Анатолій Бабинський

Проблема двох розколів, які за часом свого існування є майже ровесниками – лефевристів у Західній
Церкві та розділення в Українському Православ’ї – останнім часом займає левову частку на шпальтах
українських релігійних видань. З початку 2009 року в обох випадках у діалог було влито чергову порцію
свіжої крові, що значною мірою пожвавило спілкування між опонентами.

Після зняття екскомуніки з чотирьох єпископів-традиціоналістів, Папа Римський виступив із зверненням до католицьких єпископів світу, яке, на мою думку, ще більше сприятиме процесу відновлення єдності традиціоналістів із Римо-Католицькою Церквою, аніж попередня його дія. Якщо перед цим Папа одноосібно простягнув руку лефевристам, то тепер він у непрямий спосіб попрохав усіх вірних і насамперед духовенство простягнути свої руки відділеним братам. Знаковим є також те, що в центр поняття єдності Церкви Римський Понтифік ставить не доктринальну однодумність, не єрархічну дисципліну, а прагнення сповняти головний обов’язок Церкви (і його, як першого її єпископа) – приводити людей до Бога – Бога, який говорить через Біблію.

Відновлення цього фундаментального і першочергового завдання, яке за декілька століть церковного тріумфу було відсунуте десь на інший план, а його місце зайняли радше ідеологічні чи політичні інтереси, спричинене насамперед нинішнім станом суспільства. На ті виклики, які сьогодні стоять перед Церквою, їй все важче й важче реагувати, будучи розділеною. Далекоглядна позиція глави Католицької Церкви мотивує його шукати спільних знаменників не тільки в середовищі християн, а навіть і в мусульманському світі. Адже виклики сучасності стоять не тільки перед християнами, а перед віруючими взагалі. «Людство втрачає свої орієнтири, і руйнівні наслідки цього процесу стають все більш очевидними», – пише Венедикт XVI.

На перший погляд здається, для чого такий глобальний контекст, коли йдеться про кількатисячну групу віруючих, які відділились від більш ніж мільярдної спільноти? Однак на це питання Папа дає відповідь словами апостола Павла: «Бо ввесь Закон в однім слові міститься: Люби свого ближнього, як самого себе! Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили ви один одного!» (Гал. 5, 14-15).

В цей сам час в нашій країні триває чергова фаза діалогу (поки що неофіційного) між представниками Київського та Московського Патріархатів. На початку березня глава УПЦ КП розіслав усім єпископам Української Православної Церкви, Вселенському Патріарху Варфоломею та главам Помісних Православних Церков «Лист з приводу хрещення».

В ньому гострій критиці була піддана практика повторного перехрещування в Московському Патріархаті вже раніше охрещених в УПЦ КП. Офіційної відповіді поки ще немає, а тільки скупе повідомлення від прес-секретаря Блаженнішого Володимира (Сабодана) протоерея Георгія Коваленка, в якому чіткої відповіді ми не почули. А зрештою, на це годі було сподіватись. Адже чільники УПЦ (МП) сьогодні постали перед дилемою: визнати хрещення – тоді доведеться вести діалог і про інші таїнства, не визнати – це потягне за собою низку старих казусів. Наприклад, існують випадки, коли священнослужитель з Київського Патріархату, який забажав розвестись із дружиною, йде із «покаянням» в Московський Патріархат, де його приймають «з чистого аркуша»: неодруженого, без свячень… Бо таїнства ж не дійсні… І він починає все спочатку.

Ця ситуація сильно нагадує вже апостола Павла: цитовані слова «Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть, щоб не знищили ви один одного!».

«Не можна бути байдужим до 491 священика, 215 семінаристів та тисяч вірних», – звертається Папа Венедикт ХѴІ до єпископів РКЦ. В «православному» розколі, що триває в Україні, відмовлено у спілкуванні більш ніж 4 тисячам священнослужителям та мільйонам віруючих.

Анатолій Бабинський

Дайджест ЗМІ

За останні кілька місяців український медіальний простір не був надто скупий на огляд подій релігійного життя в нашій країні. Серед тем, які займали левову частку інформаційних матеріалів, були статті, присвячені тривалому протистоянню розділених частин Київської Церкви.

«Український тиждень» надрукував інтерв’ю з Патріархом УПЦ КП Філаретом, в якому він виклав своє бачення майбутнього для Українського Православ’я, а також розповів деталі минулорічних переговорів із Константинопольським Патріархатом. Зокрема глава УПЦ КП зазначив наступне: «В нас і у Вселенського патріарха була різна мета. Наша – увійти на короткий термін до Константинопольського патріархату і вийти звідти автокефальною церквою. Його – зробити Київський патріархат частиною Константинопольської церкви й таким чином зміцнити її. А автокефалію нам дати в майбутньому, коли – невідомо. Та нам немає різниці – бути в Московському патріархаті чи в Константинопольському. Тобто вийшли з одного ярма, потрапили в інше.

Газета «Дзеркало тижня» надрукувала статтю протоерея УПЦ (МП) Петра Зуєва, в якій він виклав своє бачення перспективи для своєї Церкви за патріаршества Кирила Гундяєва. Говорячи про можливість подолання розколу в Україні, протоєрей зазначив: «Новий патріарх буде, безперечно, динамічнішим, а отже, і впливовішим, ніж покійний Олексій ІІ. Його слова дослухатимуться і в Росії, і в Україні. Проте гадати, що чотири з половиною тисячі парафій УПЦ-КП та УАПЦ можуть приєднатися до УПЦ тільки завдяки харизмі патріарха Кирила i митрополита Володимира, було б наївно. Новому патріарху разом з єпископатом УПЦ рано чи пізно доведеться запропонувати реальну модель улікування розколу».

Патріарх Любомир в інтерв’ю Донецькому порталу «Остров» на запитання стосовно церковної єдності в Україні відповів: «Я вже кількох православних наших братів питав: скажіть, що значить «православний»? Щиро скажу: ніхто з них не зумів мені остаточно відповісти. Я даю своє зрозуміння. Православний для мене це не є конфесійно православний, це не є людина, яка не є в єдності з Апостольським Престолом. Для мене православний – це той, хто притримується візантійської літургійної духовної традиції. І під цим оглядом так, ми також вважаємо себе православними. Те, що ми перебуваємо в сопричасті з Римським Апостольським Престолом, не робить нас частиною латинської традиції. Ми є в со-при-час-ті. Це не значить, що ми є тотожні. Ми дуже різні – маємо різне богослов’я, різну духовну традицію, різну літургійну традицію, але маємо певні елементи, які ми вважаємо основними, де ми є об’єднані».

Підготував Анатолій Бабинський

Протягом Тижня молитов єдність християн, який проходив з 19 по 25 січня 2009 року, мала місце унікальна за своїм змістом та важливістю для Католицької Церкви подія. У відповідь на лист глави «Лефевристів» монсеньйора Бернарда Фелле, в якому він звернувся до Апостольської столиці від імені всіх єпископів Братства святого Пія Х, Конгерагація у справах єпископів Декретом від 21 січня 2009 року зняла екскомуніку, накладену на єпископів 1988 року.

У своєму Зверненні до Святішого Отця єпископ Бернард Фелле, висловив глибоке бажання «присвятити свої сили служінню Церкві нашого Господа Ісуса Христа, тобто Римо-Католицькій Церкві», а також ствердив синівський послух її настановам. Єпископ засвідчив тверду віру у примат Петрового служіння та визнав згубність свого нинішнього стану.

Папа Венедикт XVI, який на момент накладення екскомуніки в 1988 році займав посаду префекта Конгрегації віровчення, особисто докладав усіх зусиль, щоб не допустити відходу від Католицької Церкви єпископів, від початку свого понтифікату шукав шляхів залагодження розколу. Після низки консультацій та у відповідь на подану Братством святого Пія Х заяву папа переглянув канонічне положення екскомуніко- ваних єпископів та схвалив рішення Конгрегації у справах єпископів. Також він висловив думку, що за цим прийде бажане досягнення єдності, що засвідчить правдивість слів членів Братства про визнання авторитету Риму.

Водночас ватиканіст Андре Торнеллі (відомий своїм добрим знанням тонкощів роботи Ватиканської адміністрації), у своєму інтерв’ю газеті «Il Giornale» висловив думку щодо можливого швидкого врегулювання відносин із послідовниками Архиєпископа Марселя Лефевра. На його думку, рух канонічно буде оформлений у «персональну прелатуру». Персональні прелатури в Римо-Католицькій Церкві мають особливий статус надтериторіальних структур, які підпорядковуються безпосередньо Риму. Також у каноні 297 Римо-Католицької Церкви йдеться про необхідність координації дій прелатури з місцевими Єпископами.

Однак такий гіпотетичний розвиток подій для УГКЦ на сьогодні ставить більше запитань, аніж дає відповідей. У випадку входження лефевристського руху в рамках певної надтериторіальної структури в Католицьку Церкву, може виникнути прецедент, коли на території помісної Греко-Католицької Церкви паралельно існуватиме «греко-католицька» структура з прямим підпорядкуванням Ватикану (йдеться про членів українського Братства святого Йосафата, заснованого Бернардом Феле у 2000 році). Це може спричиняти значні проблеми і для місцевих єпископів, і для Церкви загалом. Зокрема невідомо, з яким із місцевих єпископів (латинським чи греко-католицьким) прелатура повинна координувати свої дії.

Отець Михайло Палій, промотор справедливості Львівської архиєпархії УГКЦ, який займався справою о. Василя Ковпака, у своєму коментарі наголосив, що уповноваженим органом, який може зняти екскомуніку з лідера «українських лефевристів», є тільки Трибунал Конгрегації у справах віри, оскільки о. Василь був осуджений від імені цієї конгрегації.

Відповідаючи на запитання щодо можливого входження групи традиціоналістів у лоно Церкви в якості окремої прела- тури та можливих наслідків цього для Української Греко-Католицької Церкви, отець Михайло зазначив, що в Україні ми вже маємо монас- тирі папського права, які напряму підпорядковуються Папі Римсько- му. Тому такий сценарій не буде безпрецедентною подією. Однак він зазначив, що такий сценарій є рад- ше гіпотетичним, оскільки існує низка інших шляхів відновлення єдності лефевристів із Католиць- кою Церквою.

Найпершою перешкодою, яка стоїть на шляху розв’язку цього питання, є те, що чотири єпископи на чолі з Бернардом Феле просили папу і виявили у своєму проханні певний акт каяття за вчинений злочин і пообіцяли виправитись. На жаль, до цього часу священики, які вчинили цей злочин у середині УГКЦ, не здійснили такого акту каяття, зазначив отець Михайло. Також він наголосив, що зняття папою екскомуніки з чотирьох єпископів-лефевристів не поширюється автоматично на українських священиків. Своєю чергою священик Василь Ковпак, коментуючи дану подію, сказав, що Братство святого Йосафата, яке він очолює, підтримує звернення до папи чотирьох єпископів.

На запитання: “Які Ви бачете шляхи для відновлення єдності із Католицькою Церквою?” священик Ковпак відповів: «Перш за все необхідна добра воля з обох сторін, яку ми маємо». Проте подальший коментар о. Ковпака дозволяє припустити, що в основі «готовності до поступок» лежить принцип ультиматуму. «Звернення єпископа Бернарда Феле – це лише крок назустріч. Далі повинні бути дебати з Ватиканом щодо рішень II Ватиканського Собору», – продовжив провідник українських традиціоналістів. Так Василь Ковпак вже звернувся до Глави УГКЦ Патріярха Любомира з проханням рукоположити нових священиків для традиціоналістів. Це при тому, що жоден із пропонованих не закінчував семінарій УГКЦ. При цьому усьому сам священик Ковпак так і не вважає, що у теперішньому своєму стані він перебуває поза Католицькою Церквою, що якісно відрізняє його позицію від позиції чотирьох екс-екскомунікованих єпископів, які, між іншим, визнали, що «теперішня ситуація» завдає їм «великих терпінь». Навіть у випадку повернення в Католицьку Церкву послідовників Лефевра в якості окремої надтериторіальної структури, вони і надалі, за словами о. Ковпака, «хотіли б зберігати автономію Братства та надавати духовну опіку своїм парафіям».

У кожному конфлікті, який йде до вирішення, завжди знаходиться бодай одна сторона, яка покладає свою надію на Бога, незважаючи навіть на те, що інша сторона й далі розкреслює мапу можливих втрат чи здобутків. Вже цього достатньо, щоб конфлікт був вирішений. Це лише питання часу. Папа Венедикт зробив гідний люблячого батька крок. Чи ця ж таки гідність допускає торги? Глава Римо-Католицької Церкви розтлумачив своє рішення щодо чотирьох єпископів: «Сподіваюся, що цей мій крок буде супро- воджуватись швидким старанням з їхнього боку, аби здійснити необхідні кроки для звершення повної єдності з Церквою, засвідчивши правдиву вірність і правдиве визнання навчання та авторитету папи і Другого Ватиканського Собору».

У Московській Патріархії все стало на свої місця. Патріарха і керівника цією структурою ми бачимо в одній особі. Шістнадцятим Патріархом Московським став глава Відділу Зовнішніх Церковних Відносин Московського Патріархату митрополит Кирило (Гундяєв).

Легітимізація влади

З цього часу ми з впевненістю можемо назвати людину, яка стоїть за тими чи іншими діями Патріархії. Якщо раніше майже нічого в Російській Церкві не відбувалось без прямої чи опосередкованої участі митрополита Кирила, то після інтронізації ця опосередкованість буде виключена. Помісний Собор легітимізував повноту влади одіозного митрополита.

Загалом охарактеризувати погляди та пріоритети нового Патріарха не є важким завданням, оскільки, як вже було сказано, довгий час він був de-facto першою особою в Патріархаті. Колишній глава РПЦ Алексій ІІ був радше «першим за честю» архиєреєм Церкви, аніж реальним її керівником. Звичайно, це не всім було до вподоби, і митрополита Кирила неодноразово піддавали критиці за перевищення своїх повноважень.

Дозволю собі короткий відступ і зверну увагу на те, що будь-яка дія в будь-якій публічній сфері не може оминути критики, а сфера церковна, як одна з найбільш тонких матерій, завжди сприймається вірними з підвищеною чутливістю. І митрополит наражався на критику саме через свою активність. Колишній же глава РПЦ відійшов у вічність як світла постать саме завдяки своїй пасивності. Тільки два моменти з його церковної біографії по сьогоднішній день провокують у середовищі вірян критичні висловлювання: промова до рабинів в Нью-Йорку та спільний молебень із католиками у Франції.

Натомість в життєписі нового Патріарха таких екуменічних ініціатив та висловлювань є чимала кількість. Будучи вихованцем відомого прокатолицького митрополита Никодима (Ротова), владика Кирило провадив активний діалог із Ватиканом та дозволяв собі доволі сміливі твердження. В своїх висловлюваннях на тему католицько- православних відносин митрополит Кирило зокрема говорив, що не розуміє людей, які переходять із Католицької Церкви в Православну чи навпаки. Цим намагався підкреслити тезу, що дві структури є Церквами-сестрами, а не конкурентами. Ці та інші «екуменічні» висловлювання Кирила постійно ставали причиною шквальних нападок на нього з боку російських православних фундаменталістів.

Однак митрополит Кирило не залишав поза увагою і цей сегмент вірних та духовенства Російської Православної Церкви. Проектом, що задовольняє фундаменталістське крило Московського Патріархату, став Всесвітній Російський Собор, який щороку проходить у столиці Росії. Виступи делегатів, як правило, містять агресивну проросійську риторику та постулюють духовний (а часом і політичний) месіанізм Росії у світі. Зрозуміло, що цей месіанізм не терпить будь-яких західних проявів, а також порушників єдності «неділимої триєдиної Pyci».

Ще одним аспектом діяльності колишнього митрополита, а нині Патріарха, була систематична «праця» з помісними Православними Церквами. Московський Патріархат, який є найбільшою Православною Церквою у світі, в диптиху, який визначає честь тієї чи іншої кафедри, стоїть тільки на п’ятому місці. Константинопольський Па- тріархат, який в цьому списку стоїть на першому місці, намагається підтверджувати певну «вертикальну структуру» у взаємовідносинах між помісними Церквами, залишаючи за собою особливе право «першого по честі престолу» координувати ці взаємовідносини та привілей останньої апеляційної інстанції у православному світі. Не маючи змоги остаточно витіснити Вселенську Патріархію з почесного першого місця в диптиху, Московський Патріархат намагається впровадити у структуру взаємовідносин в Православ’ї «горизонтальну форму», де всі автокефальні Церкви є рівні між собою, а «першому серед рівних» Константинополю відводиться формальна почесна першість, яка виключає будь-які зовнішні прояви авторитету першої кафедри.

На противагу Константинополю, митрополит Кирило докладав зусиль для створення «сім’ї Православних Церков», солідарних із Московським Патріархатом. А також зумів переорієнтувати невизнану автокефальну Македонську Церкву на Московський Патріархат задля запобігання контактів македонців із автокефальними юрисдикціями в Україні.

Про митрополита Кирила можна говорити ще багато, оскільки це справді непересічний церковний діяч і особливо дипломат. Не без величезної частки правди говорять, що цей єрарх має «своїх людей» у всіх Православних Церквах, включаючи українські автокефальні УАПЦ та УПЦ КП (і звичайно, в УПЦ (МП)). А короткий огляд основних напрямків його діяльності дозволяє зрозуміти, наскільки йому вдавалось, будучи ще митрополитом, балансувати по- між фундаменталістським та ліберальним, проекуменічним крилом Російської Церкви.

Щоправда, напередодні виборів владика Кирило дещо змінив тон своїх виступів і однозначно став на сторону «захисників Православ’я». В його риториці більше звучало критики на адресу католиків і протестантів, він все більше приділяв уваги необхідності відстоювати та розвивати російську православну екумену. А митрополит Володимир (Котляров) у своєму привітанні з нагоди обрання митрополита Кирила Патріархом Московським побажав йому продовжувати справу «собиранія Святої Русі»…

Патріарх і Україна

Це «собираніє», безперечно, включає в себе вирішення проблеми, пов’язаної з розколом в Українській Православній Церкві (в даному випадку маю на увазі не юрисдикційний термін, а всю українську православну екумену). Погляди Патріарха Кирила на ситуа- цію, яка склалась в Україні, є доволі оригінальними в порівнянні з думками інших архиєреїв РПЦ. Голов- ною причиною розділень в Україні він, будучи ще на посаді голови Відділу Зовнішніх Церковних зв’язків, назвав підтримку автокефальних юрисдикцій деякими політичними силами. Митрополит зазначав, що розкол буде подолано, як тільки відбудеться зміна політичного керівництва України.

Звичайно, гіпотетично до влади в Україні може прийти така політична сила, яка, застосовуючи адміністративні засоби, зможе «подолати» розкол. Як це було, до прикладу, в Болгарії, коли новообране керів ництво держави на чолі з відвертим прихильником однієї зі сторін конфлікту в Болгарській Церкві за- собами поліції «викинуло» з храмів своїх опонентів.

Але, сподіваюсь, до такого сценарію в нашій країні не дійде. Проте наївно було б вважати, що Патріарх Кирило справді так думає, оскільки він добре знає українські реалії, на ментальній різниці українського суспільства як причині розколу в Україні неодноразово наголошував у своїх промовах митрополит Київський Володимир. Спрощена схема «української ситуації» в устах Патріарха є не більше, ніж засобом для отримання прихильного ставлення до своєї особи в середовищі вірних та духовенства, які схильні демонізувати українську владу й Україну як таку.

Загалом же новообраний Патріарх відомий своїми непересічними дипломатичними якостями, який буде шукати реальні моделі для виходу з тієї чи іншої ситуації.

Так, наприклад, одним із можливих шляхів розв’язку патової ситуації, яка склалась в Україні, митрополит Кирило пропонував відновлення Галицької Митрополії. Завдяки цьому проавтокефальні сили були б ізольовані від решти Української Церкви з центром у Києві. Цікавим є те, що такий сценарій неодноразово підтримував один з єрархів УАПЦ – архиєпископ Іоан (Модзалевський), який проживає в Москві. Зважаючи на те, що основна маса парафій і УАПЦ, і Київського Патріархату зосереджена в цьому регіоні, даний проект не виглядав безперспективним. А особлива за цікавленість до нього зі сторони Автокефальної Церкви свідчить, що такі переговори були. Однак до справи не дійшло. Такий сценарій не набув популярності в УПЦ КП та в УПЦ (МП), які претендують на всеукраїнський масштаб. Чи має сьогодні новообраний Патріарх модель вирішення проблеми, яка б задовольняла всі сторони? Мабуть, ні.

Невигідна автономія

Українська Православна Церква в юрисдикції Московського Патріархату сьогодні має широкі права автономії у складі Патріархату, які перевищують права деяких автокефальних Церков, про що часто люблять нагадувати її чільники. В останньому твердженні мається на увазі Елладська Православна Церква, права якої є «урізаними» з боку Константинопольської Патріархії і стосуються поставлення єпископів у північних єпархіях. Також права УПЦ є значно ширшими від звичайних автономних Церков.

Тож, направду, УПЦ є більш незалежна у своєму внутрішньому житті, аніж Українська Греко-Католицька Церква, оскільки сама поставляє нових єпископів, канонізує святих тощо.

Помісний Собор Російської Церкви, на якому й було обрано Патріарха, показав, що українська делегація є доволі великою групою, здатною впливати на ті чи інші рішення. В той же час керівництво Московського Патріархату не здатне впливати на поставлення єпископів в УПЦ (МП). Це створює ситуацію, коли непідконтрольна в плані хіротоній Українська Церква здатна впливати на рішення Архиєрейських Соборів Російської Церкви (!!!). А враховуючи зростання кількості єпископів в УПЦ (МП) за останні кілька років, це спричинює значний неспокій у керівництва Патріархії.

У зв’язку з цим у середовищі РПЦ все чутнішими стають голоси про те, що межі незалежності, надані УПЦ (МП), є надто широкими, а процеси всередині Київської митрополії стають для Москви неконтрольованими.

Проте Помісний Собор так і не розглядав статусу Української Церкви окремим питанням. А опосередковано підтвердив його у Статуті РПЦ. Власне ця опосередкованість і викликає певну недовіру до рішення, оскільки у Статуті немає докладного опису прав, якими наділена Київська митрополія. Тому під словами «незалежна в управлінні з широкими правами автономії» можна підставляти різну «широту» цих вольностей.

Навряд чи новий Патріарх піде на обмеження широких прав УПЦ, оскільки їх гарантом виступає сам предстоятель УПЦ, авторитет якого в РПЦ є незаперечним. Однак після його смерті такий перегляд є цілком можливим. Особливо якщо главою Митрополії стане один із противників автономії УПЦ зі середовища українських архиєреїв. Адже відомо, що саме ці владики виступали в Україні найбільш активними пропа-гандистами кандидатури митрополита Кирила на патріарший престол.

Водночас Патріарх Кирило розуміє, що надмірний тиск на архиєреїв та духовенство Української Церкви з метою їх переорієнтації на Москву може спровокувати невдоволення в проукраїнських колах УПЦ. Тому, судячи з усього, митрополит намагатиметься знаходити баланс між прихильниками жорсткішого контролю з боку Патріархії над Києвом та києвоцентричними силами, які зараз є під покровительством митрополита Володимира. Ситуація може змінитися тільки з відходом від справ Блаженнішого Володимира. А вибори нового предстоятеля УПЦ будуть набагато важливішими для РПЦ, аніж вибори Патріарха.

Анатолій Бабинський

Викресати світло із темряви

Якщо буденне життя – наїжджена колія, то криза – це нагода вискочити з неї, потрапити на цілину, на бездоріжжя, у простір, де знову треба давати відповідь на прості й водночас складні запитання: хто я? куди йду? як сталося, що я сюди потрапив? Криза світової економіки – це нагода для Церкви, її покликання, її місії. Більшість авторів цього числа, кожен у свій спосіб, вказує на кризу як на нагоду пізнати Спасителя в кон- кретних обставинах життя особи чи спільноти. Причому криза виявляється не як щось, що є виключно пов’язане з якимись негативними подіями чи явищами: вибір нового Патріарха викликав велику кризу в Українському та Російському православ’ї (5-7 стор.), зняття екскомуніки з чотирьох єпископів послідовників Лефевра викликало кризу в середовищі єпископів та священиків, які свого часу відкинули рішення II Ватиканського Собору (7-8 стор.), масове будівництво церков в Галичині в 90-х викликало кризу душпастирювання УГКЦ (17-19 стор.). Що може бути кращого для християнина, ніж ясне усвідомлення кризи своєї віри? Остання стає нагодою позбутися зайвого, вкрай небезпечного для Церкви багажу аргументу сили, впливовості, кількісної переваги тощо. Якщо таким чином розуміти кризу, тоді кожен піст, а особливо Великий піст, є тою нагодою, якою Церква ділиться з людиною, щоб та з легкістю могла викресати світло Воскресіння зі, здавалося б, незворушної, всепоглинаючої темряви.

Коли греко-католицький священик запитав професора патристики Віденського університету Ернста Крістофа Суттнера про перспективу православно-католицького діалогу з огляду на те, що Російська Православна Церква щоразу демонструє своє небажання брати у ньому реальну участь, професор дав радше пасторальну, ніж академічну відповідь: «Можливо, це і є покликання Вашої Церкви, яка вистояла важкі переслідування, — вистояти й перед спокусою зневіри в перспективу церковної єдності. Греко-Католицька Церква має живий стержень досвіду мучеництва, і, як я бачу, це допомагає їй пройти випробування».

Міжнародна наукова конференція «Київська Церква: еклезіальна традиція — історіографічна проблема — екуменічна перспектива», одним із учасників якої був і професор Суттнер, пройшла на перетині академічного та пасторального. Досвід кенозису (умалення) (пор. Фл. 2, 8) більшою чи меншою мірою здобули всі учасники конференції.

Ще задовго до святкування 1020-ї річниці Хрещення України-Русі Патріарх Любомир звернувся до тодішнього директора Інституту історії Церкви УКУ д-ра Олега Турія з проханням провести конференцію, в якій би екуменічна перспектива Київської Церкви була обговорена в колі провідних істориків та богословів різних Церков київського християнства. Конференція відбулася на початку вересня у приміщенні Національного університету «Києво-Могилянська академія». У цій публікації представимо лише один із ключових моментів цієї конференції, а саме круглий стіл на тему «Єдина помісна Церква в Україні: плани — проблеми — перспективи». Його головними дискутантами виступили представники чотирьох частин первісної Київської Церви: о. Андрій Чировський від УГКЦ, Архімандрит Кирило Говорун від УПЦ, єпископ Євстратій Зоря від УПЦ КП та Архієпископ Ігор Ісіченко від УАПЦ.

Щонайменше є три вагомих причини, чому звертаємо увагу саме на цю дискусію. По-перше, такого ще не було, щоби в Україні за одним столом зустрілися науковці-богослови, що представляють різні Церкви, для того, щоб дискутувати питання перспективи єдності Київської Церкви. Вже в цьому факті є щось безпрецедентне. Адже екуменічний діалог в Україні дотепер розглядався суто в площині глобальних екуменічних процесів, де гравцями виступали Рим, Москва, Константинополь. Київ як церковна дійсність — залишався пасивним коментатором цих глобальних процесів. Київська конференція фактично спричинилася до розриву з цією згубною для української Церкви традицію.

По-друге, розглядати різні варіанти єдності Церков київської традиції в Україні без участі греко-католиків стало загальною нормою. Демаркаційна лінія між католицизмом та православ’ям є такою сильною, що впізнати в греко-католиках ту ж таки православну Церкву — справа не з легких. Саме цей круглий стіл став винятком, і, будемо сподіватися, поклав кінець цьому загальному правилу. Греко-католики не тільки брали участь у цьому круглому столі, але ціла дискусія зводилася до тих аспектів, що їх актуалізує активна присутність католиків східного обряду в розмові про перспективу відновлення Євхаристійної єдності Київської Церкви.

По-третє, ця дискусія вийшла за академічні рамки і фактично стала явищем, по суті, вселенським, де про себе заговорила вже в якомусь сенсі єдина Київська Церква. Мабуть, уперше так чітко вималювалася спільна для всіх Церков місія Київської Церкви, яку, може, найбільш влучно висловив один із учасників круглого столу президент Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович: «Ми можемо сказати, що Рим і Константинополь не перебувають у єдності тому, що Київська Церква не виконала свого завдання».

Особисто я з великою пересторогою ставлюся до месіанських ідей. Дуже часто вони спричиняють дійсність, у якій із огляду на високу ціль не зважають на засоби. Проте в цьому випадку, як мені, принаймні, бачиться, єдність Вселенської Церкви через посередництво єдності Церкви Київської вказує і на засіб — умалення, кенозис, що дійсно дає перспективу для євангельської динаміки розвитку київського християнства.

Характерною для цієї дискусії, яка в деяких місцях таки доходила до стану кипіння, була мовчазна присутність ініціатора конференції Патріарха Любомира. Адже проблема сучасного екуменізму не в тому, що ще якісь аргументи «за» чи «проти» залишилися невисловленими. Проблема в тому, що не вислуханими, а отже не визнаними залишаються цілі пласти церковної дійсності — убогі духом, засмучені, убогі духом, засмучені, лагідні, голодні та спраглі правди, милостиві, чисті серцем, миротворці, гнані за правду (пор. Лк. 6, 20-23).

На титульну сторінку цього журналу винесено знамениту ікону зі збірки Львівського національного музею ім. Митропота Андрея Шептицького Зішестя Святого Духа (с. Радруж, кін. ХІV ст.) Мабуть, багатьох традиційних читачів «Патріярхату» здивує ця давня ікона саме в цьому числі, адже празник П’ятдесятниці вже далеко позаду. У розмові з провідним знавцем іконографії Соломією Тимо ми дійшли до висновку, що саме ця ікона буде найкраще відповідати провідній тематиці цього числа, може, лише з одним уточненням. Після того, як Святий Дух зійшов на учнів, вони розійшлися ширити Євангеліє по світу, який був культурно, політично, релігійно розрізненим. Запорукою їхнього успіху була єдність із Христом. Сучасна екуменічна ситуація у вселенській Церкві вимагає повернення учні до Христа із розрізнених, чи радше розрізничкованих Церков. Цей рух до Христа і є запорукою єдності як Київської, так і Вселенської Церкви. На цьому, здається, зійшлися усі учасники круглого столу, доповіді яких (переважно у скороченому варіанті) публікуємо нижче.

Коментар на статтю доктора Миколи Крокоша «Крига скресла»

Стаття доктора Миколи Крокоша є чи не першою спробою публічно осмислити лист Блаженнішого Любомира до Блаженнішого Митрополита Володимира, Предстоятеля Української Православної Церкви, та відповіді на нього Синоду УПЦ. Стаття містить низку справедливих зауважень щодо обох документів. До прикладу, яким чином функціонуватиме спільна структура греко-католиків та православних? Авторові цих рядків теж не зовсім зрозумілою є теза Предстоятеля УГКЦ про те, яким чином спільно обраний Патріарх Української Церкви буде взаємовідноситись з Предстоятелями Церков, які перебуватимуть у сопричасті в Україні. А яким буде його статус в католицько-православному світі? Чи він перебуватиме у сопричасті з Римом, Константинополем і Москвою одночасно? Останнє виглядає дуже примарним. Аналізуючи одну з останніх заяв провідного богослова Російської Церкви, Єпископа Іларіона Алфєєва (статус якого свідчить про те, що це думка Патріархії, а не просто його власна), можна дійти до висновку, що Московський Патріархат узагалі не бачить можливості досягнення єдності католиків і православних.

Справедливим є й звинувачення Синоду УПЦ у пропагуванні «найгіршого уніатизму». Адже в своєму зверненні синодальні отці пропонують найжахливішу модель єдності — нівелювання еклезіальної ідентичності УГКЦ та зведення її до «візантійського обряду» в Латинській Церкві.

Безперечно, не все ще з’ясовано (чи все ще не з’ясовано) в плані еклезіології між греко-католицьким Києвом і Римом. І латинська еклезіологія на сьогодні зовсім не відповідає поглядам багатьох українських богословів, які бачать стосунки між Києвом і Римом у формі сопричастя. Але еклезіальність УПЦ «існує» також тільки в двох документах — Уставі РПЦ та Статуті УПЦ. У рамках православної ойкумени УПЦ — це митрополія Руської Православної Церкви.

Можливо, для початку будь-якого діалогу обом Церквам слід з’ясувати стосунки зі своїми юридичними центрами?

Повертаючись до статті доктора Миколи Крокоша, вважаю за потрібне зупинитися на запропонованій ним моделі єдності, оскільки на з’ясування нюансів листів Предстоятелів не вистачить і сотні номерів журналу.

Що пропонує доктор Крокош? На думку автора цих рядків, ніщо інше, як те, що пережили українці у своїй церковній історії як мінімум двічі. Це юрисдикційне з’єднання. У першому випадку (1596 року) Київська митрополія розділилася на Православну та Греко-Католицьку, а в другому (1946 року) «возз’єднання» загнало частину українських греко-католиків у підпілля, під час виходу з якого між ними та православними розкол поглибився в декілька разів. Чи варто ставати ще один раз на те ж саме садівниче приладдя? Чи потрібно нам в Україні примножувати християнські юрисдикції? Гадаю, ні.

Архієпископ Скопельський Всеволод у одній зі своїх промов звернув увагу на те, що в Україні мало відомо, що відбувається між Православною і Католицькою Церквами у світі, які існують досягнення на шляху до єдності. Зокрема, він говорив про досвід Антіохійських Церков, у яких дійшли до висновку, що «Євхаристійне єднання є важливішим за організаційні питання».

Як Православна, так і Католицька Церкви визнають, що Таїнства неможливі поза Церквою. Водночас вони визнають дійсність Таїнств одна одної (в нашому випадку, з боку УПЦ про це не раз заявляв Митрополит Володимир). Тому чи може бути прийняття Тіла й Крові Господа християнами двох Церков-сестер прогрішенням? Навіть якщо вони ще не вирішили всіх формальних та канонічних розбіжностей. Чи є ті неузгодженості важливішими за єдність, про яку обидві Церкви моляться на кожній Літургії і якої бажає Господь? Звичайно, ні.

Саме такими були мотиви православного Митрополита Банатського Миколая (Румунська Православна Церква), який нещодавно причастився разом із греко-католицькими ієрархами.

На мою думку, сьогодні нам необхідно поки що облишити пошуки еклезіологічних можливих систем та моделей і шукати єднання в Крові й Тілі Ісуса Христа. Тим паче, що саме така Євхаристійна еклезіологія, еклезіологія сопричастя лежить в основі розуміння християнської єдності як Греко-Католицької, так і Православної Церков.

Анатолій Бабинський, аналітик релігійно-інформаційної служби України