Кілька думок у пам’ять д-ра Зиновія Ґіля

Звичайно, вістка про смерть д-ра Зиновія Ґіля, який 9 березня 2007 року на 89 році багатотрудного життя переставився у Божу вічність, була дуже болючою. Відходять визначні і провідні піонери патріярхального руху. Це втрата Друга, з яким мене в’язали довгі-довгі роки дружньої співпраці в українському мирянському русі. Правда, останнім часом ми обмежувались до святочних поздоровлень, у яких завжди були нові і цікаві думки. На жаль, не довелось мені взяти участь у похоронних обрядах, відпровадити на вічний спочинок і сказати востаннє «прощай» у Божу вічність.

Ідея патріярхату, починаючи з другої половини шістдесятих років, за благословенням Києво-Галицького Митрополита Блаженнішого Йосифа, оформилась у патріярхальний рух, який став найбільш динамічною мирянською формацією УГКЦ у діяспорі. Ідея Блаженнішого Йосифа — «За єдність Церкви і народу» — неймовірно полонила широкі кола мирян і спонукала їх змагатись за помісні права нашої Церкви, себто за піднесення її до гідности патріярхату.

Творчо діюча ідея патріярхату УГКЦ об’єднувала широкі кола мирян. Це був той форум, де мы знайомилися і ставали друзями у спільних дерзаннях за історичні права нашої Церкви, за патріярхальний устрій — за патріярхат, говорячи мовою Помаранчевої революції — «нас багато, нас не подолати».

На патріярхальному форумі вперше зустрівся з д-ром Зиновієм Ґілем та багатьма іншими, і ми стали на довгі роки близькими друзями. До речі, слід відмітити, що патріярхальний рух численно підтримали лікарі, які були його провідними членами. Всі вони працювали за професією і знаходили час для громадської праці. Покійний Зиновій одним із перших став провідним членом патріярхального товариства. Зі серпня 1970 року він очолював крайову управу Українського Патріярхального Товариства за Патріярхат УКЦ (така в той час була назва, яку згодом змінено на Українське Патріярхальне Товариство).

Слід підкреслити, що за головування Зиновія був найбільш драматичний період діяльности товариства. Тисячі мирян з різних місць українських поселень США виступали проти ватиканської несправедливості. Перша така демонстрація відбулась у місті Братньої Любови — Філядельфії за головуванням одного зі засновників патріярхального руху Василя Качмара (7 грудня 1969 р.). Тоді Філядельфійська Митрополія відзначала десятиріччя її існування. Митрополит Амвросій Сенишин поминув запросити на це святкування главу УГКЦ, Ісповідника Віри Блаженнішого митрополита Йосифа, але запросила тодішнього префекта Східної Конгрегації кардинала Фюрстенберга, який пропонував, щоб наша Церква розчинилась у римо-католицькому морі.

Понад усякі сподівання у сніжно-дощовий день 7 грудня 1969 р. під катедрою Непорочного Зачаття у Філядельфії з’явились тисячі демонстрантів. Друга демонстрація відбулась 25 травня 1971 р. під тією ж катедрою з приводу номінації Ватиканом нових владик — о. Івана Стаха, а згодом о. Василя Лостена — без узгіднення й відома глави УГКЦ Блаженнішого Йосифа. Демонстрація відбувалась не проти названих кандидатів, але проти незаконного втручання Ватикану, не узгоджуючи ці питання з Главою нашої Церкви, Блаженнішим Йосифом.

Звичайно, крайова управа на чолі з Зиновієм Ґілем робила все можливе, щоби оминути демонстрацію. У цій справі делегація на чолі з головою З. Ґілем відбула розмову з о. Іваном Стахом, якому пропонувала, щоб номінований на єпископа, о. Іван Стах старався узгіднити цю справу з Блаженнішим Йосифом. Слід відмітити, хоч о. Іван Стах був справді доброю людиною, але він не пішов назустріч проханням делегації товариства, бо це питання вирішували у митрополичій палаті на Френкліні у Філядельфії. З приводу такої дійсности демонстрації відбулись у Йонкерсі і під час свячень 25 травня у Філядельфії. Акцію патріярхального товариства понад сподівання і без жодного узгіднення з управою патріярхального товариства підтримали студенти і з цієї нагоди видали кілька чисел газети під назвою «Криза».

Після закінчення каденції головування Зиновій Ґіль продовжував бути творчим і активним учасником патріярхального руху. Виступав з доповідями і як журналіст. Був співробітником журналу Патріярхат.

Зиновій прийшов на світ 14 серпня 1918 р. у Львові, у священичій родині о. Марка й Катерини (з роду Копитко) Ґілів. Батьки Зиновія дали йому і його молодшому братові Євгену глибоке родинне і релігійне виховання та освіту. Зиновій закінчил середню освіту у Станіславівській (тепер Івано-Франківськ) гімназії. У тому ж Івано-Франківську, впродовж одного року студіював богослов’я. За більшовицької окупації у 1940 р. був арештований НКВД і перебував у в’язниці (у різних місцях). З неї йому вдалося щасливо втекти.

Згодом покидає студії богослов’я і вписується на медичний факультет у Львові. Воєнні обставини наближення другого приходу більшовиків на західну Україну приневолили родину Ґілів долучитися до великого виходу з України. Зиновій разом з батьками опинився в Австрії — Інсбруку. Тут продовжує і 1950 року закінчує медичні студії докторатом з психіятрії. Відтак вирушає до Нью-Йорку. Почав працю 1951 р. як лікар-психіятр у шпиталі Св. Францішка у Вілмінґтоні штату Делавер. У 1952 р. одружився з Володимирою Кобрин, також зі священичої родини. Господь подружжя Зиновія і Володимири Ґілів нагородив сином Ігорем.

У 1954 році родина Ґілів переселилась до столиці штату Нью-Джерсі — Трентону. Тут Зиновій працював у психіятричній лічниці, а також мав приватну практику. Був членом управи Філядельфійського відділу Українського Лікарського Товариства. У 1992 р. після 38-річної праці як лікар-психіятр Зиновій вийшов на пенсію і водночас переселився до Баффало, штат Нью-Йорк, щоб бути ближче до сина. Зиновій на новому місці поселення включився активно у громадську працю, а зокрема писав коментарі на релігійно-церковні і політичні теми для Патріярхальної радіопрограми.

Зиновій все своє багатотрудне життя цікавився і брав активну участь у громадському житті. Останні роки покійний був зданий під допомогу й дбайливу опіку сина Ігоря. З певністю можна сказати, що покійний Зиновій заповнював книгу свого багатотрудного життя добрими ділами. Сьогодні перед престолом Всевишнього він може сказати: «Дякую Тобі, Боже, що нагородив мене щедрими талантами, які я багато разів помножив на Твою славу, славу нашої Церкви і для добра українського народу».

На жаль, українська громада Трентону, де покійний прожив довгі роки і де залишились друзі, приятелі і знайомі, не могла його відпровадити на вічний спочинок. Чин похорону відбувся в Баффало, який звершував о. парох Маркіян Процик і прощав його як члена парафії й активного мирянина. Оксана Бережницька прощала покійного від мирянського руху і патріярхальної радіопрограми у Баффало.

Дружині Володимирі, синові Ігореві й родині складаю глибоке співчуття, а Покійному Зиновію вічная пам’ять.

Микола Галів

Поділитися: