Церква і суспільство: коментарі

Єдність Церкви від Партії регіонів

Від початку 2007 року щораз частіше представники УПЦ (МП) висловлюють думку про те, що у випадку утворення Помісної Церкви в Україні частина парафій УГКЦ захоче перейти до об’єднаної Православної Церкви. Зокрема про це говорить о. Петро Зуєв під час своєї інтернет-конференції на РІСУ. Молодий і знаний своєю відкритістю у співпраці з представниками інших конфесій богослов закликає провід УГКЦ не стояти на заваді цьому процесові.

«Православні — це історичний “ближній” для УГКЦ. Отже, якщо вона не буде перешкоджати парафіям, які захочуть приєднатися до об’єднаної Помісної Церкви, то вона стане ближчою Православній Церкві. Таким чином, можливо, буде відкрито нову сторінку у стосунках між Православною та Греко-Католицькою Церквою в Україні».

Твердження доволі-таки сміливе, особливо з огляду на те, що не подано жодної інформації про джерела чи дослідження, на основі яких о. Зуєв робить такий висновок.

Звідки ж береться така впевненість? Можна робити з цього приводу різні припущення. Дозволю собі одне, як на мене, досить імовірне. Те, з якою послідовністю уряд Віктора Януковича перевертає з ніг на голову кожну ініціативу президента Віктора Ющенка, змушує припустити, що і на президентську візію єдності Церкви прем’єр та його оточення вже мають свій план. Якщо перспектива Помісної Церкви в думці президента передбачала максимально дистанціюватися від Москви, то для Партії регіонів у єдності з комуністами двох думок щодо Москви як центру світового православ’я бути, звісно, не може.

Якщо Віктор Президент попри свою настирливість у вирішенні цього стрижневого питання не вживав жодних важелів держави, то Віктор Прем’єр, здається, не панькатиметься зі збереженням паритетних взаємин між Церквою та державою: якщо справа важлива, то її треба вирішувати без огляду на засоби. Єдине питання, варте уваги, — скільки це буде коштувати і який вплив матиме на виборців.

Припускаю, що уряд, маючи сьогодні такі необмежені уповноваження, якими він себе наділив через свій законодавчий придаток — Верховну Раду, прийме якусь законодавчу норму, згідно з якою УПЦ (МП) в Україні отримає статус найбільшого сприяння. Статус кожного священика і єпископа цієї Церкви визначатиметься відповідно до рангів державного службовця з відповідним окладом та пенсією. Звісно, що в цій ситуації, мабуть, частина греко-католицьких священиків із парафіями, на яких вони служать, перейдуть до Московського Патріархату.

Досвід ковпаківського розколу в УГКЦ показує, що вибір священика стає вибором значної частини парафії. І на це рада є лише одна — катехизація дорослих членів Церкви, яка стоїть ще дуже слабо в абсолютній більшості парафій, і змінити це швидко не вдасться. В обставинах порівняно низького соціального статусу більшості священиків Греко-Католицької Церкви можна припустити, що для якоїсь, мабуть, незначної частини священиків така цілком ймовірна політика Партії регіонів може стати вирішальним аргументом.

Очевидно, що ця версія може існувати лише як припущення. Але якщо зважити на висловлену свого часу прем’єр-міністром України Віктором Януковичем його особисту позицію щодо вирішення церковного питання в Україні, то це припущення дуже і дуже правдоподібне.

«Держава повинна створювати умови для розвитку всіх конфесій, — сказав Віктор Янукович, — але насамперед для традиційних, до яких належить наша Українська Православна Церква».

Цю думку прем’єр-міністр висловив 12 січня, в день, коли Верховна Рада подолала вето Президента України на закон про Кабінет Міністрів.

Петро Дідула

УГКЦ не об’єднуватиметься навколо державної Церкви

За останні роки Президент України Віктор Ющенко декілька разів спонукав широке обговорення теми об’єднання українського православ’я та створення Помісної Православної Церкви. Ледь не в кожному його зверненні є згадка про це. Завжди схвально сприймають ці заяви в УПЦ КП, переважно негативно на це реагують у протестантському та секуляризованому середовищі, агресивно-негативні відгуки звучать від різних осіб та інституцій, які пов’язані з Московською Патріархією в Україні та Росії.

Яка ж позиція глави УГКЦ щодо цих заяв? Щонайменше її не можна назвати однозначною. Глава УГКЦ Патріарх Любомир Гузар прохолодно відгукувався на ініціативу Президента України сприяти об’єднанню та утворенню Помісної Православної Церкви. Будучи людиною церковною, до того ж вихованою в західному розумінні відносин Церкви і держави, він уважав неприпустимим, щоб високий державний посадовець втручався в церковні справи.

Саме як до церковної, а не як до державно-політичної справи підходить Блаженніший Любомир до цього виклику. Свого часу він висловив думку про те, що для УГКЦ було би найкраще, коли б Православні Церкви об’єдналися, і тоді можна було б набагато простіше спілкуватися про відновлення єдності Київської Церкви. Можна припустити, що такої ж думки дотримується більшість духовенства та вірних УГКЦ.

До речі, в певних колах РПЦ говорять, що утворення Помісної Автокефальної Української Православної Церкви приведе до унії цієї Церкви з Римом. Противники відновлення єдності Київської Церкви з боку Москви закидають греко-католикам, що ті «підло» ініціюють т. зв. об’єднання, а потім хочуть усе «продати» Ватикану.

Звичайно, для них усе, що не збігається з їхнім баченням єдиного геополітичного простору Російської імперії, є антиправославним і прокатолицьким. Зрозуміло, що їхнє контроверсійне твердження розраховане на нагнітання антиукраїнських та антикатолицьких настроїв у Росії та в Україні. Таким чином твориться образ змовницького характеру розвитку подій в українському православ’ї, який, треба визнати, має вплив як на значну частину православних, так, зрештою, і на греко-католиків.

Відомо, що серед галичан, близько половини яких складають вірні УГКЦ, дуже поширені ідеї соборності України, включно і релігійної. Зрозуміло, якщо таку логіку справи покласти в основу вироблення механізму відновлення єдності між Церквами Київської традиції, то навряд чи можна сподіватися на реальний поступ справи. Адже досить одній із Православних Церков України заблокувати процес — і справа стоятиме без жодного шансу зрушитися з місця. А що москвоцентрична частина православ’я в Україні блокуватиме процес об’єднання Київських Церков, здається, ні в кого не викликає сумніву.

Теперішній стан в українському православ’ї ставить УГКЦ в доволі складне становище, в якому до кардинально протилежних рішень можуть спонукати різні аспекти життя цих Церков — їхній канонічний статус, національний дух і, врешті-решт, може, найважливіший аспект — сама їхня місійна природа, пасторальний характер життя Церкви.

Невизначений канонічний статус УПЦ КП та УАПЦ стримує від ширшого спілкування з ними. Натомість спроби налагодити спілкування з УПЦ (МП) з прохолодою сприймають з боку останніх. Розкол ослаблює українське православ’я в цілому. І в цьому контексті для греко-католицьких місіонерів відкривається широке поле для діяльності поза межами «уніятської» Галичини — на Великій Україні.

Зі слів греко-католицьких священиків, які служать у центральній, східній та південній Україні, там є непочатий край роботи. Не можна сказати про масовий перехід православних громад до УГКЦ (відомі лише окремі факти), але якісна робота добре освічених молодих греко-католицьких священиків у цих регіонах вже дає свої результати: кількість громад повільно, але неухильно зростає.

Проте існує й певний негатив — потенційне об’єднання православних у єдину Помісну Українську Церкву швидше за все викличе перехід до неї певної частини парафій УГКЦ. Про такий розвиток подій говорять різні експерти, в тому числі в середовищі УГКЦ.

З іншого боку, застереження багатьох лідерів різних релігійних організацій, у тому числі й УГКЦ, щодо перспективи об’єднання Православних Церков під покровом держави пояснюється тим, що саме ця об’єднана Церква може набути рис державної, як це є з РПЦ у Росії.

Відомо, що серед православних в Україні дуже багато тих, які вважають католиків своїми найбільшими ворогами. Тому для них лише натяк на те, що об’єднана Православна Церква піде на унію з Римом, викликає однозначно негативне сприйняття самої ідеї української помісності. Отже, російські церковні піар-технологи вміло використовують страхи.

Також і серед частини греко-католиків (наприклад, лефевристів-ковпаківців) існує «доватиканське» сприйняття православних як схизматиків, віровідступників. Зближення з ними виключається. А тому контакти проводу УГКЦ з православними ієрархами, ідею відновлення Київської Церкви (яку останнім часом так люблять обговорювати на різних форумах УГКЦ) вони сприймають як зраду папі, «повернення до схизми».

Саме ці страхи, а ще наявність маргінальних політичних партій у сучасному українському політичному просторі, які в різний спосіб ці страхи підживлюють, є головними, як на мене, чинниками, які стоять на заваді відновленню єдності. Побороти цей страх — однаково важливе завдання для кожної з Церков, навіть не тому, що він стоїть на перепоні відновлення єдності, але насамперед тому, що Церква покликана на місце всіх людських страхів ставити той єдиний, достойний людської істоти страх — перебувати без Бога.

Таким чином, утворення канонічно визнаної Помісної Автокефальної Української Православної Церкви для УГКЦ є бажаною та важливою справою, не дивлячись на те, що спочатку це може призвести до втрат цією Церквою окремих парафій. У разі зближення такої Помісної Православної Церкви з братньою Греко-Католицькою Церквою можливе відновлення давньої Київської Церкви, яка за своєю чисельністю стала б найбільшою Православною Церквою у світі та, можливо, натхненником відновлення єдності у православно-католицькому світі, як це пробували у XV ст. робити митрополити Григорій Цамблак та Ісидор, а у XVII ст. — митрополити Петро Могила та Йосиф Велямин Рутський.

Тарас Антошевський, експерт Центру релігійного моніторингу

Тиждень молитви за єдність без єдності

На загал ініціатива чудова ще з того огляду, що вона не в прямий спосіб підтримує змаргіналізований, на жаль, в українському суспільстві День матері. Витіснення цього традиційного для українського суспільства свята відбувається святкуванням Міжнародного дня жінки — 8 березня.

Тиждень молитов за єдність християн, який в Україні пройшов у тісній співпраці греко-католиків, римо-католиків та Церков протестантських деномінацій — Німецької Євангелічно-Лютеранської, Реформаторської, Англіканської церков — залишає відчуття розгубленості. З одного боку, що може бути кращого, коли християни разом зносять руки до неба, благаючи про єдність, з іншого боку, якщо справді важливо молитися за єдність Церкви з представниками інших конфесій, то чи не слід докладати найбільших зусиль на те, щоб стати до молитви із тими, з якими в реальному житті Церкви виникають найбільші проблеми?

Якщо формат учасників, в якому відбувається молитва, взагалі має якесь значення, то чому спільно із католиками і протестантами до молитви не стали православні? Згідно з твердженням Ігоря Шабана, керівника відділу моніторингу Патріархії УГКЦ, який входив у організаційний комітет Тижня молитви, запрошення взяти участь у молитовній акції були розіслані всім православним Церквам, які діють в Україні. Очікувалося, що насамперед відгукнеться УПЦ (МП), яка є членом Всесвітньої Ради Церков — організації, що ініціювала цей Тиждень молитви, акцію, яка вже більше двох десятиліть об’єднує мільйони християн різних Церков та конфесій. Але врешті-решт жодна із Православних Церков акцію не підтримала.

На думку д-ра Ігоря Шабана, причина лежить не так у якомусь упередженні, але радше в організаційній недовершеності. «Наступного року, я впевнений, в Тижні молитви візьмуть участь також і православні, у кожному разі ми усвідомлюємо важливість того, щоб представники від Православних Церков брали участь в оргкомітеті Тижня молитви».

П. Д.

«День батька» підтримує «День матері»

«Міжнародний Центр Батьківства» передав Президентові України лист із понад 100 000 підписами на підтримку громадської ініціативи щодо встановлення в Україні з 2007 року загальнодержавного свята — Дня батька. 17 січня в УНІАНі з трансляцією у прямому ефірі відбулася прес-конференція на цю ж тему. На думку промоторів цієї ідеї, День батька має сприяти розвитку здорових стосунків у сім’ї, спадкоємності поколінь, зміцненню та вшануванню ролі чоловіка як батька.

Річ у тому, що до Дня жінки більше пасує не так День батька, як День мужчини. І в першому, і в другому випадку будемо святкувати красу, привабливість, силу, що саме собою не є чимось поганим. Проблема постає тоді, коли ми на цьому спогляданні зовнішніх ознак жінки та чоловіка зупиняємося. І свято Матері, і свято Батька наголошують на особах, які беруть участь у цьому суспільстві не через якісь свої особисті якості, але як ті, котрі формують фундаментальну складову суспільства — сім’ю.

Плідність є ознакою їхнього життя. Причому тут не йдеться лише про плідність, результатом якої стає народження дитини. Плідність є виявом взаємної любові в подружжі. Які ці плоди? Це можуть бути власні діти і усиновлені, можуть бути громадські ініціативи і може бути посвячення якійсь благочинній праці тощо. Але завжди те, що визріває у любові між чоловіком та жінкою, дає плоди, які раніше чи пізніше мають суспільний вимір. До того ж із великим відсотком певності можна стверджувати, що плодом цієї любові не може стати щось, що несе загрозу цьому суспільству.

Масмедіа зараз велику увагу приділяють проблематиці енергоносіїв, і водночас ми забуваємо, що найбільшим, найпотужнішим енергоносієм у кожному суспільстві є любов, зокрема любов у подружжі. Здорове суспільство дбає про ефективне використання цієї енергії, про розвиток її ресурсів, іншими словами — дбає про родину, про сім’ю.

Тому в ініціативі заснувати День батька вбачаю здорове начало. Але справді тільки начало. Якщо йти послідовно цим шляхом, слід буде ставити питання відповідальності конкретних суспільних структур за їх руйнівний вплив на родину. Іншими словами, дуже важливо, щоб поряд із різного роду «шопінговими» традиціями, які моментально плодяться з появою когось, кого слід привітати, також зростали ті громадські ініціативи, які виходять із потреб фундаментальної складової суспільства — родини.

П. Д.

І один у полі воїн

Увага українських ЗМІ до Сергія Мельника не була випадковістю. З великої кількості публікацій про нього я зрозумів, що значно більше в його особі приваблювало журналістів навіть не те, що він виступав за статус української мови (ця тема останнім часом звучить хіба в контексті дискусій із прибічниками російської як другої державної або бодай регіональної мови в Україні), але те, що він відкрито пішов проти течії переважаючих настроїв у своєму рідному Луганську, один супроти течії тенденцій, настроїв, звичок, уподобань.

«І один у полі воїн» — це, власне, те, що в особі Сергія Мельника, студента факультету журналістики інституту ім. Володимира Даля, промовило найбільше.

«Якось після певних доленосних подій, які діють на людину наче холодний душ, я замислився, — розповідає кореспонденту газети “День” Сергій Мельник. — Я українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською, рідною мовою, мовою своїх батьків, по великому рахунку, навіть два слова не можу зв’язати. І тому переді мною постало питання: “А чи вартий я того, щоб називатися людиною?” Після цих роздумів я принципово перейшов на українську мову спілкування».

Після цього екзистенційного вибору Сергій вирішив йти прямо, не оглядаючись. Спершу в безпосередніх розмовах із викладачами та ректором університету він відстоює своє конституційне право на отримання вищої освіти державною українською мовою. Коли всі ці розмови закінчилися нічим, Сергій звернувся до суду, пізніше до Апеляційного суду і навіть до Європейського суду з прав людини у Страсбурзі. У найсуттєвішому питанні Сергій виграє всі суди.

Один момент з історії його поневірянь особливо точно вказує на джерело, що дає йому силу і мудрість прямувати непротореним шляхом. 21 грудня минулого року в приміщенні луганської телекомпанії «Ірта», де він брав участь у передачі, на нього вчинив напад депутат Луганської міськради від Партії регіонів Арсен Клінчаєв. Сергій на удар не відповів. Тоді регіонал через декілька хвилин ззаду знову напав на Сергія. Зі струсом мозку він потрапив до лікарні.

Для мене досвід Сергія Мельника є свідченням того, що може зробити одна людина, здавалося б, в абсолютно безпросвітній ситуації, коли у своїх діях опирається на Господа.

У боротьбі зі зеленим змієм

Ксьондза Бульку з білоруського села Мосар називають явним фаворитом у боротьбі зі зеленим змієм, принаймні на території Білорусі. Про його антиалкогольну діяльність нещодавно підготувала передачу «Німецька хвиля». Посередником його пасторальної праці стали обіти окремих осіб, складені також у письмовій формі, про те, що вони не будуть уживати спиртних напоїв впродовж якогось часу. Ця пасторальна практика працювала, звісно, лише в тандемі з його непохитним священичим авторитетом.

Тепер до села Мосар цілими товпами їздять туристи, щоб поспілкуватися з чудо-священиком і побувати в єдиному в Білорусі антиалкогольному музеї. Двадцять років тому, коли ксьондз Булька приїхав у село Мосар Вітебської області, там пили, як всюди п’ють і дотепер — безбожно. За якийсь час римо-католицький священик поставив перед парафіянами ультиматум:

«Не пускаю до церкви тих, хто п’є. Якщо ти п’єш, якщо погано доглядаєш своїх дітей, Булька з такою людиною не буде спілкуватися».

У нього в костелі лежить книга, де кожен віруючий, хто часто випиває, у письмовій формі обіцяє: «Я не буду пити сьогодні, тиждень, місяць», — ділиться своїми спостереженнями редактор газети «Туризм та відпочинок» Ліля Кобзик. — Таким чином особа складає обіти. І очевидно, вона дотримує їх, бо боїться Бога і боїться Бульки».

Сам Юзеф Булька підтверджує: «Ніхто в Мосарах не гонить самогонку. Ніхто нею не торгує». Тепер п’яні на вулицях Мосара — рідкість. Неподалік від дзвіниці розташована експозиція антиалкогольного музею. Самих лише розписок селян про добровільну відмову від спиртного — кілька сотень. Але головний експонат ксьондз Булька зберігає під ключем — це завірена в сільраді і закріплена гербовою печаткою обіцянка селян оберігати близьких від уживання спиртних напоїв.

Двадцять літ тому ксьондз розпочав свою службу з того, що розчищав костел від сміття. Сьогодні цей древній храм потопає у квітах. Лише сортів лілій у ксьондза Бульки більше, ніж у Мінському ботанічному саду.

араз усю територію навколо храму розділили на ділянки, кожна з яких закріплена за конкретними парафіянами. А ті вже, у свою чергу, стараються один перед одним, у кого красивіше. Прищеплена ксьондзом культура прижилася поступово в усьому селі. В Мосарах з’явився перший пам’ятник Папі Римському Івану Павлу ІІ. У турагенціях Мосари називають білоруським Версалем.

Майже одночасно з передачею на «Німецькій хвилі» про ксьондза Бульку світ облетіла ще одна новина з іншого білоруського села. Живцем у своїй хаті були спалені священик Андрій Ніколаєв, його дружина і троє дітей. За найбільш імовірною версією, сім’ю спалили місцеві алкоголіки, які таким чином хотіли знайти на попелищі міфічні злитки дорогоцінних металів. Сам священик останні місяці жив з рушницею напоготові, знаючи про злі наміри односельчан.

Аргументи наших деяких священиків, які мені доводилося не раз чути, — що Україна не Росія, і в нас п’ють набагато менше, а тому Церква тут не має такої гострої потреби займатися алкоголіками. Можливо, що й справді на заході України ситуація на загал виглядає кращою, ніж у Росії чи навіть у Білорусі, але також незаперечним є те, що вона стабільно погіршується. Це показує статистика випуску спиртних напоїв, статистика аварій, здійснених у нетверезому стані, статистика розлучень тощо.

Мабуть, у кожному окремому випадку підхід священика мав би бути іншим. Відомо, що в Донецько-Харківському екзархаті на різних парафіях систематично проводять спеціальні молебні за одужання узалежнених від алкоголю. У кожному разі приклад ксьондза Бульки вказує на те, що не слід відкидати нічого, що врешті-решт приносить явні плоди промислу Божого серед Його люду, особливо коли йдеться про викорінення пияцтва — зла, яке, здається, безнадійно оповило українське суспільство.

П. Д.

Духовність зростає чи падає?

Тож зростає духовність чи падає? Відповідь на це питання можна почути як від домогосподарок, так і від політиків найвищого рангу. Залежить вона, очевидно, від двох речей: у якому контексті звучить оцінка і в якому контексті перебуває сама особа. У 99 випадках зі ста вона не базується на якихось ширших дослідженнях. Як правило, розповідь про якийсь неприємний інцидент завершується песимістичним висновком про те, що духовність падає. Про зростання духовності не говорять, але її зауважують у сусідах, у родичах, у співпрацівниках.

Здатність суспільства до громадської та харитативної праці, його витальність (випромінювання життєвої енергії) такого роду дослідження легко даються іноземцям, які ці феномени відбирають у порівнянні до того, що спостерігають у своїй країні. Потрапивши у скрутне становище на вулицях Мюнхена, один мій знайомий відкрив для себе, що люди там набагато доброзичливіші, ніж у його рідному Львові. Разом з тим житель Мюнхена, з яким я познайомився на цій самій вулиці, про Львів і львів’ян говорив піднесено і щиро віддавав їм перевагу з огляду на духовні цінності.

Житель Кам’янця-Подільського, будучи збуреним частим зловживанням твердження про більш духовну чи менш духовну частину України, запланував зробити експеримент: у містах різних регіонів України він вирішив проїхатися з візочком, у якому нібито є дитина і в якому відлітає одне з коліс.

«Я просто підрахую, скільки людей у відповідний час дня і на певній віддалі мені допомагатимуть», — підвів підсумок своєї нехитрої соціологічної методи приятель із Кам’янця-Подільського.

На українських телеканалах серед численних шоу з’явилася серія передач, маркетингова вартість яких росте як на дріжджах за рахунок невгамовного бажання людей знати — живуть вони у духовному суспільстві чи ні. Сюжет однієї з таких передач полягав у тому, що біля одного з київських універмагів дитина 6–7 років підбігала до перехожих і просила врятувати її від бандита, який украв її в батьків. Зарадити дитині захотіли справді одиниці. Але навіть ці одиниці, які є готові допомогти, після того як переглянуть цю та багато інших передач такого типу, у випадку реального повторення чогось подібного можуть відмовитися від допомоги через страх стати частиною чергового шоу, яке, як відомо, must go on.

З огляду на цю невідрадну картину, соціологічне дослідження, яке провів фонд «Суспільна думка» на теренах Росії, є, як на мене, однією з найвдаліших спроб вивести якусь об’єктивну оцінку того, якою є духовність суспільства. Спершу респонденти відповіли, як вони розуміють духовність, а вже потім робили висновок — зростає вона чи ні.

Так от, для абсолютної більшості респондентів, для яких духовність пов’язана насамперед з моральністю, інтелектом, позитивними якостями в людях, — духовність падає. А в очах тих, для кого духовність має насамперед релігійний, церковний вимір, — духовність зростає.

З великим відсотком правдоподібності ці висновки можуть бути застосовані не лише до Росії.

П. Д.

Поділитися: