Минає 45 років від того часу, коли на Другому Вселенському Ватиканському Соборі прозвучали слова Верховного архиєпископа митрополита Галицького архиєпископа Львівського кир Йосифа про те, щоб піднести Києво-Галицьку митрополію до рангу патріярхату. Отець д-р Іван Гриньох є тим, хто вперше проголосив титул «патріярх» під час Літургії в церкві Святої Софії в Римі. Пропонуємо вашій увазі ніколи не опубліковану доповідь о. Івана про ці події, пов’язані з ними очікування та розчарування. Доповідь було проголошено 10 листопада 1973 р. у Нью-Йорку з приводу 10-ї річниці цієї історичної події.
Iсторичні слова Верховного архиєпископа Митрополита Галицького, Архиєпископа Львівського кир Йосифа на Вселенському Ватиканському Соборі про те, щоб піднести Києво-Галицьку митрополію до рангу патріярхату, впали бодай 500 років після Флорентійського собору. Сотні років стояли між цими двома подіямі, але спіткала їх однакова доля. Світ почув ті слова, але перейшов над ними до порядку дня. У обидвох цих подіях — мир між греками та латинянами на Флорентійському Соборі і пропозиції на II Ватиканському Соборі представники Української Церкви відіграли стрижневу роль. Сьогодні ці акти не тільки мають історичну вагу — вони нас зобов’язують. Вони зобов’язують кожну людину, що вважає себе дитиною Української Церкви.
Після відрухової радости, що супроводжувала ці події, прийшло розчарування. Чому ще дотепер не дійшло до реалізації цих рішень? Причина в нашій українській вдачі — це ота беззастережна віра, що десь мусить бути хтось, що розуміє терпіння інших, хтось, хто вміє їх оцінити. Але світ є інший. Звідси наші розчаруваня.
Заголовок у цій статті я дав такий, що сторонній може сказати, мовляв, як можна про церковні собори та декрети, постанови говорити під заголов-ком «обнова чи омана?». Я це зробив навмисно. Для мене тих десять років були шокуючими. Перший шок, який я пережив: 1966 року ми мали великий конгрес в Римі, який був присвячений богослов’ю Другого Ватиканського Собору. На цьому конгресі, де зібралися відомі богослови, вчені, професори теологічних факультетів, до голосу прийшли ті, хто замикав вікно, що його хотів відкрити папа Йоан XXIII. Їм було дозволено говорити багато. Тим, які вже дихали свіжим повітрям Собору, не давали можливости сказати. Я був єдиним українцем, що був на тому «конгресі богословів». Пізніше на збірній авдієнції у папи Павла VI ми почули: «Перший раз після собору перестерігаю вас перед єрессю». Це було шокуюче і потрясаюче для кожного, хто досліджував, хто хотів благовість Христа так викласти, щоб вона була сприйнятою, щоб ми нарешті покінчили з богословськими конструкціями, які вбивають, щоб ми нарешті оживили те євангельське слово. Заголовок «Обнова чи омана?» було взято на підставі цих вражень.
Я завжди пам’ятаю слова нашого великого митрополита галицького Андрея, який казав: «У християнстві, в нашій вірі немає місця на песимізм. Але в нашій вірі мусить бути зрозуміння, якою є справжня дійсність, щоби з тієї дійсности родилася в нас дальша наша віра».
Наші сподівання насамперед були оперті на Декрет про Східні Католицькі Церкви. На передостанньому Синоді Єпископів нашої Церкви, коли наші владики зверталися до наступника Петра, вони покликалися власне на цілий ряд артикулів цього документа. Але відповіді на своє звернення вони не отримали.
Спочатку було запропоновано назвати цей документ «Декрет про орієнтальні Церкви», тобто про всі Східні Церкви. Але було поправлено на «католицькі», отже, йшлося тільки про ті Церкви, які зберегли єдність із Римською апостольською столицею.
Отже, цей декрет не був призначений для Православних Східніх Церков. Прийнято ту зміну, щоб не виглядало, що Ватиканський Собор вирішує питання Православних Церков без них. І тут була слабкість Ватиканського Собору, який в нас рахують вселенським, але жодна православна Церква вважати його таким не може. Але разом з тиму 516-ому параграфах цього декрету все ж таки йдеться про цілий християнський світ у дуже поетичній, гимнологічній формі. «Історія, традиції та численні церковні установи наглядно свідчать, які великі заслуги мають Східні Церкви перед цілою Вселенською Церквою». Я звертаю увагу на формулювання дуже влучні в даному випадку: йдеться про Вселенську Церкву — в латинському тексті ecclesia universalis, а не про ecclesia catholica. «З тієї причини Священний Собор не тільки віддає належну пошану і слушну хвалу тій церковній і духовній спадщині, а й рішуче вважає її спадщиною цілої Христової Церкви, для того урочисто заявляє, що Східні Церкви, як і Західні, мають право і зобов’язані рядити згідно з власними питомими правилами, бо ці правила, що мають за собою вшановану давнину, краще відповідають звичаям їхніх вірних і є придатнішими для старання про добро душ». Прекрасний гимн, прегарний гимн на хвалу цілого християнського сходу — і православного, того, що не був у єдності з Римською столицею, і того християнського сходу, що малими групами залишився в єдності з цією столицею.
На перших вселенських соборах не видавали окремих документів про Східні Церкви. Це було зайве. На цих соборах говорили про те, що стосувалося цілої Христової Церкви. Отже, цей документ також є наслідком відчуження між християнським Сходом і Заходом.
Представники Східних Церков, зокрема представники дуже активної на Ватиканському Соборі Церкви Мелхітської, включно з їхнім патріярхом Максимом VI, настояли, що є потреба в окремому документі про Східні Католицькі Церкви. Річ у тому, що ми маємо такі проблеми, які отці латинської Церкви не зрозуміють і не приймуть. У такому декреті нам легше просунути ті проблеми, які нас болять, які нас стосуються. Тільки в такому документі можна було представити вимоги Церкви, якій впродовж історії єдности якоюсь мірою було поламано хребет. Декретом можна було анулювати деякі розпорядження Римської курії, які були сформульовані в канонічному праві для Східної Церкви, які не відповідали правам Східних Церков, були для них дискримінуючими.
Водночас було запропоновано, що деякі питання увійдуть до загальної догматичної конституції. Наприклад, глава про патріярхати і про церковну помісність мала увійти в загальну конституцію. Адже питання патріярхатів стосується і східної, і західної Церкви. Ніщо б не стояло на перешкоді, коли б у загальній Догматичній конституції про Церкву було заговорено про структуру Церкви, яка складається з окремих помісних Церков (ecclesiae particulares), деякі Церкви є очолені своїми патріярхами, верховними архиєпископами, митрополитами. І ці помісні Церкви поряд із Римською патріяршою Церквою, Константинопільською, Єрусалимською творять власне оту дуже різновидну у своїй структурі Вселенську Церкву.
Серед соборових отців Церкви панувало традиційне розуміння Церкви, що тільки Латинська є Церквою-основою, а всі інші Церкви — це певні прояви на периферії, які не можна розглядати в одній загальній структурі.
У першому параграфі цього Декрету йдеться: «Католицька Церква високо цінить установи, літургійні обряди, церковні традиції і правила церковного життя Східних Церков. Бо в цих всіх речах, визнаних шановною давниною, сяє те передання, що від апостолів через отців дійшло до нас і становить частину Богом об’явленої та неподільної спадщини цілої Церкви». Це формулювання є радше декларативне. Коли заглянути в історію, то, очевидно, важко прийняти ці слова як вияв щирости. Можна їх сприйняти радше як вияв того традиційного для Латинської Церкви патерналізму: що вона опікується, що вона піклується, що вона журиться.
Крім того, бачимо в тому декреті протиріччя: «Католицька Церква» і «Східні Церкви». Було б краще, якби це формулювання звучало так: «у Вселенській Церкві існує різнорідність обрядів, включно з латинським, які є великою спадщиною Церкви». Патріярх Максим VI з цього приводу пожартував: «А що б сказали отці собору на таке формулювання: “Східні Церкви високо цінять спадщину, досвід, порядок, що його створила Латинська церква”?» Мабуть, було їм прикро таке почути.
У такому формулюванні Декрету відчувається протиставлення: з одного боку — Католицька Церква як ідентифікація з латинством, а з другого боку — Східні Церкви. Це протиставлення свідчить про дальше плекання того, що Католицька Латинська Церква — це щось вище, а схід — це причепа, це п’яте колесо у возі, але ми його потребуємо також, ми цінимо те все. Цікаво, що в первісній редакції було не «високо цінить», а «завжди високо цінила». На щастя, дехто звернув увагу, що не завжди так було, але скажімо про теперішнє — і змінили semper magnificit на «високо цінить». Як би це було, щоб декрет Собору не відповідав історичній правді?
Друга річ, до формулювання якої маю велике застереження — це те, що так договорились у тих похвалах, що навіть сказали, що літургійна й обрядова спадщина на Сході — це частина Богом об’явленої спадщини. Можемо в дальшому казати, що це є Божий промисел, але говорити про те, що це є Богом об’явлене — то, очевидно, йде задалеко.
Далі сказано: «Хочу, щоб вони процвітали». На тім ми будували всі наші надії. Минуло десять років — і з того «хочу» майже нічого не залишилося. Сьогодні йдеться про те, щоб наша Церква стала розмінною монетою в теперішній куріяльній політиці. Сьогодні є ставка, надія на те, щоб об’єднатися з третім Римом: дуже небезпечна концепція і, зрештою, дуже ілюзорні надії. Але є люди, які в це все вірять, надіються і діють за своїм переконанням, але мені здається, що роблять вони це більше з мотивів політичних, кон’юнктурних і всяких інших земних мотивів, а не з мотивів, які таки повинні бути під контролем отого невидимого, незбагненного Духа Святого.
Сьогодні говорять, що наші Церкви стоять на перешкоді якогось поєднання, примирення із християнським Сходом, що не має ще молитовного зв’язку з Римською столицею. І тому для мене ці слова з Декрету є певною оманою, а не обновою.
о. д-р Іван Гриньох
