«Знаю, чому я в єдності, не знаю, чому у схизмі»

Про досвід мелхітів у спробі відновлення сопричастя з православними братами

На шляху до єдности зі своїми православними братами Мелхітська Греко-Католицька Церква (МГКЦ) зробила найбільший поступ з-посеред усіх інших Греко-Католицьких Церков. Тим-то їх досвід є надзвичайно цікавим для всієї Вселенської Церкви, а зокрема для Церков Київської традиції, які сьогодні перебувають у пошуку можливости віднови євхаристійної єдности.

Переломний момент в історії уніятизму

У липні 1996 р. Синод МГКЦ прийняв звернення «Відновлення єдности Антіохійського Патріярхату». У цьому документі було висловлено подяку Антіохійській Православній Церкві (АПЦ) за спільні зусилля і очікування дня, коли Антіохійський Патріярхат повернеться до єдности, яку було втрачено у 1724 р. Одночасно в документі зазначено, що таке повернення не буде означати перемогу однієї Церкви над другою. В документі йдеться про припинення існування двох окремих патріярхатів.

Поступ у процесі відновлення єдности став результатом праці Змішаної міжнародної комісії з богословського діялогу між Православною та Римо-Католицькою Церквами. Документи цієї Комісії вказують на єдність віри православних та католиків, яка засвідчена в догматах, прийнятих Церквами на перших сімох Вселенських соборах. Відсилаючись до декрету «Про Екуменізм» ІІ Ватиканського Собору та до енцикліки «Щоб усі були одно» Папи Римського Івана-Павла II, отці Синоду МГКЦ стверджують, що спільна участь у священних справах (богопочитання) «communicatio in sacris» — нині є можливою і вони її приймають. Але остаточне рішення вони ж делегують обом Синодам — і АПЦ, і МГКЦ. До того ж отці Синоду МГКЦ зазначають, що вони перебувають у єдності з Римським Престолом і шукатимуть шляхів одночасно перебувати в сопричасті з Римським Архиєреєм та з АПЦ.

Передісторія документу

Цьому зверненню передувала багатолітня праця. ІІ Ватиканський Собор відкрив серця Церков для позитивного сприйняття одне одного. Ідею подвійного сопричастя вперше висловив у 1975 р. архиєпископ м. Баалбек Еліяс Зогбі: «обидві Церкви зберегли основу догм і структуру Церкви, хоч у вираженні цих догм і в організації Церкви є відмінності. Незважаючи на різницю в богослов’ї, віра залишається ідентичною. Власне на цій ідентичності віри можуть бути відновлені єдність і сопричастя». І справді, за таким сценарієм почала розвиватися ідея, яка аж за 21 рік, у липні 1996 р., стала офіційною позицією МГКЦ. Але за цей час вона пройшла через вогонь критики і випробування. Деякі єпископи на Синоді МГКЦ (серпень 1975 р.) побоялися повороту до православ’я як до чогось чужого, натомість з православного боку чимало осіб бачили проєкт непослідовним. Православний владика Жорж Ходр уважав, що сопричастя можливе лише тоді, коли МГКЦ відмовиться від того, щоб уважати собори, які відбувалися після великої схизми, «вселенськими» (православні вважають ці собори «всецерковними» соборами Римо-Католицької Церкви). У Римі постала Змішана комісія з членів Конгрегації доктрини віри, Східних Церков і Секретаріяту у справах єдности. Ця Комісія вирішила, що питання єдности між двома сторонами одного Антіохійського Патріярхату мають бути конечно обговорені і в Православній, і в Католицькій Церквах. Також Комісія підтвердила, що питання першенства Римського Єпископа належить до об’явленої віри, а тому стосується основ Церкви. Оскільки розуміння цього питання у православних та католиків різне, неможливо приступати до подвійного сопричастя, навіть незважаючи на те, що вже існує, хоч і неповне, сопричастя між Православними і Католиками.

Випробувана на канонічність

Так виглядало, що все це на завжди зруйнує ініціятиви МГКЦ відновити сопричастя зі своїми братами. Однак процес зближення двох Церков одного патріярхату продовжувався далі. У 1980 р. на основі рішення Синоду МГКЦ розповсюджено патріяршу інструкцію про те, щоб у всіх парохіях на добровільній основі опускали в Символі Віри додаток «і Сина». У 1981 р. з’явилася знаменита книга архиєпископа Еліяса Зоґбі «Tous schismatiques?» («Чи всі схизматики?»), в якій автор наголошує, що доктринальні розбіжності між Церквами прийшли як легітимація людського розподілу. Автор висловлює свою рішучу відмову жити у схизмі, яка є між Православною і Католицькою Церквами. Водночас написав акт сповідування віри: «Я люблю Римську Церкву, як і Православну. Я радо віддам своє життя і за одну, і за другу. Вважаю, що, об’єднані, вони являють собою одну єдину Церкву Ісуса Христа. Оскільки не зможу ще за життя побачити ці Церкви такими, які остаточно вирішили проголосити своє канонічне сопричастя, переконаний у тому, що коли перебуватиму в сопричасті з одною і виключатиму іншу, я залишуся й помру в розриві з повноцінною частиною Христового Тіла, тому дозволяю собі їх з’єднати в особистому акті сповідування віри, публічно проголошеному, який мене реально введе перед Богом, хоч і не канонічно, а через Церкву, одну і нероздільну, як Римо-Католицьку, так і Православну».

У липні 1995 р., при завершенні Синоду МГКЦ, більшість єпископів прийняли це сповідування віри, яке архиєпископ Еліяс зредагував у стислій формі: «1. Вірю в усе, чого навчає Східне Православ’я. 2. Я є в сопричасті з Єпископом Риму, у межах, визначених святими східними Отцями для першого серед єпископів у першому тисячолітті, перед поділом». На це Синод Антіохійської-Православної Церкви цього ж 1995 р. відповів: «вже час, щоб Антіохійська рана загоїлася на тій землі, на якій з’явилася…».

У липні 1996 р. проєкт архиєпископа Еліяса стає всецерковною справою. Його приймає Синод Єпископів МГКЦ. Про це повідомлені і Патріярх Варфоломій і Папа Іван-Павло II.

Римська Конгрегація для Східних Церков зреагувала на це позитивно, «виступаючи за синодальність як спільне крокування двох Церков і дозволивши деяку практику спільної участи в священних справах у літургійних відправах і в час служіння шлюбів і похоронів, але не поручаючи цього для євхаристійного причастя».

«Знаємо, чому в єдности, не знаємо, чому в розколі»

Сама МГКЦ свою позицію щодо участи в євхаристійному сопричасті висловила ось яким чином: «Оскільки II Ватиканський Собор визнав сопричастя віри щодо головних правд між Православними і Католицькими Церквами, як теж розвіяв сумніви про правдивість і однаковість святих Таїнств Хрещення, Євхаристії та про одне священноначаліє, то немає перешкод для євхаристійного сопричастя між двома Церквами одного Антіохійського Патріярхату». Мелхіти греко-католики свідомі того, що ніхто ніколи досконало не зможе зрозуміти всі таїни віри і осягнути досконале сопричастя віри. Вони запитують: «Хто має право не допустити до Євхаристії християнина, який не погоджується із визначенням прерогатив першенства і непомильности Папи Римського І і ІІ Ватиканських Соборів? Як можна зміряти ступінь сопричастя віри, необхідний для євхаристійного сопричастя?»

У вже згаданій книзі архиєп. Еліяс пише: «Я знаю, чому перебуваю в сопричасті з Римським Святим Престолом, першим серед усіх, який має бути в центрі всякого церковного сопричастя; але я не знаю, чому я у схизмі з Православ’ям, яким я завдячую моїм батькам у вірі, знаменням хрещення, через яке я отримав причину мого існування: Ісуса Христа». Така екзистенційна дилема, згідно з думкою єромонаха Габрієла Гашема, існує серед всього мелхітського народу. Він пише: «Є незаперечним, що поведінка мелхітського народу передає незаперечну наявність того, що ми можемо назвати онтологічним сопричастям, яке не перестає існувати паралельно до єрархічного і канонічного сопричастя». Тут іде мова про сопричастя серед змішаних родин, змішаних сіл, у час святкувань і торжеств, у час Хрещення, час Хрещення, Шлюбу, похорону і т.д.

Два підходи до осягнення єдности

На думку мелхітських богословів, осягнення єдности між Церквами може відбуватися таким чином: «спершу миряни дістають дозвіл приступати до Євхаристії в обох Церквах; єреї дістають благословення на спільні богослуження, включно з Євхаристією; і врешті решт, доходить до творення єдиного патріярхату й одної єрархії. Останнє можливе лише після об’єднання Православ’я з Католицтвом в цілому. Натомість архиєпископ Антіохійської Православної Церкви Жорж Ходр уважає, що «не може бути спільного священнодіяння перед тим, поки не буде відновлене досконале сопричастя у вірі. Бо одне і друге є лише двома сторонами однієї дійсности.» Тут, очевидно, йдеться про дві відмінні еклезіології, одна з яких вказує на помісну Церкву як на колиску ідентичности та єдности Церкви, а друга — на конфесійну Церкву як на визначальний елемент церковности.

Мелхіти греко-католики, однак, «не зауважують двозначности своєї еклезіології, а, навпаки, вони в ній вбачають вияв різнорідности в єдності». Архиєпископ Еліяс пише, що «можна уявити різні еклезіології в Церкві без того, щоб віра була поставлена під сумнів і без того, щоб сопричастя було ущербне». МГКЦ обгрунтовує свої дії історичними та богословськими аргументами. По-перше, бували патріярхи, що уважалися православними, а перебували в подвійному сопричасті і з Римським і з Царгородським Престолом (перед 1724 р.), по-друге, питання першенства Єпископа Риму можна полагодити через визнання всіх Соборів, які односторонньо скликав Римський Престол такими, які є не «вселенськими», а римо-католицькими; влада Папи стосовно східних патріярхів має бути такою, якою її визначав Флорентійський собор (на соборі було застережено, що всі привілеї східних патріярхів зберігаються непорушними). Щодо першенства Єпископа Риму арх. Еліяс пише: «Усі приймають першенство Єпископа Риму. Але першенство Божого права, яке надає Папі вселенську юрисдикцію і особисту непомильність, Святі Отці Сходу ніколи не припускали, ніколи про це не згадували, ані особисто ані на Соборах, і ніколи не переживали в час першого тисячоліття християнської єдности».

Дистанція між теорією та дійсністю

Очевидно, що між тими теоритичними висловлюваннями і дійсністю МГКЦ ще існує велика дистанція. Наприклад, коли заявляють про визнання першенства Римського Понтифіка в рамках першого тисячоліття, але водночас канонічну дисципліну Церкви визначає виданий Римським Архиєреєм документ, згідно з яким, наприклад, юрисдикція Східної Католицької Церкви обмежується до т. зв. власної території, а єпархіями, які знаходяться поза цією територією, керує Римська Конгрегація для Східних Церков; єпископів для цих єпархій номінує Римський Архиєрей зі списку, підготовленого Синодом; різним чернечим згромадженням так званого папського права надають понадпатріярші права.

Як висновок критичного аналізу мелхітських ініціятив треба сказати що Мелхітська Греко-Католицька і Антіохійська Православна частини колись одного Патріярхату, сьогодні не мають однакового богословського і еклезіологічного бачення спільної участи у священних справах. Хоч з богословської перспективи мелхітські ініціятиви справді підлягають критиці, однак треба віддати належне, що в цьому світі, де все догматизоване і розподілене між сферами впливу, є Церква, яка хоч у неясності і протиріччі, але шукає відповіді на питання взаємного євхаристійного сопричастя з членами цієї ж Церкви, що є на другому боці провалля великої схизми.

Бути реалістами

Самоуправні Східні Церкви Римо-Католицького Сопричастя мають віднайти гідність і стати автономними суб’єктами у відношенні до інших Церков; Римо-Католицька Церква, услід за розпочатим папою Павлом VI кроком щодо II Ліонського собоpy 1274 р., повинна перейменувати всі свої собори, що відбулися після схизми 1054 р., «всецерковними» соборами своєї Церкви, які можуть бути прийнятими чи не прийнятими іншими Церквами; потрібно спільно між самоуправними Церквами вирішувати питання першенства і непомильности єпископа Риму.

А оскільки всяке сповідування віри потребує постійного практичного підтвердження, то на рівні мелхітських патріярхатів він повинен реалізуватися за схемою: спочатку обопільне церковне визнання і відтак утворення Змішаної богословської комісії. Для того також потрібно, щоб Римська Церква остаточно хотіла покінчити з історичним етапом «уніятизму» і щоб визнала статус Церков-сестер за церквами, які сьогодні є радше церквами-сателітами. Те саме стосується й дисциплінарних і канонічних порядків, які не залишають східним Церквам Римського сопричастя свободи на власну еклезіологічну позицію і відповідну самоуправність, якою б не керували з Риму. Щойно після проведення того етапу можна говорити про утворення Змішаної богословської комісії.

Таким чином, коротко представлений досвід мелхітів у спробі відновлення сопричастя з православними, хочу завершити датою 4 лютого 2005 р., коли в передмісті Дамаску, Думмарі, греко-православний Патріярх Антіохії Ігнатій IV (Газім) спільно з греко-католицьким Патріярхом Антіохії Грегоріосом III (Лагам) посвятили для спільного вжитку парохіяльний храм святих Апостолів Петра і Павла з написом: «Греко-Православна Церква — Греко-Католицька Церква». По спільній вечірні Патріярх Ігнатій IV сказав: «Слова не можуть висловити глибоке пережиття, яке ми відчуваємо цього вечора. Це надзвичайний вечір! Вечір, коли ми досвідчуємо, що вже нема бар’єрів між тими, які носять ім’я Христа Ісуса». На що Патріях Ґреґоріос ІІІ відповів: «Послухавши промову мого брата Патріярха Ігнатія, я собі сказав, що вже нема мені що говорити, і я хотів подерти промову, яку я написав. Якщо я тепер стою перед вами, то тільки для того, щоб сказати Амінь».

Михайло Димид, доктор канонічного права, директор Інституту канонічного права, голова Українського богословського наукового товариства.

Поділитися: