Митрополичу нагороду за довголітнє служіння отримала з рук Філадельфійського митрополита УГКЦ Бориса Ґудзяка лідерка мирянського руху УГКЦ, багатолітня Голова Українського Патріархального Товариства і членкиня редколегії часопису «Патріярхат» Рома Гайда. Це відбулося 8 червня 2025 року на свято Зіслання Святого Духа у Філадельфійському катедральному соборі. Нижче публікуємо святкову промову пані Роми Гайди.
Високопреосвященний Владико, Дорогий Митрополите Борисе, дякую Вам за відзначення. Дозвольте привітати всіх присутніх словами:
«Христос посеред нас!» — усім вам учасникам Царського священства!
У неділю своєї інавгурації папа Лев ХІV лаконічно з’ясував якості служіння, а це «[бути] пастирем, здатним зберегти багату спадщину християнської віри і водночас дивитися в майбутнє, щоб протистояти питанням, турботам і викликам сучасного світу». Це звернення стосується всіх сестринських Церков і їхньої відповідальності свідчити про автентичність Єдиної Христової Церкви своєю Святою Традицією відмітного (особливого. – ред.) богослов’я та правління від апостольських часів. У нашому випадку візантійське богослов’я є невідклично потрібним для знання й розуміння суті Ккиївської традиції. Коли мовиться про спадщину, звернімо увагу на спрямування Сповідника віри Йосифа Сліпого. Його наслідники також наголошують на внутрішній єдності однієї літургійної, однієї богословської, однієї духовної традиції та канонічної дисципліни. Також необхідними є плекання самобутності патріяршого устрою і рівночасно неподільність Єдиної Христової Церкви.
Провадження Божою інституцією Церкви звичними людськими засобами не завжди збігається з Христовим вченням служити Божому люду Нового Єрусалиму і Церкви-Сіону. Немочі людської природи не раз осквернюють святість Христової Церкви. Замість служіння постає зверхність людських законів.
Правління доби Середньовіччя вимагало абсолютної покори й відданості правлячим. У відозві до протестантської революції ХVІ століття Тридентський Собор, попри реформи, як-от встановлення систем катехизму та семінарій, до певної міри заповнив деякі потреби. Але при цьому оминув суттєві потреби духовного життя вірних. Натомість римський Престол установив конформізм монархічно-імперської системи субординації й утвердив аристократію духовенства та клерикальної культури. Не дивно, що відновлення єдності Київської Церкви з римським Престолом наприкінці ХVІ століття відбулося в ключі конформізму з антиправославною ідеологією. З часом методи латинізації літургійно-молитовного життя й дисципліни інших традицій доводили до спотворення Єдиної Христової Церкви. Іншими словами, не унія, а уніятизм спрямований на злиття, що, зі слів отця-доктора Івана Гриньоха, зводить «до одного типу [християнства] географічного поняття «Західної Європи» і суверенність латинської традиції».
Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський дав субстантивну відповідь щодо повноти Святих традицій церковної єдності та відновлення її декретами Другого Ватиканського Собору. Своєю чергою Блаженніший Любомир Гузар зі спрямуванням у майбутнє звів основи патріяршої структури для її розвитку і співпраці з найближчими – з якими поділяємо літургійну і духовну спадщину, не оминаючи єдності з римським Престолом. Пригляньмося до цього ближче.
У посланні 1995 року «Про єдність святих Божих Церков» Патріярх Мирослав-Іван підсумовує історію Київської Церкви по наші дні. Він розглядає модель приниження Христового вчення засобами абсолютної покори і підлеглості людським критеріям правління, котрі нехтують Христове повчання не верховодити, а служити. Він чітко констатує, що самобутність «не походить з привілеїв, наданих Римською Церквою, але з самого закону, яким ці Церкви втішаються з часів апостолів». У посланні задокументовані корені богослов’я і прав Київської Церкви та зроблений цінний аналіз екуменічного діалогу за наслідками найбільшого Собору ХХ століття.
Питанню незнання повноти й церковної структури своєї відмітної богословської традиції та канонів, а також поверхового ставлення до основних аспектів патріярхату Блаженніший Любомир у 2004 році присвячує увагу в посланні «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви». Він чітко заявляє, що «помісні Церкви виробили свої богословські, духовні й літургійні традиції, власну канонічну дисципліну, а головне – єрархічну структуру», що є основним критерієм патріярхату. Щодо здатності служити розвитку зрілих християн він зауважує: «Хоч про патріархат ми говоримо в категоріях церковного устрою, він є не тільки структурою. Патріархат – це стан душі, якнайкращий вияв суті й покликання Церкви!».
Того самого 2004 року з’явилося друге послання Блаженнішого Любомира: «Один Божий народ у краї на Київських горах», яке описує екуменічний аспект самобутності. Адже «Українські Православні Церкви є носіями спільної з УГКЦ Київської традиції, окремі елементи якої краще збереглися саме в Православних Церквах». У цьому світлі важливо продовжити, що Церкві потрібна не ексклюзивність чи юрисдикційна залежність, а повнота церковної помісності. Сопричасне взаємодоповнення літургійно-молитовного життя й духовності не може лишатися на задньому плані.
Наведені послання увиразнюють складові повноти Церкви. Ми вживаємо термін «помісна Церква» на позначення самобутності Церкви. Її повнота випливає з науки візантійського богослов’я, особливо вчення східних отців Церкви. Це богослов’я проникає в Літургію тісним зв’язком із таїнствами Церкви загалом та духовністю від початків Київської Церкви зокрема. Контексти мови в розвитку та самобутності непрості. Є богословський, еклезіяльний та церковний лексикони. Слова конкретизують концепцію мислі літургійного тексту. Сьогодні незнання й нерозуміння є поважними недоліками, закоріненими уніятизмом, що й тепер повертає до формулярних відповідей минулого.
Латинські семінарії базуються на латинській традиції. Вони не зобов’язані й не компетентні служити традиціям Сходу. Семінарії в Україні переважно за системою і вченням викладають богослов’я з перспективи Заходу, що не відповідає цілісності воцерковлення Божого люду Царського священства. В Америці та Канаді є вигідною звичкою користуватися латинськими семінаріями. Доповнення програм окремими «східними» заходами ніяк не заступить і не дорівняє зосередженої науки і духовної формації на основі богослов’я відмітної традиції Київської спадщини. Поза межами України конечно потрібна семінарія/науковий центр для розуміння конкретного середовища служіння. Виміна, діалог між семінаріями послужить розвитку питомої традиції через освіту пресвітерів, а відтак і єпископів. У цьому лежить основа духовної формації вірних та єдності митрополій глобальної УГКЦ з Київським Престолом.
Тепер звернімо увагу на приклади звертань у літургійних текстах, на образність візуального богослов’я та на їхнє відображення в духовних традиціях Київської спадщини.
Передусім наше задіяння в співслужінні закорінене в таїнстві Божественної Літургії. Про це свідчать не лише повторні слова «ми, нас, нам», а значущий виголос після освячення Святих Дарів – «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все». Та це далеко не все. Вплетеними в текст Літургії є псальми Старого Завіту: «Задля великої сили підлещуються вороги Твої» (Пс. 66:1-4), «Прийдіте, радісно заспіваймо Господеві» (Пс. 94:1-3), «Благослови, душе моя, Господа» (Пс. 103) вводить до співу Нагірної проповіді «У царстві Твоїм…» про вбогих, милосердних та інших. А все разом мотивує якість молитви, єднає з Новим Завітом в концепціях Царства Божого в нашому та Божому часі. Коротко з’ясоване людинолюб’я Христа у Його чутливості до людських потреб, Його тілесні болі добровільно прийнятих страждань, божественність воскресіння й вознесіння, присутність Святого Духа та урочисте відзначення Богородиці.
Та зупинімося, поспитаймо: хіба це тільки мимоходом залучена Богородиця? А далі розважмо, що говорять ірмоси, особливо великих празників. Чому Благовіщення звертає стільки уваги в богослужіннях порівняно з латинською традицією? Коли сама тема Богородиці дає безліч можливостей поринути в наше богослов’я, то чому ж тепер у нас присвячується увага, приміром, Ґваделупській Діві Марії?
Не зволікаймо навчитися значіння, бо благочестя є пронизане богослов’ям. Наведені приклади є сукупним вченням візантійського богослов’я, і все єднається в іконописі. Розп’яття Христове з горизонтально розложеними руками передає Його готовність прийняти й обійняти все людство. Страсті очевидні. Ікона Воскресіння візуально передає задум і значення спасіння. В особах Адама і Єви перебуває все людство незалежно від історичної доби і часу. Це не літаючий Христос мистецтва в стилі реалізму, а Спаситель, Який витягає з темряви смерті й відчиняє двері Царства Небесного. В іконописі Благовіщення, Воплочення Слова (Різдва) і Богоявлення є ясна присутність Троїчного Бога. Разом вони охоплюють зміст об’явлень обох Завітів. Іконопис за суттю є богослов’ям, а не стильовим жанром, призначеним тільки для вузького вжитку, котрий одночасно оминає божественну природу Христа і звужує її виключно до людської природи. Але й на тому все не кінчається. Літургія надихає інкультурацію й відображена в духовних традиціях.
Виголос у Літургії «Возлюбім один одного» перед Символом Віри стає поцілунком миру, що звемо христосуванням, із наміром взаємного сприймання і прощення у вітанні учасників Святвечора та великоднього сніданку. Ще кілька прикладів: колачі і паска нав’язуються до Євхаристійного Христа; стеблини сіна під трьома ярусами колачів є символом кенозису, самоприниження Христа у Його втіленні, причому три яруси колачів зі світлом однієї свічки є пригадкою Одного Бога; посвячення паски і комплементарних складових великоднього сніданку утверджує величну святість і радість Христового воскресіння; посвячення дарів землі – овочів і зілля – покликується на Старий Завіт. Отже, богослов’я прокладає шлях розуміння віри від богослужінь до духовності. Як бачимо, мова – це не самі слова, а концепції глибокого значіння.
На завершення поставлю клич Ісповідника віри Йосифа «Будьмо собою!» Це невідклична вимога поточним і майбутнім потребам. «Бути собою» в повноті Київської богословської спадщини літургійно-молитовного життя є підґрунтям здатності духівників оновити в Христі довірену паству глобальної Церкви Київської традиції. В ній Божий люд не відділений, а з’єднаний духовною формацією свого благочестя. За принципом основ самобутності у складних умовинах служіння – проповіді, катехизації, воцерковлення та взаємодоповнення парафіяльної спільноти в Америці – простеляє шлях стрічати сучасність. У цьому – значіння визнання патріярхату.
Одначе, дивлячись на сучасний стан, треба визнати, що є застій. Верховне архиєпископство не має авторитету патріярхату. Наведу кілька прикладів. На тему, хто рішає й вибирає душпастирів Східних Церков у Австрії, написана праця випускника УКУ отця-доктора Ігоря Ранці «Традиційна канонічна територія і нова постмодерна територіальність. Дещо про сучасні геоеклезіологічні виклики». Про проблеми східних католиків у Австрії з погляду канонічно-правових умов у 2018 році ширше писав Гельмут Прее (Helmuth Pree). У 2009 році Тарас Курилець писав «Поняття уніатизму: історія і сучасність». Наслідки уніятизму бачимо в освіті з перспективи латинської традиції у семінаріях та прищеплених латинських у нас практик. Винятків у цьому на географічно розлогому просторі нашого буття замало. За станом тривалого уніятизму ми позбавляємо себе дарів літургійно–молитовного життя.
Отож рішучо вернімося до одної літургійної, одної богословської, одної духовної традиції та канонічної дисципліни. Віра шукає розуміння. Ця традиція надихає й притягає. Багатство цієї традиції кормить бажання бути в церкві і з Церквою. Воно уможливлює покликання. А загалом – приготовляє стрічати невимовні виклики сучасності. Слово Святішого Отця про збереження багатства спадщини не є рівнозначним із замороженням у минулому. Радше мовиться про знання минулого заради розвитку в зустрічах майбутніх викликів.
_______________
Ділюся цим всім із Вами не як академік-спеціаліст, але на основі власного досвіду, пройденого шляху патріярхального руху. Криза поділу нашої Церкви другої половини ХХ століття відбулася саме через уніятистську модель Ватикану та нашої єрархії в Америці. Пониження Ватиканом і непошанування нашим церковним проводом першоєрарха та Ісповідника віри розвинуло найбільший мирянський рух і спрямувало нас до розвитку. Сила духа і харизма Патріярха Йосифа вистояла, з’єднала розкинені по світу єпархії та сконкретизувала єдність у самобутності.
Дякую митрополитові Борису за відзначення й довіру поділитися моїм досвідом. У вірі – надія. Насвітлене підґрунтя наведених послань є нашим завданням до пильного виконання.
Рома М. Гайда
Собор Непорочного Зачаття Митрополії УГКЦ у США,
Філадельфія.
