«Якщо ми за ґратами, то де Бог?»

Порівняльний аналіз польської та української системи пенітенціярного капеланства на тлі перспективи входження України до Европейського союзу

Перспектива вступу України до Европейського Союзу ставить чимало питань щодо майбутности деяких вже усталених форм праці Церкви в суспільстві. Чимало питань постає щодо праці капеланів у тюрмах. Запізнати систему пенітенціярного капеланства в Польщі я мав нагоду під час спеціяльного семінару для журналістів, організованого Південно-східним науковим інститутом у Перемишлі і його директором — знаним істориком Греко-Католицької Церкви Станіславом Стемпнем, за підтримки Польсько-американської фундації свободи в рамках міжнародної медія-програми “Партнерство заради демократії”.

Стрижнева відмінність

Через відсутність чіткої законодавчої регламентації щодо праці капеланів в українських тюрмах фактично всі стрижневі рішення щодо їх ролі в житті в’язниці зводилися до позиції дирекцій тюрм: якщо начальник зони християнин — перед капеланом розкривають усі двері. Напередодні написання цього матеріялу я розмовляв зі священиком, який вже роками працює капеланом у тюрмах (він попросив не називати свого імени). Впродовж нашої тривалої розмови отець кілька разів наголошував на тому, що якраз зараз в українській пенітенціярній системі настають важливі зміни. «І в Києві, і у Львові кермо управління в’язницями доручають адміністраторам-християнам», — неодноразово повторював він.

Здається мені, що оце пов’язання змін у пенітенціярній системі України з особистими якостями адміністраторів вже неможливе в тій самій Польщі. Система капеланства у в’язницях працює там як годинник. І хоч би директор тюрми був відвертим атеїстом — капелан робитиме своє. Це, здається, і є та стрижнева відмінність у налагодженні праці капеланів у польських та українських тюрмах.

Пройти шлях від «проповідую» до «слухаю»

Українські капелани, з якими мені доводилося розмовляти, хоч назагал дуже критично говорять про умови утримання в’язнів в Україні, все ж віддають перевагу усталеній ще за радянських часів схемі тюрем, у якій можливо в один час і в одному місці зібрати більшість ув’язнених, скажімо, для проведення богослужінь чи для катехизації. «Ця обставина дозволяє в’язням і частині працівників зони жити однією великою парохією, — розповідає вже згаданий вище священик. — Коли бачиш на одній Літургії до 150 вірних, а серед них персонал тюрми — серце радіє».

У польських тюрмах, у більшості з яких вже наприкінці 2004 року завершився процес їх адаптації до європейської пенітенціярної системи, такі багатолюдні богослужіння вже неможливі. Каплички в тюрмах Жешова та Перемишля розраховані на 50 осіб. Це при тому, що в середньому навіть на недільні богослужіння збирається не більше 15, хоч і кількість в’язнів у тюрмі може бути приблизно однакова (до речі, і польські, і українські тюрми переповнені здебільшого на 25%). Загалом відсоток тих, які користають із послуг капеланів у польських тюрмах, не перевищує 10%. Тоді як за твердженням цього ж отця-капелана з України, близько половини ув’язнених зазвичай бере участь у недільній Літургії, яку он служить у одній із львівських тюрем.

Така разюча відмінність базується також і на різних схемах утримання в’язнів у польських та українських тюрмах. Якщо в українських тюрмах усі в’язні перебувають за одною спільною стіною дротів та сигналізацій, в середині якої вони мають різні нагоди спілкуватися, у тому числі і на богослужіннях, то в польській тюрмі розділяючих бар’єрів багато більше. За однією зовнішньою стіною існує три режими, в кожному із яких передбачені різні можливості спілкування з іншими.

• Особливо суворий режим — це коли засуджені перебувають у камерах-одиночках. Вихід поза камеру лише раз на день для прогулянки на клаптику асфальту, де і небо за ґратами.
• Суворий режим передбачає ув’язнення в багатолюдних (не більше 8 осіб) камерах. Тут вже є можливість працювати в межах зони, систематично отримувати бандеролі, зустрічатися з відвідувачами.
• Загальний режим дозволяє ув’язненим працювати поза зовнішніми мурами тюрми, до того ж без конвою.

Кожен ув’язнений до завершення свого терміну може курсувати по названих вище трьох режимах, здобуваючи для себе чи втрачаючи певні свободи. Таким чином, універсальним мірилом свободи особи, до якої привчає польська в’язниця, стає її відкритість до спілкування з іншими. При цьому єдина людина, яка на прохання в’язня, незалежно від того, в якому режимі він перебуває, може стати її співбесідником, — це капелан.

Оскільки в’язні різних режимів не можуть зустрічатися, капелани ведуть пасторальну роботу з окремими невеличкими групами вірних кожного із названих режимів зокрема.

На думку отця Богдана, греко-католицького священика із Перемишля, капелана місцевої в’язниці, праця священика в малих групах чи з окремими вірними відрізняється від праці священика з великим зібранням вірних тим, що в першому випадку священик більше слухає, а у другому — більше проповідує. «А це упокорює», — робить висновок о. Богдан.

«З невольніка нема роботніка»

Якщо для українського в’язня праця на тюремному підприємстві це часто елемент каторги, то для польського в’язня це завжди свято, мандат на участь, який мають далеко не всі. «З невольніка нема роботніка» — часто повторювали представники тюремної адміністрації. А невільник ти чи вже свобідна духом особа — тут визначають через цілу систему тренінгів, розмов, опитувань, у якій думка капелана має далеко не останнє значення. В цілому працю капелана тут трактують як дуже важливий, ніким не замінимий аспект цілого процесу ресоціялізації засудженого.

В польських тюрмах є два типи капеланів щодо їх заангажованости в адміністрації в’язниці. Кожна в’язниця має одного штатного капелана і певну кількість нештатних, залежно від потреб ув’язнених. Зареєстровані у Польщі Церкви мають відповідну квоту капеланства в тюрмах. Очевидно, що в більшості тюрем штатними капеланами працюють римо-католицькі священики, але є і православні, і греко-католики.

Якщо в тюрмі Жешова працює римо-католицький священик о. Юзеф, то вже в тюрмі в Перемишлі — православний о. В’ячеслав. (Саме у Перемиській тюрмі перебуває найбільше громадян України. Щоб полегшити доїзд до місця ув’язнення близьким та рідним, українські в’язні переважно виявляють бажання відбувати свій термін у найближчій до українського кордону в’язниці). До обов’язків штатного капелана входить те, щоб виявляти чи навіть розбуджувати релігійні потреби ув’язнених. Натомість Літургія, сповідь — це вже справа капеланів, які приналежні до конкретних Церков, членами яких є чи хочуть бути ув’язнені. Знайти і запросити останніх — завдання штатного отця-капелана.

Досвід служіння

Капеланом від УГКЦ у в’язниці Перемишля служить о. Богдан. Саме він склав у мене враження дуже проникливої і заглибленої в життя з Богом людини.

«”Отче, а де ж Бог, якщо ми у в’язниці?” — такі питання виникають у в’язнів, — розповідає о. Богдан. — Українці часто не дістають передач від своїх родичів. Їм це дуже прикро. Тому парохіяни від нашої церкви приходять до них. Коли в’язні отримують подарунок, то обов’язково поділяться з товаришем по камері. Вони вміють ділитися. Стараємося розмовляти з ними. Колись це було дуже важко, а тепер легше. Вони вже нам більше довіряють. На зустріч приходить двоє-троє. Вони нічого не очікують. Просто потребують, щоб на них не дивилися зверхньо. Часто вони навіть не потребують, щоб їм щось говорити. Вони хочуть самі висловити наболіле. І тому праця капелана в тюрмі часто зводиться до того, щоб слухати».

Варте уваги також здивування, яке висловив священик Польської Православної Церкви, штатний капелан тюрми у Перемишлі о. В’ячеслав. Для нього було незрозуміло, чому в Україні саме деякі православні братства виступають проти входження України до Европейського Союзу. На його переконання, процеси входження Польщі до ЕС спричинилися до розширення прав Польської Православної Церкви.

«Ще в 1992 році ми не мали права входити до польських тюрем, — розповідає о. В’ячеслав, — натомість зараз ситуація змінилася. Нас усюди запрошують». Окрім того, православні священики отримують невеличку, але все ж таки стабільну дотацію від держави. Це трактують як підтримку релігійної меншини. До прикладу, священики найбільшої у Польщі Церкви — Римо-Католицької — такої платні не отримують.

А що в нашій хаті?

На завершення — кілька думок щодо капеланства в українській пенітенціярній системі на тлі побаченого в Польщі. Раніше чи пізніше вимоги ЕС до української пенітенціярної системи будуть реалізованими. Чи будуть готовими Українські Церкви до праці в тюрмах у нових умовах? Риторичне запитання.

Сьогодні треба визнати, що в Україні, зокрема в Українській Греко-Католицькій Церкві, тюремне капеланство перебуває ще в дуже зародковому стані. Хоч у єпархіях УГКЦ і призначені відповідальні за служіння в тюрмах священики, все ж у більшості випадків такі призначення мають «відчепний» характер. Священики служать на своїх парохіях, часом навіть кількох — а тому часу займатися служінням у тюрмах просто не мають.

Є окремі священики, як-от о. Ігор Цар, які цілковито присвятили себе служінню у в’язницях. Але реальна ситуація складається таким чином, що жодної підтримки з боку єпархій чи більших парохій ці священики не отримують. (Легше тим священикам, які належать до монаших згромаджень).

Таким чином, в одній Церкві бачимо ситуацію, коли поряд можуть жити священики, один з яких буде недоїдати, а інший складатиме кошти на найновішу іномарку; один збиратиме взуття між своїми знайомими для того, щоб спорядити ще одну передачу для в’язнів, а інший пускатиме тацю на те, щоб замінити підлогу у своїй церкві з плитки на мармур.

Лише в дуже небагатьох парохіях розвивається служіння для ув’язнених. Переважно воно зводиться до їх матеріяльної підтримки. Фактично цілиною стоїть пласт праці Церкви із сім’ями, члени яких з тих чи інших причин потрапили до в’язниці.

Треба визнати, що протестантські Церкви, принаймні в Україні, багато краще працюють на цьому полі. Можливо, з їхньої перспективи краще видно тих «заблуканих овечок», за якими, покинувши решту стада, йде шукати справжній Пастир.

Підготував Петро Дідула

Поділитися: