Минає п’ять років від смерті Мужа Праведного перед Богом і людьми — і оце справді достойна
нагода згадати Його «незлим тихим словом», підсумовуючи життєвий доробок у пам’ять майбутнім поколінням.
Василь Колодчин народився у 1926 році у селі Голгочі, що на Золотому Поділлі у Підгаєччині (Тернопільщина), під польською окупацією, два роки після смерті Ольги Басараб, три роки перед повстанням Організації Українських Націоналістів. Це немаловажлива згадка у його біографії. Було тихо на поверхні польського напущеного «моцарства», але вже чутно було, як «дрижить підземний гук» всенародного зриву, як називав цю добу її визначний учасник Зиновій Книш. Вірність законам Творця, Який сотворив і призначив нас бути українцями — була хлібо насущним достойної родини Василя Колодчина. За цю вірність та український націоналізм заплатив батько Василя життям — розстріляний більшовицькими катами у 1940 році. Загинув, залишаючи синові повсякчасний приклад і заповіт.
Зовсім ще юний Василь пішов вірно вказаним шляхом. Тринадцятилітнім підлітком вступив у ряди Юнацтва ОУН. У роки «перших совєтів» — у такому юному, і, здавалось би, безжурному віці виконував відповідальні завдання станичного й районового провідника Юнацтва ОУН. Зі зворушенням переповідав він упродовж всього свого життя як чудом Божим врятувався від німецького розстрілу, відбуваючи в УПА старшинський вишкіл «Олені 2» в Карпатах у 1944 році. Мабуть саме це чудо надихнуло його на таку беззастережну вірність Творцеві й Церкві аж до останнього подиху.
Зрештою, не оминув таки ув’язнення у німецькому концтаборі. На еміграції у Німеччині неповнолітній самотній сирота не піддався бентежливим непевним настроям повоєнного часу. Послідовно здобув середню освіту, а згодом вищу професійну — хіміка-дослідника високого класу (з численними власними патентами). А це вже після виїзду за океан до американського Детройту.
Ані час, відданий наполегливим студіям, ані труднощі у зв’язку із пошуком гідного місця у професійному житті нової країни, не перешкоджали Василеві Колодчину у ревному виконанні його заповітних обов’язків: служити Батьківським ідеалам: чи в Німеччині, чи в Америці. Працював також усюди, де пульсувало українське життя, де творилися українські зорганізовані громади та їх надбудови, де єдналися в одну живу й творчу українську світову діаспору — аж до сьогоднішньої, зовсім уже реальної, «глобальної України».
Не покидав діяльності в Юнацтві ОУН, був ініціативним передовим членом патріотичних організацій молоді: «Пласту», «Спілки Української Молоді» та академічного католицького Товариства «Обнова». З часом та набутим досвідом у громадській праці займав різні провідні пости чи не в усіх сферах життя українського Детройту і далеко поза ним: у суспільному секторі («Самопоміч»), політичному (Метрополітальний Відділ Українського Конгресового Комітету Америки, секретаріат СКВУ). Свого часу був заступником міністра інформації в екзильному уряді УНР. Працював і в сфері кооперативно-фінансовій. («Провидіння», Український Народній Союз), брав участь у численних принагідних комітетах громадських святкувань чи проектів будівництв.
Незабуваючи ніколи «Батьківської хати», пам’ятаючи слова Маркіяна Шашкевича, що «любов до Батьківщини починається від прив’язання до родинної оселі», Василь Колодчин був теж ініціатором і головою «Головного Комітету Підгайчан» та редактором кількох дуже цікавих та вартісних із суспільного й науково-краєзнавчого погляду «Збірників Підгаєччини».
Василь Колодчин мав добрі журналістські здібності, що відобразилися у численних статтях на громадські теми, спеціалізувався також у радіомовленні. З 1955 року надзвичайно вміло провадив у Детройті дуже популярну щотижневу радіопрограму «Пісня України». Варто зазначити, що цю програму й досі продовжують на високому рівні вести син Василя Колодчина Роман та його достойна дружина Ліда, що з сім’ї Індра, помічниця, сподвижниця усіх його задумів та визначна членкиня «Союзу Українок Америки». Зважаючи на різноманітні обов’язки Василь Колодчин працював у професійних організаціях — українських та американських — зокрема в Науковому Товаристві ім. Т. Шевченка.
Щоб окреслити повністю усі досягнення Покійного, треба монографії, на яку Він, зрештою, вповні заслуговує!
Та найбільшим подвигом життя Василя Колодчина, найвищою його заслугою була діяльність у мирян-
ському русі УГКЦ, який виник і бурхливо розвивався по всіх осередках нашої діаспори з прибуттям в 1963 році у «вільний світ» харизматичного Ісповідника, Патріарха Кир Йосифа Сліпого. Василь Колодчин брав активну участь у всіх діях та задумах динамічного Глави нашої Церкви: чи то у створеному ним «Товаристві св. Софії», де був членом дирекції, чи у Патріархальних Товариствах з їх вивершенню Українському Патріархальному Світовому Об’єднанні. Це ж Об’єднання він і очолив після смерті свого визначного Попередника, д-ра Богдана Лончини.
І все ж таки, важко перечислити усі його старання як Голови УПСО щодо створення та визнання Києво-Галицького Патріярхату УГКЦ: численні збори, конференції вірних, дипломатичні поїздки до Риму та по осередках Українських Патріархальних Товариств, включаючи навіть Австралію. Природно, що коли відкрилася дорога у вільну Україну, Василь Колодчин не переставав їздити туди, беручи участь у численних аудієнціях та Соборах, докладаючи всіх старань щоби відновити на рідних землях нашу Церкву і її мирянський рух. У 1992 році у Львові він зорганізував історичний Конгрес Української Католицької Церкви в Україні. Сприяв віднові організації «Українська Молодь Христові», виявляв чималі дипломатичні здібності: невпинно стукав до дверей верховних очільників Католицької Церкви у Римі та владних мужів незалежної України (президента Леоніда Кравчука) із проханнями про офіційне визнання прав помісности нашої Церкви. Досить згадати сто тисяч підписів мирян під проханням у цьому ж намірі, зібраних УПСО та офіційно переданих Святішому Отцеві Івану Павлові ІІ у 1987 році.
Перша високоемоційна хвиля мирського руху поволі стихала під впливом нових обставин. Церква вийшла з підпілля, повернулася на свою матірну територію і разом з тим стала перед обличчям нових проблем, які супроводжували процес відродження. Поза тим значна частина сподівань відносно помісности УГКЦ таки була здійснена, хоч і без офіційного підтвердження: діє постійний Єпископський Синод — Кир Йосифа та трьох його наступників: Кир Мирослава Івана, Кир Любомира і Кир Святослава. Народ і все священство їх поминає і поважає як Патріархів. Одначе УПСО під головуванням Василя Колодчина безустанно використовувало кожну нагоду, щоб пригадати церковним католицьким властям про наші оправдані змагання. Та час і зміни обставин почали вимагали вимагали інших засобів діяльності, тим більше, що природнім порядком ставали перед Найвищим Суддею представники покоління бурхливого першого підйому Патріархального Руху. Офіційно УПСО припинило гідно свою діяльність виходом у світ широкого історико-документального збірника, який залишиться вічною пам’яткою про усильні змагання українського мирянства за свої релігійно-національні права. Ініціював видання цього твору та довгі роки його готував до друку невтомний Голова УПСО Василь Колодчин, та, на жаль, вже не побачив його появи.
А які ж були особисті риси характеру Покійного Борця за Велику Справу?
Зрівноважений, завжди спокійний, організований серед надміру своїх різноманітних завдань, зворушливо совісний у виконанні кожного із них. Нагороджений за свою муравлину працю численними почестями й відзнаками, але завжди скромний і доступний, привітний до людей, з постійною добродушною усмішкою та легким гумором…
Василь Колодчин заслужив у своїй християнській покірливості на ім’я Великого Мужа. Бо такими Мужами будується Церква, нарід і його, дай Боже, справді вільна й боговгодна, майбутня християнська Україна! Його Вона ніколи не забуде!
Леся Храплива-Щур
