Від імені редакції нашого часопису, редакційної ради, друзів і дорогих читачів вітаємо Вас, Блаженній Патріарше Святославе. З повним довір’ям та радістю благодаримо Господа за те, що покликав Вас своєю любов’ю до життя і обдарував всіма особливими дарами. Вам Дякуємо за готовність ділити своє життя з усіма, до кого Він Вас кличе. З нагоди початку нового служіння бажаємо, щоби в Бозі мали почин кожна Ваша думка, слово та діло. Молитва Церкви нехай повсякчас підтримує Ваші благословляючі та діяльні «руки»!
Цей номер присвячений насамперед початку нової епохи, в яку вступає наша Церква. Дехто може сказати, що я перебільшую (про перебільшення скажу пізніше), але так вже нам свідчить вчителька Історія, що за провідниками відчитують епохи. Як її будуть називати і аналізувати наші нащадки, того тепер сказати неможливо. Мабуть, за два-три роки експерти вже назвуть її перші ознаки. Але плоди дозріють не так швидко.
Я жодним чином не бажаю применшити чи вже списати в історію попереднього нашого Предстоятеля, Блаженішого Любомира, бо особисто вважаю, що це одна з найвизначніших постатей не тільки нашої Церкви, а й всього київського християнства. Але не можу не висловити своїх відчуттів, що розпочинається щось нове.
Тепер про перебільшення. Аналізуючи все написане, сказане про нового Главу УГКЦ за час, який минув з дня завершення виборчого Синоду УГКЦ, складається враження, що ми отримали мало не Месію, який повинен підняти нашу Церкву до найвищих вершин розвитку та досконалості. Справді, всі пишуть так, ніби він це все за нас зробить. Немає доброї праці душпастирів на парафіях — владика Святослав напише циркуляр, на парафіях розпочнеться шалена праця. Немає сучасного богослов’я — в нас є Патріарх-богослов, тому тепер все буде. Для більшості, навіть галицької, молоді Церква — це рудимент, який обслуговує певні ритуальні потреби віруючих (я, звісно, не заперечую, що молода людина спрагла істини і шукає її) — нічого, маємо молодого Главу Церкви, і серйозний, глибокий діалог з молоддю він проведе якнайкраще…
Цей список, самі розумієте, не має кінця. Зрозуміло, що керівник задає тон усім процесам. Але не слід забувати, що Церква — це всі ми. І вектор, який був обраний Синодом нашої Церкви, тобто для всіх нас, на майбутнє — це «святість об’єднаного Божого люду». Розмірковуймо над цими словами, бо святими нас ніхто без нашої особистої участі в цьому процесі не зробить. Тому, щоб втілювати щоденно в життя цю нашу стратегію, нам замало мати навіть дуже доброго провідника. Отож нумо йому допомагати!
На цей період припадає також один надважливий ювілей. Рівно 10 років тому на нашу землю вперше за всю нашу історію ступив Єпископ Рима, а нині вже блаженний Іван Павло ІІ. Цей візит без перебільшення можна назвати таким, що дав рясні плоди християнського піднесення не тільки в нашій Церкві, а й в усій державі. Про ці епохальні події, свідками, яких ми були і є, а також статті на інші теми читайте в цьому новому числі «Патріярхату».
Анатолій Бабинський
