Лідія Купчик

2014 рік наповнений як драматичним сьогоденням, так і надзвичайно вагомими ювілеями:200-ліття від народження українського Генія та Пророка Тараса Шевченка, 100 років від створення Легіону Українських Січових Стрільців, 70 років від утворення Української Головної Визвольної Ради, 70 літ відходу до Господа нашого видатного Митрополита Андрея Шептицького, 25 літ виходу з підпілля Української Греко-Католицької Церкви, яка стійко й жертовно обороняла західних українців від ворожого антиукраїнського й безбожного впливу…

Такі дати освячують наше сьогодення, сповнене такого ж драматизму та разом із тим героїзму.

Поміж визначними ювілеями ясніють соті роковини від народження блаженного священномученика Романа Лиска. 100 літ тому прийшов він у світ, щоб стати самовідданим українським душпастирем, якому доля повеліла бути мучеником за віру й Україну. А в 2001 році він зайняв місце серед сонму беатифікованих блаженних священномучеників Української Греко-Католицької Церкви.

Цього року відбулося кілька урочистих святкувань 100-ліття блаженного Романа Лиска, особливо в місті Городку, де він народився і звідки його повели на дорогу мучеництва.

І ось цього ювілейного року, мовби на запрошення ювіляра, пішла до Царства Небесного його вірна дружина Неоніля Лиско – людина нелегкої долі та надзвичайно доброго й  благородного серця.

Спокійним, навіть якимсь світлим був цей перехід у інший світ Неонілі Лиско, як і сама її постать, що попри тернистий життєвий шлях відзначалася внутрішнім спокоєм та гідністю. Вона, залишившись у молодому віці вдовою з трьома дітьми, показала зразок мужності, незламності, надзвичайної працьовитості й самопожертви.

Тож пом’янімо цю достойну Українку!

Народилася вона 5 травня 1922 року в селі Заднишівка Скалатського району Тернопільської області в родині отця Матвія Гуньовського і Олени з Гапіїв. У 1938 році закінчила гімназію сестер-василіянок у Львові і вийшла заміж за молодого теолога Романа Лиска, сина отця Володимира Лиска та Івани з Цегельських.

У 1939 році Митрополит Андрей через складну політичну ситуацію відклав плановане висвячення Романа Лиска і порадив тимчасово влаштуватись на вчительську працю. Неоніля Лиско вчителювала разом із чоловіком у селах Побіч і Колтів Золочівського району.

28 серпня 1941 року Роман Лиско був рукоположений на священика. Душпастирював у селах Колтів і Белзець на Золочівщині, а їмость Неоніля стала зразковою дружиною та матір’ю. Вона народила четверо дітей: Олександра (1940 р.), Любомира (1941 р.), Звениславу, (1944 р.) і Христину (1947 р.)

З 1945-го почались переслідування репресивною совєтською владою цієї гарної родини за те, що Роман Лиско відмовився перейти на православ’я. Постійні утиски, обшуки і нарешті заборона відправляти в церкві та закриття її.

Родина переїхала до Городка, але це не врятувало Неонілю від тяжких випробувань. У 1948 році померла її доня Христя, а 9 вересня 1949-го був заарештований чоловік, і більше вона його не бачила. Залишилась сама з трьома дітьми без засобів існування…

І саме в цей важкий час виявилась велика сила духу цієї матері, її незламність та працьовитість. У надзвичайно тяжких психологічних і матеріальних обставинах пані Неоніля пішла вчитись на курси медсестер, одночасно заробляючи уроками музики в музичній школі. Закінчивши півторарічні медичні курси, працювала медсестрою в лікарні і здобула визнання як добросовісний та кваліфікований працівник, була операційною сестрою. Але оскільки платні медсестри бракувало на утримання трьох дітей, то й далі працювала в музичній школі. Хоч була музично обдарована і мала добру підготовку, почали закидати їй, що не має радянського документа про музичну освіту. Вступила у Львівську музичну школу для дорослих, раз на тиждень залишала дітей самих, їхала до Львова і весь день проводила в цій школі. Покидала дітей сплячими і верталась, як уже спали, але потрібне свідоцтво здобула.

Відчайдушно дбаючи про дітей, багато енергії тратила, щоб довідатись про долю свого чоловіка. Разом із матір’ю та сестрою отця Романа оббивали пороги прокурорських кабінетів, але марно. Аж у 1956 році прийшло офіційне повідомлення з прокуратури, що Роман Лиско помер у тюрмі в 1949 році від хвороби серця (35-річний чоловік, який ніколи ні на що не хворів!) і посмертно реабілітований. Не хотілось вірити в це…

Не раз Неоніля Лиско могла вийти заміж вдруге. Її шанували за порядність, інтелігентність, працьовитість, достойні люди пропонували їй, 30-40-річній вдові, свою руку. Та вона навіть не припускала такої можливості. Посвячувала себе лише дітям…

Можливо, жевріла глибоко в серці надія, що ще десь живе її чоловік?.. Чи прагнула й мертвому йому берегти вірність?..

З Божою поміччю Неоніля Лиско виростила і гарно виховала своїх дітей. Сини закінчили інститути, дочка здобула музичну освіту, почала вчителювати у музичній школі. А їй самій Господь дарував довге життя. Дочекалася шестеро внуків і семеро правнуків. З любов’ю посвячувалася їм, безвідмовно допомагала всім потребуючим як досвідчена медсестра.

З 1964 року жила з дітьми у Львові.

Фактично пані Неля ніколи не жила для себе, завжди турбувалася про інших, являючи при цьому зразок уособлення всіх християнських чеснот.

Характерною рисою Неонілі Лиско була велика пристрасть до музики, що викликала подив і захоплення всіх, хто знав її. Кожну вільну хвилину вона сідала за фортеп’ян і грала з великим натхненням та хистом. У 90-літньому віці ця пані, значно недобачаючи й недочуваючи, грала прекрасно. Пам’ятала безліч релігійних, народних, стрілецьких і повстанських пісень, а також могла на слух відтворити нові сучасні мелодії. І хоч природа брала своє, здоров’я і сили вичерпувалися, життєва енергія згасала, музика з нею була до останніх днів. Буквально ще три дні перед своєю кончиною пані Неля, з певним зусиллям підійшовши до фортеп’яна, з приємністю награвала улюблені мелодії.

7 листопада Неоніля Лиско відійшла до Господа в сні, тихо й покірно, як і прожила своє нелегке життя.

Врочисто та побожно проводжали її в останню путь рідні, друзі та знайомі. Благоговійно відправляли похоронні богослужіння численні священики. Мовби компенсуючи кричущу несправедливість, що не мав похорону її чоловік (дотепер не відомо, як згинув і де поділи його тіло люті кати, що вкоротили йому віку в тюрмі на Лонцького), з великою побожністю проводжали до Господа дружину блаженного священномученика Романа Лиска.

Чотири священики на чолі з отцем Юрієм, парохом храму святого Климента Папи, до якого належала покійна, відправили парастас у домівці Неонілі Лиско, де три сестри-монахині чудовим співом супроводжували відправу. Наступного дня чин похорону було звершено в церкві святого Володимира (капеланському храмі Лісотехнічного університету), де богослужіння супроводжувалося гарним співом семінаристів. Опісля домовину з покійною в супроводі ескорту автомобілів перевезли до міста Городка, в якому Неоніля Лиско прожила значну частину свого життя.

А вже у Городку, в храмі Преображення Господнього, чекали восьмеро священиків із Городоччини, численні городківчани, багато з яких знали і пам’ятали покійну. Приїхали й родичі з Кам’янки-Бузької. Після врочистого богослужіння процесія з домовиною та хоругвами, які несли скаути куреня імені блаженного Романа Лиска, пройшли містом до городоцького цвинтаря. Там біля величного хреста, встановленого на честь блаженного священномученика Романа Лиска, знайшла місце спочинку його вірна дружина Неоніля. А душа її, сподіваємось, нарешті з’єдналася з душею чоловіка-мученика.

Вічная пам’ять!

Кожен ювілей спонукає до певної задуми, погляду назад, аналізу конкретного відрізку часу, пройденого особою чи спільнотою людей. Ювілеї доленосних подій і видатних людей вимагають особливо вдумливої застанови, яка може і майбутній шлях освятити.

Рік 2014-ий багатий на знаменні ювілеї, зокрема Українська Греко-Католицька Церква святкує 25-ліття виходу з підпілля. Вихід у 1989 році УГКЦ з підпілля був передумовою на шляху до незалежності України та явив світові славні імена тих, хто зберіг духовні цінності українського народу в часи панування безбожної тоталітарної комуно-московської системи, тих, хто мусив і життя покласти на вівтар свободи віри й України.

У 2001 році Папа Іван Павло ІІ під час свого візиту в Україну проголосив беатифікацію блаженних слуг Божих – мучеників Української Греко-Католицької Церкви ХХ ст. Церквою офіційно встановлено день соборного вшанування священномученика Миколая Чарнецького та 24 співмучеників, жертв совєтської системи, а також отця Омеляна Ковча, жертви німецького фашизму – 27 червня.

Однак соборне вшанування дещо затирає пам’ять про кожного окремого святого. А вони повинні бути відомі якнайширшому загалу вірних, адже кожен із них є благодатним джерелом найвищих духов‑ них цінностей та зразком жертовного служіння Богові й Україні. Тому дуже важливо є гідно відзначати особисті ювілеї кожного з них.

14 серпня виповнилось 100 років з дня народження блаженного свя‑ щенномученика Романа Лиска, якого в 1949 році безбожні енкаведисти закатували у львівській тюрмі на Лонцького.

«Затрубіть трубою, ангелилики,

Смертію святою гине смерть навіки»

Це слова з пісні, яку в 1948 році склав отець Роман Лиско для своїх парохіян зі села Дроздовичі на Львівщині. Чи знав тоді цей молодий, енергійний і талановитий свя‑щеник, що то останній рік його життя? Чи знав, що невдовзі йому доведеться стати мучеником за віру, що і його смерть наповниться святістю, яка живитиме Українську Греко-Католицьку Церкву? Мабуть, не знав, але завжди був готовий віддати життя за віру, за Бога, за Україну.

Народився Роман Лиско 14 серпня 1914 року в місті Городок. Син відомого на той час душпастиря і просвітителя отця Володимира Лиска, декана Золочівського, та внук уславленого отця-шамбеляна Михайла Цегельського, декана Камінецького, він з юних літ не мислив себе поза священичим саном.

Уже під час навчання в Львівській богословській академії проявились його непересічні здібності, енергія і талант до наукової праці. Будучи теологом, він друкував свої реферати і розвідки у церковно-суспільному часописі «Нива». Його однокурсник отець Степан Харина незадовго до смерті згадував, що Роман Лиско був першим учнем серед однокурсників і улюбленцем отця-ректора Йосифа Сліпого. А Роман Дурбак, репресований священик-поет, захоплено оповідав, що отець Роман Лиско мав неабиякий поетичний хист. Особливо згадувалась йому Романова віршована поема про Богоматір Марію.

Та найбільше Роман Лиско тяжів до безпосередньої праці з людьми, особливо з молоддю. У час вакацій працював із Марійським товари‑ством на парохії свого батька, керував хором, виголошував лекції та реферати, організовував аматорські вистави тощо.

У 1938 році закінчив теологію і одружився з Неонілею Гуньовською, дочкою пароха села Махнівці на Золочівщині. Коли настав час большевицької окупації («перших совєтів» – як кажуть в народі), Митрополит Андрей відклав заплановане висвячення Романа і порадив йому якийсь час повчителювати. Працював разом зі своєю дружиною у школах сіл Побіч і Колтів Олеського району.

28 серпня 1941 року був рукоположений на священика і призначений завідателем парохії села Колтів Оліївського деканату. В 1944-ому Романа Лиска призначили парохом села Белзець Золочівського району, де він пробув до 1948 року.

Настали роки насильницької ліквідації Української ГрекоКатолицької Церкви. Відмовившись «підписати православ’я», тобто перейти під юрисдикцію Московської Православної Церкви, отець Роман Лиско зазнавав утисків і переслідувань. Йому не раз погрожували револьвером. Нарешті заборонили відправляти в церкві та закрили її. Добрі люди застерегли, що його мають арештувати…

Переїхав з родиною до Городка, де став нелегальним сотрудником отця Малецького, який, хоч і «підписав православ’я», духом був вірний рідній Церкві. Отець Роман Лиско з дозволу отця Малецького без офіційного призначення відправляв у церквах Дроздовичів і Братковичів, таємно йшов зі Святими Тайнами до потребуючих, якими часто були учасники підпільної боротьби проти совєтських окупантів. Не раз їздив радитись до отця Хмільовського у село Мшана. Очевидно, визнавав його старшинство, коли всі владики вже були арештовані (потім залізничні квитки до Мшани, якими бавились синочки отця Романа, енкаведисти під час обшуку забрали як «доказ вини»).

9 вересня 1949 року отець Роман Лиско був арештований і кинутий до тюрми на Лонцького у Львові. Рідні встигли зробити йому кілька передач, але потім на півроку заборонили передачі всім в’язням. Настав період терору, нібито зумовленого убивством Ярослава Галана. Довгі місяці родині не вдавалось нічого дізнатись про долю отця Романа.

І коли 31 травня 1950 року знову прийняли для нього передачу, то на звороті супровідної картки був підпис, зроблений чужою рукою. На спробу рідних довідатись, що сталося з отцем, відповіді не було і передач більше не приймали. Відтоді родина нічого не знала про нього, а троє малих дітей відчули себе сиротами. Звернення у різні інстанції не давали ніяких результатів, марно оббивали прокурорські пороги мати і старша сестра – їм або не відповідали на запити, або ж верзли нісенітниці на кшталт «післаний на війну до Кореї».

Лише 20 лютого 1956 року після звернень у високі московські інстанції прийшло повідомлення з Прокуратури СССР, «что по делу Лыско Романа Владимировича, умершего 14 октября 1949 г. от паралича сердца, прокуратурой Львовской области произведено дополнительное расследование, и дело Лыско Р. В. 26 декабря 1955 г. прекращено не за смертью обвиняемого, а за недоказанностью обвинения. Таким образом Лыско считается реабилитированным».

Явно неправдивою є дата смерті отця Лиска, оскільки деякі колишні в’язні потім стверджували, що бачили його в тюрмі через кілька місяців по тому. А щодо причини смерті, то можна лише здогадуватись, від чого помер 35-річний чоловік, колишній пластун і спортовець, який не лише ніколи не мав проблем із серцем, а взагалі чудове здоров’я.

Ширились чутки, що молодий отець Роман збожеволів від тортур і співав у тюрмі на повен голос псалми. Чутки ці були такими достовірними, що його сестра Володимира роками їздила по психіатричних лікарнях, шукаючи брата, але ніде не знайшла. Також казали, що його живцем замурували в стіні. Один із колишніх співкамерників оповідав, що одного разу їх усіх вивели з камери, залишивши там лиш отця Лиска. Другого дня їх повернули в ту камеру, але його там більше не було…

Отож, донині ніхто достеменно не знає, як і коли загинув цей душпастир, який міг би ще довго й добре служити Богові та людям, та де його поховано. Певним є лиш те, що нікого він не видав та не порушив священичої присяги. За це й загинув у тюрмі як мученик.

P. S. У Львові зараз мешкають вдова отця Романа Неоніля, 1922 р. н.; син Любомир Лиско, доцент Лісотехнічного університету, з родиною; дочка Звенислава Карп’як, педагог музичної школи №8, з родиною. Син Олександр помер у 1995 році. В Києві живе його син Роман Лиско, у м. Надвірна Івано-Франківської області – дочки Люба і Олена.

Лідія Купчик