Або кілька запитань з нагоди проголошення Року християнського покликання
1 січня Блаженніший Любомир проголосив 2008 рік Роком покликань у нашій Церкві. Цьогорічна діяльність Церкви звернена в надзвичайно цікавий намір — покликання. А що це, властиво, таке покликання?
Мабуть, я не чуюся достатньо компетентним, аби писати про покликання, пробувати коментувати лист Блаженнішого. А може, не варто згадувати про компетенцію? Маємо достатньо некомпетенції в усіх сферах суспільного життя, аби нею ще раз мозолитися. Однак у цьому випадку некомпетенція може допомогти. Лист Блаженнішого закликає особисто роздумати над поняттям покликання. Тому єдине, що можу, — це ставити свої некомпетентні питання. Без жодної претензії на відповідь. Не тому, що відповідей немає, але тому що їх надто багато. Можливо, тому питання мені тут важливіші, ніж відповіді.
Злива звернень
Цьогорічний Різдвяний час (та хіба лиш цього річний?) видався рясним на офіційні звернення та проголошення. В короткому періоді на наші вірні голови спустилися «Звернення єпископату УГКЦ до молоді», «Звернення до старших членів УГКЦ з нагоди завершення Патріяршого Собору «Молодь у Церкві третього тисячоліття», «Звернення Комісії УГКЦ для сприяння єдності між християнами з нагоди Тижня молитов за єдність християн» і нарешті «Проголошення 2008 року Божого Роком християнського покликання». Чи не забагато? Наскільки ефективним може бути така велика кількість корисних слів, опублікованих у короткому часі?
Звичайно, це дуже тішить, що єрархія нас не забуває, не забуває допомагати і настановлювати. Однак у добу тотальної переінформованости складається враження, що такими діями єрархія не стільки опікується, скільки намагається дати про себе знати — щоб бува не забули. І справа не так в єрархії, як у нашій мас-медіяльності: ми буквально захлинаємося від надміру новин.
Сучасну проблематику мас-медія в Церкві можна порівняти з темою божественної природи монаршої влади в Церкві середньовічній: ніхто не заперечував цієї влади, всі намагались якось з тим жити, будувати на цьому постулаті культурну та соціяльну інфраструктуру. Таке порівняннячко мало б сповнити наші церковні відділи інформації особливої поваги до самих себе (так сподіваюсь) і надати їм ще більшого відчуття відповідальности. Тоді, мабуть, такі документи, як «Проголошення Року християнського покликання» публікувалися б у доступнішій усім братам і сестрам формі. Йдеться мені про результат. Якщо на проповіді або ж після літургії отець-парох почне зачитувати це послання — скільки з розсипаних у ньому перлів залишиться в наших головах? У моїй залишилося б стільки, що треба би згадувати євангельску притчу про розсипані перли.
Сподіваюсь, читач вибачить мені такий велемовний уступ про мас-медія. Це тема не менш важлива, ніж покликання. А може, навіть і частина цієї теми? Від того, наскільки ефективно свята істина буде передана у наші голови та серця, залежить чимало. Може, 2009 рік нам варто проголосити роком засобів поширення інформації? Живемо в такому часі, коли від засобів залежить зміст…
Трохи про церковність
У листі з нагоди проголошення Року покликання Блаженніший Любомир надзвичайно обережно згадує (майже оминає) проблему інституційности покликання. Про священиків та чернецтво згадано лише у двох передостанніх уступах послання. Гадаю, оцей невимовлений наголос на неінституційність покликання важить чимало. Від того, наскільки вдасться не виокремлювати «види покликання», залежить доцільність (успішність?) усього року покликань. Наскільки доречною сьогодні є мова про «окремі види покликання», якщо сам християнський зміст покликання часом втрачає свою виразність? Чи не заступають зовнішні форми покликання (священство, монашество, мирянство) оцією своєю формою («видом покликання») сам зміст покликання? Саме тому проголошений Рік покликання для осіб, які не прочитають звернення Блаженнішого, звучатиме радше як нова мобілізація в ряди священиків та монахів, а не як заклик до глибинного пошуку своєї християнської ідентичности.
Цю думку хотілося б продовжити приблизно так: не перетворити покликання на сповнення завдань та функцій певної інституції. Іншими словами — не зацементовувати наші покликання у відведені суспільством церковні ніші. Від того, властиво, залежить зміст, сенс покликання. Якщо я зведений до певної категорії (мирянин, монах, священик), тоді я поводжусь лише в закритім просторі приписаних мені зобов’язань. Чи не здавалося вам, що наші покликання надто замкнені на собі? Що їм бракує свободи духу? Чи вам траплялося боятися отої свободи духу? Чому, з якої причини доводилося боятися свободи духу? Чи це не був, часом, страх втратити власну ідентичність, стати кимось іншим?
Кінцевим питання буде наступне: А що то, властиво, таке — те покликання? Це таке затишне церковно-соціяльне кубельце (Бог покликав мене на це служіння, я чуюся тут добре, іншим роблю добре, і Бог до мене також добрий)? Якщо покликання — це не кубельце, тоді це стежка, що в’ється вершечком гірського хребта — вітрисько Святого Духа з неймовірною силою дме на тій стежці в найнесподіваніший бік… Можливо, вам здається, що я надто згущую фарби, протиставляю церковну форму християнському змісту? Наскільки часто ви думаєте про своє особисте покликання? Як часто ви думаєте про нього в церковному контексті? Або світському? Наскільки цей Контекст зумовлює ваші роздуми над покликанням? Чи може зміна розуміння покликання змінити Церкву?
Жінка, тобто Kinder-Küche-Kirche
Іншою, не менш важливою темою листа-проголошення, є тема сім’ї — середовища, котре, до певної міри, формує покликання. І звичайно ж, у часи, коли поняття сім’ї зазнає все нових конфігурацій, коли традиційне розуміння сім’ї поступово руйнується, існує велика необхідність теплим пастирським словом згадати про цю неодмінну колиску кожного людського покликання.
Чи не склалося у вас враження, що говорячи про загальне, тут забуваємо про деталі? Ми чуємо про сім’ю як середовище покликання і сім’ю як саме покликання, однак ні словом не виділено покликання жінки, тої, яка в сім’ї відіграє стрижневу роль.
Чи ви колись роздумували про покликання жінки? Чи ви колись роздумували про покликання жінки без традиційного контексту Kinder-Küche-Kirche? Чи може жінка сповняти своє покликання без Kinder-Küche-Kirche? Також без монашого покликання? Чи існує покликання жінки без сім’ї та без монастиря? Наскільки християнським буде таке покликання? Наскільки це буде покликанням? Наскільки це буде покликанням саме жінки?
Чому про покликання жінки без Kinder-Küche-Kirсһе ми нічого не прочитаємо в пастирських листах і не почуємо на проповідях? Чи не складалося у вас враження, що наш клир має надзвичайно завужене розуміння жінки та її покликання? Може, причина тут в одруженому священстві? Або в неодруженому єпископаті? Може, не варто вимірювати покликання жінки церковними схемами? Можливо, час згадати про жінку без цього обов’язкового сімейно-монастирського контексту?
Гроші чи покликання
Важливим аспектом листа про проголошення Року покликання треба вважати отой наголос на багатовимірність покликання: «людина покликана до виконання безлічі завдань», а також «покликання це не заробляння грошей». Особливо друга теза знаходить серед нас типове продовження: «покликання чи не покликання, але їсти щось треба, десь ту копійку мусиш дістати…».
Наскільки соціяльне та економічне становище формує наше покликання? Наскільки християнською є моя бідність (або багатість)? Чи покликання включає в себе також образ успішної ділової людини? Наскільки християнською може бути успішна ділова людина в умовах сучасного українського капіталізму? Чи бідність може бути покликанням чи лише приреченням? Чи можна по-християнськи заробляти гроші? Скільки? Що з ними робити? Чи може заробляння грошей бути християнським покликанням? Чи це покликання включає в себе поняття «чесність»?
До сповнень та досягнень!
Й останнє. Як зробити так, щоб Рік покликання став роком покликань до християнського життя, а не роком покликань до семінарій, монастирів або церковних навчальних закладів? Як зробити так, щоб зовнішня церковна форма не випорожнила внутрішній християнський зміст? Блаженнійший закликає до інтенсивнішого опрацювання теми покликань у різноманітних єпархіяльних комісіях (ці вказівки комісіям перетворюють загальний тон пастирського послання в робочу вказівку керівника підприємства. Департамент інформації УГКЦ, здається, не розібрався до кінця з адресатом послання: воно для всіх братів-сестер чи для відповідальних осіб у комісіях?) Ці вказівки комісіям звучать гарно та заспокійливо: «є хтось, хто подбає про покликання, хто вирішить усі проблеми», а відтак фундаментальне питання мого життя відійде у тінь, сховається за словами, жестами, показовими вчинками. А нове прохання на єктенії мене у тім переконанні гарно колисатиме: покликання я приймаю охоче і людям ним служу радо.
Маркіян Філевич
