Час, в якому жив і працював ігумен Климентій, — це, час самоусвідомлення Церквою великого гріха, в який вона впала — гріха роз’єднання. Це нелегке відкриття, до якого доходила Церква, знане під назвою «Унійний рух». У Церквах римського сопричастя цей рух передував Другому Ватиканському Собору і мав за мету єдність Церкви Христової через приєднання інших Церков до своєї матірної Церкви. Нинішній екуменічний рух теж має за мету об’єднання Церкви, але вже не через приєднання інших до себе, а довкола глави Церкви — Ісуса Христа, Митрополит Андрей Шептицький, рідний брат ігумена, а потім архимандрита Климентія, був разом із отцем Антоніном Кирилом Стояном одним із європейських першопрохідців-зачинателів того руху. В ті роки вони провадили в моравськім мальовничім містечку Велеграді унійні з’їзди (1907-1911, 1924-1936).
Думки про Церкву ігумена Климентія можна знайти зокрема у двох ще не опублікованих його рукописних творах, а саме: «Правильнику місійних станиць», написаного між жовтнем 1931 і червнем 1934 року, та «Звіті братів Студитів із їхньої праці на унійних парохіях Полісся і Підляшшя, за період від листопада 1931 до грудня 1932». Останній твір написаний французькою мовою в Уневі 20 серпня 1933 р. і адресований Папській Комісії щодо Росії (Pro Russia).
Церква будується Молитвою
Поняття Церкви ігумена Климентія в першу чергу пов’язане з ідеєю вже існуючого Царства Божого на землі, яке треба лише вміти відкрити собі, а згодом іншим. Для цього все має починатися і кінчатися «В Ім’я Боже». Щоб дійти до такого реального стану, щоб це, що ми думаємо і робимо не було тільки нашою уявою про Боже, а дійсно Божою справою, то «нарід потребує бачити людей, що моляться, що на це живуть, щоби Бога шукати і перед Ним в молитві перебувати». Ігумен Климентій не вбачає головною метою людини, а особливо монаха, «господарити» на цій землі. Через молитву людина «до Бога потягається» і таким чином знаходить Царство, що рівнозначне з Церквою Христовою.
Монаша аскеза будує Церкву на взір мучеників
Еклезіотворча розмова з Богом має тривати цілу добу і виражатися різними способами. Для відновлення єдності Церкви, а особливо для діалогу між греко-католиками і православними, важливим елементом є поворот до спільних монаших аскетичних традицій, одною з яких є відправа полунощниці, а друга — те, щоб монах не їв м’яса. Для розбудови Церкви на землі важливим є «примір в особливий спосіб взаємної згоди і любові, жодних сварок, а взаємна уступливість (а не впертість), покірна услужливість одних стосовно других». «Обмова брата і винесення сплетні на світ» це моменти, які руйнують […] Церкву. Несподіваним ракурсом у праці для об’єднання Церков є «опіка над сиротами, [яка] все Богу мила і людей […] з’єднює». Тому Климентій її бачить як домобудівництво Церкви.
Літургія Церкви — вираз Царства Божого на землі
Кожна церковна відправа, особливо Утреня, Вечірня та Літургія, мають відображати людині Царство Боже на землі. Літургізуюча громада має віддзеркалювати торжествуючу Церкву, як це в розповіді Повісті Временних Літ відчули Володимирові посли в Церкві Премудрості в Царгороді. Нових богослужінь, які запроваджені після Берестейського об’єднання, на спільних теренах із православними не треба впроваджувати: це, наприклад, молебень до Серця Христового, виставлення Найсвятіших Тайн, Монстранції, Ангел Господній. Натомість треба, щоб дзвони сповіщали Часи, Вечірню, Повечір’я, Полунощницю і Утреню. Климентій пише: «Не ходити з коронкою латинською, а носити вервицю монашу і на ній молитися». А «щодо Богослужебних відправ, ще раз тут виразно кажу, що волею Риму на тамтих областях є, щоби нічо не зміняти в обряді — тільки так правити, як правлять православні, і нічого не треба додавати, ані скорочувати, ані зміняти (лиш частиці треба освячувати)».
У простоті відносин і покорі пізнаємо правду одні про других
Іншою важливою рисою руху за єдність Церкви є покора. Климентій пише до своїх монахів: «Перед великими цього світу і мудрими цього світу стійте все у простоті маленьких найнижчих рабів Божих. Борони Боже, не вдавайте учених, хоч о всім, що Вам треба знати, повчайтеся. Не старайтеся, щоби Вас мали за щось, за людей о більшім значінню знатних, мудрих — вищих — святих. Стійте в простоті покори— як останні слуги Божі; тоді та простота Вам допоможе легенько перейти через всі труності обставин і життя, — і жодної шкоди не понесете. Противно, як би Ви хотіли перед ким-небудь — а особливо перед вищими цього світа — удавати – представляти себе за ліпших, за вищих, за мудріших, за значніших, строїти себе перед людьми чи в ученість, чи в інші які земські честолюбивості і претензії — то напевно не перейдете на тій дорозі бажаної Вами пошани і поважання — а лише будуть з Вас сміятися. Покірного монаха, котрий просто і щиро стоїть в своїй покорі, що не застидається сказати «я цього не знаю», бо я простий, невчений чоловік, такого і найбільший вчений і заможний чоловік вшанує власне за його простоту і правду. Тої простоти і правдивої покори в поведенні не можу досить Вам на серці положити. Покора не лиш Богу робить милими — але і серця людські нам відчиняє». Цей ясний і виразний текст звернений не тільки до монахів, а й до будь-якої людини, яка стремить до досконалості.
Лише убогі духом покликані будувати Церкву
«Так, як треба давати примір молитви і праці й умертвленого життя, так само треба давати примір убожества. Було би зле, […] і було би згіршенням, щоби все дуже файно бути убраним, мати одяг з дорогої матерії, бо через це відчужили би ся ми від убогого простолюдія, якраз для них, а не для богачів і можних і научних цього світа Ісус нас там посилає». Монаший стрій має відображати єдність єдиного монашого життя в Церкві. Климентій радить своїм монахам ходити «стало в рясах з широкими рукавами, параман під рясою», а як звичайне накриття голови уживати скуфію чи камилавку.
Слово і правда — це знання, які будують Церкву
Попри цю простоту і покору, Климентій не закликає до неуцтва, навпаки, кожний, хто хоче будувати Церкву серед суспільства, повинен мати відповідну освіту. Ігумен пропонує такий список потрібних знань: передусім Катехизм, так, щоби іншим його пояснювати; історія Берестейського порозуміння — і різниці між православними й католиками; блуди різних сект не для полеміки, але щоб вміти відповісти на запитання; обряди Богослужіння, щоби не разити незнанням; сучасні ідеології і залежності, щоби людей перед ними остерігати і спасати; історія Церкви всесвітньої, а також історія всесвітня та історія Руси-України. Діалог між розділеними християнами повинен, на думку Климентія, відбуватися на основі правди, у святості й покорі.
Пізнання причин розділу Церков є приводом для конструктивного діалогу Щодо різниць між греко-католиками і православними, то Климентій їх бачить три: «о Папі, о Духу Св., о чистилищі». Якщо 6 Климентій жив би в нинішньому періоді, то, напевно, все це звузилося до одної різниці, що стосується не першенства Єпископа Риму, а його непомильності. Чемність і пошана — важливі атрибути об’єднавчого церковного руху
Коли йде мова про прямі відносини між греко-католиками і православними, то Климентій радить своїм монахам «бути чемними — уважати їх за братів, на жаль, ще не з’єднаних. Не називати їх схизматиками, а борони Боже, назвати їх погірдливими назвами — кривославні чи кривовірні, або що віра православна є диявольська. Не воювати з православними ані з проповідальниці, ані в інший спосіб і насильно не перетягати нікого на нашу віру». Для того, щоб прямувати до єдності, треба розмовляти так, що «батюшків православних не треба обминати як прокажених; як котрий чесний, а особливо як схиляється до Католицизму (до Унії) — то можна і до нього піти, і все чемно і зичливо з ним обходитися. Як трафиться фанатик, ворожо до католицької віри настроєний, такого ліпше обминати, при стрічі однак кланятися і по-християнськи поздоровити». Оскільки зустріч із людьми і розмова є способом творити мости, то Климентій радить монахам «по можности находити для них час добре слово, і раду, і поміч, бо тим монастир та монахи виповнюють заповідь Христову любови ближнього».
Висновки
Хоч Климентій жив у час унійних, а не екуменічних змагань і не мав ще таких чітких, як це нині можна мати, поглядів на єдину понадюрисдикційну Церкву, як це представляє патріярх Любомир у «Меморандумі Української Греко-Католицької Церкви щодо питання помісності Київської Церкви» від січня 2008 р., однак він чітко визнає, що поділ між Греко-Католицькою і Православною Церквами не є на рівні обрядів чи догматів, а радше що справа полягає в головному гріху унинія (або млявості). «Диявол, — пише Станіслав Луцаж у своїй книзі «Головні гріхи та блаженства» — є джерелом ненависті й заздрості. Але він не може звести людину в такий спосіб, оскільки її не приваблює ні ненависть, ні заздрість. І тому, будучи ошуканцем і батьком обману, він симулює любов та турботу про людину, і таким чином веде її до «любові» свого способу життя. Головні гріхи, почавши від гордості — це етапи цієї дороги. Кожний з них є брехливою обіцянкою щастя. Але людина не бачить ані тих гріхів, ані самого унинія, в яке в кінці потрапляє. І навіть може вважати цей стан своєрідною чеснотою, різновидністю хреста, який вона тепер несе. Це — досконалий винахід злого духа, що можна роками і у випадку суспільства — століттями] йти вслід за ним, виправдовуючи себе у різний спосіб і не відчуваючи потреби глибокого навернення серця. Униніє є своєрідним духовним спотворенням, коли хтось «любить», тобто вважає звичайним і нормальним те, чого слід уникати, бо не усвідомлює демонічності цього стану». Про цю недугу згадує преподобний Єфрем Сирин, як про духа оспалості, недбалості. Нею не можна легковажити, бо полонивши душу людини або цілого суспільства, вона приводить до повної бездіяльності, паралічу думок і сліпоти до Божого світла. Це глибоко розумів святець Климентій і нам передає через свої писання як основну заповідь для розбудови Церкви: дитячу довіру до Отця, витривалість і покору. В тому він був вірним послідовником апостола народів Павла, який писав до Євреїв: «Він за днів тіла Свого з голосінням великим та слізьми приніс був благання й молитви до Того, хто від смерти Його міг спасти, і був вислуханий за побожність Свою. І хоч Сином Він був, проте навчився послуху з того, що вистраждав був. А вдосконалившися, Він для всіх, хто слухняний Йому, спричинився для вічного спасіння, і від Бога був названий Первосвящеником за чином Мелхиседековим» (Євр. 5, 7-10).
о. д-р Михайло Димид
