Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Михайло Димид

Бути вірним Богові і Україні. До 100-лiття Пласту

Цього року українська скаутська організація «Пласт» святкує столітній ювілей з часу свого заснування. Провідною ідеєю Пласту як 100 років тому, так і сьогодні є слова пластової присяги: «Присягаю своєю честю, що робитиму все, що в моїх силах, щоб бути вірним Богові і Україні». Вже з самого цього стислого правила пластування видно, що релігійне виховання пластової молоді займає одне з центральних місць. Митрополит Андрей Шептицький, який подарував пластунам місцину поблизу гори Сокіл в українських Карпатах під будівництво Пластової оселі, вбачав у діяльності організації неабияку вагу і сприяв її розвиткові різними способами. Протягом 100 років з пластових лав вийшло чимало духовних осіб, провідників Церкви та українського суспільства загалом. Як сьогодні виглядає співпраця між Церквою й цією скаутською організацією та як ця співпраця могла б розвиватися в майбутньому, розповідає пластовий духівник митрофорний протопресвітер Михайло Димид.

Всяка суспільна діяльність народу є корисна для самого народу, для порядку, для гідності людей. Це розумів Митрополит Андрей, тому він сприяв і митцям, і письменникам, і економічному розвиткові, і Просвіті, і Пластові. Все назване сприяло розвитку суспільної свідомості народу, а якщо нарід суспільно свідомий, то він згодом може приймати якісь спільні рішення, і якщо він починає приймати такі рішення, то це стає політикою. Сам термін «політика» у своїй суті є позитивним, бо йдеться про творення міста (поліс), творення спільноти зі своїми правилами, законодавством, для добра всіх тих, хто є в цьому полісі. За такою логікою, чи потрібна організація, яка буде прищеплювати молодій людині любов до Бога й України, і чи потрібно це робити у спосіб забави, як у Пласті? Очевидно, що потрібно, бо до кожного покоління треба промовляти і впроваджувати його в певні ідеї згідно з його можливостями, за допомогою відповідної педагогічної методології. А пластова педагогічна методологія є однією з найкращих. Пласт заснований одразу ж після створення скаутської організації. Це свідчить про те, що в Галичині швидко з’явилося розуміння потрібності такої організації як для добра індивідуального розвитку людини, так і для суспільно-національного розвитку.

Виховання пластуна включає, поміж іншим, релігійні принципи, які пов’язані з загальними засадами скаутингу. Ці базові речі прописав д-р Олександр Тисовський-Дрот  у  своїй книзі «Життя в Пласті». Він підтверджує, що вся краса походить від Господа Бога, але Господь — це не тільки природа, а й Церква, тому Пласт, як українська скаутська організація, дуже тісно співпрацює, де є така можливість, з Церквою. Слід сказати, що у Пласті зростали такі відомі особистості, як Блаженніший Патріарх Любомир (Гузар), владика Гліб (Лончина), новопризначений владика Борис Ґудзяк. о. Павло Когут, о. Дмитро Блажейовський, о. Роман Лиско та інші. Чимало різних священиків чи будучи семінаристами вступили до Пласту, чи завдяки Пласту розпізнали своє покликання і вступили до семінарії. Серед мирян — відомий Богдан Гаврилишин, Василь Маркусь, редактор Української англомовної енциклопедії, Володимир Янів, який був ректором Українського Вільного Університету в Мюнхені, Надія Мудра, Леся Храплива-Щур та багато інших.

Церква і Пласт мають одну ціль. Що дає Церква Пласту? Церква — це послідовники Ісуса Христа, які мають обов’язок свою любов до Бога і практичне втілення цієї любові передавати всім, хто є довкола. Допомагати Пласту є обов’язком Церкви. Протягом цих ста років Церква була і є близькою до Пласту, от тільки чи вистачає цієї близькості? Можна почути небезпідставну думку, що, на жаль, єдність Церкви і Пласту проявляється лише раз на рік, коли пластуни стійкують біля плащаниці. Я б сказав, що кожен священик повинен би тим чи іншим способом брати участь у якісь молодіжній організації, свідчити, бо часом вистачає лише присутності. Деякі священики бояться цього: «Що я буду їм говорити?» Не потрібно боятися. Варто бути просто присутнім. Якщо питають – відповідай, а поза тим – просто будь одним із них. Друге – присутність священика повинна вказувати на присутність Господа Бога, на те, що краса, яку можна віднайти у природі, має свого Сотворителя. Усвідомлення цього має обертатись у щось конкретне. Краса, яку ти приймаєш, має тебе ушляхетнювати і підносити, заохочувати до того, щоб ти бачив довкола себе людей і ту шляхетність передавав іншим. Є різні типи спільнот: найперша і найголовніша — це родина, може бути школа, університет тощо, а потім – для пластуна – Пласт, але в тому всьому потрібен компас, барометр, певна совість, якою повинна стати суспільна організація. Церква є такою совістю, але не тому, що це суспільна організація, а тому що вона є Тілом Христовим. Це те, що Церква повинна б давати Пластові. Ушляхетнювати, обожествлювати шляхетні ідеї, які є в Пласті, щоб вони були чоловіколюбними.

пласт_1.jpg

Що Пласт повинен би давати Церкві? Ідеали Пласту – Бог і Україна. Так само як любити Україну — це любити конкретних людей, робити конкретні діла, вивчати якісь конкретні події, історію, географію, краєзнавство, так само і любов Бога вимагає конкретики. І тут перша конкретна річ – це вірність. Бути вірними Церкви. Вірність Богові через вірність Церкві. Бути християнами в Пласті — це не є особиста справа кожного, як у школах чи вишах: «Ти християнин чи ні – нас не обходить, це твоя особиста справа». А в Пласті бути християнином — це спільна, спільнотна справа. У цій організації ми визнаємо, що Бог є на першому місці і ми мусимо жити цією вірою в нашій традиції. Жити вірою в Бога – це бути членами Церкви, а Церкви, які є в традиції Пласту – це Греко-Католицька і Православна. Двері Пласту завжди відкриті для Церкви. У рамках офіційних подій завжди запрошуємо представників Церкви на відкриття якихось заходів чи для служіння Літургії під час таборів, на святкуванні особливих для пластунів свят, але священики не так часто приходять, ігнорують і не ставляться серйозно. А даремно! Це офіційні моменти, але в Пласті моляться і вранці, і ввечері, перед і після споживання їжі. Молитва реально присутня у житті пластунів. Пласт сприяє тому, щоб люди, які виходять із християнських родин, не вважали, що в суспільстві релігія — це тільки їхня приватна справа, а знали, що це суспільна справа, такий суспільний цемент, який допомагає людям мати довір’я одних до одних, допомагає бути слівними та відповідальними – закон для мене — це моє слово. Як я не можу переступити букву закону, бо вона написана, так само я не можу переступити своє слово, бо я його сказав. Пласт виховує у такій поставі.

У Пласті не відбувається катехизація, але він є організацією, відкритою для того, щоби в ній відбувався діалог між Церквою і «сметанкою» молоді. Бо до Пласту йдуть ідеалісти. Там не шукають кар’єри, контактів для використання в майбутньому чи нагоди для заробітку. У Пласті вчаться бути разом в імені Бога і України, безкорисливо працювати, забавлятися, шукати спільних цілей та їх досягати. Але щоб досягти таких шляхетних відносин, треба докладати зусиль…

пласт2.jpg

Якщо взяти приклад військових капеланів, що побачимо, яка їхня робота? Вони йдуть туди, куди йдуть солдати. Так само й у Пласті. Священик у Пласті — такий самий виховник, як і інші. Тільки він має ще свою спеціалізацію. Він є знаком Господа Бога, і цього не потрібно боятися. Чи він куховарить, чи в’яже вузли, чи намет монтує, чи рубає дрова – це свідчення, він свідчить присутність Господа Бога, знаю це з власного досвіду. Найважливіше, щоб людина сама жила в Божій ласці і щоб вона була присутня. Щоб вона була пластуном серед пластунів. Роль капелана у Пласті – бути присутнім. Катехизувати повинні батьки, а потім – церковна спільнота. Способи передавання віри є різні. Якщо ти живеш з молодими людьми, молишся з ними, бавишся, але вони знають що ти священик, вони ставлять тобі питання, ти відповідаєш. Чи це є катехизування? Ні. Але катехизація – це не місія священика у Пласті чи в іншій організації. Тут маємо часами непорозуміння. Треба ширше дивитися на ситуації. Що б Ісус Христос робив, коли б Він був присутній серед цих дітей? Візьмімо приклад з отців салезіян. Святий Іван Боско необов’язково розповідав дітям про правди віри. Він грав з ними у футбол. Знання, отримані на уроках катехизму, не завжди будуть використані в житті. Священик насамперед повинен не передавати теорію, а робити присутньою Божу любов. А вона вже сама притягуватиме до себе молоду людину. Таким чином, у молодої людини зродиться потреба більше знати, і вона її рано чи пізно задовольнить, а це набагато краще, ніж просто повчати.

О він священик! А священик – що це значить? То значить Церква, а Церква — це Бог. А ось він там послужив… От чекаєте, він священик, тобто вищий, а тут – служить. Ага, Ісус Христос також служив… Врешті у пам’яті спливає притча про те, що Цар питатиме, чи я служив бідному, голодного нагодував, хворого провідав. Отже, в цьому є сенс християнства. Тому я беру з цього священика приклад. Ось це капелан. Нічого іншого.

Чи потрібен Пласт українській державі? Насамперед слід з’ясувати, що таке українська держава. Чи є вона взагалі? Якщо є держава, яка є полісом українців, то вона є українською державою. Поки що ми не дійшли до того, щоб українці зорганізувалися в державу, вони не мають держави, яка б була виразником їхніх ідей. Існує держава на території, де мешкають українці… У нинішній ситуації, тій країні, яка називається українською державою, Пласт не потрібен. І Пласт ніколи не мав такого на меті, щоб бути потрібним українській державі. Він завжди, натомість, хотів і хоче служити українському народові. Пласт має довшу історію, ніж держава Україна. Пласт краще розуміє, що таке державність, ніж держава Україна. Так, Пласт потрібен Українській Державі! Але він існуватиме, навіть якщо держави завтра не буде. Він виконує, до певної міри, державницькі функції, – і не за гроші, а в дусі служіння. Не лише Пласт, а кожна форма суспільного об’єднання, кожне суспільне усвідомлення потрібне українській державі. Пласт працює над конструктивним розвитком свідомості молодої чи старшої людини, бо якщо ти розвиваєш власну особистість, то ти розвиваєш суспільство, якщо ти розвиваєш суспільство — розвиваєш усвідомлення того, що потрібна форма самоуправління, яка може називатися державою. Пластові важко розвиватися через брак фінансування, але проблема не в тому, що люди не готові давати, а в тому, що закони так побудовані, що ти навіть не можеш як слід допомогти, бо й тут «держава» перешкоджає.

Для того, щоб популяризувати Пласт, церковні мужі повинні бути свідомі того, що Церква не закінчується мурами храму. Церковні громади і церковні будівлі на Заході дуже часто були осередками для Пласту. Осередки були при храмах, але не з тим, що Церква їх контролює. По-іншому прославляти Бога – будь ласка. Треба допомоги – будь ласка. У діаспори є усвідомлення важливості ідеї Пласту. Усвідомлення того, що Церква повинна бути слугинею для таких організацій. В Україні цього нема. Було б нормально, якби при кожному храмі поволі розвивалися осередки Пласту. Церква повинна бути свідома того, що вона є сильнішою і тому є слугинею, повинна відкривати двері до Небесного Єрусалиму. Небесний Єрусалим не повинен виглядати фортецею, до якої не має права приступити ніхто «нечистий».

Часом трапляються непорозуміння з Церквою, бо вона лякається: «А чи ходять пластуни у неділю до церкви чи ні, чи сповідаються, як вони моляться?» Це питання важливі, але вони не повинні визначати можливість співпраці. Якщо парафія співпрацюватиме з Пластом, то в її лоні ці молоді люди дозріють до повного сопричастя з Господом Богом згідно з церковними правилами. Школа, університет чи військо не вимагають від вступника того ж, що й від випускника. Іноді бракує довіри. Часто є нерозуміння. Але в ньому треба більше довіряти Богові, бо то Його отара. Церква не закінчується там, де закінчуються її межі як організації. Де є Дух, там є Церква і в цьому розумінні Пласт є Церквою.

Бажаю Пластові надалі вірити у своє покликання, далі служити так, як служив досі та служить дотепер.

 Підготувала Ліда Мідик

Круглий стіл: «Патріархат УГКЦ. Що далі?»

У вересні цього року у Львові відбувся круглий стіл на тему «Патріархат УГКЦ. Що далі?», організований редакцією часопису «Патріярхат» . Метою заходу було обговорити сучасний стан патріархальної ідеї УГКЦ та її реального втілення з особливим наголосом на екуменічному контексті католицько-православних стосунків. а зустрічі були присутні члени редакційної ради часопису, а також гості з України та з-за кордону. В цьому номері друкуємо першу частину думок, озвучених учасниками цієї зустрічі. Наступну частину буде опубліковано в «Патріярхаті» №1 за 2011 рік.

Отець д-р Михайло Димид

По-перше, змагання за Патріархат УГКЦ має дві фази, які умовно називаю «автентичною» і «неавтентичною». Автентична фаза – це час Патріарха Йосифа і Верховного Архієпископа, Патріарха Мирослава Івана. Саме тоді було чітке розуміння, що Кодекс канонів Східних Церков – це не наш кодекс. Таке усвідомлення приводило до практичного висновку, що його не можна використовувати повністю. Бо якщо він стане єдиним збірником законів для УГКЦ, то втягуватиме нас в орбіту, в якій не буде повної свободи виявлення самих себе як окремої Церкви.

Існують два тексти Йосифа Сліпого з цього приводу – це «Патріархальний устрій Помісної Української Католицької Церкви (1972 р.)» і «Лист до президента Папської Комісії для ревізії канонічного права для Східних Церков, кардинала Парекатіла (1977 р.)»

Друге. Патріархат ми ні від кого не отримаємо. Ми проголосили «Патріарха» 1975-го, а «Патріархат» 2002 р. і є справою честі нас самих іти до створення Патріаршої Церкви й бути в цьому послідовними.

Третє. УГКЦ – Православно-Католицька і Вселенська Церква. Це тези Патріарха Йосифа, оприлюднені в документі «Про стан Української Католицької Церкви в Україні (1982 р.)», які потрібно наголошувати й ними жити.

Отже, якщо ці три пункти будуть як слід висвітлені й стануть для нас зрозумілими, тоді ми будемо жити автентичним Патріархатом.

Патріарх Мирослав Іван казав так: «Я не Патріарх, але все зроблю, щоби осягнути цю ціль для УГКЦ». Коли він прийшов на патріарший престіл УГКЦ, він не був прихильником патріаршого руху, але вже його посада, його главенство дали йому відчути і зрозуміти, ким він є і яку Церкву очолює. Він тоді міг писати: «Київській Церкві повинні дати можливість бути самою в собі, оскільки, зрештою, вона є матірною Церквою всієї Руси» (1993 р.).

Неавтентичне змагання за Патріархат – це, власне, нинішня ситуація. Такий стан визначений наступними показниками: використання Кодексу канонів Східних Церков у всіх вимірах УГКЦ; практичне визнання верховенства поодиноких римських Конгрегацій над УГКЦ, бо як тільки якась Конгрегація щось комусь напише – всі стають на ноги, мало хто думає про власну гідність, аргументи, богослов’я, історію…; відновлена практика «візиту до апостольських гробів» після 70 років, під час якого владики їдуть до Рима на «поклоніння», звітуючи в кожній Конгрегації. І річ не в тому, що не треба мати контактів, треба їздити, навіть спільно, але не для звітування. Крім того, після Мирослава Івана Любачівського УГКЦ доросла до розуміння того, що з богословсько-еклезіологічного погляду, кардиналят є пониженням, а не підвищенням для нашої Церкви, однак кардиналят був прийнятий.

Іншими ознаками неавтентичного змагання за Патріархат в УКГЦ є такі. За останнє десятиліття для нашої Церкви було переважно прошено і призначено цілий ряд Апостольських адміністраторів. Прикладом цього є те, що, коли помер Блаженніший Мирослав Іван, владика Любомир був призначений Апостольським адміністратором (2000 р.); нині маємо в Стрийській єпархії адміністратора Тараса Сеньківа (2010 р.), в Бучачі – Димитрія Григорака (2007 р.) тощо. Чи УГКЦ цього потребує?

Чинні богословські факультети і семінарії в УГКЦ діють майже цілком згідно з римськими світоглядними директивами.

Все це свідчить про перебування УГКЦ в періоді неавтентичної боротьби за Патріархат, коли нащадки Київської Церкви рухаються назад, а не вперед; їхні кличі не відповідають їхнім щоденним діям.

Ще важливо зауважити, що змагання за Патріархат УГКЦ може грунтуватися на двох світоглядах. Зокрема, це «номінальний Патріархат» підпорядкований Римо-Католицькій Церкві та Папі Римському, згідно з їхніми умовами, і «реальний Патріархат», який може бути тільки православно-католицький і автокефальний, не підпорядкований нікому, а в сопричасті з Апостольським Престолом. В УГКЦ існують обидва світогляди. Здається, сьогодні в серцях деяких єпископів, ченців, клиру сприйнятним є тільки перший вид Патріархату.

На завершення скажу, що в «автентичній» фазі змагання за Патріархат було менше богословської свідомості, але були правильніші настанови. Тепер є друга фаза, яку я називаю «неавтентичною», бо хоч є більше розуміння суті Патріархату, але маємо велике почуття залежності від римського центру, що застосовується на практиці.

Нам потрібне чітке усвідомлення, що УГКЦ є Церквою Христовою задля Володимирового хрещення і таким є її хрещальне покликання. Вона не є Церквою задля підпорядкування спочатку Царгородові, а згодом Римові. Вона є Церквою, що спасає, і спасіння народу України є остаточним критерієм творення її юрисдикційних структур. Ця істина і визначає факт, що первинне євхаристійне сопричастя УГКЦ є київським, а не царгородським, римським чи, пізніше, московським.

Така є історія спасіння УГКЦ, не інакша. Це, очевидно, складне питання, про яке треба прилюдно говорити, зважаючи на дві перспективи: богословсько-еклезіологічно-канонічну та душпастирську. Найважчий практичний крок – щоб, незалежно від канонічної системи римського підпорядкування, в якій УГКЦ існує, вона не боялася позиціонувати себе з богословської точки зору як православна, але вже в сопричасті з Римом. Це можна й потрібно робити, попри нинішні численні богословські, канонічні та юрисдикційні недопрацювання. Такою була позиція і тактика Патріарха Йосифа, найбільшим внеском якого у богослов’я УГКЦ є те, що Патріархат став невід’ємною частиною самосвідомості всіх її частин.

Рома Гайда

Ми всі за Патріархат – так, як всі за самостійну державу. Всі ми розуміємо, що потрібні державні структури й треба, щоби люди розуміли ідентичність своєї держави. Дуже подібно є з Церквою.

Відмовлятися від намагань стати Патріаршою Церквою, на мою думку, шкідливо. Що потрібно робити сьогодні? Ми повинні пам’ятати про надзвичайне послання Блаженнішого Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах», яке пропонує програму стосовно того, що робити з нашою історичною минувшиною, як приготуватися і як приступати до питання екуменізму тощо. Відмовитися від стремління до визнання Патріархату – це, так би мовити, не дати дитині нагоди народитися. Бо саме тепер, після довгих років усвідомлення, що така можливість є взагалі реальною і здійсненною, все більше вірних і духовенства починають сприймати цю ідею. І хоча ще не вистачає повнішого знання серед загалу про Патріархат, гадаю, капітуляція передчасна.

Окремою темою, дотичною до визнання Патріархату, є екуменізм. Ми – та Церква, яка свідчила повну церковну єдність понад чотириста років. Важливо не те, була вона досконала чи недосконала. Питанням є, як вона цю єдність бачить тепер і на майбутнє. Ці речі потрібно чітко формулювати, до цього мирянські рухи, чи це Патріархальний рух, чи обновлянський, чи інші, повин‑ ні прямувати, але, на жаль, тут ще є багато проблем. Я бачу зі спостережень за «Обновою», що багатьом її членам не цілком зрозуміле наше літургійне життя чи сопричастя помісної Церкви через Главу та Синод, бо вигідніше триматися уніатських звичок, успадкованого пієтичного, поверхневого благочестя, не завдаючи собі труду пізнати глибину благочестя нашої Церкви. Не можу звинувачувати обновлян, бо проблема насамперед у капеланах, у тому, наскільки вони освічені, чи активною є їхня участь у духовній формації обновлян. А деякі осередки «Обнови» взагалі не мають духівників. Аби щось змінилося, журнал «Патріярхат» повинен цю тему висвітлювати дуже уважно.

На ідентичність впливають розуміння та оцінка. Ми в діаспорі зовсім щезнемо, якщо не будемо знати, хто ми є і яка наша духовна та еклезіальна ідентичність. І це – гірша асиміляція, ніж національна, бо виробляється етос і людини, й народу.

Крім ідентичності, нам треба розуміти, якими є принципи екуменізму, що ми вносимо в нього як Церква. І знову постає питання: чи ми розуміємо нашу церковну ідентичність і чи можемо її репрезентувати? Наше завдання у цій сфері продиктоване «Ut unum sint» Папи Івана Павла ІІ, яким він звертається до всіх Православних і Католицьких Церков, щоби вони допомогли окреслити, як повинне виглядати святопетрівське служіння, якою має бути співпраця Церков у сопричасті одна з другою. Таким чином ми знову повертаємося до основних питаннь: «Хто ми є? Що ми можемо дати? ». Коли відповімо на них, тоді щойно зможемо прислужитися великій ідеї сопричастя.

РПЦ-УГКЦ – нова фаза відносин?

24 червня під час розмови із польськими журналістами, митрополит Волоколамський Іларіон, голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату вкотре висловився на тему православно–греко-католицьких стосунків в Україні. Зокрема він зазначив: «Нажаль, все що ми мали в Західній Україні на рубежі 80-90-х років. І те, що могло б стати відновленням історичної справедливості, обернулось новою історичною несправедливістю. В 1946 року греко-католицька церква була заборонена тоталітарним режимом – це було насиллям над совістю людей. І деякі з них потрапили в сталінські застінки. Це була одна з багатьох історичних несправедливостей, один з багатьох злочинів сталінського режиму. Але не можна виправляти одну історичну несправедливість, створюючи нову. Не можна було на рубежі 80-х и 90-х років насильницьким способом відновлювати ситуацію до 1946 року. Повинен був відбутись більш цивілізований, грамотний и дружелюбний процес передачі храмів». Редакція нашого часопису звернулась із проханням прокоментувати ці слова до представників обох Церков: РПЦ та УГКЦ.

Микола Крокош, доктор богослов’я УГКЦ

Вислови Митрополита без перебільшення можна назвати переломними для взаємин між РПЦ і УГКЦ. Якщо ще не так давно РПЦ святкувала роковини Львівського собору чи деякі з її владик навіть богохульно називали його «волею Божою», то тепер оцінка повоєнних подій обернулася на 180°. Фактично РПЦ устами Іларіона визнала незаконність цього собору і цим зробила максимум можливого. Адже не можна очікувати від РПЦ як Православної Церкви ще й засудження самих діянь псевдособору, тобто повернення греко-католиків до Православ’я.

«Міністр закордонних справ» РПЦ також фактично визнав законним і справедливим повернення храмів УГКЦ, навіть якщо й був засуджений спосіб, у який воно інколи відбувалося. Натомість Іларіон не мав би нічого проти «більш цивілізованого, грамотного і дружнього процесу передачі храмів». Отже, РПЦ почала відмовлятися від повторювання заяложеного міфу про «розгром трьох західноукраїнських єпархій РПЦ уніатами» після виходу УГКЦ з підпілля.

Митрофорний протопресвітер Михайло Димид, доктор канонічного права, викладач еклезіології УКУ

Греко-католики можуть не мати чітко вираженої ідентичності, чи їхня ієрархічна структура може бути оформлена в рамках Римського Патріархату, однак це не відбирає в них того, що вони – єдині прямі спадкоємці Київської митрополії, і що вони є православними у вірі й католиками у любові, а також, що в них перебуває Христова Церква в повноті. Про це яскраво свідчить досвід РПЦ, яка 1946 р. прийняла від комуністичної влади три єпархії УГКЦ в Галичині, а згодом і на Закарпатті, в Румунії, Угорщині та Чехословаччині, не вимагаючи ніяких змін ортопраксії, крім самого юрисдикційного підпорядкування. Підданство Київської митрополії Римському Патріархатові не було і не може трактуватися зрадою православної віри, бо не від цього залежить православна віра.

Що ж до втраченої можливості «відновлення історичної справедливості» наприкінці 80-х років, пригадаю, що тоді господарем в Галичині була РПЦ, і вона дійсно не змогла зрозуміти, що прийшов час правдомовності й віддавання церковних будівель, які вона зайняла неканонічно, не будучи їхнім будівничим, ані спадкоємцем. Це і є перша причина конфліктів. Церкви – як люди, і для них приходить час навернення. Я радий, що Архієпископ Іларіон висвітлив християнську точку зору щодо греко-католиків і що, можливо, це стане й офіційним поглядом Христової Церкви, яка перебуває в РПЦ, однак, мені цього не досить. Я ще сумую через брак християнської простоти й радикалізму у висловлюваннях Архієрея, які на мою думку, мали б проявитися у визнанні причетності РПЦ до ліквідації УГКЦ в 1946 р. Оскільки про активну співучасть РПЦ в знищенні УГКЦ свідчать автентичні історичні документи, нині всім відомі, вважаю, що для РПЦ тепер не тільки найвищий час, а й має бути справою честі визнати свої помилки, що і буде конкретним свідченням вірогідності її намірів відносно інших Церков у так званому екуменічному русі. Поки що цього немає. Так що потрібен ще час для РПЦ, щоб вона все ж усвідомила собі свою грішність, покаялася перед Господом і попросила вибачення в своїх «зненавиджених» братів… Тоді вона насправді зможе багато зробити як серед православної повноти, так і на вселенському рівні для самоосвячення і свідчення Христової любові в сучасному світі, в тому числі й в Україні.

Протоієрей Орест Фредина, протосинкел Львівської Архієпархії УГКЦ.

З тексту запитання про відновлення справедливості й отриманої відповіді прослідковується одна цікава деталь: відповідальність за скоєні злочини у 1946 і подальших роках покладається суто на сталінський тоталітарний режим. Відповідь у такій площині неначе дає можливість РПЦ на об’єктивний аналіз. Однак історичні факти, документи й матеріали того часу свідчать про інше. РПЦ не лише заплющувала очі на те, як нищать, розпинають братній християнський народ, а й брала якнайактивнішу участь у реалізації планів НКВС та безбожницької держави. Саме така незавидна роль (прислужників і співпрацівників), принаймні у совісті, не давала права представникам РПЦ ставити питання про справедливість швидше від публічного покаяння.

Щодо несправедливості у 1946 році, то тисячі священиків і вірних, сміливо опираючись безбожному режимові, віддали своє життя за вірність Христовій Церкві.

Щодо «несправедливості» у 80-90-х роках, слід визнати, що свою роль відіграли, жорсткі слова, суперечки, подекуди навіть стусани, але тут не шукали для когось кривди, не вивозили за релігійні переконання в концтабори. Гадаю, щоб об’єктивним було б поставити ці дві «несправедливості» – 1946 і 80-90-х років – на терези, і тоді стане зрозуміло, що до тих, хто винен у такій великій кривді, мій народ поставився справді великодушно й по-Божому. Я пишаюся моїм народом, який не піддався спокусі відплати й помсти. Сьогодні РПЦ має право вільно визнавати свою віру.

Щодо храмових будівель, які несправедливо були загарбані у часи панування більшовицької орди, то представники РПЦ мали б подякувати за можливість користування, великодушно повернути несправедливо набуте й так створити можливість для цивілізованого процесу співжиття й діалогу в Правді.

Юрій Чорноморець, релігієзнавець, кандидат філософських наук, УПЦ (МП)

Позиція, висловлена Митрополитом Іларіоном Алфеевим, заслуговує на схвальну оцінку. Фактично, голова ОВЦС МП пропонує при ставленні до греко-католиків виявити заповідану Спасителем любов. Оскільки греко-католики вже існують і мають власну ідентичність, іншу, ніж православна, то вони заслуговують не на заклики «повернутися» чи навіть «приповзти» (які звучали від православного журналіста із МП Василя Анісімова). Греко-католиків не знищила радянська машина із її КГБ. Очевидно, що навіть якщо Україна стане тоталітарною державою, знищення УГКЦ неможливе. Як кого Митрополит Іларіон згоден визнати греко-католиків? Як католиків східного обряду. Така позиція є реалістичною. Адже стати православними в єдності з Римом поки що греко-католикам не вдалося. Католицизм в їхній ідентичності на сьогодні є тією закваскою, яка робить католицьким все тісто. І це добре, бо дає змогу УГКЦ бути християнською універсальною Церквою по суті, зберігаючи національну форму. Православні Церкви в Україні ще мають пройти великий шлях, щоб їх православний універсальний зміст та українська національна форма стали очевидними, виринувши з-під руїн партійності та політич‑ ності. МП могла б підштовхнути православних України до формування такої автокефальної Церкви, союзницької до МП. При поверненні всієї Церкви до єдності першого тисячоліття, УГКЦ могла б дійсно стати православною за власною ідентичністю та приєднатися до помісної Православної Церкви. Сьогодні утопічний проект єдності з Римом та православ’ям одночасно може стати реальністю, бо Православ’я та Рим – на шляху до такої єдності.

Архієпископ Львівський і Галицький Августин, УПЦ (МП)

У принципі, з оцінкою православно-уніатських взаємин, яку дав Високопреосвященніший Митрополит Волоколамський Іларіон, згоден. Однак, хотілось би звернути увагу на один момент. Не можна говорити, що в 1946 році всіх галичан примусово зробили православними. Велика кількість із них свідомо прагнула повернутись до віри своїх батьків, і про те, що це було так, свідчать дані сучасної статистики. В пострадянський час трохи більше ніж половина галичан повернулися в греко-католицтво, а інша частина продовжує вважати себе православною. Нам нема куди подітися від того. Тому православні й греко-католики на Західній Україні повинні співіснувати на рівних і шукати шляхи для мирного співжиття.