Від заперечення до ствердження помісности Церкви
Рома Гайда: Візити “ad limina” у Ватикані єпископами Східних Церков є певного роду дивовижою і роблять враження поновної субординації помісної Церкви. Хіба не достатньо, щоби Священний Синод зложив одноразову візиту з новообраним Патріярхом, щоб заявити вірність Христовій науці та Сопричастя з Намісником св. Петра?
Візити «ad limina» є нововведенням у Кодексі Канонів для Східних Церков. Цього не було раніше. З цього приводу я розмовляла з єпископом Мелхітської Церкви у США Ніколас Самра. Його попередник у Америці Владика Тавіль (1970-1989) ніколи не їздив складати візити «ad limina». На його переконання, попередні єпископи цього також не робили. Звітувати про стан єпархій єпископи Східних Католицьких Церков повинні на Синодах своїх Церков, які є єдиним правним чинником, що покликаний вносити поправки у служіння Церкви. З огляду на це, виникає питання, чи справді належить Патріярхові та його Синодові представляти стан церковного життя Церкви sui juris Намісникові святого Петра? На мою думку, в цьому акті відбувається ніби роздроблення цілісної Церкви sui juris на окремі єпархії, а це ставить під сумнів еклезіологію Церков-Сестер, запрошує людські амбіції взяти верх над дійсністю, і врешті-решт, вказує Східній Церкві на її ще не зрілий стан. Нещодавно римо-католицький єпикоп Мар’ян Бучек ствердив, що в Україні є тільки одна Католицька Церква, але два обряди. Але таке твердження заперечує еклезіологію Сестер-Церков та Сопричастя.
О. д-р Михайло Димид: Доки Східні Католицькі Церкви не стануть направду «sui juris», до того часу вони будуь приналежні до «ius romanum», а це значить, що вони прямо підпорядковуватимуться Римському Архиєреєві в усіх справах їхньої єпископської діяльности. В такій системі Синоди Єпископів — це лише спосіб привчати єпископів до колегіяльної діяльности. На тих єпископів, які, скажімо, відмовилися б виконувати спільне синодальне рішення, Синод не має реального впливу. Все поки що виконується лише після явного знаку із «центру». Ця «явність» не означає, що про всі справи повинні знати всі церковні чини, як от пресвітери чи миряни. Для цього і служить гідність «кардинала», яку надають навіть главам Східних Церков.
Це глибока рана на тілі Східних Католицьких Церков, які й далі залишаються не певними своєї легітимности. Замість того, щоб ще більше укріпляти свою церковність через реальне сопричастя з Римським Архиєреєм, ці Церкви й далі живуть вірою, що за свою церковність вони завдячують Римському Престолові, тим самим заперечуючи не тільки свою історію, а й буття як помісно-автокефальних Церков, які народилися до поділу Церкви на конфесії.
Термін «Церкви-Сестри» насправді не може стосуватися взаємин Римської Церкви й УГКЦ. Правильно вважають і православні, і римо-католики, що УГКЦ не є «католицьким православ’ям», як писав митр. Андрей, а римо-католицизм у православних шатах. Щоб УГКЦ, наприклад, могла претендувати бути Церквою-Сестрою, для цього вона повинна бути помісною, мати своє опрацьоване помісне право, своє богослов’я, главу із Синодом, які будуть говорити й писати правду про свою історію, очистять рани свого серця, зрозуміють трагедію свого буття й на таких основах виховають свій народ. Але виглядає, що цього ще не станеться в нашому поколінні: самі греко-католики занадто слабші, щоб це осягнути, а ніхто їх так не любить, щоб це зробити замість них.
Про те, що УГКЦ є частиною Римо-Католицької чи Католицької Церкви, говорить не лише єпископ Мар’ян Бучек, але можна це саме чути, хоч дещо по-іншому, від глави УГКЦ Любомира. Наприклад, у офіційному діялозі між Римо-Католицькою і Православними Церквами беруть участь три східні католицькі єрархи, які є членами римо-католицької делегації і цей свій статус не можуть змінити й у теперішніх обставинах.
Так само про УГКЦ думають і римські, й московські богослови.
Коли греко-католицькі богослови, а за ними також єрархи та журналісти почнуть називати УГКЦ Православною в сопричасті з Церквою Риму — це буде початок (хоч важкий) повернення до витоків соборности і своєправности. Таке йменування буде згідне з тим, що постановили соборно і своєправно Берестейські єпископи від імени Київської Церкви 1594 року в Сокалі і 1595 року в Бересті і що згодом було знехтувано або й зовсім перекручено посттридентійською Церквою Риму.
Важко, з одного боку, бути прохачем у Римо-Католицької Церкви (наприклад, щоб фінансувати свою безгосподарність. Бо що то за гонорова церковна громада, яка не може скласти на свої потреби десятину), а з другої сторони, вимагати від них не втручатися у внутрішні справи УГКЦ.
Потрібно повертатися, як це зробив Патріярх Любомир, до поняття Київської Церкви як самодостатньої у благодаті Церкви, яка спасала своїх вірних у всі часи, незалежно від її внутрішнього розподілу чи підпорядкування Константинополеві, Римові чи Москві. Це він (Патріярх Любомир) написав у пророчому посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах» 13 квітня 2004 року. Тут Патріярх Любомир виявився гідним послідовником еклезіологічної візії і митрополита Андрея, і митрополита Петра Могили.
Діялог — це одна з форм існування Церкви, і якщо ми є Церквою, яка сама себе шанує, то будемо діялогувати з усіма. Коли пишу про діялог, не думаю про те, що називається «ad limina apostolorum» — до порогів апостолів; такий візит у випадку УГКЦ просто не повинен відбуватися в такій формі, в якій він нині передбачається, як звіт з діяльности за попередній період часу. Щодо єпископів офіційного подвійного підпорядкування, якими є єпископи УГКЦ поза Україною, і які прямо підлягають Римській юрисдикції, важко від них вимагати не звітувати перед своїми прямими зверхниками, якими не є власні «обрядові» єрархи (Патріярх чи Синод), а Папа Римський, який діє через свої управління. Щодо єпископів матірної території Церкви, то вони можуть їхати як делегація до Риму, але не для звіту, а для налагодження контаків і обміну корисною інформацією між двома великими Церквами — Римською і Київською. Але це зможе статися лише тоді, коли єпископи будуть переконані у своїй Київській ідентичності.
До Риму на зустріч із Римським Архиєреєм мають їхати всі єпископи, але це має бути так само вірогідним щодо візиту до інших моральних і християнських авторитетів світу і на Заході, і на Сході. Для нас — це Царгород, Москва, Єрусалим, Бейрут, і т. д., хоч як це нам могло б не подобатись.
Щодо східних єпископів прямого римо-католицького підпорядкування, то питання вкрай важке. Чому Римський Архиєрей, який має безмежне християнське довір’я до патріярхів Східних Католицьких Церков, вносить юрисдикційно поділ між єрархами так званих матірної території і діяспори? Поки що багато питань залишаються без відповідей для того, щоб нам у покорі працювати для досягнення волі Божої в Церкві.
Щоб зрозуміти, в який спосіб розвивається життя Церкви. Патріярх Любомир про цьогорічний візит «Ad limina Apostolorum».
«Можна, безумовно, дивитися на візит “Ad limina Apostolorum” як на звітування чи “відчитування”». Але, використовуючи такі терміни, ми дуже неточно описуємо суть візиту і зміст проведених розмов. Бо не йдеться про звичайне інформування: що зроблено, а що не зроблено. Мета — зрозуміти, в якому напрямку, в який спосіб розвивається життя Церкви. Тобто йдеться не тільки про перечислення певних статистичних даних, а й про аналіз стану та накреслення перспектив розвитку», — сказав Блаженніший Любомир, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, у інтерв’ю для «Радіо Воскресіння», розповідаючи про візит греко-католицьких єпископів з України до Ватикану під назвою «Ad limina Apostolorum». Цей візит відбувався від 28 січня до 2 лютого 2008 року.
При цьому Глава УГКЦ додав: «Можна дивитись на візит Ad limina в дуже сухий, адміністративний спосіб і говорити, що його головна мета це звітування, а можна розуміти, що його важливість у тому, щоб на підставі конкретної об’єктивної, проаналізованої інформації, спільно з відповідно до цього підготовленими працівниками Апостольської Столиці, які дивляться немовби ззовні, застановитися над станом своєї Церкви».
Також в інтерв’ю Блаженніший Любомир розповів, що цей візит і колись, і сьогодні має дуже виразний паломницький характер.
«Учасники візиту передусім стараються помолитися на гробах святих апостолів і відслужити Святі Літургії в чотирьох римських базиліках. Окрім того, єпископи служать Літургію у своїй церкві в Римі. В нас це є Прокатедральний собор Святої Софії, який спорудив святої пам’яті Патріярх Йосиф. Так що передусім потрібно бачити молитовний аспект, а відтак адміністративний», — пояснив Предстоятель УГКЦ.
