Щоб світло назвати світлом, а темряву — темрявою

Ще донедавна те, що відбувалося з Україною, не можна було пояснити ніякими логічними схемами. Народ не міг вийти з дива, як помаранчева команда могла так бездарно програти навіть найпростіші шахові партії. Своєю чергою, неможливо було до пуття пояснити, чому її суперники так тупо домагалися примітивного реваншу, більше нагадуючи вуличних підлітків-забіяк, ніж серйозних державних мужів. Здавалося, ніколи ще в історії України політика не була настільки збезчещеною. Бо якщо раніше її ґвалтували груба сила й ідеологічний диктат, то тепер вона, ніби хворий ексгібіціоніст, добровільно вийшла була на люди цілковито роздягнена, у всій безсоромності своїх хтивих інстинктів. Ота відверта оголеність жадоби й зрадливости, цинізму й облуди ледь не конституційної більшости українського істеблішменту кличе до порівнянь біблійної сили. Лише викривальним словом Єремії можна передати те, до чого вдавалась донедавна українська політика: «Бо на кожному взгір’ї високому, і під кожним зеленим деревом ти клалась блудницею…» (Єр. 2:20).

Наші доброзичливці за кордоном розпачливо розводили руками: як можна було скотитися до цього після злету Помаранчевої революції? Пояснення української опозиції переконували, здається, лише тих, хто хотів, щоб їх переконали; тобто тих, для кого нестерпною була саме відсутність яких-небудь тлумачень. Пояснення влади не можна було назвати навіть фіговим листочком, бо вони прикривали наготу не більше, ніж прозорі жіночі блузочки з-під рук новітніх модельєрів. Було зрозуміло, що довго так тривати не може — ситуація мусить якось розрядитися.

Здавалося б, Указ Президента про розпуск Парламенту і став таким моментом розрядки. «Простий» народ, який віддавна тужив за «твердою рукою», нарешті стрепенувся, й довіра до Президента з боку частини населення стрімко пішла вгору. Проте доволі швидко стало очевидно, що в правове трясовиння потрапили обидві сторони. Виявилося, що запустити механізм верховенства права у хронічно неправовій державі не так просто. Бракує точки відліку, з якої можна почати все з «чистого аркуша». Адже за кожною стороною свій власний шлейф порушень Конституції. Нема жодної політичної сили, яка б у певний момент не пішла проти закону, не зрадила своїх партнерів, не зреклася своїх передвиборних обіцянок. Тому параліч судової влади не можна пояснити лише заляканістю чи корумпованістю суддів. Головна його причина — у тривалому імітуванні правової системи: тепер неможливо встановити, з якого моменту почалась правова нелегітимність рішень органів влади.

Здається, у цій ситуації єдиний прагматичний вихід полягає у знаходженні політичного консенсусу. Принаймні до цього висновку схиляється щораз більша кількість сторонніх аналітиків. Проте це саме — той вид надії, що його влучно окреслюють давньоримським contra spem spero — «без надії сподіваюся». Чергова політична домовленість, схоже, може дати тимчасову передишку, під час якої сторони лише перегрупують свої сили до нового протистояння. Справжньої розрядки нова домовленість не дасть, бо учасники конфлікту до неї просто не готові. Зрештою, ніхто не може навіть до пуття пояснити, у чому ця розрядка мала б полягати. Народ (не одиниці, які цілковито розгублені, а власне народ у своїй роєвій цілісності) інстинктивно відчуває, що діється щось поза звичними мірками. На очах знетямленої країни стрімко розгортається якийсь Божий задум, сенс якого поки що зрозумілий лише Йому одному.

Інтелігенція устами Оксани Забужко всі біди держави переконливо пояснює «вельми сумним фактом — тим, що сучасна Україна не є культурною державою». І справді: примітивність і несмак — ось новітні імена Твої, Україно! Проте в Оксаниному діягнозі за кадром опиняється те, чому й належиться бути невидимим у постмодерному світі, а саме: мораль, етичні принципи, духовність. Ідучи за модою нашого часу, ми уникаємо етичного тлумачення назрілих проблем, а відтак що у світі, що в Україні воістину «все тоне в фарисействі» (Б. Пастернак). Духовні пошесті й моральна скверна — легітимізовані, войовничі, безкарні — уневажнюють будь-які наші спроби одужати. Каїн сьогодні не вбивав би Авеля фізично — він знищив би його чорним піаром політтехнологів…

А як веде себе на цьому бенкеті «вавілонської блудниці» християнин? Адже вся ця нинішня українська скверна — це світ духовних антифеноменів, сфера хворого духу. Свого часу саме християни, опльовувані у римських колізеях і розтерзувані левами, таки перемогли світ неронівської розбещености й безкарного зла. Порятунок від тих же духовних виразок, що й тоді, може прийти лише з царства Духа. То що ми маємо на цьому полі?

На жаль, гріх знебоження, або деєвангелізації, нашого духу став всеохопним та проник у всі суспільні верстви. Ми, миряни (а якщо вірити відчайдушним сигналам з «глибинки», то надто часто і духовенство), надійно умістили своє серце серед скарбів земних. Ми віддали наше серце на поталу суперництвам, навіть не намагаючись їх приборкати. Адже саме суперництвам доручили ми вивести нас на вищі щаблі кар’єри і загалом обстояти наше місце під сонцем. Ми натхненно шукаємо ворога й оголошуємо йому «праведні» війни, добираючи для кривдників найдошкульніші слова. І молитися за них — справа диваків і слабкодухих. У своєму ближньому ми бачимо радше джерело загрози, ніж іскру богосинівства. Байдужими левітами проходимо повз тих, кого поранив цей драпіжний світ, і називаємо це обачністю. Іти на жертву задля людства, народу чи друзів своїх є для нас вершиною глупоти: мовляв, життя дається лише раз, а після смерті — темінь цілковитого небуття.

Проте такими нам не здолати Князя темряви. Кожен, хто несе в собі згадані духовні виразки, має чесно віднести себе не до закваски Царства Божого, якою покликана бути Церква, а до гнилизни цього світу, що стала для нього уже звичною, своєю. Будучи такими, ми вже не прославляємо ім’я Господа, а принижуємо його. Потаємно в душі ми, може, й віримо, що колись промінь Святого Духа розітне цей морок, але наближаємо цей час лише тим, що дедалі дужче згущуємо темінь. Гріхи власть імущих ми бачимо найвиразніше, проте не ними одними тужавіє морок. Професор, що встановив грошову таксу за кожний прийнятий іспит, винуватий не менш за суддю, який має подібну таксу за кожен невідбутий рік покарання. Робітник, що «загнав» цемент, який мав піти на фундамент до школи, вчинив злочин не менший за злочин виробника, що випустив партію отруєної горілки чи підроблених ліків. І злодій, що обікрав беззахисних пенсіонерів, несе на собі гріх не більший, ніж гріх священика, який напідпитку приступає до Святої Літургії, чи єпископа, що покриває аморальність свого підлеглого, бо і один, і другий краде у людей віру. Немає сьогодні такаї суспільної категорії, яка не вносила б своєї гріховної ліпти у загальне моральне замішання й серед якої не було б тих, «що зло добром зовуть, а добро — злом; що з пітьми роблять світло, а зі світла — пітьму» (Іс. 5:20).

Проте й морок нинішній не густіший за морок попередніх епох і не сильніший за «світло тихе святої слави». Отож головна проблема нашого суспільства не в тому, що воно грішне, — так було завжди, — а в тому, що не кається. Брак покаяння — однаково що відсутність очисних фільтрів на стоках нечистот. Занечищення річки пізнається за спалахом дизентерії, занечищення народної душі — за епідемією суспільних пошестей. Не покладаймо надії лише на Конституційний суд чи скасування нефортунної політреформи, на об’єднання опозиції чи твердість Президента. Все це речі архиважливі, але лише за однієї умови: в суспільстві має нарешті початись радикальний процес самоочищення. У 2004 році ми переконалися, якою потужною силою можуть бути обстояні народом демократичні вибори. Проте вже 2006 року ми побачили, що вони можуть нічого не змінити у розстановці політичних та ідеологічних симпатій (у гіршому випадку вони можуть навіть привести до влади нових тиранів). Таким самим є прогноз і на дострокові вибори, які, схоже, таки відбудуться. У такій ситуації, в якій опинилась сьогодні Україна, простого демократичного механізму замало. Потрібне загальнонаціональне духовне зусилля. Сила невмирущих кощеїв — у нашій згоді миритись із нашими власними «маленькими» грішками: взяти хабар, привласнити тобі не належне, промовчати, коли твій начальник чинить явну кривду чи злочин. Перелік цих грішків, від яких начебто «нічого не зміниться», невичерпний. І саме тому досі незмінною і невичерпною є сила зла.

Отож під сучасну пору, як на мене, для Церкви нема головнішого завдання, ніж «усе очищати від скверни» — передусім у людині, це значіть у собі самій (як почасти земній інституції) і загалом у суспільстві. Всі, що відчувають себе причетними до Церкви як Невісти Христової і речниці Святого Духа, мають узятися за руки і знову створити «живий ланцюг» — цього разу як заслону перед тотальною навалою зла. Найслабшим місцем у цій рекомендації є те, а як же конкретно братися за таке очищення. Його ж не затвердиш постановою, не запишеш у робочі плани на тиждень. Проте споконвіку існують принаймні два обов’язкові кроки, без яких подальший рух неможливий.

По-перше, духовним зором треба побачити, як з нашої власної «маленької» душі — ніби з маленького потічка у більшу ріку — в народне річище вливаютья забруднені стоки, у яких гине все живе.

По-друге, починати очищення слід із себе самого, приглядаючись, як це й годиться, не стільки до скалки в оці ближнього, скільки до колоди в оці власному. Тут дуже важливо, щоб Церква допомогла людині відчути, що на цьому шляху вона (людина) — «не один у полі воїн». У якомусь сенсі, це означає відродити те дивне відчуття одуховленої спільноти, яким ми так розкошували на Майдані. Для цього не обов’язково знову виходити на Майдан. Справа не в географії, а в особливому стані душі. Після Майдану нас уже не треба переконувати, що такий стан можливий. Його просто треба згадати і йому — довіритись.

Мирослав Маринович — перший віце-ректор Українського Католицького Університету.

Поділитися: