Михайло Димид

Цього року українська скаутська організація «Пласт» святкує столітній ювілей з часу свого заснування. Провідною ідеєю Пласту як 100 років тому, так і сьогодні є слова пластової присяги: «Присягаю своєю честю, що робитиму все, що в моїх силах, щоб бути вірним Богові і Україні». Вже з самого цього стислого правила пластування видно, що релігійне виховання пластової молоді займає одне з центральних місць. Митрополит Андрей Шептицький, який подарував пластунам місцину поблизу гори Сокіл в українських Карпатах під будівництво Пластової оселі, вбачав у діяльності організації неабияку вагу і сприяв її розвиткові різними способами. Протягом 100 років з пластових лав вийшло чимало духовних осіб, провідників Церкви та українського суспільства загалом. Як сьогодні виглядає співпраця між Церквою й цією скаутською організацією та як ця співпраця могла б розвиватися в майбутньому, розповідає пластовий духівник митрофорний протопресвітер Михайло Димид.

Всяка суспільна діяльність народу є корисна для самого народу, для порядку, для гідності людей. Це розумів Митрополит Андрей, тому він сприяв і митцям, і письменникам, і економічному розвиткові, і Просвіті, і Пластові. Все назване сприяло розвитку суспільної свідомості народу, а якщо нарід суспільно свідомий, то він згодом може приймати якісь спільні рішення, і якщо він починає приймати такі рішення, то це стає політикою. Сам термін «політика» у своїй суті є позитивним, бо йдеться про творення міста (поліс), творення спільноти зі своїми правилами, законодавством, для добра всіх тих, хто є в цьому полісі. За такою логікою, чи потрібна організація, яка буде прищеплювати молодій людині любов до Бога й України, і чи потрібно це робити у спосіб забави, як у Пласті? Очевидно, що потрібно, бо до кожного покоління треба промовляти і впроваджувати його в певні ідеї згідно з його можливостями, за допомогою відповідної педагогічної методології. А пластова педагогічна методологія є однією з найкращих. Пласт заснований одразу ж після створення скаутської організації. Це свідчить про те, що в Галичині швидко з’явилося розуміння потрібності такої організації як для добра індивідуального розвитку людини, так і для суспільно-національного розвитку.

Виховання пластуна включає, поміж іншим, релігійні принципи, які пов’язані з загальними засадами скаутингу. Ці базові речі прописав д-р Олександр Тисовський-Дрот  у  своїй книзі «Життя в Пласті». Він підтверджує, що вся краса походить від Господа Бога, але Господь — це не тільки природа, а й Церква, тому Пласт, як українська скаутська організація, дуже тісно співпрацює, де є така можливість, з Церквою. Слід сказати, що у Пласті зростали такі відомі особистості, як Блаженніший Патріарх Любомир (Гузар), владика Гліб (Лончина), новопризначений владика Борис Ґудзяк. о. Павло Когут, о. Дмитро Блажейовський, о. Роман Лиско та інші. Чимало різних священиків чи будучи семінаристами вступили до Пласту, чи завдяки Пласту розпізнали своє покликання і вступили до семінарії. Серед мирян — відомий Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, редактор Української англомовної енциклопедії, Володимир Янів, який був ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені, Надія Мудра, Леся Храплива-Щур та багато інших.

Церква і Пласт мають одну ціль. Що дає Церква Пласту? Церква — це послідовники Ісуса Христа, які мають обов’язок свою любов до Бога і практичне втілення цієї любові передавати всім, хто є довкола. Допомагати Пласту є обов’язком Церкви. Протягом цих ста років Церква була і є близькою до Пласту, от тільки чи вистачає цієї близькості? Можна почути небезпідставну думку, що, на жаль, єдність Церкви і Пласту проявляється лише раз на рік, коли пластуни стійкують біля плащаниці. Я б сказав, що кожен священик повинен би тим чи іншим способом брати участь у якісь молодіжній організації, свідчити, бо часом вистачає лише присутності. Деякі священики бояться цього: «Що я буду їм говорити?» Не потрібно боятися. Варто бути просто присутнім. Якщо питають – відповідай, а поза тим – просто будь одним із них. Друге – присутність священика повинна вказувати на присутність Господа Бога, на те, що краса, яку можна віднайти у природі, має свого Сотворителя. Усвідомлення цього має обертатись у щось конкретне. Краса, яку ти приймаєш, має тебе ушляхетнювати і підносити, заохочувати до того, щоб ти бачив довкола себе людей і ту шляхетність передавав іншим. Є різні типи спільнот: найперша і найголовніша — це родина, може бути школа, університет тощо, а потім – для пластуна – Пласт, але в тому всьому потрібен компас, барометр, певна совість, якою повинна стати суспільна організація. Церква є такою совістю, але не тому, що це суспільна організація, а тому що вона є Тілом Христовим. Це те, що Церква повинна б давати Пластові. Ушляхетнювати, обожествлювати шляхетні ідеї, які є в Пласті, щоб вони були чоловіколюбними.

Що Пласт повинен би давати Церкві? Ідеали Пласту – Бог і Україна. Так само як любити Україну — це любити конкретних людей, робити конкретні діла, вивчати якісь конкретні події, історію, географію, краєзнавство, так само і любов Бога вимагає конкретики. І тут перша конкретна річ – це вірність. Бути вірними Церкви. Вірність Богові через вірність Церкві. Бути християнами в Пласті — це не є особиста справа кожного, як у школах чи вишах: «Ти християнин чи ні – нас не обходить, це твоя особиста справа». А в Пласті бути християнином — це спільна, спільнотна справа. У цій організації ми визнаємо, що Бог є на першому місці і ми мусимо жити цією вірою в нашій традиції. Жити вірою в Бога – це бути членами Церкви, а Церкви, які є в традиції Пласту – це Греко-Католицька і Православна. Двері Пласту завжди відкриті для Церкви. У рамках офіційних подій завжди запрошуємо представників Церкви на відкриття якихось заходів чи для служіння Літургії під час таборів, на святкуванні особливих для пластунів свят, але священики не так часто приходять, ігнорують і не ставляться серйозно. А даремно! Це офіційні моменти, але в Пласті моляться і вранці, і ввечері, перед і після споживання їжі. Молитва реально присутня у житті пластунів. Пласт сприяє тому, щоб люди, які виходять із християнських родин, не вважали, що в суспільстві релігія — це тільки їхня приватна справа, а знали, що це суспільна справа, такий суспільний цемент, який допомагає людям мати довір’я одних до одних, допомагає бути слівними та відповідальними – закон для мене — це моє слово. Як я не можу переступити букву закону, бо вона написана, так само я не можу переступити своє слово, бо я його сказав. Пласт виховує у такій поставі.

У Пласті не відбувається катехизація, але він є організацією, відкритою для того, щоби в ній відбувався діалог між Церквою і «сметанкою» молоді. Бо до Пласту йдуть ідеалісти. Там не шукають кар’єри, контактів для використання в майбутньому чи нагоди для заробітку. У Пласті вчаться бути разом в імені Бога і України, безкорисливо працювати, забавлятися, шукати спільних цілей та їх досягати. Але щоб досягти таких шляхетних відносин, треба докладати зусиль…

Якщо взяти приклад військових капеланів, що побачимо, яка їхня робота? Вони йдуть туди, куди йдуть солдати. Так само й у Пласті. Священик у Пласті — такий самий виховник, як і інші. Тільки він має ще свою спеціалізацію. Він є знаком Господа Бога, і цього не потрібно боятися. Чи він куховарить, чи в’яже вузли, чи намет монтує, чи рубає дрова – це свідчення, він свідчить присутність Господа Бога, знаю це з власного досвіду. Найважливіше, щоб людина сама жила в Божій ласці і щоб вона була присутня. Щоб вона була пластуном серед пластунів. Роль капелана у Пласті – бути присутнім. Катехизувати повинні батьки, а потім – церковна спільнота. Способи передавання віри є різні. Якщо ти живеш з молодими людьми, молишся з ними, бавишся, але вони знають що ти священик, вони ставлять тобі питання, ти відповідаєш. Чи це є катехизування? Ні. Але катехизація – це не місія священика у Пласті чи в іншій організації. Тут маємо часами непорозуміння. Треба ширше дивитися на ситуації. Що б Ісус Христос робив, коли б Він був присутній серед цих дітей? Візьмімо приклад з отців салезіян. Святий Іван Боско необов’язково розповідав дітям про правди віри. Він грав з ними у футбол. Знання, отримані на уроках катехизму, не завжди будуть використані в житті. Священик насамперед повинен не передавати теорію, а робити присутньою Божу любов. А вона вже сама притягуватиме до себе молоду людину. Таким чином, у молодої людини зродиться потреба більше знати, і вона її рано чи пізно задовольнить, а це набагато краще, ніж просто повчати.

О він священик! А священик – що це значить? То значить Церква, а Церква — це Бог. А ось він там послужив… От чекаєте, він священик, тобто вищий, а тут – служить. Ага, Ісус Христос також служив… Врешті у пам’яті спливає притча про те, що Цар питатиме, чи я служив бідному, голодного нагодував, хворого провідав. Отже, в цьому є сенс християнства. Тому я беру з цього священика приклад. Ось це капелан. Нічого іншого.

Чи потрібен Пласт українській державі? Насамперед слід з’ясувати, що таке українська держава. Чи є вона взагалі? Якщо є держава, яка є полісом українців, то вона є українською державою. Поки що ми не дійшли до того, щоб українці зорганізувалися в державу, вони не мають держави, яка б була виразником їхніх ідей. Існує держава на території, де мешкають українці… У нинішній ситуації, тій країні, яка називається українською державою, Пласт не потрібен. І Пласт ніколи не мав такого на меті, щоб бути потрібним українській державі. Він завжди, натомість, хотів і хоче служити українському народові. Пласт має довшу історію, ніж держава Україна. Пласт краще розуміє, що таке державність, ніж держава Україна. Так, Пласт потрібен Українській Державі! Але він існуватиме, навіть якщо держави завтра не буде. Він виконує, до певної міри, державницькі функції, – і не за гроші, а в дусі служіння. Не лише Пласт, а кожна форма суспільного об’єднання, кожне суспільне усвідомлення потрібне українській державі. Пласт працює над конструктивним розвитком свідомості молодої чи старшої людини, бо якщо ти розвиваєш власну особистість, то ти розвиваєш суспільство, якщо ти розвиваєш суспільство — розвиваєш усвідомлення того, що потрібна форма самоуправління, яка може називатися державою. Пластові важко розвиватися через брак фінансування, але проблема не в тому, що люди не готові давати, а в тому, що закони так побудовані, що ти навіть не можеш як слід допомогти, бо й тут «держава» перешкоджає.

Для того, щоб популяризувати Пласт, церковні мужі повинні бути свідомі того, що Церква не закінчується мурами храму. Церковні громади і церковні будівлі на Заході дуже часто були осередками для Пласту. Осередки були при храмах, але не з тим, що Церква їх контролює. По-іншому прославляти Бога – будь ласка. Треба допомоги – будь ласка. У діаспори є усвідомлення важливості ідеї Пласту. Усвідомлення того, що Церква повинна бути слугинею для таких організацій. В Україні цього нема. Було б нормально, якби при кожному храмі поволі розвивалися осередки Пласту. Церква повинна бути свідома того, що вона є сильнішою і тому є слугинею, повинна відкривати двері до Небесного Єрусалиму. Небесний Єрусалим не повинен виглядати фортецею, до якої не має права приступити ніхто «нечистий».

Часом трапляються непорозуміння з Церквою, бо вона лякається: «А чи ходять пластуни у неділю до церкви чи ні, чи сповідаються, як вони моляться?» Це питання важливі, але вони не повинні визначати можливість співпраці. Якщо парафія співпрацюватиме з Пластом, то в її лоні ці молоді люди дозріють до повного сопричастя з Господом Богом згідно з церковними правилами. Школа, університет чи військо не вимагають від вступника того ж, що й від випускника. Іноді бракує довіри. Часто є нерозуміння. Але в ньому треба більше довіряти Богові, бо то Його отара. Церква не закінчується там, де закінчуються її межі як організації. Де є Дух, там є Церква і в цьому розумінні Пласт є Церквою.

Бажаю Пластові надалі вірити у своє покликання, далі служити так, як служив досі та служить дотепер.

 Підготувала Ліда Мідик

У вересні цього року у Львові відбувся круглий стіл на тему «Патріархат УГКЦ. Що далі?», організований редакцією часопису «Патріярхат» . Метою заходу було обговорити сучасний стан патріархальної ідеї УГКЦ та її реального втілення з особливим наголосом на екуменічному контексті католицько-православних стосунків. а зустрічі були присутні члени редакційної ради часопису, а також гості з України та з-за кордону. В цьому номері друкуємо першу частину думок, озвучених учасниками цієї зустрічі. Наступну частину буде опубліковано в «Патріярхаті» №1 за 2011 рік.

Отець д-р Михайло Димид

По-перше, змагання за Патріархат УГКЦ має дві фази, які умовно називаю «автентичною» і «неавтентичною». Автентична фаза – це час Патріарха Йосифа і Верховного Архієпископа, Патріарха Мирослава Івана. Саме тоді було чітке розуміння, що Кодекс канонів Східних Церков – це не наш кодекс. Таке усвідомлення приводило до практичного висновку, що його не можна використовувати повністю. Бо якщо він стане єдиним збірником законів для УГКЦ, то втягуватиме нас в орбіту, в якій не буде повної свободи виявлення самих себе як окремої Церкви.

Існують два тексти Йосифа Сліпого з цього приводу – це «Патріархальний устрій Помісної Української Католицької Церкви (1972 р.)» і «Лист до президента Папської Комісії для ревізії канонічного права для Східних Церков, кардинала Парекатіла (1977 р.)»

Друге. Патріархат ми ні від кого не отримаємо. Ми проголосили «Патріарха» 1975-го, а «Патріархат» 2002 р. і є справою честі нас самих іти до створення Патріаршої Церкви й бути в цьому послідовними.

Третє. УГКЦ – Православно-Католицька і Вселенська Церква. Це тези Патріарха Йосифа, оприлюднені в документі «Про стан Української Католицької Церкви в Україні (1982 р.)», які потрібно наголошувати й ними жити.

Отже, якщо ці три пункти будуть як слід висвітлені й стануть для нас зрозумілими, тоді ми будемо жити автентичним Патріархатом.

Патріарх Мирослав Іван казав так: «Я не Патріарх, але все зроблю, щоби осягнути цю ціль для УГКЦ». Коли він прийшов на патріарший престіл УГКЦ, він не був прихильником патріаршого руху, але вже його посада, його главенство дали йому відчути і зрозуміти, ким він є і яку Церкву очолює. Він тоді міг писати: «Київській Церкві повинні дати можливість бути самою в собі, оскільки, зрештою, вона є матірною Церквою всієї Руси» (1993 р.).

Неавтентичне змагання за Патріархат – це, власне, нинішня ситуація. Такий стан визначений наступними показниками: використання Кодексу канонів Східних Церков у всіх вимірах УГКЦ; практичне визнання верховенства поодиноких римських Конгрегацій над УГКЦ, бо як тільки якась Конгрегація щось комусь напише – всі стають на ноги, мало хто думає про власну гідність, аргументи, богослов’я, історію…; відновлена практика «візиту до апостольських гробів» після 70 років, під час якого владики їдуть до Рима на «поклоніння», звітуючи в кожній Конгрегації. І річ не в тому, що не треба мати контактів, треба їздити, навіть спільно, але не для звітування. Крім того, після Мирослава Івана Любачівського УГКЦ доросла до розуміння того, що з богословсько-еклезіологічного погляду, кардиналят є пониженням, а не підвищенням для нашої Церкви, однак кардиналят був прийнятий.

Іншими ознаками неавтентичного змагання за Патріархат в УКГЦ є такі. За останнє десятиліття для нашої Церкви було переважно прошено і призначено цілий ряд Апостольських адміністраторів. Прикладом цього є те, що, коли помер Блаженніший Мирослав Іван, владика Любомир був призначений Апостольським адміністратором (2000 р.); нині маємо в Стрийській єпархії адміністратора Тараса Сеньківа (2010 р.), в Бучачі – Димитрія Григорака (2007 р.) тощо. Чи УГКЦ цього потребує?

Чинні богословські факультети і семінарії в УГКЦ діють майже цілком згідно з римськими світоглядними директивами.

Все це свідчить про перебування УГКЦ в періоді неавтентичної боротьби за Патріархат, коли нащадки Київської Церкви рухаються назад, а не вперед; їхні кличі не відповідають їхнім щоденним діям.

Ще важливо зауважити, що змагання за Патріархат УГКЦ може грунтуватися на двох світоглядах. Зокрема, це «номінальний Патріархат» підпорядкований Римо-Католицькій Церкві та Папі Римському, згідно з їхніми умовами, і «реальний Патріархат», який може бути тільки православно-католицький і автокефальний, не підпорядкований нікому, а в сопричасті з Апостольським Престолом. В УГКЦ існують обидва світогляди. Здається, сьогодні в серцях деяких єпископів, ченців, клиру сприйнятним є тільки перший вид Патріархату.

На завершення скажу, що в «автентичній» фазі змагання за Патріархат було менше богословської свідомості, але були правильніші настанови. Тепер є друга фаза, яку я називаю «неавтентичною», бо хоч є більше розуміння суті Патріархату, але маємо велике почуття залежності від римського центру, що застосовується на практиці.

Нам потрібне чітке усвідомлення, що УГКЦ є Церквою Христовою задля Володимирового хрещення і таким є її хрещальне покликання. Вона не є Церквою задля підпорядкування спочатку Царгородові, а згодом Римові. Вона є Церквою, що спасає, і спасіння народу України є остаточним критерієм творення її юрисдикційних структур. Ця істина і визначає факт, що первинне євхаристійне сопричастя УГКЦ є київським, а не царгородським, римським чи, пізніше, московським.

Така є історія спасіння УГКЦ, не інакша. Це, очевидно, складне питання, про яке треба прилюдно говорити, зважаючи на дві перспективи: богословсько-еклезіологічно-канонічну та душпастирську. Найважчий практичний крок – щоб, незалежно від канонічної системи римського підпорядкування, в якій УГКЦ існує, вона не боялася позиціонувати себе з богословської точки зору як православна, але вже в сопричасті з Римом. Це можна й потрібно робити, попри нинішні численні богословські, канонічні та юрисдикційні недопрацювання. Такою була позиція і тактика Патріарха Йосифа, найбільшим внеском якого у богослов’я УГКЦ є те, що Патріархат став невід’ємною частиною самосвідомості всіх її частин.

Рома Гайда

Ми всі за Патріархат – так, як всі за самостійну державу. Всі ми розуміємо, що потрібні державні структури й треба, щоби люди розуміли ідентичність своєї держави. Дуже подібно є з Церквою.

Відмовлятися від намагань стати Патріаршою Церквою, на мою думку, шкідливо. Що потрібно робити сьогодні? Ми повинні пам’ятати про надзвичайне послання Блаженнішого Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах», яке пропонує програму стосовно того, що робити з нашою історичною минувшиною, як приготуватися і як приступати до питання екуменізму тощо. Відмовитися від стремління до визнання Патріархату – це, так би мовити, не дати дитині нагоди народитися. Бо саме тепер, після довгих років усвідомлення, що така можливість є взагалі реальною і здійсненною, все більше вірних і духовенства починають сприймати цю ідею. І хоча ще не вистачає повнішого знання серед загалу про Патріархат, гадаю, капітуляція передчасна.

Окремою темою, дотичною до визнання Патріархату, є екуменізм. Ми – та Церква, яка свідчила повну церковну єдність понад чотириста років. Важливо не те, була вона досконала чи недосконала. Питанням є, як вона цю єдність бачить тепер і на майбутнє. Ці речі потрібно чітко формулювати, до цього мирянські рухи, чи це Патріархальний рух, чи обновлянський, чи інші, повин‑ ні прямувати, але, на жаль, тут ще є багато проблем. Я бачу зі спостережень за «Обновою», що багатьом її членам не цілком зрозуміле наше літургійне життя чи сопричастя помісної Церкви через Главу та Синод, бо вигідніше триматися уніатських звичок, успадкованого пієтичного, поверхневого благочестя, не завдаючи собі труду пізнати глибину благочестя нашої Церкви. Не можу звинувачувати обновлян, бо проблема насамперед у капеланах, у тому, наскільки вони освічені, чи активною є їхня участь у духовній формації обновлян. А деякі осередки «Обнови» взагалі не мають духівників. Аби щось змінилося, журнал «Патріярхат» повинен цю тему висвітлювати дуже уважно.

На ідентичність впливають розуміння та оцінка. Ми в діаспорі зовсім щезнемо, якщо не будемо знати, хто ми є і яка наша духовна та еклезіальна ідентичність. І це – гірша асиміляція, ніж національна, бо виробляється етос і людини, й народу.

Крім ідентичності, нам треба розуміти, якими є принципи екуменізму, що ми вносимо в нього як Церква. І знову постає питання: чи ми розуміємо нашу церковну ідентичність і чи можемо її репрезентувати? Наше завдання у цій сфері продиктоване «Ut unum sint» Папи Івана Павла ІІ, яким він звертається до всіх Православних і Католицьких Церков, щоби вони допомогли окреслити, як повинне виглядати святопетрівське служіння, якою має бути співпраця Церков у сопричасті одна з другою. Таким чином ми знову повертаємося до основних питаннь: «Хто ми є? Що ми можемо дати? ». Коли відповімо на них, тоді щойно зможемо прислужитися великій ідеї сопричастя.

20 жовтня 2009 р. в Римі та Лондоні відбулись прес-конференції, з яких стало відомо, що розпочато
приготування нової «унії» між Римським Апостольським Престолом і частинами Англіканської Церкви. Група антимодерністських англіканських єпархій і парохій ще кілька років тому звернулися до Риму з проханням, про прийняття їх до Католицької Церкви. Це звернення було прихильно зустріте в Римі і незабаром може стати реальністю. Щоб приготувати світове товариство до цієї небуденної і неоднозначної події, в Римі виступив префект Конгрегації Доктрини Віри кардинал Віліам Левада, а в Лондоні – першоієрархи Римо-Католицької Церкви в Англії та Англіканської Церков – архієпископи Вінсент Ніколс і Рован Віліямс. Ця неординарна подія підштовхнула мене до роздумів, якими хочу поділитись. Очевидно, що подальший розвиток подій може скорегувати подані тут думки.

Мирний перехід із Англіканської до Римо-Католицької Церкви став можливим сьогодні завдяки діалогу, який серйозно і на всіх рівнях ведеться між цими двома Церквами з половини XIX століття. Початок цьому діалогові поклав Оксфордський Рух, (рух в середині Англіканської, так званої, Високої Церкви («High Church»), учасники якого підкреслювали зв’язок англіканства із апостольською традицією – ред.), який між 1833 і 1845 рр. виявив зацікавленість римо-католицькими аспектами Англіканства. З римо-католицького боку на цю ініціативу відповів бельгійський кардинал Дезіре Мерсіє який у «Малінських бесідах» (Malines Conversations)¹ з 1921 до 1925 р. намагався виробити основу для «об’єднання, а не поглинання» Англіканства Католицькою Церквою.

Тоді мова йшла про створення свого роду «патріархату» для Церкви Англії, в якому б відбулося об’єднання англіканців із Римським Апостольським Престолом в одній структурі, з повним збереженням свого права, літургії та традиції. До цієї структури також повинні були б увійти (з подальшим їх ліквідуванням) римо-католицькі єпархії, які постали на цих теренах у 1851 р. Останніми ж роками діалог, зокрема, вівся у рамках Міжнародної Англікансько-Католицької Комісії (ARCIC) та Міжнародної Англікансько-Католицької Комісії для Єдності і Місії (IARCCUM).

До недавнього часу з Англіканської до Римо-Католицької Церкви переходили поодинокі люди (наприклад Прем’єр Міністр Тоні Блер), і тільки тепер створена можливість для переходу груп осіб з організацією їх у відповідні структури. (Для порівняння, Берестейське порозуміння 1596 р. – з точки зору Риму – було наверненням поодиноких людей до правдивої віри, яких потім зорганізували в структури єпархії.)

Отож сьогодні йдеться про зміну юрисдикції, а не про зраду своєї Церкви і перехід на іншу віру. Це можливо, бо обидві сторони впевнені, що у них «в основному співпадає віра, доктрина і духовність», тому не потрібно буде «розривати» із англіканством, щоб стати католиком. Практично, перехід із однієї Церкви в іншу благословляється обома Церквами. Вже не буде анафем, проклять, схизм, екскомунік (виключень із сопричастя)… На мою думку, така зміна у поведінці Церков стала можливою, через те, що самі Церкви стали слабшими і чутливішими до Божої волі. В умовах болю та упокорення вони вже більше поводяться по-Христовому.

Згідно Апостольської Конституції англіканські громади зможуть переходити до Римо-Католицької юрисдикції зберігаючи при цьому англіканську духовність і правопорядок. Для цього вони будуть об’єднані не в окрему Церкву свого права, а в персональні єпархіяльні одиниці (прелатури – ред.) зі своїм главою, призначеним Римським Престолом. Однак тут виникає небезпека, що ці громади вірних можуть втратити свою англіканську ідентичність і бути асимільовані в римо-католицьке середовище.

З іншого боку, це буде іспитом для Римо-Католицької Церкви, оскільки, якщо англіканські групи зможуть залишитися англіканцями в сопричасті з Римом, то Римо-Католицька Церква від цього тільки виграє і доведе, що вона дійсно готова бути віссю для об’єднання всіх Церков підземним першоієрейством Римського Єпископа. Натомість, якщо англіканські вірні втратять свою ідентичність і стануть католиками англіканського обряду, то це буде програшем для всієї Вселенської Церкви.

Якщо ж у даному випадку не йдеться про «поглинання» частини Англіканської Церкви Римо-Католицькою, то йдеться про нову «унію»: свого роду повернення до Риму «нез’єднаних братів», яких об’єднають в окрему структуру римської юрисдикції. Тому це є нічим іншим, як поверненням до моделі від якої Римська Церква відійшла, підписавши Баламандську угоду, ще в червні 1993 р. Про це свідчить умова, згідно з якою виміром можливості переходу з однієї Церкви в іншу буде: прийняття першості Римського Архиєрея і положень Католицького Катихизму, так як вони нині подані Римською Церквою до вірування.

Таким чином, нинішня подія не зовсім співмірна екуменізму, оскільки її ціль подібна, але не тотожна йому, адже ціль екуменічного руху – це не тільки збереження своєї ідентичності, своєї традиції, а й теж своєї автономії, і повне, спільне розуміння Петрового служіння.

Треба віддати належне тій покорі, яку демонструє Першоієрарх Англіканської Церкви, доктор Рован Віліямс у цей нелегкий для англіканців час. Вже у 1975 ціла індійська єпархія із Амріцар перейшла в Римо-Католицьку Церкву. Очевидно, що такі переходи не були заплановані Англіканською Церквою. Це сталося після того, як в Англіканській Церкві почали поставляти жінок у пресвітерство і єпископство, а згодом, деякі вчителі віри відійшли від навчання Святого Письма про сексуальні відносини і стали «благословляти» гомосексуальні шлюби і рукополагати таких людей у священство. Напевно така Божа постава Первоієрарха допоможе Церкві очиститися від своїх гріхів і тим зміцнитися для нової Євангелізації дорученого їй народу.

На завершення хочу додати, що новини останніх днів доводять, що можна досягнути спільного бачення дуже болючої події в історії спілкування Церков і це можна використати для кращого взаємопізнання та любові.

протопресвітер д-р Михайло Димид

Час, в якому жив і працював ігумен Климентій, — це, час самоусвідомлення Церквою великого гріха, в який вона впала — гріха роз’єднання. Це нелегке відкриття, до якого доходила Церква, знане під назвою «Унійний рух». У Церквах римського сопричастя цей рух передував Другому Ватиканському Собору і мав за мету єдність Церкви Христової через приєднання інших Церков до своєї матірної Церкви. Нинішній екуменічний рух теж має за мету об’єднання Церкви, але вже не через приєднання інших до себе, а довкола глави Церкви — Ісуса Христа, Митрополит Андрей Шептицький, рідний брат ігумена, а потім архимандрита Климентія, був разом із отцем Антоніном Кирилом Стояном одним із європейських першопрохідців-зачинателів того руху. В ті роки вони провадили в моравськім мальовничім містечку Велеграді унійні з’їзди (1907-1911, 1924-1936).

Думки про Церкву ігумена Климентія можна знайти зокрема у двох ще не опублікованих його рукописних творах, а саме: «Правильнику місійних станиць», написаного між жовтнем 1931 і червнем 1934 року, та «Звіті братів Студитів із їхньої праці на унійних парохіях Полісся і Підляшшя, за період від листопада 1931 до грудня 1932». Останній твір написаний французькою мовою в Уневі 20 серпня 1933 р. і адресований Папській Комісії щодо Росії (Pro Russia).

Церква будується Молитвою

Поняття Церкви ігумена Климентія в першу чергу пов’язане з ідеєю вже існуючого Царства Божого на землі, яке треба лише вміти відкрити собі, а згодом іншим. Для цього все має починатися і кінчатися «В Ім’я Боже». Щоб дійти до такого реального стану, щоб це, що ми думаємо і робимо не було тільки нашою уявою про Боже, а дійсно Божою справою, то «нарід потребує бачити людей, що моляться, що на це живуть, щоби Бога шукати і перед Ним в молитві перебувати». Ігумен Климентій не вбачає головною метою людини, а особливо монаха, «господарити» на цій землі. Через молитву людина «до Бога потягається» і таким чином знаходить Царство, що рівнозначне з Церквою Христовою.

Монаша аскеза будує Церкву на взір мучеників

Еклезіотворча розмова з Богом має тривати цілу добу і виражатися різними способами. Для відновлення єдності Церкви, а особливо для діалогу між греко-католиками і православними, важливим елементом є поворот до спільних монаших аскетичних традицій, одною з яких є відправа полунощниці, а друга — те, щоб монах не їв м’яса. Для розбудови Церкви на землі важливим є «примір в особливий спосіб взаємної згоди і любові, жодних сварок, а взаємна уступливість (а не впертість), покірна услужливість одних стосовно других». «Обмова брата і винесення сплетні на світ» це моменти, які руйнують […] Церкву. Несподіваним ракурсом у праці для об’єднання Церков є «опіка над сиротами, [яка] все Богу мила і людей […] з’єднює». Тому Климентій її бачить як домобудівництво Церкви.

Літургія Церкви — вираз Царства Божого на землі

Кожна церковна відправа, особливо Утреня, Вечірня та Літургія, мають відображати людині Царство Боже на землі. Літургізуюча громада має віддзеркалювати торжествуючу Церкву, як це в розповіді Повісті Временних Літ відчули Володимирові посли в Церкві Премудрості в Царгороді. Нових богослужінь, які запроваджені після Берестейського об’єднання, на спільних теренах із православними не треба впроваджувати: це, наприклад, молебень до Серця Христового, виставлення Найсвятіших Тайн, Монстранції, Ангел Господній. Натомість треба, щоб дзвони сповіщали Часи, Вечірню, Повечір’я, Полунощницю і Утреню. Климентій пише: «Не ходити з коронкою латинською, а носити вервицю монашу і на ній молитися». А «щодо Богослужебних відправ, ще раз тут виразно кажу, що волею Риму на тамтих областях є, щоби нічо не зміняти в обряді — тільки так правити, як правлять православні, і нічого не треба додавати, ані скорочувати, ані зміняти (лиш частиці треба освячувати)».

У простоті відносин і покорі пізнаємо правду одні про других

Іншою важливою рисою руху за єдність Церкви є покора. Климентій пише до своїх монахів: «Перед великими цього світу і мудрими цього світу стійте все у простоті маленьких найнижчих рабів Божих. Борони Боже, не вдавайте учених, хоч о всім, що Вам треба знати, повчайтеся. Не старайтеся, щоби Вас мали за щось, за людей о більшім значінню знатних, мудрих — вищих — святих. Стійте в простоті покори— як останні слуги Божі; тоді та простота Вам допоможе легенько перейти через всі труності обставин і життя, — і жодної шкоди не понесете. Противно, як би Ви хотіли перед ким-небудь — а особливо перед вищими цього світа — удавати – представляти себе за ліпших, за вищих, за мудріших, за значніших, строїти себе перед людьми чи в ученість, чи в інші які земські честолюбивості і претензії — то напевно не перейдете на тій дорозі бажаної Вами пошани і поважання — а лише будуть з Вас сміятися. Покірного монаха, котрий просто і щиро стоїть в своїй покорі, що не застидається сказати «я цього не знаю», бо я простий, невчений чоловік, такого і найбільший вчений і заможний чоловік вшанує власне за його простоту і правду. Тої простоти і правдивої покори в поведенні не можу досить Вам на серці положити. Покора не лиш Богу робить милими — але і серця людські нам відчиняє». Цей ясний і виразний текст звернений не тільки до монахів, а й до будь-якої людини, яка стремить до досконалості.

Лише убогі духом покликані будувати Церкву

«Так, як треба давати примір молитви і праці й умертвленого життя, так само треба давати примір убожества. Було би зле, […] і було би згіршенням, щоби все дуже файно бути убраним, мати одяг з дорогої матерії, бо через це відчужили би ся ми від убогого простолюдія, якраз для них, а не для богачів і можних і научних цього світа Ісус нас там посилає». Монаший стрій має відображати єдність єдиного монашого життя в Церкві. Климентій радить своїм монахам ходити «стало в рясах з широкими рукавами, параман під рясою», а як звичайне накриття голови уживати скуфію чи камилавку.

Слово і правда — це знання, які будують Церкву

Попри цю простоту і покору, Климентій не закликає до неуцтва, навпаки, кожний, хто хоче будувати Церкву серед суспільства, повинен мати відповідну освіту. Ігумен пропонує такий список потрібних знань: передусім Катехизм, так, щоби іншим його пояснювати; історія Берестейського порозуміння — і різниці між православними й католиками; блуди різних сект не для полеміки, але щоб вміти відповісти на запитання; обряди Богослужіння, щоби не разити незнанням; сучасні ідеології і залежності, щоби людей перед ними остерігати і спасати; історія Церкви всесвітньої, а також історія всесвітня та історія Руси-України. Діалог між розділеними християнами повинен, на думку Климентія, відбуватися на основі правди, у святості й покорі.

Пізнання причин розділу Церков є приводом для конструктивного діалогу Щодо різниць між греко-католиками і православними, то Климентій їх бачить три: «о Папі, о Духу Св., о чистилищі». Якщо 6 Климентій жив би в нинішньому періоді, то, напевно, все це звузилося до одної різниці, що стосується не першенства Єпископа Риму, а його непомильності. Чемність і пошана — важливі атрибути об’єднавчого церковного руху

Коли йде мова про прямі відносини між греко-католиками і православними, то Климентій радить своїм монахам «бути чемними — уважати їх за братів, на жаль, ще не з’єднаних. Не називати їх схизматиками, а борони Боже, назвати їх погірдливими назвами — кривославні чи кривовірні, або що віра православна є диявольська. Не воювати з православними ані з проповідальниці, ані в інший спосіб і насильно не перетягати нікого на нашу віру». Для того, щоб прямувати до єдності, треба розмовляти так, що «батюшків православних не треба обминати як прокажених; як котрий чесний, а особливо як схиляється до Католицизму (до Унії) — то можна і до нього піти, і все чемно і зичливо з ним обходитися. Як трафиться фанатик, ворожо до католицької віри настроєний, такого ліпше обминати, при стрічі однак кланятися і по-християнськи поздоровити». Оскільки зустріч із людьми і розмова є способом творити мости, то Климентій радить монахам «по можности находити для них час добре слово, і раду, і поміч, бо тим монастир та монахи виповнюють заповідь Христову любови ближнього».

Висновки

Хоч Климентій жив у час унійних, а не екуменічних змагань і не мав ще таких чітких, як це нині можна мати, поглядів на єдину понадюрисдикційну Церкву, як це представляє патріярх Любомир у «Меморандумі Української Греко-Католицької Церкви щодо питання помісності Київської Церкви» від січня 2008 р., однак він чітко визнає, що поділ між Греко-Католицькою і Православною Церквами не є на рівні обрядів чи догматів, а радше що справа полягає в головному гріху унинія (або млявості). «Диявол, — пише Станіслав Луцаж у своїй книзі «Головні гріхи та блаженства» — є джерелом ненависті й заздрості. Але він не може звести людину в такий спосіб, оскільки її не приваблює ні ненависть, ні заздрість. І тому, будучи ошуканцем і батьком обману, він симулює любов та турботу про людину, і таким чином веде її до «любові» свого способу життя. Головні гріхи, почавши від гордості — це етапи цієї дороги. Кожний з них є брехливою обіцянкою щастя. Але людина не бачить ані тих гріхів, ані самого унинія, в яке в кінці потрапляє. І навіть може вважати цей стан своєрідною чеснотою, різновидністю хреста, який вона тепер несе. Це — досконалий винахід злого духа, що можна роками і у випадку суспільства — століттями] йти вслід за ним, виправдовуючи себе у різний спосіб і не відчуваючи потреби глибокого навернення серця. Униніє є своєрідним духовним спотворенням, коли хтось «любить», тобто вважає звичайним і нормальним те, чого слід уникати, бо не усвідомлює демонічності цього стану». Про цю недугу згадує преподобний Єфрем Сирин, як про духа оспалості, недбалості. Нею не можна легковажити, бо полонивши душу людини або цілого суспільства, вона приводить до повної бездіяльності, паралічу думок і сліпоти до Божого світла. Це глибоко розумів святець Климентій і нам передає через свої писання як основну заповідь для розбудови Церкви: дитячу довіру до Отця, витривалість і покору. В тому він був вірним послідовником апостола народів Павла, який писав до Євреїв: «Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, і був вислуханий за побожність Свою. І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був. А вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння, і від Бога був названий Первосвящеником за чином Мелхиседековим» (Євр. 5, 7-10).

о. д-р Михайло Димид