Додаткова інформація
| Amount Type | 50 ₴, 100 ₴, 150 ₴, 200 ₴, Інша сума |
|---|
Ретроспектива: передовий загін католицизму
Вдалі унії з боку Католицької Церкви були справою передусім контрреформаційного католицизму, домінуючу роль у якому відігравали засновані 1540 р. єзуїти (Societas Iesu — Товариство Ісуса). Цей чин відзначався військовим духом. Його засновник Ігнатій Лойола свого часу був іспанським солдатом і після свого навернення вважав себе «лицарем Вічного Царя». Єзуїтами керував генерал, у чині панувала військова дисципліна, а крім трьох обітів — бідності, чистоти та послуху — вони складали ще й особливий обіт послуху папі.
Мілітарний дух єзуїтів формував розуміння себе самої Католицької Церкви. Особливо з XIX ст. й аж до II Ватиканського Собору переважав образ Церкви як acies ordinata (сформованої бойової шеренги).
Католицька Церква, котра на Заході воювала з протестантами, хотіла використати унії з частинами Православної Церкви для того, щоб віднайти на Сході втрачене нею на Заході, а уніятським Церквам відводилась роль передової лінії у війні зі «схизмою». Крім того, уніяти служили для демонстрації римського домагання бути єдиним уособленням єдності Вселенської Церкви та живим нагадуванням для православних, що єдність між Сходом і Заходом є справді можливою. Що цю єдність розуміли лише як підлягання Римському престолові, очевидно само собою.
Незважаючи на гідні подиву спроби деяких уніятських ієрархів порозумітися з православними, Східні Католицькі Церкви в цілому вважали своєю головною місією уможливити приєднання Православної Церкви до Церкви Католицької. Вони стали носіями католицизму на Схід, внутрішньо перейнявши латинське богослов’я з його римоцентричною еклезіологією та зовнішньо навіть деякі елементи західної обрядовості.
Ex Oriente Lux
Ситуація швидко почала змінюватися з II Ватиканським Собором, котрий хоч і не відступив від основних засад вчення про Католицьку Церкву (особливо щодо примату папи), але все-таки визнав гідність Православних Церков.
Собор дав поштовх небаченому розвиткові католицької еклезіології, котра відійшла від вузького еклезіороманізму й відкрила для себе богословські скарби християнського Сходу. Особливо «євхаристійна еклезіологія» Афанасьєва та богослов’я соборності Церкви Хом’якова справили великий вплив на сучасні схеми мислення католицьких еклезіологів.
Богословська перевага Заходу над Сходом виявилася міфом, і католицька еклезіологія почала «оправославлюватися».
Богослови відійшли від вузькоконфесійного погляду на спірні теми догматики і церковної історії. Цей процес не обминув і такого спірного питання, як примат Папи Римського, котрий почав розглядатися в історичному контексті його розвитку.
Якщо до цього католицькі апологети брали сучасні їм догматичні формулювання і проєктували їх на минулі часи, використовуючи як докази вирвані з їхнього контексту місця зі Святого Письма чи свідчення церковної традиції, то тепер, принаймні в богословській науці, починає вимальовуватися певний екуменічний консенсус.
Дві тези є сьогодні загальноприйнятими: Примат Святого Петра і Римського престолу завжди були еклезіологічною реальністю. Непомильність папи і юрисдикційний примат Римського Єпископа, як їх було догматично визначено I Ватиканським Собором, не можуть вважатися богословським насліддям Вселенської Церкви, а є радше спробами відповісти на виклики, що стояли перед Західною Церквою в минулі часи.
Несприйняття загального напрямку розвитку Католицької Церкви після II Ватиканського Собору призвело до виникнення лефевризму, богословські засади якого, на жаль, поділяє значна частина УГКЦ. О. Ковпак і Ко — це лише видима частина традиціоналістського айсберга, бо богословська свідомість багатьох греко-католиків, деяких владик і навіть монаших чинів нашої Церкви так і залишилася передсоборовою.
Увесь процес розвитку католицького богослов’я з другої половини XX століття показує, що в ньому відбулася зміна вектору руху. Католицьке богослов’я звільнилося від конфесійних кайданів і відкрилося для впливів православ’я.
Нагальність українського діалогу
Жоден народ світу не зазнавав і не зазнає на собі зараз наслідків церковного розколу між Заходом і Сходом так гостро, як наш український народ. Тих рік нашої крові і сліз, котрі ми пролили через те, що ієрархи далеких країв колись не змогли чогось поділити, є більш ніж досить, щоб нарешті стати розумними.
Велика Схизма не була нашою провиною, але вона стала нашим прокляттям. Тож треба прикласти всі сили, щоб її закінчити, бодай в Україні. Не можемо чекати, що це нам розв’яже Рим, бо в італійських селах немає наших роздорів, розділених сімей та нашої «міжконфесійної» ненависті, котра затруїла рідну Галичину.
Візьмімо краще приклад з колишнього префекта Конгрегації віри та нинішнього папи — німця Ратцінгера, котрий у своєму становищі спричинився до того, щоб було досягнуто порозуміння між католиками та лютеранами у найважливішому спірному питанні — оправданні людини, та щоб у цей спосіб була частково засипана прірва, котра з часів Реформації ділила Німеччину.
Українським Церквам негайно потрібний власний богословський діалог. Вони вже мають достатньо вчених богословів, щоб поставити його на наукову основу. Тепер слово за ієрархами.
Нам, греко-католикам, не треба чекати на Ватикан, як і православним українцям не треба питатися дозволу в Москви. Це проблема самого Ватикану, якщо він не хоче визнавати Українські Православні Церкви канонічними, бо боїться московської реакції.
За єдність Української Церкви в першу чергу відповідальні самі українці. Не дозволимо тим, кому вигідний наш розкол, вирішувати нашу долю.
Навіщо нам ще чекати (можливо, десятиліттями) на порозуміння між Католицькою Церквою та Православ’ям, коли ми вже зараз маємо реальний шанс нарешті припинити столітні чвари в нашій українській сім’ї та стати прикладом такого порозуміння в Україні?
До поняття «сопричастя»
Східним Католицьким Церквам потрібно відмовитися від самовизначення «Православні Церкви в повному сопричасті з Римом», бо воно вказує на те, що ми ще не відмовилися від юридичного підпорядкування як кінцевого змісту сопричастя. Адже communio plena — це термін, взятий з латинського церковного права.
Сопричастя — це не тільки спілкування між двома Церквами, а в першу чергу сакраментальне причастя божественних енергій у Євхаристії, плодом якого є спільна віра. Повне сопричастя — це нонсенс, такого поняття немає в східній еклезіології. Сопричастя або є, або його нема — повним або неповним воно бути не може.
Перспектива: православні справжні й особливі
Хто ж ми є? Православні. Не біймося бути православними, бо латинники стануть ними скоріше від нас і тоді нам буде справді дуже й дуже соромно.
Але ми особливі православні, і не тому, що ми хотіли цієї особливої ролі, а тому що так склалося. Наше православ’я — це не тільки дар, а й завдання.
Адже ми є православними, котрі не можуть так легко і не хочуть (бо не вважають це за потрібне) розривати сопричастя з Римом. Не можуть з огляду на приналежність до УГКЦ, котра є нашою рідною Церквою, попри всі її вади. Не хочуть, бо бачать і надіються, що їхній (переважно гіркий) еклезіологічний досвід та їхня жива участь допоможуть уникнути помилок минулого в сучасному католицько-православному діалозі.
Нам треба також ще наповнити термін «православний» конкретним змістом, а саме тим конфесійним змістом, який і є з ним пов’язаний. Згадаймо, що слово «конфесійний» має і позитивне значення.
Конфесійність — це не лише дикий, братоненависницький розбрат у багатьох галицьких селах. Адже confessio fidei — це визнання віри. Не треба соромитися визнавати нашу святу віру — бути православним, справді православним.
Позитивно дефінюючи, наше православ’я — це справжнє православ’я Семи Вселенських Соборів, святих Фотія і Григорія Палами, а негативно — ми як справжні православні маємо інакше бачення Церкви й міжцерковних взаємин, ніж це склалося в Латинській Церкві.
Ми не боїмося сказати, що необхідно переглянути розуміння й практику Петрового примату й папської непомильності у світлі церковного досвіду першого тисячоліття.
Але ми не маємо права впадати в єресь конфесіоналізму, пам’ятаючи, що благодать Духа є завжди сильнішою, ніж людські кордони конфесій. Наша місія — це не створення нових розколів, а закінчення Великої Схизми. Тому нам повинна бути чужою еклезіологічна авантюрність. Вона не принесе користі нікому і зашкодить нам. Будьмо обережними, але не біймося називати речі своїми іменами.
Помісність, за яку змагається наша й інші Східні Католицькі Церкви, — це не менше ніж автокефалія. Це автокефалія і в сопричасті з Римським Престолом, і зі східними православними Церквами.
Така автокефалія не означає, що від когось (чи від Риму, чи від Заходу загалом) щось відбирається. Навпаки, змагаючись за таку автокефалію в сопричасті з Римом, УГКЦ приносить свій дар Вселенській Церкві, пропонуючи живу модель єдності між Сходом і Заходом, єдності в Істині та Любові.
Так сповнюватимуться слова Апостола:
«Є й між дарами різниця, але Дух той самий… Кожному дається виявлення Духа на спільну користь… Дбайте пильно про ліпші дари… а найбільший з них — любов» (1 Кор. 12:4,7,31; 13:13).
Д-р Микола Крокош захистив докторат з догматики в університеті Людвіга-Максиміліана (Мюнхен), формацію отримав у семінарії «Герцогський Георгіанум», де свого часу навчався Папа Венедикт XVI. Сьогодні живе і працює в Чортківському районі Тернопільської області.
Поділитися:
