«Майдан» Церкви

Патріярший собор Воскресіння Господнього в Києві враз ожив. До нього з’їхалася молодь із різних куточків Землі та різних регіонів України, яка взяла участь у Патріяршому Соборі, а відтак у Форумі. Може, вперше собор «відчув» те, про що не раз «чув» із уст свого духовного батька Патріярха Любомира при різних нагодах: «Твоє призначення – бути центром життя Вселенської Церкви на київських горах». Не те щоб він був мертвий. Він жив і розвивався вірою мільйонів людей з різних кінців планети, вірою в те, що прийде час, коли на київських горах засяє слава Христової Церкви, й що це станеться через їхню офіру, їхню молитву, їхню Церкву. Але в цьому розпорошеному по сотнях греко-католицьких парохій, мільйонах вірних відчутті бракувало чогось об’єднавчого, бракувало того помаранчевого Майдану, після якого стало ясно: Україна – це вже назавжди. І ось цей помаранчевий Майдан Церкви відбувся.

Дотепер ця дуже конкретна віра Церкви залишалася ніби прихованою від світу. Хоч і спиналася вона куполами Патріяршого собору в небо, хоч і міцніла від пожертви до пожертви бетонними перекриттями, хоч горіла життями десятків парохій УГКЦ на Великій Україні, для світу її вияв залишався на рівні статистичних даних: «однією Церквою більше, однією менше – суттєвого значення не має». Хто став свідком молодіжного Форуму на майдані перед Патріяршим собором, уже просто не в змозі заперечити народження чогось надзвичайно динамічного й життєдайного на теренах, де ще не так давно, здавалося б, цілком непохитно панував атеїстичний режим. Саме тому в празник Преображення Господнього Патріярший собор у Києві ожив, так, як оживають села, до яких повертаються мужі після довгих кровопролитних боїв.

Розповіли мені про один момент під час Форуму. До гурту молодих людей, які танцювали, підійшла їхня знайома й запитала, чи хтось би хотів іти до сповіді: «Є багато священиків, які чекають на охочих…». Увесь гурт, як один, рушив у бік павільйону, де й упродовж концерту тривала молитва. Дівчина виявилася тою особою, через яку промовив Господь: не через єпископа, не через священика чи диякона, а через неї. У ній одній – і пророк, і священик.

Собор, а отже й Форум надали сенсу всім попереднім, може, для ширшого загалу цілком безсенсовним змаганням за життя «уніятської» Церкви на схід від Збруча. Греко-Католицька Церква засвідчила себе не як Церква-прозеліт, яка йде захоплювати православні терени, не як гілка багатшої сестриці – Римо-Католицької Церкви, з рукава якої сипляться дари-приманки, а як спільнота, що вчиться слухати, приймати життя інших таким, яким воно є, а відтак преображати його у світлі Господнього Воскресіння.

Народження діялогу

Першого дня, під час урочистого відкриття Собору, можна було зауважити творення певних груп спілкування, які символічно представляли поточний стан співпраці: більшість єпископів (але одразу варто зауважити, що не всі) творили групи зі своїми священиками або з іншими владиками. Подібним чином групувалися й священики. Натомість молодь та делегати-миряни гуртувались осторонь. Утім, ця картина почала динамічно змінюватися з перших годин праці Собору, а до його завершення утворилася нова спільнота близьких друзів, які справді щиро прощались і обмінювались контактами для подальшої співпраці. Це зближення дарувало одним відвагу бути вислуханими, а іншим – слухати. І взагалі, тема «слухання» не полишала стін Собору до останнього його дня, ніби підкреслюючи старе гасло: коли хочеш людині порадити – вмій її вислухати.

Youthfulness

Суттєвою рисою Собору стала його молодечість. Приблизно 50 відсотків делегатів – особи до 35 років, з яких 2/3 були миряни. Це неабияк позначилось на роботі Собору. Як розповідали мені учасники попередніх Патріарших Соборів УГКЦ, останній яскраво вирізнявся усім, що притаманне молоді: динамічністю, жвавістю, активністю та завзятістю. Зокрема, це можна було спостерігати під час праці в секціях, а також під час відвертих дискусій у залі засідань. Цей молодечий дух пройняв усіх без винятку, а особливо це було помітно на заангажованості окремих владик, які намагались не відрізнятися від молоді. Наприклад, запал, яким себе зарекомендували, зокрема, владика Степан Меньок, екзарх Донецько-Харківський, та владика Давид Мотюк, єпископ Едмонтонський, викликали захоплення присутніх священиків, що передавалось піднесеним: «Нам би такого владику!»

Образ Церкви

Під час дискусій та праці в секціях, а згодом і в звичайному спілкуванні можна було зрозуміти, що молодь, і не тільки, прийшла на Собор здебільшого зі специфічним уявленням про Церкву – наголосом на її клерикальності та інституційності. Проте живе спілкування мирян із духовенством, обмін досвідом і просто звичайне вміння вислухати допомогли подолати бар’єр відчуження, а відтак і вибудувати мости для діялогу.

На початках молодь певним чином комплексувала, коли в секції був присутній владика. Приміром, делегати-миряни в секції, яка займалась молодіжними організаціями та рухами, розповідали мені про трудність, з якою вони стикнулися спочатку: боялися неправильно звернутися до наявного в групі єпископа, не знали, чи можна в його присутності порушувати незручні для духовенства питання (йшлося про те, чому владики не відгукуються на прохання молоді щодо духівників для молодіжних організацій). І коли все ж таки присутні набралися відваги та поставили це питання, то були здивовані реакцією єпископа: він висловив своє розуміння переживань молоді й дуже критично поставився до такої ситуації. Як наслідок, у подальших засіданнях відвертість стала правилом, а не винятком.

Можу з упевненістю сказати, що беззаперечним досягненням Патріяршого Собору в цьому контексті стало те, що він оживив образ Церкви, розкрив її нове обличчя: Церква є відкритою, вона вміє слухати, отже, вміє служити.

Небезпека клерикалізму

Незважаючи на те, що УГКЦ на фоні інших традиційних Церков, зокрема в Україні, залишається досить відкритою, проте спокуса її клерикалізувати продовжує існувати. Щоб уникнути небезпеки зведення Церкви лише до духовенства, на Соборі неодноразово наголошувалось про надзвичайно важливе завдання, яке стоїть перед єрархією: дати зрозуміти молоді, що вона також є Церквою, розбудити в молодих людях відповідальність за долю християнської спільноти.

У останній доповіді на Соборі о. Йосиф Мілян, голова Патріяршої комісії у справах молоді УГКЦ, підкреслив, що від самих початків і аж по сьогодні Церкву супроводжували дві риси – інституційність та харизматичність. І, власне, вміле поєднання цих двох елементів є запорукою успіху місійної діяльности. «Інституційність можна порівняти з дуже гарним будинком, якому загрожує небезпека залишитися порожнім, якщо його не наповнять мешканці. Однак без того гарного будинку й мешканці можуть залишитися без даху, просто на вулиці. Отак і в Церкві Христовій – інституційність та харизматичність є двома її легенями», – зауважив о. Йосиф.

Під час засідань у групах ця думка була обговорена й доповнена. В дискусіях було підкреслене розуміння Церкви як спільноти вірних, говорилося про потребу тіснішої співпраці між духовенством та мирянами.

На світлині: хористи Львівської Духовної Семінарії, які серед ночі вирішили покупатися у Дніпрі, заспівали «Де згода у сімействі» молодятам, що прогулювалися берегом річки

Питання національного в Церкві

Неабияким викликом, озвученим на Соборі, постала потреба переосмислення візії УГКЦ. З одного боку, було відчутно вселенський вимір та універсальність нашої Церкви, яка має всі можливості стати духовною домівкою як для нової генерації діяспори, так і для неукраїнців. З іншого, потрібно зважати, щоби не звести УГКЦ лише до наголошення на її національному аспекті й при цьому не втратити контакт із новою генерацією.

УГКЦерква завжди була осередком плекання української культури та традиції, де тісно переплітались дві ідеї: Бог і Україна. Натомість нове покоління, особливо на поселеннях, хоче залишатись греко-католиками, але має потребу також, щоби Літургія та катехизації велися мовою повсякденного вжитку. Найчіткіше ця проблема була окреслена представниками з Південної Америки, зокрема, Аргентини.

З актуальности цього питання під час дискусій Собору можу зробити висновок, що перед нашою Церквою постають нові виклики, на які, зважаючи на ситуацію, Синод єпископів УГКЦ мав би дати відповідь.

Слабкі сторони

Чого ж забракло Собору? Найперше треба сказати що, хоча владики зобов’язані, згідно зі статутом, бути присутніми на Соборі, ледь не половина єпископів із України, Польщі, Німеччини, Канади, США, Австралії, Бразилії не взяли в ньому участи. Більшість із них усе ж надіслали до Києва делегацію від єпархії. Крім того, значна частина єпископів на Соборі не були присутніми на секційних засіданнях.

Разом із тим відчувалося, що молодь справді хотіла спілкуватися з провідниками Церкви, безпосередньо говорити з ними про свої проблеми та сподівання. Проте це спілкування, через вищезгадану обставину, виявилось обмеженим, незважаючи навіть на доволі таки промовисте гасло Собору: «Учителю, де перебуваєш? Прийдіть і подивіться!»

Додатково ж склалося враження, що здебільшого духовенство приїхало на Собор недостатньо приготованим, без конкретних пропозицій, а останні формувались переважно в процесі інтенсивної праці. З одного боку, цю ситуацію виправдовує бажання бути відкритим і працювати без заготовлених шаблонів, з іншого боку, це так само може свідчити про неналежний стан праці з молоддю на місцях, а відтак про небажання лобіювати якісь конкретні речі в житті Церкви.

Собор напрацював серйозні пропозиції, проте мало часу приділялось виробленню механізму їх реалізації. Владика Давид Mотюк завоював неабиякі симпатії серед молоді через критику, в якій зазначив, що мало що з прийнятого на Соборах виконується. І справді, на сьогодні чи не найбільшою проблемою Соборів та Синодів УГКЦ є саме не брак оригінальних рішень, добре вмотивованих, гарно виписаних, а їхня подальша доля.

І наостанок

Собор справді став Собором Церкви. На нього зібралися представники майже всіх осідків УГКЦ. Молодь, духовенство з кожного куточку земної кулі мали змогу озвучити свої проблеми, поінформувати делегатів про поточний стан молодіжного душпастирства.

Крім того, Собор став нагодою для молоді відчути вагу свого українського коріння і поспілкуватись із ровесниками з інших країн та регіонів. Скажімо, мені дуже цікаво було спостерігати за представниками з Аргентини, Бразилії та Австралії, які на Соборі могли порозумітись між собою тільки українською.

З іншого боку, Собор створив нагоду як для духовенства, так і для мирян, а головне – для молоді, відчути себе членами одного Тіла Христового й через конструктивний діялог брати на себе відповідальність за долю Церкви та працювати на спільне добро.

Саме це допомогло уникнути спокуси перетворити Собор на суто формальний захід, зробило його живим та динамічним, із висвітленням конкретних проблем молодіжного душпастирства. Тому й не дивно, що Патріярх Любомир назвав Собор найуспішнішою акцією Церкви за останні десять років.

Символічним завершенням Собору стало проведення 18-19 серпня Християнського форуму «Molодь. Церква. Україна» біля Патріяршого собору в Києві. За задумом організаторів, цей захід мав стати своєрідним днем безпосередньої зустрічі молоді з проводом Церкви, а разом із цим, говорячи мовою свята «Українська Молодь — Христові» у 1933 році, створити нагоду для того, щоб молоді люди проголосили «свою любов до Христових ідеалів публічною релігійною маніфестацією».

Серед іншого, в програмі форуму був концерт за участю українських естрадних виконавців, таких як Піккардійська Терція, Мандри, Друга Ріка та інші. Давно відомо, що подібне дійство планується таким чином, щоби на його завершення була якась «родзинка» – виступи найпопулярніших груп. Не обійшлося без цього й на Християнському форумі. Проте, яким великим було моє здивування, коли я побачив, як під час апогею концерту – найцікавішої його частини – в залі для спільної молитви сила-силенна молоді приступала до Святої Тайни Сповіді.

Автори світлин: Богдан Салагай, Тарас Гринчишин

Поділитися: