Юрій Чорноморець

Особистість

Головна ідея, з якою 2001 року асоціювалось ім’я Архієпископа Любомира, – це ідея Київської Церкви. «УГКЦ – законна спадкоємниця Володимирового хрещення», – звучало на всю Україну. Спочатку вона сприймалася як забаганка, як намагання набити ціну власній релігійній організації. Поступово суспільна еліта почала до цієї ідеї придивлятися і дуже швидко її прийняла. І величезна заслуга в цьому Патріарха Любомира.

Україні потрібна українська Церква. Українська до самих глибин. Тоді вона може претендувати на високе звання Церкви Київської, Церкви Володимирового хрещення. Для того, щоб впевнитися в тисячопроцентній українськості УГКЦ, достатньо почути Патріарха Любомира. Він говорить тільки як українець. Не галичанин, не емігрант, що повернувся. Українець. Відчуття справжності його українськості робить саме його українським Патріархом. В його українськості немає політики, немає уходництва, немає пристосуванства. Бути українцем для нього так само природно, як небу – небом, землі – землею, сонцю – сонцем… В наші часи, коли все втрачає смак справжності, найбільше необхідні саме такі владики – непідробні, нештучні, невимушені. Природні, витесані долею із цілісного каменя українського материка.

Україна задихається без християнської ідеї. Душа українства – християнство. І в цій душі ледь теплиться життя. Тому й Україна – ледь жива. Всі церковні лідери намагаються вгадати, чого від них бажала б почути влада, політики, народ. Пристосуванство до часу, до обставин, до геополітики, до суспільних пристрастей, і найогидніше – пристосування до власних страхів. Лише одна людина серед очільників Церков завжди говорить правду Христового вчення. Патріарх Любомир просто вимкнув людські запобіжники. Як біблійний Йов, він повністю віддав себе в руки Божі. І говорить завжди лише те, чого від Нього вимагає Господь. Коли політики чи журналісти бажають дізнатися, якою є християнська відповідь на важливі для суспільства питання, вони звертають до Патріарха Людомира. Вони, як дозорці суспільства, ясно відрізняють універсальне християнство від місцевих підробок. Підробки можуть бути створені в дуже малій місцині – товаристві русинів, наприклад. Чи у більшому масштабі – товаристві так званих щирих патріотів. Або місцина може охопити шосту час‑ тину суші та гордо назвати себе світом. Руським чи третьоримським, цивілізаційним чи імперським. Під‑ міна універсального християнства партикуляризмом – хвороба доби. Найбільший дефіцит сучасності – це архіпастирі, які б залишилися вірни‑ми універсальному ідеалу християнства. Пам’ятали б, що Царство Боже – не від світу цього. І не від частини цього світу – пострадянської, української, русинської. Глобальне хуторянство, цивілізаційне хуторянство, національне хуторянство, сепаратистське хуторянство. До цих варіантів намагаються звести вибір сучасних християн політики та ідеологи. Просте свідчення про те, що християнство – інакше, що воно більше, бо нескінченне, – стає на вагу золота. Це просте свідчення стає тим духовним хлібом, якого люди шукають від одного краю землі до іншого. Мати живого свідка, який так просто і без пафосу має хліб та його щедро роздає, – великий дар для українського народу.

Коли кафедра переносилась у Київ, спокуса підмінити християнське благовістя Київською ідеєю була найбільша. Але Патріарх зумів правильно розставити акценти, правильно вибрати пріоритети. Київська спадщина – універсальна для українського народу. Християнська ідея – це імператив, згідно із яким має проходити життя народу. Не християнство має пристосуватися до українськості. А українськість має знайти собі місце в християнському універсумі. Хліб української культури, жито української ідеї, соняшники укра‑ їнської духовності мають рости на землі християнства.

Сьогодні Патріарх залишається живим свідком ідентичності УГКЦ. Того, що ця Церква є українською, і того, що вона є християнською. Патріарх із його справжністю став тією закваскою, яка змінює все тісто. УГКЦ виростає для повного здійснення власного покликання бути національною Церквою для всієї України поступово і непомітно для самих вірних. Цей процес малопомітний тому, що він – природний. А відбувається він завдяки малій заквасці духовності Патріарха.

Ідентичність

В епоху глобалізації геополітика набула рис маніпулювання ідентичностями. Сьогодні сусідня держава намагається переконати українців, що для них природно перебувати в якомусь «Руском мірє», в якому українець та росіянин – брати. Патріарх Любомир – єдиний із українських єпископів, який мав сміливість сказати правду: «Ну який мені брат Путін? Сусід, і то не найкращий». Збереження ідентичності починається із адекватного самоусвідомлення, для якого потрібні чесність, мудрість, мужність. Якими б ми не були, ми маємо власну ідентичність. І вона відрізняється від російської. Захист цієї простої істини потребує значних зусиль. Адже ідентичності не зберігаються самі собою. Їх захищають. Захищають від маніпуляцій. Захищають щоденною важкою працею.

Коли Іван Франко та Андрей Шептицький розпочинали власну діяльність, українська ідентичність була під загрозою. Ці велетні духу із своїми соратниками та учнями не лише зберегли українську ідентичність. Вони зробили її більш розвинутою, прийнятною для сучасників.

Сьогодні УГКЦ є колективним Іваном Франком, соборним Андеєм Шептицьким, оскільки намагається відстояти українську християнську ідентичність, сміливо надаючи їй нових рис, необхідних для захисту та розвитку. Але не маючи всебічної підтримки суспільства, УГКЦ не встигає виконати найнеобхідніші завдання власного служіння.

Є радіо, але немає телебачення. Є книжки, але немає книжкової зливи. Є журнали, але немає професійного менеджменту. Є церковні документи, але немає суспільного розголосу.

Здається, Патріархові Любомиру не вистачає сміливості висувати все нових і нових людей. Які були б гідними грандіозних завдань. Число найближчих співробітників Патріарха є просто мізерним порівняно з сотнями і тисячами співробітників Патріарха Кирила, який так напористо намагається змінити українську ідентичність на загальноруську. Ресурси людські та матеріальні є малопомітними поруч із грошами Газпрому. Тому РПЦ видає вже 23-й тисячосторінковий том Православної Енциклопедії, а в УГКЦ немає аналогічних проектів. Тому в УПЦ є телеканал «Глас», а в УГКЦ немає таких каналів. Тому УПЦ – державна церква «де-факто», а УГКЦ зависає між безкрайнім небом власного покликання та земним болотом власних можливостей. І ніякими молитвами, ніякими упованнями на Бога не подолати цієї відстані.

Щоб захистити українську ідентичність та зберегти київську християнську традицію, УГКЦ має зустрітися із громадянським суспільством України. УГКЦ в цьому суспільстві повинна впізнати природних провідників свого народу. А громадянське суспільство має побачити в УГКЦ власну Церкву.

Майбутнє

Саме від значного розширення діяльності УГКЦ залежить її майбутнє. А також – майбутнє народу, майбутнє держави. Пора відновлення УГКЦ завершується. Розпочинається нова епоха. Вже десятиліття УГКЦ сповіщає про власну заявку – бути лідером християнського відродження в Україні. Вона претендує на особливу роль в майбутньому християнському наверненні України, в розквіті її християнської культури, в збереженні та розвитку українського християнства як такого. Упродовж десятиліття УГКЦ вдавалося підтверджувати серйозність власної заявки лише тому, що її очолює Патріарх Любомир. Йому вірили на слово. Але тепер, коли пройшло десятиліття правління, необхідно зробити нові кроки. УГКЦ як ціле має взятися за втілення власного покликання Церкви. Надіятися лише на самого Предстоятеля – неможливо. Адже пророків не посилають, щоб вони самотужки відновили Єрусалим. Їх посилають для того, щоб відновлення Єрусалиму стало справою народу.

Юрій Чорноморець

Останнє відродження українського православ’я вже нараховує двадцять років. З самого початку воно набуло двох форм. Перша – це автокефальний рух в Україні. Друга форма – це автономістські тенденції у тієї частини православних України, які залишаються в Московській Патріархії. Двадцятилітня історія існування обох форм українського православ’я драматична, сучасність сповнена нових викликів, майбутнє обіцяє бути зовсім важким.

Переплетіння двох шляхів автокефального руху

З самого початку існування сучасний український автокефалістський рух відрізнявся намаганням бути повноцінною Православною Церквою із законним єпископатом, з дотриманням всіх канонічних приписів Православної Церкви. Фактично відразу перемогла орієнтація на зразок УАПЦ 1942 року. Ідеї ж соборноправності та народності Церкви втілювалися в життя в межах звичайного канонічного устрою, що зробило УАПЦ традиційною Церквою українського народу. Від такої Церкви можна було сподіватися лише власного церковного (ритуального) життя, але не провідної ролі в духовному житті народу взагалі.

Автономістська тенденція в межах Московської Патріархії була пов’язана із діяльністю тодішнього Митрополита Київського Філарета. Ця тенденція була породжена його прагненням зберегти владу спершу як екзарха, а потім і в межах можливої автокефальної Церкви. Боротьба за автономізацію УПЦ мала своїм здобутком грамоту Московського Патріарха «про права широкої автономії» 1990 року. На основі цього статусу Митрополит Філарет порушив питання про автокефалію УПЦ. В цьому прагненні він був підтриманий не лише єпископатом. По всіх єпархіях відбувалися збори духовенства, проводилися голосування, в ході яких переважна більшість священиків висловилась за автокефалію. Але внаслідок заклику Патріарха про безпосереднє підкорення йому українських громад за можливої самостійності УПЦ, фактична відмова від розгляду питання про автокефалію, організація кампанії з дискредитації Патріарха Філарета привели УПЦ в 1992 році до розколу. Ті, хто залишилися вірні ідеї автокефалії, об’єдналися із УАПЦ, яка на той час вже мала тисячу громад в Україні. Ті, хто хотіли єдності з РПЦ або повірили обіцянкам розглянути питання української автокефалії пізніше, залишилися в УПЦ МП.

Українська Православна Церква Київського Патріархату була зареєстрована через зміни в статуті УАПЦ. Тоді ж єпископи УАПЦ, щодо свячень яких у Митрополита Філарета були сумніви, отримали повторні свячення. Таким чином, від УАПЦ були успадковані більшість громад, устав, ідея автокефалії, а від УПЦ Митрополита Філарета – посвячення в єпископський сан.

Вірні УАПЦ, що не ввійшли в УПЦ КП, були маргіналізовані аж до 1995 року, коли обрання Митрополита Філарета Патріархом зумовило відхід низки архієреїв та відновлення УАПЦ. З 1995 року в Україні існують дві автокефальні Церкви – більша УПЦ КП та менша УАПЦ. Якщо спочатку їх роз’єднувала лише фігура Патріарха Філарета, то тепер існують деякі відмінності в церковній ідеології.

На початку автокефального руху в свідомості його керівників панували дві ідеї: розбудова самостійної Церкви за фактом і апеляція до Вселенського Патріарха. У випадку з УПЦ КП були не лише звернення щодо долі української Церкви, а й апеляція Митрополита Філарета на дії щодо нього Московського Патріархату. В 2000 році з подачі Архієпископа Ігоря Ісіченка з’явилася ідея приєднання до Константинопольського Патріархату в статусі автономної Церкви. Цей варіант Вселенський Патріарх мав за власну ціль і під час переговорів 2000-2001 року, намагаючись об’єднати УПЦ КП і УАПЦ. На цей варіант спрямовані значні зусилля УАПЦ в 2005-2010 роках. УПЦ КП наголошує на прийнятності для себе лише автокефалії і не бажає «тимчасового входження» в Константинопольський Патріархат. Якщо для УАПЦ головним завданням є досягнення спілкування із світовим православ’ям і незалежність від Москви, то для УПЦ КП догмою є вимога повної незалежності.

Манівці автономізму

УПЦ МП від 1992 року існує з об’єктивним протиріччям у своїй самоідентичності. Як визнав Митрополит Володимир (Сабодан) у своїй доповіді на Архієрейському соборі РПЦ 2008 року, УПЦ – це Церква, що об’єднує людей не лише східно православної, а й західної (європейської) цивілізацій. Ця єдність склалася в межах УПЦ стихійно, історично. На думку Митрополита, намагання перетворити УПЦ на Церкву суто східної орієнтації може привести лише до руйнування її. Саме завдяки наявності переважної більшості парафій в областях Заходу та Центру України УПЦ не може позиціонувати себе як антиукраїнська Церква. В цих умовах антиукраїнські заяви та дії виглядають ініціативою окремих архієреїв. Для вірних УПЦ, що мають українську ідентичність, було розроблено спеціальну тактику пояснення неможливості автокефального існування. З одного боку, Москва та її союзники в УПЦ відкрито розпалювали імперіалістичні настрої, представляли у власних проповідях та публічних виступах єдність із російським народом і Церквою як найвищу цінність. З іншого боку, керівництво УПЦ посилалося на результати такого виховання і говорило про те, що частина вірних не сприймає ідею автокефалії. Іншим способом обману вірних УПЦ із українською ідентичністю були постійні відкладання розгляду питання про українську автокефалію, які завершилися відмовою від його обговорення взагалі. Ясно, що українська ідентичність проростала навіть в УПЦ МП – як трава крізь асфальт. В новому тисячолітті з’явився український варіант «Церковної православної газети», українська звукова доріжка на супутниковому каналі «Глас», почало розвиватися книговидання українською богословської та церковноісторичної літератури. Але загалом УПЦ МП була настільки ж українською Церквою, як і Партія регіонів – українською партією. Невипадково, із самого виникнення цієї партії вона була підтримувана УПЦ МП в різний спосіб – від особистої участі намісника Лаври владики Павла у виборчій кампанії 1998 року, хресних ходів на підтримку блоку «За ЄдУ» 2002 року до агітації 2004 року, м’якої пропаганди наступних кампаній. Таким чином, українська ідентичність була символічною і ніколи не виходила за межі тієї видимої української ідентичності, яку собі дозволяють політики Партії регіонів. Але в 2007-2008 роках українська ідентичність в УПЦ МП «проросла крізь асфальт» у спосіб, який злякав Московську Патріархію та збентежив Партію регіонів.

Предстоятель УПЦ МП Митрополит Володимир у програмній доповіді у Варшаві характеризував УПЦ як самостійну Церкву, яка давно готова до власної автокефалії. Було прийнято рішення припинити діяльність найбільш проросійського сегменту активістів в УПЦ МП, і 2007 року відправлено на відпочинок єпископа Іполіта (Хілька) та засуджено політичне православ’я, очолюване В. Кауровим. В 2008 році Митрополит Володимир звернувся із листом до Предстоятелів всіх православних Церков з проханням допомогти у вирішенні проблем українського православ’я. Були прийняті поправки до уставу УПЦ, в результаті яких зникали формальні підстави для впливу Московського Патріарха на Київського Митрополита й УПЦ взагалі. Автономізм УПЦ перетворювався на автокефалізм, але в керівництва УПЦ забракло сміливості та вміння довести справу до логічного завершення. Фактично, УПЦ так і залишилась на роздоріжжі трьох власних ідеологій: єдності з РПЦ, видимої української ідентичності, дійсної української ідентичності.

Доба випробувань

Після обрання Патріарха Московського Кирила виникають зовсім нові умови для українського православ’я. По-перше, Патріарх Кирил у десятки й сотні разів підвищує градус пропаганди не лише єдності з російським православ’ям, а й так званого «руського світу». За Патріархом, вся Україна завдяки київському хрещенню належить до «руського світу», який базується на трьох основах: православ’ї, російській мові та культурі (національні мови й культури дозволяються настільки, наскільки вносять своє до загальноросійської скарбниці), російські традиції державництва та громадського життя. Пропаганда російського світу замінила дискурс про необхідність «канонічності» та «визнаності світовим православ’ям». По-друге, Патріарх Кирил зробив своїм союзником Патріарха Константинопольського Варфоломія, розблокувавши процес скликання Всеправославного Собору. При цьому напрацьовується така процедура здобуття автокефалії, щоб українське православ’я не мало змоги її здобути ніколи. По-третє, Патріарх Кирил руйнує переговорний процес із УАПЦ та УПЦ КП і розпочинає широку інформаційну та провокаційну війну з «розкольниками». Московських керівників не влаштовують жодні з пунктів попередніх домовленостей УПЦ із УПЦ КП та з УАПЦ. Не влаштовує навіть прийнята в усьому світі практика називання цих Церков та їхніх представників за самоназвою. Не влаштовують посилання на прецеденти мирного вирішення проблем розколу в різних державах. Замість переговорів Патріарх Кирил пропонує УАПЦ та УПЦ КП «здатися». Щоб полегшити «розкольникам» «капітуляцію», Патріарх називає їх людьми, що перебувають у полоні в ненависті, а себе описує як втілення любові, що чекає на повернення із покаянням без будь-яких умов і попереднього діалогу. По-четверте, Патріарх відроджує «політичне православ’я», заборонене в УПЦ в грудні 2007 року. «Одеське лоббі» Митрополита Агафангела, Валєрій Кауров, Кирил Фролов, Наталя Вітренко, Васілій Анісімов щодня працюють над новим виданням цього монстра політичної релігійності, чи то пак псевдорелігійності. По-п’яте, Патріарх вважає, що Президент Янукович – це не другий Кучма, а другий Путін. А тому при ньому можна всерйоз розраховувати на негласний державний тиск на УПЦ КП і УАПЦ. Ясно, що далі буде гірше. 75річчя Митрополита Володимира сприймається як черговий можливий привід для відставки. І тому УПЦ вступає в смугу нестабільності. А Патріарх Кирил старається, щоб нестабільність відчули і УПЦ КП, і УАПЦ.

Тенденції на майбутнє

Українське православ’я сьогодні – це три гравці, що розподілили між собою можливі ролі в часи змін, викликаних новою українською політикою Патріарха Кирила. УПЦ КП розраховує на виживання в самоізоляції та починає нарешті нарощувати власну інформаційну діяльність. УАПЦ все ще дивиться з надією на Константинополь (хтось же повинен стукати в ці ворота!) і зобов’язує свого Предстоятеля поминати як власного Патріарха Варфоломія Константинопольського. УПЦ МП демонструє повну лояльність до нової української політики Патріарха Кирила аж до апологетики вчення про «Руський світ». У керівництва УПЦ МП сьогодні бажання бути «своїми» не лише для росіян в Україні, а й для російського керівництва та народу перемагає всі інші наміри.

Всі три Церкви виглядають заслабкими. Всі вони є українськими копіями московського православ’я, які відрізняються за ступенем українізації – від майже нульової в УПЦ МП до майже стовідсоткової в УПЦ КП і УАПЦ. Але по суті, як і в сьогоднішньому московському православ’ї, храм – це ритуальне бюро, а батюшка – працівник сфери послуг. Це бюро – дивний залишок (реконструйований) традиційного суспільства, яка на сьогодні майже повністю зникло. Україна намагається стати модерною державою та вижити в світі, що активно вступає в епоху постмодерну. Церква об’єктивно переживає стан кризи, оскільки не створена модерна українська православна культура. Те, що опора лише на традицію – це вчорашній день для Церкви, зрозумів із українських християнських лідерів XX століття лише Митрополит Андрей Шептицький. В умовах розпаду традиційного суспільства він модернізував УГКЦ, яка стала центральним осередком громадського життя. Священики УГКЦ проповідували не консервативну парадигму, а соціальне вчення Лева XIII і Андрея Шептицького, здійснювали модернізацію суспільства покатолицьки. Саме завдяки такій модернізації західні українці виявилися готовими до суспільної боротьби й опору в добу великих викликів XX століття. І сьогодні УГКЦ має сучасне соціальне вчення, і готова до праці як в модерному суспільства, так і в добу постмодерну. Православні на всі виклики сучасного світу можуть відповісти лише глухим консерватизмом. В 2000 році РПЦ прийняло консервативну соціальну доктрину, й УПЦ КП наслідувала цей консерватизм у власному аналогічному документі. В 2008-2010 роках у соціальній доктрині РПЦ стався ще один консервативний поворот, і в документах про права людини, економічну політику, державницьке будівництво РПЦ проповідує вже нове видання ідеології «самодержавіє-православіє-народность». А ще РПЦ бажала б, щоб цей крайній консерватизм, заснований на відродженні цінностей та принципів традиційного суспільства, став ідеологією модернізації Росії та «інших країн руського світу». При цьому якось випадає з уваги, що модернізація – це перехід від традиційного суспільства до модерного, який не може спиратися на традиційні цінності.

Православ’я в Україні виявляється безсилим у справі породження такої інтерпретації вічних цінностей та принципів християнства, яка була б зрозумілою і прийнятною для модерного суспільства. Таким чином, модерна православна культура не лише не розбудовується як історичне явище, а й не створюється ідеологічна основа для її існування.

Саме відсутність модерної православної культури зумовила швидку «капітуляцію» УПЦ МП перед Патріархом Кирилом. Керівництво УПЦ МП не відчувало «фундаменту», на якому реально будувати незалежну Церкву. Відсутність модерної православної культури зумовлює те, що УПЦ КП та УАПЦ мають з погляду суспільства чи світового православ’я вигляд «слабких Церков». Немає богослов’я, немає власного «православного телебачення», немає системи розвинутих друкованих та електронних ЗМІ, немає самопіару, немає модерного соціального вчення, немає впливових громадських рухів.

Зіткнувшись на своєму історичному шляху із найбільшим викликом для власного існування, українське православ’я або створить модерну українську православну культуру, або загине. Це і є сьогоднішнє роздоріжжя українського православ’я. Маємо надію на творчий потенціал православних українців, але й не забуваймо жорстоких уроків української історії.

Юрій Чорноморець, к. ф. н, релігієзнавець, УПЦ (МП)

Кожен із візитів Патріарха Кирила в Україну стає важливим явищем у церковній політиці Російської Православної Церкви або навіть в геополітиці Російської Федерації. Не став виключенням і візит Московського предстоятеля 2010 року, який на запрошення Української Православної Церкви (Московського Патріархату) перебував 20-23 липня в Одесі, 24-25 липня – в Дніпропетровську, 25-28 липня – в Києві.

Контекст візиту, очікування українських експертів та справжня мета поїздки Патріарха Кирила

Перший візит влітку 2009 року Патріарх Кирил присвятив критиці прозахідних і проукраїнських політичних ідей та цінностей. Носіям цих цінностей було протиставлено вірного сина РПЦ та друга РФ Віктора Януковича. Крім того, Патріарх Кирил почав вчити про Київ як один із центрів особливої східноправославної цивілізації. В листопаді 2009 року ця цивілізація була названа «Руським світом», вільним від згубного впливу глобалізації та моральної кризи постмодерну. Згідно із Патріархом, цей «Руський світ» реально існує, незважаючи на державні кордони, як певна духовна реальність.

Як особлива цивілізація «Руський світ» протистоїть західній, так само як цивілізації ісламська чи китайська. «Руський світ» має три опори: православні цінності; російські мова та культура; російські традиції державного устрою і громадського життя. Щодо першої «опори», то важливо зазначити: Патріарх Кирил не визнає жодних особливостей українського православ’я порівняно з російським, а тому «православні цінності» намагається проповідувати як загальні для «Святої Русі». Так само не визнаються загальні для всього православ’я (і ширше – християнства) цінності. Щодо другої опори, російської мови та культури, то патріарше вчення в цьому аспекті є імперіалістичним. Націоналістичним чи шовіністичним це вчення було б, якби Патріарх не знаходив місця в цивілізації «Руського світу» для мов і культури не-росіян. Але Патріарх, як і всі теоретики імперіалізму, прихильно ставиться до розвитку мови національних меншин цивілізації та культурної діяльності представників не-російських націй – якщо ці мови та культурні діячі привносять плоди власної творчості в «загальноросійську мову» (!) та спільну російську культуру.

Ще імперіалістичнішим виявляється вчення про третю опору «Руського світу». Патріарх впевнений, що не лише росіяни, а й українці, білоруси та молдавани мають «сильну свідомість безперервності й спадкоємності руської державної суспільної традиції, починаючи з часів Київської Русі». Цю традицію, в описі якої можна впізнати риси й самодержавства, й більшовицького колективізму, й путінізму, Патріарх вважає вдалою і життєздатною альтернативою щодо західної демократії, з її ідеалами правового суспільства та прав людини.

Із своїм вченням про «Руський світ» Патріарх виявився співзвучним сподіванням виборців Партії регіонів і Віктора Януковича, але навіть вони поставилися із обережністю до зусиль РПЦ в пропаганді «цивілізаційної єдності». Тому Патріарх Кирил благословив Віктора Януковича на президентство ще до початку офіційної частини інавгурації. І тому під час візиту 20-28 липня 2010 року Патріарх значно менше говорив про «Руський світ», підкреслював духовний і неполітичний характер цієї цивілізації, наголошував на тому, що кордони не заважають існуванню «Руського світу». Західна цивілізація критикувалась за ідеологію споживацтва, абсолютизацію прав людини, відмову від християнських коренів, моральну кризу. Але ця критика вже була спокійнішою і аргументованішою, оскільки не мала передвиборчого контексту, як то було в 2009 році. Крім того, Патріарх визнавав, що і «Руський світ» перебуває в духовній кризі, оскільки дух споживацтва та аморальність розповсюджені на його просторах не менше, ніж на Заході. При цьому Патріарх не бачить інших характерних для Росії, України й Білорусі рис духовної кризи: схильності до тоталітаризму та нехтування правами особистості.

Перед візитом 2010 року більшість експертів та оглядачів чекали, що Патріарх Кирил буде насамперед пропагувати вчення про «Руський світ», реінтеграція якого прямо називається стратегічним завданням Церкви та Російської держави в програмних документах РПЦ та РФ. Другою вірогідною ціллю візиту називали підготовку суспільної свідомості до обмеження прав УПЦ МП, яка «користується правами широкої автономії» в РПЦ. Але Патріарх використав візит для досягнення іншої мети, не менш важливої для РПЦ: початку нової політики щодо «українських розкольників». Адже саме «розкольники» – після деморалізації «помаранчевого» політикуму – залишаються останньою організованою силою, яка стоїть на заваді тріумфальній реінтеграції «Руського світу». Правда, ще твердішим камінцем на шляху перемоги політики русифікації по-патріаршому є УГКЦ. Тому деякі активісти УПЦ МП намагалися заохотити РПЦ розпочати боротьбу за нове «повернення греко-католиків у лоно православ’я». Але тверезі голови в Москві все-таки вирішили не робити цього, принаймні поки що. По-перше, легше воювати із українськими Церквами поетапно. По-друге, тимчасове визнання права УГКЦ на існування як організації для «католиків східного обряду» (але не «православних у єдності з Римом») може полегшити справу діалогу РПЦ та РКЦ. Літо 2010 року Патріарх Кирил оцінив як сприятливий час для наступу саме на УПЦ КП і УАПЦ, оскільки влада Президента Януковича та проросійських сил вже є в Україні міцною та стабільною. А саме на активне «невтручання» цієї влади розраховує Патріарх. Необхідно пам’ятати, що мовою путінізму «невтручання» режиму Януковича в релігійне життя цілком аналогічне російському називанню війни «примушуванням до миру» чи «миротворництвом».

Наступ на «розкольників»: підготовка, початок, перші удари

Перед візитом два найближчі помічники Патріарха – Митрополит Іларіон і Володимир Легойда – дали низку інтерв’ю, головними месиджами яких стали заяви про тисячі «сигналів» від вірних, священиків і навіть єпископів УПЦ КП і УАПЦ про бажання повернутися в лоно Церкви. Ці бажання нібито гостро викликанні усвідомленням безблагодатності Таїнств Хрещення та Священства, здійснених «в розколі». За словами речників РПЦ, бажав повернутися навіть недавно спочилий Митрополит Львівський Андрій (Горак), але не встиг. Щоб із іншими «охочими» не сталося аналогічного, помічники Патріарха Кирила закликали переходити до РПЦ негайно і без жодних переговорів.

На початку візиту, під час проповідей і виступів в Одесі та Дніпропетровську, Патріарх закликав православних України до єдності, ототожнивши єдність Церкви Христової з єдністю Московського Патріархату і «Руського світу». Також Патріарх особливо наголосив на тому, що, на його думку, головними рисами вірних РПЦ є любов і добро, а «розкольників» – ненависть і злоба. Але порівняно з минулорічним візитом вже була одна відмінність: «розкольники», а також громадяни і політики, що симпатизують іншим Церквам, не називалися в 2010 році «агентами Заходу». Пропаганда, спрямована проти «розкольників» була позбавлена політичного й геополітичного контексту, в який вона вписувалась РПЦ в 2004 і 2009 роках.

26 липня в Києві було прийнято «Звернення Священного Синоду РПЦ до православних християн України, що перебувають поза єдністю із Святою Церквою». В цьому зверненні не було заявлено про підтримку процесу підготовки до діалогу УПЦ МП з УПЦ КП і УАПЦ. Із УАПЦ така «підготовка до діалогу» активно розвивалась в 2005-2009 роках. Значною мірою її наслідками стали засудження проросійського «політичного православ’я» УПЦ МП в грудні 2007 року, декларації Митрополита Володимира про УПЦ як Церкву єдності двох ідентичностей – «східноцивілізаційної» та «західноцивілазаційної», про готовність УПЦ до повної самостійності та необхідність участі всеправославної наради предстоятелів Церков у вирішенні проблем українського православ’я. УАПЦ зі свого боку перейшла від хуторянського типу богослов’я національних гасел і «роздумів» до еклезіології, що панує в грецькій теології. З УПЦ КП «підготовка до діалогу» розпочалася восени 2009 року, але була одразу ж заморожена. Але мало того, що звернення від 26.07.10 не говорить про «підготовку до діалогу». Синод РПЦ закликає «розкольників» повернутися до РПЦ через покаяння без будь-яких переговорів. В коментарях до звернення Патріарх та його помічники ясно висловилися за повернення «індивідуальне», без будь-яких умов з боку тих, що повертаються. Ясно, що індивідуальна «безумовна капітуляція» вірних, священиків і єпископів УПЦ КП і УАПЦ можлива лише при такій активній допомозі державної влади, яка була в часи сталінізму. За всієї схильності В. Януковича до наведення путінського порядку в Україні, навряд чи він захоче повторити досвід Сталіна, бо це повністю ізолювало б його режим від Європи. Хоча, можливо, саме це і є стратегічною ціллю російської політики: спровокувати порушення прав вірних в Україні, дочекатися рішень Європейського суду із прав людини, вимагати від Януковича не виконувати ці рішення, а потім користати із ізоляції Української держави.

Однією із проблем, що піднімалась під час «підготовки до діалогу», було визнання із боку УПЦ і РПЦ хрещень, здійснюваних в УПЦ КП і УАПЦ. Сьогодні «розкольників» перехрещують. У зверненні та коментарях на нього Патріарха і його помічників була засвідчена необхідність перехрещень і перерукоположень. Водночас, згідно із канонами, на які є посилання в зверненні, перехрещення необхідне щодо тих розкольників, у яких християнське віровчення за час їх самостійного існування зазнало змін. Нічого такого не відбулося із УПЦ КП чи УАПЦ, віровчення яких тотожне із вченням всієї Православної Церкви. Канони можна лише проінтерпретувати таким чином, що при приєднанні «розкольників» здійснені над ними форми Таїнств наповнюються благодаттю. І сам текст звернення дозволяє таку інтерпретацію, а тому можливе його використання УПЦ МП в разі поновлення «підготовки до діалогу» для обґрунтування прийняття «розкольників» «в сущому стані».

Після звернення Патріарх та Митрополит Іларіон провели пропагандистську кампанію в жорсткому стилі в телеефірі, намагаючись довести штучний характер УПЦ КП і УАПЦ, відсутність у цих Церквах великої кількості вірних та підтримки українського народу. Антиканонічною була названа вимога для України, національної Церкви, яка була б подібна до Румунської чи Болгарської Церков. Якщо РПЦ 20 років говорила про можливість автокефалії для УПЦ, в разі одностайного бажання православних України, то тепер всяке посягання на єдність РПЦ відкидається в принципі. На думку Митрополита Іларіона, перебування Церков України, Білорусі та Молдови в Московському Патріархаті так само закономірне, як і перебування країн Африки в Патріархаті Олександрійському.

У своїх київських проповідях Патріарх Кирил говорив про те, що найстрашнішим гріхом є релігійне «самозванство» керівників церковно-національних рухів, підміна християнства політичними ідеологіями, зрада єдності церковної (МП) та духовно-цивілізаційної («Руського світу»).

Наслідками війни з розкольниками, яку намагається розпочати Патріарх Кирил (в розрахунку на успіх за підтримки В. Януковича) можуть бути «гарячі» міжконфесійні конфлікти, масові порушення прав вірних на свободу совісті та зібрань. В результаті цих процесів Україна опиниться або на межі розпаду як держава, або в міжнародній ізоляції. Нова ситуація вимагає підвищеної відповідальності від всіх трьох українських Православних Церков – УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ, а також від державного керівництва України. І здається, така відповідальність наявна. Адже невипадково Патріарх відлітав до Росії в дуже похмурому настрої, який не зміг починаючи, із 27 липня, приховувати під час спілкування із єпископами та мирянами.

Юрій Чорноморець, к. ф. н, релігієзнавець, оглядач РІСУ