«Вони були змушені відійти за кордон, несучи зі собою з Батьківщини тільки важку скорботу про втрачене і чесне російське ім’я та великий скарб — святу православну віру»
єпископ Пекінський Віктор (Святін)
Шляхи російської душі, шляхи російського розсіяння — це шляхи, які привели деяких моїх співвітчизників до Вселенського Риму. У тому величезному спадку національної історії, який зберігає еміграція, залишається недостатньо вивченою тема російського католицтва на Далекому Сході.
Початок оселення росіян в Китаї пов’язаний із розвитком політичних і економічних інтересів Російської імперії у цьому регіоні. Будівництво Китайської східної залізниці, що здійснювалося у 1897–1903 роках, привернуло сюди тисячі підданих російського царя. Саме місто Харбін закладене російськими будівельниками у 1898 р. з наказу імператора Миколи II на місці невеличкого убогого китайського села.
Обслуговування, охорона залізниці, торгівля, соціальні проекти зумовили те, що в Маньчжурії жило і працювало досить багато наших співвітчизників; у всьому регіоні відчувався сильний російський вплив. Тут жили фахівці, підприємці та комерсанти. Харбін та інші міста формувалися як російські міста з європейською архітектурою, з православними соборами та храмами, навчальними закладами, установами культури, пресою і т. д.
Сумні події 1917 р., революція і громадянська війна, відступ військових формувань Колчака і сибірських контрреволюціонерів поповнили російську колонію в Китаї політичними емігрантами, вимушеними переселенцями і просто біженцями. За статистикою тих років, кількість колишніх підданих Російської імперії у Китаї становила 150 тисяч в Маньчжурії, з них у Харбіні — 75 тисяч осіб.
Всюди у місцях розсіяння росіяни насамперед зводили храми, які ставали центрами національного, культурного та релігійного життя діаспори. Так було і в Китаї. До православного духовенства, зайнятого роботою в місії та обслуговуванням співвітчизників, приєдналися новоприбулі, що рятувалися від гонінь і репресій на батьківщині.
Російська колонія була і продовжувала залишатися переважно православною, це й зрозуміло. Однак, крім етнічних росіян, серед далекосхідної діаспори з’явилося чимало поляків і литовців, які створювали свої католицькі парафії; сформувалася українська громада, активну роль у житті якої відігравали галичани.
Еміграція, з одного боку, вихопила людей зі звичних умов життя, з іншого — надала певні переваги, звільнила від обмежень колишньої політичної системи. Свобода, в тому числі в питаннях совісті та організації релігійного життя, дозволила проявитися явищу, яке давно визрівало у російському суспільстві: йдеться про російське католицтво візантійського обряду.
Саме російська діаспора в Китаї дала можливість для розвитку повноцінного духовного життя російських католиків як на парафіяльному, так і на єпархіяльному рівні, з розвитком своїх структур у сфері духовної просвіти та загальної освіти, в місіонерському служінні, вирішенні завдань соціального та благодійного характеру, створенні власної видавничої бази тощо.
Це явище дає імпульс, продовження якого має місце в російському і зарубіжному середовищі, у розвитку російських католицьких парафій в Австралії та Новому Світі, у розвитку контактів і оновленні діалогу на церковному, культурному та науковому рівні між католицтвом і православ’ям в Європі та інших країнах.
Греко-католицька громада
Ініціатива заснування першої російської греко-католицької громади належала колишньому православному протоієреєві Костянтину Короніну (1881–1923), який прибув до Харбіна з Чити у 1922 році. Рік по тому він приєднався до Католицької Церкви. Услід за ним його батько, також протоієрей, Іоанн Ко
Ронін теж став католиком східного обряду. Серед російської інтелігенції постала ініціативна група, одним із членів якої був полковник Віктор Всеволодович Власов (фон Вальденберг), згодом депортований в СРСР, де й загинув у ГУЛАГу. З його записів дізнаємося: «5/18 січня 1925 р. отець Іоанн відслужив у місцевому католицькому храмі латинського обряду першу всеношну, а 6 січня водохресну Літургію — при величезному скупченні молільників католиків і православних (…) на Літургії поминалося ім’я Вселенського Архиєрея Папи Пія XI, митрополита Андрея (Шептицького) та Патріарха Тихона».
Слід звернути увагу на те, що російські католики продовжували на богослужінні поминати Всеросійського Патріарха Тихона (Бєлавіна). У свідомості людей, звершена ними церковна єдність не була зрадою православ’я, а якраз навпаки — це був вираз того імпульсу, того руху вільного церковного розвитку, яке дав у Росії Помісний Собор 1917–1918 років. Церква, вільна від політичних пристрастей і державного тиску, отримала реальну можливість здійснювати свобідний діалог між своїми розрізненими частинами, де греко-католицькі громади початку ХХ століття — це провісники реальної моделі єдності Сходу і Заходу.
Отож, у 1925 році в Харбіні було відкрито першу російську греко-католицьку парафію на честь святого князя Володимира. У сопричасне спілкування зі Вселенською Церквою російських греко-католиків прийняв апостольський делегат у Китаї архиєпископ Челсо Костантіно (Celso Costantini).
Усе, пов’язане з поверненням росіян до Католицької Церкви, було у віданні Комісії «Pro Russia», яка, вивчивши наявні відомості, прийняла рішення про заснування окремої церковної структури. 31 березня 1928 року до Харбіна було призначено Апостольського адміністратора архімандрита Фабіана Абрантовіча (1884–1942), що належав до ордену маріанів.
Життя громади
Російська католицька емігрантська паства, яка зустрічала свого першого керівника — Апостольського адміністратора, складалася всього лише з 18-ти осіб. Перед о. Фабіаном відкривалося велике поле для діяльності, але в яких умовах? Біограф пише: «…Працю о. Фабіана в Харбіні постійно супроводжували нестатки». Причому, абсолютно справедливо зауважував православний автор: «Каплиці східного обряду жодним чином не могли йти в порівняння з численними православними храмами». Тим не менше, і на малій ниві сіяння Христове принесло рясні плоди.
Життя російської католицької громади можна умовно розділити на такі складові: богослужбово-літургійна, освіта і виховання дітей та молоді, соціальна робота і благодійність, місія і катехизація, навчання та книжково-видавничі проекти. Архімандрит Фабіан і його помічники жертовною працею домагалися успіху в усіх цих ділянках.
Один з перших помічників, який прибув з Європи в 1929 р., був о. Діодор Колпінський, який керував ліцеєм і займався видавничою діяльністю.
Місцеві китайські владні структури і громадськість загалом прихильно поставилися до створення екзархату, цінуючи освітні та соціальні програми, які були серед місцевого населення дуже популярні. Навчально-виховні заклади, створені російськими католиками, були відкриті як для російської католицької, так і православної молоді. «Крім росіян, у школах навчалося також декілька дітей інших національностей: поляків, литовців, німців, вірмен, китайців, грузинів та інших», — писав один із директорів. Гордістю ліцею була бібліотека, що налічувала більше п’яти тисяч томів різними мовами.
Незабаром місія вийшла за межі Харбіна. Громади російських католиків стали з’являтися в інших місцях компактного проживання росіян.
Будучи людьми не замкнутими в етнічних рамках, священики бачили можливість місії серед місцевого населення: «Китайська душа з її багатим підґрунтям дуже близька до християнства… І обряди, і церемонії дуже добре підходять до китайського укладу життя, його стилю — тільки б не мали місця ні найменша неповага, ні непотрібна квапливість. Думаю, що наш східний обряд міг би мати в Китаї великий успіх, за умови його узгодження з китайськими мелодикою і стилем».
Храми, богослужіння, традиції
Початково богослужіння російські католики здійснювали у приміщенні польського костелу, де їх прихистив місцевий священик отець Владислав Островський. Незабаром стараннями отця Фабіана було збудовано храм і в самому Харбіні.
В інших місцях для здійснення богослужінь використовувалися тимчасово пристосовані, з урахуванням особливостей візантійського богослужіння і східного культу, приміщення. Встановлювали іконостаси, виготовляли начиння, часом примітивними підручними засобами. Місцеві умільці писали ікони. При храмах створювали парафіяльні ради, активізувалося суспільне життя.
Громади російських емігрантів у всіх країнах свого розсіяння завжди славилися плеканням хорового співу, виконанням духовних піснеспівів, російської музичної класики та зразків народної творчості. У Харбіні також надавали великого значення якості церковного співу, адже це, по-перше, елемент сакрального, частина богослужіння, по-друге, це частина унікальної національної культури.
Літургійне життя російських католиків було організоване таким чином, щоб люди могли почуватися частиною Церкви, учасниками дій. Стіна недоступності духовенства і прірва між клиром та мирянами була максимально виключена з повсякденного церковного життя. У цьому заслуга, звичайно, російського католицького духовенства, яке зуміло правильно пояснити, організувати і привернути увагу та інтерес до сакрального. Цьому сприяв і той факт, що паства була нечисленна, практикувався індивідуальний підхід. Парафіяни не перетворилися у натовп, священики не стали требовиконувачами.
У 1931 р. храм збагатився найбільшою святинею: з благословення Папи Пія XI до Харбіна була надіслана частка мощей Святителя і Чудотворця Миколая, найбільш улюбленого російським народом святого Вселенської Церкви.
Багато уваги російські католики в Китаї приділяли видавничій справі. Російською мовою у Харбіні виходили греко-католицькі журнали: «Цим переможеш», «Єдність», щомісячник «Хресний шлях» і «Католицький вісник Руської єпархії Візантійсько-Слов’янського обряду в Маньчжурії». Крім періодичних видань, місія російських греко-католиків друкувала книги: «Великий князь Володимир Святий», «Записки з Російської історії», «Християнський шлюб і нерозривність його». В 1935 р. готувався до друку підручник «Історія Росії: курс для старших класів середніх навчальних закладів», у 1937 р. була опублікована книга Володимира Соловйова «Російська ідея». Серед унікальних пам’яток історії книжкової культури в еміграції є твори відомого серед російської післяреволюційної еміграції єзуїта Станіслава Тишкевича (1887–1962).
Дбаючи про майбутнє
«Найбільш нагальною, найбільш життєвою потребою на Далекому Сході є виховання молодого покоління — зміни для майбутньої, з крові і сліз відродженої Росії», — священик Діодор Колпінський.
Тема виховання та освіти молоді в російському емігрантському середовищі була досить актуальна. У всіх місцях свого історичного розсіяння наші співвітчизники надавали серйозного значення цьому питанню. Турбота про дітей не була винятком, як в російському середовищі в Китаї загалом, так і в рамках життя католицької громади зокрема.
«У 1929 р. в Триріччі (частина Маньчжурії, що прилягає до радянського кордону) сталося жахливе злодіяння — більшовицькі зграї вторглися у беззахисні емігрантські селища і віддали вогневі та мечу нещасне населення. Сотні дітей залишилися круглими сиротами, без будь-яких засобів до життя». Невелика російська католицька громада сердечно відгукнулася на цю подію і прийшла на допомогу сиротам. «Отець Фабіан не гаючись відкрив при католицькій місії притулок на 40 хлопчиків, а дівчаток розподілив по можливості між монастирями сестер урсулинок і францисканок», — пише джерело тих років.
Першим директором і керівником шкільної справи став російський священик отець Діодор Колпінський, який приїхав з Європи. Отець Колпінський активно включився у громадське життя російської колонії, він багато і плідно працював також у галузі церковної журналістики. Завдяки його перу до нас дійшли зафіксовані у пресі унікальні відомості про зародження і період становлення російського католицтва на Далекому Сході.
У 1930 р. притулок перетворюється в єпархіяльне училище, а вже через три роки, у зв’язку зі збільшенням кількості учнів, училище було перетворено на ліцей. При ліцеї діяла дружина, організована за типом скаутської. Дружина носила ім’я Святителя Миколи Чудотворця. Метою своєї роботи вихователі юнацтва ставили високу, шляхетну ідею відродження стражденної Батьківщини.
При згаданих вище монастирях сестер урсулинок (переважно польок) були інтернати для дівчаток, у яких проживали католички як східного обряду, так і західного (польки), решта — православні. Що цікаво, сестри молилися в обох обрядах. Російські емігранти віддавали своїх дітей у католицькі школи, не боячись прозелітизму.
Українці у Піднебесній
Крім росіян і поляків, громади яких були достатньо великими для організації власних національно забарвлених католицьких парафій, слід згадати і про наших братів українців. У Маньчжурії були компактні поселення переселенців з України, крім того великий відсоток українців проживав у містах, десь вливаючись у російське середовище, а десь залишаючись самобутнім чинником, зберігаючи свої етнічні та релігійні риси. Історик еміграції на Далекому Сході А. А. Хісамутдінов оцінює українську національну колонію в Маньчжурії у дві тисячі осіб. Є відомості про те, що в Харбіні та інших містах були українські громадські організації, діяла принаймні одна парафія Української Православної Церкви.
Українці-галичани греко-католики неодноразово зверталися з проханнями про свого священика, про це свідчать листи, виявлені в архіві Митрополита Андрея (Шептицького). Незважаючи на його підтримку, прохання так і залишилися марними, як пише український історик І. Світ, «бо тодішня ватиканська політика мала виражений промосковський характер».
Свячення у священний сан деяких клириків для служіння у слов’яно-візантійському обряді в Китаї були здійснені блаженним Миколаєм (Чарнецьким). Зокрема, владика висвятив у 1934 р. у Римі в сан священика ієродиякона Хому Подзяву.
Кінець історії
«Що потрібно зробити, щоб півтора мільйонне російське місто повністю зникло з лиця землі всього за якихось півроку? У серпні 45-го жителі Харбіна зустрічали Червону армію хлібом-сіллю, роззброївши японських солдатів, вони кричали “Ура визволителям!”. Через місяць вони ж під гавкіт собак сідали у вагони-‘теплушки’, вирушаючи у табори. Що було при цьому в них у думках, знає тільки Бог».
Розвиток російського католицтва у Китаї обмежено суворими часовими рамками 1928–1948 роки. Результатом закінчення Другої світової війни стало звільнення Маньчжурії з-під японської окупації, радянська армія забезпечила прихід до влади комуністичного уряду. Нова дійсність внесла кардинальні зміни в життя російської колонії.
Один з живих свідків розповідав про події, що настали після закінчення Другої світової війни в Китаї: «Під Харбіном є яри, куди місцеві не ходять: періодично там обвалюється земля, і в цьому місці знаходять черепи з акуратними кульовими дірками в потилиці — СМЕРШ проводив масові розстріли щоночі. За різними даними, за час радянської влади в місті було “ліквідовано” від 60 до 300 тисяч осіб, а ще десятки тисяч звинувачені в шпигунстві на користь Японії і вислані до таборів. У Харбіні працювало консульство СРСР, багато людей отримували радянські паспорти, щодня поїзди йшли на батьківщину. Мало хто з свіжоспечених радянських громадян знав, що це був квиток в один кінець — до найближчого пересильного пункту, де для російських харбінців, відібравши у них паспорти, гроші та речі, влаштовували першу табірну перекличку. Пізньої осені 1945-го радянські війська залишили місто, тільки за три місяці їх присутності російське населення Харбіна скоротилося на мільйон (!) осіб».
До 1946 р. тривала радянська окупація Маньчжурії, слідом за цим, до влади прийшли комуністи, почалися арешти духовенства і керівництва, викладачів та активістів, які були колишніми підданими імперії, а отже ідеологічними супротивниками. Серед перших арештували Апостольського адміністратора архімандрита Андрія Цікото, директора ліцею о. Йосифа Германовича та решту священиків.
Східні Церкви
Архімандрит Фабіан Абрантович, керуючий екзархатом в Китаї. Репресії торкнулися всього духовенства і всієї російської колонії незалежно від конфесійних відмінностей. Ті, кого не встигли заарештувати, самі почали рятуватися, тікати у вільні країни. Так було покладено початок масовому від’їзду росіян з Китаю, повного численних трагічних подробиць.
Біженці оселилися у США (Нью-Йорк, Сан-Франциско), Аргентині, російська громада виникла в Австралії. До наших днів нею керує отець архімандрит Георгій Брянчанінов, син російських емігрантів, випускник ліцею отців-маріанів. Він служить у російському католицькому храмі Святителя Миколи Чудотворця у Мельбурні, його парафіяни — це нащадки харбінців. Вони зберігають у своїй пам’яті історію Апостольського Екзархату. Ось їхні слова: «Так, безпосередньо і опосередковано, ліцей також дав Церкві кілька мучеників та ісповідників віри». В Австралії закінчив свій земний шлях китайський священик отець Михайло Лі, що переїхав із Шанхаю.
Статистичні відомості в офіційному папському щорічнику, пов’язані з «Chiesa Rusa», в розділі «Riti nella Chisa», свідчать: «Cina: Esarcato Apostolico: Harbin». Запис цей буде друкуватися ще 45 років, бо тоді виповниться 100-річний термін вакансії і закриється одна зі сторінок історії російського католицького руху.
Ігумен Ростислав Колупаєв, «Russia Cristiana», Італія
