spivnyk_rymo-katolytskoyi_tserkvy/vgoru_sertsya_velykyi_pist_76.php).
21. Церковні пісні. Жовква 1926.
22. Юрій Медведик. Богогласник – визначна пам’ятка української музичної культури XVII–XVIII ст. // Записки НТШ, т. 232. Львів 1996, с. 59–80. Див. також текст самого Богогласника: Archive (https://archive.org/details/sucho-id-00000443-print-hist-pochaiv-1825/page/n91/mode/2up?view=theater).
    
23. Володимир Стех (1863–1945) – релігійний діяч УГКЦ в Галичині й у США, єромонах ЧСВВ, композитор, автор багатьох церковних піснеспівів. Докладніше див.: Музична бібліотека (https://mubis.com.ua/index.php/composers/133).
24. Співник Римо-Католицької Церкви. Пісні на Великий піст  (https://www.truechristianity.info/ua/books/tserkovny_spivnyk_rymokatolytskoyi_tserkvy/vgoru_sertsya_velykyi_pist_94.php).
25. Jezu Chryste, Panie miły (1904) // Wikiźródła (https://pl.wikisource.org/wiki/Jezu_Chryste,_Panie_mi%C5%82y_(1904)).
26. Церковні пісні, с. 38. Пор. Богогласник 1790, арк. 48.
27. Ця пісня – варіант польського піснеспіву «Jezu Chryste Panie miły…». Пор. Niezbiędnik katolika (https://niezbednik.niedziela.pl/artykul/471/Jezu-Chryste-Panie-mily). Пор. також Богогласник, Почаїв, 1790, арк. 47 зв.
28. Пор. Богогласник 1790, арк. 46 зв.
29. Там само, арк. 62 зв.
30. Там само, арк. 59.
31. Там само, арк. 75 зв.

Поділитися: