13 травня 2009 року з ініціативи Інституту релігієзнавства – філії Львівського музею історії релігії відбулась зустріч науковців та активістів процесу легалізації УГКЦ, присвячена 20-літтю виходу греко-католиків із підпілля. Стислі тези доповідей, які звучали того дня, публікуємо нижче.
Світлана Гуркіна, викладач кафедри церковної історії УКУ «Постать єпископа в катакомбній Церкві»
За час перебування УГКЦ у підпіллі було висвячено 17 єпископів та чотирьох титулярних єпископів. Також ми можемо говорити про те, що в підпіллі існували свої загальні тенденції: По-перше, частково вдалося зберегти довоєнний поділ Галицької митрополії. По-друге, в період підпілля змінились повноваження владик та їхнє місце в суспільстві. І дуже часто про їхнє існування і діяльність свідчила тільки поява нових, молодих душпастирів, що дуже підтримувало на дусі мирян. У період катакомбної Церкви звичайно не могло бути й мови про інституційне виконання архієрейського служіння: написання спільних пастирських листів, послань, проведення візитацій чи скликання соборів. Інколи відбувались малі «соборчики» або реколекції, на які збиралося духовенство часами разом із єпископами. До першочергових обов’язків правлячих підпільних єпископів належали: сам факт їхнього існування, а саме: забезпечення тяглості та збереження апостольського спадкоємства, поповнення монаших чинів та опіки жіночими монашими згромадженнями, організація та опіка над підпільними семінаріями і рукоположення нових ієреїв, координація Душпастирської праці духовенства та контроль їхньої діяльності, підтримка зв’язку з Апостольським Престолом, по можливості залагодження внутрішніх конфліктів і збереження єдності катакомбної Церкви.
о. Віталій Дуткевич, синкел у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ
Ми дуже сильно завдячуємо виходу Української Греко-Католицької Церкви із підпілля нашим мирянам. Не знаю, як би без них виглядала наша Церква сьогодні. Можливо, вона була б подібна до того стану, який має Греко-Католицька Церква в Румунії. На 1948 рік ГКЦ в Румунії нараховувала 2 мільйони вірних, а після виходу із підпілля лише двісті тисяч. Це одна-десята. Церква в Румунії не мала такого національного забарвлення, як в нас в Україні. І цим ми завдячуємо нашим активним мирянам. Велика частина духовенства була залякана. Якщо б не миряни, ми б дуже «блідо» виглядали. Звичайно, були активні священики і владики, але вони складали дуже невеликий відсоток. Папа Іван Павло II у своїй відомій Енцикліці, присвячені мирянам, говорить, що миряни в Церкві не можуть бути без роботи. Щоб ми, священики, могли успішно виконувати свою місію, ми потребуємо співпраці мирян.
Тарас Бублик, молодший науковий співробітник ПЦ УКУ, «Відношення радянської влади до греко-католиків у 1988-1989 роках»
Коли готувалась поїздка Михайла Горбачова до Ватикану, яка відбулась 1 грудня 1989 року, 28 листопада була видана Заява Ради у справах релігії, у якій йшлося про те, що греко-католики отримують право на реєстрацію. Це робилося насамперед для того, щоб радянське керівництво могло позірно продемонструвати для заходу свободу віросповідання в СРСР. Однак подальші дослідження показали, що ця Заява була насправді останньою спробою зупинити процес легалізації УГКЦ. Використовуючи певні бюрократичні можливості та інші чинники, влада намагалася призупинити і контролювати цей процес. Одним із пунктів Заяви було те, що греко-католики повинні повернути державі ті храми, які вони займали нелегально або ті, які були проголошені греко-католицькими. А саму реєстрацію необхідно було проводити шляхом голосування на парафіях православних і греко-католиків. У відповідь Комітет захисту УГКЦ видав звернення, в якому негативно оцінив цю Заяву, оскільки вона не говорила про ті основні вимоги, які висувалися греко-католиками: визнання незаконності псевдо-собору 1946 року та надання УГКЦ компенсації, як моральної, так і матеріальної. Але глава УГКЦ, який на той час перебував у Римі, закликав у своєму зверненні максимально використати те, що дозволила влада. А саме, щоб греко-католики не боялися визнавати себе такими і чим швидше реєстрували свої громади.
Анатолій Бабинський, докторант інституту філософії НАН України, «Наслідки підпілля УГКЦ. Богословський аспект»
Богослов’я, яке заповнило теологічний вакуум після виходу УГКЦ із підпілля, було богослов’ям мучеництва. Воно сягає своїм корінням у часи раннього християнства, в часи переслідування християн з боку римської влади. Климент Олександрійський писав, що «Христос був розіп’ятий на хресті не для задоволення Церкви, а для її поступання мученицьким шляхом; вони об’єднані в часі, у Дусі та в Божому Слові для відданого служіння i самопожертви». Вихід із підпілля та подальші роки відновлення діяльності УГКЦ супроводжувалися лейтмотивом, що УГКЦ – це Церква мучеників і, що сьогоденний розвиток – це плід їх мученицької крові за віру: «Кров мучеників – насіння Церкви». Кульмінацією стала беатифікація в червні 2001 року Папою Іваном Павлом II, під час його візиту в Україну, 28 священномучеників УГКЦ.
Важливим елементом, який варто виділити серед наслідків підпілля, є втрата спільнот в УГКЦ. Тут буде доцільною паралель із ранньою Церквою. На час, коли вона отримала легальний статус в Римській імперії, припадає затирання євхаристійного спільнотного виміру Церкви. В Церкві все більше стає «номінальних християн». У період підпілля мало місце справжнє спільнотне життя Церкви, де вірні збиралсь для спільного святкування Євхаристії та формували справжню євхаристійну громаду. Натомість, у сучасних умовах причасники в наших храмах рідко коли особисто знайомі із тим, хто поруч йде до Причастя.
Іван Гель, екс-голова Комітету захисту УКЦ, «Комітет захисту УКЦ в боротьбі за легалізацію Греко-Католицької Церкви»
В середині 1988 року, під кінець літа, у Львові було проведено нараду ЦК КПУ за участі представників КДБ, на якій піднімалося питання про боротьбу із «уніатством» у Західних областях України, як загрозою існуванню Радянській владі. На ній була представлена концепція боротьби з Українською Греко-Католицькою Церквою, яку підготував завідувач відділом атеїзму в Інституті суспільних наук Євген Гринів та Музей Атеїзму у Львові. Серед основних завдань, які мали сприяти справі боротьби з УГКЦ, на першому місці стояло створення Української автономної Православної Церкви. Також ставилось завдання негайно сформувати «двадцятки», до яких мали увійти голови сільрад, агрономи колгоспів (у сусідньому селі навіть парторг увійшов до неї), і передати їм закриті храми, щоб не допустити захоплення їх греко-католиками. Четвертим пунктом було вирішено, будь-якою ціною зберегти православні громади в селі Прилбичі, де народився Митрополит Андрей де народився Митрополит Андрей Шептицький та в селі Заздрість, де народився Патріарх Йосиф Сліпий, а також в Грушеві, Зарваниці та Почаєві. В усіх районних структурах партії відбулися аналогічні наради і почалось формування цих «двадцяток». Бо в Москві і Києві вважали, що греко-католиків у Галичині залишилось: «200 стареньких бабусь і 7-10 священиків». Тоді ми почали збирати підписи на захист УГКЦ, організовувати масові заходи та прес-конференції для західних ЗМІ.
о. Андрій Михалейко, директор ІІЦ УКУ, «Легалізація УГКЦ у контексті міжцерковних взаємин між Католицькою і Православними Церквами»
Зміни в Східній Європі серйозно вплинули не тільки на внутрішне церковне життя в новоутворених державах, але і на міжнародні міжцерковні взаємини між Католицькою і Православною Цервами. Діалог між православними і католиками, як це виявилося після 1989 року, був занадто залежний від існуючого геополітичного становища в світі на початок 70-80-х років, та частково від зусиль так званої «Східної політики Ватикану». Тому зараз необхідно пройти період адаптації до нових реалій, в яких Східні Католицькі Церкви не є лише маргінальним явищем і об’єктом дискусії між Православною і Католицькою Церквами, а є повноправним суб’єктом міжцерковних взаємин. Лише тоді міжконфесійний діалог зможе набрати нових якісних і продуктивних форм.
Підготувала Світлана Ярошенко
