Сорок літ виходу журналу «Патріярхат»

Журналові «Патріярхат» сповнилося 40… Мимоволі напрошується аналогія до біблійної історії виходу. За 40 років ми, як і ізраїльський народ, мали б уже бути близькі до мети. Питання лише: до якої мети? Прецінь за цих сорок років багато очікуваного, а ще більше неочікуваного впало на наші голови, немовби манна з неба. Ми упивалися незалежністю Української держави; ми раділи, що Заповіт Патріярха частково реалізувався у перенесенні його нетлінних останків до собору св. Юра у Львові, а також у поверненні на батьківщину і розвою його дитяти — Українського Католицького Університету; ми святкували перемогу Помаранчевої революції та обрання президентом особи, яка заговорила зрозумілою і близькою нам мовою. Але щоразу після моменту справжньої радости приходило розуміння — мети все ще не досягнуто. Хоч усі без винятку єпископи нашої Церкви підтримують патріярхальний устрій Церкви, хоч у більшості парохій і в Україні, і в діяспорі — літургійно поминають Патріярха, перспектива визнання Патріярхату УГКЦ є й далі доволі ефемерною.

І в цій ефемерності, в цій постійній поновлюваності шляхів розвитку і життя нашої Церкви пізнається жива присутність Христа. Земля обіцяна була не метою єврейського народу, а засобом, щоб набути досвіду святости: «Насіння бо святости — пень їхній» (Іс. 6:13). Так і для нас — не метою, а засобом є патріярхальний устрій Церкви, незалежна Україна, об’єднана Помісна Церква. Із мандрівки Церкви, яку впродовж 40 років висвітлював журнал «Патріярхат», мы винесли досвід осмисленого прощення-каяття і розуміння того, до чого призводить брак його в наших конкретних обставинах. Свого часу мене дивував той факт, що Патріярх Йосиф після приїзду до Риму 1963 року дуже рідко згадував про ті важкі 17 років ув’язнення в совєцьких концтаборах. Сьогодні, коли Україна розчахнута надвоє, я розумію це його провіденційне, мужнє мовчання у вірі. Вже тоді, вишколюючи богословів у створеному ним Українському Католицькому Університеті для їхньої майбутньої праці в Україні, друкуючи десятитисячними накладами молитовники для вільної України, він, мабуть, розумів, що найбільшим викликом для його нащадків буде ота здатність пробачити, здатність переступити власну образу й іти далі. Своїм мовчанням, як мені видається, Патріярх готував нас до тієї внутрішньої спроможности не роз’ятрювати одне одному старі рани, а йти далі, покладаючись на любов Отця, що все прощає.

40 років журналові «Патріярхат»… Здавалося б, цьому ювілеєві у 400-му числі присвячено несправедливо мало матеріялів. Та передусім зверну вашу увагу на дві статті, які, думаю, безпосередньо пов’язані з ювілеєм. Це стаття Олени Паливоди про нову хвилю української еміграції, яка сьогодні, як і засновники журналу 40 років тому, заявляє про свою готовність перебрати естафету громадської активности і про свою підтримку вже існуючих та створення нових зарівняй церковних і громадських організацій. Крім того, це опублікований тут документ, що став результатом праці конгресу богословів УГКЦ: «Євхаристійне сопричастя — виклик традиції та сучасності для традиційних Церков», який відбувся у Львові 2–4 січня 2007 р. Б. з ініціятиви Українського Наукового Богословського Товариства. (Про значення цього конгресу, а також конгресу молодих богословів «Кайрос», організованого УКУ рік перед тим, уже йшлося в попередніх числах журналу). Ці дві публікації висвітлюють два явища в житті Церкви, які, якщо приглянутися до них ретроспективно, дають підставу ще і ще раз переконатися — Господь милостивий, Він знає, що нам потрібно, і дає нам більше, ніж ми просимо і ніж робимо для цього.

Ювілейний «Патріярхат» сьогодні, духовно озираючи пройдений шлях, висловлює свою вдячність його засновникам і всім, хто своїм словом, своїм коштом, своєю активністю спричинився до видання цього журналу впродовж цих сорока років. Ми вдячні Главі нашої Церкви Патріярхові Любомиру, який, дбаючи про її ідентичність, проніс смолоскип Церкви-мучениці на лівий берег Дніпра і вже звідти чути його мудре батьківське слово, яке доходить до всіх поселень нашого люду та просвітлює їх. Вдячні всім єпископам, які підтримували журнал або своєю критикою показували, що не залишалися байдужими до нього. Дякуємо нашим православним братам і сестрам, які, як показує редакційна пошта, дуже часто виявляються найбільш уважними та вдячними нашими читачами. Дякуємо всім читачам і дописувачам «Патріярхату», які творять одну велику родину, що живе думкою й молитвою про єдність Київської Церкви і працює для того, щоб це бажання стало реальністю. Низько схиляємо голову перед усіма меценатами, кульпортерами, авторами, які уможливлювали видання журналу впродовж сорока років і які й надалі готові жертвувати для цього свій час, свої гроші та свої таланти.

Попереднім редакторам Степанові Процику (1967–1976), Василю Пасічняку (1976–1977), Миколі Галіву (1977–2003) висловлюю вдячність за розробку концепції журналу, підбір авторів матеріялів, за об’єднання довкола часопису широкого кола його однодумців та прихильників — одне слово, за ту високу планку, яка стояла переді мною і якої я мав триматися. Особисто дякую о. ректору Борисові Ґудзяку і всьому Українському Католицькому Університетові, який дає наснагу, акумулює ідеї, творить спільноту однодумців, з якими і серед яких процес творення журналу стає легким і радісним.

Від імени управи Українського Патріярхального Товариства редактор журналу «Патріярхат» Петро Дідула

Поділитися: