Петро Дідула

Київ був зворушений. Про цю подію говорили серед митців, політиків, бізнесменів. Хоча зовнішні ознака самої події не передвіщали нічого особливого. Патріярху Любомирові 75. Скільки тих ювілеїв довкола нас! Святкувати себе, свої заслуги перед народом, свої переконання, свої здобутки нічого нового. Участь у такого роду подіях для мене завжди є викликом. Єдине, що їх оправдовує — це те, що переважно ініціятиву в їх приготуванні бере на себе вдячне оточення. Вдячність, щира і відверта, — це те єдине, що оправдовує пишноту, велемовність, натягнутість у часі святкувань. Ювілей Блаженішого зворушив, не побоюсь сказати, усіх, не через якийсь хитромудрий задум режисера завдяки якому зменшилася проблемність жанру, але власне через самого Ювіляра, його слово, його поставу мудрого старця, його цілковиту «бездарність» поводитися задля належиться. Вершиною святкувань стало слово вдячности Патріярха, виголошене в Національній опері України у присутності Президента України, Голови Верховної Ради, Голови Уряду і десятків найвищих посадових осіб, діячів культури, служителів Церков. Коли я не знайшов цього слова в офіційному прес-релізі УГКЦ, спершу був здивований, однак щойно згодом зрозумів цілковиту справедливість рішення його не друкувати. Це слово треба слухати. Наявність новітніх засобів зв’язку робить це можливим. (Дуже заохочую прослухати — http://www.ugcc.org.ua/audio/hlava_UGCC1.mp3; http://www.ugcc.org.ua/audio/hlava_UGCC2.mp3).

Стрижневе, як на мене, пояснення дару життя Блаженнішого Любомира дав владика Діонісій Ляхович у своєму ж таки виступі під час урочистостей: «Усі знають що Блаженніший досконало спілкується на різних мовах. Але, я думаю, радше про дар — про харизму Святого Духа, яка дає можливість говорити мовою дитини простої людини, молоді, старших, мовою творців культури, науки; мовою Церкви. Це мова пророча, яка промовляє навіть тоді, коли мовчить. Його Блаженство говорить багато і пише багато, бо свого
часу навчався мовчати».

У своєму короткому слові Блаженніший Любомир, здавалося б, просто дякував, що є звичайним при цій нагоді: коли дякують за присутність, то це означає, що вже треба йти додому, йде до завершення. Слово вдячности Блаженнішого стало маніфестом продовження чи радше — тривання життя, маніфестом динамічности життя, змінности поколінь, спадковости духовних дарів. Якщо б такого роду слово виголошував не Глава Церкви, то його цілком можна було б назвати програмним виступом. Витримане у пафосному, закличному тоні, воно завершується словами «Вперед, молоде України, вперед!» Мабуть, Блаженніший залишився єдиним сьогодні в Україні широко знаним суспільним діячем, пафосний тон виступу якого, не входить у дисонанс із особою промовця. І це надихає. Бо коли прозвучить «Отче, у твої руки віддаю духа мого» (Лк. 23:46), то це не буде гра актора, але того, хто промовляє в імени свого життя. Ним проваджені, йому довірені можемо бути вірні Христовому Воскресінню.

Репортаж з місійних теренів УГКЦ на схід від Збруча

Закінчення. Початок ч. 5 (402), c. 12-14, ч.6 (403), c. 11- 14.

У визначенні кількості осіб, приналежних до тої чи тої конфесії, українські соціологи почали застосовувати поняття «практикуючий християнин» (особа, яка систематично відвідує богослуження, бере участь у житті Церкви). Саме це «нововведення» соціологів дещо прояснило доволі туманне твердження УПЦ МП про те, що абсолютна більшість громадян України — це православні. Останні соціологічні дослідження показують, що лише 4% з опитаних «православних» належать до категорії «практикуючих».

«Люди тут переживають брак Слова Божого, — говорить владика Василь Івасюк (Одесько-Кримський екзархат). — Цю духовну прірву часто виповнюють секти. Абсолютна більшість так званих «православних» потребують воцерковлення. В цих обставинах питання, чи потрібна УГКЦ на цих теренах чи ні — просто не стоїть. Актуальне питання: Як нам полегшити людям доступ до Христа і до Церкви?»

Євангелізація і катехизація

У більшості парохій, де я побував, зміст церковного життя сповнений первинною євангелізацією — люди отримують можливість брати участь у богослужіннях, пізнають радість Покаяння й Євхаристії, відкривають для себе сенс церковного проводу, зокрема, через спілкування із «доступним», «людяним», «безпосереднім» єпископом (відвідини єпископом парохій у східних екзархатах відбувається зазвичай один-два рази на рік). На цьому етапі особливе значення мають проповідь священика і систематичність богослужінь. Досить забезпечити одне і друге, і до священика невдовзі надходять пропозиції від довколишніх сіл і районів. Більше третини священиків, з якими я зустрічався, кожної неділі наїжджають 200-400 км від парохії до парохії.

Щодо проведення систематичної катехизи на парохіях, то тут є ще багато праці. Якщо на парохіях і є катехизація, то переважно для дітей. Про катехизацію дорослих чув лише у Покотилівці, Харкові, Києві, Миколаєві, Ялті та Донецьку. «Наші священики щойно дозрівають до катехизації, — стверджує владика Василь Івасюк. Часто трапляються випадки, коли катехизу на парохії провадять дружини священиків. (Служіння священичої родини як цілости в цих регіонах має особливий євангелізуючий зміст. Цей висновок роблю з думок і вражень багатьох парохіян). Однак часто трапляються випадки, коли дружини священиків, маючи відповідну освіту, все ж не провадять катехизу, адже саме вони в цих випадках є годувальницями сімейства.

Досвід впровадження уроків християнської етики, здобутий багатолітньою працею Патріяршої комісії і Катехитично-педагогічного інституту УКУ в Західній Україні, на Сході все ще застосовувати не вдається. «У школи дорога нам поки що закрита», — говорить сестра-служебниця Людмила Панасюк, голова Катехитичної комісії Донецько-Харківського екзархату. Хоча, звісно, винятки трапляються. Так голова Бердичівського районного відділення освіти п. Петро зміг добитися, щоб християнську етику викладали у двадцяти з тридцяти шкіл району.

Але все ж є багато різних нагод для священика і катехита бути з дітьми у школі. Особливо це свято св. Миколая. «Більшість дітей під час свята св. Миколая у школі вперше у своєму житті почули про Бога, — розповідає їмость Галя (с. Мехедівка, Полтавської обл.). — Я вже маю певний педагогічний досвід, але так, як мене слухали діти цього вечора, мене не слухав ще ніхто і ніколи». Досвід принагідної катехизації у школі с. Мехедівка спонукав священиче подружжя о. Петра та їмості Галі, незважаючи на справді дуже важкі обставини життя (п’ятеро дітей), продовжити служіння для маленької греко-католицької парохії в с. Мехедівка та в м. Черкаси.

Своє пояснення певного браку в ділянці катехитичної праці подав отець Іван Цухуляк із Бердичева. Він переконаний у тому, що надмірна увага священика до питань будівництва відриває його увагу від того, що є його прямим обов’язком: євангелізувати і катехизувати. Сам отець Іван служить водночас на шести парохіях і в тюрмі. Коли я навів думку о. Івана в розмові з владикою Степаном Меньком, той зауважив, що те, чим займається о. Іван, нормально мали б робити місійні монаші згромадження. Проблема, однак, у тому, що монахів і монахинь на Східній Україні порівняно досить мало. В Донецько-Харківському екзархаті (п’ять областей) служить 11 сестер, 5 отців і братів-василіян.

Служіння єпископів

Прихід трьох єпископів на Східну і Південну Україну (вл. Степана, вл. Василя і вл. Богдана) дуже актвізував розвиток Церкви, скріпив її інституцію, зокрема, дуже покращив саме катехитичну працю на парохіях. Це відзначали більшість священиків. Серед інших позитивних змін також називали ось які: розвинулися харитативні інституції, покращилася комунікація між священиками, краще і систематичніше надходять кошти на побудову храмів, покращилася канонічна дисципліна, зокрема, були позбавлені права служіння кілька священиків (як їх тут називають — «чудотворців»), які чи то своєю аморальною поведінкою, чи своїм канонічним блуканням від лефевристів до протестантів зробили великі замішання серед людей.

Є також підстави говорити про певні зрушення в екуменічній ділянці праці Церкви. Формат цієї статті не дає можливости цілісно окреслити характер взаємин УГКЦ з іншими Церквами київської традиції. Тому тут подам лише окремі характерні штрихи.

УПЦ (МП). На практичному рівні існує один загальний підхід: краще поганий мир, ніж добра війна. Переважно між священиками і парохіянами УГКЦ та УПЦ (МП) нема жодних взаємин. Є випадки прямого тероризування греко-католицьких парохій з боку представників Московського Патріярхату. Кричущий приклад — ялтинської епопеї пошуку землі під будівництво греко-католицького храму, яка тягнеться вже більше десяти років. На сьогодні справа увійшла у відверто антиправове русло: ручні суди Ялти піднімають питання таким чином, щоб цілком позбавити громади УГКЦ реєстрації у Кримській автономії. «Якщо вони все ще вважають канонічним псевдособор 1946 року, то, ясна річ, що проблеми залишаються, говорить владика Степан. — Нам хіба залишається тримати руку простягнутою для взаємного прощення». «Я з великою радістю хотів би з ними спілкуватися, — підтверджує владика Василь Івасюк, — але я навіть не знаю, як це зробити… Тут треба покластися на Бога».

Окремі отці стверджували, що мають гарні особисті контакти з деякими священиками УПЦ (МП). Характерно, що священики МП остерігаються, щоб ці, навіть просто товариські взаємини, не стали знаними для ширшого загалу. Вартий уваги також факт, що після заснування греко-католицької громади де б то не було – тут же УПЦ (МП) засновує свою парохію і швидко зводить церкву». Водночас така поспішність далеко не завжди дає бажані для УПЦ (МП) результати. Збудована велика православна церква в смт. Покотилівка під Харковом стоїть пусткою, а життя значно меншої, розташованої буквально за сто метрів василіянської обителі процвітає.

УПЦ КП. Не можна стверджувати, що всюди взаємини греко-католицьких священиків та священиків УПЦ КП є добрими, взоруючись тільки на те, що «у верхах» існує порозуміння. Тут прослідковуємо в цілому знану тенденцію — де УПЦ КП володіє значною кількістю храмів, має вплив на державні чинники, там ставлення до греко-католиків доволі прохолодне. Траплялися випадки, коли представники цієї Церкви в міських радах блокували виділення землі під храм УГКЦ. Натомість у тих регіонах, де громад УПЦ КП і УГКЦ порівняно небагато, там отці радо співпрацюють і навіть стають із греко-католиками до спільної молитви.

УАПЦ. Що стосується взаємин із священиками УАПЦ — то тут існує ціла палітра різних обставин, які на них впливають. Не можна оминути факти переходу кількох священиків від УАПЦ до УГКЦ. Головна мотивація о. Володимир Галатюка (с. Птахівка, Миколаївська обл.), о. Микола Тюрдьо (с. Тарасівка, Миколаївської обл.) — брак уваги єпископа УАПЦ до своїх священиків. Цікаво, що і в першому, і в другому випадках перехід священика УАПЦ до УГКЦ не спричинив якихось суперечок на парохії серед місцевих жителів. «У перспективі отці змушені будуть доздати певні дисципліни при одній із греко-католицьких семінарій», — зауважив з цього приводу владика Василь Івасюк.

РКЦ. Для співслужіння цих Церков на Східній Україні (на відміну від Західної) характерна плідна співпраця і взаємна виручка. Завдяки багатьом чинникам РКЦ має багато краще розвинуті церковні структури по всій Східній і Південній Україні. Факт, що на Східній Україні є сім єпархій поряд із трьома греко-католицькими, говорить сам за себе. Саме римо-католики дуже часто надають греко-католикам храми для почергового служіння (Київ, Полтава, Євпаторія, Одеса, Керч, Ялта тощо). Водночас служіння в римо-католицьких храмах фактично спричинює те, що членами цих парохій стають тільки греко-католики з Галичини. «У місцевих жителів сам факт служіння в костелі, мабуть, все ще викликає певну недовіру, — говорить о. Віталій, парох церкви св. Василія Великого (Житомир). — Тому ми старалися якомога швидше почати служіння у своїй, хоч ще не добудованій церкві. Буквально за кілька тижнів наших парохіян побільшало вдвоє, і переважно за рахунок місцевих жителів».

Римо-Католицька Церква, попри утиски режиму, ніколи не була повністю закрита. Тому для багатьох греко-католиків, які не мали нагоди молитися у своїй Церкві, саме костели стали місцем їхнього євхаристійного життя. Є кілька прикладів, коли з появою Греко-Католицької Церкви священики римо-католики зверталися до своїх вірних греко-католиків з пропозицією, щоб ті долучалися до новостворених греко-католицьких громад. Одним із таких священиків був блаженної пам’яті отець Бернард Міцкевич (Бердичів).

Будівництво як буття Церкви

Величні, гарно оздоблені в центрі міст та сіл храми часто із позолоченими куполами — це певна ознака не греко-католицьких храмів. Виключенням може бути хіба патріярший собор на лівобережжі Києва. Буквально лише в кількох обласних центрах уже збудовані і діють повноцінні храми( Хмельницький, Вінниця, Київ, Донецьк), на початку червня дерев’яну церковцю було освячено в Херсоні, першу церкву в обласному центрі Одесько-Кримського екзархату. В Харкові ведеться будівництво із ще не ясною до кінця перспективою його завершення. В Черкасах, Сумах, Полтаві – будівництво все ще не розпочато через затягування, процесу виділення земельних ділянок у довгострокову оренду. Чим менш тривалою й менш інтенсивною є діяльність греко-католиків, тим більшим є застереження і упередження до них, тим складнішим є процес пошуку земельних ділянок під будівництво. Але коли греко-католицька громада діє в місті більше п’яти-семи років, процес реєстрації нової чи нових громад перестає бути проблемою. «Ті, що стояли нам на заваді, сьогодні, навпаки, всіляко сприяють нашому розвитку», — говорить о. Андрій Бухват (Запоріжжя). З реєстрацією греко-католицьких парохій у Херсоні, де отці-василіяни
працюють вже від 1993 р., також особливих проблем нема.

Наявність греко-католицької церкви в обласному центрі — це не лише питання облаштованого місця для молитви поодинокої парохії, це також ознака «статусу» Церкви. Якщо є храм, значить церква є потрібна і з нею треба рахуватися, якщо нема храму – ставлення з боку місцевих властей буде відповідним», — говорить о. Микола Квич (Севастополь). Тому люди проявляють велику зацікавленість перспективою будівництва. «Чим більше мої парохіяни чують, що підходить час будівництва храму, тим більше оживають, — говорить о. Микола Квич. — Якщо я довго не говорю про будівництво, люди немов починають дрімати». Під греко-католицький храм у «місті Російської слави» вже є виділена земля в районі, який незабаром стане бізнес-центром Севастополя.

Звідки беруться — не беруться гроші?

Сьогодні будівництво греко-католицьких церков фінансується коштами закордонних благодійних фундацій, представників діяспори, місцевими меценатами, коштами парохіян. В цілому ситуація менше-більше визначається формулою, яку висловив отець Віталій із Житомира: «Хто не вірить в чудо, нехай почне будувати Церкву». Гроші знаходяться, інше питання: як? де? і коли?

«Насамперед ми стараємося заохочувати до жертовности наших людей, — розповідає валадика Степан Меньок, катедральний храм якого знаходиться у м. Донецьку. Кажу людям: «Тих, хто здасть по 500 грн. на розбудову церкви, запишемо засновниками парохії». Один шахтар просив дозволу здавати по 30 грн. десять місяців. Таким чином, весь іконостас у храмі люди оплатили самі». Тільки в Донецько-Харківському екзархаті на сьогодні зводять 17 нових церков. Це вимагає велих капіталовкладень. «Церква тут повинна скріпитися участю місцевих людей, — продовжує владика Степан, — мусимо витримати природний процес розвитку. Поспіх тут не допоможе».

«Храм Воскресіння Господнього в Києві будують за рахунок діяспори. А де участь місцевого люду? — ставить риторичне питання владика Степан. Багато священнослужителів на Східній Україні висловили своє занепокоєння з того приводу, що будівництво Патріяршого собору в Києві стає причиною занедбання будівництва інших церков на східній Україні.

У питаннях пошуку коштів на будівництво церков в цілому панує спонтанність. Хтось собі дає добре раду, а хтось жевріє. Отець Віталій (Житомир) справу пошуку грошей на церкву поставив на фахову основу. «Просили у покійного Кирпи (Укрзалізниця) 50 тис. грн. — дав 50 тис., — розповів він. — Що ж стосується простягнутої руки східно-українських єпархій та парохій до своїх братів та сестер на Заході України, то тут переважно панує цілковите розчарування. «На Галичину я відправив 1500 листів, — розповів о. Віталій, — 60 осіб відгукнулося, переважно із Івано- Франківської області. Одна жінка з Івано-Франківська щомісяця надсилає по 10 грн». Отець Віталій — один із небагатьох вихованців Львівської Семінарії Святого Духа. Абсолютна більшість греко-католицьких священиків у цих регіонах — вихованці Івано-Франківської семінарії.

«В одній церкві кладуть мармурові підлоги, а в іншій через те, що протікає дах, не можуть служити Літургію, — говорить о. Андрій Бухват (Запоріжжя). — Чи ми є Церквою, єдиним тілом Христовим?» Запоріжжя було закріплене за Коломийською єпархією, але жодних коштів від єпархії отцю отримати так і не вдалося. «У Львові є отець Володимир Чабан (церква св. Володимира та Ольги), — продовжив розповідь о. Андрій. Він мав відвагу людям сказати про те, що приїхали люди із Запоріжжя і збирають на потреби церкви. За одну Службу Божу наші люди зібрали дві тисячі гривень… Бо якщо людям постійно капати: «А ми бідні, а ми нещасні, а в нас ще от іконостас не позолочений», то такий і буде результат. Люди є добрі. До них треба підібрати ключ живої Церкви».

Треба зауважити, що ця в цілому невтішна картина участи Галичини в розбудові Церкви на Сході хоч і відповідає дійсності, однак вимагає уточнення. Не раз від священиків чув вдячне слово на адресу владик Ігора Возьняка, Юліяна Вороновського, Василя Семенюка, о. Романа Шафрана. З Києва здійснює посильну допомогу парохія на Аскольдовій могилі. Дуже багато парохій залишилися поза межами нашого маршруту. Отже, повної картини щодо цього питання не маю.

Неоціненною у справі будівництва храмів є допомога молитвою. Про це свідчили і єпископи, і священики, але насамперед миряни. Сестра-служебниця Марія (Донецьк) своїм покликанням вважає підтримувати Церкву невтихаючою молитвою: «Я відчула, що тут, де створюються нові парохії, де активно розбудовують Церкву, є потреба постійної молитви, щоб людина не уповала на свої сили. Люди відчувають полегшу в молитві і розв’язання різних ситуацій: так люди укріпляються у вірі».

Церква Володимирового Хрещення

Ще є багато цікавих вражень і спостережень із цієї подорожі, які не вдалося помістити у цей і без того, можливо, надміру обширний репортаж. Врешті-решт усе можна помістити в один дуже короткий висновок: справа розвитку УГКЦ в цих регіонах є чимось надзвичайно важливим, стрижневим. І чим швидше це усвідомлення ширитиметься серед єпископів, священиків та мирян УГКЦ, тим більш плідною буде праця Христової Церкви в сучасному українському суспільстві.

На завершення процитую слова владики Богдана Дзюраха, з розмови з яким і розпочалася ця подорож: «Ціль нашого служіння тут — відновлювати свідомість Київської Церкви. Це не є щось, що ми маємо і тому хочемо поділитися тим з іншими. Ця свідомість визріває у співпраці, у спільному молитовному прагненні представників усіх православних Церков в Україні. Один із найцінніших скарбів християнського насліддя у нашій країні – це єдність Київської Церкви з Апостольською Столицею в Римі. Цю єдність ми успадкували від початків християнства в Україні. Цю єдність відновили українські єпископи на чолі з їхнім митрополитом Михайлом Рогозою в 1596 році. Цю єдність засвідчили своїм життям так багато мучеників нашої Церкви. Серед них Патріярх Йосиф Сліпий, який тут, у Києві, у в’язниці був допитуваний і катований. Після 200 років вимушеної відсутности ми повернулися назад до Києва, щоб свідчити про цей спадок неподільної Церкви та спричинитися до такої бажаної і очікуваної єдности християн в Україні».

Петро Дідула

18 листопада можна вважати днем появи ще однієї релігійної конфесії в Україні. Ще невідомо, як її назвуть, а тим більше — як довго проіснує. Очевидним є лише одне — більшість вірних цієї нової релігійної структури вважають себе «найбільш істинними греко-католиками».

У п’ятницю, 16 листопада, на спеціяльній прес-конференції, що відбулася на Святоюрській горі, було оголошено остаточне рішення Колегіяльного трибуналу конгрегації доктрини віри (Рим) і Патріяршого трибуналу УГКЦ (Львів) про те, що о. Василя Ковпака, провідника лефевристського руху в Україні, «визнано винним у вчинені злочину схизми» і засуджено до найвищої церковної кари — великої екскомуніки (заборону священнодіяти і приступати до будь-яких Святих Таїн). Промотор справедливости Львівської архиєпархії УГКЦ о. Михайло Палій, який особисто займався цією справою, наголосив, що це рішення остаточне і не підлягає апеляції. 18 листопада Василь Ковпак, незважаючи на рішення церковної влади, відслужив Святу Літургію у греко-католицьких церквах Рясне-1 (Львів) і смт. Янів.

На сьогодні в лоні УГКЦ залишилося ще двоє правно свячених священиків, які співслужать із Ковпаком. Отже, канонічні рішення щодо них — це лише питання часу. Відповідні канонічні рішення будуть, правдоподібно, прийняті також і щодо трьох священиків, які були висвячені в Польщі лефевристськими єпископами, а сьогодні продовжують служити для вірних УГКЦ: прецінь усі вони свого часу були хрещені в Католицькій Церкві.

Для сучасної України поява ще однієї церковної конфесії з точки зору статистики справа нічим непримітна і в більшості випадків вона проходить повз увагу ширшого загалу. Щонайменше раз на два тижні в Державному комітеті у справах релігії відбувається реєстрація нових і зняття з реєстрації нещодавно зареєстрованих церковних організацій. Але якщо подивитися на факт появи церковного відгалуження зі середовища Греко-Католицької Церкви — то це щось цілком нового і дотепер незнаного.

У ХХ ст. човен Української Греко-Католицької Церкви добряче покидало на хвилях західного і східного церковного спрямування. Різного роду контраверсії, які виникали на тлі рівноцінної й автентичної вкорінености УГКЦ у католицизмі, як рівно ж і у православ’ї, спричиняли гострі дискусії, але жодного разу не призвели до розколу (Псевдособор 1946 року, після якого розкол відбувся на «православних» і ув’язнених, за жодними параметрами не вписується в церковне явище). Цього разу не поталанило. Розкол таки довершився. Три, можливо, чотири парохії, очолені священиками, які підтримують лефевристський рух, можуть відійти від УГКЦ і утворити свою власну єрархію, доктрину, традицію вже у відриві від Католицької Церкви.

Два роки тому лефевристи зробили спробу зареєструвати нову церковну структуру, у назві якої використовувалися слова «Католицька Церква». З огляду на це, Глава УГКЦ направив листа на ім’я тодішнього голови Державного комітету у справах релігії п. Бондаренка, в якому настійливо просив не реєструвати в Україні жодну іншу Церкву, в назві якої були б слова «Греко-Католицька». Ця обставина дуже утруднила Василю Ковпаку зорганізувати в Україні свою церковну структуру під новою назвою. Водночас провадити релігійною організацією, яка залишається без належної реєстрації в державі, з огляду на різні моменти є доволі-таки проблематично.

Наразі Василь Ковпак вдає, ніби нічого й не відбулося. На його інтернет-сторінці (http://www.traditional-church.com.ua), на якій в online режимі були представлені всі попередні визнані неправомочними документи канонічного процесу, рішення про велику екскомуніку не представлено. Своїм вірним він продовжує розповідати про те, що з ним «поступили несправедливо», а він все ще має «можливість безпосередньо звернутися до Папи».

Свого часу о. Ковпак зауважив ту частку церковного люду, яка виявляла незадоволення змінами, що неминуче відбуваються в літургійному житті живої Церкви. Його інтуїція попровадити цих, часто відкинутих своїми парохами людей, була глибоко євангельська. Проблема виникла на етапі, коли о. Василь визначив (чи за його посередництвом визначали — це ще час покаже) напрямок провадження цього люду, а саме — із кошари Католицької Церкви. З огляду на останні події, стає очевидним, що рішення розірвати єдність із Папою Римським Василь Ковпак прийняв ще на світанку своїх церковних бродінь. Балачка про прагнення залишитися в єдності з Римом була для нього лише способом завуалювати свої справжні інспірації перед парохіянами.

Відтак не Літургія, не Боже слово, не особа Христа, не Євхаристія, врешті-решт, не Церква ставатимуть центром ідентичности його релігійної структури. В самій основі лежатимуть літургійні відмінности з Церквою-матір’ю, якими оправдовуватиметься і поглиблюватиметься розкол в умах людей, саме ті відмінности, які вже стали середниками роздмухування ілюзій у головах довірливих, слабо обізнаних щодо суті Католицької Церкви греко-католиків.

Петро Дідула

Як формувалося покликання священика, а відтак єпископа Гліба Лончини? На це трудне запитання спробував відповісти автор цієї статті.

Від п. Орисі хотів дізнатися лише про одне: як зароджувалося покликання до священства у її сина, нововисвяченого Єпископа Гліба Лончини. Про подібне запитував інших співрозмовників. Відповідь на них заледве помістилася в часові рамки від кінця дев’ятнадцятого до початку двадцять першого століть.

Задатки від дитинства

“Від самого дитинства було знати, що Борис (ім’я Владики Гліба до прийняття схими у 1976 р.) буде священиком, розповідає п. Орися. Він був дуже ніжною, чутливою дитиною. Такий-от епізод: коли я повернулася із Наталкою, п’ятою, наймолодшою з дітей, додому, вона, як то немовлята, часто плакала. Борис і собі з нею плакав, відчуваючи якусь особливу розпуку від того дитячого крику. Коли йому минуло яких сім років, він просив у ігумена василіян о. І. Лотоцького книжку, з “якої можна було б научитися стати ігуменом”. Уже з раннього дитинства він дякував у Церкві. У нашого сотрудника о. Дмитра Височанського (ЧСВВ) вивчився читати по-старослов’янському і співати церковні напіви. Був членом Товариства вівтарних дружинників. Не раз брав участь у з’їздах цього Товариства. Уже в 12 років диригував хором вівтарних дружинників у Народній школі.

Священичий рід

У родині владики Гліба – багато священиків: по материній лінії – о. Іван Пасіка (1891-1968) із Тернополя; по батьковій лінії – о. Іван Соллогуб, парох Неслухова, о. Мелетій Лончина (ЧСВВ) († 1932 або 1933), о. Матвій Лончина, († 1975), дідо владики о. Василь Лончина (1886-1946) був довголітнім парохом у церкві св. Миколая у Львові. Прадідом владики по материнській лінії є також визначний український письменник Андрій Чайковський (1857-1935).

Благословення Митрополита Шептицького

Коли запитав матері Владики п. Орисі, що, на її думку, стало вирішальним у долі її сина, вона відповіла: “Благословення Митрополита Шептицького”.

“Був 1944 р. Очікувалося, що совіти ось-ось увійдуть до Львова. У місті було сильне замішання. Одні хотіли їхати на Захід, інші були переконані, що совіти будуть недовго. Богдан Лончина (див. “Довідка Патріярхату”), мій наречений, на той час вже був знаним громадським діячем. Не було жодного сумніву, що його совіти не залишать у спокою. 26 березня в часі Великого посту ми з ним побралися. Перед від’їздом зі Львова ми просили благословення у Митрополита Андрея. Тепер, коли Я бачу все наше життя немов на долоні, розумію, що те благословення було завжди над нами і над нашими дітьми, зокрема також над Борисом, тепер Владикою Глібом. Ми часто були в ситуаціях, для людського ока безвихідних. Але приходило рішення, часом при дивовижному збігу обставин. Ніби хтось оберігав та остерігав нас…

Ми побралися у неділю, а у суботу вже рушили на Захід. Невдовзі більшість наших найближчих родичів стали жертвами режиму. Ніколи нам вже не довелося бачити наших батьків. Утюрміна Лонського закатували мого батька Богдана Чайковського. Мою маму, сестру Миросю, брата Романа, тету Марію Татух, двох вуйків – Петра Пасіку та о. Степан Пасіку – виселили на Сибір. Їх вивозили у 1949 році. І зараз у березні 1950 року моя мама померла в Читі на Сибірі. Про її смерть я довідалася щойно у 1955 р. Якийсь час ми з Богданом жили у Відні. Але як фронт став наближатися, треба було вибиратися на захід. А тоді всі вокзали були так залюднені, що шанс виїхати був дуже малий. Пам’ятаю, ми з Богданом клякнули перед образом Пресвятої Богородиці Неустанної Помочі і так сказали: “Якщо нам не пощастить виїхати, то на це воля Божа, а як станеться так, що ми таки виїдемо, назвемо свою доню Марією”. Я тоді вже була в тяжі. На ранок ми пішли зайняти чергу за спеціяльним посвідченням, яке давало право купу вати квиток на поїзд. А були там величезні черги. Раптом повідомлення про те, що всі “фольксдойче” (авт. німці за походженням) можуть діставати квиток без посвідки. І маса людей відійшла, а ми опинилися біля самої приймальні.

Уже з квитками, готові до виїзду ми стояли біля входу на вокзал з наміром перебиратися до того перону, з якого за якийсь час мав рушати наш поїзд, а був він на протилежному кінці вокзалу. І тут ні звідти ні звідси “да цуг нах Берлін”: буквально біля нас відкриваються двері, і то все як кинулося на них, і ми разом з нашими величезними валізами опиняємося на пероні біля самого поїзда. За хвилину ці двері замкнули. Знаючи німецьку вдачу, можна запевнити, що якби я чи Богдан опинилися порізно, ніхто б не прислухався до наших пояснень.

Як ми виїжджали з Відня, наш вуйко, Петро Пасіка, ветеран армії українських січових стрільців, попросив, щоб ми відступили йому наше помешкання. Він мав покалічену руку і вже не хотів переїжджати на захід. Щойно совіти увійшли до Відня, вони з’явилися до нашого помешкання. І вуйка заарештували.

Наш поїзд часто ставав, і ми чули постріли гармат. Так, до Нюрнбергу ми спізнилися на яких 24 години. Перед Нюрнбергом поїзд став, і нам сказали висідати. І тут виявилося, що якраз 24 години тому місто було так збомбардоване, що не лишилося в нім рівного місця.

І це лише один маленький відрізок нашого життя, у якому я бачу те благословення Митрополита Андрея над нами і над нашим потомством”.

Із “покоління трьох зусиль”

Д-р Богдан Лончина свого часу написав статтю під назвою “Покоління трьох зусиль”. У ній ішлося про те, що українці, які в силу обставин змогли вціліти, вчасно перебравшись до діяспори, покликані до особливої жертовности у служінні Богові, Україні та Америці. У цьому ключі “трьох зусиль” і провадилося виховання в родині Лончинів. Від самого дитинства діти виховувалися у церковному та національному дусі, а також у дусі вдячности за ті обставини, в яких знайшлися вони на чужині.

Так про це розповідає п. Орися: “Система, яка виявилася такою сильною, могла впасти тільки Божим провидінням. Українство було докорінно знищене на матірних землях, а Америка була власне тою країною, яка дала нам нагоду витривати. Бажання виховувати дітей в українському дусі – це не була просто данина традиції: за цим прагненням стояли наші загиблі родичі і весь фізично винищений духовно та інтелектуально обезкровлений український нарід”.

Учнівство в Патріярха Сліпого

Батько Богдан мав на думці віддати Бориса на філософію до Католицького університету в Детройті. Тим часом сталося, що у Римі Патріярх Йосиф Сліпий розвинув Український католицький університет. Восени 1971 року з братом Тарасом він їде до Риму. У Колегії Святої Софії при Українському католицькому університеті студіює богослов’я. У 1975 році вступив до монастиря св. Теодора Студита, де 19 грудня 1976 р. прийняв схимута монаше ім’я Гліб. Там також бл. п. Патріярх Йосиф Сліпий рукоположив бр. Гліба на священика 3 липня 1977 року. Від 1985 року о. Гліб впродовж 5 років був префектом Колегії Святої Софії у Римі. Після студій з літургіки при Папському східному інституті разом зі студитами переїжджає до України. У Львові викладає у Семінарії Святого Духа та у ЛБА. Наприкінці травня 2001 р. захистив дисертацію на тему “Требник Митрополита Андрея Шептицького (Львів, 1925-26): Спроба літургійної віднови”.

Цим періодом свого життя Владика Гліб вписався до покоління тих молодих людей, які і дотепер черпають із колись представленої їм нагоди бути учнями Патріярха Йосифа Сліпого. Саме вони приклалися до відновлення Львівської Богословської Академії, а сьогодні стоять біля колиски Українського Католицького Університету в Україні – чи не найбільшої мрії Патріярха Сліпого.

Сам владика часто розповідає про свого святителя: “Патріярх вважав, що нам треба щораз глибше розвивати свою побожність, свою духовність, не обмежуючи її лише побожним середовищем, не забуваючи про неї тоді, коли щось відбувається не за нашими планами. Побожність, власне, і полягає у тому, щоб ми у важких обставинах уміли не впадати у відчай, не думали, що це вже кінець світу для нас, що Бог нас покинув, а у своїх терпіннях жертвували свій біль”.

Учень найслабших

Відразу ж після хіротонії владику Гліба вітали члени руху “Віра і Світло”. Безпосередність і простота Владики у спілкуванні з ними виказували те, що для нього є дуже близькою духовність цього руху, яка ґрунтується на переконанні, що кожна неповносправна особа є повноцінною людиною, що вона потрібна і бажана у цьому світі і що Бог однаково любить усіх людей. Останні п’ять років Владика Гліб Лончина був капеланом руху “Віра і Світло” в Україні, п’ятнадцяти таких спільнот у семи містах. “Ми дуже тішимося, що нашого духовного провідника піднесено до архиєрейського служіння, – говорить директор Центру духовної підтримки осіб неповносправних та їхніх родин, що діє в ЛБА, п. Зеня Кушпета. – Тепер, ставши єпископом, він і надалі буде духовним промотором нашого руху, учасни-ки якого виходять із переконань що кожна людина, навіть найглибше вражена недугою, покликана бути джерелом радости й миру для своєї спільноти, Церкви та людства. Підносячи цінність неповносправних людей, увиразнюючи їхню духовну красу, ми стаємо спроможними перетворювати суспільство робити його людянішим”.

Петро Дідула

Довідка “Патріярхату”

Д-р Богдан Лончина народився у Львові 1917 року. Був головою УСТ “Обнова”. Війна його застала в Америці під час чергового з’їзду “Пакс Романа”. У 1942 р. на Віденському університеті здобув ступінь доктора романської філології.

Дійсний член НТШ. Від 1972 року провадив у Римі літні курси при УКУ. Був продеканом філософічного факультету УКУ. Із-поміж видань УКУ – дві його праці: переклади староіспанського епосу “Пісня про мого Сіда” і старофранцузької епічної поеми “Пісня про Ролянда”. Ще чекає на видання перша частина „Божественної Комедії “Данте, „Пекло”. Був головою Краєвого комітету УПТ, а від 1982 р. – головою УПСО. Батько п’яти дітей. Помер у 1985 році.

Нове місце редакції, нові обставини, нове число Патріярхату, а завдання ті самі. Думки редактора з цього приводу.

Щоразу, коли пробував накинути концепцію журналу “Патріярхат” в Україні, наштовхувався на одну і ту ж дилему: з одного боку було відчуття благородної активности, що стоїть за словом “патріярхат”, з іншого боку – відчуття задиркуватої пасивности, що стоїть за цим самим словом: “дайте, бо нам належиться”.

Концепцій може бути багато, вихідним залишається питання, що робити з осьовою ідеєю журналу, ідеєю патріярхальности Української Греко-Католицької Церкви. Адже ця ідея, яка має славну історію, сьогодні переживає кризу. Зовнішнім виявом цієї кризи є те, що, будучи започаткованою Главою Церкви Патріярхом Сліпим, ідею патріярхату УГКЦ так цілковито і не прийняли ані Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський, ані його наступник Блаженніший Любомир Гузар. Виявом внутрішньої кризи є те, що розуміння самої динаміки здобуття патріярхату для нашої Церкви серед загалу вірних зосередилося по напрямній, на якій, з одного боку, Папа Римський, з іншого – Глава УГКЦ. От вони, мовляв, між собою полагодять, і все стане на свої місця. Існує своєрідне переконання, що наша Церква є патріярхальною, залишилося лише смиренно дочекатися урочистого проголошення цього традиційного для Східної Церкви статусу. Найбільше, чого саме у такому контексті від нас (мирян, священиків, монахів, єпископів) вимагається, так це те, щоби смиренно нагадувати Риму про “нам належне”. Позиція така ані не запалює, ані не охолоджує. Вона є тепла, можна сказати, пасивна. Така ідея не несе якоїсь особливої динаміки і для самого журналу; спонукає вона більше до оцінювання, ніж до аналізу, до протиставлення, ніж до пошуку спільности.

Але це, так би мовити, один бік медалі. З іншого боку ми можемо спостерігати, що ідея патріярхату стоваришувала у Церкві для спільної праці чимало надзвичайно жертовних та відданих людей, які, хоч і були розкидані по цілому світі, однак творили якусь одну духовну спільноту, одну парафію. Власне членів цієї парафії і об’єднував журнал “Патріярхат”. Цей момент інтеграції української католицької діаспори навколо ідеї патріярхату насправді мав велике майбутнє, яке ми ще сьогодні до кінця навряд чи можемо оцінити. Патріярхальний рух став тим каналом, через який могли підніматися благородні порухи людських сердець, через який могла відбуватися праця, актуалізована відповідальністю і покликанням, а не миттєвою користю, чи ненавистю, чи суперництвом.

У тодішньому історичному контексті нагода для самовираження, що містила і релігійний, і національний аспекти, була до певної міри порятунком для української діаспори. Треба пам’ятати, що друга половина 60-х років ХХ ст., коли на світ з’являються перші числа журналу, був часом “чорної ради” для української діаспори: до абсурду доходять суперечки між мельниківцями та бандерівцями; набирає все більших обертів процес дроблення в Українській Православній Церкві; сепаратистські тенденції наявні також і в УГКЦ (деякі українські католицькі єпископи, користаючи із засад канонічного права, згідно з яким вони мали пряме папське підпо- рядкування, іґнорують єпископат Української Греко-Католицької Церкви).

У цю пору розбрату та замішання до Риму із заслання приїжджає Глава Церкви Йосиф Сліпий. Уже незадовго після свого приїзду, виступаючи перед отцями II Ватиканського Собору, він заявляє на весь світ, на всю українську діаспору про патріярхальний устрій своєї Церкви. Це була подія із ряду тих, які надихнули людей почати видавати журнал “Патріярхат”. Процес боротьби за патріярхат УГКЦ не був однозначним, але у кожному разі, можна стверджувати напевно, що весь цей процес змушував усіх церковних людей (були це монахи, миряни чи єпископи) зайняти свою власну позицію. Важко викласти всі причини, чому та сама ідея, яка на початках спричинилася до великого динамізму в Церкві та українському суспільстві на поселеннях, у сьогоднішній своїй інтерпретації виглядає доволі блідо і нежиттєдайно. Але здається мені, головна причина полягає у тому, що наголос Патріярха Сліпого на “зрілості Церкви” бути патріярхальною в силу багатьох обставин було замінено наголосом – “нашій Церкві належиться”.

Як демонстрація цього твердження – уривок із Заповіту Патріярха Сліпого: “…у своєму Слові до Отців Собору… заговорив я не про свідчення своє…, але про Свідчення нашої Української Церкви: про свідчення її віри в Христа і Його Єдину, Святу, Соборну й Апостольську Церкву, свідчення підтверджене кривавою печаттю безстрашного ісповідництва, терпіння, мучеництва і горами наших жертв. Щоб висловити передусім світом вдячність, признання й особливо, щоб… дати страдаючим моральну підтримку, вніс я прохання-пропозицію: Піднести Києво-Галицьку Митрополію і всієї Руси до патріярхальної гідности”.

Патріярх Сліпий тут говорить не про якісь канонічні передумови проголошення патріярхату, які справді були створені рішеннями II Ватиканського Собору. Насамперед він наголошує на готовності своєї Церкви бути патріярхальною. Еклезіальну зрілість Церкви, яка, як і зрілість особи, має багато вимірів, засвідчено незаперечним фактом мучеництва тисяч вірних його Церкви. Цією рішучою поставою Патріярх Сліпий хотів дати новий імпульс життю своєї Церкви. І йому це вдалося. Журнал “Патріярхат” і його незмінний видавець УПТ один із яскравих виявів того, що Сліпий зумів розбудити до життя “загиблі паростки Ізраїля”. Окрилене ідеєю патріярхату, зросло ціле покоління жертовних, відданих Церкві людей.

Для мене як редактора “Патріярхату” в Україні головним викликом стає завдання розвинути ідею Патріярхату таким чином, щоб нав’язатися до тієї традиції думання, в якій більше уваги звернено на внутрішню готовність нашої Церкви бути патріярхальною, нав’язатися до тих першоджерел патріярхального руху, які можна знайти в харизматичній особі самого Патріярха Сліпого.

І якщо подивитися на Греко-Католицьку Церкву сьогодні крізь призму “її зрілости” бути патріярхальною, тоді виникає більше запитань, ніж відповідей. Щоб не бути голослівним, спробую розбудувати бодай одну перспективу, яка врешті може конкретизуватися багатьма темами для публікацій. Усі ми пам’ятаємо той день, коли мощі Патріярха Йосифа Сліпого згідно з його заповітом перенесли зі Святої Софії, що у Римі, до Львова. Але також ми пам’ятаємо, що Патріярх заповів собі, як тільки це стане можливим, бути похованим у Святої Софії у Києві. Іншими словами, він заповів своїй Церкві довгий страдний шлях повернення до своєї колиски – Київської Церкви. Шлях, який напевно не всипаний квітами, шлях, на якому треба відкинути чимало своїх галицьких амбіцій, а це, як свідчить ближча історія, найважче. На хіротонії владики Степана Меньока ми почули, що наш місіонер їде на Східну Україну, і це нас радує. Але їде він туди все ще до наших галичан. Хіба це не свідчить про те, що ми в ширшму закресі місійности нашої Церкви ще не вийшли з галицької провінції, що ми щойно робимо перші кроки на шляху до Патріярхальної Церкви, яка за способом монашого благочестя, за своїм літургійним суголоссям, за своїм способом богословствування, за своєю внутрієрархічною будовою тримається Київської традиції.

Таким чином, якщо справу патріярхату нашої Церви ми трактуємо крізь призму її готовности, причому робимо це без жодних сентиментів, без упередження до інших, тоді перед нами є трудна перспектива робити видання, яке береться чесно називати речі своїми іменами, порушувати проблеми, які не раз викличуть неприязнь чи упередження серед своїх.

Журнал “Патріярхат” передано нам із Америки до Львова. У такий спосіб він перейшов із Заходу на Схід. Думаю, було б гріхом цей його порив зупиняти у Львові. Завдання цього журналу бачу в тому, щоб поступово, неустанно шукати для нашої Церкви і далі стежки на Схід, пізнавати євангельські потреби цього духовно виснаженого краю, який ми називаємо Великою Україною і який, я переконаний, є нашою свободою, нашим відкупленням, нашим спасінням.

Петро Дідула – редактор, за сумісництвом прес-аташе ЛБА. Закінчив Львівський Національний Університет (журналістику) та Львівську Богословську Академію. Одружений. Батько п’яти дітей.