Свіжий номер

3(509)2025

Час ставати сильнішими

Стати автором

Максим Тимо

Новий Служебник УГКЦ: історія становлення

Уперше з 1988 року в УГКЦ виходить офіційно виправлене видання Служебника. Про те, якою була більш ніж 10-річна праця, спрямована на появу цього видання, говоримо з Максимом Тимом, працівником Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, членом офіційної перекладацької групи при літургійній комісії.

– Пане Максиме, обговорімо нове видання, новий переклад Служебника Української Греко-Католицької Церкви. Почнімо з питання, коли ви взагалі почули, що Церква потребує нових перекладів літургійних текстів, коли це все почалося для вас особисто?

– Дійсно, цю історію про Служебник, про переклади треба починати здалеку. В мої семінарійні роки вже говорилося про те, що ми потребуємо нових літургійних перекладів. Пригадую, як отець Петро Ґаладза зауважив, що західними мовами перекладені більше візантійських літургійних текстів, аніж українською, що нам мало б бути за це соромно. 

Новий виток цієї історії для мене розпочався в 2005 році, коли я почав працювати в Патріаршій літургійній комісії за головування владики Степана Менька. І ось із 2005 року почали говорити про те, що наявний Служебник має низку недоліків, що, крім того, взагалі немає перекладу багатьох важливих літургійних текстів. На кожному щорічному Синоді єпископів порушували питання літургійних перекладів.

Водночас почали укладати методологію того, як робити літургійні переклади. Зійшлися на тому, що першим у списку перекладів мав би бути Псалтир, адже уривки з псалмів зустрічаються практично в усіх наших літургійних книгах. За відсутності уніфікованого перекладу псалтиря буксують усі інші ініціативи. Водночас владики планували запустити процес удосконалення наявного тексту Служебника. Початково проєктували просто виправити текст, усунути разючі помилки. І цією справою владика Степан доручив зайнятися мені. Я виділив основні неточності в тексті та запропонував зміни. Їх було близько двадцяти. Опісля ж із різних причин, мені до кінця не відомих, вирішили підійти до такого проєкту ґрунтовніше, залучивши ширше коло фахівців. У 2013 році від керівництва Церкви надійшла вимога, щоби перекладацька група при літургійній комісії розпочала працю над новим перекладом Літургії Йоана Золотоустого.

– Ви згадали про офіційну перекладацьку групу. Хто саме і чому до неї ввійшов?

– Офіційною ця група стала згодом. Спочатку була робота і певні результати. Ще в 2007 році на основі відчуття потреби в перекладі літургійної гимнографії природно утворилася команда однодумців, котрі бажали якісного перекладу літургійних текстів для вжитку в богослужінні. Частиною цієї команди стали кілька людей. Це Андрій Шкраб’юк – витончений знавець української мови, в портфоліо якого входить кілька солідних перекладів, як-от Бруно Шульца. Крім того, він є церковним співцем і має добре відчуття поезії. Це Тарас Тимо – богослов, добрий знавець грецької мови й патристичної традиції. Його зауваги часто ставали нам у пригоді, особливо в складних місцях тексту. Це священник Василь Рудейко – дослідник літургійної традиції Церкви. Я ж переважно відповідав за те, як поєднуватиметься переклад із традиційними літургійними наспівами. І це важливо, адже більшість текстів, котрі ми перекладали, призначені для співу.

Члени перекладацької групи в церкві Св.Ірини в Константинополі. 2022 рік. Зліва направо: Максим Тимо, Василь Рудейко, Андрій Шкраб’юк, Тарас Тимо.

Звісно, кожен із нас мав суміжні компетенції, бо кожен із нас має базові знання з грецької та церковнослов’янської мов, а також, що особливо важливо, всі ми молимося тими текстами, які перекладаємо. Отже, склалася команда ентузіастів із необхідними компетенціями для перекладу літургійних текстів.

Ми почали перекладати передовсім гимнографію: часто ту, яка взагалі не існувала українською мовою. Відтак у 2009 році впорядкували збірник для Великого посту з Літургією Передосвячених Дарів. Зауважу, що самої літургії ми не перекладали, а взяли наявний текст перекладацької групи Патріарха Йосифа. Натомість зосередилися на перекладі гимнографічних частин на середи і п’ятниці Великого посту. Також у цей час посилено працювали над перекладом гимнографії для найінтенсивнішого періоду літургійного року: Великого і Світлого тижнів. Завершили цю працю 2012 року1.

Водночас із 2011-го почали переклад Псалтиря, бо без нього не могли б цілісно та якісно перекладати літургійні тексти, адже, як я вже казав, цитатами з псалмів просякнуте все богослужіння.

– І згодом ця група стала офіційною при Патріаршій літургійній комісії?

– Саме так. Це сталося вже за головування в комісії владики Венедикта Алексійчука. В 2013 році ми мали розмову з Блаженнішим Святославом, представили йому свої здобутки, як також переклад частини псалмів. Через деякий час від голови літургійної комісії отримали доручення наново здійснити переклад літургії. Тому, завершивши в 2014 році переклад Псалтиря, почали працю над текстами літургії. Варто сказати, що деякий час групу очолював священник Матей Гаврилів, ЧСВВ. Досвід і зауваги отця Матея стали нам у великій пригоді.

Псалтир перекладацької групи був виданий в серії “Літургійні Джерела” Українського Католицького Університету в 2022 році.

– Що, на вашу думку, стало причиною вимоги перекладу наново? Що взагалі означало для вас оце «наново»?

– Тут треба згадати, що насправді невеликі зміни та виправлення в Служебнику від тиражу до тиражу робили постійно. Ці правки не мали жодного зв’язку з літургійною комісією чи навіть із Блаженнішим Святославом.

– А з ким же тоді ці правки були пов’язані?

– Враховуючи те, що друком займалося видавництво «Місіонер», яке також друкує новий Служебник, то принаймні хтось із видавництва міг би знати, хто вносив ці правки. Але це ніколи не обговорювалося, тому відповіді я не маю. Однак ці анонімні виправлення, як мені видається, підштовхнули Церкву очолити процес, навіть запропонувати інший підхід. Щоб були не просто принагідні правки, а новий переклад.

– Що малося на увазі під новим перекладом: виправлення помилок чи переклад «із чистого аркуша»?

– Щодо перекладу наново хочу зробити важливі уточнення. Ми, звісно ж, враховували всі досягнення попередників, зважали на те, щоб не робити різких змін, особливо в знаних напам’ять текстах. Водночас як перекладачі найперше працювали з оригінальними текстами, а тому за потреби перекладали окремі фрагменти тексту абсолютно по-новому, якщо бачили для цього серйозні підстави, враховуючи значення або стилістику тексту.

Важливо уточнити, що в 2013 році літургійна комісія розробила «Інструкцію щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань та перекладів», яку Церква затвердила. Тому ми, перекладачі, мали канонічний фундамент для роботи перекладацької групи.

– Ще одне уточнення: мовиться про новий Служебник чи про новий переклад. Бо Служебник містить не лише тексти, а й рубрики (вказівки) щодо богослужіння тощо. Чи перекладали ви ці частини?

– На початку мовилося лише про переклад тексту Літургії Йоана Золотоустого. Водночас ми не мали найменших сумнівів, що в цьому Служебнику будуть уточнені й рубрики. Тобто перекладені наново і впорядковані, бо з ними виникало багато труднощів. Фактично з власної ініціативи2 ми організували невелику робочу групу, до якої входили отці Василь Рудейко, Ростислав Будзан, Володимир Стефанишин і диякон Назарій Ярунів. Загальна ідея була розширити рубрики там, де є потреба, прибрати атавізми тощо.

Також від отця Василя було кілька пропозицій щодо виправлення технічних помилок у структурі тексту літургії. Наприклад, коли початок молитви священника поданий в одному місці, а її завершення – в другому, хоча це одна й та сама цілісна молитва. Також однією з пропозицій було надрукувати в додатку до Служебника заамвонні молитви найбільших літургійних свят. Зараз вони просто випали з церковного вжитку, однак ці молитви змістовно підсумовують для вірних сенс свята. Було б шкода втратити таку цінну частину літургійної традиції.

За декретом Блаженнішого Святослава, новий Служебник є обовязковий для вжитку від свята Благовіщення Пресвятої Богородиці. На зображенні: Заамвонна Молитва Свята Благовіщення. Ікона авторства Анни Колісник.

Однак після окремої розмови з Блаженнішим Святославом ми зрозуміли, що новий переклад не означає нового Служебника, а лише новий текст. Тому всі ці напрацювання були відкладені вбік, а чи є якісь зміни рубрик у новому Служебнику, я не знаю.

– Як тривав переклад і коли він був завершений?

– Переклад тривав приблизно три роки. Ми завершили його в 2017-му. Згідно з «Інструкцією щодо подання і затвердження літургійних текстів, їх перевидань та перекладів» ми розіслали результат нашої праці групі рецензентів. Дочекавшись відгуків, врахували їхні зауваги, а тоді звернулися до Блаженнішого Святослава. Разом із ним мали кілька тривалих робочих зустрічей, на яких докладно вичитували весь текст Літургії Йоана Золотоустого. Блаженніший висловив багато цінних думок, показав, які місця в тексті він бажає змінити, і після того, як ми ці місця уточнили й узгодили, він висловив схвалення нашого перекладу. Водночас Блаженніший сказав, що всі наші напрацювання треба пояснити й аргументовано представити Синоду єпископів УГКЦ. Ми представили на Синоді методологію перекладу і сам переклад. Коротко перекажу її зміст3:

  1. Переклад слід здійснювати з мови оригіналу, враховуючи церковнослов’янську мову. Адже грецька, будучи оригіналом, дає правильне розуміння змісту. Натомість церковнослов’янська протягом тисячоліття була богослужбовою мовою нашої Церкви. І вона була створена спеціально для перекладу богослужбових текстів, а тому може підказати певні важливі рішення, словотвори.
  2. Слід враховувати критичні видання оригінальних текстів. Це дуже важливий пункт, адже грецький текст не всюди однаковий, буває пошкоджений. Тому не можна просто взяти якесь офіційне джерело і перекладати виключно з нього, не враховуючи інших авторитетних видань, що допомагають краще зрозуміти зміст.
  3. Слід враховувати біблійні та патристичні дослідження. Вони суттєво допомагають перекладачеві зрозуміти, звідки походить певна цитата, вислів, термін.
  4. Переклад має бути з акцентом на богословську коректність. Не може бути в тому сенсі «розмитим».
  5. Переклад має використовувати багатство і потенціал української мови.
  6. Переклад має враховувати поетичний і музичний компоненти.
  7. Крім попередніх українських перекладів, треба враховувати й переклади іншими мовами. Ми зверталися до англомовних, німецькомовних, франкомовних перекладів. Часто це нам допомагало в складних місцях тексту.

Представивши переклад і методологію, я особисто відчув, що владик переконати не вдалося (Усміхається). Що я маю на увазі? Всі визнали, що праця виконана старанно, сумлінно, однак було чимало різного роду зауваг. Ось приклад: всі згодні з тим, що варто використовувати багатство української мови, її потенціал. Але коли доходило до практики, то перешкодою ставали рідковживані в побутовій мові слова й архаїзми, хоча такі слова активно вживають у сучасній українській літературі.

Ми старалися вживати лише ті архаїзми, які підкреслюють певні нюанси і які годі замінити сучасними українськими відповідниками, адже за радянський період лексика української мови зазнала штучного звуження. Ось кілька прикладів: «блаженний», а не «щасливий», «благодарення», а не лише «подяка», «уповання», а не лише «надія». Також ми використовували архаїзми з огляду на літургійну естетику. Для прикладу, «возносити», «Тобі подобає», «приоздобити» і так далі. І, звісно ж, уникали недоречних архаїзмів, що були присутні в перекладі Патріарха Йосифа, як-от «жизнь», «уші» тощо. Загалом у мене виникло враження, що у владик очікування від нового перекладу були дещо іншими.

– Чи можете розповісти про ці очікування?

– Це до кінця ніколи не було проговорене, однак можна припустити, враховуючи контекст, якими ці очікування були. В УГКЦ існувало два переклади літургії, які мали повагу. Це офіційний переклад, що вийшов у друкарні василіян (так званий переклад владики Сулика), і переклад Патріарха Йосифа. І якщо переклад владики Сулика був максимально українізований, то переклад Патріарха Йосифа, навпаки, містив багато архаїзмів. У тих двох перекладів були прихильники. Думаю, владики хотіли збалансували ці два переклади.

По ліву сторону — єпископ Стефан Сулик (+2020). По праву сторону — Патріярх Йосиф Сліпий (+1984)

– То якими були наслідки Синоду?

– Блаженніший і Синод цілком слушно вирішили, що остаточна відповідальність за текст літургії покладена не на перекладачів, не на літургійну комісію, а на єпископат і Главу Церкви. Новий виток справи почався в 2018 році, коли ухвалили рішення створити «Синодальну групу для перегляду перекладу українською мовою текстів Псалтиря та Божественної Літургії св. Івана Золотоустого». Стати частиною цього комітету зголосилися владики Тарас Сеньків і Степан Меньок, а очільником групи Блаженніший Святослав призначив владику Гліба Лончину – майбутнього голову літургійної комісії. На короткий час на якомусь із етапів був залучений і Даниїл Ґаладза.

Ми віддали всі наші тексти синодальному комітету. Щодо подальшого розвитку подій знаю лише те, що між 2018-м і 2021 роками владики розіслали проміжну версію тексту головам єпархіальних літургійних комісій, а ми побачили текст лише на кінцевому етапі в 2022 році.

– Якою, на вашу думку, була методологія цього перекладу, чи владики цю методологію представляли?

– Окремого представлення методології синодальної групи не було, але на основі особистих розмов і пояснення владики Гліба для священників, що вийшли вже цього року, а також самого Служебника я особисто можу назвати кілька принципів:

  1. Радикально не змінювати текст. Особливо в тих місцях, які вже добре відомі вірним. У цьому Служебнику є найбільше змін у священничих молитвах, а не в тих частинах, які співають вірні. Ця ідея випливає з того, щоб не спричинити замішання серед людей, не змінювати тексти, які добре відомі.
  2. Знайти баланс між дотеперішнім офіційним виданням і перекладом Патріарха Йосифа. Тому мова перекладу дещо злагоджена, дещо спрощена, щоб легше «лягала на вухо».
  3. Догматична вивіреність і чіткість тексту.

Після завершення праці владик літургійна комісія отримала завдання застосувати ці методи до виправлення текстів Літургії Василія Великого. Та сама методологія була застосована і до змінних частин у додатку, тобто до тропарів і кондаків, але це окрема тема.

– Що стосується Літургії Передосвячених Дарів вона є в новому Архиєратиконі, але її нема в новому Служебнику. Чи мали ви з нею справу?

– Ми не були жодним чином залучені в ці процеси. Для мене було здивуванням, що в Архиєратиконі ця літургія є, а в священничому служебнику її немає. Там подібні виправлення, але я нічого не можу сказати достеменно.

– Яким чином була врахована ваша перекладацька праця в роботі синодальної комісії?

– Перекладацька праця нашої групи, безперечно, була врахована. Владики використали наші тексти в певному сенсі як дорадчий матеріал для своєї праці. Звісно ж, робили це вибірково, з огляду на власні потреби і бачення.

– Наведіть, будь ласка, приклади, де ваша праця була врахована і де не врахована.

– Нашу думку враховували переважно там, де мовилося про догматичні уточнення. Візьмімо, для прикладу, Символ Віри. Раніше було так, що Син є Єдиносущний із Отцем, «що через Нього все сталося». Тут можна було б зрозуміти, що мовиться про якісь події, які сталися, і сталися вони через Отця. Насправді ж мовиться про становлення, створення світу. Тому в новому перекладі це враховане, вжите: «що через нього все постало».

Та все ж таки навіть у цьому контексті враховане було не все. В тому самому Символі Віри так і залишилися слова «вдруге прийде зі славою судити живих і мертвих». Ані в грецькій, ані в слов’янській немає слова «вдруге» – тільки слово «знову». Крім того, мовиться про активну дію Господа, який знову приходить, гряде судити живих і мертвих. Це відбувається тут і тепер, а не колись. Однак цього не врахували4. Так само залишили «Найперше пом’яни, Господи, святішого Вселенського архиєрея…», хоча в нас була версія значно ближча до оригінального тексту: «Серед перших пом’яни, Господи, святішого…»

Коли ж текст був дещо неоднозначний і його можна було прочитати по-різному, частіше додержували старої версії. Прикладом цього є акламація священника перед «Отче наш». У сучасному тексті УГКЦ є так: «І сподоби нас, Владико, зі сміливістю, неосудно сміти призивати Тебе, небесного Бога Отця, і мовити». Кінцівку оригінального грецького тексту можна прочитати по-різному. Ми в згоді з великою кількістю сучасних іншомовних перекладів пропонували: «І сподоби нас… сміти називати Тебе, небесного Бога – Отцем, і мовити». Це зміщує акценти. Звісно, ідея «призивання Бога» важлива в літургії, але тут це є саме вступ до молитви «Отче наш».

Список можна було б продовжити, та зауважу лише, що були подекуди враховані й наші суто стилістичні правки, а подекуди – наш переклад псалмів і біблійних пісень. Це, найімовірніше, стосується окремих слів і виразів з літургійного Псалтиря, що включає й біблійні пісні. Для прикладу, замість «Права Твоя рука, Господи, «знищила» ворогів» буде « Права Твоя рука, Господи, «сокрушила» ворогів». І такі приклади, повторюю, можна наводити дуже довго.

– Повертаючись до перекладу Псалтиря, можна сказати, що спочатку була ідея його нового цілісного перекладу, на який «спиратиметься» оновлений Служебник. Чи є так у новому виданні?

– Ідея потреби нового перекладу Псалтиря відійшла на другий план. Ті псалмічні цитати, що є в новому Служебнику, не існують в такому вигляді у жодному з виданих українською мовою Псалтирів. Це принагідні переклади, зроблені для Служебника. Деякі вислови псалмів із нового Служебника збігаються з нашим перекладом Псалтиря.

– То як би ви коротко охарактеризували нове видання Служебника, його значення?

– Це перша офіційна і ґрунтовна коректура тексту літургії з 1988 року. Можу це лише вітати. І здійснила цю коректуру синодальна група єпископів УГКЦ. Важливо наголосити, що це результат колективної праці Глави Церкви, синодальної групи, єпископів, перекладацької групи, рецензентів, єпархіальних літургійних комісій. Унаслідок цієї праці, на мою думку, вдалося досягти золотої середини між двома попередніми перекладами. Також додані певні уточнення, кращі перекладацькі рішення, яких до того в перекладах УГКЦ не було. І це, безумовно, тішить.

Перші примірники надрукованої книги вже в руках пресвітерів з різних куточків України. На фото: Іван Дутка — пресвітер парафії священномученика Василія (Величковського) міста Ковель (Волинь)

Розмовляв Едуард Бердник

Молитовне життя має бути частиною реального життя вірних

Нещодавно у видавництві Українського Католицького Університету побачила світ нова книга присвячена літургійному богослов’ю. Її автор, заступник голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, о. д-р Василь Рудейко. Книга є цікавою з багатьох оглядів, але перш за все тому, що літургійна молитва, це та царина навколо якої зосереджено більшість часу вірних, який можна було б назвати «практичним виявом церковності». Пропонуємо читачам коротку розмову з автором, яка обов’язково буде цікавою як священикам так і вірним, як фахівцям так і тим, хто просто цікавиться богослужінням Церкви.

Останній підручник з літургійного богослов’я в Україні вийшов ще перед Другою світовою війною. Тому просто необхідно було написати нове актуальне видання. В ньому я намагався не просто вузько брати власну літургійну традицію, викласти її, але хотів поставити нашу літургійну традицію в ширший традиційний контекст. Згадую літургійні родини, які існують, розвиток самого поняття «літургіка», «літургійне богослов’я» тощо. З того огляду підручник теж є новаторським, бо те, що робилося дотепер, висвітлювало лиш одну традицію. Звичайно, ніхто раніше не показував, що є ще римо-католицька традиція, вірменська, а для Львова, приміром, важливо їх теж відобразити, рівночасно показуючи унікальність нашої традиції поряд із іншими.

Думаю, що підручник у принципі є новим, бо не пам’ятаю, щоб у нас виходили праці, які складались би із серії наукових статей. Він виглядає побудованим за системою підручника, але насправді це наукові статті до конкретних тем, читаючи які, студент втягуватиметься в культуру наукової роботи, бачитиме, що стаття поділена на підрозділи, що існує таке поняття, як посилання, що є й ширша література, є просто культура наукового висловлювання, не така, як у звичних підручниках, де ми бачимо просто підсумок теми і список літератури. Саме це є інноваційним. На Заході вже є багато прикладів такого типу підручників, а в нас вони ще не традиція.

Я цілеспрямовано працював над тим, щоби підручник не став «енциклопедією знань з літургійного богослов’я». Він радше має на меті започаткувати дискусію, яка оперуватиме не поняттями магічності (бо в більшості випадків у нас так стається). В літургійних дискусіях ми скочуємося до алегорично-символічного магізму, нібито священик робить щось таке, внаслідок чого стається чудо, або до рубрицистики, мовляв, якщо ми не дотримуємося того і того припису, то літургія недійсна, що теж є певним магізмом. Моїм завданням було до одинадцяти тем, розглянутих у підручнику, просто накреслити загальні схеми, подати літературу, показати, що уже в цьому напрямку напрацьоване, над чим ще можна глибше працювати і започаткувати ширшу дискусію. Звичайно, цей текст є більш академічного, університетського рівня. Хоча я намагався писати його так, аби середньостатистичний священик міг його прочитати і зацікавитися конкретною тематикою, чи навіть вірні могли побачити, що в житті Церкви існує така ділянка, що вона важлива, що хтось працює над нею, проводить якісь дослідження, дискусії тощо.

З іншого боку, я всі свої наукові праці писав у перспективі майбутньої літургійної реформи, бо так само, як у Римо-Католицькій Церкві, візантійська Церква потребує суттєвої літургійної реформи: дещо застаріло, дещо не розвинулося. Маємо статус-кво літургійної традиції XVI століття зі святої гори Афон, і її не можна вповні застосувати на звичайній парохії чи в дитячому садку, в якому звершують богослужіння. Багато аспектів літургійного, молитовного життя в нас не передбачені, наприклад, чин хрещення малої дитини, бо той, який маємо, розрахований на дорослих. Чи також чин похорону людини, яка вчинила самогубство. З іншого боку, багато що вже втратило свою актуальність, як, наприклад, чин закривання дверей або моління за оглашенних. Дещо рудиментувалось у внутріклерикальні обряди – як чин поцілунку миру чи діалог сослужіння перед анафорою. Маємо багато викликів сьогодення, на які треба відповідати з молитовної точки зору.

Є кілька основних ділянок, які докладніше розглянуті в підручнику. Перше – це змінність і незмінність богослужбової традиції, інша ділянка – євхаристійна монокультура. На Заході це вже відчули і починають чинити цьому спротив. А в нас ще насолоджуються постватиканським «вибухом»: запрошенням людей до причастя і наголошенням на тому, що Євхаристія – це найважливіше богослужіння. Проте вже зараз можна побачити, що ми зайшли у безвихідь, наші вірні не знають інших богослужінь, окрім служби Божої. Саме євхаристійне богослужіння зі святкового перетворилося на буденне, яке людина швиденько сповняє, за аналогією ранкового вмивання лиця. Вивітрюється благоговіння (швидкі щоденні літургії без належного приготування до них). Не можна цю рівновагу між євхаристійним та всією рештою молитовного життя Церкви порушувати. Чин хрещення не має звужуватись до лише маленької групки родичів, адже це подія для всієї церковної спільноти. Так само і з Вечірнею та Утренею. Церква розвинула їх саме як щоденні богослужіння поряд зі святочною Євхаристією – вінцем молитовного життя Церкви, а вони стали в нас ознакою святкового богослужіння поряд зі швидкою буденною Євхаристією. Наше молитовне життя поставлене з ніг на голову. Це власне ті два моменти, на яких акцентовано в книжці. Літургійна традиція мусить бути змінною і пристосовуватися до пастирських потреб життя Церкви, інакше вона буде традицією, паралельною до реального життя, а не його есхатологічним сповненням. Молитовне життя має бути частиною реального життя вірних, підтримкою, а не якимось традиційним пережитком.

Підготував Анатолій Бабинський

***

Нещодавно у видавництві УКУ побачила світ книга доктора богослов’я отця Василя Рудейка «Христос посеред нас».

Книга задумана автором як підручник. На її сторінках читач знайде стислий систематичний виклад основних тем, які впроваджують в окремі літургійні предмети, такі як літургійний день, літургійний рік, таїнства. Найбільш корисною вона буде для студентів богослов’я, котрі починають вивчення літургіки. Книгу цю можна трактувати і як збірник наукових тематичних статей з літургіки. Отож, читач залюбки може звернутися до окремого розділу, який викликає найбільше зацікавлення. Таким чином книжка є цілком доступною і відкритою для широкого загалу науковців: богословів, церковних істориків, мистецтвознавців та релігієзнавців.

Поява книги є добрим сигналом серед українського академічного богословського кола. Це свідчення відродження і пожвавлення наукового інтересу до дослідження літургійної традиції. Підручник є першим у своєму роді після виходу УГКЦ з підпілля. Актуальність і потрібність подібних наукових досліджень не викликає сумніву, адже сьогодні наша Церква переживає нову хвилю становлення літургійної свідомості. Цілком природно виникають важливі, часом навіть досить гострі питання на зразок: до яких джерел повертатися? В якому напрямку розвиватися далі? Намагатися давати відповіді на такі глобальні питання без врахування солідних богословських досліджень було б щонайменше необачно. Власне таку нішу, на мою думку, почала заповнювати книжна новинка, про яку мовиться.

В заголовку книги – фраза, яка є традиційною формою літургійного привітання: «Христос посеред нас». Така харизматична назва книги одразу ж звертає увагу читача на живе літургійне дійство, запрошує його до участі в богослужінні та богопізнанні. І це не пафос чи перебільшення. Лейтмотивом книги є заохочення (або краще сказати – запрошення) читача до подальшого самостійного пізнання літургійного богослов’я Церков візантійської традиції. Автор хоче лиш дати правильний ключ до цієї багатої скарбниці.

Гортаючи сторінки книги, розумієш, що авторові найбільше йшлося про наближення літургіки до читача, відродження літургійної свідомості як у академічному середовищі, так і серед церковного люду загалом. Літургіка – це жива й актуальна богословська наука, що може і повинна розвиватися. Саме тому стиль тексту доволі легкий для читання, хоча й оснащений солідним науковим апаратом. У примітках допитливий читач знайде для себе чимало важливих літургійних джерел і цінних монографій англійською, німецькою та російською мовами.

Перед автором нової книги з літургіки постає доволі складна методологічна вимога: як писати про традиційні, відомі, добре знані речі? На яких аспектах наголошувати, а які залишати в категорії другорядних? З цією вимогою отець Василь Рудейко справляється досить успішно. Значна частина тексту (передовсім перші розділи) присвячена джерелам та історично-богословським поясненням виникнення і розвитку літургії, що створює солідну наукову базу для наступних розділів книги. Тут ідеться про основні літургійні елементи сучасної візантійської традиції, як-от літургійні кола та обряди, символіка храму, священного одягу. Наголос зроблений на огляд жанрів візантійської піснетворчості: тропаря, стихири, кондака і канону.

Особливим елементом, який виводить книгу за рамки підручника, надаючи їй «статусу» монографії, є критичне осмислення літургійної традиції та спроба пропозиції її реформування. Це, однак, і найбільш дискусійний момент книги. Критичні вставки, з одного боку, дуже оживляють текст і, безперечно, мають свою цінність, проте вони є одночасно й слабким моментом, бо залишають читача дещо розгубленим, спантеличеним. Літургійна традиція в свідомості багатьох церковних людей є одним з найбільш авторитетних і священних виявів життя Церкви. Тому, піддаючи критиці певні невідповідні, на думку дослідника, явища, варто було б одразу ж пропонувати достойну альтернативу. Однак я впевнений, що саме такі творчі задуми автора народять наступні його книги.

Так чи інакше, текст підручника спонукає читача шукати відповіді на питання, надихає до подальших досліджень багатої літургійної традиції Церкви. Залишається висловити сподівання, що поява книги стане поштовхом до нових авторських робіт з літургіки і в науковому, і в популярному стилях.

Максим Тимо

Надія воскресіння

До свят в Україні вже звикли. І до церковних теж. Святковий календар у нас багатий, а Пасха серед них займає особливо почесне місце. Чимало людей задовго очікують пасхальних свят, з приємністю готують святковий кошик, в родинному колі розділюють великодню трапезу та обмінюються привітаннями. Очевидний факт, що Пасху святкує практично кожен, хто вважає себе християнином. Проте далеко не очевидним є те, чи люди заглиблюються у зміст «свята над святами», чи вміють його святкувати і чи відчувають його зв’язок із буднями, які складають більшу частину їхнього життя. Відповідь на ці питання, як на мене, заторкає самий нерв християнського світогляду.

Для багатьох із нас урочисте Пасхальне богослужіння пов’язане з духовним піднесенням, пережиттям радости та світлими відчуттями. Однак, як і кожне храмове богослужіння, воно завершується, а ми, вийшовши із храму окриленими пасхальним торжеством, знову повернемося до звичних ритмів свого життя. Ось саме тоді, після Божественної Літургії в храмі, і мала б розпочинатись (а краще сказати продовжитись) наша літургія в житті. А це далеко не завжди є простим завданням.

При першому ж контакті з телебаченням, радіо чи інтернетом ми волею-неволею потрапимо у сферу, здавалося б, цілком далеку від тих пафосних святкових піснеспівів, котрі так виразно звіщають про Божественну перемогу над смертю, зруйнування аду і подолання зла.

Прикладом може послужити навіть проблема корупції, розмови про яку стали популярними в останній час. Відповідником слова «корумпованість» у літургійних текстах є тління, зотління. Перед нами постає дуже серйозний виклик: як можна з вірою сприймати вістку про перемогу Христа над тлінням у корумпованому (тобто зотлілому) суспільстві? Воднораз це запитання пробуджує усвідомлення корупції як закоріненого у серці духовного явища, яке поширюється на інші сфери життя.

На тлі сірої, банальної, а іноді й жорстокої буденщини церковна проповідь про воскресіння може видатися далекою й відірваною від реалій та ризикує бути несприйнятою серйозно або ж сприйнятою з легкою іронією. І справді, знайдеться достатньо бруду, який захоче заплямувати світлу радість Христового Воскресіння.

Без глибшої участи в житті Церкви людині не під силу впоратись із тим шквалом в’їдливих думок, які врешті можуть паралізувати будь-яке натхнення, віру й оптимізм. Церква живить і виховує своїх вірних богослужінням, яке є досвідченням Царства Божого і його краси вже тут, на землі. До Пасхи в літургійному році, як відомо, ми наближаємось поступово шляхом Великого посту. Він має на меті приготувати до Пасхи, виховати в нас певні якості й риси, завдяки яким ми зможемо оцінити і прийняти вістку Воскресіння. Це гарно передають слова з молитви Передосвячених Дарів, які звучать рефреном впродовж цілого вликопосного шляху: «Владико Вседержителю, Ти… невимовним твоїм промислом і великою благістю ввів нас у ці священні дні… для надії воскресення». Метою посту є очиститись від зайвого і згубного, наблизити людину до Бога і вселити в серце певність, що дійсність воскресіння не є абстрактною.

Беручи участь у пасхальному богослужінні, оспівуючи Христове Воскресіння чистим серцем, кожен з нас озброюється надією воскресіння, щоб проводити своє життя у діяльній любові, дивитись на обставини життя очима цієї надії, носити в своєму серці завдаток воскресіння і святкувати перемогу добра, а також боротися. Ніхто з нас неспроможний усунути зло, загородити всі його шляхи у світі, однак може інше — знаходити і відкривати шляхи правди й добра, нехай наймізерніші й ледь помітні. Роль християн, за словами патріярха Афінагора, в тому й полягає, щоб усюди відшукувати паростки життя і давати їм вирости. В кожному щирому «Я тебе люблю», в щасливій посмішці дитини, в небайдужому погляді, зверненому на людину, в яку ніхто ніколи не вірив, у прояві довершеної краси, і в безлічі іскорок добра проростає воскресіння вже тепер.

Бути людиною надії й пророщувати життя, безумовно, не є легко, адже в сучасній культурі, як і в культурі всіх часів і народів, є чимало «смертельних» тенденцій. Однак Христос, що воскрес із мертвих, подолавши смертю смерть і дарувавши життя світові, хоче, щоб і ми постійно могли долати смерть у різних її духовних проявах. Дійсність воскресіння є скритою, начебто невидимою, а також ненав’язливою, адже вона настільки істинна, що не потребує доказів. Вона прихована від песимістичного і фаталістичного погляду, але цілком явна для очей надії. Сила Воскреслого Господа влита в жили історії, але вона може діяльно проявлятися крізь нас, його учнів, крізь нашу життєствердну надію, яка допомагає нам відбирати, а то й виривати у смерті зародки життя.

Бог вводить нас у все нові й нові дні історії, щоб ми вміли вносити у них надію воскресіння. Можливо, найважливішим критерієм нашого християнського світогляду є те, чи визнаємо ми сучасні дні тими священними і святковими днями надії воскресіння. Наше християнське свідчення «аж до краю землі», про яке говориться в читанні з Діянь апостолів на Пасхальній Літургії, може здійснюватися лише тут і тепер.

Максим Тимо

Піст у супермаркеті

Oстаннім часом у нашій Церкві все помітнішою стає тенденція до поступового послаблення строгости посту. Таке спрощення й полегшення дисципліни посту, згідно з офіційними церковними документами, викликане новими обставинами та вимогами часу. Частково це можна зрозуміти, однак насторожує інше: разом зі злагідненням посту відбувається і втрата його розуміння, значення, місця й ролі в духовному житті. Інколи можна почути фрази приблизно такого змісту: «Піст – це застаріла практика, від якої Церква сьогодні вже змушена відійти, беручи до уваги стиль і ритми сучасного життя». Однією з причин такої профанації посту, як мені видається, є зведення його до чітких приписів: до відмови від певних видів страв, до кількости годин, проведених у стриманості щодо їжі, до того, коли дозволено їсти і як. Безперечно, такі приписи теж мають своє місце і є цінними, однак мова цих приписів неспроможна висловити суті посту, і ними аж ніяк не може обмежуватися посна аскеза сучасної людини.

Нема сумніву, що стриманість від їжі є важлимим елементом посту. У ній закладена глибока біблійна ідея стосунків між Богом і людиною. Згідно з Божим задумом, їжа призначена для того, щоб людина жила у світі, пам’ятаючи про Бога, зводила свої очі до Нього і висловлювала Йому вдячність як творцеві і подателеві добра. Гріх спотворив цю гармонію, замкнувши людину на їжі і прив’язавши її до світу без Бога. А тому через часткову чи повну стриманість від їжі може відбутися відновлення й очищення стусунків людини з Богом. Це одне з біблійних значень посту.

Беручи до уваги таку важливість їжі в житті людини, перед нами виникає ряд дуже важливих запитань: яка їжа живить людину сьогодні? Що споживає сучасна людина? Хіба вона насичується лише тим, що бачить перед собою на тарілці?

Дозволю собі висловити власне спостереження, що сучасна людина стала значно менше залежною від матеріяльної їжі, натомість щораз більше узалежнюється від поживи інформаційної. Розвинуте суспільство не без користі для себе радо надає їй цю послугу: «насичує» людину за допомогою телебачення, інтернету, реклами і преси. Ми живемо в інформаційно перенасиченому суспільстві. Декілька прикладів. Кожного дня до домівок більшости людей вривається телебачення, несучи величезний потік різносортної інформації. Прикутість до екрану телевізора з’їдає безцінний час для спілкування між людьми у сім’ях, краде час для молитви й читання доброї книжки, а нерідко стає втечею від себе. Реклама, завдання якої є допомогти зорієнтуватися в певному виборі, насправді перетворюється на відвертий тиск. Вражаючий технічний прогрес останніх десятиліть уможливив людині легкий доступ до широкого інформаційного простору. Кожен знає з досвіду, наскільки комп’ютер та цілий ряд доступних цифрових технологій полегшують працю, допомагають зекономити час, пришвидшують обмін інформацією між людьми. Завдяки інтернету людина одним дотиком пальця потрапляє у вир подій та інформації. Проте всесвітня павутина, на жаль, не менш успішно огортає (або радше сковує) й людську психіку. Багато молодих людей, впадаючи в комп’ютерну чи інтернет-залежність, втрачають відчуття реальности й уже не уявляють собі життя без віртуального простору. До всього цього додається безперервний потік реклами, яка мала б допомагати людині в її виборі, але яка натомість чинить тиск на свідомість людини, диктуючи їй свої правила і цінності.

Беручи все це до уваги, приходиш до висновку, який можна передати у вигляді такого порівняння: сучасна людина живе у величезному інформаційному супермаркеті цінностей, теорій, ідей та ідеологій, часто-густо змішаних, ніби розкладених поруч на поличках, загорнутих в блискучі обгортки, по яких далеко не завжди визначиш справжню якість товару. Саме в такому супермаркеті християнин сьогодні покликаний постити. І піст цей полягає в мудрості вибору поживи для свого ума. Адже те, що людина впускає у свою голову і серце, набирає значно важливішого духовного значення, аніж те, чим вона наповнює свій шлунок. У цьому бурхливому інформаційному потоці з дуже тонкою гранню між корисним і згубним як ніколи важливою й актуальною є тверезість думок, на якій завжди наголошувала християнська традиція. Сучасність вимагає від християнина справжніх аскетичних зусиль для відсіювання всього зайвого, що наповнює душу суєтою, марнуючи дорогоцінний час його життя, а в кінцевому результаті віддаляє від Бога.

Джерелом духовної сили для християнина на цьому шляху було й надалі залишається церковне богослужіння, через яке ми вже серед земних реалій досвідчуємо Бога і Його царство — справжню поживу людини.

Максим Тимо

«Ось творю все нове»

Різдвяні роздуми

Ще з раннього дитинства кожному з нас відомі ті теплі почуття й та приємна аура, які пов’язані з до свідченням чогось нового, пережиттям новизни. Все «нове», навіть на підсвідомому рівні, зажди оповите позитивними емоціями й пов’язане з такими почуттями, як надія на краще, очікування позитивних змін тощо. Потяг до нового буквально вкарбований в людську істоту і виражений настільки, що практично немає людини, яка б свідомо відмовлялася від новизни, відкидала б саму можливість її появи, нехтувала б бажанням відізватися на неї та її прийняти. Щодня можна почути розмови про очікування позитивних змін в суспільстві, економіці чи особистому житті. Щобільше, питання про те, де віднайти джерело добрих змін, як забезпечити постійний перехід від руйнівного «застаріння» до свіжого і животворного «відновлення», є відвічними питаннями людського існування.

Воплочення Бога та Його прихід у світ, які ми, християни, щорічно святкуємо, дає вагому відповідь на ці відвічні людські прагнення. Різдво Христове у християнській традиції пройняте невід’ємним духом новизни. Літургійні тексти раз у раз доносять до вірних радісну звістку про те, що «Христос прийшов, щоб оновити все». Якщо глибше вникнути в атмосферу свята, виражену в його молитовних текстах, то перед нами постають три дуже важливих його аспекти: «оновлення» Бога, оновлення людини та всього світу й оновлення історії.

Подія Різдва є воднораз надзвичайною та дивовижною, адже це дитя мале – Предвічний Бог. Бог у Своєму невимовному Різдві проявляє Себе справді небувалим. Адже згідно зі змістовним лаконічним висловом, який опоетизовують автори літургійних текстів, Бог став тим, ким не був, залишившись тим, ким був, заради спасіння людини. Щоб здійснити величне діло спасіння людини, тобто оновлення, Бог сам «оновлюється» в очах людини, в очах світу.

Таке «від віку нечуване таїнство» – Божественне сходження, через яке Господь наново промовляє Своє Слово, уможливлює оновлення людини й цілого світу. Христос для того народжується, щоб нас відродити, для того понижується, аби нас піднести і для того стає немовлятком, щоб нас оновити. У Христі зустрілися Божественна ініціятива спасти, оновити своє створіння і невтомне бажання людини творити й віднаходити новизну.

Однак оновлення людини та цілого світу у Христі є лише зародком, який бажає розвинутись у наших серцях і через наші руки. Спасенна подія Різдва ставить перед християнином багато нових завдань і покладає на нього відповідальність за подальший хід історії. Важливо усвідомити, що для християн ця «новизна» не є якимось абстрактним поняттям, але дійсністю. Оновлена у Христі людина має належну силу, енергію і здатність наповнювати історію новим духом добра, любови та справедливости. «Творити все нове» разом з Господом віднині є заповіддю і водночас святим обов’язком кожного; боротися зі «старінням», яке проявляє себе у формі зневіри, збайдужіння, втрати надії та ентузіязму. Оновлення передбачає постійну, відповідальну та невтомну працю. Справжнім лихом українського суспільства є вміння стрімко підійматися на дусі, а при першій же зустрічі з труднощами зневірюватися й опускати руки. Декілька років тому Україна в передріздвяний час пережила потужний поштовх до нових позитивних змін у суспільному і політичному житті.

Тоді багато хто вбачав у ньому справжнє оновлення ходу історії й відродження – тоді, коли воно охоплювало наші серця, домівки й цілу українську громаду. Але минуло лише декілька місяців, як ейфорія почала спадати, а разом із нею й віра в перемогу справедливости й добра. Спокуса опустити руки при зустрічі з неминучими труднощами, не очікувати позитивних змін і не намагатися бути творцями таких змін надто швидко вкралася в душі тих, хто цілком відчутно пережив на собі позитивну енергію справжньої духовної віднови. Багато хто забув, здавалося б, цілком очевидну істину про те, що справжнє оновлення не може відбутися за помахом чарівної палички, а мусить бути підкріпленим терпеливою й послідовною працею.

Сьогодні найбільш відповідним святкуванням Різдва Христового було б оновлення духа в наших серцях, відродження нашої свідомости і готовности творити добро, незважаючи на розгул зла у світі. Прослава Христа, який через Своє Різдво все оновлює, є унікальною нагодою для того, щоб раз і назавжди відкинути від себе цю згубну спокусу духовного «застаріння», в основі якої лежить відчай, тяжіюча пам’ять минулих невдач, нерішучість і страх.

Саме таке пережиття цього свята та й усіх інших християнських свят здатне дарувати нам ту силу добра, яка може зсередини перемінити світ, у якому живемо.

Максим Тимо, замісник голови Патріяршої літургійної комісії УГКЦ