Спільна Євхаристія: що неможливе у людей…

Про конгрес богословів УГКЦ розповідає його учасник

2-4 січня 2006 р. у приміщенні Львівської духовної семінарії Святого Духа відбувся Конгрес богословів УГКЦ «Євхаристійне сопричастя — виклик традиції та сучасності для традиційних Церков». Його організатором було Українське Богословське Наукове Товариство (УБНТ), але крім його членів, у конгресі взяли участь численні гості — представники інших Церков, Православних і Римо-Католицької, з України та з-за кордону, представники мас-медія, студенти-богослови і прості вірні. Заслуговує на увагу вже той факт, що вперше з часів Другої світової війни богослови УГКЦ в Україні зібралися разом для ближчого знайомства, зустрічі і обміну думками про актуальні проблеми церковного життя. Відомо, що богословський світ УГКЦ дещо «фрагментований» на різні середовища, між якими бракує виходу назустріч одне одному і однозгідности у важливих питаннях. Ця ситуація має історичне коріння та об’єктивні причини (наприклад, наукове і духовне формування наших богословів у різних навчальних закладах в Україні і за кордоном та їх приналежність до різних церковних середовищ). Проте для здорового функціонування церковного організму, при збереженні розмаїття думок і напрямків богословлення, конечно необхідно шукати однодумности щодо принципових богословських позицій.

Саме одним із таких фундаментальних для життя нашої Церкви питань є, на думку організаторів форуму відновлення сопричастя між УГКЦ і «традиційними Церквами України» (за цим означенням в назві конгресу фактично слід розуміти три конкретні церковні юрисдикції: УПЦ, УПЦ КП і УАПЦ). З ініціятивою внесення відповідних змін у церковне законодавство, які відкривали б дорогу для євхаристійного сопричастя між греко-католиками і православними цих юрисдикцій в Україні, виступили Блаженніший Любомир і Преосвященний Софрон Мудрий, єпископ-емерит Івано-Франківський на XI Генеральній Асамблеї Синоду Єпископів, яка відбулась у жовтні 2005 р. у Ватикані. Це означало б, що вірні греко-католики можуть безборонно приступати до Святого Причастя в Церквах вказаних православних юрисдикцій і навпаки, а священики цих Церков можуть спільно служити Божественну Літургію. Така ініціятива може видаватися дуже сміливою чи навіть невідповідною (з огляду на різноманітні розбіжності між Церквами та існуючі конфлікти), проте вона природно випливає з екуменічної свідомости глибинної єдности українського християнства, яке сповідує одну віру і почитає Бога в однаковий спосіб.

Попри певну поспішність в організації конгресу (про його проведення було оголошено всього за півтора місяці) і не надто зручний час проведення (передріздв’яні дні), що завадило деяким потенційним учасникам взяти в ньому участь, надзвичайно позитивно вразила представницькість цього форуму. На конгресі були присутні (і то не лише у звичній ролі почесних гостей, а як активні учасники) декілька єпископів УГКЦ — архиєпископ кир Ігор Возьняк, вл. Софрон Мудрий, вл. Володимир Війтишин, вл. Діонісій Ляхович, вл. Богдан Дзюрах, вл. Микола Сімкайло, вл. Михайло Колтун, а також керівники духовних навчальних закладів, настоятелі монаших згромаджень, представники церковних адміністративних структур і парафій всього 246 осіб.

Особливо цікаво відзначити те, що конгрес вийшов поза звичне вузьке коло академічних богословів, зацікавлених екуменічною проблематикою. На конгресі справді була представлена Церква. Це представництво охоплювало практично всі єпархії УГКЦ, різні церковні служіння, різні «богословські школи» всередині УГКЦ в Україні (були широко представлені Івано-Франківська духовна академія, Український Католицький Університет, львівський філіал Люблінського Католицького Університету, Тернопільська вища духовна семінарія, Дрогобицька духовна семінарія, Ужгородська академія). Надзвичайним позитивом конгресу була численна і активна участь парохіяльних священиків, часто з дуже віддалених від Львова парохій. Їх голос був особливо важливим в обговореннях і дискусіях, оскільки вони мають безпосередній досвід служіння «на місцях» і для них сопричастя є не теоретичною богословською проблемою, а питанням щоденного пастирського служіння.

Учасники конгресу працювали в декількох робочих групах: догматичній, літургійній, канонічній, екуменічній, пасторальній і церковно-історичній.

Пленарні доповіді стосувалися різних історичних, канонічних і богословських аспектів євхаристійного сопричастя між Церквами. Джерелом натхнення для учасників конгресу й історичними прикладами для наслідування були ініціятиви до поєднання «Русі з Руссю» київських першоєрархів 17-го століття, а також недавнє порозуміння між двома розділеними частинами Антіохійського Патріярхату Антіохійською Православною та Мелхітською Греко-Католицькою Церквами. Доповідачі відзначали, що відсутність єднання наших церков у Євхаристії є неприроднім, по суті, нехристиянським явищем. Його справжню причину слід шукати не в богословській площині (оскільки богословські різниці між нашими церквами не є непримиренними, а жодна з наших Церков офіційно не вважає іншої єретичною). Справжня причина криється радше в гріховному неприйнятті одні одних, взаємній виключності, гордині й амбіціях влади, а богословські, церковно-політичні, культурні різниці лише маскують і виправдовують існуючий розкол.

Метою груп було обговорення ідеї відновлення сопричастя з точки зору кожної зі згаданих богословських дисциплін та вироблення спільного звернення конгресу до Синоду Єпископів УГКЦ і до богословів Православних Церков. Слід відзначити, що праця груп була дуже предметною і плідною, а написаний у результаті цієї праці документ, напевно, буде одним з найсерйозніших екуменічних документів, що досі вийшли зі середовища УГКЦ.

Звичайно, учасники конгресу усвідомлюють складність порушеної ними проблеми і те, що відновлення сопричастя вимагатиме довгого, кропіткого і нелегкого приготування. Це приготування повинно охоплювати всі виміри життя Церкви і сягати серця кожного члена Народу Божого. Воно передбачає відкритість до прийняття іншого нашого брата-християнина, вміння пожертвувати другорядним задля головного, здатности прощати і просити прощення. Зрозуміло також, що проблеми сопричастя не варто спрощувати і баналізувати, мовляв, Бог любить усіх, всі ми браття, тож нумо єднатися. Між нами (Церквами Київського християнства) справді існують богословські суперечності, які слід вирішувати в серйозному науковому діялозі, між нами стоїть непросте минуле і численні взаємні кривди, ми справді розійшлися по різних культурних світах і до певної міри стали «окремими» Церквами… Проте ініціятори й учасники конгресу щиро вірять в те, що попри ці об’єктивні труднощі ми можемо йти в напрямку відновлення єдности в Євхаристії, що допоможе нам побачити нашу глибинну спільність такою, якою вона є в Божих очах, і відтак реалізувати цю спільність у житті.

Не важко передбачити, що реакція багатьох православних на простягнуту богословами УГКЦ руку буде як мінімум стримано-скептичною, якщо не відверто негативною. Мабуть, подібною буде і настанова Ватикану. Принаймні про це свідчить дотеперішній досвід подібних починань в інших Церквах. Але навіть якщо плоди конгресу будуть дуже обмеженими і для можливості їх реалізації доведеться чекати ще багато років, все-таки важливо, що богослови УГКЦ зуміли відверто обговорити цю проблему і аргументовано висловити свою позицію стосовно неї. Мені здається, що на сучасному етапі розвитку церковного життя і богословської свідомости в нашій Церкві це осмислення і вироблення власної думки є, можливо, не менш важливим і формуючим для нас, ніж те, чи буде голос конгресу почуто і належно сприйнято іншими Церквами, як і те, чи його починання увінчається швидким успіхом.

Від редакції: Офіційні дукументи, які постали в результаті цього триденного Євхаристійного конгресу, ще очікують благословення на оприлюднення від Патріярха Любомира. Редакція ознайомить читачів із цими документами, щойно вони будуть оприлюднені.

Коментар до конгресу з веб-конференції РІСУ

о. Петро Зуєв, клирик УПЦ (МП), директор Центру Богословських Студій у Києві. Рішенням Священного Синоду УПЦ бере участь у переговорному процесі з УАПЦ.

Цей конгрес доказав, що в середовищі УГКЦ є зацікавлення до східної богословської традиції. Але водночас я не думаю, що екуменічний досвід Антіохійського Патріярхату, де православні можуть причащатися в уніятських храмах, а уніяти у православних, ближчим часом може бути реальним для України. Але я радію зі самого стремління УГКЦ (чи, принаймні частини цієї Церкви) до того, щоб прийняти євхаристійне спілкування з Православною Церквою. Потрібно завжди бажати неможливого. Адже саме радикалізм наших прагнень робить нас християнами. Я вірю в щирість устремлінь цього форуму. Але ми повинні розуміти, що є метою подібних проєктів. Якщо це створення ще однієї унії, то я не думаю, що з цього щось вийде. Відновлення сопричастя між Церквами Сходу та Заходу — це завдання всеправославного масштабу. З традиційно-православної точки зору спілкування може бути відновлене тоді, коли буде досягнуто догматичної однозгідности. Але, проводячи активну екуменічну політику «ортодоксофіли» зі середовища богословів УГКЦ можуть стати тим мостом, завдяки якому Захід буде пізнавати Православ’я і його традицію з нутра католицького світу. Чи можливе неможливе? Церковна традиція показує, що таке стається, зокрема коли глава Церкви настіль- ки очевидно вмішується в її історич- не існування, що відбувається те, що дотепер навіть неможливо було припустити. Разом з тим католицька сторона повинна усвідомлювати, що православ’я не лише дорожить своєю єдністю, але також живе цією єдністю, оскільки помісні Церкви це не конфедерація Церков, а власне єдина Церква.

Поділитися: