Помилка як джерело стереотипу, або вигаданий арешт Галицького митрополита Йоана Київським (Московським) митрополитом Кипріяном

У 1371 році Константинопольський патріарх Філотей на вимогу польського короля Казимира ІІІ, до якого знайшли підхід руські еліти захоплених ним теренів Руського королівства, відновив Галицьку митрополію. Тут варто розуміти, що польський король змушений був шукати компроміси із руськими елітами, прагнучи втримати відповідні землі під своєю владою. Перед тим Галицьку митрополію скасував Константинопольський патріарх Ісидор І на подання імператора Йоана VІ Кантакузена в 1347 році. А імператора задобрив і схилив до цього щедрими дарами московський князь Симеон Гордий: офіційно пожертви спрямували на реконструкцію собору Святої Софії, який постраждав від землетрусу. І хоча 1347 року Галицьку митрополію скасовували навічно, після того як Казимир 1370 року пригрозив Патріархові, що доведеться хрестити русинів у латинському обряді, якщо митрополита не буде, відновлення відбулося 1371 року навіть без згадки про попередню ліквідацію.

Як писав український історик Микола Чубатий:«Замітне в цій грамоті патріаршого синоду те, що в ній ані словом не натякається на те, що Галицька митрополія була якнайбільше рішучо й урочисто скасована патріархом та імператором в 1347 році. Говориться тільки про її довге необсаджування та занедбання таки з боку патріархату. Страх перед погрозою Казимира був такий великий, що в Царгороді замикали очі на минуле, а думали тільки про майбутнє, щоб і на Галицьку митрополію не наступали сусідні владики чи хто-небудь. Тим способом західньоукраїнські єпархії під володінням Польщі дістали свого архипастиря, який привернув нормальне церковне життя в тих областях і керував своєю Церквою понад двадцять літ»¹.

Константинопольська і московська «остполітік» ХІV століття

Галицьким митрополитом став Антоній, але судилося йому урядувати Церквою вже не під Казимиром, який помер, а під Людовіком – угорським королем, який здобув контроль над Польським і Руським королівствами. Безпосередньо на українських землях на подання Людовіка тривалий час урядував князь Владислав Опольський. Тільки 1387 року Ядвіга та Владислав ІІ Ягайло відібрали Галицьку землю в урядовців угорського короля. Як бачимо, уже за першого митрополита Антонія політична ситуація була турбулентною, хоч він зумів стабілізувати становище своєї Церкви.

Набагато важче, аніж у політичному вирі, митрополитові Антонію було у вирі церковному. Річ у тому, що він мусив цілковито відновити єрархію у всіх єпархіях митрополії: крім Галицької митрополичої єпархії, це були Перемиська, Холмська і Володимирська єпархії. Спершу Константинополь вніс до Галицької єпархії і Турово-Пинську, але вже за кілька місяців вилучив звідти. Згодом Галицький митрополит Антоній висвятив двох нових єпископів своєї митрополії: одного для Білгорода-Дністровського, а другого, ймовірно, для Радівців (Редеуць у Румунії).

Проти самого факту відновлення Галицької митрополії виступив Московський (тоді ще номінально Київський) митрополит Алексій. Але його вина в тривалому ігноруванні духовних потреб вірних згаданих єпархій та зумисному необсадженні їх єпископами була такою, що навіть зичливий до Алексія Патріарх Філотей не міг змовчати і написав так:

«Вашій Святості є відомим, з якою любов’ю і прихильністю я вам відданий… Одначе я був дуже заклопотаний, коли довідався про твою Святість, що всі християни, які там в різних областях заселяють Русь, є твоєю Святістю опущені, і ти затримуєшся в одній області, а інші лишаєш без керми, навчання та духовного нагляду. Як наша Покора Богом настановлена є бути пастирем цілого світу, так я твою Святість настановив бути батьком та вчителем цілого руського народу, щоб ти всіх повчав, за всіх дбав, до всіх мав однакову приязнь та любов. Тобі відомо, що тому, що ти довгий час занедбував Малу Русь і її не відвідував, польський король Казимир прислав разом з іншими князями до нашої Покори єпископа з листом. […] Що нам залишалось інше? Ми кличемо тебе, як суддю, що ти скажеш? Чи ми мали присланого до нас єпископа відправити й народ полишити без нагляду й духовної опіки, як ти зробив? Неможливо, бо ми наразилися б на велику кару від Бога, а на нарікання й оскаржування від людей. Інакше стояла б справа, коли б володарем тої землі був православний і нашої віри, то тоді може ми могли б його обмежити й не сповняти його бажання, хоч і це не було б зовсім правильним; одначе тому, що він не є наш, а латинник, чи ми могли йому спротивитися? При тім він планував встановити окрему латинську митрополію й навертати русинів на латинську віру. Подумай сам, чи це добре сталось би, коли б це сталося? Я дякую Богові, що він цього не зробив, тільки від нас зажадав митрополита. […] і тебе це не повинно засмучувати тому, що ти сам є стороною, яка завинила»².

Алексій, присоромлений Патріархом приватно, але жодним чином не покараний публічно, помер 1377 року. А вже його наступник Кипріян Цамблак почав знову претендувати на ліквідацію Галицької митрополії. 1389 року, імовірно, майже одразу по смерті митрополита Антонія, Кипріян відвідав нового Константинопольського патріарха Антонія ІV і привіз від нього двох єрархів як послів і кількох нововисвячених єпископів. На в’їзді до Москви його урочисто зустрічав князь Василій³. Один із пізніх літописних списків, Суздальський літопис за Академічним списком кінця ХV століття, містить пасаж, що після повернення Кипріяна з Константинополя «припинився заколот в митрополії, і була єдина митрополія: Київ і Галич і всієї Руси»⁴. Проте Кипріянові, з огляду на його московську орієнтацію, так і не вдалося закріпилися в Галичі, а місцеві кола висунули на митрополита спершу єромонаха Симеона з Малої Русі, як подають константинопольські документи⁵. Коли ж той згодом відмовився, то Владислав ІІ Ягайло номінував на митрополичий престол Луцького єпископа Йоана⁶. Примітно, що Луцька єпархія та її кандидат були з-поза меж Галицької митрополії, з юрисдикції митрополита Кипріяна. Себто і в митрополії останнього існувала опозиція, ба більше, один із її представників публічно став кандидатом на Галицького митрополита – очільника митрополії, яку Кипріян прагнув знищити.

Йоан поїхав на затвердження до Константинополя, де Патріарх, вочевидь, за намовою Кипріяна, намагався засудити його за якийсь конфлікт з Володимирським єпископом. Загалом, так виглядає, Кипріян особливо старанно повідомляв Патріарха про різні комплікації Йоана, послідовно підриваючи його репутацію. Йоан у відповідь сів на корабель, а посланцям Антонія ІV заявив: «Галич дав мені король, який є володарем і властителем землі. Мені треба було ще тільки благословення патріарха; я його вже дістав»⁷. На цьому й відбув, але це був лише початок його проблем.

Спочатку в 1393 році, а відтак і в 1397-му Константинополь намагався посадити в Галичі архиєпископа Михаїла Вифлеємського, однак його не приймала ні світська влада (король був на боці Йоана), ні єрархи митрополії (діяти всупереч державцю вони не могли). Інформація з джерел показує, що Галицька митрополія була на боці Йоана, який ще 1398 року перед Стрітенням (у джерелі – Громницями) звертався до Владислава ІІ Ягайла з проханням продовжити підтримку⁸. Наступних після Йоана галицьких митрополитів ми не знаємо, а в ХV столітті через дії Москви та Константинополя Галицька митрополія, як також Галицька митрополича єпархія, занепала: нею до призначення 1458 року Галицького єпископа Макарія Папою Калікстом ІІІ на подання митрополита Ісидора⁹ урядували митрополичі намісники без єпископського статусу, а її маєтності розікрали, про що варто написати окрему розвідку. Тож з огляду на те, що дослідники пишуть про долю митрополита Йоана, на цьому питанні варто зупинитися окремо, позаяк це  показовий сюжет: в історіографії цілковито необґрунтовано укріпився стереотип, що цього єрарха скинув митрополит Кипріян, ув’язнивши у себе в Москві. Ця оповідка стала одним із маркерів домінації Москви над Галичем – маркерів впливових, але фіктивних, навіть у світлі російських джерел.

У полоні колонізаційного дискурсу

Отже, першим тезу про скинення й арешт Йоана Кипріяном поширив у своїй праці 1897 року польський автор Ян Фіялек¹⁰. Через п’ять років це зробив, напевно, йдучи за Фіялеком, отець Іван Рудович з Галичини, в текстах якого проявляються ще й стійкі русофільські нотки¹¹. Подальше поширення цього сюжету в історіографії настільки повчальне, що його годі оминути.

Іван Рудович 1902 року, зокрема, писав: «[митрополит] так собі приєднав короля, що сей видав йому Йоана 1401 р. Кипріян зложив його з єпископства і замкнув в монастирі в Москві»¹². Стверджуючи це, польський та український дослідники – Фіялек і Рудович – покликалися на відому вже у ХІХ столітті російську історію Миколи Карамзіна («c. V. not. 232, str 115» і «Т. 5, стор. 134 нота 232» відповідно). З інших цитувань Фіялека і Рудовича зрозуміло, що вони користувалися виданням цієї праці 1842 року. Не виключено, що Рудович особисто не гортав працю Карамзіна, просто переписав покликання у Фіялека.

Узявши до рук книгу Карамзіна, можна переконатися, що на сторінках 115 і 134 відповідна інформація взагалі відсутня. Натомість Карамзін на сторінці 131 п’ятого тому пише: «…єпископ Литовської Росії, Савва Луцький, (в 1401 році) закликаний на собор дев’яти архиєреїв у Москві, був зобов’язаний відмовитися від своєї єпархії; вочевидь також мав нещастя заслужити гнів Вітовта»¹³. Натомість примітка 232 розміщена на сторінці 130, і в ній Карамзін подає виписки з літописів до різних своїх тверджень, як також запис із Никонівського (Патріаршого) літопису під 1401 роком про зняття Луцького владики. І в Карамзіна, і в публікації літопису 1897 року читаємо, що всі єпископи брали участь у Соборі, а далі:

«На томсь священнѣмъ съборѣ отписася архіепископъ Иван Новгородцкій своея епископьи, и Лутцкій епископ Сава отписася своея епископіи на томъ же священнѣмъ соборѣ. И повелѣ имъ пресвященный Кνпріанъ митрополитъ Кіевскій и всея Русіи отъ себе с Москвы не съѣзжати, бѣ бо на нихъ брань возложилъ Кνпріанъ митрополитъ за нѣкіа вещи святителскіа, да не точью сами полезное и спасеное обрящуть, но и всѣмъ полезное и спасеное будетъ; ничтоже бо тако сѣти дѣмоскіа разрушаетъ, якоже покореніе и смиреніе»¹⁴.

Як бачимо, літописець, а за ним і Карамзін, мали на увазі єпископа Савву Луцького, а не Йоана, митрополита Галицького. Тобто у Фіялека і Рудовича відбулася підміна: повідомлення щодо єпископа Савви, який перебував у юрисдикції Кипріяна як Луцький єпископ, було перенесене на митрополита Йоана, який був уже поза юрисдикцією Кипріяна, але якого Кипріян волів підпорядкувати собі. Бачимо також, що в літописному записі не мовиться ні про «виклик» Савви на Собор, як на суд (це додав Карамзін), ні про його ув’язнення. А радше про тиск уже безпосередньо на Соборі з метою відректися від єпархії та почесне заслання в Москві – при митрополитові. Натомість повідомлення про ув’язнення Йоана додав Фіялек у формі: «Уже 1401 року Кипріян зняв давнього обранця Яґайла з уряду і замкнув його під своїм боком у Москві»¹⁵. Разом із тим Рудович відійшов від джерела ще далі, написавши, як було наведено вище, про ув’язнення Йоана в монастирі. Тобто кожен наступний автор додавав до сюжету якісь свої подробиці, спричиняючись до його підсумкового спотворення.

Якщо взяти до уваги те, що Воскресенський літопис уже в записі про 1397–1398 роки згадує, що з митрополитом Кипріяном із Києва в Москву приїхав, окрім інших єпископів, «Феодоръ Лучьскій»¹⁶, то розуміємо, що Савва був навіть не прямим наступником Йоана в Луцьку, а зайняв тамтешню єпархію вже після Теодора. Припущення, що в патріаршому листі до митрополита Кипріяна від січня 1397 року, де Йоана Луцького названо «Бабою – Βάβα»¹⁷, закралася помилка і мало б стояти «Савва», не витримує критики, бо грецькою це ім’я – «Σάββας».

Як показує аналіз, відсутні будь-які свідчення того, що Йоан був скинутий Кипріяном, а тим паче  ув’язнений. Виглядає так, що там, де названі автори мали вказати щось на зразок «джерельної інформації бракує», вони починали робити здогадки, але чомусь забували відмежовувати їх від фактів, підкріплених джерелами. І так народився міф, а точніше один із десятків, навіть сотень міфів, про нашу історію, які досі побутують і спотворюють бачення минулого та розуміння нашої сучасності.

Дійсно, варто було давно визнати, що після 1398 року ми, історики, нічого не знаємо про Йоанову долю. А проте кілька українських дослідників упродовж наступних десятиліть некритично поширювали помилки і вигадки Карамзіна, Фіялека і Рудовича, часто покликаючись не на них самих, а на місця, проте без верифікації і самих покликань, і інформації, яка за ними начебто стоїть.

Зокрема, Микола Чубатий писав, що «Існує якась джерельна вістка з 1401 р., записана в І Псковській літописі, що в цім році перед митрополичий суд Кипріяна були поставлені за непослух два владики: новгородський архієпископ Йоан та луцький єпископ Йоан Саба (дехто зве його Баба)»¹⁸. При цьому дослідник робить наступне покликання: «Перший Псковський літопис під р. 6910 (1401)». Але коли заглянути у нього, можна побачити іншу картину: «Въ лѣто 6910 […] И поѣха владыка Иванъ изъ Новагорода на Москву къ митрополиту, пріятъ его митрополитъ у себе, а къ Новугороду не отпусти; а князь Василей миръ разверзе съ Новогородци»¹⁹. Тобто Новгородський архиєпископ Йоан довірився митрополитові Кипріяну і поїхав на Собор, а Кипріян ув’язнив його. У той же час московський князь Василій розірвав мирну угоду з Новгородом. Кипріян і Василій діяли скоординовано: перший позбавив новгородців духовного авторитету, другий  почав агресію, скориставшись дезорієнтацією, що виникла в Новгороді. Про Йоана Луцького і/чи Галицького, як бачимо, в І Псковському літописі зовсім не мовиться, що руйнує конструкцію Чубатого.

Далі для міжнародної академічної спільноти неправдиву історію про уявне ув’язнення Київським (з резиденцією у Москві) митрополитом Луцького і Галицького архиєрея, який старався про визнання себе Галицьким митрополитом, поширили латинською мовою Мирон Стасів²⁰, англійською – Софія Сеник²¹. Притім перший дослідник зробив те саме хибне покликання на працю Карамзіна, не перевіривши його, а також на працю Фіялека. Друга дослідниця взагалі не подала жодного покликання, що породжує низку запитань про джерела цієї інформації і причин такої інтерпретації.

Загалом, як бачимо, церковна історія є тією сферою, де не бракує стереотипів і помилок. Можливо, навпаки, подібних речей тут може виявитися більше, оскільки у випадках віри та Церкви мовиться про засадничо-світоглядні питання. Був чи не був Галицький митрополит у юрисдикції де-факто Московського, який з різних причин позиціонував себе як Київський, – не просто «цікавий факт», а стратегічно важливий. Як показує історія митрополита Йоана, розкрита на основі джерел, у такій юрисдикції він не перебував і арештований у Москві не був. Але тоді постають питання: чому так тривало цей черговий історичний міф досі побутує в історіографії? Чому феноменальним чином самі греко-католики його вибудували та послідовно поширювали? Вочевидь, над цим час подумати, а для початку варто просто перевірити ланцюжки «покликань на джерела», які ми звично, іноді за інерцією робимо.

Володимир Мороз

1. Микола Чубатий. Історія християнства на Руси-Україні, т. 2, ч. 1: (1353–1458). Рим 1976, с. 32.
2. cta patriarchatus Constantinopolitani, vol. 1, ed, by Franz Ritter von Miklosich. Vindobonae 1862, p. 582 (№321). Український переклад: Чубатий. Історія християнства на Руси-Україні, т. 2, ч. 1, с. 33.
3. Четвертий новгородський літопис // Полное собраніе русскихъ лѣтописей (далі ПСРЛ), т. 4, ч. 4. Санктпетербургъ 1848, с. 97 (загальна згадка про прихід Кипріяна без згадки про Галич); Симеонівський літопис // ПСРЛ, т. 18, С.-Петербургъ 1913, с. 139 (докладніший опис про прихід Кипріяна, але також без згадки про Галич); Єрмолаївський літопис // ПСРЛ, т. 23. С-Петербургъ 1910, с. 132 (докладніший опис про прихід Кипріяна, але також без згадки про Галич); Типографський літопис // ПСРЛ, т. 24. Петроградъ 1921, с. 158 (докладніший опис про прихід Кипріяна, але також без згадки про Галич).
4. Суздальський літопис за Академічним списком // ПСРЛ, т. 1, Ленинград 1926–1928, стб. 537.
5. Acta Patriarchatus Constantinopolitani, vol. 2, p. 157–158 (№427); Julian Pelesz. Geschichte der Union der Ruthenischen Kirche mit Rom von den ältesten Zeiten bis auf die Gegenwart. Wien 1878, s. 393.
6. Acta Patriarchatus Constantinopolitani, vol. 2, p. 180–181 (№445).
7. Acta Patriarchatus Constantinopolitani, vol. 2, p. 180–181 (№445).
8. Грамоти ХІV ст. / упорядкування, вступна стаття, коментарі і словники-покажчики Марії Пещак. Київ 1974, с. 135.
9. Documenta Pontificum Romanorum historiam Ucrainae illustrantia (1075–1953), vol. 1: (1075–1700) / collegit introductione et adnotationibus auxit P. Athanasius G. Welykyj OSBM [=Analecta OSBM, Series II, Sectio III]. Romae 1953, p. 138–139 (№78).
10. Fijalek, Jan. Średniowieczne biskupstwa kościoła wschodniego na Rusi i Litwie na podstawie źródeł greckich // Kwartalnik Historyczny, nr. ХІ. Lwów 1897, s. 43.
11. Іоанъ Рудовичъ. Коротка исторія Галицко-Львôвскои єпархіи. Жовква 1902, с. 21.
12. Іоанъ Рудовичъ. Коротка исторія Галицко-Львôвскои єпархіи. Жовква 1902, с. 21.
13. Николай Карамзинъ. Исторія государства Россійскаго. Изданіе пятое. Книга ІІ (томы V, VІ, VІІ и VІІІ). Санктпетербургъ, 1842: 131.
14. Патріарший, або Никонівський літопис // ПСРЛ, т. 11. С.-Петербургъ 1897, с. 185.
15. Jan Fijalek. Średniowieczne biskupstwa kościoła wschodniego na Rusi i Litwie na podstawie źródeł greckich, s. 43.
16. Воскресенський літопис // ПСРЛ, т. 8. Санктпетербургъ 1859, с. 70–71.
17. Acta Patriarchatus Constantinopolitani, vol. 2, p. 284 (№516).
18. Чубатий. Історія християнства на Руси-Україні, т. 2, ч. 1, с. 82.
19. Перший псковський літопис // ПСРЛ, т. 4, ч. 5. Санктпетербургъ 1848, с. 196.
20. Myron Stasiw. Metropolia Halicinsis (Eius historia et iuridica forma) (=Analecta OSBM, серія 2, секція 1, т. 12). Romae 1960, p. 38.
21. Sophia Senyk. A history of the Church in Ukraine, vol. 2. Rome 2011, p. 77.

Поділитися: