А як я можу забути участь в Божественній Літургії в Церкві Святого Георгія при Вселенському Патріархаті (30 листопада 1979 року) і богослужіння в Соборі Святого Петра, під час візиту в Рим мого шановного Брата, Патріарха Димитріоса I (6 грудня 1987 року)? Тоді у вівтаря ми разом проголосили Нікео-Царгородський Символ віри, згідно з його первісним грецьким текстом, Не вистачить слів описати характерно особливості кожної цих молитовних зустрічей.
Папа Іван Павло II “Ut unum sint”
Під час інтронізації нового Глави УГКЦ у Патріаршому соборі Христового Воскресіння в Києві 27 березня цього року неможливо було не звернути увагу на досить гарно продемонстровану ідентичність відправи Божественної Літургії. Проблема обрядової ідентичності досі є в Східних Католицьких Церквах загалом, а в Українській Церкві зокрема. Це стосується як окремих парафій, так і, на жаль, цілих єпархій чи чернечих згромаджень.
Блаженніший Святослав, розвинувши тезу своїх великих попередників Митрополита Андрея (Шептицького) та Патріарха Йосифа (Сліпого): «бути собою», нагадав про важливість плекання богословської ідентичності, яка тісно пов’язана з літургійною спадщиною.
Мабуть, однією з найважливіших деталей (можливо, не дуже важливою для пересічних вірних, простих відвідувачів чи молільників, але надзвичайно важливою для богословів, особливо якщо йдеться про діалог між східними католиками та православними) цієї відправи було Filioque. Так, власне Символ віри на Божественній Літургії прозвучав без Filioque.
Якщо першою умовою Берестейської унії було формулювання Вірую без додатку «і Сина», але вже після Замойського синоду і до початку ХХ ст. це вживання було обов’язковим практично всюди, то останнім часом у греко-католицьких храмах в Україні, та зрештою, і в деяких країнах діаспори, стосовно цього додатку можна спостерегти хаос: в одних храмах його співають, в інших пропускають. Бувають випадки, що навіть в одному і тому самому храмі два хори на двох різних богослужіннях, але в один день, по-різному співають Символ віри: один раз із додатком «і Сина», а іншим разом — без нього.
На думку богословів Православної Церкви це одна з основних пробної Церкви це — одна з основних проблем у католицько-православному діалозі. Проблема ще й в тому, що Східні Католицькі Церкви, які претендують на роль «мосту» між Сходом і Заходом, насправді часто через своє легковажне ставлення до цього питання можуть стати радше перешкодою до поєднання. Літургійна єдність між православними та східними католиками, тобто мінімізація різниць у обрядах літургійних відправ, насправді повинна би посприяти і євхаристійній єдності в майбутньому.
Світлої пам’яті Архієпископ Всеволод (Майданський) у своїй книзі «Усі ми брати» пропонував східним католикам США відмовитися від вживання «філіокве» у Символі віри під час богослужіння, як це зробили католицькі ієрархи у Греції, та запевняв, що на практиці виключення цього додатку з Символу в супроводі відповідних пастирських пояснень навряд чи потривожить багатьох католицьких вірних. А православні, писав владика, не зможуть не відповісти на такий дружній крок. Будемо сподіватися!
Від 40-х років минулого століття Апостольська Столиця почала видавати літургійні книги для Східних Католицьких Церков без додатку Сина. Однак, у цьому також спостерігалася певна непослідовність. Якщо для деяких церков Filioque було пропущено взагалі, то для інших, в тому числі й для Української, воно пропонувалося в дужках на розгляд місцевого єпископа — подавати чи пропускати. Однак, після таких знакових подій як II Ватиканський Собор, вихід з підпілля УГКЦ та перенесення осідку її Предстоятеля до Києва, після опублікування у 1996 році Інструкцій застосування літургійних приписів Кодексу канонів Східних Церков повинно би прийти і саме переосмислення доцільності для вживання Filioque, щоб не було «двох Символів віри» в УГКЦ.
Якщо у грецьких, російських та католицьких храмах візантійського обряду додаток «і Сина» не звучить взагалі, то українці діаспори в недалекому минулому мали лише кілька парафій, які принципово не вживали цей додаток; найвідоміші з них — базиліка Св. Софії в Римі, собор св. Володимира і Ольги в Чикаго, храм св. Іллі у Бремптоні (Онтаріо) біля Торонто, деякі студійські обителі тощо. За останнє десятиліття, слава Богу, число таких парафій значно збільшилося, як у США, так і в інших країнах.
Сподіваємося, що ця Патріарша Літургія, яка об’єднала стількох людей різних поглядів, яка досить гарно представила Греко-Католицьку Церкву як перед братами-православними різних юрисдикцій, так і перед братами-католиками різних обрядів, зокрема перед представниками Апостольського Престолу, стане початком порядку стосовно вживання Filioque, тобто радше його невживання, як це практикується більшістю Східних Церков. Обрядова єдність, сподіваємося, стосуватиметься й інших елементів літургійних відправ. Як колись собор Святої Софії у Константинополі став зразком для особливостей обрядових відправ усіх інших храмів, так Патріарший собор Воскресіння Христового у Києві повинен би стати таким зразком для всіх храмів УГКЦ. Паралельне існування в сучасній українській мові декількох різних правописів не сприяє нормальному розвитку літературної мови. Також існування декількох різних, часто діаметрально протилежних, підходів до літургійних відправ та літургійного богослов’я, наявність різних перекладів літургійних текстів не сприяють розвитку літургійного благочестя та духовності серед людей, а, навпаки спричиняють обрядовий хаос.
Звичайно, важко відмовитися від традиційного додатку одразу, різко, передовсім із пасторальних причин. Важко це збагнути людям старшого покоління, які були виховані на богословських формулюваннях, що існували практично до 60-х років минулого століття, коли загалом вважалося, що існує єдина католицька, тобто насправді латинська, теологія.
Але тут важливою буде як чіткість позиції стосовно цього нового Патріарха, так і підтримка його у цьому як з боку Конгрегації Східних Церков, так і серед духовенства та мирян. Це стане насправді важливим екуменічним жестом при спілкуванні з братами-православними.
Спілкуючись із багатьма вірними старшого покоління, я зрозумів, що більшість із них, на жаль, мають дуже обмежене розуміння того, про що на справді йдеться. Це зумовлено стереотипами богословських підходів, які існували до II Ватиканського Собору, певною консервативністю мислення та іншими причинами. Тому необхідним було би на курсах підвищення кваліфікації священнослужителів, і, само собою зрозуміло, в семінаріях та чернечих домах — організувати лекції на цю важливу тему.
Оновлення кадрів в УГКЦ дає великі надії на літургійне відродження, воно є водночас і святом Благовіщення, і весною Української Церкви.
д-р Ігор Василишин
