До свят в Україні вже звикли. І до церковних теж. Святковий календар у нас багатий, а Пасха серед них займає особливо почесне місце. Чимало людей задовго очікують пасхальних свят, з приємністю готують святковий кошик, в родинному колі розділюють великодню трапезу та обмінюються привітаннями. Очевидний факт, що Пасху святкує практично кожен, хто вважає себе християнином. Проте далеко не очевидним є те, чи люди заглиблюються у зміст «свята над святами», чи вміють його святкувати і чи відчувають його зв’язок із буднями, які складають більшу частину їхнього життя. Відповідь на ці питання, як на мене, заторкає самий нерв християнського світогляду.
Для багатьох із нас урочисте Пасхальне богослужіння пов’язане з духовним піднесенням, пережиттям радости та світлими відчуттями. Однак, як і кожне храмове богослужіння, воно завершується, а ми, вийшовши із храму окриленими пасхальним торжеством, знову повернемося до звичних ритмів свого життя. Ось саме тоді, після Божественної Літургії в храмі, і мала б розпочинатись (а краще сказати продовжитись) наша літургія в житті. А це далеко не завжди є простим завданням.
При першому ж контакті з телебаченням, радіо чи інтернетом ми волею-неволею потрапимо у сферу, здавалося б, цілком далеку від тих пафосних святкових піснеспівів, котрі так виразно звіщають про Божественну перемогу над смертю, зруйнування аду і подолання зла.
Прикладом може послужити навіть проблема корупції, розмови про яку стали популярними в останній час. Відповідником слова «корумпованість» у літургійних текстах є тління, зотління. Перед нами постає дуже серйозний виклик: як можна з вірою сприймати вістку про перемогу Христа над тлінням у корумпованому (тобто зотлілому) суспільстві? Воднораз це запитання пробуджує усвідомлення корупції як закоріненого у серці духовного явища, яке поширюється на інші сфери життя.
На тлі сірої, банальної, а іноді й жорстокої буденщини церковна проповідь про воскресіння може видатися далекою й відірваною від реалій та ризикує бути несприйнятою серйозно або ж сприйнятою з легкою іронією. І справді, знайдеться достатньо бруду, який захоче заплямувати світлу радість Христового Воскресіння.
Без глибшої участи в житті Церкви людині не під силу впоратись із тим шквалом в’їдливих думок, які врешті можуть паралізувати будь-яке натхнення, віру й оптимізм. Церква живить і виховує своїх вірних богослужінням, яке є досвідченням Царства Божого і його краси вже тут, на землі. До Пасхи в літургійному році, як відомо, ми наближаємось поступово шляхом Великого посту. Він має на меті приготувати до Пасхи, виховати в нас певні якості й риси, завдяки яким ми зможемо оцінити і прийняти вістку Воскресіння. Це гарно передають слова з молитви Передосвячених Дарів, які звучать рефреном впродовж цілого вликопосного шляху: «Владико Вседержителю, Ти… невимовним твоїм промислом і великою благістю ввів нас у ці священні дні… для надії воскресення». Метою посту є очиститись від зайвого і згубного, наблизити людину до Бога і вселити в серце певність, що дійсність воскресіння не є абстрактною.
Беручи участь у пасхальному богослужінні, оспівуючи Христове Воскресіння чистим серцем, кожен з нас озброюється надією воскресіння, щоб проводити своє життя у діяльній любові, дивитись на обставини життя очима цієї надії, носити в своєму серці завдаток воскресіння і святкувати перемогу добра, а також боротися. Ніхто з нас неспроможний усунути зло, загородити всі його шляхи у світі, однак може інше — знаходити і відкривати шляхи правди й добра, нехай наймізерніші й ледь помітні. Роль християн, за словами патріярха Афінагора, в тому й полягає, щоб усюди відшукувати паростки життя і давати їм вирости. В кожному щирому «Я тебе люблю», в щасливій посмішці дитини, в небайдужому погляді, зверненому на людину, в яку ніхто ніколи не вірив, у прояві довершеної краси, і в безлічі іскорок добра проростає воскресіння вже тепер.
Бути людиною надії й пророщувати життя, безумовно, не є легко, адже в сучасній культурі, як і в культурі всіх часів і народів, є чимало «смертельних» тенденцій. Однак Христос, що воскрес із мертвих, подолавши смертю смерть і дарувавши життя світові, хоче, щоб і ми постійно могли долати смерть у різних її духовних проявах. Дійсність воскресіння є скритою, начебто невидимою, а також ненав’язливою, адже вона настільки істинна, що не потребує доказів. Вона прихована від песимістичного і фаталістичного погляду, але цілком явна для очей надії. Сила Воскреслого Господа влита в жили історії, але вона може діяльно проявлятися крізь нас, його учнів, крізь нашу життєствердну надію, яка допомагає нам відбирати, а то й виривати у смерті зародки життя.
Бог вводить нас у все нові й нові дні історії, щоб ми вміли вносити у них надію воскресіння. Можливо, найважливішим критерієм нашого християнського світогляду є те, чи визнаємо ми сучасні дні тими священними і святковими днями надії воскресіння. Наше християнське свідчення «аж до краю землі», про яке говориться в читанні з Діянь апостолів на Пасхальній Літургії, може здійснюватися лише тут і тепер.
Максим Тимо
