Свіжий номер

6(506)2024

Час ставати сильнішими

Стати автором

Віктор Заславський

Симфонія чи цезарепапізм?

У язичницькому Римі імператор вважався верховним жерцем (pontifex maximus) і формально богом. Імператор Константин, виказуючи свою прихильність до християнства, спочатку намагався відсторонитись від цього сану, позиціонувати себе як простого парафіянина, але серед церковників виявилось чимало охочих впливати на імператора та його наступників. Єпископ на боці цісаря став звичним явищем для християнського Риму, Візантії, середньовічної Європи. Та й у наші дні таке ще можна бачити.

Такий стан речей завжди був бажаним для більшості представників Церкви, і не тільки тому, що при дворі краще годували і більше платили. Будувати церкви та монастирі, засновувати школи та бібліотеки, започатковувати різні гарні проекти та боротись проти утисків завжди легше, коли король прихильний до слів клирика. Проте такий стан речей несе дві великі спокуси: перша – король може не лише прислухатись до порад клириків, але й сам давати їм поради, і поради ці можуть плавно перейти в накази; друга –представники Церкви можуть не лише просити в короля допомоги у справі місіонерства чи просвітництва, але й захопитись грою у велику політику. Прикладом останнього може слугувати історія Католицької Церкви в середньовічній Європі: вона спочатку навертала язичників до Христа, згодом боролась за свободу від зазіхань сильних світу цього, а ще згодом сама почала бавитись у політику. А от у сусідній Візантії Церква опинилась у зовсім іншому становищі.

Починалося все красиво. Спочатку Константин почав відверто симпатизувати Християнам, потім ініціював Нікейський Собор, в якому брав участь особисто. Потім імператор Феодосій проголосив християнство єдиною дозволеною релігією в імперії, заборонив відправу язичницьких культів (привласнивши скарби античних храмів). І ось імператор стає головним покровителем Церкви та водночас гонителем язичників і єретиків-аріан. Варто згадати уривок з його наказу проти єретиків: «Згідно з Нашим наказом усі народи, які є під управлінням Нашої Милості, мають сповідувати віру, яку передав римлянам апостол Петро…».

Наступники Феодосія (Аркадій, Гонорій, Феодосій Молодший) продовжували політику попередника, запроваджуючи нові привілеї для Церкви і нові репресії для єретиків та підвищуючи таким чином свій престиж у Церкві, а імператор Лев І навіть запровадив церковне вінчання на царство і отримав від Церкви офіційне право втручатись у вирішення церковних суперечок. Слід пам’ятати, що V і VI століття були добою запеклих теологічних суперечок (недарма цей час називають «доба Вселенських Соборів»), і суперечки ці часто дивним чином збігалися в часі із повстаннями в провінціях. Тож коли імператорові дали право вирішувати релігійний спір одним державницьким словом, духовенству стало легше навертати єретиків, а імператорам («захисникам віри») – приборкувати бунтівні провінції. Єдність Церкви – єдність держави. Імператорів тут легко зрозуміти. Річ у тім, що Східна Церква в цьому випадку в обмін на державну підтримку погодилась узяти на себе функцію державозміцнювальної машини. Згадаймо, що в той самий час учитель Західної Церкви святий Августин у своєму «Місті Божому» писав, що не треба прив’язуватись до імперій, бо християнин має бути перш за все членом Церкви, а королі-царі – то все тимчасове, і взагалі нести у світ мир, добро та злагоду повинна Церква, а не держава. А ось Східна Церква, чи то в гонитві за царською милістю, чи то від щирого бажання урятувати імперію від розпаду, погодилася.

Найяскравіше це проявилося за часів імператора Юстиніана – одного з найвидатніших правителів Візантії, який увійшов в історію і як великий завойовник, і як будівничий Софійського собору, і як покровитель Церкви, і як автор відомого кодексу законів, у якому про Церкву сказано так: «…найбільші блага, які дарувала людям милість Божа, є священство і царство. Перше дбає про Божі справи, друге керує і турбується про людські, і обидва вони, походячи від єдиного джерела, є прикрасою людського життя. Тому ніщо не лежить так на серці в царів, як честь священиків, які, зі свого боку, служать їм, молячись за них до Бога. І якщо священство буде в усьому влаштоване і угодне Богові, а влада буде по правді правити державою, то буде повна згода (від грецьк. –Evpowvia) між ними в усьому. Тому ми докладаємо великих зусиль для збереження правдивих догматів Божих і честі священства, намагаючись отримати через це великі блага від Бога…».

Звучить гарно, але, як визнає сам Юстиніан, повна «симфонія» настає тоді, коли і священство живе за Божими заповідями, і держава править по правді. Проблема в тому, що таке трапляється відносно рідко… Сам Юстиніан «прославився» тим, що осліпив свого найкращого полководця Велізарія, який не раз рятував його від заколотників, а підтримка імператором Церкви вилилась, зі слів літописця Прокопія Кесарійського, у ось що: «в християнській вірі він був твердий, але і це обернулось погибеллю для його підданих. Він дозволяв священнослужителям безкарно утискати сусідів, і коли вони захоплювали землі, суміжні з їхніми, він розділяв їхню радість, вважаючи, що так проявляє своє благочестя».

Тобто цар опікується Церквою, а Церква звеличує царя. Красномовна пам’ятка такої «симфонії» – Софійський собор (не так храм, як символ величі й престижу імператора). І ні до чого доброго це не призводить. У своєму кодексі законів Юстиніан визнає, що робить усе від нього залежне для «збереження правдивих догматів Божих», тобто адміністративними чи навіть силовими методами переслідує єретиків і підтримує «правильну» Церкву – знову ж таки за допомоги адмінресурсу. Саме Юстиніанові належать сумнозвісні слова про те, що «справедливо позбавити земних благ тих, що неправильно поклоняються Богові», і «з єретиків досить того, що вони живуть». Як наслідок Церква потрапляє в цілковиту залежність – від прихильності імператора. Звідси виходить перший закон спонсора – хто платить, той і музику замовляє. Вінценосний спонсор і покровитель рано чи пізно попросить урочисто похвалити його чи підтримати «правильний партійний курс». Цар спочатку де-факто, а потім і де-юре стає главою Церкви. Протягом історії Візантії імператори з імператрицями офіційно підтримують ту чи ту партію в церкві, палять чи захищають ікони, ставлять чи скидають патріархів та єпископів. І що цікаво, на всіх візантійських фресках, мозаїках імператорів зображають з німбами – як святих. Не тому, що ромейські василевси були прикладом благочестя – ні. Серед них узагалі важко знайти персонажа, який би не вбив попередника або конкурента. Просто імператор, глава і покровитель Церкви, завдяки своєму сану вважався істотою в теологічному значенні вищою. Типовий приклад – хрестоматійна історія з імператором Михаїлом, який у ІХ столітті скинув патріарха Ігнатія і поставив замість нього Фотія. Церква звикла в усьому залежати від царя і тому перестала бути самостійною силою, стала нездатною самотужки вирішувати зовнішні чи внутрішні проблеми. Великий філософ Володимир Соловйов констатував цей факт ось так: «Византийская иерархия находилась в постоянной зависимости от императоров. Государственная Церковь, окончательно порабощенная светской властью и существующая только по доброй ее милости, тем самым отрекается от своего духовного могущества».

Подібно описував це й Микола Бердяєв: «Восток признал царя земным заместителем Христа, и человека этого почти обоготворили».

На жаль, така нездорова модель відносин Церкви і держави притаманна не лише Візантії. Коли в 1517 році у Європі почалася епоха Реформації, молоді протестантські конфесії швидко потрапили в залежність від своїх вінценосних покровителів. Недарма після довготривалих релігійних воєн католики і протестанти ділили землі за принципом cujus regio ejus religio (чия влада – того й віра). Недарма у Англії і в наші дні главою Церкви офіційно вважається королева (та й загалом у більшості протестантських країн застосовується те саме правило). Однак це не лише стосується протестантів – у католицькій Франції під гаслом винищення єресі захищали цілісність країни від «сепаратистів» протестантського півдня, а католицька Іспанія під гаслом захисту істинної віри переслідувала мусульман та євреїв, у яких вбачала загрозу цілісності країни, і воювала проти повсталих Нідерландів. Але принаймні католики у своїх гріхах урочисто покаялися, хоча й відбулося це аж у 2000 році.

Ну а після падіння Візантії найкращим прикладом державно-церковної «симфонії» стала Росія (від часів Івана III до наших днів). Перейнявши поганий приклад від Візантії, московські митрополити робили все, аби сакралізувати постать великого князя, зробивши з нього наступника візантійських василевсів. Православні історики стверджують, що на це у них була причина – об’єднати росіян у єдиний народ, давши їм національну ідею, і тим самим захистити від татар та інших сусідів-супостатів. Можливо, певна рація в цьому є, але почалось усе це з брехні, а завершилось досить сумно. У XVI столітті з’являються легенди про походження московських князів від римського імператора Августа, про коронування імператором Константином Мономахом Володимира Мономаха і про те, що Москва є Третім Римом, головним острівцем істинної віри в морі Єресей. Потім був Петро I, який за допомоги Феофана Прокоповича офіційно проголосив себе главою Церкви і розігнав Патріархат, був Костянтин Победоносцев, який вважав головною місією Церкви захист самодержав’я. Тому зараз і маємо РПЦ, яка вголос каже про візантійську «симфонію» як про ідеал відносин між державою та Церквою. Sat sapienti…

Своєрідною реакцію на таке «здержавлення» Церкви були ченці у Візантії чи меноніти у Європі XVI-XVІІ століть, російські старообрядці чи пустельники, але на загальну систему вплинути вони не могли.

На тлі всіх тих церковних негараздів цікавою є доля українських греко-католиків. Протягом усієї своєї історії наша Церква позиціонувала себе як національна Церква русинів-українців. Саме унійні священики і єпископи підтримували чи навіть ініціювали народне просвітництво і національне відродження в Західній Україні від Іпатія Потія до Андрея Шептицького. Можна сказати, що як Православна Церква у Візантії чи в Росії погодилась стати цементом, який зміцнює державу, так і УГКЦ свідомо стала цементом, який почав скріплювати українців Галичини в націю, за що й отримала і гоніння в СРСР, і нагінки від пропагандистів усіх мастей. Звісно, ця тема заслуговує окремого дослідження, але варто зазначити декілька речей. По-перше, греко-католики ніколи не переслідували інакодумців, навіть священиків-москвофілів не позбавляли сану, а по-друге, доки у Візантії чи в Росії Церква орієнтувалась на монарха і стала частиною державного апарату, ГКЦ завжди намагалася бути Церквою не держави, а суспільства. Не те щоб це було виключно наслідком великої мудрості чи героїчних чеснот наших єрархів – просто в українців своєї повноцінної держави не було з XIV століття, тож ми не мали царів, яких могли б сакралізувати в обмін на тепле місце біля світського престолу. Бог урятував нас від цієї спокуси…

Віктор Заславський – історик, співробітник Жовківського музею, публіцист

За завітами Христа чи Мойсея?

Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки. Частина 1.

Суперечки навколо «безвізової» заборони дискримінації сексменщин; усі спроби так чи інакше залучити Церкву до передвиборчих процесів в Україні; суперечки навколо Московського і Київського Патріархатів із серії «кого з ким об’єднувати і кого звідки виганяти»; «духовні скрепи» в Росії і всі жарти на цю тему; Церква на Майдані і Церква в АТО – ось питання, які стали темою багатьох суспільних дискусій, що розгорталися на сторінках книжок і в художніх фільмах, у інтернет-блогах і в соціальних мережах, а також невід’ємною частиною суспільного життя і думки в Україні. По суті, у основі всіх цих дискусій лежить одна проблема: відносини Церкви (тобто і церковних конфесій, і християнства загалом з його етичними нормами) та сучасного суспільства. Яке місце повинна займати Церква в житті суспільства? Наскільки мають державотворці прислухатися до порад Церкви? Якою є місія Церкви в світі і чи включає вона побудову християнського суспільства?

В сучасному світі на ці питання відповідають по-різному. Десь можуть заарештувати за образу почуттів віруючих, десь за образу почуттів невіруючих, а багатоконфесійна Україна взагалі на роздоріжжі (одна нога – переважно «східна» застрягла в «совку», друга – переважно «західна» взагалі, здається, залишилась десь у ХІХ столітті, а руками вона намагається спіймати якогось казкового європейського птаха). І це не дивує, адже наша нація в процесі становлення, і цінності наші нам ще належить сформувати. Українським конфесіям варто було б замислитись над тим, яку саме модель відносин із суспільством (а це включає і державу, і народ, і підприємців, і армію – все-все) вони хотіли б бачити і наскільки їхні мрії реальні.

Історія Церкви може дати нам сотні (якщо не тисячі) прикладів того, як вона знаходила своє місце у світі. Церква, яку переслідують, і Церква, яка переслідує. Церква, яку світ зневажає, і Церква, яку світ шанує. Папа Римський, який приймає мученицьку смерть у катакомбах Тавриди, і Папа Римський, перед яким стоїть на колінах імператор, благаючи прощення. Карикатури на християн на стінах давньоримських будинків і Христос в образі римського легіонера на пізньоантичній мозаїці. Монахи в пустелі і монахи при королівському дворі… Різні приклади можна побачити і в Біблії, при цьому підхід до церковно-суспільних відносин (якщо прийняти богословський термін «старозавітна Церква») в Старому і Новому Завітах суттєво різниться.

Старозавітна Церква: народ як релігійна спільнота

В Книзі Буття Яхве спочатку укладає завіт із Авраамом (якщо не брати до уваги Ноя), обіцяючи, що від нього піде великий народ (Бут. 15). Потім був завіт із кланом Авраама Потім був завіт із кланом Авраама (Бут. 17), і на підставі цього завіту Бог вважав «своїми» усіх нащадків Авраама, Ісака і Якова (Вих. 2). На підставі цього завіту Бог вивів євреїв з Єгипту (тут уже ішлося про завіт Бога з цілим народом). Тобто вся нація, вся майбутня держава перетворюється на одну велику релігійну спільноту з відповідним моральним кодексом, немов «колективний Авраам». Закони Тори не були просто моральними настановами для при- ватного користування, а карно-процесуальним і ритуальним кодексом, який постановляє, які жертви в якому випадку приносити і кого, за що i скільки разів карати: прийшов проповідник інших богів – стратити без зайвих попереджень; згрішив нена- вмисно або «по-маленькому» – іди до священика, пожертвуй на храм, священик принесе за тебе жертву; згрішив навмисно, «по-великому» приготуйся до биття батогами чи до каменування; маєш двох жінок і одну любиш – більше не перенось ці вподобання на дітей; даєш у борг – не бери лихви і занадто великої застави; взяв бранця чи бранку – стався до них по-людськи і т. д.

Закони ці базувалися на ідеї того, що весь ізраїльський народ є релігійною спільнотою без винятків. Тому єврей для єврея є братом по вірі і тому треба допомагати один одному, дбати про бідних. Тому раз на 50 років на- лежить відпускати рабів на свободу і прощати борги. Тому ритуальні закони стоять в одному ряду з кримінальними. Тому треба знищувати язичницьких проповідників і по можливості страчувати за скотолозство і т. д. Бо весь народ є в завіті з Богом, серед нього не може бути гріха, а відхід від завіту призведе до катастрофи.

Це дуже сильно проявляється і в історичних, і в пророчих книгах Старого Завіту. Головний сюжет Книги Суддів: євреї відходять від Бога, євреїв завойовують сусіди, євреї каються, Господь визволяє євреїв. І так кілька разів. У Книгах Царств і Хронік постійно наголошується, що розквіт єврейської держави був наслідком вірності євреїв Богові, а занепад – наслідком занепаду цієї віри. В пророчих книгах постійно говориться, що Ізраїль (або Юда) зрадив Бога, і Бог його за це покарає, зате коли народ розкається – Бог його простить і поверне до Землі Обітованої. Причому «одиницею обчислення» тут виступає не людина, а увесь народ (з яким, власне, й укладався завіт).

Звісно, в старозавітній релігії було досить місця й для особистості (згадати хоча б половину псалмів, історії Самсона, Давида, Соломона, Йова, Товита і т. д.). Але це не скасовувало загальної концепції: Бог уклав завіт із цілим єврейським народом, тож народ є однією великою релігійною спільнотою, а тому особисте благочестя кожного окремого громадянина є його обов’язком перед усім народом.

Можна багато говорити про переваги й недоліки такої системи. Важливе інше якщо брати до уваги – історичні й пророчі книги Старого Завіту, можна дійти висновку, що євреї навряд чи колись повноцінно жили за своїми законами. По-перше, зі старозавітних книг знаємо, що народ ізраїльський постійно захоплювався богами сусідів, а також «власною» єрессю у вигляді поклоніння золотому тельцю; по-друге, в умовах життя більш-менш великої держави (а тим паче в діаспорі) додержувати цих законів було неможливо, особливо якщо врахувати, що задля кожного жертвоприношення треба було б їхати до Єрусалима.

Ще один важливий момент: всі пророчі книги Старого Завіту скеровані на очікування Месії, який прийде і встановить Царство Боже на землі. Але коли цей Месія прийшов, Його вчення принесло євреям низку несподіванок і розчарувань.

Новозавітна Церква: Божа спільнота серед язичників

Ісус дійсно багато говорив про Царство Боже і про спасіння для дому Ізраїлевого. Однак під Царством Божим він розумів дещо інші речі. Зга- даймо євангельські притчі: господар посіяв пшеницю, а ворог серед пшениці бур’ян, настав час, пшеницю зібрали, а бур’ян викинули… Рибалка закинув у море сіті, витягнув їх, вибрав добру рибу, а погану викинув… Цар кличе гостей на весілля, але вони не йдуть, і цар запрошує інших… Тобто зараз Царство Боже «наблизилось», а коли воно прийде, Бог відділить праведників від грішників, причому лінія розподілу ця не співпадатиме з кордонами народів чи навіть сімей (згадаймо: будуть двоє в одному полі чи навіть в одному ліжку, і один береться, а другий залишається). А ще – «багато хто прийде зі Сходу і Заходу і засядуть у Царстві небеснім»… Царство Боже не від світу цього, а також не «ось тут» або «ось там», але «всередині вас». Тобто якщо в Старому Завіті Божа спільнота так чи інакше асоціювалася з Ізраїлем з народом, з державою, з землею, то в Євангелії Ісус рішуче розірвав цей зв’язок.

І якщо в Старому Завіті Яхве та пророки промовляли до народу, то Ісус в усіх проповідях звертався до осіб, від яких вимагав зробити особистий вибір. Якщо єврей має вірити в Бога, бо він єврей, і колись Бог уклав з його колективним предком колективний завіт, то слухач Ісуса має жити за Його заповідями, бо інакше з нього Бог особисто спитає, де він був, коли Той до нього приходив. Ну і щодо Завіту, то про нього Ісус говорить на Тайній Вечері про Новий Завіт, запорукою якого є Його Кров і учасниками якого є Його послідовники, апостоли, з яких пізніше народиться Церква. Себто Божа спільнота з цього часу не дорівнює народові. Це група окремих людей (навіть індивідуумів) з різних народів, які віритимуть в Бога згідно з власним усвідомленим рішенням. І до речі, вони будуть у меншості, і за віру їх час до часу переслідуватимуть (“Блаженні вигнані за правду… “). Відповідно, зовсім іншим є відношення до грішників, іновірців та інших порушників вселенської гармонії. В Старому Завіті їх наказувалось терміново знищувати, а язичників просто цурались. А ось про ставлення до грішників у Новому Завіті свідчать слова святого Павла в Першому посланні до коринтян: «Я вам писав був у листі не мати стосунків з розпусниками – не взагалі з розпусниками цього світу… бо вам довелося б вийти з цього світу. А написав я вам, щоб ви не мали зносин з тим, що, називаючи себе братом, є розпусник чи зажерливий, чи ідолопоклонник… з таким – навіть не їсти!»

Тобто в Церкві слід підтримувати порядок, злісних порушників з неї вигнати геть, а із «зовнішніми» грішниками поводитись спокійно й невимушено (а що з ними зробиш?). Бачимо, що проводиться чітка межа між Церквою, яка живе за Завітом, і грішним світом, на який Церква прямого впливу не має. Таким чином, у Новому Завіті бачимо зовсім іншу модель відносин Церкви і суспільства, яка передбачає, що суспільство за замов- чуванням грішне, а Церква («світло для світу», «сіль землі») покликана нести суспільству Благу Звістку про Божу любов, милосердя і прощення. А якщо ще точніше, то не суспільству в цілому, а його окремим членам, бо Новий Завіт не про народи, а про особистості. В світлі цього багато питань і проблем сучасності постають значно легшими і простішими.

Звісно, беручи до уваги цю модель, залишається ще багато питань: наскільки член Церкви може чи повинен бути активним у суспільстві? Скільки доброго можна знайти за межами Церкви? На ці питання Церква шукала і знаходила відповіді протягом всієї своєї дотеперішньої історії. Але коли вона здобула престиж і повагу в суспільстві, у неї з’явилася велика спокуса повернутись до старозавітної моделі, де ціла країна, цілі народи проголошуються частиною Церкви, тобто спокуса повернутися від персональної релігії до колективної. Тому такі поняття, як «християнська нація» чи «канонічні території», «свята Русь» тощо, мають мало спільного з новозавітним вченням вже навіть тому, що відповідальність за життя кожен несе особисто і особисто звітуватиме про нього. Колективного спасіння в проповіді Христа ми не бачимо.

Віктор Заславський, історик і публіцист

Продовження циклу есеїв Віктора Заславського «Церква і суспільство: біблійні та історичні уроки» читайте в наступних числах «Патріярхату»

Ким бути? Питання і відповіді українського сходу

Я народився у великому (тисяч на триста) промисловому місті на березі Дніпра. Колись тут був відомий Романів курган, де козаки збирались на нараду перед походом. Про курган цей згадував Гійом Левассер де Боплан в своєму «Описі України». Біля кургану було кілька козацьких зимівників, а коли Катерина зруйнувала Січ – зимівники перетворились на так звані державні села, в яких не було панщини і селяни лише платили оброк цареві.

Одним із таких сіл було Кам’янське. Наприкінці ХІХ століття поляки почали будувати тут металургійний завод, який став одним з найбільших у Російській імперії. Паралельно з цехами зводили будинки для інженерів і робітників, костел і церкву, синагогу і кірху, школи і лікарні, театр і заводський клуб. Так виросло нове місто. Спочатку його називали Кам’янське, потім Запоріжжя-Кам’янське, а після приходу радянської влади воно отримало назву Дніпродзержинськ (начебто Залізний Фелікс свого часу особисто врятував завод від закриття). Може, так воно й було. А ще була українізація і згортання українізації, радянська індустріалізація і Голодомор, репресії, війна і відродження після війни. Було будівництво нових заводів, закриття храмів і відкриття палаців культури. Були занедбані квартали старого міста й ошатні сталінські проспекти, забуті святині й зелені бульвари нових районів, адже Дніпродзержинськ – батьківщина Брежнєва і кузня партійних кадрів, був, мабуть, найяскравішим втіленням радянської утопії. А потім настав занепад цієї утопії: порожні прилавки, довжелезні черги. Повітря стало чистішим – заводи працювали вже не на повну потужність. Над містом знову залунали церковні дзвони, а перед театром відкрили пам’ятну дошку на честь жертв репресій і Голодомору. Саме там я вперше побачив червоно-чорний «бандерівський» прапор.

Як і до будь-якого промислового міста, до Дніпродзержинська звозили людей з цілої Російської імперії. Тут були українці, поляки, росіяни, німці, євреї. Спільною мовою для них була мова імперії – російська. Так само було і за радянських часів: російська мова об’єднувала росіян, українців, євреїв, казахів, творячи (згідно з радянською ідеологією) з цієї мішанини націй один радянський народ. Вдома і мама, і тато говорили російською, але баба Надя, яка частенько доглядала мене, коли батьки були на роботі чи в гостях, була україномовною. Від неї я почув перші українські слова: «Чого ти воскорубишся?» – так вона зверталася до песика, коли він чухався занадто довго. А потім усі дивувались, коли чули від мене, трирічного, щось на зразок «не бери голку в рот, а то вмреш».

Взагалі відчуття того, що російськомовний Дніпродзержинськ – лише острів в українському морі, ніколи мене не полишало. Від’їдеш трохи з міста – і одразу ж опиняєшся серед мазанок, серед україномовних селян, серед козацьких могил. Зайдеш до музею – і побачиш козацьку зброю, вишиванки. Виїдеш за місто – і ось тобі собор, закладений Калнишевським, ось тобі фортеця, зведена Мазепою, ось тобі місце поховання Сірка, ось тобі місце, де була чергова Січ. Власне нікого це ніколи не пригнічувало. Пенсіонери в санаторіях залюбки співали і російські романси, і українські пісні, в міському театрі ставили і російські водевілі, і п’єси Котляревського та Квітки-Основ’яненка. Усі ми знали: навколо – Україна. Питання було в іншому: ким є ми? Росіянами? Українцями? Люди без роду-племені, які опинились тут невідомо як? Найімовірніше останнє. Це в Галичині чи на Волині ще й досі шанують вікові традиції, бо ж зв’язок людини з землею не розірвати. А в наші шахтарсько-металургійні краї люди поприїжджали звідусіль. І замість прадідівської хати в селі – дача і шість соток, які батько чи дід отримав на роботі. Як писав Маяковський, «наш труд – наша родина». Тож Україну ми відкривали для себе, як Колумб Америку, як щось нове й незвичне. І чи стане вона для нас батьківщиною, а чи просто залишиться місцем перебування, залежало від особистого вибору кожного окремого східняка.

Люди робили вибір – ким бути. І вибір цей залежав від багато чого: від любові до свого міста, від ставлення до сучасності, від ментальних здібностей, від ставлення до української мови, літератури, історії. Наприклад, у школі наше ставлення до українства багато в чому залежало від учителів та програми. Вчителька історії, Лідія Іванівна, сама росіянка, намагалася викладати свій предмет максимально об’єктивно, висвітлюючи проблемні сторінки історії з усіх боків. Тому в її класах хтось ставав комуністом, хтось російським монархістом, а хтось «бандерівцем». Я, наприклад, назавжди запам’ятав, як вона кількома реченнями розповіла нам про Андрея Шептицького. Слова були прості, але інтонація, з якою вона їх говорила, надовго запала мені в душу. І потім я довго шукав праці Митрополита, кни‑ ги про нього. Разом з Лідією Іванівною шукав відповіді на критичні для українців питання. Кожен знаходив свої. Знаходив свої і я. Якщо Петро І перетворював вільну Гетьманщину на безправну колонію, то Мазепа мав право перед Богом шукати порятунку в шведів. Якщо радянська ідеологія – це репресії, Голодомор і закриті храми, то «бандерівці» мали право перед Богом проти неї боротись. В кабінеті історії серед малюнків пам’яток архітектури була дерев’яна уніятська церква, і це красномовно свідчило, що уніяти, як би їх не лаяли, зробили великий внесок в нашу історію та культуру, тому мають право бути частиною нашої землі. Легка і яскрава мова «Чорної ради», жарти Івана Котляревського і Остапа Вишні, філософія Григорія Сковороди пробудили в мені пошану, а потім і любов до української мови та літератури. А красу української пісні я відчув у «пенсіонерському» санаторії, куди потрапив за компанію з бабусею та дідусем. Там влаштовували українські вечорниці, і коли одна не зовсім ще стара пенсіонерка співала «Ой ти, місяцю», я забув про все на світі. А тягнучи разом із хором ветеранів «гей, долиною, гей широкою козаки йдуть», я, дванадцятирічний, почувався козаком серед безкраїх ланів з люлькою в зубах і шаблею на боці. Не те щоб я став таким уже затятим патріотом – Вільяма Воллеса із «Хороброго серця» любив більше за Мазепу, а Шекспіра та Пастернака більше за Шевченка і Лесю Українку і, не бийте мене, будь ласка, «Вогнем і мечем» більше за «Тараса Бульбу». Але цей космополітизм ніколи не заважав мені розуміти, ким я є і де моя Батьківщина, не цуратись її.

Звісно, не всі були такими романтиками, бо в кожного свої цінності. Хтось любить історію і літературу, хтось економіку і промисловість, ко‑ мусь важливіші фортеці та музеї, а комусь перспективи металургії. Та й відповідь на питання «ким бути?» кожен знаходив свою. Загалом східняків від Харкова до Одеси можна поділити на чотири категорії:

1. Ідейні фанати СРСР. Вони моляться на Леніна, Велику Перемогу і ковбасу по 2. 20. Мріють про колишню велич могутньої імперії. Це здебільшого діти шкільного віку, а також жінки пенсійного і передпенсійного віку.

2. Байдужі. Їм все одно, хто при владі, який прапор майорить над місь‑ кою радою. Єдине, чого вони хочуть, це миру, стабільності, спокою і, звісно, грошей. Саме такі типажі фотографуються в Краматорську біля спалених автобусів, знімають на відео військові літаки і БТРи з вікна та переказують, як бабахнула ракета терористів по українському вертольоті.

3. Помірковані українські патріоти. Вони вважають себе українцями, пов’язують своє майбутнє з Україною і в більшості своїй готові активно висловлювати власні переконання. При цьому вони залишаються людьми російської культури, українські книги і музика становлять невеличкий відсоток інформації на їхніх комп’ютерах, меншість на книжкових полицях. Здебільшого вони стримано ставляться до УПА і вишиванок, шанують «западенців», але не поспішають ставати такими, як вони.

4. Українські патріоти західного типу. Вони говорять (принаймні намагаються) українською, інколи навіть галицькою ґварою, ставлять на аватарки повстанців, синьо-жовті та червоно-чорні прапори, регулярно надягають вишиванки і намагаються наслідувати приклади, які бачили у Львові чи в Карпатах.

Кількісне співвідношення і порівняна активність цих чотирьох категорій визначала та визначає обличчя українського сходу. І ці чинники впливали та впливають на події останніх років. Настав 2004 рік, а потім 2014-ий – і все стало простіше. Коли в «пакеті» з проросійськими переконаннями йде Янукович і путінська агресія, то не треба бути вели‑ ким патріотом, щоб зрозуміти, під чиї прапори ставати. Рівень підтримки Януковича в наших краях був не таким уже й високим, кількість патріотів України поступово збільшувалась, а прихильники проросійського курсу ставились до «помаранчевих» з розумінням. Ніколи не забуду бенкети, які прибічники Януковича влаштовували для всіх членів комісії після кожного туру президентських виборів, і тости за нашого президента Віктора, як би його не називали по батькові. Та й потім, коли Янукович прийшов до влади, українці не здавались. Саме в Дніпродзержинську був вивішений відомий плакат з бабусею, яка переписала хату на кота, взнавши, що онук голосував за Партію регіонів, саме в Дніпродзержинську народився і виріс засновник та лідер «Правого сектору». Коли взимку 2014 року події на Майдані набирали обертів, у Дніпродзержинську й Дніпропетровську «полетіли» Леніни. Причому «дніпропетровського» вождя розбили, а «дніпродзержинського» здали в музей. А ще в Дніпродзержинську була спроба спровокувати масову бійку біля пам’ятника Залізному Феліксу. І тоді до майданівців та антимайданівців вийшов депутат міської ради, поговорив із ними та намовив розійтись. Мітингувальники, які ще півгодини тому готові були бити один одного, побратались, покидали бити в смітники (буквально) і розійшлись.

А коли почалося вторгнення у Крим і провокації на Донбасі, усю країну облетіли фото та відео з мітингу, де десятки тисяч дніпропетровців співали гімн України і сотні молодих людей ішли добровольцями до воєнкомату. Потім Коломойський став платити гроші за пійманих диверсантів, і тепер сепаратисти в наших краях бояться появлятись…

Отже, можна з усією впевненістю сказати, що Дніпропетровщина в більшості своїй визнала себе українською. А зважаючи на останні події, те саме можна сказати й про Одещину, Херсонщину, Миколаївщину, Харків‑ щину. Недарма саме в Харкові склали не дуже пристойну, але веселу та смішну пісню з двох слів про президента, що розв’язав проти нас війну. Недарма в Одесі зірвали спроби посіяти паніку і захопити адміністративні будівлі. Недарма єдиним регіоном, де російським терористам вдається щось зробити, є частина територій Донеччини й Луганщини.

Причина цього досить проста: переважна більшість населення і там за цілісність України. Понад те, більшість населення була за Україну і в Криму. Навіть у Путіна визнали, що реально проголосувало за приєднання до Росії приблизно 15 відсотків на‑ селення півострова. Але там зіграли свою роль страх і байдужість, давня радянська звичка, що за тебе все має робити хтось, а також страх перед бойовиками, «зеленими чоловічками» і сусідами, що під впливом Кисельова стали схожими на зомбі. Саме на страх і байдужість робили ставку ті, що організовували заворушення у Львові, ті, що випускали «тітушок» на вулиці Києва, ті, що стріляли по учасниках проукраїнського мітингу в Одесі, ті, що били демонстрантів у Харкові й Донецьку. І реакція людей на ці залякування зумовила подальший розвиток подій в цих містах. Там, де містяни не побоялись вийти на вулицю, щоб дати відсіч бандитам, там зараз тихо, спокійно. А там, де люди злякались, там зараз ті, що не бояться, змушені вести антитерористичну операцію.

Звісно, ця ложка дьогтю в діжці меду псує настрій усім любителям теленовин, проте не робить погоди на всьому південному сході нашої держави. Звісно, населення теперішнього сходу України неоднорідне, тому в кожного своя відповідь на питання «ким бути?». В Дніпродзержинську перед Залізним Феліксом збирались битись місцеві жителі. В одеському Будинку профспілок гинули від газу місцеві жителі, та й скажена дама, що била ногами поранених у Харкові, також місцева жителька…

Але й серед патріотично налаштованих не всі однакові, тому український схід ще остаточно не визначився, з ким і яким йому бути. Але рубікон уже перейдено. Переважна більшість одеситів і херсонців, миколаївців і дніпропетровців, харків’ян, донеччан і луганців уже висловилась на підтримку України – виходячи на мітинги, годуючи українських військових, врешті-решт, не беручи участі в проросійських мітингах. А якщо Росія почне повномасштабну війну (що видається малоймовірним) і російські танки увірвуться до Одеси чи Харкова, патріотичні настрої тут тільки посиляться.

Інше питання, яким стане новий український схід. Він може просто перейняти цінності галичан і волинян, гасло «Слава Україні!», червоно-чорні прапори і Бандеру з Шухевичем (імпортерів «западенського» патріотизму там не бракує), а може створити щось своє, перейнявши дещо з галицького чи київського духу і зберігши щось із власного надбання – радянсько-індустріально-космополітичного. Наддніпрянський чи донбасівський патріотизм може відрізнятись від київського так само, як київський від львівського. І це правильно, адже будь-який патріотизм базується на любові до свого шматочка землі, до рідного міста чи села. Базується на традиціях, а традиції в кожного регіону свої. Народ це розуміє – недарма і на Майдані, і в сьогоднішній Україні так легко самі собою вирішилися і мовне, і історичне питання. Тож лише час покаже, якою стане південно-східна Україна. Але напевно можна сказати одне – вона залишиться Україною! Адже іншого шляху, крім любові до України, тут нема. Альтернатива йому – тільки безвір’я й занепад. Все ж таки навколо радянських заводів у нас українська земля, полита козацькою кров’ю, і кожен курган, кожні древні руїни, кожні порослі бур’яном вали яскраве свідчення того.

Віктор Заславський, історик

Історичні концепції України: розділяємо чи об’єднуємо

Національний міф. Що це таке?

Кажуть, історик має лише подавати факти, не даючи їм оцінку. Це не зовсім так. Будь-який історик дає оцінку, бо на те він історик. Будь-який історик, навіть найбільш неупереджений, виважений, об’єктивний, дивиться на те, що давно минуло, через призму своїх переконань, своєї віри, свого патріотизму, своїх уподобань. А коли заходить мова про національних істориків, істориків, котрі описували долю своїх народів, то тут усі без винятку прагнули показати місце свого народу в світі, його право на велич, на свободу і життя на своїй землі. Зараз це називається творенням національного міфу, тобто загальної концепції, в світлі якої розглядається все, що сталося з народом і його землею упродовж віків. Класичним прикладом національного міфу є Старий Завіт. Історія Ізраїльського царства для авторів Біблії була історією відносин Бога зі своїм народом, успіхи євреїв – нагородою за праведність, іноземна окупація – як кара за гріхи, а повернення з полону – як прояв Божого милосердя і водночас нагородою за навернення до Нього. Своєрідним творцем національного міфу для римлян був Вергілій. Якою б казкою не здавалася «Енеїда» сучасним читачам, для тодішніх римлян історія переселення решти троянців до Італії була найперше апологією величі Риму та його завоювань.

Творці національних міфів мислили так: мій народ славетний, має право на велич, ми пишаємося своїми подвигами, возвеличуємо своїх героїв і ненавидимо наших ворогів. Якщо ми когось завоювали, то це тому, що в нас мужні воїни та добрі полководці, і ми цим пишаємось. Якщо нас хтось завоював, то це тому, що вони ненажерливі завойовники, ми їх ненавидимо і намагатимемось скинути вороже ярмо. Правда на нашому боці, а не на боці ворога, Господь за нами. Чорний принц спалив половину Франції, але ми любимо його, бо він бився на нашу Англію. Святослав Ігорович зрівняв Хозарію з землею, нагнав страху на болгар та візантійців, але ми його любимо, бо він – наш князь. Петро Перший згноїв тисячі на будівництві Петербурга, але росіяни люблять його, бо він працював задля величі Росії. Жорстокі татари нападали на Україну, а мужні козаки-шляхта-міщани оборонялись від них. Знаємо, знаємо, і книги про це написані, і фільми зняті… Козаки нападали на турецькі міста, грабували їх, палили. Нехай про це турки співають, а для нас козаки – герої, бо боронили Україну. І правильно, нехай кожна нація має своїх героїв. Ми пишаємось тим, що били турків (поляків, візантійців, росіян, угорців – потрібне підкреслити). А вони тим, що били нас. І всі щасливі. Бо національний міф – річ суто національна, і в кожного він свій.

Мета національного історичного міфу – звеличити свій народ, щоб люди пишались своїм минулим. А коли міф створений, коли на майданах поставлені мідні вершники, тоді вже можна говорити про об’єктивність, рефлексувати на тему хто правий, а хто ще правіший, визнавати провини… Але пам’ятників не зносити і заслуг не знецінювати. І так серед усіх народів! Принаймні серед тих, які спромоглися на те, щоби мати своїх, а не «запозичених» істориків.

Англійці, росіяни, євреї – всі вони належать до націй, що мають чітко сформовані національні міфи. А ось у нас, українців, національний міф тільки твориться. Не те що б у нас його не було – свій пантеон героїв і злодіїв Україна має. Але пантеон цей дуже приблизний і герої зі злодіями можуть у ньому навіть мінятись місцями. Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Андрей Шептицький, учасники Берестейської унії, вояки УПА – на цих та інших діячів, на ці та інші події по-різному дивились у різні часи, навіть тепер до цілковитої згоди не дійшли ні історики, ні пересічні люди.

Два розколи і громадянська війна

А чому так сталося? Бо, по-перше, з 1349 аж по 1991 рік Україна постійно перебувала під якимись окупантами. Наш національний міф почав формуватися наприкінці ХVІ століття, коли під впливом доби Ренесансу та всіляких реформацій ми почали активно читати, писати, думати, приміряти різні історичні костюми. І шляхтичі, і козаки, і Іпатій Потій, і придворні вчені князя Острозького писали книги, в яких кожен на свій лад тлумачив національну ідею українців. «Роксоланія», «Дніпрові камени», «Вірш на погреб Сагайдачного»… То були, мабуть, перші спроби осмислити історію і сучасність українського народу. Шляхетський народ, козацький народ, частина католицького світу, цитадель православ’я, нащадки Володимира – всі ці іпостасі «приміряла» молода нація, яка переживала своє перше відродження. І ось у цей період українці проходять два великі розколи, які врешті-решт привели до Хмельниччини.

Перший розкол – соціальний. Ситий голодного, звісно ж, не розуміє. Але на українських землях ця сумна істина набула ще одного виміру: українські магнати переймали польську культуру і переходили у католицтво. Католицька церква була здебільшого церквою поляків. Такі представники «латинської Русі», як письменники і гуманісти Оріховський, Кленович, Гербурт, Верещинський та багато інших, погоди, як то кажуть, не робили, до переходу в католицтво ставились як до перетворення на поляка. І нехай покатоличений магнат щедро жертвував на православні церкви і смачно годував православних іконописців – це нічого не змінювало. Тим паче що таких свідомих було мало. Пожертви Острозьких, Заславських, Сангушків та інших сполонізованих руських родів йшли переважно на костели. І якщо згадати, що Православна Церква була в ті часи головним стрижнем національної ідеї Русі-України, виходило, що багатії наші щораз більше віддалялися від міщан, селян, дрібної шляхти і козацтва, ставали їм чужими… І коли впродовж ХVI – XVII століть тривало наше національне відродження, більшість магнатів до нього не долучились, і традиційний соціальний конфлікт між багатими та бідними доповнився ще одним виміром – національним. В той час, як козаки на чолі з Богданом Хмельницьким вирішили виступити за свої привілеї проти шляхти, той рядовий на перший погляд «рокош» швидко перетворився на війну «Русі» проти «ляхів».

Другим розколом став розкол релігійний. Підготовка Берестейської унії Іпатієм Потієм та реакція на неї Василя-Костянтина Острозького спричинили чимало конфліктів. Обидві сторони мали своїх ідеологів, які невтомно строчили твори за і проти унії. З друкарень православних та уніятів почали виходити десятки книг, в яких прихильники і противники єдності з Римом блискуче, переконливо, аргументовано, красиво доводили свою правоту і безглуздість опонента. При цьому книг нейтрального, теологічного, просвітницького змісту вони майже не писали, а те, що писали, губилось на тлі гучних міжконфесійних перепалок. На ці перепалки була витрачена ледь не половина усього запалу, усієї енергії тодішніх церковних діячів. Звісно, православний митрополит Петро Могила і його унійний колега Йосиф Рутський вважали себе братами у Христі, листувались і обмірковували плани «поєднання Русі з Руссю», але про ту закулісну дружбу мало хто знав… Зате війну «Русі з Руссю» вели завзято, і тодішні творці національного міфу розбурхували її як могли. Коли Хмельницький підняв козаків, до соціального виміру (бідні проти багатих) і національного («Русь» проти «ляхів») додався ще один – релігійний (православні проти католиків та уніятів).

Сьогодні до Хмельниччини можна ставитись по-різному. По-різному до неї ставились і сучасники. Але й ті, хто молиться на Хмельницького, й ті, хто на нього плює, повинні визнати: саме завдяки його війні козацька держава стала першою Українською державою з часу падіння Королівства Руського. Саме Хмельниччина стала стрижнем, навколо якого й далі формувався наш національний міф. Ми вибороли собі вольності та права проти ляхів, які зневажали наші права, проти католиків та уніятів, які мріяли навернути усіх нас до латинства. Тож козаки герої, а ті, хто воював проти них, злодії. Наша віра – православна, католики – вороги, уніяти – зрадники.

Для соратників Хмельницького, які завдяки визвольній війні перетворились із бідної шляхти на багатих можновладців, то все звучало досить гарно. Проте цей міф мав дуже великі недоліки, і недоліки ці досить швидко вилізли. Міф цей був створений завдяки двом розколам (релігійному та соціальному), обмежував націю учасниками козацького повстання і залишав за бортом національного корабля уніятів, магнатів і ту шляхту, міщан, що не приєднались до Хмельницького. Себто більшу частину майбутньої України. Отже, козацький національний міф не налазив на Україну, наче замала сорочка. Звісно, з часом він «підкоригувався» б під реальність… Але несподівано в процес націотворення втрутились представники братнього народу.

Особливості слов’янського братерства

Коли на Переяславській раді в 1654 році російський посол відмовився присягати від імені царя, що зберігатиме козацькі привілеї, розумних людей це змусило замислитись. Недарма половина полків присягати цареві відмовилась. Бо українці відносини з Росією уявляли як відносини сеньйора і васала: васал служить сеньйору, а той охороняє його і шанує його права. Та Москва про феодальні відносини забула, мабуть, ще з часів Івана Третього, а про права підданих і поготів. Не те щоб там аж так ненавиділи українців – в них з нами просто не співпадали менталітети. І як тільки козацька Україна була поділена навпіл між Москвою та Варшавою, лівобережна її частина була міцно прив’язана до Росії, царський уряд почав ще сильніше «зливати» українців з росіянами. А коли в 1687 році обрали гетьманом Івана Мазепу, то зобов’язали його «народ Малоросійський усілякими засобами з Великоросійським народом з’єднувати» і «не допускати голосів таких, що Україна є Гетьманщиною, а не про‑сто часткою її царської пресвітлої величності Самодержавної Держави». Звісно, поки Мазепа був гетьманом, обходив всі ці заборони, навіть знову перетворив Україну на самостійну державу, але незабаром Петро Перший таки вирішив Гетьманщину скасувати, що й змусило Мазепу перейти на бік шведів і стати героєм для українців та зрадником для росіян. Водночас в українських друкарнях можна було друкувати книги тільки російською мовою, а в українських церквах виголошувати лише «голосом, свойственным великорусскому наречию».

Росія почала нав’язувати нам своє бачення нашої ідентичності. Ми стали частиною єдиної Русі, що вирвалася з-під чужоземної опіки і впала в обійми старшого брата. Богдан Хмельницький став борцем за слов’янську єдність, і Україна відтоді могла жити та процвітати лише в складі Росії. Звісно, процвітанням тут і не пахло, але були такі, хто в цей національний міф вірив. Його класичне вираження – «Розмова Великоросії з Малоросією» Семена Дівовича. В цьому творі Малоросія розповідає Великоросії про свою історію, свої подвиги, а також про те, як приєдналась до Великоросії як рівна до рівної:

Хмельницкий,
созвав войско свое и ободря,
Российскому государю себя известил,
Ему со всею Украиною
поддал и покорил
Не думай, чтоб ты сама
была мой властитель,
Но государь твой
и мой общий повелитель.
Почему почитаю тебя равну себе.

На що Росія відповідає:

Отсель и чины твои равнять
с мерой стану
И от дружбы с тобою вечно
не отстану.
Мы будем в неразрывном
впредь согласии жить
И обе в едном государстве
верно служить

Щоправда, друкувати «Розмову» цензура заборонила, навіть міф цей вважала лише перехідним ступенем – у кінцевому рахунку на нас чекала, як писав Гоголь, «втрата національності і повне зрівняння з російським народом». Саме на це були скеровані репресії проти друкарень та Могилянської академії, закриття українських шкіл. Що ж, поняття братерства у кожного своє.

Половина України – за бортом

Цей міф про братерство двох народів міцно засів у наших головах і показав свою силу, коли в нас появились свої історики та почали писати про історію української Церкви. Багато чого тут можна списати на російську цензуру. Згадаймо хоча б те, як Костомарова змусили спалити дисертацію, в котрій мовилося про позитивні наслідки унії. Але в ХІХ столітті автора «Історії Русів» Кониського, Костомарова, Куліша та інших істориків-українців до Огієнка включно не треба було переконувати в тому, що уніяти знадобилися полякам для знищення української Церкви. Понад те, через поширення москвофільства на Західній Україні такі ідеї перекинулись і на деяких галичан. Отже, по всій Україні серед істориків, письменників та інших мислячих та впливових людей з’явились два упередження. Перше – Берестейська унія була інспірована Ватиканом і поляками як засіб тиску на українську Церкву, а значить уніятська Церква не може бути українською за духом. Друге – українські магнати і непокозачена шляхта були виключно гнобителями українського народу та української Церкви.

Частково ці упередження були дійсно закинуті російською пропагандою. Все ж таки після поділу Речі Посполитої, коли Волинь і Поділля приєднали до Російської імперії, уніятів почали «возз’єднувати» з православними. І владі, і Церкві треба було підвести під це якусь «марксистську» базу. Захищали такий підхід і в радянські часи, пояснюючи, що в країні переможного пролетаріату для шляхти місця не було, і ходити дозволялося тільки до Російської Православної Церкви. Але ці упередження в значній мірі цілком природно виходили з козацького міфу, адже козаки боролись за простий народ, проти магнатів, проти унії, за православ’я. Ці упередження призвели до двох великих проріх в українському національному міфі: по-перше, через них за бортом української ідеї опинились усі греко-католики, адже якщо церковна унія – це спроба знищити українську націю і Церкву, то і церковні реформи уніятів, і просвітницька діяльність УГКЦ, виявляється, не можуть бути складовою частиною українського міфу; по-друге, так само за бортом «українського корабля» опинились шляхта і магнати, чиї замки так вихваляють теперішні екскурсоводи…

Ще Шевченко глузував, що замки і палаци – це свідки рабства, в той час як козацькі могили – свідки свободи і що з цього випливає, що Україна – нація волі. При всій повазі до Кобзаря, такий підхід дещо обмежує нашу історію і нашу націю. Будь-яка нація складається з кількох соціальних шарів: з еліти (дворяни, магнати, багаті підприємці), інтелігенції (духовенство, світські вчені, митці), середнього класу (міщани, дрібна шляхта) та низів (селяни, робітники, розбійники – шляхетні й не дуже). Кожен із цих шарів створює свою культуру, а разом ці культури творять багатогранну національну культуру. Так само не можна зводити усю національну історію до боротьби з панами та окупантами, а саму націю – до перманентно пригнічених селян і козаків.

Що не кажіть, а факти – річ уперта. Як би не кляли Мазепу в Росії, українці не могли не ставити собі запитання, хто будував храми, в яких вони моляться. Як би не шпетили прихильники козаків Ярему Вишневецького, краєзнавці Полтави і Лубен не могли оминути увагою жертводавця Мгарського монастиря.

Так і в церковному вимірі. Подивіться на життя Іпатія Потія, почитайте його твори – і не повернеться язик після цього назвати його лядським запроданцем. Порахуйте, скількох уніятів убили православні і скількох православних убили уніяти під час релігійних суперечок у ХVІІ столітті – і стане зрозуміло, що то були за гоніння і хто більше постраждав. Тим паче що Рутський і Могила порахували своїх жертв ще за свого життя. Дослідіть діяльність та подвиги Йосифа Шумлянського, львівського православного єпископа, який прийняв унію – і порівняння його з Петром Могилою напроситься саме собою. Згадайте митрополита Михайла Левицького – і замислится, хто більше спричинився до національного відродження: козацьке православ’я чи «запроданці» уніяти. Не кажучи вже про Андрея Шептицького – напевно найгіднішого церковного єрарха свого часу та найвеличнішого українця ХХ століття!

І ось ці яскраві історичні постаті були викреслені з нашої національної пам’яті. Навіть зараз згадок про них (окрім Шептицького) немає ні в шкільних, ні у вишівських підручниках. Виходить так, що за межами національного міфу опинилася половина України! Усі знають про князів Острозьких, а де хоча б одна пам’ятна дошка на честь Іпатія Потія? Усі знають про Петра Могилу, на його честь називають вулиці, йому ставлять пам’ятники, а Йосифа Шумлянського тільки нещодавно вшанували дошкою біля Святоюрського собору. Чудові, цікаві твори письменників «латинської Русі» не входять до курсу української літератури…

Але, знову ж таки, факти – річ уперта. Спотворювати їх і замовчувати можна було в СРСР, коли всі незгідні сиділи у підпіллі або в таборах, музейні експозиції ховали або ж палили, а в туристичних путівниках були тільки місця бойової слави і пам’ятники Леніну. Але сьогодні, дяка Богові, ситуація докорінно змінилася: музеї, замки, палаци, монастирі помалу відроджуються, щораз більше туристів їде в Західну Україну, аби причаститись тайн історії. Одна поїздка замками «Золотої підкови» з досвідченим екскурсоводом – і ви почнете поважати щирих українців Собеських та Даниловичів. Відвідаєте Лубенський краєзнавчий музей – і Ярема Вишневецький вмить перетвориться з душителя козаків на великого мецената і доброго правителя.

Та й у релігійній сфері лід рушив: греко-католики швидко перетворюються з регіонального явища на всеукраїнську Церкву. Римо-Католицька Церква давно має сотні тисяч парафіян по цілій Україні й активно будує храми. Той же туризм дає свої плоди: поїздка до Унева, Крехова чи відвідини музею Митрополита Шептицького можуть одразу ж змінити думку найзапеклішого ворога «клятих уніятів» щодо їх ролі в українській історії. Досвідчені екскурсоводи, місцеві краєзнавці без діла не сидять, серед маститих дослідників більшає тих, хто відмовляється дивитись на історію через старі окуляри. Згадати хоча б Наталю Яковенко і Тараса Чухліба.

Новий міф для нової країни

Отже, настав час творити новий національний міф – міф, який базуватиметься не на поділі, а на єднанні. Точніше міф цей уже твориться незалежно від бажання окремих істориків, священиків чи політиків. Твориться екскурсоводами, які розповідають про королів і князів, що підтримували українських вчених та митців; краєзнавцями, які пишуть статті про історію свого краю; досвідченими публіцистами, які відкривають маловідомі сторінки історії та ламають стереотипи; нашою молоддю зі сходу й заходу, яка зустрічається в Києві та намагається порозумітися; православними і католицькими священиками, які разом моляться під час урочистостей і свят. Тут доречно загадати слова В’ячеслава Липинського – патріота України, римо-католика, що досліджував участь шляхти у повстанні Хмельницького, роль релігії та Церкви в українській історії, брав участь у створенні Української Народної Республіки, був її міністром:

«Націоналізм буває державотворчий і державоруйнівний – такий, що сприяє державному життю нації, і такий, що це життя роз’їдає… Перший є націоналізм територіальний, другий – націоналізм екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них, за те, що вони не українські націоналісти. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи полонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу».

Порадою цього мудрого чоловіка варто скористатись міфотворцям сучасності, усім, хто хоч якось причетний до формування національного міфу. І не виключати з нього тих, хто не подобається через переконання. Право на місце в новому національному міфі мають усі, хто жив і працював на українській землі і заради української землі, незалежно від переконань. Звичайно, комусь ближчий Потій, а комусь Острозький, але всі вони українці. І те, що вони робили, вони робили для України! Навіть історично так склалося, що схід України ніколи не обходився без заходу і навпаки. Україна не стала б Україною, якби не козацька церква Сагайдачного, Могили, Мазепи і якби не уніятська церква Шумлянського, Левицького, Шептицького. Не можна ділити героїв української історії на «своїх» і «чужих». Вони наші! Свого часу суперечки уніятів і православних, їхні спроби перекроїти ближнього на свій лад і оголосити зрадниками незгідних привели країну до громадянської війни та розколу, наслідки якого відчуваємо досі. Тому тепер нам доводиться виправляти помилки наших славетних попередників, творити новий національний міф і замість того, щоб виключати з нього усіх, хто мислив інакше, ніж ми, інкорпорувати в нього усіх, хто жив і працював задля нашої землі: і Потія, і Острозького, і Рутського, і Могилу… аж до сучасників. Тільки так зможемо зберегти Україну – козацьку і шляхетську, католицьку і православну.

Віктор Заславський, історик

Стовп святої єдності

(Продовження. Початок у №2 за 2013 р.)

Частина 3. Князь і єпископ: від спільних планів до ворожнечі

Іпатій Потій став єпископом Брестським і Володимирським в неспокійний час, коли Православна Церква на українських землях страждала від утисків магнатів і від зухвальства латинського духовенства. Єзуїт Петро Скарга, будучи акулою пера Католицької Церкви, з виглядом старшого брата радив християнам східного обряду приєднатись до Риму і перейняти західний обряд як більш досконалий. Протестанти глузували з візантійських традицій, «людських вигадок», котрими Православна Церква обросла, немов корабель мушлями. І всі ці закиди доходили до головного мецената та добродія руського-українського православ’я князя Василя-Констянтина Острозького. Цей великий мрійник, прислухаючись і до католицьких, і до протестантських аргументів, вирішив здійснити в Церкві глобальні реформи і таким чином урятувати православ’я. Понад те, у внутрішніх православних справах давно вже назріла революційна ситуація, коли «верхи не хотіли, а низи не могли». Патріархи, не маючи ні належної влади, ні багато грошей, не могли приносити користі своїм підлеглим, а єпископи не хотіли терпіти над собою керівників, котрі, цитую Котляревського, «по правді не судили, а тільки грошики лупили і одбирали хабарі». Отже, всі – і єпископи, і князь Острозький, і католицькі ідеологи – прагнули змін у православ’ї, причому головною зміною мала стати унія, себто об’єднання Православної та Католицької Церков. Тим паче що прецедент для такого, здавалося б, фантастичного кроку був – Флорентійська унія. Коли в 1439 році Папа Римський Євгеній IV і Патріарх Константинопольський Йосиф ІІ проголосили примирення Східної та Західної Церков, східні теологи визнали особливості католицького вчення («філіокве», чистилище і почесне верховенство Риму) правильними, хоч і зберегли за собою право не розділяти їх. Звісно, довго ця угода не тривала, але факт залишається фактом – примирення і об’єднання можливе!

Саме задля втілення своїх грандіозних планів Василь-Костянтин Острозький намовив Адама-Іпатія Потія стати єпископом. І майже одразу ж після висвячення у 1593 році князь відправив йому свій проект великих справ, тобто умови майбутньої унії.

Іпатій Потій ці пункти уважно прочитав. Перші чотири були суто практичними: православні єпископи і священики зберігають східний обряд, за це отримують від короля і уряду численні привілеї, яких перед тим не мали, а також заступництво влади від зазіхань латинників. Окремим пунктом князь, як покровитель наук, вказав відкриття нових шкіл. Під усіма ними єпископ залюбки під‑ писався б, проте наступними були три пункти, яких він аж ніяк не сподівався побачити. Ось вони:

– «треба переписатись з патріархами, щоб і вони схилились до унії, і ми єдиним серцем та єдиними устами хвалили Господа Бога»;

– «слід послати до Москви і волохів, щоб і вони погодились на унію»;

– «також потрібно зробити виправлення деяких речей в церквах наших, особливо стосовно людських вигадок».

Ідея схилити до унії східних патріархів була утопією. Звісно, за гроші грецький Патріарх був здатен на багато що, але, окрім золота, патріархи високо цінили свій престиж «першого по честі» в православному світі і нізащо не відмовилися б від головування на руських землях (дарма що фіктивного). В стосунках із патріархом все залежало від розміру хабара, але грошей на такий хабар навіть князеві не вистачило б.

Нереальною була й мрія залучити до унії молдаван та московитів. З першими ще можна було б домовитись, якби вони не були в турецькому ярмі, а от із другими…

Іпатій Потій перебував у Москві під час мирних переговорів. Тоді якраз царював Іван Грозний. Тож легко уявити, яке враження справило московське духовенство на освіченого дипломата, колишнього протестанта. «Велика впертість і забобони суть в народі московському» – так відгукнувся про країну Андрія Рубльова і Сергія Радонезького Адам Потій. Країну, де на іноземця дивились як прибульця з космосу, де недотримання місцевих звичаїв вважали єрессю і за підозру в єресі карали так само жорстоко, як у Іспанії за часів Торквемади. Країну, в якій посланця з пропозицією про примирення з Римом у кращому випадку випровадили б за поріг, а в гіршому відправили б на дибу, а звідти – на плаху.

Та особливо насторожили єпископа княжі слова про «людські вигадки». Як колишній протестант, Потій чудово розумів, що стоїть за ними. Недарма Острозький тримав при своєму дворі євангелічних проповідників. Саме «людськими вигадками» лютерани і кальвіністи називали пра‑ вославні та католицькі традиції. (До речі, називають ще й досі…) Отож, князь Василь, а разом з ним і його протестантські нахлібники планували провести «очищення» православної віри в протестантському дусі. Іпатій Потій усім серцем любив батьківську віру і традиції, тож дозволяти протестантам чи навіть князю перекроювати на свій смак обряди, які шанували предки Потія більш ніж півтисячі років і на яких була побудована вся культура Русі від часів князя Володимира, не мав наміру.

Проте навіть не це найбільше налякало брестського єпископа. Із власного життєвого досвіду він знав, що великі справи починаються з малих. Великий собор зводять по камінчику. І що більшою є справа, то довше її роблять, то більше маленьких кроків знадобиться для її звершення. А князь Василь хотів усього й одразу. З цього можна було зробити висновок: він не зовсім розумів те, чого хотіли церковники, як і те, чого хотів сам.

Іпатій Потій вирішив пояснити своєму приятелеві, що повітряних замків будувати не збирається, що завдання перед ними стоїть конкретне – повернути до єдності з Римом Київську митрополію, вибороти собі рівні права з латинським духовенством і лиш тоді займатися просвітництвом та думати, як бути далі.

Тому й написав князеві листа, в якому лагідно, але твердо намагався скерувати його мрії в конкретніше русло:

«Східна церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати ні гудити. В Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля».

Тобто змінювати православні обряди не варто. Перш ніж мирити Рим із Константинополем та Москвою, належить розібратись у своїх справах. І якщо князь дійсно хоче допомогти, то саме з огляду на свої вплив і славу мав би порушити перед королем питання унії з Римом.

З цим можна було погодитись чи не погодитись. Князь міг пристати на пропозицію Потія, а міг відмовити йому. Міг зробити певні зауваження щодо його думок. В будь-якому випадку мусив хоч якось відреагувати. Але князь мовчав…

Більш ніж рік брестський єпископ Іпатій Потій чекав відповіді на свого листа. Більш ніж рік! Але Острозький про зміни в унійному проекті нічого не говорив і до короля не писав. Ця тиша дивувала і лякала водночас. Прийти без запрошення до князя не пасувало. Та й бігати за ним, немов жебрак, єпископові не личило.

Але князь князем, а в майбутній унії були зацікавлені перш за все єпископи! Ще влітку 1594 року вони зібралися в Сокалі у церкві святого Миколая (це, мабуть, єдиний храм, що став свідком унійних переговорів і зберігся до наших часів без суттєвих перебудов). Саме на цьому Соборі всі єрархи Київської митрополії остаточно погодились розпочати перемовини щодо унії, бо хотіли якнайшвидше опинитись під опікою Папи Римського, позбутись ненажерливого Константинопольського Патріарха, бути на рівних з латинським духовенством, а ще нагадати всевладним братствам і шляхті, що не вони Церквою керують!

Ось у чому була різниця між проектами Острозького і тим, чого прагнули церковники. Для князя ці проекти були радше забавкою, від них не залежали його прибутки. Прийме Церква унію чи не прийме – князь і далі житиме в своїх замках, влаштовуватиме пишні бенкети і дбатиме про своїх підлеглих. А ось єпископи були зацікавлені у правах і прибутках! І між цих двох вогнів опинився Іпатій Потій.

З одного боку, він був висуванцем князя Острозького і за логікою речей мав продовжувати політику свого покровителя. А з іншого, він був єпископом, а значить відповідав за свою єпархію не перед князем, а перед Богом та підлеглими. Понад те, як найосвіченіша людина серед єпископів, до того ж ще й сенатор, він був серед своїх сановних колег лідером. Саме його Василь Острозький позиціонував як «головного по унії». Отже, коли мова заходила про унію, саме на Іпатія Потія були спрямовані погляди єпископів. І він мусив робити вибір, на чий бік стати, – князя, який вважав себе його сеньйором, чи Церкви, на яку Потій дивився як на свій феод.

Колишній протестант Іпатій Потій знав, що таке головування світських сеньйорів у Церкві. Після візиту до Москви на власні очі бачив, що сталося з Церквою, яка підкорилася цареві. А значить, погодившись і кроку не ступити без благословення князя, він власноруч підписував Церкві, одним з провідників якої був, смертний вирок, бо стати маріонеткою в руках володарів та багатіїв для неї було рівнозначно смерті. Водночас зробити без згоди князя рішучий крок – перейти від абстрактних розмов про унію до конкретних дій – було великим ризиком. Князь Острозький – багатий і впливовий. Від його милостей залежали друкарня, академія, десятки вчених і сотні священиків. Потрапити в немилість до такого магната і ворогу не побажаєш! Підеш проти князя – матимеш великі неприємності. Не підеш проти князя – перебуватимеш у рабстві, як і твоя Церква, до кінця днів. І Потій уже вкотре за своє життя обрав ризик та свободу.

І закрутилось колесо історії! В січні 1595 року всі єрархи Київської митрополії разом із архимандритами великих монастирів зібрались у Бресті, можна сказати, удома в Іпатія Потія. І вирішили розпочати переговори про унію з королем і папським нунцієм. Слід було чітко викласти всі умови, на котрих руська Церква приймала унію. Звісно, це мав узяти на себе Іпатій Потій – як найрозумніший. Проект він склав. Із 33 пунктів, у яких ішлося про права руської Церкви після прийняття унії, про припинення наруги з боку латинників. Чітко було вказано, які католицькі догмати православні приймають (верховенство Папи і чистилище), а що зі східної теології полишають (догмат про сходження Святого Духа). Окремо була прописана непохитність східного обряду і календаря, а також вихід руського духовенства з-під контролю світських можновладців та обов’язкове підпорядкування братств, шкіл і друкарень єпископській владі.

Слід нагадати, що церковні єрархи відштовхувались не від теоло‑ гічних аргументів, а від конкретних проблем, які треба було вирішува‑ ти: Патріарх, від якого більше про‑ блем, аніж допомоги, зневага влади та спроби пастви перетворити своїх пастирів на весільних генералів. Враховуючи тодішню ситуацію, ці пункти цілком відповідали потребам Церкви. «33 артикули унії» показали папському нунцію, і той погодився.

Але Іпатію Потію цього було за‑ мало. Він розумів, що Церква – то не лише єпископи. Та й аргументів на кшталт «патріарх з’їхав з глузду» люди не зрозуміють. А ще він добре знав, що і візантійські, і протестантські ідеологи називали Папу Римського антихристом. Отже, єпископ вирішив написати трактат під назвою «Унія греків з костелом римським», в котрому простою руською мовою, спираючись виключно на вчення східних отців Церкви, довів, що ненависть до католиків не є невід’ємною частиною православ’я і що єдність з Римом чудово вписується у східну церковну традицію. Цей свій трактат він почав поширювати серед шляхти, міщан та духовенства. Не міг не прочитати його і князь Острозький.

Тепер залишались формальності: офіційно облобизатись із Папою, а потім скликати Собор у себе і проголосити об’єднання Церков. І Потій, який фактично на своїх плечах виніс усі переговори та «ідеологічну складову», на радощах похвалився успіхами князеві – все ж таки він був його давнім другом, тож неввічливо було б не розповісти йому про свої здобутки та досягнення.

І так само, як минулого разу, князь міг відреагувати по-різному. Міг привітати приятеля з успіхом. Міг погодитись чи не погодитись. Міг вилучити зі списку якийсь пункт чи додати щось від себе. Але замість цього несподівано розлютився на Потія, відмовився погоджуватись з артикулами унії та й узагалі докорінно змінив своє ставлення до єднання з Римом. Скільки Потій не просив його переглянути своє рішення (навіть на колінах), все було марно: Василь Острозький, один з ініціаторів та ідеологів унії, за одну мить перетворився на її головного ворога.

Постає логічне запитання: чому? Що саме не сподобалося князеві в унійному проекті? Можливо, в артикулах не було трьох «князівських» пунктів про згоду з Царгородом, Москвою і молдаванами та про усунення «людських вигадок»… Але там були пункти про звільнення церкви з-під контролю шляхти і братчиків. Отже, могло бути три причини: по-перше, для князя принциповим питанням могла бути згода Царгородського Патріарха, глобальний характер унії чи «протестантська» реформа обрядів. Справді, відсутність згоди Патріарха на унію з Римом перетворювала примирення Сходу і Заходу на сепаратний крок окремої митрополії. Саме цього, в принципі, й хотіли єпископи Київської митрополії. Їм треба було не відновлювати втрачену єдність Тіла Христового, а позбутись примхливого і грошолюбного Патріарха. Такі мотиви не підходять для красивих гасел, зате зумовлені реальними проблемами та прагненнями реальних змін. Цікаво, чи розумів це князь?…

А ще йому могла не сподобатись перспектива перетворитись із всесильного «начальника православ’я» на смиренного парафіянина.

Це ще раз доводить, яким далеким був князь Василь Острозький, великий меценат і патріот своєї землі та Церкви, від реальності. А ось Іпатій Потій цю реальність чудово розумів. А ще усвідомив, наскільки був правий, коли вирішив діяти без згоди князя. Залежати весь час від примхи старого самодура, зробити Церкву рабинею світської влади – допустити таке Потію не дозволяли ні честь, ні почуття відповідальності за свою єпархію і митрополію, частиною якої він був. Як лицар, що жив за феодальним кодексом честі, він вважав, що сеньйорові слід зберігати вірність лише тоді, коли він шанує твої права і дбає про тебе. А якщо сеньйор із покровителя перетворюється на самодура, від нього треба тікати якнайшвидше. Що Потій і зробив, вирішивши за будь-яких обставин довести справу унії до кінця.

Отже, Іпатій Потій і луцький єпископ Михайло Терлецький подались до Рима, де їх прийняли з усіма почестями. Папа дав їм підписати католицький Символ Віри, а потім виголосив таку промову:

«Ми приймаємо достоповажних братів, митрополита-архиєпископа та інших єпископів руських з усім їхнім клиром і народом в лоно Католицької Церкви як членів наших у Христі. І як свідоцтво такої любові дозволяємо їм усі священні обряди, які використають вони при звершенні божественних служб і святішої літургії – якщо вони є сумісними з істиною і католицьким вченням».

Згідно з постановою давнішої Флорентійської унії, «з’єднані» навіть могли читати Символ Віри без латинського «філіокве»! Понад те, Київ‑ ського митрополита єпископи могли обирати самостійно, і той мав лише відправити Символ Віри до Риму. Для порівняння: Константинопольський Патріарх вимагав, аби кандидати самі приходили до нього на висвячення, і не з порожніми руками.

Щоправда, випестувані Потієм артикули унії ніхто не згадав. Та й умови, на яких Потій приєднав українську Церкву до Риму, дещо відрізнялись від тієї ж Флорентійської унії. Але, по-перше, Візантія свого часу сама визнала недійсними умови унії, а по-друге, у Флоренції зустрічались Папа і Патріарх, а тут до Папи прибула делегація від митрополита, тобто, нижчого за рангом. У будь-якому випадку під владою Папи єпископам вже мало було легше, ніж під владою Царгородського Патріарха. І Потій з Терлецьким повернулися додому щасливими. Залишалося лише скликати Собор і офіційно проголосити унію з Римом. Але то було не так просто, як здавалось, бо в той час Іпатій Потій пішов на принцип і постав проти свого покровителя. Князь Василь Острозький теж пішов на принцип і кликав у свої ряди всіх, кого не задовольняла унія з Римом. Проста формальна зустріч обіцяла перетворитись на справжню битву…

Віктор Заславський, історик

Стовп святої єдності

(Продовження. Початок у №2 за 2013 р.)

Унія для Церкви і унія для князя

Адам Потій – сенатор і берестейський каштелян після успішної військової і політичної кар’єри, тривалих духовних пошуків, захоплення протестантизмом і повернення у православ’я став одним із найвидатніших світських можновладців, що займалися церковними справами. Він не був великим меценатом – не такі були в нього доходи, але як сенатор і каштелян часто бував на з’їздах руського духівництва, брав активну участь у заснуванні нових братств, в тому числі й у Бресті, де жив і служив.

Потій починає розуміти, що участь в церковних справах для нього не просто одна з добрих справ, а радше покликання, якому він готовий присвятити все своє життя. 14 березня 1592 року дружина Потія, проживши з ним майже 30 років, відійшла у кращий світ. Але перед тим на смертному одрі пророкувала Адаму велике майбутнє. Принаймні так писали біографи Потія… Смерть дружини відкрила перед каштеляном нові перспективи: тепер перед ним була ще й церковна кар’єра, адже неодружений священик чи монах міг стати єпископом, а єпископ, маючи стільки енергії і будучи таким відданим своїй справі, міг принести Церкві чимало користі.

Такої ж думки був і Василь-Констянтин Острозький – волинський князь, «некоронований король Русі», багатий магнат і близький приятель Адама Потія. Так само, як Потій, він горів бажанням працювати на користь руської-української Церкви, а величезне багатство і вплив робили його ледь не найпотужнішою постаттю у ній. І як це часто буває, вельможа мріяв запровадити реформи, щоб зміцнити Церкву, примножили її духовні та творчі сили. Отже, почувши про те, що Адам Потій уже вдівець, який дбає про блага Церкви, князь Василь Острозький починає вмовляти каштеляна прийняти сан, аби мати можливість реформувати Церкву не лише ззовні, а й зсередини. Та Потій, світський можновладець, котрий любив і шаблю, і учти, і місце в сенаті, не дуже хотів міняти кунтуш на чернечу рясу. Проте з часом все ж таки вирішив прислухатись до княжих аргументів і стати ченцем, взявши ім’я Іпатій. Але, як невдовзі з’ясувалося, чернецтво це було простою формальністю: незабаром помирає єпископ Брестський та Володимирський Мелетій Хребтович, і Острозький висуває кандидатуру Потія на вільну кафедру.

Таку спробу «проштовхнути» свою людину на високу церковну посаду зараз назвали б корупцією, а тоді це було «інвеститурою», коли світський правитель призначав на церковні посади кого хотів, не рахуючись з думкою Церкви. Саме через зловживання, пов’язані з цим, римські папи й створили сувору єрархічну систему, об’єднавши Церкви усієї Європи навколо Риму. Папа призначав архиєпископів, а вони – єпископів. Думки правителів тих країн чи земель, куди призначали єрархів, звісно, могли враховуватись, але не відігравали вирішальної ролі. Саме завдяки тому, що Папа Римський свого часу переміг в цій боротьбі, Католицька церква стала найпотужнішою організацією в християнському світі зі своєю системою освіти, безмежним культурним та місіонерським потенціалом і залишалася такою навіть після Реформації.

На противагу католицькій незалежності Церкви від держави протестанти, навпаки, намагались підкорити Церкву державі: в протестантських Англії чи німецьких князівствах главу держави вважали водночас і главою Церкви, тобто контроль світських володарів над священиками закріпився на рівні церковної доктрини. Подібна ситуація була і в православ’ї. Патріарх Константинопольський так і не зміг вийти з-під контролю імператора, ставши маріонеткою в його руках, а потім взагалі символічною постаттю. Жив виключно з милості турків – нових господарів колишньої Візантії. Як наслідок, патріарх не мав жодного реального впливу на свої митрополії. А коли немає контролю «згори» – його беруть у свої руки ті, хто має вплив і гроші.

Отож протестантські традиції разом із православними реаліями призвели до того, що князь Острозький міг відкрито впливати на вибори єпископа і посадити на брестсько-володимирську кафедру таку відверто світську людину, як Адам-Іпатій Потій. Цю інвеституру могло виправдати лиш одне – князь уже здобув репутацію безкорисного мецената, який щиро намагався служити Церкві. Та й моральні якості і блискуча освіта Потія робили його найкращим кандидатом на брестського єпископа.

1593 року Іпатій Потій стає єпископом, і князь Острозький починає засипати його листами, в котрих пише про «занепад, знищення і опущення нашої Святої Церкви Східної», та нарешті звертається до приятеля з пропозицією, від якої неможливо відмовитись, – взяти участь в порятунку Православної Церкви. А одним зі шляхів цього порятунку князь називає припинення поділу Церков. Тобто унію.

Проте унія з Римом уперше спала на думку не князеві: про перехід Православної Церкви під владу Риму на наших землях почали говорити православні єпископи ще за три роки до того…

В російській історіографії, яка вплинула на більшість українських істориків, перехід єпископів до унії традиційно трактується як змова зрадників, підкуплених єзуїтами та польським урядом. Навіть найкращі із сучасних дослідників тієї доби інколи дозволяють собі такі вислови за відсутності будь-яких документів, які підтверджували б той «підкуп». Зате якщо об’єктивно дивитися на тодішню ситуацію всередині православної єрархії, все одразу ж стає на свої місця. Річ у тім, що єзуїтам і королям не було жодного сенсу з допомогою хабарів заохочувати єпископів до унії – найкращим «агітатором» за перехід під владу Риму став сам Константинопольський Патріарх.

Перебуваючи під п’ятою турецьких завойовників, він не міг принести своїм підлеглим ніякої користі: не мав змоги скерувати у віддалені митрополії талановитих учених і блискучих проповідників, бо більшість із них залишили Грецію одразу ж після навали турків; не міг заступитись за своїх вірян у чварах з іновірцями, бо його ж престол перебував під владою іновірців; не міг допомагати своїм парафіям матеріально, бо сам потребував такої допомоги. Його пастирська турбота обмежувалась добровільно-примусовим збором пожертв під час візитів. А ще він за пожертву міг підписати будь-яку грамоту – наприклад, про вихід церковного братства з-під влади єпископа. Як наслідок, священик у церкві ставав іграшкою в руках братчиків, котрі на бажання могли стежити ледь не за кожним його кроком. Патріарші посланники, час до часу з’являючись на наших теренах, вимагали від монастирів та єпископств чималих пожертв. Могли навіть, погрожуючи патріаршим неблагословенням, забрати з монастиря чи собору кілька книг… Крім того, новообраного митрополита треба було обов’язково відправити у Константинополь по благословення Патріарха. І варто наголосити, що благословення це було небезкоштовним, не враховуючи витрат на дорогу.

Українські священики висловили ставлення до свого духовного пастиря в Царгороді словами: «Ми такі вівці, котрих тільки доять і стрижуть, а не годують».

Останньою краплею терпіння став візит до Києва Патріарха Єремії у 1589 році. Перед тим він приїжджав до Москви по милостиню, але московити, котрим патріархи також встигли допекти своїми вимогами, повелись з ним досить специфічно: за наказом царя Федора і його дотепного радника Бориса Годунова Єремію кинули у підвал і тримали там доти, доки він не благословив царя на створення в Москві нового патріархату. Федора спонукали до цього цілком практичні міркування: Росія, потужна й амбітна держава зі своїми традиціями та менталітетом, об’єктивно потребувала самостійної національної Церкви. Патріарх Єремія не хотів цього розуміти, тож йому мусили «пояснити» це іншим способом. Звісно, після цього Єремію відправили додому з великими пожертвами, але неприємний осад у його душі залишився. Повертаючись до Царгорода, Патріарх завітав до Києва і вирішив відігратись на «більш слухняних вівцях».

Для початку позбавив сану і відправив до монастиря тодішнього митрополита Онисифора Дівочку за повторний шлюб (в принципі, було за що – митрополит справді був двічі одружений, та й керівник з нього був ніякий). Але те, як він це зробив, усіх трохи налякало: Єремія вислухав скаргу єпископів, прийняв пожертви і підписав указ, не давши митрополитові ні слова мовити. Потім заборонив… пекти на Великдень паски, вбачаючи у цьому пережиток язичництва, висвятив кількох єпископів і митрополита та нарешті надав право ставропігії Львівському братству. Тепер воно підкорялося лише Патріарху (тобто нікому), мало право призначати священиків ледь не в усіх львівських церквах, судити священиків, керувати львівськими монастирями, навіть стежити за єпископом. Мотиви братчиків були простими: що менше зверхників, то краще. Тим паче що відновлена Іваном Федоровим братська друкарня приносила стабільні прибутки, а ділитись цими прибутками не хотілося. Простими були й мотиви Єремії: братчики дали йому чималого хабара. І знову Патріарх, як у випадку з митрополитом Дівочкою, не дав львівському єпископу навіть слова сказати на свій захист. Одне слово, повівся як тиран-самодержець. А «фінальним акордом» стала патріарша вимога, аби щойно висвячений митрополит Михайло Рогоза склав йому велику пожертву за те, що не мусив їхати по висвячення до Константинополя. Справу якось владнали, але такого нахабства митрополит і єпископи не чекали…

Єремія ІІ Транос. Джерело: https://el.wikipedia.org.

Шок після від’їзду Єремії тривав довго. Тільки через рік митрополит скликав у Бресті синод, на якому вирішували питання, що робити далі. Патріархом були невдоволені усі, особливо львівський єпископ Гедеон Балабан, позбавлений контролю над церквами в місті. Його підтримали, тим паче що приклад львівських «колег» наслідували в інших містах: щораз більше братств за хабарі отри‑ мували від Константинопольського Патріарха ставропігію. І єпископи дійшли висновку: якщо від Патріарха більше проблем, аніж користі, і впливати на нього неможливо, то краще перебувати під опікою іншого патріарха – хоч би й Римського.

Це був дуже сміливий крок – як для того часу. Перейти під владу предстоятеля іншого обряду, іншої культури – то було щось нове, незвичне, як перехід під владу іншого короля. Але наважитись на такий крок було значно легше, аніж можна собі уявити. Щоб зрозуміти це, варто згадати феодальні закони честі, за якими жило європейське лицарство (а Русь-Україна на той час була частиною Європи). Тим паче що у Київській митрополії ще не забули Флорентійської унії.

В житті феодального володаря, хоч багатого графа, а хоч бідного лицаря, існували дві речі: по-перше – його сеньйор, король, котрому він присягав і служив; по-друге – його феод, родовий маєток, яким він володів, захищав від ворогів і за жителів якого відповідав перед Богом та власним сумлінням. Тож коли будь-який лицар присягав сеньйорові на вірність, сеньйор у відповідь присягався обстоювати права лицаря і дбати про його землю: не відбирати трофеїв, не обділяти подарунками, захищати його землю від ворогів (під час відсутності лицаря) і в жодному випадку не грабувати її та не відбирати. Якщо ж сеньйор не виконував своїх обов’язків, його васал ставав вільним від присяги і мав право шукати собі іншого володаря.

Українські єпископи, які походили переважно зі шляхти, тобто були тими ж лицарями, дивились на Константинопольського Патріарха як на феодального сеньйора, з яким були пов’язані взаємними обов’язками, а на свої єпархії – як на феоди, якими треба було керувати й опікуватись. Та після пастирського візиту Єремії вони остаточно переконались, що «сеньйор» з Царгорода не лише не має сил і бажання опікуватись їхньою Церквою, але й абсолютно не зважає на права своїх васалів і готовий продати їх будь-кому… А якщо сеньйор порушує права васала, то, як уже мовилося, васал має право шукати собі іншого сеньйора, котрий шануватиме його права. Звісно, був ще один варіант – посадити, як московити, Патріарха у підвал, наприклад, Печерської лаври, і тримати його там доти, доки не надасть патріаршу гідність і Києву. Але тодішня українська Православ‑на Церква не мала ні сил, ні амбіцій для самостійного існування. Ми птребували сильного покровителя, який захищав би нас від зневаги сусідів-католиків, допоміг навести лад у своїй хаті, підтримав грішми і пожертвував книжки для покращення морального стану.

Ось у такій ситуації опинився Іпатій Потій, нововисвячений єпископ Брестський та Володимирський. І доки він розбирався у ситуації, що склалась, пропозиціями щодо унії з Римом засипав його приятель – князь Василь Острозький. Він теж цікавився унією, але з дещо інших причин: у церковних справах князь був теоретиком у тому сенсі, що головним заняттям його була організація бенкетів у своїх замках, викидання грошей на вітер… і час до часу – на добрі справи. Від батька йому залишились незліченні багатства, тож вистачало і на учти, і на школи, і на друкарні. А ще князь любив філософствувати, слухати похвали від учених, митців і священиків, що були удостоєні княжої милості.

Католики казали йому, що православні мусять приєднатися до них; православні – що Православну Церкву треба рятувати від занепаду; протестанти – що православним слід очистити свою віру від традицій, а всі разом твердили, що князеві, зважаючи на його багатства, вплив і ревність у вірі, судилося зіграти вирішальну роль у подальшій долі Церкви.

Підлабузництво, що й казати, завжди було в моді серед тих, кому перепадали великі шматки зі столу щедрого багатія. Але князь Острозький дійсно цікавився релігійними справами. Чи то йому так подобались лаври мецената, а чи то вважав, що з його грошима та впливом гріх не долучитися до порятунку Церкви… Та, найімовірніше, обидва мотиви мали місце, адже цей «некоронований король Русі» просто не міг не вважати себе першим серед православних. Згдаймо з минулої статті: то була доба меценатів нового типу, мирян, котрі брали активну участь в церковному житті та могли вказувати попам, що їм робити. От Острозький і вказував, і його слухали, бо ідеї князя, закинуті йому вченими та священиками з його ж академії, а також єзуїтами і протестантами, збігалися з тим, про що говорили єпископи на першому Брестському синоді через рік після візиту Єремії.

Різниця була лиш у тому, що для Острозького вникання у церковні проблеми було десь посередині між учтами з полюваннями та керуванням маєтками. Особисто він не страждав через нестачу шкіл, безлад у єрархії, безправність єпископів. До того ж був аматором у цих справах і будь-коли міг кинути напризволяще академію, відмовитися від захисту Церкви та унійних планів. Але єпископи розуміли, що від реалізації цих планів залежить їхня доля, і сану свого покинути не могли. Іпатій Потій, ставши єпископом і перетворившись із добровільного помічника на «штатну одиницю», досить швидко це зрозумів, відчув різницю між тим, як церковні проблеми бачили єпископи зі своїх кафедр і як на них дивився князь Острозький з вікон свого Дубенського замку…

Віктор Заславський, історик

Заспокоєння, що не принесло спокою

Король помер

3 квітня 1632 року помер Сигізмунд Ваза – король польський, великий князь литовський і руський, який ледь не півстоліття правив державою під назвою «Річ Посполита». Король з нього був такий собі – занадто багато помилок зробив він і у воєнних справах, і в релігійних. Усюди давав «зелене світло» єзуїтам (забувши нагадати їм, що в країні – релігійна свобода), а коли підтримав єднання Православної Церкви з Римом, то не взяв до уваги думки половини Русі, яка унію приймати не хотіла – принаймні на умовах 1596 року. Все це призвело до, як кажуть тепер, розколу в суспільстві, тобто до перманентних сварок між православними та уніятами, котрі час до часу застосовували рукоприкладство, що призводило до людських жертв.

Не менш недолугою була політика короля й у справах воєнних – він уліз в московську авантюру із самозванцем та багатолітню війну з Московією, забувши при цьому про оборону своїх кордонів від татар. Як наслідок, воєнний бюджет (і без того невеликий) витрачався на «московські справи», чисельність армії зменшилася, військо збідніло. У 1618 році під Москвою та в 1621-му під Хотином на королівські сили чекав неминучий розгром, і лише запорожці на чолі з Петром Сагайдачним урятували військо та репутацію Речі Посполитої. То був нонсенс – нерегулярні формування, можна сказати, голота без роду-племені виявилися ефективнішими і за найманців-професіоналів, і за шляхту, яка з діда-прадіда присвячувала себе війні! А ще вождь цієї «голоти», досвідчений вояк і талановитий полководець Петро Сагайдачний був дипломатом, знавцем латини та високої політики. Вимагав відновлення прав Православної Церкви, підкріплюючи свої слова козацькими шаблями, без яких держава ця була безсилою перед могутніми сусідами.

Сагайдачний таємно привіз у Київ Єрусалимського патріарха та вмовив його (з допомогою хабара і шаблі) висвятити православного митрополита і єпископів. Де-юре ці єпископи були нелегальними, і православні вимагали їхнього визнання. Але король до їхніх закликів не прислухався. Гальмувало визнання Православної Церкви ще й те, що і король, і більшість його оточення, і руські церковні ієрархи розкол між православними та уніятами сприймали як тимчасове явище. Але через «ревність не по розуму» Мелетія Смотрицького з одного боку і твердолобий фанатизм Перемишльського єпископа Ісаї Копинського з другого усі переговори про можливе возз’єднання закінчилися нічим. А коли після смерті митрополита Йова Борецького Копинський очолив Київську митрополію, про переговори навіть не йшлося.

І ось помирає король. Король, який був прихильним до єзуїтів та унії. Король, якого православна історіографія затаврувала як фанатика (хоча усі звинувачення зводилися до того, що він не хотів скасовувати унію – а чи міг він скасувати рішення більшості єпископів?). Король, який де-факто створив у країні могутню опозицію – козацтво. Король, який наламав стільки дров, що складати їх мусили навіть його наступники.

Спадкоємцем престолу став син Сигізмунда – королевич Владислав.

Він цілком відповідав «сарматському» ідеалу: у наметі без діла не сидів, постійно перебував у походах, зброї до рук брати не боявся і обладунки одягав не лише тоді, коли позував художникам. До того ж був досить прихильним до православних і до козаків зокрема – запорожці на чолі із Сагайдачним двічі рятували його від поразки: у 1618 році під Москвою та в 1621-му під Хотином.

Переговори?

Перед елекційним сеймом, на якому повинні були обрати короля, мусили скликати конвокаційний, на якому робили огляд правління покійного короля, підбивали підсумки і після цього складали так звані «pacta conventa» – умови, на які мусив погодитися майбутній король. А ще перед конвокаційним сеймом на місцях скликали так звані «предсеймові сеймики», на яких місцева шляхта вирішувала, які саме вимоги ставити перед королем, і посилала своїх делегатів з вимогами на конвокаційний сейм. Складали свої вимоги і пред-ставники Православної Церкви – 3 червня 1632 року (через місяць після смерті короля, досить швидко – як для того часу) був скликаний провінційний сейм у Луцьку, в якому взяли участь двісті шляхтичів. Говорили вони головним чином про стан Православної Церкви, про те, що церковні бенефіції (прибуткові посади) король роздавав лише уніятам, православних храмів у часи його правління будувати не дозволяли, шляхтичів православного сповідання не допускали до високих посад, а міщан кидали до в’язниць. Приблизно такі ж претензії висували до короля і запорожці, що зібралися на сеймик у Прилуках.

Подібні звернення відправили і члени Львівського братства, а православні братчики з Вільна написали цілий трактат під назвою «Синопсис», у якому скаржились, що руський народ, зробивши так багато добра для Речі Посполитої, був підступно обікрадений внаслідок проголошення унії і позбавлений численних привілеїв, що через зраду кількох єпископів свого верховного пастиря Русь зазнає неймовірних утисків. Цікаво, чи згадували автори «Синопсису», що головною причиною унії стала надмірна жадібність патріарха, який «лише стриг, а не годував» своїх овець, а також зазіхання шляхти і братчиків на всю повноту церковної влади?

Треба сказати, що певних утисків православні міщани справді зазнавали, але не через релігійні вподобання, а конкуренцію між майстрами. Якщо одна корпорація майстрів хоче витіснити іншу з дохідного місця, причину слід шукати не в релігії, а в грошах. Тим паче що там, де православні русини по-справжньому боролися за свої права, там вони й перемагали. Привілейований стан костелів над церквами – проблема, яка тягнулася з часів польської окупації і до унії жодного стосунку не мала (поляки зневажали всіх русинів). Що ж до іншого – то це типова барокова риторика з типовими літературними перебільшеннями. Адже насправді в містах церквами керували братства, до яких входили прості парафіяни. І якби парафія була проти унії, уніятського священика і близько не підпустили б до церкви. Так само і монастирі неугодного ігумена не пустили б на поріг. Що ж до переслідувань священиків, то тут все відбувалося з точністю до навпаки: уніятських вбивали у середньому раз на кілька років.

Нереальним виглядало і дотримання вимог, висунутих майбутньому королеві: скасувати унію, віддати всі церковні маєтки православним єпископам, а уніятів залишити з нічим. Але не слід забувати, що XVII століття – це доба барокових гіпербол, блискучих промов і необхідних умовностей. У ті часи на перемовинах треба було просити вдвічі більше від того, що хотів отримати, – інакше не дадуть нічого. Всі це розуміли і намагалися грати за правилами. Отже, захисники православ’я не були ані фанатиками, ані фантазерами – радше реалістами і хорошими дипломатами, які знали неписані закони і барокової риторики, і ведення переговорів.

Тим паче що уніятів також було багато, вони також писали на конвокаційний сейм свої вимоги, скаржилися на утиски від православних («дезунітів»). Завдяки проповідям Іпатія Потія, Йосифа Рутського і Йосафата Кунцевича, завдяки нормальним стосункам між священиками і братствами всередині Унійної Церкви, а також завдяки Папі Римському, керівник з якого був значно адекватніший, аніж із Царгородського патріарха, Унійна Церква не була слабшою за Православну. Отож перед королевичем були дві рівновеликі частини, на які поділилася Русь. І одним розчерком пера проблему було не вирішити…

Православну делегацію очолив архимандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, уніятську – митрополит Йосиф Рутський. Сейм розпочав роботу 22 червня. Для вивчення православно-уніятських стосунків призначили цілу комісію, яку очолив сам Владислав! Першим виступив православний представник Михайло Кропивницький, закликавши королевича звернути увагу на переслідування православних і загоїти їхні рани. Митрополит Рутський, своєю чергою, перейшов у контратаку, нагадавши, що унію уклали самі русини, без зовнішнього примусу, а що стосується переслідувань, то це уніяти потерпають від православних. Навіть назвав конкретні приклади: вбивство владики Йосафата Кунцевича, замах на митрополита Іпатія Потія (внаслідок чого він був поранений), утоплення в Києві митрополичого офіціала Антонія Грековича, вбивство у тому ж Києві чотирьох ченців із Софійського собору, а також священика в Шаргороді та ченця в Перемишлі.

Так, у добу барокової риторики нелегко простежити, де закінчуються умовності та починаються факти. Зазвичай факти починаються там, де оратори від загальних фраз на кшталт «тяжкі гоніння» або «незліченні утиски» переходять до конкретних імен, випадків. Отож, Йосиф Рутський ввічливо і твердо пред’явив православній стороні нериторичні звинувачення, на які Петро Могила і його супутники мусили дати нериторичні відповіді.

Йти проти конкретних імен апологетам православ’я було важко, хоча Рутський навмисне дав їм зачіпку: обидві сторони знали, що чотирьох ченців у Києві було звільнено завдяки православному митрополитові Йову Борецькому. Згадка про це дала б змогу стверджувати, що не лише сварки були поміж уніятами і православними. Та православні оратори не скористалися такою можливістю – натомість звинуватили Рутського у відвертій брехні. Ще менше такту і поваги було у відповідях щодо інших інцидентів. Кунцевич, на їхню думку, сам був винен у тому, що розгнівав жителів Вітебська. Ті, що здійснили замах на Потія, були справедливо покарані, тож про убивства в Києві й говорити нічого, а на скоєні в Перемишлі та Шаргороді православні відповіли взагалі геніально: «Ті краї далеко від нас, там ідіть і дізнавайтеся про свої кривди».

Тобто адекватної відповіді на запитання уніятів православна комісія не дала. Понад те, перелік «православних» нещасть, представлений ними, не виходить за межі умовностей, гіпербол: це і безбожні ієрархи, які ввели руський народ в оману, і руйнування церков, і арешт та ув’язнення православних за віру, інші «несправедливості». Жодних імен, дат, жодної конкретики. Зате відсутність аргументів православні депутати компенсували хамством: до Йосифа Рутського звертались не інакше, як «ксьондз», наголошуючи на неправомірності його титулу (при тому що Рутський, звертаючись до Могили, називав його як належить). Ввічливість – привілей того, хто впевнений у собі.

Наступний день минув у перепалках: кожна сторона доводила свою правоту, спекулюючи на історії, а комісія на чолі з Владиславом сиділа і дивилася на цю сумну дуель. Нарешті королевич зрозумів, що консенсусу годі шукати, і запропонував сторонам компромісний варіант – офіційно визнати православну ієрархію на тих землях, де вона збереглася де-факто, а уніятам віддати ті, на яких вони встигли утвердитись – майже всю Литву з Білорусією, Володимирщину і Холмщину. Складені королевичем пункти і православні, і уніяти мали розглянути на провінційних сеймиках, а прибувши на вирішальний виборчий сейм, висловити свої думки щодо них.

27 вересня розпочався виборчий сейм, на якому Владислава мусили офіційно обрати королем. Проте православні делегати, яких до Варшави приїхало, за деякими даними, кілька тисяч, погрожували шаблями і божилися, що не допустять коронації, поки їхні релігійні права не будуть відновлені – і таки мали рацію. Знову почалися безконечні перепалки із взаємними звинуваченнями в усіх смертних гріхах, доки 15 жовтня (!) комісія не дійшла висновку, що домовлятись мирно ніхто не збирається, і Русь з Руссю у найближчі роки не поєднати. Ані скасувати унію, ані навернути до неї православних неможливо. Єдине, що можна було зробити, це оформити юридично вже існуючий стан речей. Отже королевич у ролі посередника між ворогуючими конфесіями призначив комісію (половина – православних, половина – уніятів), яка мала визначити умови «заспокоєння народу руського». Ось із чим погодились члени комісії:

  • свобода віросповідання і рівність у правах уніятів та православних (що давало змогу засновувати братства, відкривати школи, будувати церкви, обіймати посади в магістраті);
  • свобода переходу із православ’я до унії та навпаки;
  • недоторканність майна як Унійної, так і Православної Церков; 
  • закріплення за православними Львівської, Мстиславської, Перемишльської і Луцької єпархій, а також земель Київської митрополії. Щоправда, Перемишльська єпархія мала перебувати в унії до смерті тодішнього єпископа – престарілого Афанасія Крупецького – і лише потім відійти до православного єпископа;
  • у православному Києві уніятам залишили лише Видубицький монастир, а в уніятському Гродні православні мали Пустинний монастир;
  • закриття всіх судових справ і скасування покарань, пов’язаних із міжцерковними чварами.

Це було остаточне рішення комісії і самого королевича. Більше ні для православних, ні для унія- тів він зробити не міг. Це розуміли і самі ворогуючі сторони, тому вирішили скласти зброю – тим більше що ці «статті заспокоєння» де-факто задовольняли і тих, і тих. Кожна сторона залишалася при своєму і могла вільно розвиватись, не доводячи постійно усім своє право на існування. Уніятів забрали з парафій, де їх могли утопити чи зарубати, а православних – із єпархій, де прихильники єдності з Римом встигли завоювати серця людей. Винятком стали Видубицький і Пустинний монастирі, але Могила і Рутський «обмінялись» цими обителями. Тепер, маючи кордони чіткі, немов фортечні мури, обидві конфесії могли почуватись спокійно і розвиватися.

В останньому пункті зазначалося:

«Обидві сторони мають жити в мирі та спокої, не наступаючи одна на одну, припинити видання творів, якими звикли безчестити одна одну, натомість проявляти мир і єднання».

Це було трохи важче зробити, адже запровадження «статей заспокоєння» призвело до поділу церков між уніятами та православними в тих містах на кордонах єпархій, де були послідовники обох конфесій. І, звісно ж, поділ той відбувався не мирним шляхом. Хоча і Рутський, і Могила були зацікавлені в продуктивному діалозі та мирному співіснуванні, про це залишалося тільки мріяти: надто багато фанатиків серед православних прагнули скасування унії, а головний посів митрополичий престол. Щоправда, в голові печерського архимандрита вже роїлися думки про приведення Православної Церкви до більш адекватного і культурного стану, але до того було ще далеко.

Як би там не було, королевич Владислав мав усі підстави вважати, що йому вдалося вирішити проблему руських релігійних чвар. На наступному, коронаційному сеймі його, осипаного панегіриками і католиків, і православних, коронували як Владислава IV. В необхідності легалізації православ’я він зміг переконати навіть Папу. Правда, цей католик-екуменіст жалкував, що його спроба примирити ворогуючі конфесії завершилася ще одним фіаско, але його провини у цьому немає. Ще з часів імператора Константина намагання королів об’єднати Церкви ні до чого доброго не призводили. Помиритись самотужки християни могли рідко – за винятком хіба що Риму і Константинополя у ХХ столітті. Але до того нам треба було здолати довгий шлях. Що ж до наших предків, які жили в ХVII столітті, то на них чекали нові випробування – до великої війни, у якій релігійні суперечки посядуть не останнє місце, залишалося 16 років.

Віктор Заславський, історик

Петро Могила та Ісая Копинський: боротьба за православ’я з людським обличчям

Марні надії на мир

Провернувши в 1632 році інтригу з обранням нового митрополита, скинувши з престолу конкурента і заручившись його офіційним зреченням, Петро Могила міг святкувати перемогу. Принаймні так йому здавалося. Ніхто тепер не міг сумніватись у тому що престол київський він посів законно, з благословення Патріарха і дозволу конкурента, що його хід конем не спричинив церковного розколу.

Понад те, якщо у важкі роки правління колишнього митрополита, а нині скинутого суворого фанатика Ісаї Копинського, супротивника переговорів з уніятами і європейських нововведень у православних школах, Могила з однодумцями щодня чекав розправи з боку козаків («…коли нами почнуть начиняти шлунки дніпровських осетрів», – писав Сильвестр Косів), то тепер і козаки, і київські міщани ставилися до нового митрополита з повагою. Важко навіть сказати, що більше сприяло такій переміні, – чи то легалізація православної єрархії, якої домігся Могила, чи то розправа над Копинським у кращих козацьких традиціях, за винятком хіба що мирного її закінчення. Здобувши письмове зречення конкурента, Могила відпустив його назад до Михайлівського монастиря. Мабуть, Петро Могила, будучи лицарем, на слово якого можна було покластись, чекав подібних чеснот і від свого ворога. Типовий шляхтич, митрополит міг бути жорстким, навіть жорстоким, міг трохи відступити від традиційних для церковника норм поведінки, проте слова свого порушити не міг. А от Ісая Копинський вважав, що клятва, дана з примусу, недійсна, і пропозицію «свобода ціною зречення» вважав типовим примусом. І мав рацію…

Отже, період спокою, коли Копинський сидів у Михайлівському Золотоверхому, не турбуючи нового митрополита, тривав недовго. У 1635-му він залишає Київ і вирушає «у невідомому напрямку», як писали ченці Золотоверхого в скарзі, що її склали у серпні 1635 року. Там же вони жалілися, що ігумен їхній братію «мордерством всяким утискав», згадували і про насильницьке захоплення монастиря чотири роки тому з допомогою козаків. Щоправда, Копинський теж умів писати і теж залюбки подавав скарги. У зверненнях до короля і суду свідчив, що Петро Могила, не вдовольнившись колишніми «кривдами і опресіями”, й далі чинив утиски і проти нього, і проти монастиря, яким він керував, так, що Ісая боявся за своє життя. Як наслідок, змушений був залишити монастир і податися до короля за охоронним листом та привілеями на монастирські маєтки (на які, судячи зі скарги Копинського, посягав новий митрополит).

Важко сказати, де в таких скаргах закінчується правда і починаються перебільшення, притаманні бароковій риториці. Навряд чи Копинський запроваджував у монастирі репресії і навряд чи Могила плекав кровожерливі плани щодо свого конкурента. Могила був лицарем і вмів тримати слово, а Копинський мусив бути зовсім нерозумним, щоб свідомо налаштовувати проти себе своїх же підлеглих, тим паче що в місті прихильників у нього ставало щораз менше. Найімовірніше, Ісая Копинський щоночі чекав озброєних «гостей» від митрополита. І мабуть, тому вирішив виїхати з Києва, розуміючи, що навряд чи зможе сюди повернутись. І знову мав рацію: після від’їзду екс-митрополита Петро Могила, який ще з бойової юності навчився діяти швидко, майже одразу ж здобув владу в Михайлівському монастирі, поставивши в ньому ігуменом Філофея Кизаревича (того самого, якого колись вигнали з монастиря Копинський і козаки).

Понад те, невдовзі після від’їзду Копинського в нього відібрали Мгарський та Густинський монастирі на Лівобережжі. Ісая був почесним ігуменом цих обителей – мешкав у них перед обранням на митрополію, та й засновані (точніше відновлені) ці святині були не без його участі. Залишивши Київ, Копинський був цілком спроможний перетворити ці монастирі на потужну базу в боротьбі проти конкурента, адже авторитет його тут був досить сильним. А правив цими землями князь Ярема Вишневецький, який, хоча і ставився з повагою до православ’я, був небожем Петра Могили, а значить мав усі підстави піти проти Копинського. Отже, відібравши в колишнього митрополита його останній притулок, Могила таким чином хотів позбавити його засобів боротьби. Тоді нарешті митрополитові не треба буде боятися людини, яка європейську науку називає бісівською єрессю, а Руську Церкву мріє усю на Афоні живцем поховати. Принаймні саме таким Копинського бачив Могила.

Милосердя проти реалізму

Але, як то часто буває, Київський митрополит дещо схибив: якщо козаки його за розправу над Копинським лише почали шанувати, то король Владислав був налаштований менш радикально, аніж церковники, – вирішив заступитись за «ображеного старця» і написав три листи: Могилі, київському воєводі Яну Тишкевичу і князеві Яремі Ви‑ шневецькому. Митрополитові він наказав, аби той “припинив чинити кривди” (досить загальний вислів, який нічого по суті не містить), а також щоб їхні чвари не доходили до суду (а це вже конкретний натяк: перегнеш палицю – позбудешся моєї протекції). Воєводі він писав про те, що не бажає, аби «духовні особи вирішували свої справи через «наїзди» і насильство», і наказав стягнути штраф з того, «хто почне перший» (про що воєвода мусив сповістити Могилу). Яремі ж король відправив не наказ, а радше делікатну пораду – не ображати старця і повернути йому конфісковані монастирі, зважаючи на те, що Ісая вже був у літах.

Щоправда, короля тут також можна зрозуміти: давши православним усі права, він хотів припинити ганебну традицію церковних воєн. Зате Могила знав, наскільки козаки (і не дуже письменні міщани) схильні вестись на гучні й небезпечні гасла. Козацький Київ був подібним до бомби, запальником якої був Ісая Копинський, і Могила робив усе, щоби витягнути запальник з бомби. Добросердий король-ідеаліст і жорсткий за необхідності митрополит-реаліст цього разу не знайшли спільної мови. Звісно, Могила був занадто мудрим, щоби відкрито виступати проти короля, та й князеві Яремі не було чуже християнське милосердя. Отже, Копинський міг вільно вертати і до Києва (де воєвода став би на його захист), і в задніпровські монастирі (де добрий князь вирішив дослухатись до закликів короля). А ось у Золотоверхому на старого ігумена вже не чекали: прихильники Кизаревича остаточно взяли тут верх, і відчиняти Ісаї браму ніхто не збирався. Могила ж відповів на листи короля (чи королівської канцелярії) усіма можливими реверансами, проте віддавати Копинському Михайлівський монастир аж ніяк не збирався. Від Києва до Варшави далеко, та й симпатії киян (у тому числі козаків) були на боці Могили. Копинський, який звик спиратись на грубу силу, був побитий своєю ж зброєю, і він це чудово розумів, але просто так дарувати супротивникові монастир не мав наміру: під старість примхи перетворюються на принципи, а відчуття реальності слабшає. Не раз він писав до королівської канцелярії листи з проханням повернути йому Михайлівський Золотоверхий. Не раз канцелярія писала Могилі листи з наказом повернути монастир Ісаї. Не раз Могила ігнорував їх…

І тоді король призначив комісію для розгляду цієї справи. Але комісія ця жодних висновків не зробила. Принаймні вони нам не відомі. А навіть якщо б такі висновки і були, то Могила б їх також ігнорував. Отже, до кінця 1637 року ця судова тяганина закінчилася так, як більшість судових справ у Речі Посполитій, тобто нічим. Кожен залишився при своєму: Могила остаточно закріпився у Києві, а Копинський, скориставшись добротою князя Яреми, залишив під своєю опікою Мгарський і Густинський монастирі.

В принципі, такий статус-кво мав би задовольнити обидві сторони: ніхто в Києві не міг тепер чинити перепон митрополитові з його шкільними та літургійними реформами, та й Копинський почувався на Лівобережжі як у неприступній фортеці. Кожен із них міг займатись улюбленими справами: перший – рятувати Церкву, другий – звинувачувати першого в усіх смертних гріхах.

Могила підійшов до своєї справи завзято: зайнявся розвитком школи, в якій викладали православні учені з європейською освітою. В колегії вивчали слов’янську мову, руську (українську), грецьку, польську і латину. Остання була основною мовою викладання, а також мовою спілкування. Студіювали історію (як руську, так і європейську), класичну літературу, теологію, а також сім традиційних вільних мистецтв. Могила мріяв створити в Києві повноцінний європейський університет і готував до цього свою школу. Особлива увага приділялася співу. Саме у Києві остаточно сфор‑ мувалася православна традиція багатоголосого церковного співу (в основі своїй також запозичена у європейського ренесансу). Завдяки старанням митрополита київська друкарня видає Требник, Катехизм та безліч інших книг, необхідних і церкві, і школі.

“Не хочу, щоб нашу Русь вважали глупою Руссю”, – ці слова Сильвестра Косова, соратника Могили, без жодних сумнівів були сказані під впливом Київського митрополита і стали гаслом, під яким проходила уся його діяльність. Водночас він не припиняє перемовин з давнім приятелем – уніятським митрополитом Йосифом Рутським, а після його смерті – з новим митрополитом Антонієм Селявою. Одне слово, закотив рукави і зі спокійним серцем узявся за служіння Богові, Церкві та народу.

А що робив у той час борець за православ’я Ісая Копинський? Оселився десь на Поліссі і на правах старця почав засипати своїх духовних чад посланнями, в яких, звісно ж, проклинав Петра Могилу. Діставалось і добросердому небожеві Могили – Мгарський та Густинський монастирі зіграли не останню роль в козацьких повстаннях 1637 року, та й у мирний час князь Вишневецький час до часу вилучав у ченців цілі арсенали зброї. Але якщо княжого терпіння поки що вистачало, то після історії з «московським переселенням» терпець митрополитові увірвався остаточно.

Москвофільство як ознака недолугості

Сталося це 1638 року. Копинський тоді написав найбільш відомий наклеп на Могилу – чи то дізнавшись про продовження його перемовин з уніятами, а чи просто з бурхливої своєї фантазії: «Одноконечно, король польський і пани радні і ляцькі арцибіскупи приговорили на сеймі, що в їхній Польській і Литовській землі православній християнській вірі не бути, і християнські церкви перетворити на костели ляцькі, і книги руські і монастирі вивести; a Київський митрополит Петро Могила благословен від папи римського в патріархи начебто в християнській вірі; а присягав він, митрополит, на тому, що йому християнську віру попрати і встановити усю службу по велінню папи римського… А бути де в Київському Печерському монастирі ляцьким ченцям Бернардинам, а в Микільському Київському монастирі бути ляцьким Босякам, а в Михайлівському монастирі бути Домініканам».

Застерігаючи щодо майбутніх страшних гонінь, Копинський закликав усіх вірних… переселитись до Московщини, до єдиного притулку істинного православ’я! Годі й казати, що мало хто вірив йому. До слів Копинського прислухались лише духовні чада з Мгарського, Густинського та жіночого Ладинського монастирів. У червні 1638 року з цих трьох обителей почалося переселення (благо, до тодішнього російського кордону було недалеко: Путивль на той час був московським прикордонним містом). З Густинського монастиря вийшли 70 старців, приблизно 20 послушників та 11 приписаних до обителі селянських родин. З Ладинського – духівник Мефодій, ігуменя Єлизавета, 50 сестер та 16 служок. А ось ігумен Агарського монастиря Калістрат вчинив „неканонічно”: отримавши листа від Копинського, поїхав до Києва і, завітавши до Петра Могили, переконався, що ніякого переводу православних на латинство він не планує. Тож пояснив своїм монахам, що Петро Могила з товаришами «по-старому живуть в благочестивій православній християнській вірі, і сейм, і король, і пани ні в чому їм порушення у вірі не чинили», отже, нікуди втікати не треба. А якщо вже так закортіло змінити місце проживання, то «наговорювати на нього, ігумена, а також київського митрополита, і уніятами брехливо не називати». Як наслідок, з Мгара вийшло лише 14 монахів – найвідданіших шанувальників Копинського. Цілком логічно, що ігумен Калістрат здобув серед цих фанатиків репутацію зрадника, про що вони говорили на кожному кроці.

Мав намір іти за своїми послідовниками і Копинський, однак це йому не вдалося. Один із московських церковників у середині XVII століття згадував, що Могила свого супротивника, „бежавша от него в царствующий град Москву, посланники своими возвратил в Киев мертва”. Тобто митрополит вирішив не випускати Ісаю і перехопив його дорогою до кордону. Копинського привезли до Києва живого, але трохи побитого. В Києві він і помер 5 жовтня 1640 року – найімовірніше, в лаврі. Принаймні такої версії дотримується С. Т. Голубєв, професор Київської духовної академії, видатний історик дореволюційних часів, автор найбільш ґрунтовних праць, присвячених Петру Могилі. При цьому поведінку свого героя він цілком виправдовує: «Що залишалося митрополитові, який оберігав свою паству, для припинення подібних смутків, як не застосувати останню міру – позбавити волі невгамовного старця і унеможливити подальші смутки з-поміж його легковірних шанувальників? Скажемо більше: чи міг би вчинити інакше будь-який інших мудрий ієрарх в тих обставинах?».

Щоправда, це всього лиш версія. Відомо, що Копинський відійшов у вічність 5 жовтня 1640 року в Україні, не дійшовши до Москви. Власноруч відправивши своїх прибічників за кордон, він став останнім ворогом Могили на українських теренах і водночас останнім ворогом європейського просвітництва та порозуміння з уніятами. Тепер Могила дійсно міг святкувати перемогу. На його боці були симпатії короля і уряду, шляхти і міщан. Козаки тепер знали своє місце і керівників із себе не вдавали. Серед уніятів і римо-католиків він зажив слави доброї, адекватної людини, відкритої для діалогу та співпраці. Отже, ніщо тепер не заважало Могилі „європеїзувати” Православну Церкву і водночас зводити мости єднання з уніятами на давно відомих умовах: самостійний патріархат в євхаристичному спілкуванні з Римом. Але жити залишалося йому лише до 1947 року… Через рік почалася Хмельниччина, що перекреслила багато проектів митрополита.

Віктор Заславський, історик

Церковний переворот 1632 року: феодальна інтрига як шлях порятунку Церкви

Дисидент за лаврськими мурами

Диво, яке сталося в 1632 році, коли король Речі Посполитої Владислав IV легалізував напівпідпільну православну ієрархію, відкрило нові обрії для цієї гілки «релігії грецької» в Україні. І особисто – для архимандрита Печерської лаври Петра Могили, завдяки якому, власне, й відбулася ця легалізація. Для церковної кар’єри Могили ці події були переломними. Ким він був раніше? Радником митрополита Йова Борецького, посередником при переговорах з уніятами, головою лаврської школи… На перший погляд цей «послужний список» виглядає непогано – та лише на перший погляд. Всі унійні плани Борецького закінчилися провалом, та й до шкільних нововведень Петра Могили в Києві ставилися, м’яко кажучи, з недовірою. Сильвестр Косів, найближчий приятель Могили, згадував: «Які перуни, які громи посипалися тоді на нас – неможливо й описати чорнилом. Був такий час що ми, сповідаючись, тільки й чекали, що ось-ось почнуть начиняти нами шлунки дніпровських осетрів або одного вогнем, а іншого мечем відправлять на той світ».

Не додавала популярності Могилі й дружба з латинськими біскупами – про неї дізнаємось із записок лаврського архимандрита, а також зі згадок самих біскупів (серед яких, до речі, було досить гідних Божих служителів). Річ у тім, що в Києві панували не вчені та інтелігенти, а «невчені попи і козаки» – як згадував Косів. Звісно, не лише козаки в Києві жили – були тут і прості міщани, і місцева шляхта, але задавали тон цьому суспільству саме гості з-за порогів. Це були хлопці відважні, але до роздумів не схильні, падкі на красиві гасла типу «Рятуйте віру!» або «Православ’я понад усе!».

Через усі ці причини найбільший авторитет серед козаків, київських міщан і шляхти мав перемишльський єпископ Ісая Копинський – твердолобий фанатик, який вважав усіх католиків дітьми диявола, а католицькі науки – страшною єрессю. Варто було цьому «захисникові віри» дізнатись про спроби порозуміння між уніятами і православними, як одразу ж засипав духовних чад по обидва береги Дніпра посланнями, у яких звинувачував Борецького і Могилу в зраді православ’я, зриваючи всі плани київського митрополита-миротворця і його вірного помічника, зате сам здобував популярність. Тож не дивно, що коли Йов Борецький помер, 2 березня 1631 року новим митрополитом обрали «статечного у вірі» Ісаю Копинського – звісно, під впливом козаків, які завжди поводилися на церковних Соборах у Києві нахабно, немов господарі. Ім’я лаврського архимандрита навіть не фігурувало в списках кандидатів!..

Європа чи «китайська стіна»?

Необов’язково бути отцем Брауном, щоби здогадатись, якими були стосунки між цими двома антагоністами – ідейним реформатором, що прагнув примиритись із католиками та уніятами і запровадити європейську науку, та ідейним консерватором, що мріяв обгородити українську Церкву «китайським муром» від усіх західних впливів, перетворивши її на другу Москву. Кілька незначних епізодів ці стосунки чудово ілюструють.

По-перше, Михайлівський Золотоверхий монастир. Традиційно ігуменом його був Київський митрополит, але після смерті Борецького і обрання Копинського на його місце в монастирі терміново відбулися вибори нового ігумена – ним став Філофей Кизаревич, людина Могили. Копинський миритися з цим не став, і 10 грудня 1631 року запорізький полковник Дам’ян Гарбуз «наїхав на Kиєвомихайлівський монастир і, Кизаревича з монастиря вигрунтувавши, посадив на тому місці Ісаю Копинського».

По-друге, заснований Могилою київський колегіум. Старий митрополит Борецький хотів, щоб омріяна печерським архимандритом латинська школа була саме на території київського Богоявленського братства. Борецький мав рацію: братська школа була розташована в самому центрі Києва – там, де тепер Контрактова площа. При братстві була і церква, і шкільні приміщення, та й спудеїв було де оселити. До того ж він сам був ректором братської школи, доки не став митрополитом, зберіг авторитет серед братчиків і міг приструнити невдоволених у випадку спроби повстання проти нововведень Петра Могили. Але одне діло – Борецький, а зовсім інше – Копинський, який бути покровителем безбожних арістотелів не мав наміру. Не забуваймо ще про Військо Запорозьке, що формально було членом київського братства і в будь-коли могло захопити школу, якби Могила його чимось прогнівив. Отже, щойно Копинський очолив митрополичу кафедру, як Могила одразу ж почав переносити школу до Печерської лаври, яка формально була незалежною і від митрополита, і від братчиків. Звісно, лавра, від якої до тодішнього Києва треба було йти пішки ледь не півдня, була не найбільш зручним місцем для школи, та й з частиною братії архимандрит через цю школу посварився (розташувати її він вирішив на території шпитального монастиря, де мешкали хворі та старі лаврські монахи). Проте Могила, як і колись Смотрицький, пішов на принцип: стати маріонеткою в руках братчиків він не збирався і прагнув хоча б зберегти за лаврськими мурами до кращих часів латинську школу.

Принципову позицію Могили зрозуміти неважко. Цей амбітний церковник належав до тієї когорти політиків, які не відділяють свої інтереси від інтересів своєї країни чи (як у цьому випадку) Церкви. Петро Могила, що вчився у єзуїтів і бачив Європу, вірив, що лише скориставшись католицьким досвідом можна урятувати Православну Церкву від остаточного занепаду, до якого її тягне Копинський, що посів престол після мудрого і виваженого Борецького.

З дисидентів – у вожді

Але вибори нового короля у 1632 році, прихильність його до православних і можливість Православної Церкви відстояти свої права стали для Петра Могили можливістю зробити вилазку з-за стін свого символічного замку. Православна шляхта делегувала представників на сейм і захисником своїх прав обрала Петра Могилу – такого ж шляхтича, лояльного до короля, вихованця славетного Жолкевського і героя Хотинської війни. Для лицарів Волині та Галичини (на відміну від козаків Наддніпрянщини) саме Петро Могила, справжній шляхтич, що й під чернечими ризами не приховував придворної учтивості, був ближчим і зрозумілішим, аніж Копинський. І якщо в козацькому Києві цей козир архимандрит використати аж ніяк не міг, то на Волині і в Галичині, у Львові та на Варшавському сеймі Петро могила почувався немов риба у воді.

Що цікаво: сам Копинський на сейм не поїхав, з чого можна зробити висновок про те, якою насправді була турбота митрополита про свою Церкву. Яким би невдалим оратором не був Копинський, принаймні його присутність на перемовинах була питанням честі. Але інтереси Православної Церкви перед сенатом Речі Посполитої і майбутнім королем представляв лаврський архимандрит. Опонентом його був уніятський митрополит Йосиф Рутський, давній знайомий Могили і приятель по переговорах десятирічної давності! Саме печерський архимандрит зорганізував православну шляхту і делегацію на сейм, підготував аргументи і таки домігся свого. Відновлення прав Київської православної митрополії було заслугою саме Петра Могили. Тепер він став справжнім героєм православного світу. Тепер опальний печерський архимандрит був на коні. Він у Варшаві, далеко від сумних київських реалій, його оточують не козаки чи міщани, а своя шляхта, для якої він був героєм, можливо, навіть, бойові товариші з давніх битв та походів. Досвідчений вояк, він розумів, що настав найкращий момент для переходу в стрімкий контрнаступ – другого такого може й не бути. Отже, православна делегація на сеймі запропонувала королю офіційно затвердити православну ієрархію королівськими грамотами. Король погодився, і раптом замість єпископів делегати висувають нових кандидатів – у тому числі й нового претендента на митрополичий престол, яким був сам Петро Могила. На цю пропозицію король пристав, і 3 грудня було проголошено обрання Петра Могили митрополитом Київським.

Хто не ризикує – той не стає митрополитом

Неочікуваний і непередбачуваний крок – скориставшись обставинами, гарно «підсидіти» головного ворога. Таке обрання нової ієрархії відбувалося урозріз з усіма православними канонами, але Петро Могила йшов ва-банк, на кін була поставлена мрія його життя, а саме – реформа Православної Церкви. То чи міг Могила залишити Копинського на престолі, якщо саме Провидіння дало йому шанс убити одним пострілом усіх опонентів? Хто сам без гріха – нехай кине в нього камінь.

Хто міг стати на заваді планам амбітного архимандрита? Патріарх Константинопольський? За хабар він готовий був підписати будьякий документ. Отже коли Могила зі шляхтою відправили послів до Царгорода на чолі з ректором могилянської школи – патріарх Кирило Лукаріс без жодних зауважень видав грамоту, в якій підтверджував висвячення Петра Могили та інших єпископів нової ієрархії. Позбавлені кафедр старі єпископи? Але до собору 1632 року вони й так не мали реальної влади над своїми єпархіями і мешкали при Києво-Печерській лаврі. За свідченням деяких історичних джерел, при лаврі вони залишились і після зміщення їх із кафедр, принаймні колишні єпископи – луцький Ісая Борискович і туровський Авраамій – залишилися при лаврі як намісники і будівничі монастиря, де не були позбавлені ані гідних умов життя, ані простору для служіння. Відомо, що всі екс-єпископи були присутні у Львові на висвяченні нового митрополита. Отже, з їхнього боку жодних перепон Могила також не відчував.

Єдиною проблемою залишався Ісая Копинський, який, звісно, й не думав полишати престол. І його можна було зрозуміти. Тому перед тим, як вертати до Києва, Могила дочекався патріарших грамот і прийняв свячення у Львові, де почувався як удома, бо його предки жертвували чималі суми на львівські церкви (Успенську братську церкву довго називали Волоською – на честь молдавських господарів, які робили пожертви на цей храм і братство, що було при ньому). І лише після хіротонії та формальностей на чолі численного почту новообраний митрополит вирушив до Києва як тріумфатор і рятівник вітчизни. Зупинити і не пустити до Києва таку процесію, та ще й із захисником православної віри у Речі Посполитій, було не до снаги навіть козакам!

Пропозиція – як від дона Корлеоне

Але бунтувати проти нового митрополита ніхто не збирався, навпаки, на радощах кияни швиденько «усім миром» вигнали уніятів із Софійського собору, забрали ключі від храму і організували Петру Могилі урочисту зустріч. Лиш один не вийшов зустрічати захисника віри – Ісая Копинський. Але що він міг зробити? Надіслати універсали про те, що Могила зрадник і таємний уніят? Закликати козаків відправити Могилу з товаришами годувати дніпровських осетрів? Тільки не в ті дні, коли новообраний митрополит повертався з тріумфом після славетної перемоги. І поки Копинський сидів у Михайлівському монастирі і думав, як діяти далі, Могила робив своє. Адже, незважаючи на всі теологічні розбіжності, обидва антагоністи однаково вважали, що двох митрополитів для одного Києва забагато.

І щойно кінь Петра Могили ступив на київську землю, як його вершник здійснив збройний напад на Михайлівський монастир. Слуги Могили, вдершись до монастирської фортеці, схопили старого митрополита і, перекинувши через сідло, немов мішок, відвезли до Печерської лаври, де на нього чекала не зовсім приємна розмова з новим главою митрополії. На відміну від «істинно православного» Копинського, «ліберал» Могила не був прихильником годування осетрів неугодними кліриками. Замість кидання конкурента у Дніпро він у найкращих традиціях сицилійської мафії зробив йому пропозицію, від якої неможливо було відмовитись: Копинський зрікається митрополії, а Могила залишає за екс-митрополитом Михайлівський монастир. Такий собі тонкий натяк на недавнє захоплення Копинським Золотоверхого з допомогою козаків. Отже, Могила забезпечував ворогові і хліб з маслом, і дах над головою, і дніпровські краєвиди з вікна, що було з його боку досить шляхетно, враховуючи те, скільки палиць у колеса встиг йому встромити Копинський. Яким би твердолобим він не був, на пропозицію Могили погодився: інстинкт самозбереження переміг над принциповістю.

Могила опублікував офіційне зречення свого конкурента та розіслав по єпархіях таке послання: «Бажаємо, аби всі відали, що іменований колись митрополит Ісая Копинський, будучи позбавлений сану через лист від святішого патріарха, зрікся добровільно як уряду, так і титулу митрополичого – в цьому він нам зобов’язався в листі, копію якого надсилаємо…»

Попри усю розбійницьку романтику а ля Дюма, історія ця виглядає досить сумною. Боротьба за владу, підступні змови та збройні напади – не найкращі атрибути церковного життя. Проте Петро Могила змушений був грати за правилами, які сам не обирав. Не він намовляв православних єпископів XVI століття брати штурмом монастирі, не він їхав на Берестейській Собор на чолі війська з гарматами, не він убивав Антонія Грековича і Йосафата Кунцевича, не він записав Військо Запорозьке до Київського братства, не він вривався із шаблею на церковні Собори і не він закликав козаків та київських міщан до таких заходів. Такими були православні реалії, в рамках яких він мусив діяти. Більш цивілізований шлях обрали уніяти, свідомо відкинувши меч і ступивши на шлях законного тиску та мучеництва. Ані Йосиф Рутський, ані Рафаїл Корсак, ані інші уніятські єпископи і митрополити не були помічені в збройних нападах на супротивників або феодальних інтригах проти конкурентів. Але Православна Церква жила за іншими законами, і Петро Могила мав дві альтернативи: або погодитись на роль безправного дисидента, або зняти білі рукавички і дати українській Православній Церкві шанс нарешті отримати гідне і людське обличчя, скинути лахміття невігластва і фанатизму. Якби Могила не «забруднив руки», навряд чи була б у нас Києво-Могилянська академія, завдяки якій на українському небосхилі засяяла ціла плеяда блискучих учених і письменників, постала київська школа іконопису та деревориту… Тож Бог йому суддя, а ми можемо лише подякувати одному з найяскравіших діячів української історії.

Посівши митрополичий престол, Петро Могила вважав, що може святкувати перемогу над Копинським, а в його особі – над усім фанатизмом та недолугістю, що панували в Православній Церкві. Але перемога була не цілковитою: Копинський не збирався так просто здаватись, та й войовниче невігластво нікуди не поділося. Боротьба між двома митрополитами тривала ще довго і певною мірою не закінчилася й досі…

Віктор Заславський, історик

Шлях до єдності не лежить через приниження

Спроба нової унії Православної Церкви у 1628 році

Перші кроки до об’єднання

Після Берестейської унії 1596 року, коли Руська Церква розкололася навпіл, і уніяти, і православні час до часу намагалися розпочати переговори про примирення, адже ця «війна Русі з Руссю» не подобалася нікому. Та перша спроба перейти від слів до дій відбулася у 1628 році, і сталося це завдяки зусиллям Мелетія Смотрицького, архимандрита Дерманського монастиря, який прийняв унію в 1627 році таємно.

Мелетія Смотрицького підтримував Касіян Сакович – уславлений ректор київської школи. Він також подружився із Заславським, коли в 1624 році переїхав до Любліна, і згодом прийняв унію. Сакович дивився на «противну природі» всемогутність братств, як чорт на попа. А ще його дратувало те, що і православні, і уні‑ ятські вчені писали твори виключно полемічного спрямування і талановиті письменники обох руських Церков тільки те й робили, що доводили одне одному свою правоту. Як наслідок, їхні книги не збагачували духовно читачів, породжуючи лише сварки та незгоди: «Ми діти одного отця і сини однієї матері. Чому ж ми розриваємо згоду між собою? Чому один одного заживо відправляємо до пекла?» Отже, Смотрицький розпочинає переговори. Для цього таємно зустрічається в Дубні (резиденції Заславського) з уніятським митрополитом Йосифом Рутським і водночас домовляється про унійні переговори з митрополитом Йовом Борецьким та «мозковим центром православ’я» – лаврським ченцем Петром Могилою. Петро Могила сам був у дружніх стосунках із католицькими єпископами і не мав проти «папістів» вагомих упереджень. У бесідах зі Смотрицьким він залюбки погоджувався з тим, що розбіжності між католиками та православними незначні, тож встановлення братерської єдності було б найкращим виходом для усіх.

8 вересня Смотрицький провів у Києві невеличкий собор утрьох – із Могилою та Борецьким, не рахуючи ієреїв нижчої ланки. Договорилися до того, що Смотрицькому доручили написати короткий православний катехізис – напевно, в дусі примирення і зменшення догматичних розбіжностей між католиками і православними.

Вразив своїми промовами Смотрицький і уніятського митрополита. Принаймні через якихось півтора місяця після київського «міні-собору» він згадує, що сам Рутський скерував до Мелетія посланця з пропозицією помиритись із Царгородом та одразу проголосити на Русі-Україні власного патріарха, якого обиратимуть самостійно, а до Риму тільки сповідання віри відсилатимуть. Петру Могилі ця ідея сподобалась і наштовхнула на подальші роздуми.

Звісно, переговори про примирення з уніятами мали і противників. Точніше противника – перемишльського єпископа Ісаю Копинського, ворога будь-яких реформ та змін. Небезпечними для «чистоти православ’я» він вважав і опанування європейської науки, і відкриття шкіл, де вивчали латину, і будь-які спроби досягнення компромісу з уніятами. Дізнавшись про розмови Мелетія з уніятським посланцем, Копинський почав надсилати окружні послання до «всіх вірних», у яких звинувачував Смотрицького (а разом із ним усіх українських ієрархів) у зраді православ’я. Як на диво, цей твердолобий фанатик декому здавався подвижником і героєм (як у наші часи навіть ультраправі завжди знайдуть свою аудиторію). Аудиторією Копинського були запорізькі козаки. Як і всі радикали, вони погано розумілися на теологічних тонкощах, зате добре велися на гасла на кшталт «Рятуйте батьківщину!». Понад те, з часів гетьмана Петра Сагайдачного військо запорозьке було записане в Київське братство. Сагайдачний помер, нового сильного лідера, здатного тримати порядок, запорожці не мали, проте амбіції були в них такі самі, як у інших братчиків. І якщо вже мирні та цивілізовані міщани з братств Львова чи Вільна поводились із Церквою як із власною крамницею, то що вже було казати про вільних лицарів степу?..

Тим часом переговори проходили успішно. Взимку і навесні 1628 року до Смотрицького приїжджав Петро Могила, і вони вирішили скликати новий собор, щоб уже там обговорити значні чи незначні розбіжності між православними і католиками більш ніж утрьох.

Напівтаємний собор

Собор відбувся на шостому тижні Великого посту 1628 року в невеличкому містечку Городок, що належало до маєтностей Києво-Печерської лаври. Мабуть, Петро Могила хотів, аби на ньому не було «зайвих» вух. Річ у тім, що передчасні чутки могли скомпрометувати і Смотрицького, і Борецького, і Могилу (на той час уже архимандрита Києво-Печерської лаври). Делегатами на соборі були митрополит Йов Борецький, печерський архимандрит Петро Могила луцький єпископ Ісакій Борискович, єпископ холмський Паїсій Іполитович, а також Мелетій Смотрицький, який, як і обіцяв, представив свої міркування щодо розбіжностей між католиками і православними. Таких пунктів в католицтві він нарахував шість:

– походження Святого Духа від Отця і Сина;

– чистилище;

– причастя прісним хлібом;

– блаженство душ праведників після розлучення з тілом;

– верховенство Папи Римського;

– причащання мирян під одним видом.

Тривалий час вивчаючи праці східних отців Церкви, Смотрицький вдало доводив єпископам, що багато римо-католицьких учень в різні часи визнавались і православними (наприклад, примат Папи), а деякі взагалі були засуджені лише патріархом Фотієм у ІХ столітті (як-от чистилище, прісний хліб на причасті чи причащання під одним видом). І що взагалі до Фотія великого розбрату між Заходом і Сходом не було.

Окремо Смотрицький наголошував на тому, що різниця в догматах – це одне, а різниця в обрядах – інше. Обряди і традиції можуть змінюватись так, як змінювались вони і в Православній Церкві. І Василій Великий, і Йоан Золотоустий вносили зміни в літургію, і чернечі устави з часом змінювались, і октоїхи та мінеї не одразу з’явилися…

Отже, розбіжності між Католицькою і Православною Церквами не є суттєвими, а що тепер Руська Церква дивиться на ці розбіжності як на смертні гріхи, то це через неосвіченість нашого духівництва: «В нас на уніята дивляться як на жида, а може, й ще гірше. Нерозумна і єретична думка! Підставою для церковної унії служить визнання Церквами одного верховного пастиря, єдність з ним у вірі та любові при повному збереженні кожною Церквою своїх звичаїв, прав, церемоній та обрядів – і нічого більше».

Смотрицький свого домігся: єпископи погодилися з тим, що різниця між догматами і традиціями католиків та православних не є суттєвою. Проект нової унії пройшов цензуру церковних керівників і тепер міг бути поданий на суд суспільства. Вирішили, що настав час скликати влітку того ж року новий унійний собор, але вже відкритий, у Києві, з представниками і духівництва, і світських – міщан та шляхти. А поки що Смотрицький мав викласти свою промову в письмовій формі. Тобто написати трактат про те, що розбіжності між католиками і православними несуттєві, і можна сміло єднатись з Римом та уніятами в мирі й любові.

Ревність не по розуму

Смотрицькому залишалося всього лиш стисло і зрозуміло написати про все те, що він вже встиг розповісти єпископам на соборі. Але замість того, аби просто зробити те, про що його просили, він написав своєрідні мемуари під назвою «Апологія паломництва до країв східних» (маючи на увазі свою недавню подорож на Схід). Відвідуючи Царгород і Єрусалим, Мелетій Смотрицький прагнув «дізнатися, чи та сама в нас віра, що була і в отців наших, від яких прийняли ми її волею Божою і яку наслідували наші предки». Надивившись на тамтешніх православних, Смотрицький дійшов висновку, що Православна Церква потонула в єресях та відступила від віри святих отців. Руська ж Церква не тільки перейняла ці єресі, а ще й потерпає від неуцтва. Описуючи ті «єресі» (а вони і є тими самими розбіжностями із Західною Церквою, які він сам на соборі називав несуттєвими(!)), Смотрицький сипле цитатами з полемічних творів руських учених – Стефана Зизанія, Клірика Острозького, навіть Феофіла Ортолога (псевдонім самого Мелетія, під яким він написав свій славнозвісний «Тренос»(!)). Наприкінці Смотрицький доходить висновку: «корінь усього зла – розбрат з римлянами», і лише підпорядкування Риму зможе врятувати Церкву. До речі, про об’єднання з уніятами, про подолання незгоди між братами у вірі в «Апології» – ні слова. Смотрицький на соборі говорив про несуттєві відмінності, що не заважають єднатись в мирі та любові, а в «Апології» – про єресі православ’я, від яких порятує лише Рим. Та одне діло визнати, що віра в походження Святого Духа від Отця і Сина не є смертним гріхом, а інше – оголосити єрессю протилежне. Одне діло визнати, що можна причащати прісним хлібом, а інше – що причащатись квасним хлібом не можна. Одне діло об’єднатись як рівний з рівним, а зовсім інше – впасти в обійми «старшого брата». Ані Папа, ані уніяти ніколи не вимагали того, про що писав у «Апології» Смотрицький. Звісно, православні ієрархи не збиралися без серйозних причин нічого змінювати, припадати до чиїхось ніг. І мали рацію. Тому Борецький і Могила вирішили цій книзі «не давати ходу», бо занадто полохливі братчики чи козаки могли дати волю рукам. А щоби Смотрицький не дуже образився, вирішили не сповіщати його, аж доки він не приїде на собор, де з ним можна буде поговорити.

Проте Касіян Сакович думки Смотрицького щодо порятунку православ’я поділяв. Він і сам поступово захоплювався західною традицією, а пізніше взагалі перейшов на латинський обряд. Тому сприйняв «Апологію» з ентузіазмом і, не дочекавшись ані реакції Києва, ані самого автора, почав її друкувати! І ось перші примірники цієї скандальної книги потрапили до читачів, серед яких були ті ж полохливі братчики і козаки, яким треба було лише дати привід, щоби стати на «захист віри» проти необачного ревнителя єдності.

І коли 13 серпня 1628 року в Печерській лаврі розпочався собор, київські міщани і прибулі козаки вже були готові вбити і Смотрицького, і усіх, хто мав з ним переговори. Варто зауважити, що з усього цього натовпу бачили «Апологію» заледве п’ять-шість осіб. Але, як це часто буває, досить одного гасла, аби почали трощити все довкола. А головний «захисник віри» Ісая Копинський гасла кидати вмів…

Утрачена можливість

Тим часом 13 серпня Смотрицький, не відаючи про підставу, приїхав до Києва і пішов на собор. Могила з Борецьким до лаври його не пустили, а відправили до Михайлівського Золотоверхого монастиря, де до нього прибула делегація на чолі зі слуцьким протопопом Андрієм Мужиловським, який одразу поставив йому ультиматум: або він відрікається від «Апології», або його не пускають на собор. Мелетій намагався виправдатись, обіцяв зупинити друк «Апології», але Мужиловський поступатись не хотів. Увечері натовп оточив Михайлівський монастир, засипаючи Смотрицького лайкою і погрозами. Мелетій провів у тривозі ніч, а зранку надіслав листа митрополитові Борецькому, в якому запитував: «Невже я впав у немилість через те, що викрив перед Руською Церквою помилки і єресі письменників наших?».

Тим часом біля стін монастиря Смотрицькому погрожували прокляттям за прихильність до унії, обіцяли «напоїти Славутою» (прозорий натяк на долю утопленого в Дніпрі уніятського архимандрита Грековича). Смотрицький пише другого листа – з обіцянкою припинити друк «Апології» і клятвеним завіренням у вірності православ’ю. Борецький з Могилою змилостивились і самі пішли до Михайлівського монастиря на розмову.

У присутності Борецького Мелетій ще намагався стояти на своєму, але коли перед ним відкрили примірник «Апології» і зачитали всі ті звинувачення в єресі (примовляючи кожного разу: «Ого-го, отче-архиєпископе!»), чинити опір було важко. Митрополит поставив перед ним три умови: відректись від «Апології», більше ніколи не засмучувати Церкву подібною писаниною і… не повертатись до Дерманського монастиря, а залишитись у Києві. Важко сказати, навіщо Могилі та Борецькому знадобився Мелетій у Києві. Можливо, для ще одних переговорів, а можливо, щоб тримати його під наглядом (адже від нього усього можна було сподіватися). Так чи інакше, Смотрицький не мав вибору – вимоги були суворими, а під стінами монастиря стояли фанатики, готові розірвати його на шматки. На відміну від полоцького єпископа Кунцевича, полоцький єпископ Смотрицький страждати за свої переконання не хотів. Тож підписав зречення у вівтарі Успенського собору Печерської лаври, чуючи за стіною прокльони натовпу.

Наступного дня відбулося урочисте відречення Смотрицького – із шарпанням і топтанням «Апології». Собор тривав далі, але про переговори з уніятам вже не йшлося. Борецький і Могила змушені були офіційно заявити, що «ніякого відступництва не мислили і до ніякої унії не схилялись». Все ж таки їм було що втрачати, тож розхитувати човен завчасу ніхто з них не хотів.

Та вже через кілька днів після собору Мелетій Смотрицький втік із Києва до Дермані. Свою клятву він вважав недійсною, адже вона була дана з примусу, а свободу цей чоловік цінувати умів! У Дермані, звідки його міг вигнати хіба що князь Заславський, він пише протестації проти примусового відречення, полемічні трактати, в яких захищає унію і закидає православ’ю богословські єресі та помилки… А ще збирає в монастирі велику бібліотеку, яка мала б служити прийдешнім поколінням, бо погану освіченість вважав головною причиною занепаду Руської Церкви. Київський собор 1628 року був провальним. І одним із винуватців цього провалу став сам Мелетій Смотрицький. То був видатний учений, праці якого вивчали навіть через століття, добрий християнин, який міг відділити основи віри від її зовнішніх атрибутів. Але, мріючи про возз’єднання Церков, він не зміг зрозуміти того, що ніколи Православна Церква не відречеться від своїх традицій, не визнає єрессю те, у що вірила віками, і єднатись з Римом захоче лише як Церква-сестра, зберігаючи своє споконвічне обличчя. На тому свого часу настояв Іпатій Потій, на тому стоятиме Йосиф Шумлянський. Йти ж до Риму через каяття, через відречення від своєї традиції, своєї сутності ніхто не хотів і не захоче. Та й Рим не ставив перед Руською Церквою таких вимог. Саме тому програш ідей Смотрицького був остаточним. Більше він не брав активної участі в унійному русі до самої смерті у 1633 році. Але саме ця людина, позбавлена упереджень, здатна на нестандартні, іноді навіть сміливі дії, зробила перший крок, на який не наважились розумні та обачні руські ієрархи. Другий, третій та всі наступні кроки Йов Борецький і Петро Могила робили самі, беручи до уваги помилки свого попередника. Але то вже інша історія…

Віктор Заславський, історик