Богдан Трояновський

«Війна вносить свої корективи, але…». Із життя українського видавництва

За три роки відзначатимемо 40-річчя «Свічада» – доволі солідний вік для видавництва. Впродовж усієї своєї історії воно пережило багато різних моментів, серед яких були і злети, і падіння, і розчарування, і радість.

Першим доволі важким епізодом була смерть мого друга та співзасновника видавництва Івана Добощака. Трагедія сталася в 1988 році. Видавництво вже проіснувало рік, у нас були плани і вимальовувалася подальша візія діяльності. Тому смерть Івана стала для нас великим потрясінням, яке викликало багато запитань стосовно нашої подальшої праці.

Наступним складним періодом був момент переїзду видавництва в Україну. «Свічадо» було засноване в 1987 році у Польщі, і коли Україна здобула незалежність, стало зрозуміло, що наші ідеї будуть найкраще реалізовані там, де люди спраглі друкованого слова. УГКЦ тільки вийшла з підпілля, і відчувався величезний брак релігійної книги. Тоді частина працівників видавництва приїхала з Польщі до Львова, і «Свічадо» відкрило нову сторінку своєї історії на рідній землі.

Наступні роки існування видавництва – це калейдоскоп успіху, криз, змін, інфляцій, конфліктів, розчарувань і знову успіху. Були періоди кращі, були складніші. Найбільша наша криза припала на перші місяці пандемії. З таким явищем, у такому обсязі цивілізований світ зіткнувся вперше. Ніхто не знав, чого чекати і як планувати подальшу працю. Ми мали певний запас коштів, тож нам здавалося, що зупинка видавництва на один-два місяці не завдасть великої шкоди. Коли ж закінчився карантин і можна було почати працювати, виявилося, що ситуація насправді критична: за час карантину книжок ніхто не купував, церкви були зачинені, а нашим найбільшим ринком збуту були, власне, церковні крамниці. На той час у нас працювали майже 50 людей, яких потрібно було якось забезпечити зарплатами, а коштів на це у видавництва не було. Тому довелося ухвалювати важкі рішення, оскільки ситуація, що склалася, загрожувала видавництву цілковитим закриттям. Дві третини наших працівників ми попросили звільнитися і стати на біржу праці: так вони змогли б отримати хоч якусь компенсацію від держави в той час, коли ми не могли виплачувати заробітну плату. Звісно, ми обіцяли, що як тільки ситуація покращиться, вони зможуть повернутися до своїх обов’язків у видавництві. Решта працівників продовжували працювати за мінімальну платню, виконуючи обов’язки свої й тих працівників, які змушені були звільнитися.

Ми також звернулися через соціальні мережі до наших читачів, розповіли їм правду про те, що перебуваємо на межі банкрутства, і попросили в них допомоги. У цьому зверненні ми не просили дати нам грошей, а лише купити бодай одну книжку, бо знали, що фінансова допомога насправді вбиває видавництво, а купівля книжки дасть йому можливість розвиватися далі. Люди блискавично відреагували на наше звернення – ми були вражені кількістю замовлень. Підтримка читачів була такою потужною, що ми змогли впродовж двох місяців якось стабілізувати ситуацію і почати працювати, змінюючи підходи до продажу книг, розвиваючи інтернет-магазин. До кінця року ситуація покращилася настільки, що ми почали повертати на роботу наших працівників, які були звільнені тимчасово. Звісно, не всі повернулися, бо за цей час хтось знайшов собі інше місце праці.

Наступний виклик – початок повномасштабного російського вторгнення в Україну. Звісно, всі були шоковані й розгублені. Проте, загартовані пандемією, ми знали, що може чекати на нас у випадку повної зупинки виробництва. Тому найкраще, що можна було робити в час тривоги, страху й невпевненості, це працювати, не збавляючи темпу. Дуже сильно відчувалася потреба людей в молитовниках і Псалтирях. Війна спонукала українців звертатися по підтримку до Бога, і ми намагалися допомогти їм у цьому.

Кардинально не змінюючи тематику наших книжок, ми намагалися реагувати на потреби суспільства, яке опинилося віч-на-віч з новими загрозами, викликами та страхами. Найбільш уразливими в цій ситуації були наші діти, тому хотілося видати книжку, щоб хоч якось полегшити їхні переживання та випробування у воєнний час. Так з’явилася книжка Зої Жук «Мрія», яку проілюструвала чудова художниця Богдана Боднар. Це розповідь про наш славетний літак, знищений ворогом у перші місяці повномасштабної війни. Цією книжкою авторка в особливій манері хотіла пояснити дітям, що смерть не є кінцем, що після неї душа продовжує жити і навіть може допомагати людям, які залишилися на землі. Потім з’явилися книжки про Півника-переможця, Джавелінку і Святого Миколая, а також суперпопулярне дитяче видання про Пса Патрона. Цікаво, що останню книжку в нас замовляли навіть із Японії. Завдяки цим дитячим виданням ми дали батькам такий інструмент, за допомогою якого вони могли пояснити дітям, що відбувається довкола і як Бог впливає на це. Сподіваємося, ці книжки їм знадобилися.

Дорослі в перші місяці повномасштабного вторгнення шукали молитовні Псалтирі. Ми спробували видати кишеньковий формат такого Псалтиря, і він сподобався нашим читачам. Також популярною була книжка «Молитви на час війни», упорядником якої став отець Андрій Зелінський. Наші редактори шукали літературу для дорослих, яка була б корисною для них саме в час війни. Дуже прихильно ставилися до нас польські автори. Малґожата Тарашкевич дала дозвіл безкоштовно видати українською мовою дві свої книжки – «Як допомогти собі у кризових ситуаціях» та «Як підтримувати дітей у кризових ситуаціях». Також ми зробили акцент на психологічні видання, як-от книжки «Геть із голови. Як зупинити спіралі токсичних думок» чи «Мікрозміни».

Реагуючи на виклики сьогодення, ми не забули про видавничі плани, які складали перед початком повномасштабного вторгнення. Так потроху почали з’являтися книжки, які нам потрібні і поява яких дає читачам надію на те, що все колись повернеться до норми і люди зможуть спокійно читати про виховання, одруження, любов, віру, духовність.

Ми не можемо відмовитися від базових видань. Війна вносить свої корективи, але ми намагаємося жити своє щоденне життя в тіні війни. Всі ми щось будуємо, святкуємо, вчимося, але також ховаємо наших рідних та близьких, які щоденно віддають своє життя за те, щоб Україна була. Тому будь-які наші дії позначені печаттю смутку, але ця печать не може зупинити нашу працю, бо завдяки їй ми здатні підтримувати всіх тих, що зараз на фронті.

Богдан Трояновський, Ярина Брилинська-Трояновська

Круглий стіл: «Патріархат УГКЦ. Що далі?»

В минулому номері ми розпочали друкувати вибрані думки учасників круглого столу на тему «Патріархат УГКЦ. Що далі?», який був організований редакцією часопису «Патріярхат» у вересні минулого
року. Метою заходу було обговорити сучасний стан патріархальної ідеї УГКЦ та її реального втілення з особливим наголосом на екуменічному контексті католицько-православних стосунків. В частині,
яку подаємо зараз, увага учасників була зосереджена навколо популярної тези, що існування УГКЦ є перепоною в екуменічному діалозі. Першу частину матеріалу про круглий стіл читайте в попередньому
числі «Патріярхату».

Мирослав Маринович

Для мене патріархат (і УГКЦ взагалі) ніколи не були задля самих себе – наша Церква ніколи не бачила свою місію в тому, щоб бути лише для себе самої. І тому не можна звинувачувати нас у егоїзмі, що ми буцімто з егоїстичних міркувань вперто домагаємося патріархату, хоча, мовляв, увесь світ закликає нас не робити цього. Можна було б навести приклади з історії Церкви, коли сам Засновник Церкви «впирався», хоча всі Йому казали, що Він помиляється. Є випадки, коли справу не можна вирішувати голосуванням і волею більшості.

Для мене УГКЦ та її патріархат є ліками як для католицизму, так і для Православ’я. Хоча дехто вважає, що мінятися має лише Рим, а Православ’я, як виглядає, стоїть на правильній позиції. Ця думка полягає в тому, що православ’я уже стоїть у точці екуменічної зустрічі Риму й Москви, а католики мають лише дійти до неї. І тоді, мовляв, усе буде добре.

Бог благословляє наше існування уже 400 років – попри всі переслідування. Отже, йдучи за відомим висловом Гамаліїла (пор. Ді. 5,39), ця Церква від Бога. Він благословляв її не для того, щоби потім сказати: «Вибачте, помилочка сталася. Треба вам тепер саморозпуститися».

Абсолютно недопустимою є також вказівка греко-католикам «вибирати, кому до кого пристати: до католицизму чи до православ’я». Цю знамениту «пораду» дають нам як Москва, так і чимало римо-католиків, мовляв, «благо Вселенської Церкви і відновлення єдності між Сходом і Заходом вимагають цього мужнього кроку». Я перепрошую, але я би не ризикував так упевнено заявляти, що є «благом Вселенської Церкви». А може, це благо саме в тому й полягає, щоб не дозволити Римові й Москві зручно вмоститися у «скандалі розділення», легітимізувати поділ на «правильних» католиків і «правильних» православних? Може, варто обом центрам трішечки загнуздати свою гордість і згадати, що таке смирення?

Ідея екуменізму полягає не в тому, щоби два християнські центри заново розділили сфери впливу. Екуменізм має зовсім інше значення. Тому я категорично не погоджуюся з тим, що екуменізм унеможливлює існування Східних Католицьких Церков, – правильно буде сказати, що екуменізм унеможливлює уніатизм як метод об’єднання Церков. Це дуже чітко роз’яснив Баламанд. Натомість Східні Католицькі Церкви мають право на існування, доки є вірні, які хочуть виражати свою віру саме в такій формі благочестя.

Питання юрисдикції справді не є питанням віри (якщо не вважати юрисдикційними слова «Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву»), але формулу про те, що в Київській Церкві можна спастися незалежно від римського підпорядкування, можна зрозуміти по-різному. Уявіть собі, як цю фразу сприйняли б ті греко-католицькі священики, які йшли на каторгу, аби лише не піддатися насильницькій зміні їхньої юрисдикції. Бо для них це було щось більше за звичайне підпорядкування.

Що ж до справи патріархату, то тут я розрізняю греко-католицький патріархат у спільноті Католицьких Церков і єдиний Київський патріархат як одвічну ідею українських християн, а саме понадконфесійний патріархат. Ідея Київської Церкви Блаженнішого Любомира, якщо її розвивати далі, є саме такою ідеєю понадконфесійного патріархату. Але в який момент нашої історії ми повинні перемістити акценти з патріархату УГКЦ на патріархат єдиний і понадконфесійний? Бо певна невідповідність таки є: ми подаємо до Риму документи на патріархат Греко-Католицької Церкви, а доктринально розробляємо ідею Київської Церкви, про яку Рим поки що навіть слухати не хоче.

Отже, виникають цілком слушні запитання: «То чого ми, фактично, хочемо?» Чи слід греко-католикам сказати собі: «Ні, ідея патріархату виявилася не на часі, а тому нам треба зняти її з порядку денного»? Чи, може, навпаки, упевнитись: «Так, нам треба й далі триматися свого (тобто ідеї патріархату), як і заповідав Патріарх Йосиф»? Отут, як на мене, є дуже цікавий ґрунт для обговорення.

Богдан Трояновський (директор видавництва «Свічадо»)

Питання екуменізму і місця в ньому нашої Церкви – це питання в основному еклезіології, тобто як ми розуміємо, розуміли і будемо розуміти Церкву. Еклезіологія РимоКатолицької Церкви сьогодні перш за все пропонує взаємне визнання спасіння у різних Церквах. Те, що було колись, назвімо умовно, унійною еклезіологією. Вона полягала в тому, щоб врятувати всіх нещасних, приречених, спасіння яких є під загрозою. І тут з’являється серйозна проблема, коли змішувати ті поняття, коли стару еклезіологію впихати в нову, або нову трактувати, як стару. Розуміння Церкви 400 років тому було зовсім іншим, ніж сьогодні. Екуменічну еклезіологію приймає сьогодні Церква Римо-Католицька, приймає наша Церква, ще не до кінця згідна з нею Церква Православна, вона ще не до кінця доросла, на мою думку, до екуменічної еклезіології. Екуменізм, який когось відкидає – це вже не екуменізм. Тобто це вже не екуменічне мислення. Не можна творити мир через якусь дрібну війну. мовляв, когось вб’ємо, тоді встановимо мир. Аби мир є для всіх, або його нема взагалі. І власне тому Православна Церква не до кінця дозріла до такого екуменізму. Але, коли ми говоримо про Патріархат нашої Церкви як православної, на мою думку, це теж не до кінця є еклезіологія, яку ми в перспективі, на далеку мету, хотіли б бачити. Чому? Справжня еклезіологія, така, яку я собі умовно назвав вселенською еклезіологією, є тоді, коли Східна Церква стане разом з Папою. Я не знаю, яка це буде модель, але модель, коли Східні Православні Церкви сприймуть якусь концепцію примату Папи, коли з тим погодиться Рим, коли нарешті буде справжнє сопричастя. Можливо, це буде модель, запропонована Блаженнішим, не коли Папа над Собором, чи Собор над Папою, а Папа з Собором. Коли нема поділу, в якому православні основну роль призначають Собору, а римо-католики – Папі. Це модель, до якої ми повинні стреміти. І в цій моделі нема проблеми нашої Церкви, вона не мусить бути така чи інша, це буде одна з Церков в єдності з іншими єпископами на чолі з єпископом Риму. Оце буде модель, якої ми повинні прагнути, і згідно з нею ми повинні планувати своє майбутнє. Так я це бачу. Наша Церква мала б формувати свою еклезіологію не в залежності від того, що іншим подобається і чого від неї очікують; вона мала б бути рівноцінним партнером в діалозі й розвивати таку модель, яку всі Церкви можуть сприйняти.

Мобінг у прицерковних колах або священик у пошуку справедливості

Звільнити чужих, працевлаштувати своїх, створити такий клімат праці, в якому небажані люди не даватимуть ради сповнювати свої обов’язки. Цій суспільній хворобі науковці-психологи й журналісти вже придумали назву — мобінг. Сьогодні мобінг процвітає і в державних установах, і у приватних фірмах. Історія, про яку йдеться в цій статті, дає всі підстави стверджувати, що це явище не оминуло також і Церкву.

Мабуть, жоден з тих, хто трохи ближче знає отця Віктора Головача, не може зрозуміти до кінця, чому таке дивне випробування зустріло священика і його родину. За довгі роки ревної праці внаслідок конфлікту з єпископом чи радше з його канцелярією він раптом опинився в ситуації, якої нікому не побажаєш — без засобів до існування, без праці, з туманною перспективою на подальше життя.

Для того, щоб добре зрозуміти цю ситуацію, слід розповісти дещо про історію життя священика і його близьких.

Митрофорний протоєрей Віктор Головач — українець, який виріс у Польщі (його сім’ю переселили під час операції «Вісла»). Навчався на богословському факультеті Католицького Університету в Любліні та в Люблінській духовній семінарії.

З благословення митрополита Володимира Стернюка Віктора Головача висвятили на священика (Львів, Брюховичі, 1991 р.). На той час він уже був одружений. Відразу після свячень їде в Торонто, де служить у храмі св. Миколая, Згодом стає парохом цієї церкви. Служінню в Канаді о. Віктор присвятив 11 років. Про його віддане служіння на цій парохії сьогодні готові свідчити десятки людей, його колишніх парохіян. У 2002 році на запрошення Апостольського екзарха Німеччини та країн Скандинавії владики Петра Крика о. Віктор з родиною переїжджає до Німеччини. Відтак розпочинається історія його поневірянь. У листі єпископа Петра Крика до єпарха Торонтонського владики Корнилія Пасічного було висловлене прохання дати дозвіл о. Головачу переїхати до Німеччини з тим, щоб організувати парафії у Франкфурті-на-Майні. До Німеччини о. Віктор переїжджає вже маючи двох дітей. Перші місяці перебування в новій країні не були легкими. Особливо важко було адаптуватися дітям. (Не йдеться тут тільки про знання мови: менталітет німців суттєво відрізнявся від менталітету канадців.) Давалися взнаки фінансові труднощі. Кошти, витрачені на переїзд з Канади до Німеччини, так і залишилися серед витрат, які єпископ Петро Крик не повернув, незважаючи на попередні домовленості.

Але справа не стояла на місці. Поява нового священика у Франкфурті-на-Майні оживила парохію, на богослужіння приходили все нові та нові парохіяни. Це було результатом особливої уваги отця Віктора до новоприбулих з України.

Явним дисонансом до успішної праці отця Віктора у Франкфурті-на-Майні стало розпорядження з канцелярії єпископа з вимогою змінити парохію. Цей документ о. Головач отримав у руки, пропрацювавши парохом у Франкфурті лише кілька місяців. З березня 2003 року він розпочинає служіння на парохії Покрови Пресвятої Богородиці та св. Андрія Первозванного в Мюнхені. Спочатку до місця свого нового призначення доїжджає з Франкфурта і лише в липні 2003 р. переїжджає до Мюнхена з родиною. Вже в Мюнхені о. Віктор зрозумів, що його в канцелярії єпископа Петра Крика з якихось не відомих йому причин незлюбили. Виявом цього стали листи із зауваженнями та негативними оцінками його роботи, як стверджує сам о. Головач, без жодних на це підстав.

Зрештою, підстави завжди знайдуться. В якийсь момент отець Головач зрозумів, що своєю працею своїм характером, своїм невмінням промовчати на несправедливість чи невідповідний характер служіння в Церкві, він перейшов комусь дорогу. В червні 2006 року на місце численних болісних ударів прийшов один, за яким і мав би статися нокаут. Отець Віктор отримав лист-копію звернення єпископа Петра Крика до архиєпископа Львівського Ігоря Возняка, в якому йшлося про те, що о. Головач як священик Львівської Архиєпархії не буде інкардинований в Апостольському Екзархаті (про що о. Віктор ніколи не просив), а
тому, коли буде поставлене питання скорочення числа духовенства Екзархату, матірна єпархія змушена буде прийняти його. В листопаді 2006 року з Канцелярії єпископа Петра Крика був також надісланий лист до владики Степана Хміляра, Єпарха Торонтонського, про те, що 2 травня 2007 року закінчується 5-річна душпастирська праця о. Віктора Головача в Апостольському Екзархаті й він може повернутися до своєї попередньої єпархії.

Отець Головач звернувся до єпископа з проханням відкликати своє рішення з огляду на шкільний вік його дітей. Але в цьому проханні було відмовлено. Як розповів отець Віктор, не погоджуючись з рішенням єпископа, він у письмовій формі розповів про свою ситуацію Конгрегації Східних Церков та Предстоятелю УГКЦ Патріярху Любомиру. Конгрегація Східних Церков у своїй відповіді фактично підтримала рішення владики, хоча компетентні знавці канонічного права визнали, що така позиція не є справедливою і не відповідає букві церковних законів. Офіційної позиції з цього питання провід УГКЦ не висловив.

Хто добре знав отця Віктора, його ревну працю душпастиря намагалися знайти для нього якийсь вихід. Одні йому пропонували переїхати до Києва, інші — до Канади. Труднощі адаптації, інша система навчання в школах, проблеми мови, все, що наражає дітей (15 і 12 років) на небезпеку нових психологічних травм, спонукало о. Головача відмовитися від пропозиції нового переїзду. Дуже прикрий досвід переїзду з Канади до Німеччини дався взнаки. Та й, зрештою, залишалася надія на торжество справедливости, зокрема з огляду на те, що справу взяв на розгляд суддя Мюнхенсько-Фрайзінського Ординаріяту (РКЦ). У розмові із суддею цього суду єпископ Петро Крик і його канцлер о. І. Мачужак підтвердили своє рішення, проте не змогли представити переконливих пояснень його причин. Коли ж суддя пробував вияснити, куди, властиво, дітися священику з родиною, єпископ і його канцлер запропонували священику Головачу переїхати в Айхштет і працювати там з українськими студентами в Орієнтальному коледжі. Коли ж представник суду звернувся з відповідним запитом, виявилося, що в самому Айхштеті про перспективу приїзду о. Головача ніхто не знав, а відповідно — ніхто й не очікував. Довірливий священик вже було погодився пуститися в нову дорогу.

В кінці 2006 року відбулася зустріч парафіян мюнхенської єпархії з єпископом Петром Криком, на якій парафіяни звернулися до єпископа з проханням залишити отця Віктора парохом. Проте розмова виявилася безрезультатною, а обіцяна наступна зустріч так і не відбулася. Обстаючи за своїм парохом, миряни звернулися до Апостольського нунція архиєпископа Ервіна Йозефа Едера в Берліні, кардинала Веттера, архиєпископа Мюнхена, кардинала Леймана, Глави Конференції Католицьких Єпископів Німеччини. Проте 18 вересня 2007 року з наказу єпископа Петра митрофорний протоєрей о. Віктор Головач склав обов’язки пароха. На парохії в Мюнхені є новий адміністратор — колишній сотрудник парафії о. Володимир Війтович. До праці на парохії в Мюнхені єпископ запросив ще одного священика, цього разу з України. Велика група мирян в протест на несправедливість, вчинену супроти священика, відмовилися брати участь у богослужіннях на парохії. Хтось пішов до православних, хтось до Римо-католиків…

Конфлікти між єпископами і священиками завжди були й будуть. Деколи це конфлікти між людьми, які віддано працюють для Церкви. Згадаймо хоча б біблійний конфлікт між Павлом і Марком. Інколи такі конфлікти навіть приносять користь. І тому суть не в самому конфлікті, а у способі його розв’язання. В ситуації єпископ-священик завжди сильнішою стороною буде єпископ. Але, мабуть, і відповідальність єпископа більша. Відповідальність за єпархію, парохії, мирян. І в тому числі також за священиків і їхні сім’ї. У своїх рішеннях можна керуватися різними мотивами, але основним критерієм мусить бути любов і добро ближнього.

Не знаємо до кінця мотивів, якими керувався єпископ. Може, навіть багато з них були виправданими. Але коли подивимось на результати рішень, з’являється багато сумнівів: невизначена доля священичої родини, розділена парохія, почуття розчарування і кривди серед мирян, негативна думка про Церкву в німецькому єпископаті і головне під сумнів ставиться євангельське твердження про те, що «жнива великі, а робітників мало» (Лк.10:2).

Мобінг у приватних та державних структурах призводить до неврозів, судових процесів, суїциду, в церковних до розчарування та втрати довіри до церковної влади. Справа, здавалося б, закрита, але як промовляти до людей, які знають про історію поневірянь о. Головача і його родини не з журналу «Патріярхат», а в усіх її далеко не вичерпаних у цій статті нюансах та подробицях?

Тетяна Луцик, Богдан Трояновський

Короткі історії «Свічада»

20-літтю видавництва присвячується

Інколи дивує, як дріб’язкові на перший погляд речі здатні утверджувати велике. Співпрацювати з Христом може кожен, кожен для цього обдарований певним талантом… Хочемо представити досвід видавництва «Свічадо» як один з прикладів того, коли бажання праці здатне знайти сприятливий грунт. Не вважаємо за потрібне привертати увагу читача до «зручних» висновків. Просто разом з ним питатимемо інших. Спершу пропонуємо розмову з Богданом Трояновським, директором видавництва «Свічадо», яке в листопаді відзначило своє 20-ліття.

З Любліна до Львова

Кор.: Пане Богдане, розпочнемо з «люблінського періоду» видавництва…

Богдан Трояновський: У 80-х роках українці, переселені до Польщі після акції «Вісла», були розкинені по цілій країні. Ми виростали в нелегких умовах, у атмосфері своєрідного дуалізму вартостей і постав моральних. Державна політика заохочувала ворожість будь-яких проявів українськости. Та потрібно сказати і про позитиви польської школи патріотизму й гуманістичних вартостей.

У такому середовищі зародилося прагнення української молоді в Польщі робити щось корисне для своєї Церкви та України. Особливо часто такі настрої проявлялися в Любліні, де у 80-х роках навчалося багато української молоді. В цей час я навчався в Люблінському Католицькому Університеті. Після закінчення навчання частина студентів Люблінського Католицького Університету та Люблінської Духовної Семінарії почали видавати журнал під назвою «Свічадо».

Кор.: Як сприйняли журнал українці в Польщі і який попит був на нього?

Б. Т.: Хоча журнал був досить скромним, проте реакція на нього була позитивною. Після виходу перших чотирьох номерів, редакції допомогли технікою. Тоді ми почали видавати книги, брошури… У Любліні ми видали близько десяти книг.

Коли в 90-х роках змінилась ситуація в Україні, ми переїхали до Львова, бо розуміли, що нема потреби видавати літературу для українців у Польщі. Звичайно, нам допомагали і з Риму, і особливо студити в Україні. З другої половини 1992 року «Свічадо» розпочинає свою діяльність як видавничий відділ Монастиря Монахів Студитського Уставу у Львові.

«Свічадо» сьогодні

Кор.: Яке місце займає видавництво на українському ринку сьогодні?

Б. Т.: Видавництво є досить «дивною» структурою. Питання стоїть так: воно є релігійною організацією чи видавництвом?

З одного боку, його мета — євангелізаційно-катехитична: поширення християнських цінностей. З іншого боку, ми видаємо літературу, пресу. В такому контексті «Свічадо» є явищем міжвидавничо-релігійним.

Ми ще не збанкрутували — це свідчить про те, що наші книги користуються попитом (сміється). Намагаємось видавати таку літературу і таким накладом, щоб її можна було продати. Окрім того, нещодавно у Тернополі розпочала свою діяльність мультимедійна студія «Свічада». Випускаємо фільми катехитичного характеру для дітей та дорослих, також готуємо релігійні пісні…

Кор.: Чи виокремлює для себе «Свічадо» певну авдиторію, на яку орієнтує свої видання?

Б. Т.: Наша література розрахована перш за все на людей, які вже є при Церкві. Але ми хотіли б вийти на ширше коло, бо насамперед лікують хворих, а не здорових; хотіли б іти до людей, які є найменш забезпеченими.

Ми видаємо книги про алкоголізм, наркоманію, які для суспільства є вкрай потрібними, але на комерційному рівні — досить сумнівними. У нас також є література, що не розрахована на якусь конкретну авдиторію. Наприклад, книжечки Бруно Ферреро можуть читати і діти, і священики, і світські люди, і навіть атеїсти.

Кор.: Як представлена у видавництві дитяча література?

Б. Т.: Для дітей ми видаємо журнали «Зернятко» і «Сто талантів». Журнал «Зернятко», зокрема, ми перейняли від студитів. Його наклад від трьох тисяч зріс на сьогодні до 40-45 тисяч. Тепер ми почали видавати різні казки, цікаві історії до свят Миколая, Різдва, Великодня. Ланка дитячої літератури побудована на християнських цінностях допомагає визволитись від певних зовнішніх стереотипів, які пропагує світ.

Кор.: Як сьогодні розвивається співпраця «Свічада» з українськими авторами? Яка пропорційність між перекладними та власне українськими творами?

Б. Т.: Близько двох третин книг є перекладними, решта — твори українських авторів. Коли видавництво з’явилося в Україні, знайти добрих спеціялістів, наприклад, з богослов’я було дуже важко. Тому на перших етапах якісну літературу ми могли знайти лише за кордоном.

Та попри це не можемо оминути таких постатей, як Андрей Шептицький, твори якого ми також видаємо. Ми вже видали книги і таких українських авторів, як Ірина Фаріон, Віра Манько, Ніна Федорчук, Олег Романчук. Хочеться, щоб кількість українських авторів зростала, але я думаю, що потрібен певний час, аби український автор «дозрів».

Кор.: Як видавництво реалізовує свою продукцію? Чи охоплюєте всю Україну?

Б. Т.: Близько 70% нашої літератури залишається на Західній Україні, оскільки тут добре функціонує Церква. На Сході України поширюємо свої видання переважно за допомогою парафій, які там з’являються. Тепер наш осередок є в Києві. Сподіваємось, великий осередок буде при новому соборі Воскресіння (УГКЦ) у столиці. Ми маємо досить відчутну підтримку нашого Патріярха Любомира Гузара та владики Богдана Дзюраха.

Філософія видавництва

Кор.: Як «Свічадо» вирішує питання конфесійности авторів?

Б. Т.: «Свічадо» від початку поставило собі за мету бути видавництвом екуменічним. Незважаючи на те, що видавництво функціонує при Греко-Католицькій Церкві, воно не боїться літератури православної, протестантської, якщо це добра література. Наше завдання не полягає в тому, щоб навертати православних чи протестантів на істинну віру, а щоб спільно шукати Бога, разом працювати на благо своєї країни, допомагаючи людям, що є поза Церквою.

Кор.: В історії «Свічада» переплелися національні та християнські цінності. Як Ви оцінюєте можливість їхнього поєднання?

Б. Т.: Я вважаю, що не можна бути добрим християнином, щоб не любити своєї сім’ї, родини, своєї Батьківщини. Любов до своєї країни є християнською любов’ю. Водночас я переконаний, що не можна любити свою державу, не люблячи Бога.

Але слід зауважити, що любов до свого народу не є ненавистю до інших народів. Щоправда, інколи виникає потреба самозахисту. Наприклад, сьогодні в українському суспільстві відчутна агресія з боку російської псевдокультури. Тому ми видаємо також літературу культурологічного характеру — уже видали книгу про писанку, де широко представлена українська традиція писанкарства. Готуємо до друку дуже цікаву книгу під назвою «Обряди і страви Свят-вечора».

Кор.: Чи бачите Ви сьогодні певні зміни в українському суспільстві? Який шлях, на Вашу думку, є найбільш продуктивним для України?

Б. Т.: Це слід розглядати в контексті розвитку цивілізацій, культур. Мені подобається теорія французького філософа і богослова Тейяра де Шардена, який сформулював концепцію еволюційного розвитку суспільства. За цією концепцією, еволюція починається від Бога і Богом завершується. Усе починається від того, що Бог створив на початку, і природнім шляхом до нього прямує.

Я думаю, що Україна повинна будувати своє суспільство на основі споконвічних християнських цінностей. Дуже важливим також є творчий розвиток кожної особи, усвідомлення нею своєї відповідальності за цей розвиток…

Думки з приводу

Мирослава Прихода, доцент кафедри мови ЗМІ факультету журналістики ЛНУ ім. І.Франка

«Свічадо» сильне, насамперед, людьми, які там зібрались, які творять нову корпоративну етику та культуру. Видавання релігійної літератури, яке «Свічадо» розпочало у Львові 15 років тому, було чимось неймовірно новим і несподіваним для тодішнього зрадянізованого українського суспільства. Тому на початку виникало багато проблем, зокрема, мовних, термінологічних. Та попри це видавництво поступово давало українському суспільству літературу рідною мовою, яка знайомила його з правдами християнства. Мені дуже приємно, що «Свічадо» видає книжки за проєктом найновішої редакції українського правопису. Своєю поставою видавництво повертає українській мові її українськість, а українцям — дозволяє глибше пізнати свою ідентичність. Видавництво «Свічадо» — це ще й справді духовний осередок, що дає можливість для прогресивного й модерного сприйняття світу, Бога і Людини.

Тарас Тимо, магістр богослов’я, директор бібліотеки УКУ

Для мене завжди залишається великим питанням: чи читач має формувати репертуар видавництва, чи видавництво має формувати смаки читача? В Україні репертуар релігійної літератури є вкрай бідним. Велику частину того, що пропонують, наприклад, книжкові гуртівні, становить низькопробне чтиво. Така ситуація тому, що люди саме ці книжки і купують чи тому, що видавництва нічого іншого не пропонують? «Свічадо» зосереджується на літературі популярній, розрахованій на різні соціяльні групи. Дуже добре, що таку літературу видають. Та проблема полягає в тому, що на сьогодні в Україні не виходить ніяка інша релігійна література, а якщо й виходить, то її рівень ще недостатньо високий. Звичайно, хотілося б бачити серйознішу літературу й у репертуарі «Свічада». Я не кажу вже про суто наукову, призначену для спеціялістів з богослов’я, але хоча б науково-популярні видання, яких є обмаль. Хоча, звичайно, «Свічадо» має право вибирати свій профіль, навіть вузькоспеціялізований, і йти ним.

Матеріял підготували Лідія Губич, Тетяна Луцик

Рубрики

Свіжий номер

2(508)2025

Час ставати сильнішими

Богдан Трояновський

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку