Порада Україні від Всесвітньої Ради Церков

У нашій редакції побував один із провідних експертів Всесвітньої Ради Церков (ВРЦ), відповідальний за видавничі проєкти ВРЦ Яннік Прово.

Пан Яннік народився в родині протестантів. У 70-х роках він відвідав Єрусалим і там пізнав ближче життя Східних Церков. Це склало на нього таке глибоке враження, що він вирішив стати православним. Від тоді він також присвятив усе своє життя справі єдности Христової Церкви, віддано працюючи у ВРЦ. Його візит до України не мав офіційного характеру. Проте, як висловився він у нашій розмові, зацікавлення Україною у ВРЦ невпинно зростає. Візит п. Янніка до України був спричинений бажанням вивчити ситуацію в Україні й налагодити контакти.

— Пройшло близько 60 років діяльности Вашої організації. Чи Ви можете назвати один, на вашу думку, найуспішніший і один найменш успішний проєкт ВРЦ?

— Найбільшим успехом уважаю створення принаймні трьох важливих документів. «Хрещення, Євхаристія та Служіння» (1982) був прийнятий протестантами, православними і католиками. Наступним був документ про сповідування віри, оснований на Нікейському символі віри, який був усіма підтриманий. І останнім нашим важливим здобутком є завершення праці над документом про природу та ціль Церкви.

Крім цього, маємо ряд важливих досягнень стосовно участи Церков у миротворчих процесах, коли ВРЦ, не беручи участи в політичних справах, надсилає своїх волонтерів і організовує допомогу на місцях. Наприклад, наші волонтери працюють у секторі Газа. Вони супроводжують дітей до школи, перебувають на контрольно-пропускних пунктах, надають допомогу всім без огляду на конфесійність.

Важко знайти вдалий приклад найменш успішного проєкту ВРЦ. Тут можна згадати про затяжну боротьбу з апартеїдом у Південній Африці, де наша організація працювала з різними Церквами проти режиму. Хоча зараз, через 15 років, кожен погоджується, що ВРЦ зіграла визначну роль у зміні менталітету та ставленні до темношкірого населення.

Проте, напевно, найбільшою невдачею була неспроможність ВРЦ розвинути достатню співпрацю з Католицькою Церквою.

— Що, на Вашу думку, стримує Католицьку Церкву від повноцінного членства у ВРЦ? Адже парадоксально, що Церква, яка так багато уваги приділяє екуменічній праці, не є членом організації, яка своєю прямою метою бачить єдність Церков.

— У час створення ВРЦ, тобто до II Ватиканського Собору, єдність християн не була чітким пріоритетом для Ватикану, кажучи дипломатичною мовою, оскільки цю єдність розуміли як приєднання до Католицької Церкви. На мою думку, для Католицької Церкви було важко змиритись з думкою, що вона в цій організації була би поставлена на один рівень, скажімо, з такою маленькою Реформованою Церквою Індонезії.

Хоч не будучи офіційним членом ВРЦ, Католицька Церква бере активну участь у головних заходах нашої організації. І це є дуже добрим сигналом для екуменізму.

Можна 20 років безрезультатно вести переговори в пошуку консенсусу щодо членства в організації, а можна просто брати участь в окремих акціях організації, загалом тісно співпрацювати. Католицька Церква сьогодні обрала другий варіянт, особливо коли йдеться про співпрацю з ВРЦ на місцевому рівні.

— Які головні зміни у праці ВРЦ відбулися в останньому десятилітті?

— Найголовніші — це зміни у процесі прийняття рішень. Ми відійшли від системи прийняття рішень більшістю до системи прийняття рішень шляхом консенсусу. Ця зміна є дужежливою з богословської точки зору, а також з огляду на можливість почути кожного члена організації. Хоча і тут є небезпека: якщо не буде досягнуто консенсусу, то питання можуть просто закрити. Проте на даний час ця модель працює дуже успішно.

Як на мене, це щось дуже важливе, оскільки в Церкві ми не можемо йти шляхом парламентаризму, але маємо шукати дещо інші способи. Очевидно, можемо вживати практику парламентаризму у своїй діяльності, в певних питаннях, але важливим є те, щоб бути у згоді між собою. Можна уявити, якою катастрофою для України була би ситуація, коли б майбутнє Церков визначити шляхом голосування.

— Чи були випадки за історію праці ВРЦ, коли її рішення ставали директивними для окремих Церков?

— Ні. Оскільки це неможливо. Ми ніколи не приймаємо рішення за Церкви. Є традиція, є канонічне право, закони, які не однакові для всіх. Наприклад, питання свячення жінок: ми не можемо сказати одним Церквам, що ви маєте рацію, а ви помиляєтесь.

У ВРЦ представники різних Церков та спільнот працюють разом, але вони різні, мають подекуди досить відмінні підходи. Ми не ставимо собі за мету заснувати нову Церкву, але натомість хочемо створити різні можливості, де люди, делегати, представники від різних Церков можуть зустрічатися, обговорювати різні питання і тим самим працювати задля єдности і на рівні ВРЦ, і на місцевому рівні. Тому наша організація не може приймати директивних рішень.

— Сьогодні в Европі відчувається потужний тиск Московського Патріярхату на парохії Константинопольського Патріярхату з метою перевести їх у підпорядкування Москві, що породжує чимало проблем, зокрема на локальному, парохіяльному рівні. Чи це у вашій компетенції висловити протест проти такої діяльности Церкви, що за своєю суттю суперечить принципам ВРЦ?

— Ні. Це не в нашій компетенції. Ми можемо сприяти налагодженню діялогу між Церквами. Наприклад, мы можемо допомогти організувати зустріч Московського і Константинопольського Патріярхатів, надати своїх консультантів, богословів, спеціялістів з канонічного права. Ми можемо дати свою пораду, а все інше в подібних ситуаціях — не наша місія.

Треба розуміти, що ВРЦ як організація не існує окремо без мандату, наданого їй Церквами. Ми не є Собором у звичному розумінні. Ми є організація, створена Церквами і для Церков, і на наших асамблеях ми намагаємось реалізувати їхні рекомендації. Тому, якщо Церкви не вбачають у чомусь проблеми, тоді і ми цього питання не можемо винести на обговорення.

— Всесвітня Рада Церков начислює 330 членів. Чи є серед членів Ради представники з України?

— На ранніх етапах створення Всесвітньої Ради Церков її членами стали історичні центри православ’я — Константинополь, Олександрія та Єрусалим. У 1948 р. Московський Патріярхат послав своїх делегатів, але не став відразу членом ВРЦ (через певні політичні обставини, які Ви добре знаєте, РПЦ стала членом у 60-х роках). У той час Українська Православна Церква була під Московським Патріярхатом. Ми як організація не обираємо, хто буде представляти Церкву. Ми приймаємо представників, делегованих до нас Церквами-членами ВРЦ.

Сьогоднішній стан деяких Православних Церков в Україні не є повністю ясним і через це вони не можуть стати членами ВРЦ: Церкви, які перебувають у неясній канонічній ситуації, не можуть подавати прохання на членство у ВРЦ. У нас є спеціяльна комісія з представниками від різних Церков, і не думаю, що православна сторона погодилась би на членство деяких Українських Православних Церков у ВРЦ. З іншого боку, у нас є правило, яке забороняє приймати нових членів, що перебувають у розколі з дійсними членами ВРЦ.

Тому сьогодні ми не маємо визначеного представника з України. Проте варто зазначити, що на останній Асамблеї Московський Патріярхат прислав своїх делегатів — священиків, богословів з різних частин своєї юрисдикції, і серед них були представники з України. Також у делегації від Константинополя був молодий архимандрит українець з Канади. Тому з певного огляду можемо говорити про присутність України у ВРЦ.

Якщо в Україні створити структуру на зразок Національної Ради Церков, до якої увійдуть усі християнські Церкви в Україні і цей екуменічний орган захоче брати участь у міжнародних заходах, зокрема в діяльності ВРЦ, то вони можуть це зробити і послати своїх делегатів. Ми вже маємо подібний середньо-азійський досвід, коли різні Церкви через складну ситуацію створили таку раду. Тому рішення залишається за Україною.

— Щиро дякуємо за інтерв’ю.

З гостем редакції розмовляли Петро Дідула та Степан Дмитришин

Поділитися: