Анатолій Бабинський

Останні два роки практично жодна зустріч з пресою Блаженішого Любомира (Гузара) не обходилась без запитання про його відхід від уряду Української Греко-Католицької Церкви. Блаженіший Любомир, як завжди спокійно, часто з усмішкою відповідав, що хоче передати уряд «теплою рукою». Не знаю, як хто, але я кожного разу намагався відпихати ці думки подалі з голови. «Як так, невже він не розуміє, в який непростий час він збирається це зробити? Сьогодні він справді Патріарх, батько і глава Церкви, під його керівництвом УГКЦ сміливо крокує вперед, минувши «точку відродження», у багатьох ділянках і вийшла на нові горизонти розвитку, тому зміна керівництва зараз не на часі». Такі і подібні запитання я сам собі ставив. Такі питання ми обговорювали з колегами. Знайомих журналістів зі світських видань більше цікавили питання іншого ґатунку: «Хто буде наступний?». Коли вже стало відомо про те, що ця подія відбудеться в найближчому часі, при кожному пригадуванні в повітрі повисала легка паніка. В мене особисто вона зникла тільки в той момент, коли Блаженіший промовив перше слово під час прес-конференції, на якій оголосив, що процес зречення уряду отримав формальне завершення – Папа Бенедикт XVI прийняв його. На прес-конференції я себе відчув учнем, який сидить біля стіп вчителя, оскільки в залі було скільки журналістів, що мені знайшлось місце тільки на підлозі перед столом, за яким сиділи учас‑ ники. За кілька днів, перечитуючи пресу, а статей на цю тему вже написано предостатньо, я помітив, що учнями себе відчули практично всі. Крок Блаженішого далеко не є банальним «відходом на пенсію», це приклад вчителя. Адже гріш ціна тому вчителю, який не живе так, як навчає.

Блаженіший Любомир показав справжню сутність влади – служіння. Він показав, яке повинне бути відношення до влади, як до кермування людьми чи інституцією. Показав, що влада це не самоціль, а тільки засіб. Він також показав, що влада – це відповідальність. Не тільки для тих, хто при владі чи прагне туди. Він перш за все заохотив нас бути відповідальними, а не очікувати на Мойсея, який виведе з пустелі. Сьогодні, після його зречення, наша Церква в особі свого єпископату бере на себе відповідальність за майбутнє Церкви. Кожен мусить пам’ятати про відповідальність, не розгубити те, що він назбирав. Він показав, що таке Церква. Ми звикли асоціювати Церкву з очільниками, натомість Блаженіший сказав нам: «Ось побачите, я відійду і нічого поганого не станеться». Він бачить, що ми наскільки свідомі і сміливі, що дамо собі раду. Якщо ж ми ще не свідомі і не сміливі, то мусимо ними стати. Блаженіший Любомир поставив високу планку участі УГКЦ в усіх ділянках життя суспільства. Достатньо пригадати собі такі прості випадки, як наприклад його участь у різного роду телепрограмах. У час коли наше телебачення переповнене низькопробним продуктом, який успішно споживає наш глядач, Блаженіший, який час від часу потрапляв на телеекрани, умів за кілька хвилин пробудити навіть тих, хто вже спав глибоким сном телевізійного «ширпотребу». Його простота і любов до «маленької людини» зробила йому, говорячи сучасною мовою, шалений рейтинг. Довіру до його особи виявляє більш ніж 30% всіх віруючих людей України. Це в той час як греко-католиків в Україні є тільки близько 8 %. Цей рейтинг великою мірою перекладався і на всю Греко-Католицьку Церкву, справедливо чи не справедливо, покаже час. Але, що я відчув на прес-конференції з Блаженішим: він вірить, що це не було випадковим. Своєю резиґнацією він немов сказав нам: «будьте Церквою, будьте зібранням Божого люду і зробите більше, ніж я».

Окрім цієї сторони відходу Блаженішого Любомира, на мою думку, є ще один важливий момент. Нещодавно я наштовхнувся на лист митрополита Андрея Шептицького до Папи Пія ХІ, в якому він просить про дозвіл призначити собі наступника першого престолу Української ГрекоКатолицької Церкви. Зокрема він звертає увагу, що момент його смерті ймовірно буде в часі гострої кризи і буде важко обрати наступника, і що легше це зробити в спокійніший час. Сьогодні ми маємо іншу систему обрання глави Церкви, цей обов’язок лежить на Синоді архієреїв, що більше відповідає нашій традиції. Перед нами, так виглядає, сьогодні й інші загрози, ніж були перед УГКЦ в часи митрополита Шептицького. Однак я думаю, що Блаженіший має певні передчуття, що такий спосіб передачі влади буде менш болісним в сьогоднішніх умовах, аніж якщо б наша Церква в один день раптово осиротіла. Мабуть його бажання передати повноваження «теплою рукою» має в собі прагнення забезпечити нас від додаткових стресів.

Головною рисою Блаженішого Любомира була його близькість до людей і його прагнення цих людей зробити ближчими до Бога. Не знаю, скільки людей потім будуть згадувати, що він зробив для Церкви, як інституції, але всі пам’ятатимуть його «щеплення» віри. Його богослов‘я «Бога-татуся» є зрозуміле всім, і немало людей завдяки його простим словам зустріли Христа вперше, або наново відкрили і пережили свою віру. Пригадую такий випадок, коли зі своєю мамою в Коломиї були в магазині, я щось їй розповідав, згадавши тав розмові прізвище «Гузар». Жінка, яка стояла поруч і щось розглядала, миттєво повернулась до нас і з захопленням запитала «Любомир Гузар приїде до нас?!». Я чув думки, що це схоже на культ особистості. Однак не є це правдою. Всі розмови Блаженішого є Богоцентричними, він не веде людей до себе, а тільки до Бога.

Владика Любомир задав УГКЦ новий тон стосунків з іншими українськими Церквами Володимирового хрещення. Його звернення та висловлювання були викликом для всіх. Відповідаючи, ніхто з православних не мав такої сміливості, яка звучала в словах Блаженішого Любомира. Після послання «Один Божий народ на Київських горах» від кількох православних я чув слова на кшталт «Він взагалі в при своєму розумові, що таке пише?». Пригадаймо, що такі слова зазвичай звучали відносно всіх нових думок, які з часом ставали реальністю. Такі слова звучали навіть в адресу самого Господа Ісуса Христа.

Наостанок Патріарх Любомир зумів побудувати достойні Церкви стосунки із державною владою. В той час, як одні втішались покровительством держави, а інші за будьяку ціну намагались отримати таку опіку, УГКЦ під керівництвом Блаженішого Любомира ставала що раз більше «вільною Церквою».

Ці кілька граней не здатні вповні розкрити постать Патріарха. Ми ще її відкриватимемо, оскільки він, відходячи від уряду, став до нас ближчим. Таке маю відчуття.

Що нас чекає попереду? В той час, коли ви читатимете ці рядки, скоріш за все вже буде обраний новий глава УГКЦ. Про завдання і виклики, які стоять перед ним, ми ще будемо багато говорити. Єдине, що можна зараз сказати, це те, що у нашої Церкви є велике майбутнє. В це вірить Блаженіший Любомир. Не повірити цьому мудрому чоловікові важко.

Анатолій Бабинський

У минулому номері читачі «Патріярхату» мали змогу познайомитись із історією і сьогоденням Маланкарської Церкви Індії. В цьому числі пропонуємо чергову розповідь із рубрики «Східні Церкви», яка присвячена Сиро-Малабарській Церкві Індії. Історія цих двох Церков тісно переплетена, оскільки до середини XVII століття вірні обох юрисдикцій входили в єдину церковну структуру. днак у 1653 році частина індійців, незадоволених церковними реформами в Індії, які впроваджували португальські єзуїти, розірвали стосунки із Римським Престолом. У єдності з Римом залишилась тільки частина громад, які й заклали основу східно-католицької Церкви, відому тепер під назвою Сиро-Малабарської. скільки в минулому номері вже частково було подано ранню історію християн святого Томи, в цьому нарисі ми розглядаємо ті факти минулого, які залишились поза увагою читачів, а також події в житті тих індійських християн, які після XVII століття залишились в єдності з Римським Престолом.

Сирійський період

Автор цих рядків уже писав, що заснування першої християнської громади на індійському узбережжі місцева традиція приписує апостолові Томі. Про це, зокрема, йдеться у апокрифічному творі Діяння Юди-Томи (IVV століття). Як пише російський дослідник Ситніков, у 1849 році була віднайдена монета із зображенням царя Гондофара, за якого, за переданням, і відбулась подорож апостола в Індію. До того часу історичність цього правителя нічим не була підтверджена. Назва «Малабар» щодо південного узбережжя Індії має арабське походження. А найстаріша назва цієї місцевості відома як «Керала». І сьогодні частина території південного узбережжя, яка користується дравідійською мовою «малаялам», називається Керала (штат Керала).

Усна та письмова традиція свідчить про те, що Індійська Церква, яка виникла на цій території, вже в перших століттях мала міцні стосунки із Сирійською Церквою. Ці взаємини були дуже важливими, оскільки відкривали для невеличкої церковної спільноти Індії вікно в християнську ойкумену. Однак цей зв’язок перервав розвиток власної індійської християнської ідентичності, оскільки з часом християни святого Томи не тільки перейняли віровчительні формули й спосіб богословлення, канонічне право та східносирійський обряд, а й прийняли сирійську ієрархію. Таким чином, ідентичність сьогоднішніх індійських християн формувалась у плавильному котлі двох світів: в географічному, політичному та соціокультурному світі Південної Індії та церковному світі Персії. Тому часом індійських християн характеризують як «індусів за культурою, християн за релігією і сирійців за церковною традицією».

Зв’язок із християнським світом Ассирії перервався у зв’язку з тим, що араби взяли під контроль морський шлях до Індії. Через те, що португальські колоністи знищили велику кількість ранніх письмових джерел індійців, сьогодні дуже важко дослідити світогляд, традицію і структури ранньої Церкви Керали. Ймовірно, церковне управління здійснювали архідиякон та колегіальний орган, що складався з священиків і мирян, у руках яких була судова й адміністративна влада. Сирійські єпископи, які не знали місцевої мови, обмежувалися участю у богослужбовому житті християн Індії, а також у рукоположеннях священиків. Хоч сирійці привезли із собою канонічне право, індійці мали власні адміністративні закони, відомі як «Шлях святого Томи». Окрім цього, християни Індії до прибуття європейців займали особливе становище в кастовому суспільстві країни та мали відносно інших груп населення автономний статус.

Криза стосунків

Прибуття в Індію португальців у XVI столітті, з одного боку, було радісним фактом, оскільки розширювало горизонти індійським християнам для спілкування із європейськими одновірцями (індійці також одразу вступили в повне сопричастя з єпископом Риму), з якими до того часу вони не мали жодного контакту. З іншого ж боку, це обернулось для них внутрішнім розділенням, а також випробуваннями для самобутності. Впорядкування церковного життя християн святого Томи, яке очолювали енергійні єзуїти, велось без урахування власної традиції місцевих християн, яка налічувала більше ніж тисячу років. Найяскравішим прикладом нехтування місцевими звичаями став Синод в Діампері під головуванням латинського Архієпископа Алексіса Менесеса, який наказав знищити всі місцеві книги за підозрою в несторіанстві, а також вводив тотальну богослужбову реформу, в якій з колишньої літургійної традиції залишилось місце тільки сирійській мові. Всі ж обряди було уніфіковано з традиціями Латинської Церкви. Як ми вже писали раніше в статті про Маланкарську Церкву, ці реформи спровокували відхід частини індійців від єдності з Римським Престолом. А решта фактично стала частиною Римської Церкви, оскільки з цього часу її очолювали латинські єпископи.

Виправлення помилок

Для врегулювання критичної ситуації Конгрегація поширення віри відсторонила 1653 року від індійських справ єзуїтів, замінивши їх кармелітами. Ця дія невдовзі принесла позитивні плоди, оскільки до 1662 року 84 з 116 громад індійської Церкви знову перебували в єдності з Римом. Після витіснення португальців голландцями всіх кармелітів було вислано з країни. Тому перед своїм вибуттям з країни Джозеф Севастіані, кармеліт, який очолював антикризову кампанію в Індії, призначив місцевого уродженця, священика Олександра Парампіла, апостольським вікарієм Малабару. Однак після його смерті малабарців-католиків знову очолювали немісцеві кармеліти. Ситуація змінилась у часи понтифікату Лева XIII, який відродив внутрішню автономію Малабарської Католицької Церкви та зорганізував життя Церкви, виділивши три апостольські вікаріати, які очолили вихідці з індійських християнських громад. Ця подія відбулася у 1896 році, а вже у 1923 році вікаріати були перетворені в єпархії. Ще через десять років Папа Пій ХІ ініціював літургійну реформу, яка була покликана очистити малабарський обряд від латинських нашарувань. Річ у тім, що Малабарська Церква використовує в своїй богослужбовій практиці унікальну, древню Літургію Адай і Марі (Анафору Адай і Марі), яка походить з V століття, та суттєво відрізняється від латинської і візантійської традицій. Однак літургійна реформа, яку започатковано в Римі, в самій Індії була зустріта неоднозначно. Частина духовенства й надалі бажала використовувати латинський обряд. У зв’язку з цим, у Малабарській Церкві дозволено використовувати обидва обряди – латинський і сирійський.

Церква сьогодні

У ХХ столітті Малабарська Церква пережила небачений розвиток. Якщо наприкінці ХІХ століття вона налічувала всього 200 тисяч вірних, то сьогодні їхня кількість зросла майже до 4 мільйонів. У Малабарській Церкві дуже сильна монаша традиція. Тут несуть послух 32 тисячі черниць та близько 7 тисяч монахів. В 1986 році з апостольським візитом в Індії перебував Папа Іван Павло ІІ. Зважаючи на стрімкий розвиток Церкви, він підніс її до статусу Верховного Архієпископства. Як і у випадку з Маланкарською Церквою, вражає заангажованість Малабарської Церкви у соціальне служіння. Церква утримує більше трьох тисяч шкіл різного профілю та півтори тисячі дитячих садків, 700 закладів охорони здоров‘я та 670 лікарень і диспансерів, 211 притулків для людей похилого віку та 185 дитячих будинків, 1616 реабілітаційних центрів різного профілю. Церква розділена на 27 єпархій, 11 з яких є за межами штату Керала, одна – в Сполучених Штатах Америки. СироМалабарська Церква Індії на сьогодні є найбільшою Церквою – спадкоємицею древньої християнської громади Індії та другою (після УГКЦ) східно католицькою Церквою за кількістю вірних. Очолює Церкву Верховний Архієпископ Варкай Вітхаятхіл.

Анатолій Бабинський

Слово «Індія» викликає у пересічного європейця чи американця певні асоціації з екзотикою. А в жителя України – ще й згадку про індійські фільми, які приворожували біля екранів телевізорів і кінотеатрів цілі покоління наших співвітчизників. Індія – це країна, де зібрались під одним дахом всі релігії Сходу й Заходу, а сама вона стала батьківщиною таких великих релігійних феноменів, як індуїзм, буддизм, джайнізм і сикхізм. Це країна з найширшим культурно-мовним спектром у світі. Також Індія посідає друге місце в світі за кількістю населення (1,2 мільярди). В Індії проживає близько 30 мільйонів християн. І хоч на тлі загальної кількості населення країни це невеликий відсоток, їх діяльність є досить помітною. Церква в Індії є не менш розділеною, аніж в Україні. На сьогодні близько шести церковних структур претендують на спадкоємство древньої Церкви святого Томи. Дві з них – католицькі: Сиро-Малабарська і Сиро-Маланкарська Церкви. Продовжуючи рубрику «Східні Церкви», в цьому номері звернемося до історії і сьогодення Сиро-Маланкарської Католицької Церкви Індії.

Початки християнства в Індії

Згідно із церковним переданням, християнство в Індії з‘явилось ще у 52 році нашої ери, коли на її землю із проповіддю Благої вістки ступив святий апостол Тома. Проповідь апостола зосередилась в Кералі, південному регіоні сучасної Індії, і відтоді нащадки перших індійських християн називаються «християнами апостола Томи». Сучасна наука відносить початок християнізації Індії до IV століття. А заснування першої християнської громади приписують Томі Канському, з Едесси, який прибув у Кералу в 345 році. Традиція також свідчить, що ще перед початком VІ століття в Індію прибув халдейський єпископ із Месопотамії, а наступні єпископи Ассирійської Церкви, які опікувались Церквою в Кералі, прищепили індійцям східно-сирійський обряд. З того часу християни святого Томи стали ще й «сирійськими християнами». Однак, індійці не сприйняли повністю традиції Халдейської Церкви, особливо в тих моментах, які не збігалися із вченням Вселенської Церкви. Незвичною залишалась і структура управління в Церкві Індії. Незважаючи на те, що у VIII столітті вона отримала власного Митрополита, реальне керівництво в Церкві, ймовірно, здійснював Архідиякон всієї Індії.

«Португальський» період

Морський шлях до Індії, який відкрив Васко да Гама, забезпечив інтенсивну колонізацію індійського узбережжя португальцями. Разом із колоністами в Індію прибули члени нещодавно створеного католицького Товариства Ісуса (єзуїтів). Одним із перших на індійську землю ступив св. Франциск Ксав’єр («апостол Індій і Японії»), який прибув у Гоа в 1542 році та поклав початок католицькій місії в Індії. Португальці були здивовані, зустрівши тут християн, які стверджували апостольське походження своєї громади. У свою чергу християни св. Томи вітали європейців дуже сердечно. Однак португальці поставились до місцевого населення із підозрою, особливо через те, що ті дотримувалися сирійського обряду, а також вели своє преємство від халдейських християн, які прихилились до несторіанської єресі. Католики дуже швидко почали переформатовувати церковне життя на свій лад. Насамперед було поставлено Архієпископа Гоа і всієї Південної Індії. А в 1599 році Архієпископ Менезес скликав Собор в Удаяьперур, першочерговим завданням якого було виправлення всіх «помилок» в Церкві св. Томи. Легітимність таких дій була сумнівною з тієї причини, що до розгляду цих питань не було запрошено корінних християн і їх главу Архідиякона Гівархвеса. Головним чином «виправлення помилок» було зведено до простої латинізації всього церковного устрою і богослужбового життя християн Індії. Втілювати в життя це було доволі легко, оскільки на той час індійська Церква вже не мала єпископів, а Архідиякон Гіваргхес помер в 1637 році. Боротьбу проти «португальських реформ» очолив його племінник Тома, якого в 1653 році проголосили єпископом, а 12 пресвітерів поклали на нього руки і таким чином рукоположили його на архієрейство. Того ж року, 16 січня більшість індійських християн зібрались біля Кунан-Кросса і заприсяглись більше ніколи не підпорядковуватись Римові. Причиною цього стала недалекоглядна діяльність португальських єзуїтів, про що з жалем пише архімандрит Роберт Тафт (ТІ) у своїй статті «Східнокатолицьке богослов‘я». Та частина індійців, які залишились в єдності із Римським Престолом, продовжили свій розвиток, і сьогодні ця структура відома як Сиро-Малабарська Церква Індії (назва походить від Малабарського узбережжя Керали, де, за переданням, і зійшов на берег св. Тома).

Час пошуків і розпаду

Зважаючи на нелегітимний статус новопоставленого єпископа Томи, індійські християни звернулись із проханням про допомогу до Сирійського (яковітського) Патріарха Антіохії. Патріарх спершу поставив умови: прийняття західносирійського обряду та вчення Сирійської Церкви. Але переговори не дали позитивного результату. Патріарх відмовився рукоположити Тому на архієрея. Нелегітимний єпископ Тома І очолив новоутворену Церкву, і до 1772 року його змінило ще п’ять єпископів. У цьому році Патріарх Антіохії згодився рукоположити індійського єпископа Мар Тому VI (рукоположений з ім’ям Діонісія І). Церква прийняла вчення Сирійської Церкви та західносирійський обряд (замість східносирійського). Однак протягом всього періоду до отримання легітимного єпископа ця група не припиняла спроб віднайти єдність всіх індійських християн та прагнула відновити єдність із Римом. Такі спроби були в 1704 і 1748 роках. На‑ віть після рукоположення Діонісія І, який кілька разів звертався до Рима з проханням про відновлення єдності. Ці змагання продовжили і його наступники Діонісій IV і Діонісій V. Однак всі ці ініціативи залишились безрезультатними.

Відновлення єдності з Римом

Єднальні ініціативи маланкарців (Маланкара – це древня назва штату Керала, колиски індійського християнства) сягнули позитивного результату тільки в ХХ столітті. Але спершу в самій Маланкарській Церкві відбувся розкол. Митрополит Мар Геваргхес попрохав незалежності від Сирійського Патріарха, за що був позбавлений сану. Після чого він заснував у 1912 році незалежний католікосат у Кералі. Таким чином в Індії утворились ще дві Церкви, одна в підпорядкуванні Сирійському Патріархові, інша автокефальна (Маланкарська Православна Церква). Серед автокефального єпископату вирізняв харизматичний Мар Іваніос, який після довгих пошуків побачив вихід із негараздів Маланкарської Церкви у відновлення єдності з Римом. Мар Іваніос відомий тим, що заснував в Індії новий монастир під назвою «Послідовники Христа», які ще називаються вифанійські монахи (отці). Після довгих переговорів з Римським Престолом 20 вересня 1930 року двоє (Мар Іваніос і Мар Теофілос) з п’яти єпископів Маланкарської Церкви відновили повне сопричастя з Католицькою Церквою. Конгрегація Східних Церков проголосила, що для Маланкарської Церкви повинен зберігатись сирійсько-антіохійський обряд (західносирійський), на відміну від Малабарської Церкви, яка використовує сирійсько-халдейський (асирійський чи східносирійський). Також у Маланкарській Церкві скасовувалось одружене священство і запроваджувався обов’язковий целібат. Після відновлення єдності до Католицької Маланкарської Церкви почали приєднуватись тисячі маланкарців, а в 1937 і 1939 роках приєднались ще два єпископи. В 1932 році єпископ Мар Іваніос відвідав Рим, де зустрівся із Папою Пієм XI. Папа проголосив Апостольську Конституцію Christo Pastorum Principi, в якій формально підтвердив поєднання маланкарських єпископів з Католицькою Церквою і заснував архієпископство Трівандруму як центр Маланкарської Церкви.

Подальша історія Церкви позначена стрімким розвитком структур та зростанням кількості вірних. Єписко‑ пи Маланкарської Церкви брали активну участь у ІІ Ватиканському Соборі. Митрополит Мар Грегоріос був постійним членом Синоду Вселенської Церкви як глава Маланкарської Церкви. Він також був президентом Конференції католицьких єпископів Індії з 1988 до 1990 року. В 1986 році Маланкарську Церкву відвідав Папа Іван Павло ІІ. Він, зокрема, благословив наріжний камінь новозаснованої семінарії в Трівандрумі. А 10 лютого 2005 року Папа Бенедикт XVI документом Ab ipso Sancto Thoma підніс Маланкарську Церкву до рангу Верховного Архієпископства.

Церква сьогодні

На сьогодні Маланкарська Церква налічує близько 410 тисяч вірних, 8 єпископів та близько 900 парафій. Парафії Церкви є в США, Канаді та Німеччині. Незважаючи на таку невелику кількість вірних, наступна статистика просто вражає. Малан‑ карська Церква має 362 школи різних профілів та освітніх рівнів, 15 коледжів, 136 дитячих садків, 12 дитячих будинків та 13 будинків для людей похилого віку, 45 лікарень, різного роду майстерні. Маланкарське монашество організоване в кілька орденів і згромаджень. Це Чин послідовників Христа, заснований Мар Іваніосом, який ще називають Вифанійські брати/сестри. Монастирі отримали статус Чину (Ордену) в 1966 році. Чин налічує 132 члени, з них 122 священики, а Сестри послідовниці Христа налічують 835 членкинь. Іншою великою монашою спільнотою є Згромадження дочок Марії (засноване у 1938 році), яке налічує 973 сестри. В Маланкарській Церкві несуть послух також францисканці місіонери, а ще існує унікальний монастир «Курисумалський Ашрам», заснований у 1958 році. Монастир живе за бенедиктинським уставом та провадить діалог із індуїзмом, а також християнізує його аскетичні практики. Очолює Церкву сьогодні Мар Васіліос, обраний у 1988 році.

Анатолій Бабинський

Три роки назад до України прибули мощі святого Шарбеля, арабського святого і чудотворця, який жив в ХІХ столітті у Лівані. Нетлінні мощі цього маловідомого до того в Україні маронітського ієромонаха тепер назавжди залишились в нашій країні. І за словами архієпископа Львівського Ігоря (Возняка): «Він святий не тільки у Лівані, але усього світу й усім, хто до нього звертається, допомагає». Святий Шарбель 47 років провів в монастирях Лівану, з них 23 роки він прожив в схимі. Всі ці роки він присвятив постійній молитві, усамітненню та суворій аскезі. Його життєпис для сучасної людини може виглядати напівказковим, а для тих, хто цікавиться древньою монашою традицією Сходу, він є живим свідченням зразкового подвижництва в недалекому від нас часі. Святий Шарбель справді жив в лоні дуже древньої традиції, ба навіть більше монашество для Маронітської Католицької Церкви – це чи не головна частина її ідентичності. Адже ця помісна Церква Сходу (на сьогодні найбільша Східна Католицька Церква на близькому Сході) постала з маленької монашої спільноти. Про її становлення та сьогодення й розповідає чергова стаття в рубриці «Церкви Сходу».

Святий Марон – духовний батько маронітів

На початку V століття сирійський монах-ереміт Марон оселився поблизу міста Апамеа на березі річки Оронт на півночі Сирії. Товариш святого Йоана Златоуста, святий Марон володів непересічними особистими якостями духовного провідника та невтомного аскета. Тому за короткий час навколо нього зібралась група послідовників, багато з яких згодом прославились своїм святим життям. Після смерті свого наставника, на місці його поховання, ченці заснували монастир в його честь і саме ця спільнота згодом стала основою Маронітської Церкви. Протягом VI століття монахи-мароніти не раз ставали в обороні православної віри (в 517 році монахи направили лист папі Гормізду в якому засвідчували свою твердість у вірі) й за це близько 350 з них було вбито, а також було спалено багато монастирів (маронітська спільнота швидко розрослась, сформувавши союз монастирів). В цей час сирійськомовне населення провінцій почало гуртуватись навколо маронітських монаших центрів. Й на їх релігійне життя вагомий вплив мали суворі чернечі правила та звичаї. З часом в процесі життя християн даного регіону під проводом монахів витворилась своєрідна маронітська «нація», а майбутня Церква зростала на монаших традиціях.

Утворення Маронітського Патріархату

Від самого початку мароніти входили в юрисдикцію Антіохійського Патріарха. Однак після вбивства в 609 році Патріарха Афанасія ІІ престол став вакантний аж до 742 року і титулярні Антиохійські Патріархи проживали в Константинополі. Зважаючи на вакантність престолу монахи-мароніти обрали в 685 році з поміж своїх єпископів Патріарха. Ним став святий Йоан Марон, єпископ Батруна (саме йому приписують створення особливоого маронітського богослужбового обряду, зокрема анафори Св. Йоана Марона). Це спровокувало конфлікт із Візантією, яка визнавала тільки одну державну Церкву і в 694 імперські війська зруйнували головну маронітську обитель та вбили багатьох монахів. Доброзичливі стосунки візантійців і маронітів відновились після завоювання Сирії арабами. Візантійські імператори вбачали в них союзників в боротьбі з завойовниками. Проте в середині VIII століття група маронітів покинули Сирію і оселились в горах Ливану, де вже раніше місцеве населення прийняло маронітську традицію. Там вони сформували свого роду власну державу під проводом духовенства та представників знаті, а Патріархи мали повну владу як в духовних так і світських справах. В такому ізольованому стані від решти світу мароніти прожили до початку хрестових походів. В цей час мароніти остаточно усвідомили себе самостійною церковною спільнотою.

Відновлення єдності з Римом

Самі мароніти свідчать, що вони ніколи не розривали сопричастя з Римським Апостольським престолом. Тільки вимушено не мали тривалий час зв‘язків. В цьому значна доля справедливості, зважаючи на обставини відновлення сопричастя. Мароніти радо вітали перших хрестоносців, які ступили на ліванську землю. Самі хрестоносці були приємно здивовані зустріти тут християн. А в 1180-81 роках в Тріполі відбулось відновлення сопричастя Маронітської Церкви з Римським престолом. Маронітська Церква вперше вступила в контакт із зовнішнім світом, вже як окрема помісна Церква. А Єремія Аль-Амшітті (1199-1230) став першим маронітським Патріархом, який від‑ відав Рим та взяв участь в IV Латеранському соборі 1215 року. З цього часу розпочинається поглиблення зв‘язків Маронітської Церкви з Латинською, однак паралельно з цим життя церковна традиція маронітів починає зазнавати латинізаційних впливів. Після поразки військових кампаній хрестоносців, багато з колишніх лицарів знайшли притулок серед маронітів, за що Папа Олександр IV дякував Патріарху Симону, називаючи його маронітським Патріархом Антіохії.

Під турецькою окупацією

Мамелюки правили в Лівані з 1291 по 1516 року, коли Сирія, Ливан та Єгипт були завойовані Отоманською імперією. Під мамелюками маронітська «нація» втішалась певними правами автономії, а єпископи і патріарх окрім духовного проводу вирішували й внутрішні цивільні справи. В цей час у богослужіння в Маронітській Церкві знову повернуто східну ідентичність, які було частково втрачено в період Хрестових походів. В цей час також зменшується інтенсивність контактів із Римом, які були відновленні тільки під час патріаршества Йоана Аль-Джаї (1404-45). Однак в цей час (в 1445 році) Папа Євгеній IV почав вимагати від маронітів повного зречення власних традицій і цілковитого прийняття латинського обряду. Латинізація продовжувалась і в подальші десятиліття – під час турецького панування Папа Пій IV продовжував в листі до Патріарха Мойсея, наполягати на тому, щоб мароніти вживали латинський обряд, а також поступово обмежував автономію глави Маронітської Церкви. В цей час мароніти також впровадили ряд реформ прийнятих на Триденському соборі, а в 1606 році запровадили Григоріанський календар. Відновлення зв‘язків з Римом мало також і позитивні наслідки. В 1584 році Папа Григорій ХIII заснував в Римі Маронітський колегіум, яким керували єзуїти. Ця інституція зробила значний вклад у вивчення традицій Маронітської Церкви, а також сприяла зростанню освітнього рівня серед маронітського духовенства, яке тут навчалось.

На початок ХVІІІ столітті серед маронітів утворилось дві групи – одна виступала за збереження маронітської ідентичності, інша прихильно ставилась до більшої латинізації. Для подолання протистояння був скликаний Ліванський Собор, який проходив в 1736 впровадив найбільш всеохопну реформу внутрішнього життя Церкви. Основні правила, які були прийняті на Синоді діють по сьогоднішній день.

Попри внутрішні проблеми Церкви, мароніти зазнавали також значних утисків з боку турецьких правителів. Апогей переслідувань припадає на 1860 року, коли після конфлікту між маронітами і друзами протягом трьох днів (9-11 липня) друзи та турецькі військові влаштували «маронітську різанину» під час якої було вбито близько 25 000 християн, спалено 560 храмів та багато шкіл, зруйновано близько 390 маронітських сіл. З метою захисту християнського населення Франція ввела війська на територію Ливану. А після І Світової війни і Сирія і Ливан перейшли під контроль французів. В 1944 році Ливан отримав незалежність.

Сучасний стан Церкви

На сьогодні Маронітська Католицька Церква є найбільшою Східною Католицькою Церквою на Близькому Сході. Кількість її вірних перевищує три мільйони. Більше мільйона вірних проживає за кордоном, багато з них покинули Ліван під час громадянської війни в 1975 році. Маронітський Патріархат охоплює єпархії в Сирії, Лівані, Єгипті, на Кипрі, екзархати в Ізраїлі, Палестині і Йорданії. А також єпархії в США, Канаді, Аргентині, Бразилії, Мексиці та Австралії. Резиденція Патріарха з 1790 року знаходиться в місті Бкерке (25 миль від Бейрута). Сьогодні Церкву очолює Патріарх Мар Насрулла Бутрос Сфеїр з титулом Антіохійський і всього Сходу.

Анатолій Бабинський