«Начальник Православ’я»
Хто платить — той і замовляє музику. Саме за таким законом жила тоді Українська Православна Церква. Жоден зі східних патріархів (усі вони на той час були підкорені турками) не мав ані грошей, ані авторитету для того, щоб якось реально впливати на життя своїх митрополій. Проте місцеві володарі були близько, мали гроші, вплив у суспільстві, а інколи бажання жертвувати кошти на ремонт Церков та відкриття шкіл при парафіях, брати активну участь у церковних справах. У тому числі керувати церковним життям на своїй землі. Називалось це правом патронату.
Більше того, в більшості міст діяли братства — своєрідні об’єднання парафіян, які піклувалися про свою Церкву, а також про матеріальний і моральний стан духовенства. Через те, що саме у великих містах були Єпископські кафедри, між єпископом і братчиками могли виникнути старі, як світ, конфлікти через владу: єпископ хотів володарювати над Церквами та церковними школами (що ж це за начальник, якщо він не має контролю над підлеглими), а члени братств – бути вільними від Єпископської влади (як відомо, чим менше начальства, тим легше працювати). У кого було більше грошей — той у цих конфліктах і перемагав.
Князь Василь Острозький грошей мав безліч адже від батька він успадкував не тільки «фамільний» горб, а ще й величезні багатства. Між 1576 та 1578 роками він закладає в Острозі школу, яка з часом переформувалася на славетну Острозьку Академію. Православні богослови, вчителі, філософи злітались сюди, як мухи на мед, а музиканти і художники створили при дворі князя Василя потужний мистецький осередок. У 1575 році князь засновує у своєму замку друкарню, де вийшли у світ Буквар, Острозька Біблія та інші книги, внесок яких у духовне життя православного і руського світу важко переоцінити.
Острозький цікавився церковним життям, підтримував церкву морально і матеріально, сам, з власної ініціативи, розпочав кілька важливих для Церкви проектів. Не дивно, що сучасники називали його «начальником православ’я». Сам князь цього титулу не цурався, не був проти того, щоб позакидати православним єпископам різні ідеї щодо церковного життя, а також плекати в стінах Академії священиків, проповідників та вчених, які були готові підтримати реформаційні проекти князя.
Одним із таких проектів стала ідея воз’єднання православної Церкви з Римом. Справа тут була не просто в католицькому впливі. Без грамотні священики та брак шкіл вже давно дратували православних єпископів, а константинопольський патріарх нічого не міг зробити для того, щоб якось допомогти своїм духовним чадам. Взагалі, цей патріарх створював київській митрополії більш проблем, ніж робив користь. Його посланники, які час від часу з’являлись на наших теренах, вимагали від монастирів та єпископств чималих пожертв. Могли, не моргнувши оком та пригрозивши патріаршим неблагословінням, забрати із монастиря чи собору кілька книг. Крім того, обравши нового митрополита, треба було відправити його в Константинополь за благословенням патріарха — і не безкоштовним. Українські священики висловили ставлення до свого духовного пастиря в Цареграді такими словами: «Ми такі вівці, котрих тільки доять і стрижуть, а не кормлять».
Останню краплею був пастирський візит патріарха Ієремії у 1589 році. Після підвалів у Москві (де його тримали доти, поки він не визнав московську Церкву Патріархатом) він вирішив проявити сміливість і відігратись над слухняними вівцями. Насамперед він позбавив сану тодішнього митрополита Онисифора Дівочку за повторний шлюб, потім заборонив пекти на Великдень Паски, вбачаючи в тому пережиток язичництва, поставив кілька нових єпископів та митрополита. І нарешті, надав право ставропігії Львівському Братству. Тепер Львівське Братство підкорювалось лише патріарху (читай: нікому), мало право судити священиків та контролювати єпископа. Мотиви патріарха були прості: братчики піднесли йому чималий хабар. Потім він ще вимагав подібного хабара від щойно висвяченого митрополита — нібито за те, що він не змушений був їхати за висвяченням у Константинополь.
Шок після від’їзду патріарха тривав довго. Тільки через рік митрополит скликав у Бресті Синод на тему «що робити». Патріархом невдоволені були усі, а особливо львівський Єпископ Гедеон Балабан, який тепер не мав контролю над своєю головною Церквою у Львові. Колеги підтримали його — тим більше, що приклад львівських колег залюбки наслідували братства в інших містах.
Усіх можна було зрозуміти: з одного боку, єпископ без повноважень — не єпископ; з іншого церковні ієрархи часто були далекі від Євангельського ідеалу, піклувалися про своє збагачення більше, ніж про благо Церкви.
У братства записувались, насамперед ті, хто волів покращити становище і життя Церкви, врятувати 11 від занепаду. Хто ж з учасників конфлікту більше дбав про власну вигоду, а хто про благо Церкви, наврядчи можна буде встановити. Так чи інакше, але на цьому Синоді єпископи вирішили, що краще підкоритись Папі Римському, ніж залишатись під Царгородським патріархом.
Мрії князя і Церкви
У 1593 році володимирським єпископом стає Іпатій (Адам) Потій — людина високоосвідчена, схильна до письменництва, за моральними якостями вища за своїх сановних колег. Більш того, Іпатій Потій і князь Острозький вже давно приятелювали. За чаркою вина біля комину вони багато говорили про церковні негаразди, про необхідні реформи, про розвиток науки та відкриття шкіл. Для Потія князь був меценатом, здатним допомогти Церкві, а Потій для князя однодумцем, здатним підтримати княжі церковні проекти. Князь захопився ідеєю воз’єднання Церков і справедливо вважав Потія своїм однодумцем. Мабуть, тому невдовзі після висвячення Потія на єпископа княж Острозький відправляє йому письмовий проект майбутньої церковної унії.
Перші чотири пункти цього проекту були суто практичні: православні єпископи і священики зберігають східний обряд, зате отримують від короля і уряду численні привілеї, яких перед тим не мали, а також заступництво влади від зазіхань латинників. Мова йшла і про запровадження шкіл.
А ось наступні три пункти свідчать про далекі від реальності мрії уподобання нашого героя:
- «треба зв’язатись з патріархами, щоб і вони погодились на унію, і ми єдиним серцем та єдиними уста-
ми хвалили Господа Бога»; - «слід послати до Москви і волохів, щоб і вони погодились на унію»;
- «також потрібно зробити виправлення деяких речей ву церквах наших, особливо стосовно людських вигадок»;
Ідея переманити до унії східних патріархів була утопією чистої води. Звісно, за гроші грецький патріарх був здатен багато на що, але стільки грошей у наших єпископів не було. Не менш фантастичною була мрія залучити до унії молдаван і московитів. Консервативне російське духовенство навіть за читання латинських книг могло відправити людину на суд чи на дибу.
А щодо «людських вигадок», то тут князь переходить на чисто протестантський лексикон адже саме так протестанти називали Передання. Відомо, що Василь-Костянтин Острозький захоплювався протестантським вченням, але накреслюючи плани такої глобальної та утопічної реформи Церкви, князь навряд чи уявляв собі реальні кроки до реалізації свого задуму.
Зате Потій був реалістом. Замість глобальних проектів він віддав перевагу синиці в руці, – а саме визволенню з обіймів Царгорода. Тому, відповідаючи Острозькому на його лист з унійним проектом, він намагався перенести князя з-під хмар в область реальних дій:
«Східна Церква виповняє свої обряди правильно: нема нам що посуджувати, ні гудити. У Москву ж я не поїду: з таким порученням там під кнут попадеш. Лучче ви, яко перший чоловік нашої віри, зверніться до свого короля».
На реакцію князя єпископи чекали більше року. Проте Острозький про зміни в унійному проекті не говорив, до короля не писав. Тому в січні 1595 року усі ієрархи Київської Митрополії разом із архімандритами великих монастирів зібрались, виказали готовність до переходу під владу папи та почали переговори з папським нунцієм самотужки. Іпатій Потій написав трактат «Унія греків з костелом римським», в якому простою руською мовою та, спираючись виключно на східних Отців Церкви, доводив, що ненависть до католиків не є невід’ємною частиною православ’я, і що єдність із Римом чудово вписується в східну церковну традицію. Свій трактат він почав поширювати серед шляхти, міщан та духовенства. Не міг не прочитати його і сам князь Острозький.
Проект складався із 33 пунктів, які з усіма подробицями вказували про права Руської Церкви після переходу в унію, про припинення наруги з боку латинників. Чітко було прописано, які католицькі догмати православні приймають (верховенство папи і чистилище), а що зі східної теології лишають (догмат про сходження Святого Духа). Окремо була прописана непохитність східного обряду і календаря, а також вихід руського духовенства з-під контролю світських можновладців, обов’язкове підпорядкування братств, шкіл і друкарень єпископській владі.
З точки зору сучасної теології артикули ці мали досить прорахунків. Проте церковні ієрархи відштовхувались не від теологічних аргументів, а від конкретних практичних проблем, які треба було вирішити: патріарх, від якого більше проблем, ніж допомоги, зневага влади та спроби власної пастви перетворити своїх пастирів на весільних генералів.
Укладені «33 артикули унії» показали папському нунцію і він погодився. Тепер залишались формальності: офіційно облобизатись із папою, а потім зібрати Собор у себе і проголосити об’єднання Церков. Потій, який був ініціатором переговорів, на радощах розповів про свої успіхи князю. Але замість того, щоб привітати друга з успіхом, князь несподівано розлютився на Потія, відмовився погоджуватись з Єпископськими артикулами унії та взагалі круто змінив ставлення до воз’єднання з Римом. Скільки Потій не просив давнього товариша передумати (одного разу навіть на колінах), все було марно: Василь-Костянтин Острозький, один із ініціаторів та ідеологів унії, в одну мить перетворився на її головного ворога.
Що саме не сподобалось князеві в унійному проекті? По-перше, в «артикулах» не було трьох князівських пунктів про згоду з Царгородом, Москвою і молдаванами, а також про «усунення людських вигадок». По-друге, там були пункти про звільнення Церкви з-під контролю шляхти і братчиків. Можливо, для князя принциповим питанням могла бути згода царгородського патріарха, глобальний характер унії чи «протестантська» реформа обрядів. А ще — навряд чи йому могли сподобатись мрії єпископів про усунення шляхти від керування справами Церкви. Не хотів князь перетворитись з всесильного «начальника православ’я» на смиренного парафіянина!
Унія — з князем чи без?
Слово багатого князя Острозького було вагомим в очах багатьох міщан і шляхтичів більше, ніж слова єпископів та митрополита. Не всі міщани зі шляхтою читали твір Потія, не всі розуміли теологічні тонкощі, і мало хто хотів відмовитись від влади над єпископами та можливістю керувати Церквою. Тому після де маршу Острозького почали лунати звернення шляхти:
«Деякі духовні особи… роблять постанови проти нас та нашої релігії, порушуючи наші права і вольності…»
Порушення прав і вольностей — це тема надзвичайно болюча для шляхти і міщан. Контроль над церковними справами вони вважали своїм давнім правом, а тому позбуватись його не хотіли.
Потій з колегами-єпископами опинились у скрутному становищі: у них було два вибори: або навіки перетворитись на маріонеток князя і шляхти, або ловити момент і діяти швидко. Єпископи обрали друге вони відправились до Риму, де Папа прийняв їх з великими почестями та затвердив «артикули» — навіть залишили непорушним Символ Віри і не вставили туди західне «філіокве».
Після повернення додому почалася підготовка до Собору. Не мовчав і князь: він вже не приховував свої зв’язки з протестантами, і разом з ними видавав чергове звернення до «усіх християн», де закликає виступити проти «папежників».
9 жовтня у Бресті в соборній Церкві св. Миколая митрополитом Київським було проведено Собор, на якому було проголошено унію. У той день у Бресті був і Костянтин Острозький — патріаршим екзархом Никифором, грецьким архімандритом Кирилом Лукарисом, військом і гарматами. Львівський владика Гедеон Балабан, славний розбійницькими наїздами на монастирі, також пристав до князя.
На сам Собор князь не поїхав його прихильники зібрались у будинку пана Райського, місцевого кальвініста. У присутності князя, вірних йому єпископів та протестантів екзарх Никифор проголосив анафему на тих, хто прийняв унію. Цікаво, що Никифор не знав слов’янської мови, то ж антиуніатський «Собор» проводив сам князь. Йти на унійний Собор навіть із протестом він відмовився.
Тепер Острозький був головним і єдиним захисником православ’я, тому вважав за необхідне вести боротьбу з унією усіма можливими засобами — тим більше, що братства і шляхта його підтримала. Князь дав Гедеону Балабану військо, з яким він обходив терени київської митрополії та ставив вірних собі священиків. Викладачі з Острозької Академії почали писати памфлети проти унії. А коли вибухнуло повстання Северина Наливайка, повстанці грабували і розорювали маєтки виключно уніатів. Брат Северина, Даміан Наливайко, був ректором Острозької Академії. Навряд чи тут обійшлось без князя.
Важко знайти логіку в його вчинках: про переговори єпископів з Римом він не міг не знати, «Унію» Потія також читав, і нічого не сказав. Більше того, він був високо освіченою людиною, до того ж товаришував з протестантами, а пізніше навіть хотів об’єднати з ними Православну Церкву. Отже, безглуздість своїх висловів на зразок «відриву від правди» та «введення в погибель» мала б бути для нього очевидною. Пункти унії можна було обговорювати, змінювати, але князь просто круто змінив думку і не бажав давати жодних пояснень.
У біографії князя вистачає подібних епізодів. Найбільш виразною Є історія з екзархом Никифором, якого невдовзі після Соборів 1596 року було заарештовано (ніби за політичні інтриги). Виглядало це як помста короля за зрив Берестейської унії, тому князь Острозький прийшов на сейм і виголосив емоційну промову:
«Ваша милість, нарушаєте права наші, топчете ногами волю нашу, насилуєте сумління.., зневажаєте мене, відбираєте те, що для мене дорожче всього, — православну віру! Поручаю вам сего духовного сановника; Бог пошукувати буде на нас кров його, а мені, дай Боже, не бачити більш такого порушення прав!»
З цими словами він покинув сенат. Стурбований король умовляв того повернутись та клявся, що Никифора буде звільнено. Але Острозький не став зупинятись, і тільки буркнув на прощання: «Нехай же собі і Никифора з’їсть…».
Князь легко захоплювався новими ідеями, але й так само легко міг передумати. Не були чужі йому і суто барські примхи хоча б бажання бути обов’язково головним і єдиним творцем майбутньої унії. А ще, коли проголошували унію, князю вже було сімдесят років, а в такому віці примхи часто перетворюються на переконання…
При тому він чесно вважав себе героєм, який захищав права православних християн. Не слід забувати, що, на відміну від єпископів, його захоплення були безкорисними, а згода Царгороду була для князя однією з умов унії. Отже, з Острозьким і Потієм трапилось те, що часто траплялось між добрими відданими своїй справі людьми: вони не змогли домовитись.
Але ж хіба розпалила б їхня сварка пожежу по всій Русі, якби інші християни Київської Митрополії не змішували турботу про Церкву з власними меркантильними інтересами, а головне — розуміли, скільки скорботи приносять церковні сварки?
Саме тому не втратять ніколи актуальності слова князя Острозького — людини з усіма людськими недоліками і чеснотами, великого мецената і доброго християнина: «Всі, що признають Отця і Сина й Святого Духа, — люди одної віри, якби в людей було більше терпимості між собою, якби люди з шаною гляділи, як їх брати славлять Бога, кожний після свого сумління, то менше було б сект і наук на світі».
Віктор Заславський, історик
