Свіжий номер

3(509)2025

Час ставати сильнішими

Стати автором

Любомир Гузар

«Відновлювати хресні обітниці».

Звернення Блаженнішого Любомира, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, з нагоди празника Христового Воскресіння.

Дорогі у Христі!

Всемилосердний Бог-Отець обдаровує нас знову нагодою святкувати світлий празник Воскресіння свого Єдинородного Сина, Господа нашого Ісуса Христа. Великдень — це найбільше свято в цілому році, і не дивно, бо в ньому перестає для нас бути грізною і страшною смерть те, що заперечує все життя. Своєю смертю на хресті Ісус Христос остаточно подолав смерть і звільнив нас від страху перед нею.

Ми, що з Божої благодати вже віримо в Христове воскресіння, віримо також, що через святу тайну Хрещення ми за дією Святого Духа втілені в Ісуса Христа, як каже апостол Павло у листі до Римлян: «Ми поховані з ним через хрещення на смерть, щоб, як Христос воскрес із мертвих славою Отця, і ми теж жили новим життям» (Рим. 6, 4-5).

Свято, в якому знову переживаємо смерть і славне воскресіння Ісуса Христа, називаємо також Пасхою. Цим словом у Старому Завіті визначали «перехід», а конкретніше — перехід від єгипетської неволі до общяної землі. У Новому Завіті — це перехід від смерти до нового життя, який заради нас довершив Ісус Христос. Завдяки Христовому воскресінню нам відкрилася можливість брати участь у новому житті без страху перед смертю і без страху перед усяким насиллям, яке нам хочуть завдати могутні цього світу, — брати у часть у житті з Богом, остаточно, у вічному житті. Ось чому Великдень, празник Христового Воскресіння, це найбільш радісне свято цілого року.

Згадуємо про тісний зв’язок між воскресінням Христа та нашим хрещенням у зв’язку з запланованим на цей рік урочистим відзначення 1020-ліття хрещення Київської Руси. Ювілейні святкування, передбачені Указом Президента України, включають різного роду наукові, культурні, побутові заходи, в яких ми як спадкоємці хрещення святого рівноапостольного князя Володимира і як громадяни самостійної держави будемо брати участь, щоб глибше пізнати і зрозуміти своє минуле. Адже це хрещення, крім самозрозумілих духовних цінностей, принесло дуже поважні політичні, економічні, всенародні здобутки. Дар хрещення, яким християнство стало державною релігією Київської Руси, мав також глибокі і тривалі наслідки у розвитку культури нашого народу. Християнська релігія, хоч не є одиноким чинником формування нашої культури, однак, напевно, настільки домінантним, що Україну можна називати християнською державою. Ми не соромимося, не заперечуємо християнських коренів нашої тотожности, але щоб належно прийняти цю спадщину, ми повинні більше вдумаватися у вартості, якими живе наш народ. Отже, цього року, у час відзначення 1020-ліття хрещення України, в обставинах викристалізування нашої народної ідентичности, самобутности Київської Церкви та українського народу висвітлення і обміркування цих, так би мовити, зовнішніх вартостей є дуже корисним.

Однак для нас, віруючих християн, надзвичайно важливо пригадати собі основну причину святкування, яка є не земною чи зовнішньою. У зв’язку з вшануванням пам’яті святого рівноапостольного князя Володимира вже минулого року ми доручали вірним нашої Церкви відновлюватити хресні обітниці, повторюючи ту частину літургійного чину, якою оглашенні готуються до прийняття святої тайни Хрещення, тобто урочистого відречення від сатани і всіх його діл та свідомого з’єднання з Ісусом Христом і поклоніння Йому. Цей обряд належить повторювати щороку цього року в неділю, 27 липня, щоб таким чином дійти до самих джерел святкування хрещення Київської Руси, яке, як вже згадано, було не тільки політичним чи культурним актом, але насамперед і понад усе з’єднанням нашого народу в тих особах, що були готові прийняти Божий дар релігійного визнання.

Нехай цьогорічний Великдень з усім своїм неперевершеним релігійним багатством і відтак тією святоволодимирською заявою нашої приналежности до Христа стане актом щорічного відродження нашого бажання в будь-яку мить в особистому, сімейному, громадському, державному, а передусім церковному житті з’єднуватися з Господом нашим Ісусом Христом та жити згідно з Його спасенною наукою.

Із глибини серця усім вам і собі самому бажаю, щоб з нагоди цьогорічних святкувань ми сповнилися Божою благодаттю від воскреслого Христа на богоугодне свідчення і служіння Йому та на одержання від нього справжньої духовної радости.

Благословення Господнє на вас!

ЛЮБОМИР

Ad Limina Apostolorum

Від заперечення до ствердження помісности Церкви

Рома Гайда: Візити “ad limina” у Ватикані єпископами Східних Церков є певного роду дивовижою і роблять враження поновної субординації помісної Церкви. Хіба не достатньо, щоби Священний Синод зложив одноразову візиту з новообраним Патріярхом, щоб заявити вірність Христовій науці та Сопричастя з Намісником св. Петра?

Візити «ad limina» є нововведенням у Кодексі Канонів для Східних Церков. Цього не було раніше. З цього приводу я розмовляла з єпископом Мелхітської Церкви у США Ніколас Самра. Його попередник у Америці Владика Тавіль (1970-1989) ніколи не їздив складати візити «ad limina». На його переконання, попередні єпископи цього також не робили. Звітувати про стан єпархій єпископи Східних Католицьких Церков повинні на Синодах своїх Церков, які є єдиним правним чинником, що покликаний вносити поправки у служіння Церкви. З огляду на це, виникає питання, чи справді належить Патріярхові та його Синодові представляти стан церковного життя Церкви sui juris Намісникові святого Петра? На мою думку, в цьому акті відбувається ніби роздроблення цілісної Церкви sui juris на окремі єпархії, а це ставить під сумнів еклезіологію Церков-Сестер, запрошує людські амбіції взяти верх над дійсністю, і врешті-решт, вказує Східній Церкві на її ще не зрілий стан. Нещодавно римо-католицький єпикоп Мар’ян Бучек ствердив, що в Україні є тільки одна Католицька Церква, але два обряди. Але таке твердження заперечує еклезіологію Сестер-Церков та Сопричастя.

О. д-р Михайло Димид: Доки Східні Католицькі Церкви не стануть направду «sui juris», до того часу вони будуь приналежні до «ius romanum», а це значить, що вони прямо підпорядковуватимуться Римському Архиєреєві в усіх справах їхньої єпископської діяльности. В такій системі Синоди Єпископів — це лише спосіб привчати єпископів до колегіяльної діяльности. На тих єпископів, які, скажімо, відмовилися б виконувати спільне синодальне рішення, Синод не має реального впливу. Все поки що виконується лише після явного знаку із «центру». Ця «явність» не означає, що про всі справи повинні знати всі церковні чини, як от пресвітери чи миряни. Для цього і служить гідність «кардинала», яку надають навіть главам Східних Церков.

Це глибока рана на тілі Східних Католицьких Церков, які й далі залишаються не певними своєї легітимности. Замість того, щоб ще більше укріпляти свою церковність через реальне сопричастя з Римським Архиєреєм, ці Церкви й далі живуть вірою, що за свою церковність вони завдячують Римському Престолові, тим самим заперечуючи не тільки свою історію, а й буття як помісно-автокефальних Церков, які народилися до поділу Церкви на конфесії.

Термін «Церкви-Сестри» насправді не може стосуватися взаємин Римської Церкви й УГКЦ. Правильно вважають і православні, і римо-католики, що УГКЦ не є «католицьким православ’ям», як писав митр. Андрей, а римо-католицизм у православних шатах. Щоб УГКЦ, наприклад, могла претендувати бути Церквою-Сестрою, для цього вона повинна бути помісною, мати своє опрацьоване помісне право, своє богослов’я, главу із Синодом, які будуть говорити й писати правду про свою історію, очистять рани свого серця, зрозуміють трагедію свого буття й на таких основах виховають свій народ. Але виглядає, що цього ще не станеться в нашому поколінні: самі греко-католики занадто слабші, щоб це осягнути, а ніхто їх так не любить, щоб це зробити замість них.

Про те, що УГКЦ є частиною Римо-Католицької чи Католицької Церкви, говорить не лише єпископ Мар’ян Бучек, але можна це саме чути, хоч дещо по-іншому, від глави УГКЦ Любомира. Наприклад, у офіційному діялозі між Римо-Католицькою і Православними Церквами беруть участь три східні католицькі єрархи, які є членами римо-католицької делегації і цей свій статус не можуть змінити й у теперішніх обставинах.

Так само про УГКЦ думають і римські, й московські богослови.

Коли греко-католицькі богослови, а за ними також єрархи та журналісти почнуть називати УГКЦ Православною в сопричасті з Церквою Риму — це буде початок (хоч важкий) повернення до витоків соборности і своєправности. Таке йменування буде згідне з тим, що постановили соборно і своєправно Берестейські єпископи від імени Київської Церкви 1594 року в Сокалі і 1595 року в Бересті і що згодом було знехтувано або й зовсім перекручено посттридентійською Церквою Риму.

Важко, з одного боку, бути прохачем у Римо-Католицької Церкви (наприклад, щоб фінансувати свою безгосподарність. Бо що то за гонорова церковна громада, яка не може скласти на свої потреби десятину), а з другої сторони, вимагати від них не втручатися у внутрішні справи УГКЦ.

Потрібно повертатися, як це зробив Патріярх Любомир, до поняття Київської Церкви як самодостатньої у благодаті Церкви, яка спасала своїх вірних у всі часи, незалежно від її внутрішнього розподілу чи підпорядкування Константинополеві, Римові чи Москві. Це він (Патріярх Любомир) написав у пророчому посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах» 13 квітня 2004 року. Тут Патріярх Любомир виявився гідним послідовником еклезіологічної візії і митрополита Андрея, і митрополита Петра Могили.

Діялог — це одна з форм існування Церкви, і якщо ми є Церквою, яка сама себе шанує, то будемо діялогувати з усіма. Коли пишу про діялог, не думаю про те, що називається «ad limina apostolorum» — до порогів апостолів; такий візит у випадку УГКЦ просто не повинен відбуватися в такій формі, в якій він нині передбачається, як звіт з діяльности за попередній період часу. Щодо єпископів офіційного подвійного підпорядкування, якими є єпископи УГКЦ поза Україною, і які прямо підлягають Римській юрисдикції, важко від них вимагати не звітувати перед своїми прямими зверхниками, якими не є власні «обрядові» єрархи (Патріярх чи Синод), а Папа Римський, який діє через свої управління. Щодо єпископів матірної території Церкви, то вони можуть їхати як делегація до Риму, але не для звіту, а для налагодження контаків і обміну корисною інформацією між двома великими Церквами — Римською і Київською. Але це зможе статися лише тоді, коли єпископи будуть переконані у своїй Київській ідентичності.

До Риму на зустріч із Римським Архиєреєм мають їхати всі єпископи, але це має бути так само вірогідним щодо візиту до інших моральних і християнських авторитетів світу і на Заході, і на Сході. Для нас — це Царгород, Москва, Єрусалим, Бейрут, і т. д., хоч як це нам могло б не подобатись.

Щодо східних єпископів прямого римо-католицького підпорядкування, то питання вкрай важке. Чому Римський Архиєрей, який має безмежне християнське довір’я до патріярхів Східних Католицьких Церков, вносить юрисдикційно поділ між єрархами так званих матірної території і діяспори? Поки що багато питань залишаються без відповідей для того, щоб нам у покорі працювати для досягнення волі Божої в Церкві.

Щоб зрозуміти, в який спосіб розвивається життя Церкви. Патріярх Любомир про цьогорічний візит «Ad limina Apostolorum».

«Можна, безумовно, дивитися на візит “Ad limina Apostolorum” як на звітування чи “відчитування”». Але, використовуючи такі терміни, ми дуже неточно описуємо суть візиту і зміст проведених розмов. Бо не йдеться про звичайне інформування: що зроблено, а що не зроблено. Мета — зрозуміти, в якому напрямку, в який спосіб розвивається життя Церкви. Тобто йдеться не тільки про перечислення певних статистичних даних, а й про аналіз стану та накреслення перспектив розвитку», — сказав Блаженніший Любомир, Верховний Архиєпископ Києво-Галицький, у інтерв’ю для «Радіо Воскресіння», розповідаючи про візит греко-католицьких єпископів з України до Ватикану під назвою «Ad limina Apostolorum». Цей візит відбувався від 28 січня до 2 лютого 2008 року.

При цьому Глава УГКЦ додав: «Можна дивитись на візит Ad limina в дуже сухий, адміністративний спосіб і говорити, що його головна мета це звітування, а можна розуміти, що його важливість у тому, щоб на підставі конкретної об’єктивної, проаналізованої інформації, спільно з відповідно до цього підготовленими працівниками Апостольської Столиці, які дивляться немовби ззовні, застановитися над станом своєї Церкви».

Також в інтерв’ю Блаженніший Любомир розповів, що цей візит і колись, і сьогодні має дуже виразний паломницький характер.

«Учасники візиту передусім стараються помолитися на гробах святих апостолів і відслужити Святі Літургії в чотирьох римських базиліках. Окрім того, єпископи служать Літургію у своїй церкві в Римі. В нас це є Прокатедральний собор Святої Софії, який спорудив святої пам’яті Патріярх Йосиф. Так що передусім потрібно бачити молитовний аспект, а відтак адміністративний», — пояснив Предстоятель УГКЦ.

Різдву твоєму поклоняємось, Владико!

Послання Блаженнішого Любомира, Верховного Архиєпископа Києво-Галицького, на Різдво 2008 року

Дорогі у Христі, непомітно, але дуже швидко наближаються Різдвяні свята. І як це звичайно буває, ми починаємо замислюватися, як і де ці свята проведемо: в колі сім’ї чи в колі ширшої родини, вдома чи, можливо, в якомусь відпочинковому місці. А дехто, мабуть, із великим болем думає про ці свята, бо чи то з причини професійного заняття, навчання або військової служби, чи через працю, яку мусить сповняти далеко від рідної землі, щоб забезпечити родину, буде змушений святкувати їх далеко від рідної оселі і парафії. Друге ж, про що запитуємо себе, — це як прикрасимо домівку, що поставимо на святковий стіл, чим обдаруємо наших ближніх? І зайняті такими думками, ми доживемо до Різдвяних свят; вони, як і кожного року, минуть, і все забудеться.

Однак спитаймо себе: чи можуть такі великі свята, як Різдво, Богоявлення бути для нас лише швидко проминаючою подією? Чи не повинні ми в ці дні задуматись над справжнім змістом святкового часу, замислитись, чому, власне, це свято є для нас таким значущим? Думаю, якщо ми подумаємо над цим, то і це Різдво, і всі наступні, які Господь Бог благословить нам пережити, стануть порою, яка змінюватиме наше життя, робитиме його іншим – глибшим.

Під час Святого Різдва ми згадуємо не тільки про те, що десь там у далекій стороні народилася дитина. Бо ж Дитя, яке народилося у Вифлеємі 2000 років тому, це не звичайна дитина, це — Воплочений Божий Син, який приймає людську природу і стає вповні людиною. А що це означає для нас? А те, що Бог приходить до нас, Він хоче стати одним із нас, щоб, як кажуть Святі Отці, піднести нас, надати нашому життю остаточної цілі, вказати нам мету нашого існування. Воплочення Божого Сина нагадує нам, що ми створені, що ми покликані навіки бути з Богом, бути з нашим Сотворителем, нашим Небесним Отцем. У цьому полягає найдивовижніша таємниця Різдва, найзахопливіша благовість, яку приносить цей великий празник. Саме над цим нам варто замислюватись постійно, а особливо — у різдвяний час.

Коли ось так собі подумаємо, то все те, про що ми піклувались у передріздвяний період місце нашого святкування, коло учасників, страви – стане другорядним, несуттєвим, минучим, що практично не залишить сліду в нашому житті. У світлі того, чим насправді є для нас Різдво, всі наші земні, побутові думки, хоч і мають право на існування, все одно отримають належне їм місце в нашому мисленні і поведінці, а саме: вони являться як щось, на що ми звертаємо нашу увагу мимохідь, не роблячи їх змістом тих днів, хвилин, у які ми переживаємо воплочення Єдинородного Сина Божого. Бо ж чи не є це час, коли ми зустрічаємо нашого Творця, коли Бог, який вступив у людську історію, знову стає присутнім для вас, для мене, для всіх нас?

Ми були створені Богом, аби бути завжди з Ним, бути завжди щасливими. Але через нашу неміч ми збилися з того шляху, почали ходити навмання своїми стежками, іноді навіть намагаючись заступити Бога, жити без Нього, будувати свій людський «рай». Ми щораз більше віддалялися від Нього, але Він, який призначив нас до чогось вищого, тривалішого, милосердиться над нами і довершує своїм приходом остаточний акт нашого створення. Прийнявши людську природу, Воплочений Бог дуже виразно скеровує наше життя, наше існування до справжньої цілі, що для неї ми призначені.

Дорогі у Христі брати і сестри, з цілого серця хочу привітати всіх Вас із цим наступаючим великим святом Різдва Христового. Усіх Вас, де б Ви не були, бо ми — силою різних обставин — розкидані сьогодні по цілому світі, по різних континентах. Нехай для всіх нас цей празник буде часом глибокої призадуми, коли ми відчуємо Божу любов, яка стукає до наших сердець. А коли ми відчуємо її, тоді подивимося на все довкола іншими очима. Ми будемо поводитися вже не як оті швидко проминаючі істоти, але як діти Божі, покликані і призначені до вічного щастя. Нехай цьогорічне свято буде для всіх нас годиною справжньої духовної радости, бо саме через нього Господь пригадує нам істинну мету нашого життя та передає нам Своє світло і благодать.

Христос рождається!

+ Любомир

********

З Різдвом Христовим і Новим Роком!

Блаженнішому Патріярхові Любомирові, єрархам і духовенству Української Католицької Церкви, нашим шановним кульпортерам, представникам та читачам журналу «Патріярхат» складаємо найщиріші побажання. Веселих свят Різдва Христового і щасливого Нового року!

Редакція й адміністрація журналу «Патріярхат»