Лідія Мідик

Соціальний мир

Закінчення. Початок у попередньому числі.

Розрив і навіть відсутність спілкування між бідними та багатими, особливості світогляду «покоління Z», прихована бідність – це лише вибрані характеристики, що впливають на суспільну реальність як у глобальному, так і в українському вимірах. А маємо ж іще війну… Про наслідки названих чинників і зміни акцентів у соціальній роботі в таких умовах говоримо у другій частині інтерв’ю з президентом Міжнародного благодійного фонду «Карітас України» Андрієм Васьковичем.

– Бідність завжди має свої глибинні причини, проте в різних країнах і на різних контитентах вони інші. Якими є ці причини в Україні?

– Корупція є глибинною причиною, бо корупціонер ставить себе на перший план, спотворює ставлення до інших людей. В Україні однією з глибинних причин певного егоїзму може бути Голодомор, коли людина була змушена думати тільки про виживання своє і своєї сім’ї, не могла думати ширше, не могла думати про розвиток цілого суспільства. Голодомор змушував людину до екзистенційного мінімуму – забезпечити себе і свою сім’ю. Це причина тих соціальних відносин, які маємо сьогодні в Україні.

Бідність не є українським феноменом. Егоїзм людини, коли вона дивиться тільки на себе, притаманний усім націям. Егоїст не бачить, що цей егоїзм не йде йому на користь. Люди не бачать, що жити в країні, де є внутрішній мир, соціальний мир, розвиток для всіх, краще, аніж в країні, де цього нема.

Якщо порівнювати Німеччину й Америку в плані розриву між бідністю і багатством, то можна побачити, що у США людина живе добре, якщо добре працює, має багато благ. Але там тепер є такі міста, в яких середній клас вже не може жити (наприклад, Нью-Йорк чи Сан-Франциско), а мусить переїздити на периферію чи до інших штатів. Із тим теж пов’язаний феномен виникнення ресторанів самообслуговування для дуже багатих людей. Там дуже професійні кухарі, але нема офіціантів, бо надто дорого їх утримувати. Обслуга мала б отримувати близько 120 тисяч доларів на рік, щоб могти в цих містах прожити, а це подорожчання меню і відхід частини клієнтів.

– До чого такий розрив може призвести?

– Поляризація суспільства є небезпекою для всіх. Я зростав у Західній Європі. У 1960-1980 роках там був видимий такий загальнодержавний консенсус щодо деяких питань, на який пішли всі політичні рухи, навіть якщо в чомусь іншому не мали згоди. Тепер бачимо зрив такого загального консенсусу. Колись різні партії, навіть ідеологічно протилежні, були зближені до центру, тобто керували правоцентристи і лівоцентристи. Це були альтернативи. Сьогодні є партії більш екстремні. Сьогодні відіграють більшу роль не категорії старих ідеологічних відмінностей «ліві – праві», а етнічні приналежності. І це поляризує. Бо, наприклад, якщо я належу до однієї етнічної групи, то це означає, що я відрізняюся від іншої і хочу, щоб для моєї групи, мого прошарку суспільства робилося більше, щоб він був краще забезпечений.

– У майбутньому буде важче допомагати убогим, виходячи з того, що підростає «покоління Z», яке більше дивиться у гаджети, аніж на людей довкола. Чи є загроза, що це покоління стане нечутливим до людських проблем і потреб?

– Дійсно, ми не знаємо, який ефект матимуть соціальні мережі в майбутньому, і не до кінця знаємо, як це впливає на сьогодення. Діти виростають зі смартфонами в руках, а це інший тип спілкування, ми не можемо навіть зрозуміти цього. Це новий феномен, з яким доводиться жити.

– Перед виборами активно поширювали тезу «кінець епохи бідності» як своєрідне програмне завдання кандидата в президенти Володимира Зеленського. Та й сам він говорив про те, що дбатиме про повернення трудових мігрантів на батьківщину. Проте, мені здається, Україна останніми роками не бідніє, а навпаки – багатіє.

– Я такої ж думки. Якщо говорити про трудову міграцію, то це люди, які хочуть жити по-іншому. Це найактивніший прошарок суспільства, а не найбідніший і найбезпорадніший, який виїжджає тому, що не знає, як далі жити. Це ті люди, які знають, як далі жити. Вони вирішили піти на цей крок – емігрувати або виїхати хоча б на якийсь час. Але щоб виїхати в якусь країну, треба бути ініціативним, відважним, розумним, вміти щось організувати. Декому це не вдається, але більшість тих, що виїхали, вчать мови, готові інвестувати в своє майбутнє, щоб забезпечити себе і свою сім’ю. Однак це не найбідніші.

Утім бачимо певний розвиток, маємо просто проблему об’єктивної оцінки того, де ми пе- ребуваємо. За офіційними даними Україна – найбідніша країна Європи, але якщо ми вийдемо з цього офісу (Ред – в Києві) і подивимося довкола, то засумніваємося в такому висновку. Я не маю враження, що українці найбідніші в Європі. Та оцінка рівня убогості базується на офіційних даних, а наша економіка великою мірою є тіньовою. Маємо мільйони українців, які надсилають в Україну з-за кордону кошти, що не оподатковуються, маємо підсобні господарства, які не входять до офіційної статистики, маємо сім’ї, які дають собі раду завдяки сукупному доходу. І ще один український феномен, який впливає на рівень бідності чи навпаки: ми є країною власників нерухомості. У Німеччині свою власну нерухомість мають близько 50% населення, решта орендує. Якщо людина соціально дуже слабка, але має своє помешкання, вона вже дасть собі раду, а якщо ні, то це велика проблема. Тобто нема чіткого окреслення, що є бідністю в Україні.

З другого боку, люди перебувають в дуже складних обставинах. Працюючи в «Карітасі», ми це бачимо на власні очі. Це перш за все пов’язане з війною: у нас понад 1,5 мільйона переселенців, а ще ті, що живуть у так званій буферній зоні. Ми працюємо з двома категоріями і бачимо, яка там тяжка ситуація. Там абсолютна бідність. Вони мають свої хати, але не можуть обробити поле, бо воно заміноване. Всі молодші за 60 років виїхали, залишилися тільки літні люди. Якщо вони хворіють, їх нікому доглядати, вони помирають, бо не хочуть бути тягарем для сусідів. Трагічні історії…

– Чи зміщував за останні 20 років праці «Карітас» акценти допомоги, якщо не брати до уваги проблеми, породжені війною?

– Так, вони трішки зміщуються, а разом із тим змінюються підходи. Основні напрямки роботи «Карітасу» – такі як, до прикладу, домашня опіка літніми людьми не змінюються, бо й надалі існує потреба в цьому. Ми маємо можливість цю програму утримувати з коштів, які надходять з-за кордону, а також із державних коштів.

Друга наша програма називалася «Допомога дітям у важких життєвих обставинах». Почали ми її з праці із дітьми вулиці, але цей феномен змінився. У 2004 році запрацювали великі державні програми, спрямовані на вирішення цього питання. Було підкріплення державними програмами прийомних, фостерних сімей. Почала змінюватися ситуація з державними інтернатми, з дітьми почали по-іншому працювати, вони перестали втікати. Це вплинуло на наші підходи. Колись ми мали програми мобільних соціальних центрів для дітей вулиці, бо вони не могли відвідувати звичайні центри. Там їх годували, намагалися створювати для них перспективи виходу з важких ситуацій.

Колись, якщо ви йшли Києвом, то могли часто зустріти дітей вулиці, навіть дуже малих від чотирьох до шістнадцяти років, які нюхали клей і жебракували. Завдяки зміні державної політики і великим зусиллям громадянського суспільства цю проблему вдалося значною мірою вирішити. Тому ми в «Карітасі» теж почали змінювати наші підходи: акцентуємо тепер на праці з проблемними сім’ями, щоб їх стабілізувати, на допомозі середовищу, в якому дитина може виховуватися поза сім’єю, наприклад, у інших родичів. Багато працюємо превентивно, щоб запобігти потрапляння дітей у важкі ситуації.

Працювали і працюємо в сфері медіації – поборюємо негативні наслідки міграції. Багато «Карітасів» у світі працюють з трудовими мігрантами, які приїжджають з України. А «Карітас» в Україні працює з їхніми дітьми, які залишаються тут. Вони, хоч і забезпечені матеріально, потребують додаткової уваги, бо позбавлені батьківської турботи. Є проблема людей, які повертаються з неуспішної трудової міграції. Ми мали проєкти запобігання торгівлі людьми, психологічної та медичної реабілітації жінок, яких змушували до заняття проституцією за кордоном і які повернулися додому. Міграційна тема є однією з наших пріоритетних. Інша сфера – праця з людьми із особливими потребами, оскільки дуже часто їхні сім’ї навантажені постійною опікою. Ми створили центри, в яких вони можуть перебувати впродовж дня, займатися рукоділлям або творчістю.

– Чи змінилася за ці роки географія діяльності «Карітасу»?

– Звичайно. Але тут є така річ, що до 2013 року ми мали більшість осередків там, де є греко-католицькі єпархії, тобто на заході України, бо «Карітас» прив’язаний до церковної структури. Зараз маємо 13 єпархіальних чи екзархальних центрів. Основні осередки були у Львові, Києві, Одесі та Донецьку. В Донецьку був дуже сильний, активний «Карітас» до початку війни. Діяв ще, здається, до 2015 року. Потім ми евакую- вали працівників до Івано-Франківська, а згодом до Дніпра, який належить до Донецького екзархату. Цей осередок і далі активно працює як «Карітас-Донецьк» у Дніпрі.

Після початку війни був створений Харківський екзархат, і ми створили «Карітас-Харків» та разом із осередками «Карітас-Одеса» і «Карітас-Донецьк» (у Дніпрі) почали працю над подоланням наслідків війни. Їздимо звідти в буферну зону, працюємо з внутрішньо переміщеними особами.

Воєнні події та гуманітарна допомога, яку потрібно було надавати, змінила «Карітас». До війни ми мали приблизно 350 штатних співробітників, а потім ця цифра зросла до 1000. На сході маємо близько 20 центрів: у Краматорську, Маріуполі та менших містах. Із 2014 року від крили перші програми допомоги внутрішньо переміщеним особам із Криму, які переїхали в Західну Україну. Зі зростанням кількості внутрішньо переміщених осіб зі Східної України ми надали допомогу більш ніж півмільйону людей, а це понад 30 мільйонів євро.

– Якщо не брати до уваги війну і проблеми, породжені нею, в якій частині України потребують допомоги «Карітасу» більше?

– Потреба в допомозі усюди велика. Збільшивши кількість своїх співробітників, ми теж побачили, що, незважаючи на війну, наша допомога є потрібною. В Німеччині у «Карітасі» близько 650 тисяч штатних працівників. Це найбільший працедавець після німецького уряду. «Карітас» діє у всій соціальній сфері: лікарні, діє у всій соціальній сфері: лікарні, дитсадки, домашня опіка, будинки для літніх людей тощо. Очевидно фінансує це державна система соціального забезпечення. Наприклад, для домашньої опіки є окреме страхування, щоб люди на схилі літ могли мати опіку. Питання, як ми в Україні будемо це вирішувати.

– Гарний приклад співпраці держави і Церкви.

– Так. Це той же принцип субсидіарності. Ви знаєте, в Німеччині нема державних соціальних установ, є комунальні, міські структури, є церковні (католики мають «Карітас», а протестанти «Дияконію») і комерційні структури. Церковні структури більш привілейовані, аніж інші. І це тому, що, наприклад, «Карітас» береться за найтяжчі випадки, які вимагають більше праці, але не дають більшого доходу. За ці випадки комерційні структури не хочуть братися. «Карітас» почувається відповідальнішим за людей як церковна організація, бо дбає не тільки про комерційні моменти. Але, наприклад, у Франції «Карітас» є волонтерською структурою, в якій теж задіяні сотні тисяч людей.

– Що вас, пане Андрію, особисто вражає при зустрічі з бідними в Україні?

– У нас є «невидима» бідність. Якщо ми зустрінемо вбогу людину на вулиці, то не побачимо за зовнішнім виглядом, що вона потребуюча. Вона старається, щоб ніхто не знав про її нужду. А коли прийдете до неї додому, то побачите, що в неї нічого нема. До прикладу, ліжок для всіх дітей. Вони сплять на зіставлених кріслах, недостатньо харчуються. Уявіть собі стан людини, яка розуміє, що не може дати своїм дітям розвитку! В деяких частинах буферної зони (про це пишуть організації від ООН, які моніторять ситуацію) батьки забирають дітей зі школи, бо не можуть забезпечити всім необхідним, щоб вони могли вчитися. Це страшні ситуації для ХХІ століття. Зростає проблема проституції через бідність. Літні люди змушені приймати неймовірне рішення: що купити – ліки чи харчі? Це рішення бідності, це неможливість забезпечити базові потреби, а не якісь додаткові потреби. Це те, про що ми в Україні, на жаль, замало знаємо…

Розмовляла Лідія Мідик

Слово про закон і благодать

Держава і Церква – окремо, попри те що дуже близько. У кожної своя вертикаль влади, закони, покарання, вибори… і цінності. Останні можуть, щоправда, інколи не співпадати. Цікаво, що така мегадержава, як Церква, непогано функціонує сотні років. І що ще цікавіше, не завдяки ідеальності своїх законів-конституцій, а завдяки благодаті. З цим твердженням не погодиться хіба що Ден Браун.

Нема, мабуть, на планеті Земля країни, міста чи поселення, де б усі були переконаними «безвірками», а отже, мав би діяти тільки закон. Якщо ж влада не бажає благодаті (релігії), то мусить просто її заборонити назовні (історія показує, що подолати «благодать» ще не вдалося нікому). Політика мусить враховувати, що її основний «об’єкт» діяльності – homo religious. В принципі, те саме стосується релігійних інституцій у відношенні до політичних – в останніх є члени, за діяльність яких вони, ці інституції, несуть відповідальність. Отак і взаємодіють.

Християнська Русь – школа при монастирі, придворний духівник, княжий храм. Згодом – духовенство в сеймі. Присяга на Євангелії… Каплиця у Верховній Раді, читання Святого Письма групою депутатів, молитовні сніданки, які з півстолітнім запізненням намагаються укоренитися в Україні (перший відбувся щойно у вересні 2011 року).

Америку та Європу цим уже давно не здивуєш, хоча добре, що взагалі маємо діалог, ба навіть співпрацю Церкви з політикумом.

Нещодавно довелося мені побувати в каплиці Львівської міської ради. Вона там існує вже кілька років, і працівники ради навіть мають свого капелана. То було дещо несподівано – капеланська служба для політиків… З таким я ще не стикалася. І з погруддям Шептицького в державній установі також. Воно стоїть поруч із погруддям короля Данила – фундатора Львова. Як сказав отець Павло Дроздяк, капелан Львівської міської ради, символи закону і благодаті.

Захотілося глибше вивчити цю тему. Ми звикли думати, що політика – це брудна справа. Але саме це мало б бути взяте Церквою на озброєння. Якщо є десь щось брудне, чи ж не варто допомогти вимити його? (Лікаря потребують не здорові…) Таку роль «очисника» повинна відігравати Церква в усіх сферах, а в політичній поготів.

У сусідній Польщі таке служіння є звичним. Каплиця в будинку парламенту, реколекції для депутатів, щорічні прощі парламентаріїв на Ясну Гору в Ченстохові, ділення оплатком перед Різдвом. Нормально. Нормально для країни релігійно монолітної. В інших, полірелігійних державах складніше з капеланством, але не безнадійно.

Про це нам більше розповів священик Олекса Петрів, керівник Департаменту зовнішніх зв’язків УГКЦ в Україні.

«Капеланське служіння для політичних діячів здійснюється не лише в католицьких країнах, а й у православних та ще в більшій мірі у мусульманських. І реалізується це служіння по-різному: від несприйняття у Франції до того, що релігійний закон майже тотожний зі світським, як у країнах шаріату. В Україні таке душпастирство на початковій стадії розвитку, але воно вже є. Багато позитивного досвіду капеланського служіння для політиків переймаємо від країн Центральної Європи, які теж пережили комуністичний гніт, зокрема Польща і країни прибалтійські. Їм, звісно, трохи легше, ніж нам, бо там менша конфесійна строкатість. Але запозичити їхній досвід стовідсотково не можемо, оскільки Україна має свою специфіку, яку слід обов’язково враховувати.

Церква в Україні готова допомагати і сприяти тому, щоби політики мали й духовну підтримку – але тільки як відповідь на свою потребу. Не може ж Церква нав’язувати свого служіння! На щастя, такий запит є і у Верховній, і в місцевих радах. Тоді Церква відгукується на запит і дає для служіння кваліфікованих людей, які могли б ці духовні запити задовольнити на належному рівні.

В приміщенні комітетів Верховної Ради православні християни, які належать до Московського Патріархату, вже кілька років мають каплицю за сприяння одного з народних депутатів. У ній час до часу звершуються богослужіння.

УГКЦ проводить несистематичні молитовні зустрічі, бесіди з депутатами Верховної Ради. Натомість народні обранці-протестанти систематично збираються для читання Святого Письма і до них долучаються їхні колеги – віряни Української Греко-Католицької Церкви. Екуме‑ нізм…

Більшість урядовців найвищого ешелону влади, греко-католики, є активними парафіянами київських парохій. Для кращої духовної поживи їм не вистачає хіба що пояснення специфіки вчення Католицької Церкви різних аспектів соціальної доктрини. Вони по це у першу чергу звертаються.

Всі події, що відбуваються у останні місяці в Україні, чітко показують необхідність релігійного чинника в суспільному житті, зокрема в суспільно-політичному. Саме тому бачиться широка перспектива розвитку капеланського служіння парламентарям. Але, звісно, це буде присутність без втручання, адже завдання капеланів – бути духовними порадниками, впливаючи таким чином на справедливість рішень, їх відповідність законові, загальнолюдським принципам».

Чотири роки тому міський голова Львова Андрій Садовий звернувся до митрополита Львівського Ігоря Возьняка з ініціативою призначити капелана для працівників міськради. Це прохання було проявом великої відваги з боку політика, бо Церква часом «незручна» для депутатів. Багато хто не хотів би постійного «блимання» її представників перед своїм носом. Але страх налаштувати когось проти себе був подоланий, і перша робоча сесія Львівської міської ради VI скликання почалася молитвою під проводом отця Ореста Фредини, який став першим в УГКЦ капеланом для урядовців. Молитва і духовне слово дотепер передує кожній сесії Львівської міської ради.

Отця Ореста Фредину замінив священик Павло Дроздяк, який розказав «Патріярхату» про особливе служіння в особливому місці.

«Оскільки місто Лева є і містом храмів, центром духовності Захід‑ ної України, то й співпраця влади та релігійних структур тут геть не зайва. Досвід підготовки і проведення нещодавньої «Ночі у Львові» показав, що підказка духовенства про потребу в нинішніх умовах загальнонаціональної скорботи, коли доводиться обмежувати проведення розважальних заходів, зміщувати акценти на духовність, не відмовлятися від промоційної акції, а просто скерувати її в інше русло, дала добрі плоди. Свята не відмінили, гості міста не змарнували часу, а мали добру нагоду в особливій атмосфері ночі пізнати львівські храми, пом’янути загиблих і збагатитися духовною культурою.

У Львові Церква і влада разом працюють над тим, аби храми були не лише пам’ятками архітектури і культури, а носіями того, задля чого створені, – духовності в її правдивому значенні.

Крім цього, спільне проведення заходів, переплетення духовної та культурної пропозицій міста сильно об’єднує громаду, збагачує як організаторів, так і учасників.

Україну вважають християнською державою, але, на жаль, часто бачимо, що Бога витісняють з деяких сфер державного життя. І якщо це стосується політики, то тоді політика перетворюється зі служіння комусь на служіння собі. Час перестати бавитися в християнську країну – час нею бути!

Присутність Церкви в політичних коридорах може надати політиці правдивого «смаку». Капелан, промов‑ ляючи до парламентарів, може говорити сміливо, бо він нейтральний, ні в чому не зацікавлений, окрім як у спільному добрі.

Сьогодні маємо час гіперчутливості до справедливості. Особливо це стосується влади, політикуму. І власне роль Церкви, яка не має права не реагувати на зло, мовчати, не має права закривати очі на те, що завдає шкоди людям, – напоумляти і просто нагадувати, що є Бог. Це головне завдання капелана в органах влади. Він не має права безпосередньо впливати на ті чи ті рішення, але він покликаний своєю молитвою, своїм словом просто натискати «кнопку» совісті, змінювати не рішення, а людей. І за це депутати, працівники владних структур висловлюють свою вдячність усе частіше. Їхнє ставлення до духовної особи в раді того чи іншого рівня змінюється на краще».

* * * * *

Як колись у комуністичній, але все ж католицькій Польщі присутність духівників стала невід’ємним елементом страйків, так і тепер в Україні духовенство в перипетіях Майдану було на передовій серед своїх вірних. Молитва на Майдані і поза ним не вщухала.

Мучеництво отця Єжи Попелушка не залишилося без «насіння»: і далі бачимо присутність Церкви у польському парламенті, співпрацю. Ми також маємо новітніх мучеників з-поміж християн – викрадені й тортуровані священики, замордовані діти пасторів, диякони. Споді‑ ваємося, ця жертва дасть свій плід для добра всього народу, всієї держави, за яку і через яку вона принесена. Додасть благодаті…

Підготувала Ліда Мідик

Як нас бачать? (Про поляків та їхнє ставлення до українців сьогодні)

На самих початках народного повстання в Україні я зробила для себе важливий висновок. Він стосувався моєї нездатності до емпатії. Пояснюю: коли раніше, до побиття студентів на Євромайдані в ніч з 30 листопада на 1 грудня, я дивилася у випусках новин про якісь заворушення у якій би то не було країні світу, це входило в одне вухо і виходило в інше… Ну чи ж можу я емоційно реагувати на геть усе, що діється в світі, навіть якщо це призводить до смертей?! Розум, звичайно, робить оцінку, таврує зло, а серце мовчить, воля теж… Та коли почали бити і вбивати мирних де-монстрантів у моїй країні, я зрозуміла, що відтепер світові новини сприйматиму по-іншому.

Трохи згодом, коли з тих самих новинних повідомлень я дізналася про активну підтримку поляками українських євромайданівців – моральну і матеріальну, то збагнула, що вони пам’ятають про свою «Солідарність». Вони подають нам руку братньої допомоги, як подали її один одному у 80-их. Ілюстрацією нехай стане плакат більш ніж тридцятилітньої давності Licz na mnie («Покладайся на мене/можеш на мене розраховувати»). Вони співчувають, бо мають досвід… Надіюся, що і я співчуватиму, бо маю досвід…

1 лютого увечері усі польські телеканали на знак солідарності з Україною увімкнули пісню «Подай руку Україні» українсько-польської групи Taraka. Одна з її лінійок «Коли ми разом ми одна родина». Значна частина польського населення визнала нас братами. Хоча ще зовсім недавно точилися гарячі дискусії навколо Волинської трагедії, Цвинтаря Орлят тощо.

До речі, відчуваєте різницю між братерством сьогоднішнім з боку «західного брата» і братанням «старшого брата»? Хоча, який він старший?…

Увага польських медіа та інтелектуальної еліти до подій в Україні, гуманітарна допомога – грошима, ліками, одягом, молитва є дуже серйозним знаком поваги, значної підтримки. Якщо пересічні громадяни Євросоюзу сигналізують нам: «Ми з «Вами, ми вам допомагаємо!», то ми, українці, стаємо відповідальними за те, щоби вистояти, щоби перемогти, бо відстоюємо не лише свої цінності, але й їхні. І якщо вони нас підтримують, то додають нам упевненості в тому, що чинимо правильно. Ті «посполиті» поляки керуються аж ніяк не планами чи інтересами ЄС стосовно України.

Хоча не всі наші сусіди думають однаково. Часом трапляються й такі, які вважають, що наші проблеми є тільки нашими проблемами, тож ми повинні вирішувати їх самостійно. Дехто гадає, що все це «Східне партнерство» дурниця і деградуюча Україна лиш зайвий баласт для Європи, якій вистачає своїх проблем. Це з одного боку, а з іншого — у мене питання: чому прем’єр-міністр Дональд Туск так часто їздить з країни в країну, випрошуючи підтримки для нас? Який інтерес його спонукає тягнути той «баласт» у Євросоюз? Можливо, це почуття відповідальності за власну країну, за Польщу, яка перебуває в складі того ж ЄС? І якщо для Польщі важливо мати демократичну сильну сусідку на сході, то це добре й для Європейського Союзу загалом. Для Туска «нормальна» Україна є засобом гарантування безпеки Польщі. Він дбає про свою державу. Хто з наших так дбає про нас?

Повернімося ще раз до поляків, котрі, щойно замайоріли над Майданом червоно-чорні стяги, втішилися приводом розворушити давні претензії до бандерівців і решти націоналістів. Разом із тим вони поливають брудом своїх парламентарів, звинувачуючи їх у нерозважливій «харитативності», вважаючи, що тільки-но Україна вступить у ЄС, як Польща стане їй непотрібна, бо основні відносини налагодить і підтримуватиме з німцями, як це було у 1918 році, припускаючи, що українці — найменш люблений поляками народ. Народ? Та їх народом узагалі важко назвати! Вони якесь непорозуміння, синтез польськості та російськості, так як синтезом є Греко-Католицька Церква…

Кому цікаво, зайдіть на інтернет-сторінку квартальника Myśl.pl на Kresy.pl. Подібне ставлення до українців часом трапляється й серед коментарів до різноманітних статей про ситуацію в Україні. У деяких із них йдеться про те, що український націоналізм небезпечний для Польщі. На щастя, таких меншість, але я ще чогось у цьому світі не розумію…

Якою має бути Україна в очах поляків, які нас зневажають? Напевне, такою, якою бачать її росіяни, себто «минулою». Як вони собі уявляють ту небезпеку з боку сильної України? І на коли «бандерівці» планують захоплення Польщі?

Одна моя прабабця — полька, і свого часу поляки ледь не розстріляли її…

Загал наших західних сусідів усе-таки пропонує — «Licz na mnie». Поза тим, чи наші новоспечені «бандерівці» справді шовіністи-екстремісти? Чи у нас так само часто, наполегливо і систематично витягують з глибин пам’яті всі кривди, завдані нам поляками до часів Другої світової? Не схоже на те… Але напрошується питання: доки зневага до інших народів, ненависть до них існуватимуть, у Європі найперше? Хто мав би поборювати всі ці нездорові «ізми»? Вони ж то якраз в Україні чомусь погано приживаються…

Закінчуючи «дивитися так, як на нас дивляться», хочеться на противагу мінорним спостереженням подати кілька речень з невеличкої статті Пьотра Гурштина «Українська лекція» (Ukraińska lekcja), опублікованої в тижневику Do Rzeczy, виділити буквально три тези, які автор висновує із нинішніх подій в Україні:

Допоки Кремль веде політику царів і генсеків, доти в політиці Центральної та Східної Європи зобов’язуватимуть дуже тверді правила. Це означає, що гинутимуть усі слабкі, поділені та наївні.
Європейський Союз не є структурою, яка здатна гарантувати безпеку будь-кому з-поза власного твердого ядра, а Польща до цього ядра не належить.
Політики всього світу понад усе цінують святий спокій. Якби українці не зібралися на Майдані і не стояли там тижнями на морозі, то навіть кульгавий собака не зацікавився б долею цієї країни. Тому Realpolitik¹ насправді нічого не варта. Ідеалізм у політиці є не бравадою/хизуванням (frajerstwem), а чинником, який найбільше мотивує людей до ефективної діяльності.

За такі цінні лекції ми повинні бути вдячні українцям. Зрештою, у світі немає надто багато місць, де на Польщу дивляться як на взірець, вартий наслідування. В Україні нас такими бачать. Дурістю було б це змарнувати». (Авторський переклад за джерелом).

І ще одне. Польща і поляки таки дуже змінилися за останнє століття. Вони теж чимало пережили, зазнали боротьби за визволення, за гідність, тиску, приниження. Здобули досвід солідарності. Мабуть, тому тепер здатні до емпатії.

P.S. Кілька слів про європейську стурбованість. Українці вже анекдоти складають про те, що європарламентарі та представники американського уряду ледь не щодня висловлюють стурбованість подіями в Україні. Сміємося. А може, не треба?

Я не знаю, чи справді вони хвилюються і наскільки серйозно хвилюються. І здається, хвилюються не через події теперішні, а через те, що може статися. Бо через професійний обов’язок краще розуміють, що таке війна. Вони її бачать ближче, ніж ми. Впираюся у той самий досвід…

І чи просто так, напоказ, ті ж поляки висловилися про готовність за потреби приймати біженців з України та разом із Литвою вже лікують наших постраждалих на Майдані? Досвід… Я його не маю, тому зовсім не боюся війни. Поки що…

Ліда Мідик

Зміна влади не завжди змінює якість суспільства

У 2004 році українці дуже сподівалися на зміни, але прийшло розчарування, бо зміни не відбулися у тому
масштабі, на який розраховували люди. Чи винуватою була тільки влада?

Революція Гідності – це теж великі сподівання на зміни. Але українці, здається, збагнули, що зміни
повинні впроваджувати вони самі, що повинні вкласти свій час, сили і кошти, а часом – життя, щоб
отримати «Європу в Україні». Збагнули, що влада не повинна бути делегована «наверх» повністю, час-
тина влади має залишитися в руках кожного громадянина і цією владою він повинен служити громаді
тою мірою, на яку здатен, як каже отець Андрій Зелінський, чиє інтерв’ю Вам пропонуємо. Ми маємо
бути «творчо взаємовідповідальними».

– Отче, які найбільші відкриття ви зробили для себе на Майдані?

– Найперше із того, що мені пригадується, стосується завзятих європейських стремлінь українців. Для мене особисто однією з найсуттєвіших ознак Європейського суспільства не є історичні фасади чи архітектурні пам’ятки, а раціональна організація побуту. Коли ви в Європі, вам одразу кидається у вічі раціонально організований побут. Можливо, це спадщина епохи Просвітництва, якщо говорити про ідейне обґрунтування феномену.

Майдан – це ніби школа такої раціональної організації побуту. Мені здається, що всі, хто пройшов через Майдан, навчилися жити в суспільстві, керуючись певними раціональними принципами організації свого побуту, здатними забезпечити злагоджене життя цілого суспільства та ефективну взаємодію його членів з метою досягнення спільного добра. Це надзвичайно важливо для кожного зокрема та для цілого нашого народу! Це власне те, через що нам необхідно спільно пройти, щоб дійсно наблизитися до справді європейського формату суспільної взаємодії. І цей процес уже відбувається в багатьох місцях нашої держави, але йдеться щойно про перші кроки.

Пригадую й події, які відбувалися 22 січня, коли пролилася перша кров. Того дня, коли з Грушевського рушили БТРи, «Беркут» і внутрішні війська, коли з’явилася інформація про те, що до 16:00 працівникам державних установ на Хрещатику потрібно звільнити приміщення, усі розуміли, що планується «зачистка» Майдану, і водночас голосно лунали заклики прийти на Майдан…

Людей було досить мало, бо йшлося про обідню пору, а всі ж зазвичай масово сходяться тільки підвечір. І от цілий цей контекст: горять перші шини, рухаються війська, існує реальна загроза «зачистки», а люди йдуть… Те, що мене дивувало, – це рівень свідомості наших громадян. Вони йшли з відчуттям страху, але йшли, бо не могли не йти. Справді вражало оте глибоке поєднання усвідомлення неминучої загрози та вільної рішучості дії.

У цей момент мене приголомшила краса свідомої відповідальності. Я б навіть сказав, моральна велич маленької людини, здатної на такі великі кроки. Крок «за лаштунки» давався нелегко: з одного боку – держава в обладунках і зі зброєю, а з іншого – люди з дерев’яними палицями. Сніг моментально зник з цілого Хрещатика, перетворившись на барикади. Я бачив народ, я був частиною народу, який захищався від влади барикадами… зі снігу! Для мене особисто це був чи не найбільш зворушливий момент цілої епопеї.

– Революція Гідності триває, хоч Майдан, можна сказати, уже перебазувався… Як ви думаєте, виходячи з власного досвіду перебування на Майдані, які зміни він породив у суспільстві, яких ще поки що не видно?

– Одна з важливих функцій Майдану – формаційна. Майдан формує і, можемо навіть сказати, форматує суспільну свідомість. Йдеться про виховну функцію – те, що ми спостерігали протягом усього періоду акцій протесту в Києві, але не тільки там, а й у інших містах, бо ж у географічному плані Майдан значно ширший, аніж центр столиці.

Це було прагнення до оновлення, прагнення до реформування, яке, в принципі, виходило зі сфери бажань, прагнень, але разом із тим набувало реальної форми. Те, що відбувалося на Майданах України, було не тільки демонстрацією протестів (хоч і цим, безперечно, теж) – в центрі стояли дуже важливі цінності, здатні формувати нову суспільну свідомість.

Усі події на Майданах України, як на мене, сприяли власне формуванню нової суспільної свідомості, яка базувалася б на таких універсальних цінностях, як права людини та захист людської гідності. І це чи не найважливіший здобуток Майдану. Українське суспільство як пострадянське суспільство, можливо, вперше у такому величезному форматі почало замислюватися над гідністю людської особи. Як правило, вона у нас декларувалася в різного роду документах, включно із Конституцією, але ми ніколи не мали можливості її «прочути», відчути. Майдан засіяв та забезпечив сходження перших паростків, заклав фундамент нової суспільної дійсності, яка може принести щедрі плоди, якщо її плекати відповідним чином.

– Чому саме українці? Якщо брати кожного зокрема, бо в кожному окремому серці зродилося бажання щось змінити у собі, довкола себе. Чому саме українці тепер, а не білоруси чи росіяни?..

– Я би почав з історичних чинників, які обумовили нашу теперішню суспільну дійсність. Історія в нас трішки інша, і відповідно нашому суспільству притаманна більшого ступеня поліморфність. У нас не існує однієї панівної ідеології. У релігійному просторі в нас не існує єдиної домінувальної конфесії. У нашому суспільстві донедавна спостерігалась чітка різновекторність стремлінь у зовнішній політиці. Велика кількість схожих і характерних для нашого суспільства чинників сприяє існуванню плюралізму думок і поглядів, який обумовлює відсутність домінанти в суспільній формації.

На відміну від наших найближчих сусідів, у нас з’явився такий шанс тому, що в нас є можливий до певної міри вільний обмін думками та поглядами. Наявність різних формаційних джерел сприяла можливості спілкування і, зрештою, пошуку тією чи іншою мірою компромісних бачень, обумовлених самою дійсністю. Ми змогли саме тому, що ми такі різноманітні, тому що наше спілкування забезпечило єдність нашим суспільним прагненням. Отже, ми навчилися бути до певної міри, далеко ще не значної, єдиним цілим у нашому різноманітті.

– Майдан став важливим уроком у світовому масштабі, але він не менш повчальний у менших сегментах українського суспільства, зокрема для Церкви. Що позитивного і негативного у цьому процесі вона про себе відкрила?

– Одним із очевидних відкриттів майданівської дійсності було те, що всі ми могли переконатися у тому, що Церква має своє місце в українському суспільстві, що вона не є чужою тут і що українське суспільство є таким, яким воно є, значною мірою завдячуючи присутності Церкви.

Хочеться підкреслити природну присутність релігійного як такого в українському суспільстві. І саме тому Церква була на Майдані. У промовах Блаженнішого Святослава доволі часто звучав мотив про те, що природний стан нашої Церкви – бути з народом. Це усвідомлення, яке, можливо, дещо пригасло в часи радянські, потім з’явилося у 90-х роках, а тепер зафіксувало свою позицію: Церква є в цьому суспільстві, вона до нього належить, має в ньому своє місце, якого ніхто інший не може зайняти.

Можна багато говорити про роль Церкви в останніх подіях. Багато вже було сказано, але те, що Церква дізналася про себе в контексті Майдану… Повторюся, наша Церква родом із цього народу, наша Церква є з цим народом, і вона має своє особливе місце у нашому суспільстві.

– Можливо, слід згадати, що найбільшою прогалиною було те, що дехто з духовенства намагався займатися політичною діяльністю, підтримувати ту чи ту політичну силу, замість того щоб пропагувати універсальні людські цінності, християнські цінності.

– Замість екзистенційного орієнтира Церква, бувало, ставала політичним рупором в устах деяких своїх представників. Зазвичай ішлося про певне обмежене бачення політичної дійсності, обмежене знання суспільної дійсності, і в цьому була небезпека, як на мене. Йдеться не про конкретну конфесію, а про широкий загал конфесійного представництва. Церковним середовищем деколи намагалися скористатися для того, щоби узгодити свою позицію з тією чи іншою політичною силою.

– Які нові завдання поставив Майдан перед УГКЦ?

– Відштовхуючись від усвідомлення Церквою свого особливого місця в українському суспільстві, мені здається, що вона повинна ще раз задуматись над своєю суспільною місією – місією в питаннях соціальних. Відповідно до чинної Конституції, Церква у нас відокремлена від держави, але не відокремлена від суспільства, вона є формою суспільного життя, тому й несе відповідальність за суспільне життя.

Майдан ще раз про це нагадав. Ми відповідальні за соціальні негаразди, які у нас існують, відповідальні за належну освіту, за плекання відповідних цінностей у народній свідомості, відповідальні за корупцію, відповідальні за несправедливість… Ми відповідальні за ті чи ті форми насилля на рівні індивідуальному або суспільному. Аналізуючи поведінку тих самих представників правоохоронних структур (багато з них є вірними різних Церков), хоч тепер ніхто й не простежує того, де і як формувалася їхня жорстокість, хочу сказати, що ця щедро проявлена ними часами жорстокість повинна поставити питання перед представниками Церков: що ми робимо для того, щоби жорстокості у нашому зраненому суспільстві не було?

Що ми робимо із соціальною несправедливістю, корупцією, відсутністю справедливого правосуддя? Що ми робимо, щоб почати думати солідарно, щоб до лиха ближнього не було нам байдуже? Що ми робимо для того, аби викорінити стереотипне для багатьох із нас розуміння: моя хата скраю? Майдан так чи інакше провів свою формаційну роботу, у багатьох випадках скоригував нашу свідомість і нагадав Церкві про її відповідальність перед українським народом, зокрема у сфері формування суспільно відповідальної свідомості.

Під час революції доводилося чути різне, часом неприємне, про присутність і активну участь духовенства на, скажімо так, найнижчому рівні. Деяких політиків дратували часті молитви на сцені, інколи священикам не давали слова, окрім як на щонедільних вічах. На самому початку був випадок, коли студенти сказали священикові: «Не потребуємо вас тут!» Нині, коли багато пройдено, здобуто, і не останню роль тут відіграли Церкви, чи теперішня влада, як, зрештою, і майбутня, оцінить ті старання? Чи вона їх узагалі зауважила?

Іноді політики дійсно визнають старання Церков, але в більшості своїй намагаються скористатися впливом тої чи тої Церкви в тому чи тому регіоні. Вочевидь, Церква не має нічого спільного з реалізацією влади. Але і влада, і Церква є частиною суспільства, в якому вона має свою дуже специфічну відповідальність. Тож варто пам’ятати, що Церква має право стати на захист своїх вірних і взагалі стати на захист людської гідності. Соціальна доктрина Церкви безупинно наголошує на цій відповідальності.

Існують, щоправда, й ті, хто відповідно до своїх політичних переконань і рівня виховання намагається скористатися Церквою як доволі авторитетним у нашому суспільстві інститутом.

– Під час протестних подій в Україні до нас приїздило чимало політиків світового рівня. Зустрічалися вони і з предстоятелями Церков. Чим це зумовлене?

– Керуючись адекватною оцінкою суспільної дійсності (а я вже говорив про рівень авторитету Церкви), природною є реакція, відповідно до якої європейські політики звертаються до Церков як до представників інтересів значної частини українського суспільства. Не можна оминути цього фактора. Українська держава ще дуже молода, і ми є родом із пострадянського суспільства, тому зрозуміло, що в багатьох політичних інституціях є люди, сформовані в іншому ідейному середовищі. Вони до кінця не розуміють значимості Церкви. Для них вона є одним із політичних інститутів або інститутом з певним інституційно оформленим політичним потенціалом, аніж, власне, важливим, значимим автономним суспільним інститутом. На Заході, де суспільство розвивалося дещо іншими шляхами, така увага до Церкви цілком природна.

– Чи мають шанс українські Церкви коригувати вплив європейських віянь на свідомість своїх вірних через приєднання України до Європейського Союзу? Що для цього потрібно і чи взагалі варто Церквам втручатися у подібні процеси?

– Ми пройшли часи підпілля, в яких політична дійсність абсолютно не сприяла проповіді Євангелія. Попри все, Євангеліє проповідувалося. Не має значення, в якому політичному форматі Україна опиниться, як сформується суспільство у вимірі політичному – Церква залишатиметься завжди проповідницею Благої Вісті, яка прозвучала з вуст Ісуса із Назарета, воплоченого Божого Слова. Є речі важливі, а є важливіші, фундаментальні. Церква має свою місію в цьому світі, і жодна політична кон’юнктура не в силі, не в змозі цю місію якось модифікувати чи коригувати.

Чи зможе Церква? Це важке питання. Я впевнений, що вона не зможе не виконувати цього завдання – проповідувати Євангеліє.

Католицька Церква не передбачає реформування свого вчення або реформування Євангелія відповідно до певної політичної дійсності. Євангеліє завжди залишається тим самим – Христос вчора, сьогодні і завтра завжди той самий, рівно як і завдання Церкви Його проповідувати!

– В західних парламентах є люди, які відкрито лобіюють речі надто ліберальні, а то й відверто гріховні — такі як евтаназія, аборти, одностатеві шлюби… Якщо ці речі на рівні держави узаконені, то Церкві стає важче доносити до людей правду про те, що це зло. Дітям, які виростають серед таких законів, важче робити розрізнення, робити вибір, кого слухати…

– Ми часто забуваємо історичну правду про те, що Церква, виходячи з Єрусалима, йшла у світ Римської імперії, де не існувало християнської моралі, де ці принципи навіть не з’являлися на горизонтах суспільної свідомості. Церква будувала Церкву в суспільстві, змінювала суспільство принципами Євангелія. Я не розумію, чому тепер раптом виникають якісь непорозуміння, паніка: що робити?

Бути Церквою, проповідувати Євангеліє, здійснювати таїнства! І не має значення, яких форматів набуде наша суспільна дійсність завтра. Ми повинні залишатися вірними проповідниками Божого Слова. Ми проходили це в перші роки Церкви. Варто згадати Послання апостола Павла до коринтян, і ви зрозумієте, що світ тоді не був кращим. Ми себе часто потішаємо метаісторичними ілюзіями, що світ був кращий. Слід звернутись до джерел. Церква завжди мала ту саму місію. Часто дуже

Багато платила за можливість здійснення цієї місії, але ніколи не переставала бути Церквою!

– Зараз спостерігаємо певний «постмайданний» синдром у суспільстві. Здавалось би, що вже не час паління шин, а більш спокійних дій… Але цю думку не всі поділяють. Як скерувати цю «майданну» енергію в конструктивне русло?

– Незабаром, вважаю, перед нашим суспільством постане питання: як інтегрувати людей, які пройшли через усі ці трагічні події, пов’язані з протистояннями у Києві, які бачили кров, які втрачали друзів, рідних, які чули постріли?

Дехто з них упродовж тривалого часу був на Майдані, а отже, поза своєю дійсністю, поза родиною, поза межами місця проживання. Важлива пересторога: цих людей не повинні використати! Треба зберегти неушкодженою особисту гідність цих людей. Задля цього необхідно допомагати їм створенням програм психологічної та духовної допомоги, які вже активно діють.

Ми повинні допомогти їм повернутися, інтегруватися, скерувати свою енергію, звернену на знищення несправедливості, на побудову нового суспільства. А це потребує серйозної просвітницької діяльності, фахового роз’яснення. Слід шукати шляхів залучення цих людей до процесів побудови нового суспільства не лише в Києві, а й на місцях, там, де вони живуть.

Це непросте завдання, бо залежить від того, хто і як проходив через ці трагічні події. Але роль Церкви тут незаперечна й неперевершена. Місцеві спільноти повинні стати місцями духовного притулку і зцілення, куди люди могли б звернутися по допомогу і відчути, що вони потрібні, що є хтось, хто поважає їхню гідність, готовий спільно з ними служити своєму народові.

– Але влада поки що не бачить такої потреби…

– Я б радив забути про владу, забути про президента. Це пострадянський синдром. Влада для нас все ще залишається такою собі «священною коровою», до якої звертаються завжди й по все. Лампочка в під’їзді, яма на дорозі – про все повинна дбати влада…

Це деморалізує населення, адже людина не почувається відповідальною за життя в суспільстві і разом з тим відчуває свою безпорадність, бо за таких умов не може нічого насправді змінити. Ось вони, наслідки наших надмірних уповань на «сильну владу».

Сильна влада робить слабкою людину, і навпаки, сильною є та влада, яка надихає громадянина, дозволяє йому відчути своє особисте значення в житті цілої громади і таким чином свою гідність, відповідальність.

Ми можемо регулярно змінювати владу, але нічого не зміниться, доки не викорінимо в собі почуття власної безпорадності, не усвідомимо особистої гідності, відповідальності за долю цілого суспільства.

– Ви ініціювали рух під назвою «Простір надії», який з’явився у розпал революції. Що стало підґрунтям такої ідеї, які завдання й перспективи цього руху?

– Основна мета руху, на що я вже натякав у ході розмови, полягає у зміні якості самого суспільства: змінити владу не досить – необхідно постійно працювати над покращенням якості самого процесу суспільної взаємодії. Досягненню такої цілі сприяють механізми суспільної взаємодії, що функціонують як вираження певних цінностей та їх практичне втілення. Важливим завданням у такому випадку є вміння імплементувати проголошені цінності в контексті особистої, індивідуальної свідомості. Я, як особа, сформована на відповідних принципах, що сприяють трансформації суспільства, можу в процесі життя та взаємодії з іншими членами суспільства сприяти вдосконаленню не лише окремих інститутів, а й досягненню загального, спільного блага. Тож ідеться про зміну якості самого суспільства, а отже, про тривалий процес, який потребує глибинної трансформації нашої свідомості. Зміна свідомості відбувається на основі особистого переконання, яке тепер орієнтує особу на екзистенційно значимі для суспільної трансформації цінності – такі як повага до гідності кожної людини, діяльне співчуття, відважна небайдужість, творча взаємовідповідальність, ненасильницький спротив жорстокості, відкритість до постійного спілкування з усіма членами нашого суспільства. Дуже важливо розуміти: влада, якій українське суспільство нещодавно висловило таку гучну недовіру, була можлива тому, що рівень суспільної свідомості дозволив їй існувати. Влада завжди є лише раціональною інституційною формою організації суспільної дійсності. У нашому випадку суспільна дійсність історично проявила сформовану схильність до авторитаризму. Тому ми з вами стали заручниками його політичного оформлення. Ми повинні виховувати свідомість взаємної відповідальності, творчого пошуку імплементації добра. Зла самотужки не здолати! Для того, щоб змінити суспільство, треба об’єднати наші зусилля, шукати консолідації наших спільних інтересів незалежно від усього того, що нас роз’єднує або якимось чином фрагментує. Значно більше є того, що нас може об’єднувати, зокрема природний для зрілої людської свідомості спротив насиллю і жорстокості, які проявляються як на рівні особистому, так і на рівні суспільному. «Простір надії» – це духовний проект суспільної трансформації, це те, що може перетворити окреме людське серце, міжособистісні стосунки та ціле наше суспільство. Йдеться про практичну реалізацію на суспільному рівні євангельських цінностей, про процес, який починається з окремого серця, відкритого на іншого, з безумовною повагою до його гідності. І хоча «Простір надії» – це ідейна формація, та усе ж має конкретні форми та прояви. Для когось це ідея, для когось – спільнота, для когось – конкретний захід, а для всіх нас особливий спосіб духовної трансформації нашого суспільства

Розмовляла Ліда Мідик

Повернення до нашого дому

Бліц-інтерв’ю з архимандритом Рафаїлом Турконяком

— Отче Рафаїле, влітку освятили величний собор Воскресіння Христового в Києві. Греко-католики довго йшли до цієї події, цей собор постав, так би мовити, не з першої спроби. З чого все починалося, від кого виходила ідея?

Ідея належала покійному Блаженнішому Мирославу-Іванові Любачівському. Нам потрібно було мати своє місце в Києві. Приїжджаючи до столиці, ми не могли зупинятися лиш у готелях. Спочатку хотіли в центрі міста, біля резиденції Патріарха Філарета, отримати занедбаний напівзруйнований будинок. На жаль, з цього нічого не вийшло. Згодом почали шукати землю, на якій могли б щось своє збудувати. Таку ділянку дістали навпроти Львівської площі, вже навіть освятили те місце, але згодом з’ясувалося, що під землею надто багато інженерних комунікацій, через це справа будівництва загальмувала.

— Блаженніший Мирослав-Іван приїхав в Україну вже з тією думкою, що греко-католики мусять мати свій осідок у Києві?

Ні, це все виробилося з часом. Фактично почалося з того, що ми потребували свого пристановища в Києві. І якщо не вдавалося отримати готовий будинок, вирішили взяти землю і збудувати його самостійно, щоб мати і площу, і приміщення для побуту Верховного Архиєпископа. На початку 90-х не вдавалося нічого зробити, бо влада не бажала нам нічого давати.

— Чи вже тоді була візія, що Глава УГКЦ мав би бути в Києві?

— Так, ми говорили про це, але проблема була ще й у тому, що Рим не визнавав для нас юрисдикції на всю Україну. Хоч ми і їздили цілою країною, юрисдикції не мали, а отже, мало що могли робити. Щойно в 1995 році отримали цей дозвіл від Риму. В тому часі я був призначений екзархом для Центральної та Східної України. То був персональний дозвіл для Мирослава-Івана Любачівського.

Після того як Церква вийшла з підпілля, у Києві парафій фактично не було, але люди збиралися на богослужіння в квартирах. Наших вірян у столиці було досить багато. Повноцінні парафії постали на Аскольдовій могилі та на Подолі — у дзвіниці, що залишилася від храму Миколи Доброго. Аскольдову могилу ми фактично захопили самовільно, бо там перед тим було кафе. Але ми таки втримали цей храм.

Взагалі київський собор, за задумом Мирослава-Івана Любачівського мав називатися Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці. Блаженніший виділив на його будівництво мільйон доларів.

— Для Мирослава-Івана Любачівського це була велика мрія?

— Так. Хоча ми були свідомі того, що справа не скоро буде зроблена.

— Чим для вас є цей собор?

— Поверненням до нашого дому. Православні не хочуть визнати, хочуть забути те, що унію уклала Київська митрополія, а галицькі митрополії, Львівська і Перемишльська, приєдналися сто років пізніше. Це повернення туди, звідки нас постійно виганяли.

Підготувала Ліда Мідик

«Церква як добра мати старається дати настільну книгу, яка повинна допомогти кожній людині осягнути святість»

Інтерв’ю із сестрою Луїзою Цюпою, головою Катехитичної комісії УГКЦ

— Чому саме сьогодні здійснилася «повнота часу» для появи Катехизму?

— На все свій час. Це не випадково. Катехизм готувався дуже давно. Потреба в написанні Катехизму була озвучена ще у 1996 році на першому Патріаршому Соборі. Коли на ньому функціонувала катехитична секція, вперше вся наша Церква була зібрана і могла говорити про різні виміри церковного життя (і там, на катехитичній секції), а перед тим був з’їзд відповідальних за релігійне навчання і виховання у нашій церкві, і вже були озвучені питання про потребу Катехизму, який би подавав розлоге пояснення того, що є властиве нашій церкві, нашому народу. І щоб було так це написано, щоб був це Катехизм і для України, і для Бразилії, і для Аргентини, і для Австралії, щоби кожен українець мав свою настільну книгу, з якої би черпав, поглиблював своє знання про Бога, про віру, про Церкву, про те, що він має вірити, як має молитися, як має жити як християнин, як свідчити Христа, як він має спастися. Але, коли після собору нашій Патріаршій катехитичній комісії були доручені інші завдання, як пріоритет, було визначено створити директивний документ, за яким відзначалось, якою має бути катехизація у нашій Церкві. Так, увага була зосереджена більше на організацію катехизації для дітей, написання підручників для дітей різних вікових категорій, вишколу катехитів, тобто катехитичний вишкіл мирян. І так, щойно в 2001 році Синод благословив створення робочої групи щодо написання концепції Катехизму, а відтак щодо укладання самого Катехизму.

Отже, у 1996 році ми не могли приступити одразу до написання цієї праці, тому що було багато інших невирішених справ. А тому повнота часу тільки тепер сповнилася. Думаю, все є у Божих планах, очевидно, і це потреба цього часу, і потреба нашого народу. І коли сьогодні стратегія нашої Церкви святість об’єднаного Божого люду, то наш український люд, розкиданий по всьому світу, повине зійтися у Церкві, яка як добра мати старається дати нам ту настільну книгу, яка повинна б допомогти кожному осягнути святість, бо це наше покликання.

Також Божим провидінням є те, що саме цього року напередодні десятої річниці беатифікації наших новомучеників, тих які своїм життям засвідчили, що таке віра, як молитися, як освятитися, які справді свідчили Христа, вони уподібнилися до Нього, бо були готові за Нього своє життя віддати серед тяжких тортур. Це також великий Божий дар. Наша Церква отримала Катехизм з рук молодого Патріарха, який працював над ним, який віддав дуже багато свого часу, таланту, молитви, завзяття, любові до Церкви, народу. Це для нас є надзвичайно великим даром. Спочатку планували видати Катехизм на рік швидше, але так не сталося, думаю, це не даремно.

Потреба в Катехизмі назріла давно, але речі такого рівня вимагають чимало часу, людей, фахівців. А тому все це непросто поєднати.

— До цього часу УГКЦ існувала без свого Катехизму, що змінилося з його надбанням?

Я би хотіла спростувати Ваше питання, бо Церква не жила без Катехизму, вона завжди у період свого служіння надавала вірним книгу, в якій містилися правди віри, які конечні до спасіння. Були різні жанри Катехизмів у нашій Церкві. Якщо пам’ятаєте, кілька років тому ми видали «Опис Катехизмів та катехитичних підручників УГКЦ (XIX-ХХ)». Наша Церква має дуже великий репертуар саме Катехизмів, якими чи через які вона виховувала у вірі божий люд. Специфіка цього Катехизму у тому, що це, по-перше, вже не питання-відповіді, по-друге, це основний текст нашої Церкви, в якому є суть нашої Церкви: наше богослов’я, наша традиція наша Літургія. Головним змістом цього Катехизму є правди Божі, пояснені у такий спосіб який властивий нашій східній традиції.

— У яких сферах церковного життя Ви насамперед очікуєте змін з появою Катехизму?

У всіх сферах, бо що Катехизм подає? Катехизм подає віру Церкви, (це перша частина видання), в якій кожна людина знайде пояснення правд віри, це є догматична частина. Ми молимося «Вірую в єдиного Бога, Отця Вседержителя, Творця неба і землі…». Що це означає?

Отже, кожен символ віри є пояснений, пояснені основні правди нашої віри, але завжди у тому ключі східного богослов’я, що є властивим для нас.

Друга частина — це молитва Церкви. Це не один якийсь момент, тут представлене ціле наше життя, простір молитви, час молитви, якою вона повинна бути, те, що є властиве східній традиції, осердям якої є Літургія. Тут знайдете багато пояснень нашої Східної Божественної Літургії, Анафора св. Василія Великого, яка об’єднує увесь Катехизм. У цьому і вбачається специфіка видання. Цього немає у Катехизмі вселенської Церкви, тому що його писали не для нас.

Третя частина — моральна, бо це вчення Церкви стосовно того, як ми маємо жити Божим життям, яке було нам дароване у Святій Тайні Хрещення, яке зміцнюється Євхаристією, яке знову посилюється, поновлюється через Таїнство Зцілення.

Отже, Катехизм має проникнути у всі сфери людського життя, він має дійти до політики, до широкого суспільства, бо кожна людина, кожен вірний нашої Церкви має віднайти себе у цьому Катехизмі, осягнути те, що йому властиве, потрібне для життя.

— Видати і розповсюдити Катехизм — чи цього достатньо?

Ціль наша не просто видати ще один Катехизм чи ще одну книжку. Дякуючи Богу, у нас видають багато гарних книжок. Основне завдання, місія Катехизму — представлення видання у парафіях.

Я з о. Тарасом Барщевським часто буваємо в Австралії, де їздимо від парафії до парафії, зустрічаємося з людьми-парафіянами, говоримо про зміст Катехизму, про його завдання, про те, як його читати і т. д. Маємо цілий план впровадження його у церковне життя. Як сказав Блаженніший Святослав: «Поручаю вам Катехизм і поручаю його кожному вірному нашої Церкви».

Завдання єпископів та священиків — дати Катехизм у руки, в ум, у душу наших вірних.

Отже, для того буде здійснено переклад на різні мови. Зараз починаємо перекладати англійською, у вересні — португальською, потім іспанською, російською, польською. Для чого це все? Для того, щоб єпископи змогли в своїх країнах представити цю книгу віри народу в тій мові, в якій він буде краще її розуміти.

Що нас об’єднує? Віра в Бога, наша Літургія, звичаї, дух, українська кров. Але українці в діаспорі вже спілкуються іншими мовами, тому Катехизм має бути укладений відповідною мовою.

— Як в Україні буде розгортатися ця кампанія донесення Катехизму до кожного вірного, адже тут парафій набагато більше ніж, наприклад, в Австралії?

Розроблено цілісний план дводенних семінарів для наших єпархій. У кінці вересня розпочнемо на єпархіальному рівні, тобто будуть скликані відповідальні за катехизацію і також деканальні ради, обрані голови катехитичних комісій, комісій родини, молоді, мирян, шкільництва, медіа. Завдяки цим організаціям є можливість донести Катехизм до кожного вірного.

В Австралії перша презентація Катехизму, яка проводилася разом зі з’їздом пасторальної ради, відбулася у Мельбурні. Зі всіх парафій були представники цих парафіяльних пасторальних рад, також священики, які беруть на себе відповідальність за донесення Катехизму до людей. Потім ми ще зустрічаємося з парафіями для проведення діалогу. Люди дуже відкриті, вони всі відчувають певне піднесення нашої Церкви. Цей Катехизм нас об’єднує. Вони купляють видання собі, своїм онукам, дітям…, є навіть такі, що купляють для своїх родичів в Україні, турбуються один про одного. Це засвідчує необхідність Катехизму.

Я вірю у цей новий подув вітру Святого Духа в нашій Церкві, у нову П’ятидесятницю.

У процесі праці над укладанням Катехизму, що нового про нашу Церкву Ви для себе відкрили?

Насамперед глибину, ширину і багатство нашої Церкви. Відкрила також потенціал нашої Церкви, її цінність, єдність. Працюючи над Катехизмом, спілкуючись з нашими експертами-богословами з різних єпархій, з катехитами, з єпископами, особисто я поглибила в собі безмежну радість бути членом цієї Церкви, радість багатства і вдячності Богові за таких людей, за таких святих у нашій Церкві, за такий великий потенціал, який маємо. Я його раніше не знала.

Наша робоча група була представлена різними країнами: я з Бразилії, о. Тарас Барщевський з Хорватії, пан Михайло Петрович виріс в американській культурі, владика Петро (Стасюк) з Австралії. У такому середовищі ми мали можливість пізнати одні одних, пізнати нашу Церкву, бо кожна країна живе нашою Церквою тільки в іншій культурі. І ця інкультурація є для нас дуже важливим моментом сьогодення.

Так, нам було набагато легше зрозуміти, «що подавати у Катехизмі, а що ні». Приклад про Йорданське Водосвяття. Ми змушені були мислити ширшими категоріями, відчувати інші культури, у яких живуть наші вірні, і щоби подати в Катехизмі те, що є суттю нашої віри, згадували про традиції, але побіжно, бо вони не всюди можуть бути практиковані. Ми відшуковували те, що нас об’єднує, розмежовуючи суттєве від другорядного.

Великим багатством у Катехизмі є наші ікони: вони специфічні. Ікона є джерелом нашої молитви, нашого спілкування з Богом. Це наша специфіка — для катехизації це дуже важливо, як і важливо представити наші ікони у контексті віровчення і молитви.

Важливо для мене було й те, що, беручи сьогодні будь-яку тему з Катехизму, можемо легко її поглиблювати, бо багато матеріалу побудовано на джерелах Святого Письма, творів святих Отців — давніших і сучасніших — митрополит Андрей, патріарх Йосиф. Їх повчання, звернення, листи стають для нас великим скарбом. Для мене це час радості, оскільки маємо таких великих святців, мужів віри, провідників… Хотілось цим багатством якнайбільше поділитися з іншими.

Сьогодні ми ще надто мало відкрили скарбу митрополита Андрея, а це — багатство нашої Церкви. Посередником тут може стати Катехизм.

Розмовляла Ліда Мідик

Згадати все…

Інтерв’ю з отцем Богданом Прахом, головою оргкомітету приїзду Папи Івана Павла II в Україну

— Ідея запросити Папу не виникла на порожньому місці. Що і хто стояв за цим рішенням?

Ця ідея постійно виринала на різних зустрічах представників нашої і Римо-Католицької Церкви, на зустрічах з Папою, у розмовах з державними мужами. І в певному моменті ці «неустанні» запрошення знайшли відгук.

— Ватикан дав позитивну відповідь на запрошення з боку українського уряду. Що далі? Які перші практичні кроки після цього?

— Початок був радісний, а водночас відчутна була потужна напруга. Коли вже з Ватикану надійшла вістка про згоду на запрошення і термін візиту Папи було проголошено, тоді Блаженніший Любомир (Гузар) з подинокими єпископами і найближчим своїм оточенням почав роздумувати, як все організувати і як створити структуру, котра мала б усе влаштувати.

Звичайно, цілком логічним було співпрацювати з Римо-Католицькою Церквою. Тому незабаром (думаю, в перших числах лютого 2001 року) відбулося кілька зустрічей, на яких були присутні митрополит Мар’ян Яворський, єпископ Маркіян Трофим’як, з нашого боку Блаженніший Любомир та покійний вже владика Юліян Ґбур. Було створено організаційний комітет, який очолили владики Юліян Ґбур і Маркіян Трофим’як. Мене тоді призначено координатором всього процесу організації візиту в Україну, тобто у Львові та Києві.

Для належної організації роботи і розподілу відповідальності, було створено кілька підструктур і призначено їхніх керівників. Зокрема, київський оргкомітет очолив о. Теодозій Янків ЧСВВ, львівський був під моєю опікою, відділ інформації доручено о. Кенові Новаківському (зараз владика в Канаді).

Для нас було важливим, щоби ми, представники Церкви (відповідальні з Ватикану, римо-католики і греко-католики) між собою погодили місця, де мали б відбуватися богослужіння та зустрічі Папи з вірними. Також це обговорювалося, звичайно, з місцевою владою, адже потрібно було обрати територію, на якій би помістилося більше мільйона прочан. Спочатку було обрано три місця: іподром, парк ім. Богдана Хмельницького (зустріч тут не відбулася через заборону Ватикану з огляду на безпеку і здоров’я Папи) та храм Різдва Пресвятої Богородиці.

Після цього ми розробили план візиту, де все було продумано буквально по хвилинах. Цей план затверджувався у Ватикані.

Другим етапом робіт було розроблення і втілення проектів того, як має виглядати літургійне, культурне оформлення цих подій. До співпраці ми запросили архітекторів, дизайнерів, будівельників, і тут праця пішла достатньо швидко.

До головних завдань церковного оргкомітету належали: виготовлення проектів, спорудження і мистецьке оформлення молитовних престолів, визначення і розподіл територій на сектори, виготовлення запрошень, озвучення і оснащення телебімами, інформаційна робота. Кожне рішення, особливо з уваги на безпеку Святішого Отця, запрошених достойників і прочан, було затверджене службою безпеки Ватикану і України. Всі ці роботи були дуже дорогими, Церква мусила їх проплачувати з власних коштів, які потрібно знайти вельми швидко. Це була дуже і дуже копітка праця, обмежена часом.

— Папа не щороку приїжджає в Україну, тому підготовка його візиту — це унікальне для нас явище. Чи Ви використовували досвід інших країн у прийнятті такого специфічного гостя?

— Я вже мав досвід організації візиту Папи. У 1991 році, коли Іван Павло ІІ приїздив до своєї Батьківщини, зокрема до Перемишля та Любачева, я брав участь у підготовці цих відвідин. На той час я був парохом у м. Ярославі й виконував уряд декана Перемишльського деканату. Тоді владика Іван (Мартиняк) попросив мене увійти до оргкомітету від імені нашої Церкви. Я дуже радо прийняв цю пропозицію, і фактично там я набрав досить великого досвіду.

Оскільки поляки не вперше готували приїзд Святішого Отця, вони мали вже багато напрацювань. Мені не раз було приємно дивитися, як злагоджено працюють наші сусіди. І очевидно, тоді я познайомився з чиновниками з Ватикану, які були відповідальні за візити Папи. У той час організацією всіх подорожей Івана Павла ІІ займався монсеньйор Роберто Туччі, а також церемоніймейстер монсеньйор Гвідо Маріні, з якими ми дуже гарного співпрацювали.

Ватикан вимагав, щоб усе було під контролем Церкви і державні служби, і поліція. Вже там я побачив, як повинна виглядати структура організаційного комітету, який займається підготовкою візиту такого високого рівня. Цей досвід я переніс згодом сюди, в Україну. І після того, як мене було призначено головою оргкомітету, перше, що я зробив, — поїхав до Рима на зустріч з монсеньйорами Туччі та Маріні для складення плану візиту. Відтак закипіла робота. Це сталося досить пізно — наприкінці лютого, часу в нас було зовсім мало, буквально чотири місяці.

— Отче, чи Ви сподівалися, що на зустрічі з Папою прибуде аж так багато людей?

Ми, звичайно, хотіли цього, ми знали, що люди дуже чекають Івана Павла II і що його постать притягує, але такої кількості народу я сам не сподівався. І знаєте, найбільше не сподівався тоді, коли о другій годині ночі приїхав на іподром перевірити стан справ перед Літургією, яка мала відбутися цього дня. Надворі злива, страшне болото, я стояв посеред того поля, в грязюці, мокрий і просто не розумів, що діється, в мене руки опустилися. Я питав Бога: «Господи, за що Ти нас так караєш?» О п’ятій ранку, коли я їхав знову на іподром, побачив масу людей, які заповнили всю дорогу, тоді я заспокоївся: все буде добре. У тій хвилині я зателефонував до начальника міліції, щоби задіяли військових, бо зрозумів, що силами волонтерів ми собі з такою кількістю людей не дамо ради.

— Як можете охарактеризувати співпрацю держави і Церкви у підготовці візиту?

Одним із перших завдань організаційного комітету було з’ясування того, як підготувати державні служби до такого масштабу робіт, «території» відповідальності. Переговори відбувалися і тут, і в Києві з Міністерством закордонних справ, Службою безпеки, керівництвом внутрішніх військ. Праця у тій ділянці була дуже насиченою, але з державними органами ми легко знаходили спільну мову. Крім того, вони розуміли, що в цьому випадку вони не мають великого досвіду, тому радо прислухалися до наших порад і виконували їх.

— Часто наголошувалося, що Папа приїжджає на запрошення Президента України. В чому потім це виявлялося? Чи тільки в присутності Леоніда Кучми на богослужіннях, зустрічах, чи все-таки держава була дуже зацікавлена у приїзді Папи?

— Звичайно, це був візит державного рівня, і на цьому треба було наголошувати, оскільки Папа як глава держави Ватикан, аби відвідати іншу країну, мусить мати особисте запрошення від глави цієї країни. Коли ми говоримо про Церкви, то мусимо пам’ятати, що в Україні Католицька Церква не є домінуючою, як, наприклад, у Польщі, Іспанії, Португалії тощо. В нашому випадку було не до кінця зрозумілим, чому Папа мав би приїжджати в Україну, адже це держава, де населення здебільшого православного віросповідання. Тому потрібно було таку термінологію вживати, щоби не погіршити стосунків між католиками і православними.

— Фактично єдиними, хто намагався завадити візитові Папи, була частина вірних УПЦ (МП). Чи це якось практично заважало підготовці?

— Щоб відповісти на це питання, слід виділити рівень офіційний, на якому, як пам’ятаємо, реакція не була позитивна, і міжлюдський, особистий, де, правду сказати, ми не відчували якогось ворожого ставлення. Радше навпаки, у Львові ще до візиту зустрічалися ми з владикою Августином, домовлялися про їхню молитовну участь, і при цьому реакція була, скажімо, нейтральна. Більш відкрито проходили зустрічі з Архієпископом УПЦ КП Андрієм (Гораком). Не скажу, що вони раділи з приїзду до Львова Святішого Отця, але й негативно про це не висловлювалися.

— Цікавий момент був з тим, що Папа проїжджав у Києві біля Києво-Печерської лаври. Це було заплановано?

— Коли Святіший Отець приїздив до Польщі й до інших країн, особливістю Його поведінки була спонтанність, несподівані зустрічі, шляхи проїзду. Служби дуже цього боялися, вірні з трепетом очікували. В Україні було по-іншому — з огляду і на вік, і на безпеку кожен крок повинен був бути спланованим. Пригадую, що навколо цього питання проїзду вулицею біля Лаври велися дискусії, але оскільки Папа дуже хотів бодай подивитися на Печерську лавру, його прохання виконали.

— Тобто Папа мав особливі побажання стосовно того, що хотів побачити, де побувати, з ким зустрітися в Україні?

— В різному часі з Ватикану лунали різні побажання. Чи все це виходило від Папи — не знаю, але, мабуть, певним чином об’єднувалися його власні побажання і пропозиції людей, які займалися організацією подорожей Святішого Отця. Одне, що знаю, — Папа дуже хотів бачити Львів, відвідати якнайбільше святинь, але, на жаль, час і стан здоров’я його ставили багато обмежень. Крім того, численні зустрічі були не публічними, відбувалися там, де Папа відпочивав, тобто в Митрополичих палатах Святоюрської гори і в римо-католицькій семінарії у Брюховичах.

— При організації певних заходів є те, на що організаторами витрачається багато сил, але воно залишається непомітним для людського ока, навіть для преси. Як було з візитом Понтифіка в Україну?

— О, багато речей залишилося непоміченими! Взяти хоча б туалети. Така ніби дрібниця, але скільки було проблем з їх придбанням і встановленням. Наступне це телебіми. Їх не було ні в Україні, ні в Польщі, треба було везти з Австрії, Швейцарії або Німеччини. Їхнє арендування коштувало дуже дорого, і всі видатки мусіла покривати Церква, держава до того не мала стосунку. Гроші на телебіми ми знайшли щойно за чотири дні перед Літургіями, за ці дні їх потрібно було привезти в Україну, а це включало пошук машини, вироблення візи водіям, оплата, транспортування і проблеми на кордонах, монтаж…

Пригадалися також ліфти, які мусили бути встановлені на сцені, де Святіший Отець служив Літургію. Віряни їх не бачили, мало хто знав про ці ліфти, а встановлення вимагало і коштів, і зусиль…

— A яка цікава історія Вам запам’яталась з того візиту?

— В Україну на цей візит прибув давній приятель Папи, засновник організації «Церква в потребі» (після виходу Церкви з підпілля вона багато спричинилася до відновлення храмів, монастирів і т.д.) отець Веренфрід ван Страатен. Ззовні він дуже схожий на Папу, сивоволосий, старенький священик у білій рясі… Отець ван Страатен на той час вже був прикутий до інвалідного візка. І тоді, коли Папа мав під’їхати до майбутнього Центру вищої богословської освіти (де сьогодні семінарія) для освячення наріжного каменя, отець Веренфрід очікував там, а люди були дезорієнтовані, вони сприйняли його за Папу.

Крім того, отець повинен був повернутися додому днем раніше від закінчення візиту Папи, і саме в той час, коли треба було везти його на літак, дороги були перекриті. Але ми ризикнули і все ж поїхали без узгоджень із міліцією. Оскільки, на випадок того, що зі Святішим Отцем могло трапитись щось, було узгоджено кілька доріг евакуації і термінової доставки на летовище, одна з них проходила вулицею Стрийською. Коли нас зупинили солдати, ми вказавши на отця Веренфріда, сказали: «Подивіться, кого ми веземо», і вони, збентежені, нас негайно пропустили.

— Що Вас позитивно і негативно (якщо таке траплялося) найбільше зворушило, заторкнуло у цій нелегкій, дуже напруженій праці?

— Найбільше мене зворушив ентузіазм, з яким вже до самої тільки праці над підготовкою візиту підходили люди чи то в Києві, чи у Львові, чи у Ватикані. Було надзвичайне піднесення. Люди працювали безоплатно і жертвували як гроші, так і свій час, чи здібності, чи ще щось. Величезний ентузіазм, прекрасна співпраця на усіх рівнях, хоч були дрібні непорозуміння, але вони вирішувалися, як то кажуть, в робочому порядку. Ані до того, ані після, хоч і проводилося багато інших заходів, я не пригадую такого піднесення, як було тоді. Якщо іноді, за інших обставин були якісь зустрічі зі Службою безпеки чи міліцією, відчувалася певна недовіра сторін, то тут всі розуміли, що повинні зробити важливу справу, і це об’єднувало та усувало всілякі підозри. З нарад із державними структурами ми поверталися завжди задоволені й з радістю продовжували роботу.

Усі ми відчували колосальну відповідальність. Ми працювали так, що з ніг падали, дуже мало спали, але ніхто не нарікав, цей ентузіазм давав нам сили.

— Що Вам дало перебування у самісінькому центрі організаційного виру?

У певні критичні моменти ми полишали десь на маргінесі будь-які чвари й непорозуміння, а працювали далі. Антипатії між людьми різних рівнів влади, чи з різних політичних таборів тут не мали місця. Уявіть, серед українців це було можливим — ефективно співпрацювати в одному напрямку! Я побачив дуже чітко, що в Україні можна багато добрих діл зробити, якщо побороти ту слабкість нашу, що без поштовху, без якоїсь зовнішньої спонуки наші люди не проявляють власної ініціативи. Щойно коли бачимо, що за нас цього ніхто не зробить — починаємо діяти. Нам бракує того справжнього громадянського суспільства. Якщо б Папа щороку приїздив в Україну, то Львів би давно по-іншому виглядав, все було б доглянутим. Люди тоді приїжджали з сіл, пропонували свою допомогу і робили таку роботу, якої за звичних обставин не погодились би виконувати. В дощ, у болоті до колін вони робили огорожі секторів… Церква, до речі, показала, що вона здатна людей надихнути, здатна витягти на поверхню їхні позитивні якості.

— Минуло 10 років, вже нема серед нас Папи. Який відголосок цього візиту звучить до сьогодні?

— Великий вплив, на мою думку, візит Папи справив на молодь. Знаєте, якщо в серці людини один раз щось сокрушиться, то це сокрушення залишиться назавжди. Цей візит навіть сьогоднішні священики, які на той час були ще семінаристами, згадують з великою теплотою. Тоді вони були активно задіяні в організацію приїзду Папи, теж були у гущі того ентузіазму. І, без сумніву, цей ентузіазм вони понесли в села і містечка, у яких тепер душпастирюють.

Навіть такі дрібні речі, як фелони, які було виготовлено спеціально до приїзду Івана Павла II, ті чаші вони й сьогодні є у використанні й пригадують нам цю велику подію. Я думаю, що Майдан це теж результат візиту Святішого Отця. Згадайте, за три роки після першого приїзду Папи до Польщі почалася Солідарність, через три роки після відвідання України — Майдан.

— Отче, Ви були на приїздах Папи до інших країн до і після червня 2001 року. Якщо порівнювати, то…

— Всюди я бачив великий ентузіазм, але такого, як в Україні, я не зустрів більше ніде. Люди кілька годин стояли в болоті, чекаючи на початок Літургії. Вони не мусили там бути, але вибрали це перебування на молитві. В інших країнах, де я був присутній на зустрічах з Іваном Павлом II, такого не було.

Розмовляли Анатолій Бабинський і Ліда Мідик

Ствердження недійсності подружжя. Хто і чому?

Інтерв’ю з судовим вікарієм Львівської Архієпархії отцем Ростиславом Бубняком

– Всечесний отче Ростиславе, у шлюбі Бог злучає людей, тому, відповідно, ніхто не може скасувати того акту, що його Бог довершив. Виходить, що церковний суд виносить рішення про те, що в якомусь конкретному шлюбі Бог не злучив двох осіб? Як це розуміти?

– Подружжя — це нерозривний союз між чоловіком та жінкою, заснований Богом, який за своєю природою призначений для добра подругів та народження й виховання дітей. Церква чітко дотримується власних приписів подружнього права для того, щоб зберегти стабільність, нерозривність і святість подружжя. Щодо питання та поняття «ствердження недійсності подружжя», то тут слід вказати, що Церква не «розв’язує» церковний подружній союз, а сама процедура провадження процесу не є «церковним розлученням» і не «скасовує» факт дійсності, що відбувся. Коли людина вперше стикається з цим питанням, у неї дуже часто виникають супротивні думки щодо паралельного існування поняття «ствердження недійсності подружжя» та навчання Церкви щодо нерозривності подружжя. Ці дві позиції Церкви насправді не є суперечливими одна одній, а натомість взаємодоповнюють одна одну. Католицька Церква ставить низку вимог перед вірними, щоб могти правосильно укласти подружжя, одночасно також навчає, що може перешкодити здійсненню цього акту.

Для того, щоб укласти правосильне (дійсне) церковне подружжя, потрібно дотриматися трьох загальних приписів: не мати канонічних (визначених церковним правом) перешкод до укладання подружжя; мати добру й непримушену волю укласти своє церковне подружжя та дотриматися канонічної форми вінчання. Правосильність церковного шлюбу та його нерозривнісь полягає в тому, що подружжя потрібно укладати згідно з приписами права Церкви. Натомість неправосильний шлюб – це той, який не був укладений згідно з правом Церкви. Тільки Церква має право визначати, які шлюби, тобто укладені подружжя, правосильні чи ні згідно з власним правом, яке зобов’язує її вірних, тому рішення про те, чи дійсно під час укладання шлюбу було чи не було допущено порушення церковного права, належить до компетентності церковної судової влади.

Перший обов’язок церковного судді – це застосувати всі можливі пастирські засоби для того, щоб сторони, якщо це можливо, примирилися і поновили своє спільне життя. Керуючись процесуальними нормами та на підставі церковного подружнього права, церковний суд дає офіційну відповідь подругам щодо юридичного стану їхнього церковного шлюбу. При цьому він фактично нікого не осуджує чи за суджує. Церковний суд приймає докази та факти, які вказують на правову основу укладеного церковного шлюбу; опісля виноситься вирок, у якому стверджується правовий стан укладеного церковного шлюбу.

Причини, які довели подругів до цивільного розлучення, не завжди стають причинами ствердження недійсності подружжя. Тому, навіть якщо церковний суд бере до уваги все, що сталося під час спільного життя сторін, кінцева мета його роботи – встановити, чому особа розлучилася? Чому вона йшла до шлюбу? І чи насправді уклала нерозривний шлюб перед Богом і Церквою?

– Отче, з якого часу в церковному праві маємо таке поняття, як ствердження недійсності подружжя, які умови стали першими для винесення рішення про це?

– Перші згадки щодо процедури ствердження недійсності подружжя у Католицькій Церкві знаходимо у приписах IV Латеранського Собору (1215 р.). Отці Собору поставили особливий наголос на інституції подружжя як на Таїнстві, вказуючи на його нерозривність аж до смерті одного з подругів. Продовжуючи своє вчення, подають також причини, згідно з якими Церква могла б ствердити недійсність подружжя: укладення шлюбу з корисливих мотивів, укладення таємних шлюбів та укладення шлюбу у випадку насильства над людиною чи її викрадення задля одержання згоди.

Пізніше, на Тридентійському Соборі, богослови та церковні правники продовжать систематизацію у сфері подружнього права. На XXIV сесії (листопад 1653 р.) було підтверджено норми IV Латеранського Собору та задекларовано, що недійсність подружжя, чи іншими словами недійсність подружнього вузла, може проголосити лише церковний суддя, тобто це є компетенцією тільки церковної судової влади.

У ХХ ст. Кодекс канонічного права Римо-Католицької Церкви, проголошений Папою Бенедиктом XV у 1917 році, вже містить досить чітку структуру церковних норм, у тому числі й процедуру ствердження недійсності подружжя. Тут також подаються вимоги щодо правосильного укладення церковного шлюбу та причини, які, згідно з нормами права, можуть призвести до ствердження недійсності подружжя. Сучасні правові збірники, зокрема Кодекс канонічного права від 1983 р. для Римо-Католицької Церкви, та Кодекс канонів Східних Церков від 1991 р. для Східних Католицьких Церков, містять як матеріальні, так і процесуальні норми, відповідно до яких стверджується правовий стан церковного шлюбу, одночасно відповідаючи вимогам навчання Католицької Церкви, якими є пошана гідності та святості Таїнства По‑ дружжя.

– Всечесний отче, в контексті того, що Ви згадали про два Кодекси – Західної та Східних Католицьких Церков, спадає на думку різниця обрядів вінчання у цих двох традиціях, різниця їх богослов’я. Також відомо, що існують різні погляди Православної та Католицької Церков на розлучення. Чи є можливим досягти тут згоди, адже це питання досить вагоме? Чи були спроби дійти до спільного знаменника?

– Православна Церква ніколи конечно не наполягала на ідеї нерозривності подружжя. Причинами для припинення шлюбу в ній є або смерть одного з подругів, або розлучення, тобто розірвання дійсного подружжя, через зняття благословення компетентною церковною владою.

Католицька Церква бачить подружжя нерозривним, вона нікого не розлучає. Проте не всі знають, що церковний шлюб не передбачає розлучення навіть у разі невдалого спільного життя. Ця доктрина є єдиною і незмінною для всіх помісних Католицьких Церков, адже вона базується на словах Ісуса Христа: «Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає» (Мр. 10, 9). Вірні, котрі отримують цивільне розлучення, перед Католицькою Церквою вважаються надалі пов’язаними попереднім подружнім вузлом, і їм заборонено укладати новий церковний шлюб.

Це означає, що коли католик бажає укласти подружжя з особою, яка раніше була одружена, а на даний момент розлучена перед державою чи в Православній Церкві, то компетентна судова влада в Католицькій Церкві повинна оцінити правосильність цього подружжя. Цивільне розлучення, видане згідно з державним законом, або зняття благословення, здійснене владою Православної Церкви, не будуть визнані Католицькою Церквою, оскільки вони суперечать абсолютній забороні розлучення.

На сьогодні не видно можливостей дійти до певної згоди на тему розлучення у баченні Католицької та Православної Церков, оскільки обидві сторони не здійснюють жодних кроків для спільного наукового дослідження у церковному подружньому праві.

– Які законні підстави сьогодні є найчастіше приводом для ствердження шлюбу недійсним?

– Правосильність подружжя розглядається через зав’язку спору, або іншими словами «формулювання сумніву». Цей сумнів визначає причину або причини, згідно з якими оскаржується правосильність подружжя. Кодекс канонів Східних Церков у розділі «Подружжя» подає список загальних перешкод, які можуть призвести до ствердження недійсності подружжя. Вважаю недоцільним, поза судовими справами, називати причини, які найчастіше стають приводом для ствердження неправосильності шлюбу. В даному випадку може існувати небезпека так званої допомоги для подругів у відшукуванні причин, щоби вийти з «невдалого» співжиття, а не намагатися всіма силами зберегти цей подружній союз.

Зважаючи на це, процедура ствердження недійсності подружжя є закритою. Церковні процеси не мають публічного характеру в способі їх проведення, і тому на них присутні лише особи, причетні до справи. Церковний суддя не має права розголошувати жодної інформації щодо стану та змісту будь-якого процесу, оскільки в Церкві встановлені певні норми секретності та конфіденційності. З іншого боку, це не означає, що щось приховується від сторін, котрі беруть участь у справі, вони проінформовані про процедуру повністю. Кожна особа, котра подає позов, має право на добру репутацію, тому процедура не є відкритою на публічне обговорення. Лише кваліфіковані церковні особи, встановлені в церковному суді, мають право оцінювати правовий стан даного подружжя.

– Що спонукає людей клопотатися про ствердження недійсності подружжя? Адже відомо, що багато християн вступають вдруге в громадянський шлюб без особливих мук сумління.

– Коли особа, розлучена державною владою та, здебільшого, проживаючи в іншому цивільному шлюбі, навертається, бажає увійти в тісніший стосунок із Богом через участь у Таїнствах, виникає питання статусу її церковного шлюбу. Аби вирішити його, людина мусить звернутися до церковного суду. Спонукою, у даному випадку, є намір жити справжнім християнським життям, заспокоїтися і звільнитися від будь-яких вузлів свого невдалого подружжя, бо, як стверджують, приходить момент полагодити своє життя перед Богом.

Хоча більшість українців декларують себе християнами, але насправді незначний відсоток тих, котрі вже перебувають у повторному цивільному шлюбі, запитують себе: що їм тепер робити; як їм сповідатися чи приступати до Святих Таїнств? Цю байдужість людей вважаю проблемою цілого нашого суспільства, оскільки розлучені не можуть приймати Святе Причастя. Бо саме подружжя як людська спільність поглиблюється через життя спільної віри і через Євхаристію, яку подружжя приймає спільно.

– Отче Ростиславе, видається, що нині значна частина вірних нашої Церкви недостатньо усвідомлює серйозність і важливість подружнього союзу, не розуміє суті церковного шлюбу, навряд чи чула що-небудь про канонічні перешкоди тощо. Чи не мала б ієрархія Церкви звернути увагу на цю проблему та інтенсивніше запобігати розлученням?

– Відповідно до церковного права, яке подається у 783 кан. Кодексу канонів Східних Церков, «душпастирі зобов’язані турбуватись про те, щоб вірні готувалися до подружнього стану… через особисте повчання наречених перед подружжям, яке б готувало наречених до нового стану». Поряд із цим, Церква запровадила відповідну програму передподружніх наук, щоби належно підготувати наречених до укладення шлюбу, й зобов’язала священиків дотримуватися їх порядку. Ймовірно, що деякі священики безвідповідально та байдуже підходять до виконання цих обов’язків. Це, зокрема, притаманне малим парафіям, оскільки при великих парафіяльних храмах діють постійні центри передподружніх наук. Окрім того, вважаю, що проблема криється не тільки в якості підготовки наречених до одруження, а й, скажімо, у відсутності після вінчання душпастирської допомоги подружжям, щоб ті, вірно зберігаючи й шануючи подружній союз, проводили щораз святіше й досконаліше життя в сім’ї.

Розмовляла Л. Д

«Слабкістю українського екуменічного руху є брак прагматизму…»

Інтерв’ю з дияконом Ігорем Шабаном, головою Комісії зі сприяння єдності християн УГКЦ

— Будь ласка, розкажіть про Комісію УГКЦ для сприяння єдності між християнами, яку Ви очолюєте. Хто був ініціатором її заснування?

— Екуменічний рух — це процес, без якого важко собі уявити та вичерпно зрозуміти сучасне християнство. Можна навіть ствердити, що сьогодні екуменізм надає богослов’ю, особливо в ситуації поділеного християнства, характерного та глибокого значення, оскільки є визначальним чинником його актуальності й цінності. Неможливе існування богослов’я без його екуменічного виміру.

Такий рух, метою якого є об’єднання Церков, постав у результаті поділу в християнстві. Тому можна сказати, що його історія така ж давня, як і саме християнство. Уже в ранніх християнських спільнотах апостоли порушували питання збереження єдності, засуджуючи всілякі поділи, що протиставлялися волі Ісуса Христа, який дав початок одній, святій та апостольській Церкві тут на Землі (пор. І Кор. 1, 11–13; Гал. 1, 6–9). Подібно, усвідомлюючи існування єдиної Христової Церкви, чинили Отці Церкви, які виразно виступали проти єресей і сект.

Без сумніву, найбільш потрібне українському суспільству єдине та спільне служіння — досі нереалізоване. Але за подолання такого стану відкрито виступають усі громадяни нашої держави та усі гілки влади. Як приклад, можна навести останні спроби об’єднати православні Церкви України в одну помісну Церкву. Потреба координації таких екуменічних та міжцерковних справ відчувалась також у лоні Української Греко-Католицької Церкви. Саме тому у 2007 році Синод єпископів УГКЦ на чолі з Блаженнішим Любомиром прийняв рішення створити Комісію у справах єдності між християнами. На Комісію покладено завдання нести практичну допомогу душпастирям нашої Церкви (міжконфесійні молитви, справи мішаних подруж, пастирські вказівки щодо співпраці з іншими конфесіями), допомагати відповідними матеріалами.

— Які основні напрямки діяльності Комісії? Що вже зроблено за два роки її існування?

— Щодо завдань, то Комісія звертає особливу увагу на формування та підтримку екуменічних та міжцерковних ініціатив УГКЦ. Це виявляється зокрема у душпастирській, інформаційній, координаційній та консультаційній діяльностях. Комісія, перш за все, організовує міжконфесійні заходи (регулярні спільні молитви, зустрічі, діалоги та обмін досвідом) на всеукраїнському рівні, серед яких вже сьогодні особливо можна виділити:

приготування та проведення Тижня молитов за єдність християн, який традиційно відбувається 18–25 січня кожного року. Вже кілька років поспіль участь у цьому Тижні беруть усі традиційні Церкви України. Це надзвичайно важлива подія для українського християнського світу, оскільки така щорічна екуменічна зустріч допомагає зрозуміти й осмислити, що вже зроблено для єдності християн; допомагає усвідомити існуючі проблеми та впевнитись у необхідності спільної молитви не тільки у богословському її значенні, але і в практичному аспекті.
приготування та проведення Суспільного Тижня УГКЦ (протягом листопада кожного року). Суспільний тиждень УГКЦ — традиційний публічний форум для обговорення проблем суспільства та пошуку розв’язок з урахуванням християнських, релігійних та загальнолюдських вартостей.

Базуючись на столітній традиції подібних заходів у світі, Суспільний тиждень УГКЦ покликаний: привернути увагу до проблем освіти та науки; людей неповносправних, ув’язнених та сиріт; підтримати тих, хто на щодень розв’язує соціальні питання та навчитися на їхньому досвіді; стимулювати проведення досліджень, дискусій і дій.

Аналізуючи життя сьогоднішнього світу, без великих труднощів можна зауважити присутність у ньому як конфліктів, так і бажання миру. Незважаючи на різного роду союзи, об’єднання та миротворчі організації, світ і надалі залишається поділений, роздертий конфліктами та непорозуміннями. З огляду на важливість та актуальність цієї тематики, цього року Тиждень було проведено під гаслом: Примирення як Дар Божий.

Зазвичай примирення відбувається в результаті визнання своєї провини, тобто примирення є невід’ємною частиною покаяння. Що більше, для християн покаяння є основою і суттю будь-якого примирення. Про це, на жаль, досить часто забувають.

приготування та проведення Екологічного Дня Творця (14 вересня кожного року). Так цього року 14 вересня у Києві відбувся Круглий стіл «Екологія Життя» з нагоди святкування Дня Творця, який християни всього світу відмічають як день захисту довкілля. Круглий стіл об’єднав представників влади, Церков, громадськості та наукових кіл навколо потреби пошуку нових ідей захисту навколишнього природного середовища, подолання свідомості суспільства масового споживання та формування у громадян високої екологічної та духовної культури. Цього року участь в Екологічному Дні Творця взяли представники не лише відповідних державних відомств та міністерств, але також представники інших Церков та християнських спільнот, які спільно звертаючись до Бога-Творця, висловили Йому вдячність за дар життя, за прекрасний світ природи, в якому живемо, просили вибачення за завдану шкоду і благали про збереження та спасіння всього створіння.

— Котра з українських Церков виявляє найбільшу екуменічну ініціативу?

— На початку варто зазначити, що насправді ідею єдності між Церквами підтримують практично усі християни України, хоча не кожна деномінація намагається бути активною в своїх екуменічних ініціативах. Мені важко говорити про інші Церкви, тому обмежусь лише конкретними прикладами та досвідом нашої Комісії. Так одним з практичних результатів такої взаємодії УГКЦ з Іншими традиційними Церквами є праця у Міжнародній Екуменічній Групі Примирення у Центральній та Східній Європі, до складу якої входять УГКЦ (Екуменічна Комісія), УПЦ МП (Відділ Зовнішніх Відносин), РКЦ (Екуменічна Комісія) та Німецька Лютеранська Церква в Україні. Остання зустріч цієї Групи проходила в Одесі у вересні 2009 р.

Надзвичайно важливі та цікаві екуменічні ініціативи пропонуються нашими братами з протестантських Церков. Це зокрема Всеукраїнський Союз Церков християн віри євангельської – п’ятидесятників, Київська єврейська месіанська спільнота. Також тісна співпраця відбувається з неурядовою організацією — Інститутом релігійної свободи, основною метою якого є сприяння реалізації прав на свободу совісті і віросповідання людини, розвитку міжконфесійних відносин та державно-церковного діалогу.

— Якою є динаміка змін в Україні на шляху до єдності за останні 10 років? Що відрізняє екуменічний рух в Україні від екуменічного руху в інших державах?

— Слабкістю українського екуменічного руху є брак прагматизму, який з однієї сторони очікує, а з іншої вимагає практики сопричастя і більшого зближення Церков. Водночас ми спостерігаємо явище зростання нового поняття конфесіоналізму, який все більше підкреслює церковні відмінності.

Екуменізм в Україні має дещо іншу динаміку ніж в багатьох європейських країнах з огляду на конфесійні обумовленості. Україна не є конфесійно цілісною країною і це з однієї сторони є надзвичайно позитивним елементом, бо забезпечує баланс кожної окремої конфесії у її співпраці з державою та суспільством, створює свого роду демократичне співіснування; з іншої сторони елементом негативним, оскільки поділ суспільства на різні конфесії спричинює розгубленість, незнання, а часом навіть ворожість у ставленні Церков одна до одної.

— Привідкриваючи завісу майбутнього — які плани має Комісія на наступних півроку, рік?

— На даний момент наша Комісія координує проведення Суспільного Тижня УГКЦ, який цього року заплановано провести у шести містах України: Києві, Донецьку, Харкові, Кіровограді, Одесі та Луцьку. На жаль, сучасні обставини у нашій країні завадили вповні зреалізувати усі задумані нами акції (маю тут на увазі поширення епідемії грипу), та все ж основні елементи заплановані заздалегідь втілюються у життя.

Іншим важливим заходом, який координує Комісія, є Тиждень молитов за єдність християн. У деяких містах України, цей Тиждень став вже невід’ємним елементом життя Церкви. У Києві, подібно як і в Одесі, участь у цій молитві приймають представники усіх традиційних Церков, а також надзвичайним захопленням – протестантські спільноти.

— Як щодо праці для тих вірних і священиків, які живуть у, так званих, «поділених» селах?

— У планах Комісії є проведення відповідних вишколів та лекцій для священиків УГКЦ з цілої України. Головним елементом у щоденному житті таких парафій не може бути нетерпимість та недоброзичливість до іншої конфесії. Важливо, щоб священики були щоденним прикладом любові до ближнього, розуміючи одночасно свою Церкву, свою традицію та усвідомлюючи власну ідентичність.

Розмовляла Лідія Мідик

Рубрики

Свіжий номер

3(509)2025

Час ставати сильнішими

Лідія Мідик

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку