Свіжий номер

3(509)2025

Час ставати сильнішими

Стати автором

Анатолій Бабинський

Коптська Церква: школа богослов’я і школа монашества

Християнство на території сучасного Єгипту почало поширюватись ще в І столітті. За церковним переданням, Александрійська Церква була заснована євангелистом Марком, який мученицьки загинув в Єгипті близько 68 року. Святий Марко також вважається першим єпископом Єгипту, і від нього ведуть свій родовід александрійські патріархи.

Проповідь євангелиста знайшла відгук в серцях не тільки греків та юдеїв, яких на той час багато проживало в Єгипті, а й серед місцевого єгипетського населення, яке греки назвали «коптами». Блаженний Єронім називає апостола Марка засновником найдавнішої християнської катехитичної школи в Александрії. З цієї школи вийшло багато богословів ранньої Церкви, зокрема «батько теології», автор близько 6000 коментарів до Біблії Оріген.

Однак Єгипет славний в християнському світі не тільки своєю наукою, а й своєю пустелею. Саме туди в ІІІ столітті попрямували перші монахи-пустельники, а згодом тут почали формуватись і спільножитні монастирі. Атанасій Великий, Павлоанахорет, Макарій Єгипетський та Пахомій, засновник спільножитніх монастирів, були першими монахами Вселенської Церкви. Окрім богослов’я та монашества, Александрійська Церква розвинула власну традицію іконописання та літургійний обряд, відомий сьогодні як «александрійський» чи «коптський».

Практично всі богословські суперечки раннього християнства були так чи інакше пов’язані з церквою Александрії. Саме тут зародилась перша велика єресь, відома за ім’ям александрійського пресвітера Арія – «аріантво». В Александрії про‑ живав також борець проти цієї єресі Атанасій Великий. Святий Кирило Александрійський, Отець Церкви, який очолив боротьбу проти несторіанства, також був представником Церкви Александрії. Протягом перших віків християнства Александрійський Патріархат, посідав друге місце після Рима в переліку церковних престолів, та постійно намагався довести справедливість такого статусу в суперечках то з Антіохійською Церквою, а згодом із зростаючою Церквою Константинополя. Aле завдяки політиці візантійських імператорів таки поступився цим місцем Царгороду. Цікавим фактом є також те, що в переліку офіційних титулів александрійських патріархів міститься титул «Папи».

Розкол єгипетського християнства

Александрійці брали активну участь у перших Вселенських Соборах. Однак під час Халкедонського собору було засуджено александрійського патріарха Діоскоруса, який захищав монофізитське вчення, вважаючи, що він захищає вчення святого Кирила Александрійського. З цього часу єгипетське християнство перестало існувати як єдине ціле. Хоч великою мірою за розколом між Александрійським Патріархатом і Католицькою Церквою стояли богословські причини, значну роль у цьому конфлікті зіграли політичні фактори протистояння між корінним населенням Єгипту та грецькою за своєю суттю імперією.

Після Халкедону Патріархат розділився. Частина, яка не прийняла постанов собору, з цього часу називається Коптською Церквою та очолюється Патріархом. Інша частина, здебільшого єгипетські греки, отримали свого патріарха, якого призначали з Царгороду та який отримував значну підтримку з боку імператора. Тому ця частина древньої Церкви називалась «мелхіти» або «царські», тобто ті, яких під‑ тримує імператор. У своїй боротьбі проти візантійців копти вважали, що захищають свої законні права і автономію, а також старий порядок структури Церкви, який порушив Константинополь узурпацією вла‑ ди. Конфлікт одразу переріс у свого роду релігійну громадянську війну. Тільки у 567 році імператор Юстин ІІ визнав двох Патріархів Александрії. Коптська Церква, яка також відома як дохалкедонська Церква (разом із Сирійською, Вірменською, Малабарською і Маланскарською Церквами) зберегла александрійський обряд, натомість імперська Церква поступово відходила від древніх традицій, а в ХІІ столітті зовсім його відкинула і ввела візантійський обряд.

У 642 році Єгипет був завойований арабами. Візантійське військо потужно протистояло завойовникам, однак коптське населення не надто підтримувало греків у боротьбі, сподіваючись завдяки арабам позбутись грецького керівництва. Однак після завоювання Єгипту мусульманами з часом християнство в країні (особливо після приходу до влади мамлюків у 1250 році) почало становити меншість.

Контакти з Римом

Римський престіл доклав значних зусиль для єдності Коптської Церкви з наслідниками апостола Петра. Тим паче, що в питанні привілеїв Церков Рим ішов не за політичними ознаками, за якими на Сході найперше місце зайняв Константинополь, а за принципом апостольського походження престолів. Згідно з цим принципом, Александрія посідала друге місце після Рима. Перша спроба віднайти єдність була на Флорентійському соборі у 1442 році, де 4 лютого було підписано документ під назвою Cantate Domino. Однак у самому Єгипті цей документ не знайшов співчуття. Наступна спроба поєднання була на соборі в Мемфісі у 1582 році.

В XVII столітті свою активну місіонерську роботу в Єгипті розпочали францисканці та капуцини, а згодом до них приєднались і єзуїти. В цьому ж столітті відбулось кілька безплідних діалогів між католиками і коптами. Тільки в 1741 році коптський єпископ Єрусалима Амба Атанасій приєднався до Католицької Церкви. Папа Бенедикт XІV призначив його апостольським вікарієм для коптів католиків у Єгипті. Однак згодом єпископ Атанасій повернувся в Коптську Церкву. Незважаючи на це, існування Копт‑ ської Католицької Церкви не припинилось. Вже у 1824 році було створено Коптський Патріархат, який, однак, існував довгий час тільки на папері. У 1829 року турецька влада визнала існування коптів-католиків та дозволила будувати храми. А у 1895 році Папа Лев ХІІІ апостольським листом Christi Domini повторно підтвердив заснування Александрійського Патріархату. Патріархом у 1899 році став Кирило Макарій. Територія Єгипту була поділена на три єпархії: патріарша єпархія нижнього Єгипту (північна частина країни, дельта Нілу), єпархія Гермополіса та єпархія Фів. Патріарша резиденція була розміщена в Каїрі. Наприкінці ХІХ століття в Коптській Католицькій Церкві відбувся Синод, на якому було введено в практику деякі латинські запозичення. В Церкві відбувся конфлікт, через який Патріарх подав у відставку, і до 1947 року керівництво здійснювали апостольські вікарії. Нового Патріарха було обрано тільки у 1947 році. Ним став єпископ Александр Скандар. Інтронізація відбулась 7 березня 1948 р. Після цього територію Патріархату було розділено на нові єпархії. Загалом Церква складається з семи єпархій у Єгипті та 11 парафій у Європі, Америці, Австралії і Кувейті.

Церква сьогодні

Сьогодні Коптська Католицька Церква налічує 165 парафій, понад 160 тисяч вірних у Єгипті та діаспорі. Опікуються Церквою 10 єпископів. Коптська Церква утримує понад 100 початкових та середніх шкіл. Церква має велику лікарню, багато медичних пунктів та госпіталів, а також дитячі будинки. В Церкві на сьогодні немає монастирів, які продовжували древню традицію єгипетського монашества. Існує францисканський монастир, а також три жіночі згромадження: сестри Пресвятого Серця, сестри Ісуса і Марії та Малі сестри Ісуса, які займаються освітньою та харитативною діяльністю. У 2006 році Патріархом коптів-католиків став Антоній Нагіб, народжений у 1935 році. Центр патріархату є в Каїрі.

Патріарх Антоній І Нагіб. Джерело: https://www.vaticannews.va/.

Слід зазначити, що коптська католицька спільнота досить малочисельна та не в силах у повноті представити коптську традицію у Вселенській Церкві, оскільки багато питомих елементів традиції Церква втратила. Вповні свідчення коптської традиції зможе відбутись тільки тоді, коли відбудеться об’єднання Коптських Патріaрхатів, католицького і до-халкедонського. Сучасна ж Коптська Церква може стати для решти коптів свідком вселенської єдності Церкви. Однак це буде можливим тільки у випадку того, якщо в Римі добре розумітимуть необхідність пошанування незалежності цього східного патріархату та віддання йому належних почестей, відповідно до його древньої традиції.

Анатолій Бабинський

Мукачівська єпархія і УГКЦ: разом чи окремо?

Дуже часто доводиться чути запитання людей, чому в Україні існує Українська Греко-Католицька Церква з центром в Києві (а раніше у Львові), і окрема Греко-Католицька єпархія із центром в Ужгороді, або Мукачівська греко-католицька єпархія. Просте з історичної перспективи і складне з огляду сучасності питання не з тих, на які можна відповісти дуже швидко.

Знаємо, що християнство в цьому регіоні з’явилось завдяки місії учнів Кирила та Методія. Але тільки з 1458 року існує документальне підтвердження існування єпархії, яка у 1646 підписала «Ужгородську Унію» з Римським Престолом.

Мукачівська єпархія є матірною для Пряшівської, Гайдудорозької, Крижевацької єпархій і діаспорної Пітсбурзької митрополії в США.

Кілька разів протягом історії Мукачівська єпархія мало не ввійшла в склад руської Київської митрополії. І найбільш ймовірним випадком були переговори у ХVІІІ столітті за часів Лева Шептицького, однак, як і під час минулих, так і майбутніх спроб на заваді стали протести угорської сторони — і церковної, і державної.

Загалом протягом всього часу з моменту Ужгородської Унії Мукачівська єпархія перебувала під керівництвом угорських римо-католицьких єпископів і тільки у 1937 році отримала незалежний статус, з прямим підпорядкуванням Ватиканові. Після радянської окупації, слідом за ліквідацією УГКЦ у 1946 році, на Закарпатті за спланованим та реалізованим проектом радянських спецслужб закарпатських греко-католиків було насильно підпорядковано Російській Православній Церкві (1948).

Прикметно, що у 1987 році про свій вихід з підпілля Іванові Павлові ІІ спільно заявили єпископи Іван Семедій із Закарпаття і Павло Василик зі Станіславівщини. Також закарпатські єпископи брали участь у Синоді УГКЦ, який проходив у Римі 3-10 лютого 1991 року. На початку 90-х також відбувались процеси за участю Римської курії, які повинні були завершитись входженням Мукачівської митрополії в склад УГКЦ, і таким чином були б реалізовані права очільника УГКЦ на владу на всій території України. Однак через низку причин внутрішнього характеру Мукачівської єпархії і не в останню чергу політичних, цього не відбулось. А за закарпатською єпархією залишився статус єпархії sui juris, наданий у 1937 році, який діє і по сьогодні.

Цей статус є тимчасовим, але затягнувся вже на 20 років. Про це зазначили члени Закарпатської греко-католицької спілки імені владики Івана Маргітича. Метою Спілки, за статутом, є «возз’єднання Мукачівської греко-католицької єпархії з Українською Греко-Католицькою Церквою, із перспективою перетворення її в Український Греко-Католицький Патріархат». Формально організована вона була на установчих зборах 9 квітня 2011 року. Хоча такий рух існував ще за життя єпископа Маргітича.

12 квітня у прес-центрі «Закарпаття» відбулась прес-конференція, за підсумками установчих зборів спілки, яка в статусі громадської організації займатиметься просвітницькою діяльністю з метою об’єднання греко-католиків України. Прес-конфернцію провадили: Володимир Піпаш – голова управи Спілки, кандидат історичних наук, голова Закарпатського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» ім. Т. Шевченка, Любомир Белей співголова, доктор філологічних наук, професор УжНУ, директор НДІ україністики ім. М. Мольнара та о. Василь Данилаш – співголова, декан Великоберезнянського деканату Мукачівської греко-католицької єпархії. Як можна було зрозуміти зі слів голови управи Володимира Піпаша, організація ніким чином не форсуватиме події чи діятиме «терористично», рідко. Своєю місією члени Спілки бачать інформаційну та освітню працю у справі єднання. Зокрема, планується проведення конференцій і круглих столів, видання бюлетеня та наукових розвідок тощо.

«Ми усвідомлюємо, що це дуже делікатна і дуже відповідальна справа. Якщо взяти європейську чи українську історію, відомо, що справи конфесійні є дуже делікатні» — сказав доктор Любомир Белей. Він також зачитав ухвалу установчої конференції Спілки, яка відбулась 9 квітня 2011 року в Ужгороді. Серед пунктів навколо яких зосереджуватиметься робота Спілки, назвемо, зокрема, перші три: 1. Звернутися до Першоієрархів УГКЦ та Мукачівської греко-католицької єпархії із закликом розпочати процес об’єднання в єдину Українську Греко-Католицьку Церкву. Існування MTKЄ sui iuris в умовах незалежної України є прикрим анахронізмом, що став причиною штучного поділу греко-католиків України та суперечить усталеній позиції Ватикану визначати територіальні межі окремих Церков з огляду на чинні державні кордони, визнані міжнародним співтовариством. 2. Для подолання штучного поділу між греко-католиками Закарпаття та України, породженого столітнім бездержавним існуванням українців, звернутися з пропозицію до проводу УГКЦ та МГКЄ налагодити активні взаємні контакти як на рівні вірних, так і священнослужителів, пропагувати паломництва вірних до греко-католицьких святинь всієї України, організовувати «гостювання» священиків та монахів тощо. 3. «Просимо керівництво МГКЄ долучитися до проведення Всеукраїнської акції «Моя «цеголка» у будівництво Патріаршого собору», проведення якої на теренах Закарпаття має символізувати соборну єдність греко-католиків України, а також тяглість і незнищенність Володимирової християнської традиції».

    Установча конференція звернула також увагу на використання української мови у богослужіннях і житті МГКЄ (на сьогодні вживається церковно-слов’янська), а також попрохала єпископа Мілана скасувати декрети, що забороняють поминати під час відправ Главу УГКЦ, що, за словами голови Спілки Володимира Піпаша, ще 15 років тому було в практиці.

    Доктор Любомир Белей порівняв Патріарший собор Воскресіння Христового з Софіївським собором в Києві, який є надбанням усіх жителів України. Тому й головний греко-католицький храм в Києві повинен стати «своїм» і для закарпатських греко-католиків.

    Отець Василь Данилаш звернув увагу на той факт, що раніше на офіційному рівні ніде не велася розмова, що Мукачівська єпархія є частиною Русинської Церкви. «Ми знаємо, що в Америці існує Пітсбурзька митрополія, яка складається з тих русинів, що не хотіли єдності з Українською ГКЦ. А тут вже, за останні два роки, в офіційному віснику Ватикану наша Єпархія іменується як Русинська. Я є деканом, і ми маємо деканські збори, і я жодного разу не чув, що ми вже будемо як Русинська Церква. Хто прийняв рішення?».

    Щодо поминання ієрархів УГКЦ під час богослужінь, отець Василь розповів, що він є висвячений владикою Юліаном Вороновським і в тексті його священичої присяги є слова про вірність Патріарху Мирославу-Івану (Любачівському) та його наступникам: «І мене люди питають, а чому я не згадую Главу УГКЦ. Ми розуміли, що владика Гузар подав у відставку, але вже є новий. І я заскочений тими питаннями, я не знаю, що відповідати. Я кажу їм що ми є Русинська Церква в Україні, та для них то є дивно». Оскільки, як сказав отець, вважають себе українцями. Отець Василь також поділився спогадами з підпілля, яке греко-католики по обидва боки Карпат переживали разом. Він назвав сьогоднішнє становище «штучним поділом». «Якщо люди, наші вірники, говорять про єдність, то духовенство має співати про це», підсумував о. Василь. Він також звернув увагу на пастирський аспект, пов’язаний із вживанням богослужбової мови. За його словами, багатьом людям, а особливо молодим, церковно-слов’янська мова складає трудність.

    Володимир Пілаш на завершення підкреслив, що Спілка не буде займатись процесом об’єднання оскільки це справа ієрархії, каноністів та відповідних фахівців, які можуть повноважно визначати умови, механізми тощо. За його словами, Мукачівська єпархія має великі надбання в багатьох царинах, які можуть послужити об’єднаній Церкві.

    Учасники прес-конференції слушно зауважили, що спільний корінь усіх русинів — древня Руська держава. Вона спільна і для закарпатських, і для галицьких русинів. У цьому контексті пригадали лист «галицького русина» Івана Франка на захист «угорських русинів» у 1896 році. А сучасний т. зв. «русинський рух» на чолі з протоієреєм Московського Патріархату Дмитром Сидором, який намагається подати закарпатських русинів як окрему народність, є штучним москвофільським явищем.

    Під час зустрічі з журналістами звучало ще багато цікавих фактів і спостережень з життя Мукачівської єпархії, які, і це відчувалось в емоційних виступах, вже давно турбують закарпатських греко-католиків. Учасники висловили свою щиру повагу до правлячого архієрея Мілана (Шашіка) та висловили надію, що зможуть стати опорою йому в справі пошуку єдності. А цій «єдності немає альтернативи», — сказав о. Василь Білаш.

    Підсумовуючи цей короткий репортаж, слід звернути увагу й на те, що паралельно з процесами на Закарпатті в УГКЦ також пригадали про заморожений процес поєднання Мукачева і Київського престолу. На прес-конференції після обрання нового Глави УГКЦ Архієпископ Львівський на запитання, чи можливе таке об’єднання, сказав: «Може, як владика Святослав буде це робити… Це було також побажання Святійшого Отця Івана Павла II. Це було таке побажання, як воно буде розвиватись — будемо бачити. Почекаємо. Не тільки від нас це залежить». У Мукачівській єпархії, окрім сил, що не хочуть об’єднання з певних політизованих причин (і тут церковні аргументи не мають сили), існує страх втратити власну ідентичність (хоча їх мають всі єпархії УГКЦ) та загрози «насильницької українізації», чого побоюються угорські вірні. Однак, щодо цього варто пригадати, що УГКЦ не є Церквою тільки для українців, будь-хто може ввійти і жити в ній. І з часом кордони її будуть все більше розширюватись, а слово «українська» в її назві все більше означатиме «еклезіологічну» реальність, яка означує традицію (україно- чи слов’яно-грецьку), а не етнічне походження її вірних. Оскільки УГКЦ як Церква Христова, має завдання голосити Слово Боже всім народам, ще пліднішою ця проповідь буде у взаємному збагаченні Мукачівської єпархії і Київського престолу.

    Підготував Анатолій Бабинський

    Згадати все…

    Інтерв’ю з отцем Богданом Прахом, головою оргкомітету приїзду Папи Івана Павла II в Україну

    — Ідея запросити Папу не виникла на порожньому місці. Що і хто стояв за цим рішенням?

    Ця ідея постійно виринала на різних зустрічах представників нашої і Римо-Католицької Церкви, на зустрічах з Папою, у розмовах з державними мужами. І в певному моменті ці «неустанні» запрошення знайшли відгук.

    Ватикан дав позитивну відповідь на запрошення з боку українського уряду. Що далі? Які перші практичні кроки після цього?

    — Початок був радісний, а водночас відчутна була потужна напруга. Коли вже з Ватикану надійшла вістка про згоду на запрошення і термін візиту Папи було проголошено, тоді Блаженніший Любомир (Гузар) з подинокими єпископами і найближчим своїм оточенням почав роздумувати, як все організувати і як створити структуру, котра мала б усе влаштувати.

    Звичайно, цілком логічним було співпрацювати з Римо-Католицькою Церквою. Тому незабаром (думаю, в перших числах лютого 2001 року) відбулося кілька зустрічей, на яких були присутні митрополит Мар’ян Яворський, єпископ Маркіян Трофим’як, з нашого боку Блаженніший Любомир та покійний вже владика Юліян Ґбур. Було створено організаційний комітет, який очолили владики Юліян Ґбур і Маркіян Трофим’як. Мене тоді призначено координатором всього процесу організації візиту в Україну, тобто у Львові та Києві.

    Для належної організації роботи і розподілу відповідальності, було створено кілька підструктур і призначено їхніх керівників. Зокрема, київський оргкомітет очолив о. Теодозій Янків ЧСВВ, львівський був під моєю опікою, відділ інформації доручено о. Кенові Новаківському (зараз владика в Канаді).

    Для нас було важливим, щоби ми, представники Церкви (відповідальні з Ватикану, римо-католики і греко-католики) між собою погодили місця, де мали б відбуватися богослужіння та зустрічі Папи з вірними. Також це обговорювалося, звичайно, з місцевою владою, адже потрібно було обрати територію, на якій би помістилося більше мільйона прочан. Спочатку було обрано три місця: іподром, парк ім. Богдана Хмельницького (зустріч тут не відбулася через заборону Ватикану з огляду на безпеку і здоров’я Папи) та храм Різдва Пресвятої Богородиці.

    Після цього ми розробили план візиту, де все було продумано буквально по хвилинах. Цей план затверджувався у Ватикані.

    Другим етапом робіт було розроблення і втілення проектів того, як має виглядати літургійне, культурне оформлення цих подій. До співпраці ми запросили архітекторів, дизайнерів, будівельників, і тут праця пішла достатньо швидко.

    До головних завдань церковного оргкомітету належали: виготовлення проектів, спорудження і мистецьке оформлення молитовних престолів, визначення і розподіл територій на сектори, виготовлення запрошень, озвучення і оснащення телебімами, інформаційна робота. Кожне рішення, особливо з уваги на безпеку Святішого Отця, запрошених достойників і прочан, було затверджене службою безпеки Ватикану і України. Всі ці роботи були дуже дорогими, Церква мусила їх проплачувати з власних коштів, які потрібно знайти вельми швидко. Це була дуже і дуже копітка праця, обмежена часом.

    — Папа не щороку приїжджає в Україну, тому підготовка його візиту — це унікальне для нас явище. Чи Ви використовували досвід інших країн у прийнятті такого специфічного гостя?

    — Я вже мав досвід організації візиту Папи. У 1991 році, коли Іван Павло ІІ приїздив до своєї Батьківщини, зокрема до Перемишля та Любачева, я брав участь у підготовці цих відвідин. На той час я був парохом у м. Ярославі й виконував уряд декана Перемишльського деканату. Тоді владика Іван (Мартиняк) попросив мене увійти до оргкомітету від імені нашої Церкви. Я дуже радо прийняв цю пропозицію, і фактично там я набрав досить великого досвіду.

    Оскільки поляки не вперше готували приїзд Святішого Отця, вони мали вже багато напрацювань. Мені не раз було приємно дивитися, як злагоджено працюють наші сусіди. І очевидно, тоді я познайомився з чиновниками з Ватикану, які були відповідальні за візити Папи. У той час організацією всіх подорожей Івана Павла ІІ займався монсеньйор Роберто Туччі, а також церемоніймейстер монсеньйор Гвідо Маріні, з якими ми дуже гарного співпрацювали.

    Ватикан вимагав, щоб усе було під контролем Церкви і державні служби, і поліція. Вже там я побачив, як повинна виглядати структура організаційного комітету, який займається підготовкою візиту такого високого рівня. Цей досвід я переніс згодом сюди, в Україну. І після того, як мене було призначено головою оргкомітету, перше, що я зробив, — поїхав до Рима на зустріч з монсеньйорами Туччі та Маріні для складення плану візиту. Відтак закипіла робота. Це сталося досить пізно — наприкінці лютого, часу в нас було зовсім мало, буквально чотири місяці.

    — Отче, чи Ви сподівалися, що на зустрічі з Папою прибуде аж так багато людей?

    Ми, звичайно, хотіли цього, ми знали, що люди дуже чекають Івана Павла II і що його постать притягує, але такої кількості народу я сам не сподівався. І знаєте, найбільше не сподівався тоді, коли о другій годині ночі приїхав на іподром перевірити стан справ перед Літургією, яка мала відбутися цього дня. Надворі злива, страшне болото, я стояв посеред того поля, в грязюці, мокрий і просто не розумів, що діється, в мене руки опустилися. Я питав Бога: «Господи, за що Ти нас так караєш?» О п’ятій ранку, коли я їхав знову на іподром, побачив масу людей, які заповнили всю дорогу, тоді я заспокоївся: все буде добре. У тій хвилині я зателефонував до начальника міліції, щоби задіяли військових, бо зрозумів, що силами волонтерів ми собі з такою кількістю людей не дамо ради.

    — Як можете охарактеризувати співпрацю держави і Церкви у підготовці візиту?

    Одним із перших завдань організаційного комітету було з’ясування того, як підготувати державні служби до такого масштабу робіт, «території» відповідальності. Переговори відбувалися і тут, і в Києві з Міністерством закордонних справ, Службою безпеки, керівництвом внутрішніх військ. Праця у тій ділянці була дуже насиченою, але з державними органами ми легко знаходили спільну мову. Крім того, вони розуміли, що в цьому випадку вони не мають великого досвіду, тому радо прислухалися до наших порад і виконували їх.

    — Часто наголошувалося, що Папа приїжджає на запрошення Президента України. В чому потім це виявлялося? Чи тільки в присутності Леоніда Кучми на богослужіннях, зустрічах, чи все-таки держава була дуже зацікавлена у приїзді Папи?

    — Звичайно, це був візит державного рівня, і на цьому треба було наголошувати, оскільки Папа як глава держави Ватикан, аби відвідати іншу країну, мусить мати особисте запрошення від глави цієї країни. Коли ми говоримо про Церкви, то мусимо пам’ятати, що в Україні Католицька Церква не є домінуючою, як, наприклад, у Польщі, Іспанії, Португалії тощо. В нашому випадку було не до кінця зрозумілим, чому Папа мав би приїжджати в Україну, адже це держава, де населення здебільшого православного віросповідання. Тому потрібно було таку термінологію вживати, щоби не погіршити стосунків між католиками і православними.

    — Фактично єдиними, хто намагався завадити візитові Папи, була частина вірних УПЦ (МП). Чи це якось практично заважало підготовці?

    — Щоб відповісти на це питання, слід виділити рівень офіційний, на якому, як пам’ятаємо, реакція не була позитивна, і міжлюдський, особистий, де, правду сказати, ми не відчували якогось ворожого ставлення. Радше навпаки, у Львові ще до візиту зустрічалися ми з владикою Августином, домовлялися про їхню молитовну участь, і при цьому реакція була, скажімо, нейтральна. Більш відкрито проходили зустрічі з Архієпископом УПЦ КП Андрієм (Гораком). Не скажу, що вони раділи з приїзду до Львова Святішого Отця, але й негативно про це не висловлювалися.

    Цікавий момент був з тим, що Папа проїжджав у Києві біля Києво-Печерської лаври. Це було заплановано?

    — Коли Святіший Отець приїздив до Польщі й до інших країн, особливістю Його поведінки була спонтанність, несподівані зустрічі, шляхи проїзду. Служби дуже цього боялися, вірні з трепетом очікували. В Україні було по-іншому — з огляду і на вік, і на безпеку кожен крок повинен був бути спланованим. Пригадую, що навколо цього питання проїзду вулицею біля Лаври велися дискусії, але оскільки Папа дуже хотів бодай подивитися на Печерську лавру, його прохання виконали.

    — Тобто Папа мав особливі побажання стосовно того, що хотів побачити, де побувати, з ким зустрітися в Україні?

    — В різному часі з Ватикану лунали різні побажання. Чи все це виходило від Папи — не знаю, але, мабуть, певним чином об’єднувалися його власні побажання і пропозиції людей, які займалися організацією подорожей Святішого Отця. Одне, що знаю, — Папа дуже хотів бачити Львів, відвідати якнайбільше святинь, але, на жаль, час і стан здоров’я його ставили багато обмежень. Крім того, численні зустрічі були не публічними, відбувалися там, де Папа відпочивав, тобто в Митрополичих палатах Святоюрської гори і в римо-католицькій семінарії у Брюховичах.

    — При організації певних заходів є те, на що організаторами витрачається багато сил, але воно залишається непомітним для людського ока, навіть для преси. Як було з візитом Понтифіка в Україну?

    — О, багато речей залишилося непоміченими! Взяти хоча б туалети. Така ніби дрібниця, але скільки було проблем з їх придбанням і встановленням. Наступне це телебіми. Їх не було ні в Україні, ні в Польщі, треба було везти з Австрії, Швейцарії або Німеччини. Їхнє арендування коштувало дуже дорого, і всі видатки мусіла покривати Церква, держава до того не мала стосунку. Гроші на телебіми ми знайшли щойно за чотири дні перед Літургіями, за ці дні їх потрібно було привезти в Україну, а це включало пошук машини, вироблення візи водіям, оплата, транспортування і проблеми на кордонах, монтаж…

    Пригадалися також ліфти, які мусили бути встановлені на сцені, де Святіший Отець служив Літургію. Віряни їх не бачили, мало хто знав про ці ліфти, а встановлення вимагало і коштів, і зусиль…

    — A яка цікава історія Вам запам’яталась з того візиту?

    — В Україну на цей візит прибув давній приятель Папи, засновник організації «Церква в потребі» (після виходу Церкви з підпілля вона багато спричинилася до відновлення храмів, монастирів і т.д.) отець Веренфрід ван Страатен. Ззовні він дуже схожий на Папу, сивоволосий, старенький священик у білій рясі… Отець ван Страатен на той час вже був прикутий до інвалідного візка. І тоді, коли Папа мав під’їхати до майбутнього Центру вищої богословської освіти (де сьогодні семінарія) для освячення наріжного каменя, отець Веренфрід очікував там, а люди були дезорієнтовані, вони сприйняли його за Папу.

    Крім того, отець повинен був повернутися додому днем раніше від закінчення візиту Папи, і саме в той час, коли треба було везти його на літак, дороги були перекриті. Але ми ризикнули і все ж поїхали без узгоджень із міліцією. Оскільки, на випадок того, що зі Святішим Отцем могло трапитись щось, було узгоджено кілька доріг евакуації і термінової доставки на летовище, одна з них проходила вулицею Стрийською. Коли нас зупинили солдати, ми вказавши на отця Веренфріда, сказали: «Подивіться, кого ми веземо», і вони, збентежені, нас негайно пропустили.

    — Що Вас позитивно і негативно (якщо таке траплялося) найбільше зворушило, заторкнуло у цій нелегкій, дуже напруженій праці?

    — Найбільше мене зворушив ентузіазм, з яким вже до самої тільки праці над підготовкою візиту підходили люди чи то в Києві, чи у Львові, чи у Ватикані. Було надзвичайне піднесення. Люди працювали безоплатно і жертвували як гроші, так і свій час, чи здібності, чи ще щось. Величезний ентузіазм, прекрасна співпраця на усіх рівнях, хоч були дрібні непорозуміння, але вони вирішувалися, як то кажуть, в робочому порядку. Ані до того, ані після, хоч і проводилося багато інших заходів, я не пригадую такого піднесення, як було тоді. Якщо іноді, за інших обставин були якісь зустрічі зі Службою безпеки чи міліцією, відчувалася певна недовіра сторін, то тут всі розуміли, що повинні зробити важливу справу, і це об’єднувало та усувало всілякі підозри. З нарад із державними структурами ми поверталися завжди задоволені й з радістю продовжували роботу.

    Усі ми відчували колосальну відповідальність. Ми працювали так, що з ніг падали, дуже мало спали, але ніхто не нарікав, цей ентузіазм давав нам сили.

    — Що Вам дало перебування у самісінькому центрі організаційного виру?

    У певні критичні моменти ми полишали десь на маргінесі будь-які чвари й непорозуміння, а працювали далі. Антипатії між людьми різних рівнів влади, чи з різних політичних таборів тут не мали місця. Уявіть, серед українців це було можливим — ефективно співпрацювати в одному напрямку! Я побачив дуже чітко, що в Україні можна багато добрих діл зробити, якщо побороти ту слабкість нашу, що без поштовху, без якоїсь зовнішньої спонуки наші люди не проявляють власної ініціативи. Щойно коли бачимо, що за нас цього ніхто не зробить — починаємо діяти. Нам бракує того справжнього громадянського суспільства. Якщо б Папа щороку приїздив в Україну, то Львів би давно по-іншому виглядав, все було б доглянутим. Люди тоді приїжджали з сіл, пропонували свою допомогу і робили таку роботу, якої за звичних обставин не погодились би виконувати. В дощ, у болоті до колін вони робили огорожі секторів… Церква, до речі, показала, що вона здатна людей надихнути, здатна витягти на поверхню їхні позитивні якості.

    — Минуло 10 років, вже нема серед нас Папи. Який відголосок цього візиту звучить до сьогодні?

    — Великий вплив, на мою думку, візит Папи справив на молодь. Знаєте, якщо в серці людини один раз щось сокрушиться, то це сокрушення залишиться назавжди. Цей візит навіть сьогоднішні священики, які на той час були ще семінаристами, згадують з великою теплотою. Тоді вони були активно задіяні в організацію приїзду Папи, теж були у гущі того ентузіазму. І, без сумніву, цей ентузіазм вони понесли в села і містечка, у яких тепер душпастирюють.

    Навіть такі дрібні речі, як фелони, які було виготовлено спеціально до приїзду Івана Павла II, ті чаші вони й сьогодні є у використанні й пригадують нам цю велику подію. Я думаю, що Майдан це теж результат візиту Святішого Отця. Згадайте, за три роки після першого приїзду Папи до Польщі почалася Солідарність, через три роки після відвідання України — Майдан.

    — Отче, Ви були на приїздах Папи до інших країн до і після червня 2001 року. Якщо порівнювати, то…

    — Всюди я бачив великий ентузіазм, але такого, як в Україні, я не зустрів більше ніде. Люди кілька годин стояли в болоті, чекаючи на початок Літургії. Вони не мусили там бути, але вибрали це перебування на молитві. В інших країнах, де я був присутній на зустрічах з Іваном Павлом II, такого не було.

    Розмовляли Анатолій Бабинський і Ліда Мідик

    Колонка редактора

    Від імені редакції нашого часопису, редакційної ради, друзів і дорогих читачів вітаємо Вас, Блаженній Патріарше Святославе. З повним довір’ям та радістю благодаримо Господа за те, що покликав Вас своєю любов’ю до життя і обдарував всіма особливими дарами. Вам Дякуємо за готовність ділити своє життя з усіма, до кого Він Вас кличе. З нагоди початку нового служіння бажаємо, щоби в Бозі мали почин кожна Ваша думка, слово та діло. Молитва Церкви нехай повсякчас підтримує Ваші благословляючі та діяльні «руки»!

    Цей номер присвячений насамперед початку нової епохи, в яку вступає наша Церква. Дехто може сказати, що я перебільшую (про перебільшення скажу пізніше), але так вже нам свідчить вчителька Історія, що за провідниками відчитують епохи. Як її будуть називати і аналізувати наші нащадки, того тепер сказати неможливо. Мабуть, за два-три роки експерти вже назвуть її перші ознаки. Але плоди дозріють не так швидко.

    Я жодним чином не бажаю применшити чи вже списати в історію попереднього нашого Предстоятеля, Блаженішого Любомира, бо особисто вважаю, що це одна з найвизначніших постатей не тільки нашої Церкви, а й всього київського християнства. Але не можу не висловити своїх відчуттів, що розпочинається щось нове.

    Тепер про перебільшення. Аналізуючи все написане, сказане про нового Главу УГКЦ за час, який минув з дня завершення виборчого Синоду УГКЦ, складається враження, що ми отримали мало не Месію, який повинен підняти нашу Церкву до найвищих вершин розвитку та досконалості. Справді, всі пишуть так, ніби він це все за нас зробить. Немає доброї праці душпастирів на парафіях — владика Святослав напише циркуляр, на парафіях розпочнеться шалена праця. Немає сучасного богослов’я — в нас є Патріарх-богослов, тому тепер все буде. Для більшості, навіть галицької, молоді Церква — це рудимент, який обслуговує певні ритуальні потреби віруючих (я, звісно, не заперечую, що молода людина спрагла істини і шукає її) — нічого, маємо молодого Главу Церкви, і серйозний, глибокий діалог з молоддю він проведе якнайкраще…

    Цей список, самі розумієте, не має кінця. Зрозуміло, що керівник задає тон усім процесам. Але не слід забувати, що Церква — це всі ми. І вектор, який був обраний Синодом нашої Церкви, тобто для всіх нас, на майбутнє — це «святість об’єднаного Божого люду». Розмірковуймо над цими словами, бо святими нас ніхто без нашої особистої участі в цьому процесі не зробить. Тому, щоб втілювати щоденно в життя цю нашу стратегію, нам замало мати навіть дуже доброго провідника. Отож нумо йому допомагати!

    На цей період припадає також один надважливий ювілей. Рівно 10 років тому на нашу землю вперше за всю нашу історію ступив Єпископ Рима, а нині вже блаженний Іван Павло ІІ. Цей візит без перебільшення можна назвати таким, що дав рясні плоди християнського піднесення не тільки в нашій Церкві, а й в усій державі. Про ці епохальні події, свідками, яких ми були і є, а також статті на інші теми читайте в цьому новому числі «Патріярхату».

    Анатолій Бабинський

    Відхід “по-патріаршому”

    Останні два роки практично жодна зустріч з пресою Блаженішого Любомира (Гузара) не обходилась без запитання про його відхід від уряду Української Греко-Католицької Церкви. Блаженіший Любомир, як завжди спокійно, часто з усмішкою відповідав, що хоче передати уряд «теплою рукою». Не знаю, як хто, але я кожного разу намагався відпихати ці думки подалі з голови. «Як так, невже він не розуміє, в який непростий час він збирається це зробити? Сьогодні він справді Патріарх, батько і глава Церкви, під його керівництвом УГКЦ сміливо крокує вперед, минувши «точку відродження», у багатьох ділянках і вийшла на нові горизонти розвитку, тому зміна керівництва зараз не на часі». Такі і подібні запитання я сам собі ставив. Такі питання ми обговорювали з колегами. Знайомих журналістів зі світських видань більше цікавили питання іншого ґатунку: «Хто буде наступний?». Коли вже стало відомо про те, що ця подія відбудеться в найближчому часі, при кожному пригадуванні в повітрі повисала легка паніка. В мене особисто вона зникла тільки в той момент, коли Блаженіший промовив перше слово під час прес-конференції, на якій оголосив, що процес зречення уряду отримав формальне завершення – Папа Бенедикт XVI прийняв його. На прес-конференції я себе відчув учнем, який сидить біля стіп вчителя, оскільки в залі було скільки журналістів, що мені знайшлось місце тільки на підлозі перед столом, за яким сиділи учас‑ ники. За кілька днів, перечитуючи пресу, а статей на цю тему вже написано предостатньо, я помітив, що учнями себе відчули практично всі. Крок Блаженішого далеко не є банальним «відходом на пенсію», це приклад вчителя. Адже гріш ціна тому вчителю, який не живе так, як навчає.

    Блаженіший Любомир показав справжню сутність влади – служіння. Він показав, яке повинне бути відношення до влади, як до кермування людьми чи інституцією. Показав, що влада це не самоціль, а тільки засіб. Він також показав, що влада – це відповідальність. Не тільки для тих, хто при владі чи прагне туди. Він перш за все заохотив нас бути відповідальними, а не очікувати на Мойсея, який виведе з пустелі. Сьогодні, після його зречення, наша Церква в особі свого єпископату бере на себе відповідальність за майбутнє Церкви. Кожен мусить пам’ятати про відповідальність, не розгубити те, що він назбирав. Він показав, що таке Церква. Ми звикли асоціювати Церкву з очільниками, натомість Блаженіший сказав нам: «Ось побачите, я відійду і нічого поганого не станеться». Він бачить, що ми наскільки свідомі і сміливі, що дамо собі раду. Якщо ж ми ще не свідомі і не сміливі, то мусимо ними стати. Блаженіший Любомир поставив високу планку участі УГКЦ в усіх ділянках життя суспільства. Достатньо пригадати собі такі прості випадки, як наприклад його участь у різного роду телепрограмах. У час коли наше телебачення переповнене низькопробним продуктом, який успішно споживає наш глядач, Блаженіший, який час від часу потрапляв на телеекрани, умів за кілька хвилин пробудити навіть тих, хто вже спав глибоким сном телевізійного «ширпотребу». Його простота і любов до «маленької людини» зробила йому, говорячи сучасною мовою, шалений рейтинг. Довіру до його особи виявляє більш ніж 30% всіх віруючих людей України. Це в той час як греко-католиків в Україні є тільки близько 8 %. Цей рейтинг великою мірою перекладався і на всю Греко-Католицьку Церкву, справедливо чи не справедливо, покаже час. Але, що я відчув на прес-конференції з Блаженішим: він вірить, що це не було випадковим. Своєю резиґнацією він немов сказав нам: «будьте Церквою, будьте зібранням Божого люду і зробите більше, ніж я».

    Окрім цієї сторони відходу Блаженішого Любомира, на мою думку, є ще один важливий момент. Нещодавно я наштовхнувся на лист митрополита Андрея Шептицького до Папи Пія ХІ, в якому він просить про дозвіл призначити собі наступника першого престолу Української ГрекоКатолицької Церкви. Зокрема він звертає увагу, що момент його смерті ймовірно буде в часі гострої кризи і буде важко обрати наступника, і що легше це зробити в спокійніший час. Сьогодні ми маємо іншу систему обрання глави Церкви, цей обов’язок лежить на Синоді архієреїв, що більше відповідає нашій традиції. Перед нами, так виглядає, сьогодні й інші загрози, ніж були перед УГКЦ в часи митрополита Шептицького. Однак я думаю, що Блаженіший має певні передчуття, що такий спосіб передачі влади буде менш болісним в сьогоднішніх умовах, аніж якщо б наша Церква в один день раптово осиротіла. Мабуть його бажання передати повноваження «теплою рукою» має в собі прагнення забезпечити нас від додаткових стресів.

    Головною рисою Блаженішого Любомира була його близькість до людей і його прагнення цих людей зробити ближчими до Бога. Не знаю, скільки людей потім будуть згадувати, що він зробив для Церкви, як інституції, але всі пам’ятатимуть його «щеплення» віри. Його богослов‘я «Бога-татуся» є зрозуміле всім, і немало людей завдяки його простим словам зустріли Христа вперше, або наново відкрили і пережили свою віру. Пригадую такий випадок, коли зі своєю мамою в Коломиї були в магазині, я щось їй розповідав, згадавши тав розмові прізвище «Гузар». Жінка, яка стояла поруч і щось розглядала, миттєво повернулась до нас і з захопленням запитала «Любомир Гузар приїде до нас?!». Я чув думки, що це схоже на культ особистості. Однак не є це правдою. Всі розмови Блаженішого є Богоцентричними, він не веде людей до себе, а тільки до Бога.

    Владика Любомир задав УГКЦ новий тон стосунків з іншими українськими Церквами Володимирового хрещення. Його звернення та висловлювання були викликом для всіх. Відповідаючи, ніхто з православних не мав такої сміливості, яка звучала в словах Блаженішого Любомира. Після послання «Один Божий народ на Київських горах» від кількох православних я чув слова на кшталт «Він взагалі в при своєму розумові, що таке пише?». Пригадаймо, що такі слова зазвичай звучали відносно всіх нових думок, які з часом ставали реальністю. Такі слова звучали навіть в адресу самого Господа Ісуса Христа.

    Наостанок Патріарх Любомир зумів побудувати достойні Церкви стосунки із державною владою. В той час, як одні втішались покровительством держави, а інші за будьяку ціну намагались отримати таку опіку, УГКЦ під керівництвом Блаженішого Любомира ставала що раз більше «вільною Церквою».

    Ці кілька граней не здатні вповні розкрити постать Патріарха. Ми ще її відкриватимемо, оскільки він, відходячи від уряду, став до нас ближчим. Таке маю відчуття.

    Що нас чекає попереду? В той час, коли ви читатимете ці рядки, скоріш за все вже буде обраний новий глава УГКЦ. Про завдання і виклики, які стоять перед ним, ми ще будемо багато говорити. Єдине, що можна зараз сказати, це те, що у нашої Церкви є велике майбутнє. В це вірить Блаженіший Любомир. Не повірити цьому мудрому чоловікові важко.

    Анатолій Бабинський

    Колонка редактора

    Цими днями ми відзначаємо 10-ліття предстоятельського служіння Блаженнішого Любомира (Гузара) на чолі Української Греко-Католицької Церкви. Від імені Патріархального Товариства, редакційної ради, редакції і читачів нашого часопису звертаюсь із найщирішими вітаннями і вдячністю до нашого Патріарха: сьогодні ми святкуємо ювілей часточки Вашого життя, ювілей Вашого часу для нас. І саме сьогодні – гарна нагода подякувати за те, що свій час, тобто своє життя, Ви щедро ділите з нами. Десять років Патріаршого служіння є періодом особливої єдності з усіма, хто визнає себе греко-католиками і цю єдність ми відчуваємо у Вашій молитві, мудрості та любові. Блаженніший Патріарше Любомире, разом з благодаренням, просимо в Господа усіх тих ласк, які потрібні, щоб прославився у Вас Христос. Нехай завдяки цьому служіння Ваше буде плідним у Бозі на спасіння. Складаємо подяку Господу за те, що в цей час Ви були і є з нами.

    Провідною темою номера став аналіз подій та явищ минулого року в сфері церковно-державних стосунків в Україні. Нажаль, ситуація в нашій державі стає дедалі більш схожою на країну Океанію з антиутопічного роману Джорджа Оруела «1984», в якій гаслом діяльності влади в гуманітарній царині стали слова «Хто володіє минулим, той керує майбутнім. А хто керує сьогоденням, тому належить минуле». Наша влада навіть засвоїла певні елементи «новомови» (newspeak) з роману «1984» і часто нею послуговується (певними особливостями цієї мови стало застосування для означення певних явищ прямо протилежних термінів, наприклад, міністерство, яке займалось репресіями носило назву «Міністерство любові»). Релігійна сфера не залишилась поза увагою. Користаючись творами того ж Джорджа Оруела (маю на увазі твір «Ферма тварин») можна проілюструвати відносини нашої влади із релігійними конфесіями: «Всі тварини рівні, але деякі тварини рівніші за інших». Протягом цілого року влада невміло прикриваючись нормою рівності всіх Церков перед державою, наполегливо і з широким розмахом (суми допомоги сягають десятків мільйонів гривень) робила Українську Православну Церкву, що в єдності із Московським Патріархатом «рівнішою» від інших Церков і релігійних організацій. За цілий рік, не зважаючи на всі звернення релігійних лідерів до президента, останній так і не знайшов часу для зустрічі з ними і з’ясування питання, які турбують українську спільноту віруючих. Натомість представники Московського Патріархату безперешкодно входять в будь-які чиновницькі кабінети. Навіть більше, з боку очільника УПЦ КП прозвучала скарга не тільки на ігнорацію, але й на прямий тиск з боку влади. Можна сказати з очевидністю – нинішню владу не влаштовує та релігійна палітра України, яка утворилась за останні 20 років. І в цьому році ми побачимо ще спроби її переформатування. Ми ж уважно слідкуватимемо за цими процесами та інформуватимемо нашого читача про ці процеси. На разі, пропонуємо вам свого роду вступ до проблематики.

    Анатолій Бабинський

    «Термопіли» нашого богослов’я

    Продовження інтерв’ю з викладачем кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» іктором Жуковським

    – Пане Вікторе, чи на часі розмови про патріархальний устрій, коли немає фундаменту? Якщо не вирішені питання євангелізації, то чи варто говорити про еклезіологію?

    – Абсолютно не на часі. До патріархального устрою треба дозріти, дорости, виховати богословів-лідерів і, що дуже важливо, довірити їм місію працівників-служителів на стратегічних напрямках, зі всіма повноваженнями і відповідальністю. Не можна стрибнути вище, ніж ми сьогодні можемо. Як можна говорити про патріархальний устрій, якщо, наприклад, дотепер немає патріаршого видавничого центру, потужного механізму видання праць наших богословів, святоотцівської спадщини, доробку греко-католицьких подвижників, ісповідників, видання часописів, газет тощо. В епоху інформаційних технологій мусить бути серйозно й системно запрограмований на довгу перспективу духовно просвітницький рушій, який продукує інформаційно богословські ідеї і подає їх суспільству, який бачить, що це потрібно, що від цього залежить повноцінне життя Церкви. Тепер панує радше короткозорість і апатія, яка часто спричинена втомою від того, що люди пливуть проти течії неорганізованості, а також від неможливості реалізувати в наших богословських середовищах Богом дані задатки.

    Тішить, що в останні роки все інтенсивніше почали працювати патріарші комісії, завдяки чому Церква зростає, набирає досвіду. Однак, знову ж таки, вся ця робота є лише зародком тієї зрілої місії, яка лежить на кожному. Ми ще не «виросли», а деколи наївно думаємо, що кількість проведених конференцій, круглих столів, соборів, інших заходів є показником ефективності та зрілості. Цим показником є переміна нашого середовища, людей, благодатна динаміка християнського життя не лише на парафії, а й у владних структурах, бізнесі, медицині, культурі, науці тощо. Головним показником є авторитет і вплив Церкви на різні суспільні процеси у державі, Церкви, до якої не лише прислухаються, коли це кон’юнктурно вигідно, а й слухають як совість народу.

    Скажіть, скільки в нас за останній рік пройшло живих (а не формальних) зустрічей церковних провідників з бізнесом, владою, культурними працівниками, науковцями тощо? Це відповідальність духовних провідників – інтенсивно бути присутніми в цих вимірах суспільного життя, а не лише на проповіді під час недільної Літургії. Іноді може здаватися, що на рівні мирян розуміння основ життя і діяльності Церкви є кращим, ніж на рівні духовенства. Нестача внутрішньоцерковного діалогу, співпраці, єдиного стратегічного погляду є дуже відчутною, а відтак виникають непорозуміння і неорганізованість. Патріарший устрій не може бути «брендом», за яким не стоїть нічого, крім слабких структур, слабкої або взагалі відсутньої стратегії, за яким нема чіткого системного менеджменту, що у співдії з Божою благодаттю ефективно впливає на переміну нас самих і суспільного життя. Внутрішнього богословсько організаційного дозрівання не можна просто чекати. Патріархальний устрій треба здобувати важкою, послідовною, регулярною, стратегічно й тактично спрямованою працею на всіх рівнях у міцній системній еклезіологічній зв’язці. Й тоді він прийде не лише де-юре, а й де-факто.

    – Чи можна говорити про те, що на сьогодні між богословами УГКЦ абсолютно відсутня якась внутрішня комунікація? Немає форумів, видань, де вони б висловлювалися, ні потужних конференцій?

    – Не можна сказати, що взагалі відсутні. Всі ці виміри комунікації сильніше чи слабше розвинуті. Діалог відбувається, але він дуже слабкий і «тихий», його не чує суспільство. В УКУ в своєму колі, в Тернополі, Івано-Франківську, Закарпатті, Дрогобичі – богослови в своїх середовищах спілкуються, і це добре, динаміка є. Але ця динаміка не має загальноцерковного простору, що могло б бути завдяки одній газеті, часопису, суспільно-богословському веб-порталу тощо. Між нашими богословськими закладами немає творчих богословських зв’язків, активної, регулярної і плідної співпраці. Робились різні спроби уніфікації богословських програм, співпраці щодо їх удосконалення, але до сьогодні потужна й систематична богословська співпраця відсутня. Все пливе за течією. Це свідчить про незрілість, насамперед людей, від яких дуже багато залежить, які ставлять, можливо, не ті акценти, які намагаються зробити щось, що, можливо, не є пріоритетним, першорядним. Треба молитися, щоби Бог усіх нас просвітив, щоб ми гармонійніше співпрацювали й щоб ці двадцять років для нас були уроком, з якого ми б зрозуміли, наскільки важливо вийти не лише зі «зовнішнього» підпілля, а й із «внутрішнього», себто сміливо будувати структури, системи внутрішньої співпраці, постійні зв’язки з суспільством, комунікації, які уможливлять плідну інтенсивну роботу, а не пробуксовування на тих самих темах вже друге десятиліття.

    – Як Ви гадаєте, на чому мала б зосередитися богословська наука в Греко-Католицькій Церкві з огляду на те, що ми не поза всесвітнім контекстом? На початку ХХ століття православні теологи говорили, що богослов’я буде «еклезіологічним». Водночас вони пішли різними шляхами: шляхом неопатристичного синтезу й філософського, екзистенціоналістського осмислення святоотцівської традиції. Ми залишались вирвані з цього контексту, і водночас Ви кажете, що наше богослов’я суміжне з їхнім. Отож, куди ми повинні рухатися, про що думати, що маємо досліджувати?

    – Дивлячись на реалії, на проблеми, про які я сказав, дуже непросто сьогодні розвивати своє богослов’я, зважаючи на передумови, на попередні напрацювання, яких є дуже мало, на обірвану тяглість у переданні. УГКЦ є Церквою Володимирового хрещення, Київською Церквою. Відповідно, богословсько-духовна традиція успадкована з Візантії, вона така ж, як у братів православних. У вірі, богопочитанні, літургійно молитовному, духовному подвижництві ми з ними єдині й фактично не маємо розбіжностей. На цьому акцентував ще Патріарх Йосиф Сліпий, кажучи, що «православні брати за вірою і кров’ю» до нас найближчі. Звідси й повинен виходити головний богословський вектор: заглиблюватись у свою східну природу, і не може бути якогось наголосу на одному аспекті (наприклад, еклезіології) за рахунок іншого (наприклад, біблістики). Богослов’я – єдине й цілісне, і так воно повинно гармонійно й цілісно розвиватися у всіх його ділянках. Найважливіша вимога – це те, що богослов’я має розвиватись у живій єдності з духовним досвідом Церкви, а не бути сухою академічною дисципліною. Богослов’я виродиться у абстрактну теорію лише для «сакрального» кола вибраних, якщо не матиме безпосереднього втілення у різних вимірах пасторального життя, місійноєвангелізаційної діяльності, катехизації, живого та інтенсивного церковно-суспільного діалогу зі світом бізнесу, політики, культури тощо.

    Перебуваючи в сопричасті зі Вселенською Церквою, ми відкриті до плідного поділу богословським досвідом із Заходом. Наша перевага в тому, що ми, з одного боку, маємо свою автентику, східнохристиянську, візантійську, духовно й ментально вкорінену в києвослов’янській традиції, а з іншого боку, ми можемо користуватися духовними скарбами Вселенської Церкви, які добре працюють на її ґрунті. Те, що підходить до нашого «східного ґрунту», можливо, з певною модифікацією, можна перенести й використати в нашому досвіді. Західні богословські школи мають інші методологічні підходи, які деколи дуже відрізняються від візантійських богословських акцентів, іншу історію розвитку й шлях духовного подвигу. Ми, будучи водночас і православними, й католиками, можемо благодатно й творчо осмислювати цих два досвіди у своєму києво-візантійському богослов’ї. Це великий потенціал, якого не має жодна інша помісна Церква. Хоч завжди потрібно пам’ятати про небезпеку примітивного штучного творення богословських конструкцій чи певних теоретичнобогословських симбіозів (наприклад, розглядати богословську місію УГКЦ як міст, який не має своєї тотожності, а функціонально обслуговує суто екуменічні потреби католицького й православного світів), у яких спотворюватиметься досвід як одних, так і інших. Ось тут богослови, богословські осередки УГКЦ повинні сказати своє слово й вийти на всецерковний діалог.

    Одним із фундаментальних питань є проблема рецепції в УГКЦ римо-католицьких догматів, які були прийняті в ІІ тисячолітті. Як наша східна, православна й водночас католицька, Церква в своєму живому богословському переданні це інтерпретує, «пропускаючи» через живе церковне тіло у Святому Дусі. Необхідний мудрий, братній богословський діалог із римо-католиками, такий самий, який мав би бути з нашими братами православними, поєднаними з нами Володимировим хрещенням. Ця співпраця, черпаючи сили й досвід із нашого важкого та неоднозначного минулого, має дивитись на сучасні виклики й у майбутнє, яке найбільшою мірою залежатиме від того, наскільки богослови УГКЦ, звершуючи свою місію, зможуть вплинути на духовно моральну атмосферу українського суспільства.

    Початок інтерв’ю читайте в попередньому номері «Патріярхату»

    Розмовляв Анатолій Бабинський

    «Термопіли» нашого богослов’я

    Інтерв’ю з викладачем кафедри богослов’я Українського Католицького Університету, головним редактором часопису «Християнин і світ» Віктором Жуковським

    Пане Вікторе, на початку «патріархальне» запитання. Чи можлива помісна Церква без власного богослов’я? Який у нас сьогодні стан справ стосовно цього аспекту помісності?

    Це складне питання. Стан справ розвитку «помісного» богослов’я заторкує найглибші, найболючіші пласти самоусвідомлення УГКЦ. Йдеться про проблему ідентичності, чи радше догматичної свідомості УГКЦ, розуміння нею своєї внутрішньої повноти, своєї києво візантійсько-католицької особливості, унікальних потенційних можливостей, які органічно перебувають в її богословському лоні з одного боку, і катастрофічний брак реалізації цих можливостей – з іншого. Ця ситуація тягнеться ще від Берестейської унії, й історія унійної Церкви ілюструє всю палітру проблем у цій сфері, які з роками лише нагромаджувалися. Характерним елементом «хвороби» нашого богослов’я було творення якогось неприродного й дивного симбіозу: літургійна традиція візантійська (з різноманітними латинськими вкрапленнями, подекуди дуже сильними), а богословлення латинське (з візантійськими вкрапленнями). Літургійно-богословське життя в нас часто не відповідало прадавньому принципу: правило молитви – правило віри (lex orandilex credendi), і це разюча неадекватність в лоні Церкви. (Наприклад, святкуємо Успення Богородиці, як всі православні, й водночас як католики сповідуємо догмат про Внебовзяття Марії). Іншими словами, існував дисбаланс між двома сторонами богословлення: ісповіданням православної віри (orthodoxia) і православним богопочитанням (orthopraxia).

    Така роздвоєність духовно богословської свідомості Церкви донедавна була і значною мірою ще й далі залишається одною з головних проблем нашого богомислення. Вихід з цього лише один: живий, богословський, творчий пошук, за словами Папи Бенедикта XVI, «глибинної єдності в різноманітності». Плід богословського пошуку не повинен бути якимось штучним, теоретично академічним продуктом, а благодатним вираженням досвіду віри Церкви, яка, залишаючись глибоко вкоріненою в східнохристиянську богословську традицію, водночас переживає у своєму містичному досвіді буттєву єдність з досвідом Західної Церкви. Адже Церква як Містичне Тіло Христове – одна, єдина, й тому різні «помісні» досвідчення життя у цьому тілі не можуть принципово суперечити одні одним, якщо ці досвіди – істинні.

    Проблема роздвоєння між «правилом молитви» та «правилом віри» стосується не лише давніх полемічних питань у сфері тріадології, маріології й еклезіології. Проблема співвідношення живої віри Церкви та її літургійно-догматичного вираження насамперед заторкує головний духовний нерв Східної Церкви – її духовномістичний досвід, віками вивірений святими подвижниками, спосіб духовного діяння, чим завжди було характерне духовно богословське дихання Церкви Христової на Сході.

    З іншого боку, є дуже серйозний брак інтенсивної духовно богословської пошукової роботи в напрямку кристалізації богословського самоусвідомлення УГКЦ. Виважено вироблена реальна стратегія і системна масштабність мислення повинні містити в собі чітко розпрацьовані на всецерковному рівні тактичні кроки. Передовсім це стосується кардинальної зміни в кадровій політиці, яка, я вважаю, є вкрай незадовільною. Наприклад, у 2005 році відбулась знакова конференція нового покоління «Кайрос», на яку з’їхалось близько 300 молодих богословів. Якими прекрасними і натхненними виглядали промови, доповіді, дискусії про майбутнє богослов’я УГКЦ! І що далі? Де ці 300 «спартанців», які б могли відстояти «Термопіли» нашого богослов’я перед потужними натисками раціоналізації, секуляризації та споживацько-гедоністичної культури, й започаткувати тяглу та інтенсивну роботу в справі формування богословських шкіл і амбітних молодих богословських програм? Де системна кадрова політика Церкви, яка посилає на навчання, але не дбає про подальше влаштування і фахове зростання молодих богословів? Скільки сотень випускників західних богословських шкіл ми вже маємо?! І чому лише невелика частина з них тепер працює на благо формування богословських середовищ УГКЦ? Справа згуртування наявних богословських кадрів має бути одним із найважливіших пріоритетів УГКЦ. Чому він ним не став за 20 років?!… Інвестування у богословську думку УГКЦ, її школи (маю на увазі творчі спільноти богословів, а не зведення стін), творення благодатного простору інтенсивного богословського діалогу всередині УГКЦ мусить бути пріоритетом №1.

    Отож, серйозною проблемою є брак уваги та інвестування у здібних і творчих людей – потенційних носіїв майбутньої богословської думки УГКЦ, а не лише в грандіозні будівничі проекти. Адже богословський заклад – це насамперед духовна школа не лише вмотивованих і відповідальних, а й належно оцінених богословів-духоносців, які мають в Церкві-Тілі Христовому унікальну місію – творити словесну ікону віри, якою Церква внутрішньо, у Дусі Святому, живе. Коли ж творення богословських осередків отримає відповідну, себто пріоритетну увагу, якої я тепер не відчуваю, тоді повноцінно зможуть запрацювати богословсько-видавничі проекти (наприклад видання фундаментальних богословських монографій, підручників), перекладацькі програми, богословські проекти в різних ділянках життя і місії Церкви. Лише згадаю дві з них: широкомасштабна й далекоглядна євангелізаційна стратегія і серйозна масмедійна політика Церкви. Поки що я не бачу серйозності в розумінні цих пріоритетів. А час спливає, і ми, через свою інертність, неповороткість, недалекоглядність і критичну ситуацію у кадровій політиці, можемо втратити ті позиції у кредиті довіри до Церкви, які заклали її мученики й ісповідники до нас.

    Один київський православний богослов, який із симпатією ставиться до Греко-Католицької Церкви, сказав, що за цих двадцять років у сфері богослов’я вона зробила один відсоток від можливого та піввідсотка від необхідного. Чи це відповідає дійсності? Чи справді все настільки погано?

    Це занадто песимістичний по‑ гляд, хоча, очевидно, він має під со‑ бою підстави, зважаючи на кредит довіри, який мала і поки що ще має УГКЦ, відколи вона вийшла з під‑ пілля, на той потенціал розвитку, який вона мала на початку 90х. Справді, зроблено набагато мен‑ ше, ніж могло бути й потрібно було зробити. Гадаю, що причини цього не лише в тому, що часто на керів‑ них посадах опинялись люди, які не мали ні широкомасштабних страте‑ гічних візій, ні досвіду прийняття виважених, але швидких рішень, ні елементарної компетентності. При‑ чина також у виснаженні церковно‑ го організму, який виніс півстоліт‑ нє підпілля і просто нереально було від стану хронічної втоми від пере‑ слідувань швидко перейти до по‑ тужного старту на всіх рівнях. Ми повинні тверезо й незаангажовано оцінити обставини, у яких Церква опинилась після виходу з підпілля. Яка плачевна ситуація була тоді в нашому богослов’ї, в нашому ка‑ дровому забезпеченні, стосовно нашого священства, стосовно різних вимірів: парафіяльних, пастораль‑ них, духовноморальних, стосовно богословської освіти! Ми повинні пам’ятати, на якому рівні свого богословського самоусвідомлення були після довгого часу підпілля та еміграції, а також після сильних столітніх впливів західного бого‑ словського та культурного мента‑ літету.

    Як ми можемо оцінити досягнення в розвитку нашого богослов’я?

    На мою думку, оцінювати здобутки за 20 літ відродження і розвитку УГКЦ слід за фундаментальними стратегічними критеріями. Для прикладу наведу три з них: кадровий, інфраструктурний, комунікаційний. Кадровий стан задовільний. Незважаючи на те, що працюють богословські заклади, які щороку випускають сотні спеціалістів із богослов’я, рівень організації праці, тобто менеджмент конкретних програм на різних рівнях не дотягує до доброго. Якщо не брати до уваги семінаристів, які після закінчення богословських студій переважно займаються душпастирюванням, рівень заангажування у творчу богословську роботу молодих спеціалістів не витримує жодної критики. І тут маємо справу з інфраструктурою, розвиток якої, здавалося б на перший погляд, характеризується позитивною динамікою. Проте через брак стратегічного й системного планування, чіткої кадрової політики та якісного менеджменту, рівень інтенсивності й динаміки «реалізуємості» поставлених завдань дуже низький.

    Що ж до комунікації, тобто внутрішньоцерковних зв’язків та стосунків з українським суспільством, то тут, на мою думку, найбільші проблеми. Здавалося б, Церква, яка 20 років (не 23 роки!) тому вийшла з підпілля, повинна вже мати, як мінімум, один серйозний офіційний загальноцерковний журнал, всецерковну газету, постійну, інтенсивну та професійну присутність у радіопросторі, і, можливо, декілька годин на тиждень телебачення. Всі ці мас-медійні важелі творили б як комунікаційний простір живого внутріщньоцерковного діалогу, так і відкритого, конструктивного спілкування з широкими верствами нашого суспільства. Натомість маємо катастрофічну ситуацію: на грані виживання (чи, можливо, «вимираючі») богословські журнали, місцеві вузькоспрямовані релігійні газети й журнали, які «на ладан дихають» і задовольняють потреби в кращому випадку 12 тисяч вірних (замість кількасот тисяч). Причина цієї ситуації – це відсутність чіткої стратегічної програми розвитку мас-медіа УГКЦ, а відтак відповідальної і системної реалізації її на різних рівнях (загальноцерковному, єпархіяльному, деканальному тощо). Майже вся робота в цьому напрямку відбувається завдяки відданій праці ентузіастів, часто аматорів. Тут я вже не говорю про необхідність декількох потужних церковних суспільно-богословських Інтернет проектів, які б зайняли гідне місце в українському та світовому богословському Інтернет-діалозі. Така ситуація є яскравим показником відсутності стратегічного бачення потреб Церкви і її стосунків зі суспільством, яку можна «списати» на продовження «підпільності» в мисленні. Ми пожинаємо ці результати, далі триваємо в тій інерції і рік за роком втрачаємо позиції щодо свого місця і впливу на суспільні процеси в Україні.

    Пане Вікторе, постпідпільний час дійшов до завершення. Продовжувати говорити, що ми переживаємо наслідки тих часів великою мірою вже не актуально… А що попереду? Що буде ще через 20 років? Чи про це ще говориться?

    У питанні вже є частка відповіді. Чи ще говориться? Теоретично ми вже би мали знати чіткі стратегічні напрямні для розвитку Церкви, але за 20 років не прийняті основоположні рішення у розвитку серйозних мирянських рухів, розвитку капеланства в наших ВНЗ. За 20 років не прийняті навіть програмні документи, які зазвичай приймають у перший рік виходу в публічну сферу будьякої організації… А якщо й прийняті, то глибина й масштаб їхньої реалізації у кращому випадку «містечкові». А тут йдеться про набагато глибший і ширший рівень – рівень виходу Церкви з підпілля парафіяльних огорож, що мав спричинити вибудовування стратегічних стовпів, на яких базуватиметься подальша праця. Ми ж бачимо, що в багатьох справах, пов’язаних із розвитком богослов’я, більшість каменів у цьому фундаменті ще дотепер не закладено. Тоді постає запитання: як будуть рости стіни, якщо нема повноцінного фундаменту, якщо не було, наприклад, стратегії розвитку євангелізації? Вона тільки недавно почала творитися завдяки відданій праці декількох людей. І це пройшло 20 років, період її найбільшої затребуваності в час виходу з підпілля і необхідності євангелізувати пострадянську Україну.

    Але в середині 90-х років був Собор, присвячений євангелізації…

    Так, Собори відбувалися, але тут не йдеться про статичний режим обговорення (без сумніву, це важливо й потрібно). Ми навчились годинами, днями засідати в різних форматах, з різних приводів і потреб, але не навчились системно й відповідально впроваджувати рішення цих зібрань у життя, доводити обговорені проблеми до широкого загалу вірних Церкви, до кожного вірного, долучаючи таким чином його до богомислення цілої Церкви. Лише так він відчуватиме себе членом живої, дієвої Церкви, яка динамічно переживає як життя кожного її члена, так суспільства, в якому вона перебуває. Адже Церква – це весь Божий люд, а не лише декілька десятків чи сотень учасників того чи іншого зібрання. Обговорення на різних рівнях, які б цікаві й фахові вони не були, мають завжди приводити до конкретики прийняття рішень і, найголовніше, їх тяглої, системної реалізації тими фахівцями, яких зібрання уповноважує робити цю справу, забезпечує необхідними важелями, і не лише відповідальності, а й правами й реальними можливостями це зробити. Інакше вирішення насущних завдань залишиться на рівні наших засідань, мрій і фантазій.

    Це стосується ситуацій на всіх рівнях, від парафії до Архієпархії, від конкретних програм (як «Богословські курси в Києві», які колись організовував УКУ, чи щомісячні «Богословські зустрічі», які організовує кафедра богослов’я у різних університетах Львова) до глобальних євангелізаційних чи видавничих програм (як видання газет і журналів, переклади фундаментальних сучасних богословських монографій і підручників). Чим вони глобальніші, тим більше проявляється безсистемність і відсутність чіткої організації праці, командної злагодженості в роботі, розподіл відповідальності й практичних кроків втілення того, що теоретично напрацьовано. Відсутність цього свідчить про богословську, кадрову, а відтак організаційну незрілість, де лідерські завдатки тих, хто керує на різних рівнях, можна оцінити на підставі того, що зроблено, а що занедбано. Тому проблема християнського лідерства все рельєфніше займає центральне місце в наших богословськоорганізаційних потугах.

    Продовження інтерв’ю читайте у наступному номері «Патріярхату»

    Розмовляв Анатолій Бабинський

    Сиро-Малабарська Церква

    У минулому номері читачі «Патріярхату» мали змогу познайомитись із історією і сьогоденням Маланкарської Церкви Індії. В цьому числі пропонуємо чергову розповідь із рубрики «Східні Церкви», яка присвячена Сиро-Малабарській Церкві Індії. Історія цих двох Церков тісно переплетена, оскільки до середини XVII століття вірні обох юрисдикцій входили в єдину церковну структуру. днак у 1653 році частина індійців, незадоволених церковними реформами в Індії, які впроваджували португальські єзуїти, розірвали стосунки із Римським Престолом. У єдності з Римом залишилась тільки частина громад, які й заклали основу східно-католицької Церкви, відому тепер під назвою Сиро-Малабарської. скільки в минулому номері вже частково було подано ранню історію християн святого Томи, в цьому нарисі ми розглядаємо ті факти минулого, які залишились поза увагою читачів, а також події в житті тих індійських християн, які після XVII століття залишились в єдності з Римським Престолом.

    Сирійський період

    Автор цих рядків уже писав, що заснування першої християнської громади на індійському узбережжі місцева традиція приписує апостолові Томі. Про це, зокрема, йдеться у апокрифічному творі Діяння Юди-Томи (IVV століття). Як пише російський дослідник Ситніков, у 1849 році була віднайдена монета із зображенням царя Гондофара, за якого, за переданням, і відбулась подорож апостола в Індію. До того часу історичність цього правителя нічим не була підтверджена. Назва «Малабар» щодо південного узбережжя Індії має арабське походження. А найстаріша назва цієї місцевості відома як «Керала». І сьогодні частина території південного узбережжя, яка користується дравідійською мовою «малаялам», називається Керала (штат Керала).

    Усна та письмова традиція свідчить про те, що Індійська Церква, яка виникла на цій території, вже в перших століттях мала міцні стосунки із Сирійською Церквою. Ці взаємини були дуже важливими, оскільки відкривали для невеличкої церковної спільноти Індії вікно в християнську ойкумену. Однак цей зв’язок перервав розвиток власної індійської християнської ідентичності, оскільки з часом християни святого Томи не тільки перейняли віровчительні формули й спосіб богословлення, канонічне право та східносирійський обряд, а й прийняли сирійську ієрархію. Таким чином, ідентичність сьогоднішніх індійських християн формувалась у плавильному котлі двох світів: в географічному, політичному та соціокультурному світі Південної Індії та церковному світі Персії. Тому часом індійських християн характеризують як «індусів за культурою, християн за релігією і сирійців за церковною традицією».

    Зв’язок із християнським світом Ассирії перервався у зв’язку з тим, що араби взяли під контроль морський шлях до Індії. Через те, що португальські колоністи знищили велику кількість ранніх письмових джерел індійців, сьогодні дуже важко дослідити світогляд, традицію і структури ранньої Церкви Керали. Ймовірно, церковне управління здійснювали архідиякон та колегіальний орган, що складався з священиків і мирян, у руках яких була судова й адміністративна влада. Сирійські єпископи, які не знали місцевої мови, обмежувалися участю у богослужбовому житті християн Індії, а також у рукоположеннях священиків. Хоч сирійці привезли із собою канонічне право, індійці мали власні адміністративні закони, відомі як «Шлях святого Томи». Окрім цього, християни Індії до прибуття європейців займали особливе становище в кастовому суспільстві країни та мали відносно інших груп населення автономний статус.

    Криза стосунків

    Прибуття в Індію португальців у XVI столітті, з одного боку, було радісним фактом, оскільки розширювало горизонти індійським християнам для спілкування із європейськими одновірцями (індійці також одразу вступили в повне сопричастя з єпископом Риму), з якими до того часу вони не мали жодного контакту. З іншого ж боку, це обернулось для них внутрішнім розділенням, а також випробуваннями для самобутності. Впорядкування церковного життя християн святого Томи, яке очолювали енергійні єзуїти, велось без урахування власної традиції місцевих християн, яка налічувала більше ніж тисячу років. Найяскравішим прикладом нехтування місцевими звичаями став Синод в Діампері під головуванням латинського Архієпископа Алексіса Менесеса, який наказав знищити всі місцеві книги за підозрою в несторіанстві, а також вводив тотальну богослужбову реформу, в якій з колишньої літургійної традиції залишилось місце тільки сирійській мові. Всі ж обряди було уніфіковано з традиціями Латинської Церкви. Як ми вже писали раніше в статті про Маланкарську Церкву, ці реформи спровокували відхід частини індійців від єдності з Римським Престолом. А решта фактично стала частиною Римської Церкви, оскільки з цього часу її очолювали латинські єпископи.

    Виправлення помилок

    Для врегулювання критичної ситуації Конгрегація поширення віри відсторонила 1653 року від індійських справ єзуїтів, замінивши їх кармелітами. Ця дія невдовзі принесла позитивні плоди, оскільки до 1662 року 84 з 116 громад індійської Церкви знову перебували в єдності з Римом. Після витіснення португальців голландцями всіх кармелітів було вислано з країни. Тому перед своїм вибуттям з країни Джозеф Севастіані, кармеліт, який очолював антикризову кампанію в Індії, призначив місцевого уродженця, священика Олександра Парампіла, апостольським вікарієм Малабару. Однак після його смерті малабарців-католиків знову очолювали немісцеві кармеліти. Ситуація змінилась у часи понтифікату Лева XIII, який відродив внутрішню автономію Малабарської Католицької Церкви та зорганізував життя Церкви, виділивши три апостольські вікаріати, які очолили вихідці з індійських християнських громад. Ця подія відбулася у 1896 році, а вже у 1923 році вікаріати були перетворені в єпархії. Ще через десять років Папа Пій ХІ ініціював літургійну реформу, яка була покликана очистити малабарський обряд від латинських нашарувань. Річ у тім, що Малабарська Церква використовує в своїй богослужбовій практиці унікальну, древню Літургію Адай і Марі (Анафору Адай і Марі), яка походить з V століття, та суттєво відрізняється від латинської і візантійської традицій. Однак літургійна реформа, яку започатковано в Римі, в самій Індії була зустріта неоднозначно. Частина духовенства й надалі бажала використовувати латинський обряд. У зв’язку з цим, у Малабарській Церкві дозволено використовувати обидва обряди – латинський і сирійський.

    Церква сьогодні

    У ХХ столітті Малабарська Церква пережила небачений розвиток. Якщо наприкінці ХІХ століття вона налічувала всього 200 тисяч вірних, то сьогодні їхня кількість зросла майже до 4 мільйонів. У Малабарській Церкві дуже сильна монаша традиція. Тут несуть послух 32 тисячі черниць та близько 7 тисяч монахів. В 1986 році з апостольським візитом в Індії перебував Папа Іван Павло ІІ. Зважаючи на стрімкий розвиток Церкви, він підніс її до статусу Верховного Архієпископства. Як і у випадку з Маланкарською Церквою, вражає заангажованість Малабарської Церкви у соціальне служіння. Церква утримує більше трьох тисяч шкіл різного профілю та півтори тисячі дитячих садків, 700 закладів охорони здоров‘я та 670 лікарень і диспансерів, 211 притулків для людей похилого віку та 185 дитячих будинків, 1616 реабілітаційних центрів різного профілю. Церква розділена на 27 єпархій, 11 з яких є за межами штату Керала, одна – в Сполучених Штатах Америки. СироМалабарська Церква Індії на сьогодні є найбільшою Церквою – спадкоємицею древньої християнської громади Індії та другою (після УГКЦ) східно католицькою Церквою за кількістю вірних. Очолює Церкву Верховний Архієпископ Варкай Вітхаятхіл.

    Анатолій Бабинський

    Колонка редактора

    Міграція – явище старе, як світ. Це робили Авраам і Яків із синами; Богородиця з Йосипом та малим Ісусом на руках теж вкусили цього хліба, тікаючи в Єгипет від Ірода. Цей перелік можна розтягнути до безконечності. Ба навіть більше, наш часопис був заснований мігрантами й частково залишається «емігрантським», оскільки твориться людьми по обидва боки «великої калабані», як люблять казати в США. Хоча справедливою може бути й критика моїх висловлювань, оскільки в сучасному глобалізованому світі вже не актуально говорити про міграцію, адже люди можуть вільно пересуватись по Земній кулі та обирати місце для проживання. Але так само цьому можна й заперечити – хтось може, а хтось ні.

    Буде неправдою, коли скажу, що ніколи не думав про еміграцію. Особливо такі думки виринають, наприклад, коли доводиться стикатись із нашими закладами охорони здоров’я, а надто коли за ці послуги, які ще невідомо, чи підуть на користь, доводиться давати хабара. І таких «мотиваторів» у нашому щоденному житті немало. Тому, коли розмірковував над темою цього номеру, виявив для себе дві наступні тези: перша – на сьогодні з України емігрували (маю на увазі міграцію після здобуття незалежності нашої держави) тільки ті, хто справді відважився, бо непроста це справа. Багато охочих ще сидять на валізах, як пише в своєму коментарі Вахтанг Кіпіані, й чекають можливості виїхати. Друга річ – це те, що люди їдуть звідси не тому, що «там добре», а тому що погано тут. Звідси два логічні висновки. Перший: якби завтра умови перетину кордону були спрощені, й світ для українців став справді таким глобалізованим, як дехто вважає, якби українець мав право обирати, де йому жити й працювати – то черга на кордоні була би така, як між Східною і Західною Німеччиною після падіння берлінського муру. Другий висновок: поки «тут буде погано», то проблема міграції зі всіма її наслідками буде темою ще не одного номеру нашого часопису. Поки ми не збудуємо «рідну хату», наші співвітчизники проситимуться в чужі покої та розбудовуватимуть їх. Окрім цього, десь є ще гірше, ніж у нас, і ще моє покоління, я впевнений, стане свідками прибуття в Україну мігрантів із інших країн. І це також важлива тема для обговорення, яка поки що слабко, але вже починає звучати.

    Цей номер не дає вичерпної інформації про все, що стосується мігрантів, ми радше, можна сказати, «взяли проби», тому, я переконаний, ще неодноразово повертатимемось до цього багатогранного явища. Хотів би виділити окремі матеріали цього числа. Серед них – статтю православного богослова Юрія Чорноморця, який аналізує становище українського православ‘я після 20 років перманентного розділення та ворожнечі. І звернути увагу на те, які рішення він бачить продуктивними для виходу із ситуації, яка склалась. А також особливо цінною статтею вважаю нарис багатолітнього редактора нашого часопису Петра Дідули, який побував на початку літа в Казахстані й розповідає про побачене на сторінках цього числа в статті «Карлаг як зона умертвлення і зона пробудження Церкви, або Шість образків із Казахстану».

    Анатолій Бабинський