Церкви горять

а 10 місяців 2006 року в Україні згоріло 29 дерев’яних церков. Для порівняння, за часів Радянського Союзу під ніж атеїстичного режиму в середньому за рік потрапляла 21 церква. Лише 2005 року вдалося зменшити це число. Того постпомаранчевого року згоріло лише 19 церков (2000 р. — 21, 2001 р. — 23, 2002 р. — 28, 2003 р. — 22, 2004 р. — 22).

Над причинами цього вражаючого явища розмірковували працівники культури, МВС, СБУ, пожежної служби, служителі Церкви під час спільної наради Львівської обласної державної адміністрації та Обласної ради (24 жовтня 2006 р.). За основу обговорення було взято дві доповіді: заступника голови ОДА п. Тараса Батенка та єрм. студита Севастіяна Дмитруха. Публікацію для журналу «Патріярхат» підготовлено на основі інформації та думок, почерпнутих зі статей цих двох доповідачів.

Чим багаті, тим і засмучені

На етнічно українських землях Пряшівщини (Словаччина) всі 27 дерев’яних церков внесені у реєстр національних пам’яток держави і відповідно відреставровані. Бляшане покриття, зроблене ще у минулому сторіччі, замінено гонтою. Дві церкви внесені до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО. Близько сотні таких церков є на сучасній території Польщі та Румунії. Стан збереження більшости з цих церков дуже добрий.

Україна, яка має 1900 пам’яток дерев’яної сакральної архітектури (дві третини з них — у Західній Україні), таким бережливим ставленням до своєї спадщини похвалитися не може. Наведена у доповіді статистика знищених церков і тих, які приречені на знищення, вражаюча. Усю глибину трагедії починаєш розуміти, щойно торкнувшись опису згорілих церков.

Подамо лише кілька найменувань із багатосторінкового списку згорілих за останні п’ять років церков:

• с. Нисмичі Сокальського р-ну Львівської обл. — дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці (1712 р.);
• с. Росішка Рахівського р-ну Закарпатської обл. — Свято-Іллінська церква (ХVІІІ ст.);
• с. Голдовичі Жидачівського р-ну Львівської обл. — храм Різдва Пресвятої Богородиці (1772 р.);
• с. Великий Желудськ Володимирецького р-ну Рівненської обл. — Свято-Покровська церква (ХVІ ст.);
• с. Реваківці Кіцманського р-ну Чернівецької обл. — Миколаївська церква (XIX ст.);
• с. Заколоть Дрогобицького р-ну Львівської обл. — церква святого Миколая (1797 р.) УГКЦ;
• с. Підгірці Бродівського р-ну Львівської області — церква святого Михаїла (1720 р.);
• с. Ясенів-Пільний Городенківського р-ну Івано-Франківської обл. — церква святого Миколая (1882 р.).

Остання була знана своїм особливим благословенням проти вогняної стихії. Понад пів століття тому в час однієї з найбільших пожеж у селі полум’я, яке поглинало одну хату за другою, якимось дивом зупинилося на підступі до церкви. На згадку про цю подію мешканці Ясенова щороку відзначають храмове裝свято — Михайлове чудо. Цьогоріч церкву відремонтували й прибрали особливо ретельно на пожертви понад 600 заробітчан. Село пишалося своїм храмом, готувалося відзначити його 125-ту річницю…

Імовірні причини займання

Тільки дві церкви згоріло через об’єктивне (природне) стихійне лихо — розряд блискавки під час бурі. Всі інші причини пожеж мали у своїй основі т.зв. людський фактор.

В абсолютній більшості випадків офіційною причиною займання називають «коротке замикання в електромережі». Хоча церкви найчастіше спалахують тоді, коли в них не відбувається жодних відправ, іншими словами, тоді, коли навантаження на електромережу мінімальне (принаймні таким би мало бути). На думку п. Тараса Батенка, часте фігурування в документації саме цієї версії є наслідком бажання правоохоронних органів якомога швидше завершити справу без грифу «не розкрита». Адже всім зрозуміло, що шанс відшукати зловмисника, маючи перед собою за доказ велике попелище, зведений до мінімуму.

Які ж можуть бути причини систематичного спалювання Церков? У доповіді п. Тараса Батенка та о. Севастіяна Дмитруха багато уваги присвячено висвітленню саме цього питання. Дозволю собі зреферувати окремі міркування доповідачів, при цьому вказавши, що їх слід трактувати не як юридично підтверджені факти, а як версії, кожна з яких має за собою певне обґрунтування.

Пограбування церкви і спалення її з метою замести сліди злочину

На користь саме цієї версії вказує чимало прикладів згорілих церков, на полум’я яких було списано десятки надзвичайно цінних старовинних ікон, скульптур, раритетних богослужбових книг тощо.

Перед пожежею церкви спершу грабують. Якщо церква згорає повністю, встановити факт пограбування практично неможливо. «Церкву не вкрадеш, а от речі зсередини продаються», — так прокоментував цю ситуацію визначний український мистецтвознавець, директор Львівської картинної галереї Борис Возницький. Серед списаного на вогонь — унікальні ікони XVIII-XIX століть у с. Гірники, с. Нисмичі, с. Голдовичі. В цьому випадку систематичний підпал дерев’яних церков, можна припустити, має за ціль переконати

має за ціль переконати власників раритетних церковних речей, зокрема ікон (або тих, які в силу обставин цим добром розпоряджаються), що скарб, яким вони володіють, має дочасну вартість, тобто їх можна нехай і не дуже дорого, але все ж таки продати, поки вони все ще не згоріли. Разом з церквою згорають або просто списують на вогонь в середньому 35 ікон.

На закінчення цього міркування наведу цитовану паном Батенком розповідь того ж таки Бориса Возницького: «Я приїжджаю в село Крупське Миколаївського району Львівської області — там побудована нова церква. Поруч колись стояла стара гарна дерев’яна церковця. Немає церковці. “Ми її розібрали, — кажуть люди, — і нову побудували”. — “А де ж іконостас, там же були чудові ікони початку ХVІІІ століття?” — питаю. — “Та один приїхав і купив”, — відповідають».

Підпал як помста у напружених міжконфесійних взаєминах між місцевими жителями

На користь саме цієї версії мав би свідчити той факт, що найбільша кількість підпалених церков припадає на західноукраїнські області, де найрізноманітніша конфесійна палітра потенційних користувачів поодиноких храмів — УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ та УПЦ (МП). У доповіді п. Тараса Батенка ця версія висловлена, але зовсім не обґрунтована, що й зрозуміло. Довести це твердження так само складно, як і спростувати його. Однак є все ж таки певні моменти, які треба принаймні брати до уваги в розгляді саме цієї версії.

Плекання іміджу Галичини як джерела нестабільности в Україні має давню генезу. Складовою цього образу є приналежність більшості люду цього регіону до так званої «уніятської» церкви. Хто систематично леліє цей образ, додаючи до нього з кожного періоду історії все нових і нових спотворених рис, не є секретом. Питання, яке неминуче визріватиме серед люду і на Сході, і на Півдні України після ознайомлення із наведеною вище статистикою: «А що ж то воно за люд такий живе на Західній Україні, що палить церкви, збудовані їхніми предками?»

Мистецтво чорного піяру полягає в тому, щоб спонукати людей ставити перед собою питання, на які вже хтось давно дав «єдино правильну відповідь»: бандери і уніяти. Факт, що цей міф західноукраїнця як людиноненависника, ксенофоба та безбатченка живе і процвітає, показали вибори 2004 року. Проблема лише в тому, що він поступово завмирає. Спалені церкви переважно на Західній Україні підсилюють цей міф у «правильному керунку». Особливо, якщо прив’язати статистику спалених церков до «напружених міжконфесійних взаємин» у Галичині, про які, зокрема, без угаву торочать представники Московської Патріярхії. Про цю версію не говорив жоден із виступаючих, але саме на ній, як на найбільш імовірній, наголосив у особистій розмові зі мною впливовий чиновник обласної Ради, який захотів лишитися невідомим.

Стара дерев’яна церква стає непотрібна громаді, а ще більше священикові. Будівлі позбуваються просто як зайвого клопоту

Ось як розмірковує з цього приводу п. Батенко: «Уявімо, що стара дерев’яна церква ще стоїть, а новий храм вже збудовано. Навряд чи стару можливо закрити. Вона становить історичну цінність, цікавість туристів та й селяни звикли до неї ходити. Швидше за все, в нову буде призначено нового священика. Отже, церковна громада розділиться навпіл. Прибутки священика у старій церкві зменшаться. Існування двох храмів стає невигідним для священиків».

Наведу також міркування о. Севастіяна: «Іноді парохи ініціюють будівництво нового храму в селі з невеликим населенням, прирікаючи існуючу дерев’яну церкву на певну смерть, бо ж миряни не зможуть матеріяльно утримувати два храми. Досить часто втрачені чи докорінно знищені пам’ятки духовної культури були ще в радянські часи занесені державою у списки історичних пам’яток, які оберігає закон, і за їх самовільне знищення чи перебудову загрожує кримінальна відповідальність. Інтелігенція, розуміючи небезпеку, яка зависає над церквами, старалася заснувати музей атеїзму чи формальний склад, статус якого дозволив би утримувати будівлю в належному стані».

Пан Василь Слободян, історик і мистецтвознавець, зауважив з цього приводу: «Члени релігійних громад, виховані радянським суспільством, виявилися неготовими до збереження спадщини, залишеної дідами і прадідами. Система радянської освіти не прищеплювала людям поняття краси, знання власної історії, гордості за своє минуле, свою спадщину, необхідність зберігати її».

Нищить не тільки вогонь

Можемо говорити про знищення дерев’яної сакральної архітектури через посередництво священиків та парохіян. Наведу тут велику цитату із доповіді пана Батенка:

«Значною проблемою є проведення самовільних ремонтних робіт у церквах. Якщо люди неспроможні побудувати муровану церкву, вони стараються надати дерев’яній “пристойного” вигляду. Ремонтуючи ці пам’ятки архітектури, майстри не слухають порад фахівців, проводять ремонти за невибагливими смаками і уподобаннями та доступними невеличкими коштами. Дахи просто оббивають бляхою, мотивуючи це тим, що від цього церква стає гарнішою, бо її здалеку видно. Внаслідок такого “ремонту” всередині будівлі створюється своєрідний мікроклімат, який за 10-12 років остаточно руйнує споруду. Стіни обшивають картоном, диктою, деревостружковими плитами. Надзвичайно гарну бойківську церкву (1870 р.) у с. Нижній Турківського р-ну оббили пластмасовою вагонкою, дах вкрили зеленою полімерною плівкою.

Інша проблема з малярством. Кожна церква зараз запрошує найдешевших малярів: вони перемазують стіни, нищать ікони. У с. Стара Сіль ікону святої Параскеви ХV ст. замазали таким грубим шаром олійної фарби, що невідомо, чи її ще можна буде відновити. І таке відбувається майже в кожному селі. Втрати за останні роки колосальні, навіть не ведеться їх облік. Будуючи нові церкви, деякі громади розпродують унікальні старовинні іконостаси та ікони. Буває й таке, що старі ікони привселюдно спалюють самі парафіяни, бо вважають, що ікона не може бути в музеї».

Таким чином, оскільки в кожному окремому випадку достовірною може бути лише котрась із названих вище версій, навряд чи можна говорити про якесь узагальнення. Дефінітивні висновки покликані робити у цій справі СБУ та правоохоронні органи (які, з усього видно, не здають собі з цього справи). За всі роки незалежної України за спалення сакральної споруди до відповідальності не було притягнуто жодної особи.

Але все ж таки з великою впевненістю можна стверджувати, що якою б не була причина спалахування — чи то від сірника зловмисника, чи від свічки, яку забув загасити паламар, чи від вогню з дитячих забав, чи від замикання в електромережі — передумовою цьому слугує загальний фон культурної упосліджености, непотрібности, нефункціональности старожитньої дерев’яної сакральної архітектури та мистецтва.

На відповідальності держави чи Церкви?

Впродовж останніх п’яти років в Україні горіло близько 120 церков. При цьому жодна людина не потрапила з цього приводу до криміналу. Так, після підпалу церкви Параскеви в смт. Шкло Яворівського р-ну, незважаючи на очевидні факти, що свідчили про невипадковість пожежі, було відмовлено у відкритті кримінальної справи. Держава практично усунулася від нагляду за пам’ятками дерев’яної архітектури.

Зі встановленням незалежности церкви перейшли від держави в руки церковних громад. На думку Бориса Возницького, з цього і почалися основні біди зі збереженням дерев’яних пам’яток мистецтва. «Зараз важче вберегти цінності, ніж у 60-тих та 70-тих роках, — стверджує визначний хранитель української старовини. — Церква стала незалежною інституцією, і все залежить від грамотності священика, від свідомості жителів села».

Спостерігаємо численні випадки відмови релігійних громад та священнослужителів підписувати охоронні договори з Відділом охорони культурної спадщини (ВОКС). Це пояснюють нерозумінням чи небажанням розглядати культові споруди як власність і надбання держави, а не власність окремих релігійних громад. У багатьох випадках відмову пояснюють відсутністю фінансової підтримки з боку держави на утримання та проведення ремонтно-реставраційних робіт. «Ви нам нічого не дали — не заважайте, ми самі все зробимо», — такі слова досить часто доводиться чути працівникам ВОКС. Бувають випадки навіть дуже агресивного спротиву, невпускання в церкви, часто це стається з ініціятиви священиків.

Що робити?

Велика частина виступу обох доповідачів присвячена виясненню саме цього питання. І тут треба чітко зазначити головну тенденцію: абсолютна більшість цих пропозицій передбачувала тісну співпрацю Церкви і держави. Автономним зусиллям ані одної, ані другої, на думку доповідачів, справу направити не вдасться.

Так о. Севастіян Дмитрух звернув увагу на важливість «добитись від уряду і держави закону, згідно з яким за втрату пам’яток сакрального мистецтва й архітектури судову відповідальність нестиме священик і громада даної парохії».

Пан Тарас Батенко у своєму слові звернувся до проводу Церков із закликом посилити внутрішньоцерковні заходи, які б забезпечували збереження пам’яток архітектури. В дискусіях пролунала думка про те, щоб єпархіяльний єпископ міг спеціяльним декретом зобов’язати парохіяльного священика до виконання відповідних заходів, пов’язаних із збереженням церкви, з попередженням про те, що священик буде відкликаний від парохії, якщо щось станеться з церквою. Необхідно створити каталог найцінніших давніх ікон, які перебувають у парохіяльних храмах, вивчити можливість перенесення цих ікон у церковні музеї.

«Якщо церква стоїть пусткою, вона може стати музеєм, у якому, наприклад, розповідатимуть про історію села, вивезених у Сибір українців, про жертв тоталітарного режиму чи про героїчно загиблих воїнів УПА. Треба підготувати пропозиції щодо можливості створення в таких церквах-пустках громадських музеїв под опікою Церкви», — говорить у виступі п. Батенко.

Необхідно розглянути можливість перенесення церков, які не мають користувачів, до Музею народної архітектури та побуту в м. Львові та музеїв «Бойківщина» в м. Самборі і «Дрогобиччина» в м. Дрогобич. Саме таким шляхом пішла влада Закарпатської області, яка вирішила взяти під охорону більш як півсотні стародавніх дерев’яних церков, що є в регіоні. Голова Закарпатської обласної державної адміністрації запропонував перенести дерев’яні храми, які занепадають, до Ужгорода та Мукачевого, щоб зберегти старовинні пам’ятки архітектури і зробити їх доступними для туристів. Ужгородська міська рада вже ухвалила рішення про перенесення старої дерев’яної церкви із села Дешковиця Іршавського району Закарпаття до Ужгорода. Вирішено, що її встановлять у міському сквері біля Закарпатської облдержадміністрації.

Цікавий задум щодо збереження дерев’яних церков здійснили монахи Угорницького монастиря, що на Івано-Франківщині, які вирішили створити Музей дерев’яних церков. Місцеві священики запевняють, що вже через десять років тут постане Лавра старовинних храмів, звезених з усіх куточків України. В кожному з них правитиметься Служба Божа.

«Саме священики повинні, а навіть зобов’язані виховувати мирян, навчаючи їх, що торгівля церковними речами, живописом, іконами, хрестами є гріхом святотатства, бо всі ці речі посвячені, і їх місце тільки у храмах або винятково в церковних музеях, — говорить отець Севастіян. — Тому звертаюсь до всіх священиків і релігійних громад, щоб під час ремонту храмів усі застарілі чи непотрібні предмети церковного вжитку передавали в єпархіяльне управління, де мають бути приготовані спеціяльні приміщення для їх зберігання. Монастир монахів Студитів звертався неодноразово і до міського, і до обласного управління культури, щоб влада виділила у Львові будівлю для влаштування музею іконописних пам’яток та сакральної утварі, зібраних монахами-студитами кількістю вже понад 4 тис. експонатів».

На основі доповідей п. Тараса Батенка та єрм. студита д-ра Севастіяна Дмитруха підготував Петро Дідула

Лист до редакції

Пошанувати старушку

У березні 2006 р. я став свідком розмови двох жінок із Жидачівського району, які, як то зазвичай буває, в поїзді обговорювали наболіле. Жінки обговорювали найгарячішу подію тижневої давности з життя їхнього села: згоріла дерев’яна церква, в якій обидві були хрещені, і біля якої поховані також хрещені в цій церкві їхні батьки і предки.

Два роки перед пожежею в селі закінчили будівництво нової цегляної церкви. Віддаль між старою і новою сягала близько трьох кілометрів. Старші люди, які жили неподалік дерев’яної церкви, просили священика служити в ній бодай раз на місяць. Молодь з усього села зазвичай ходила до нової святині. Тому на щораз рідші богослужіння в старій церкві приходили лише старші жінки та чоловіки, яким не під силу було долати довгу віддаль до нового храму. Останніх пів року в старій церкві богослужіннь не відбувалося і завжди з однією й тою ж відмовкою: «Отець не вспівають, бо мають ще одну парохію».

Церква згоріла: питання богослужінь у старій церкві само собою відпало. Запам’яталася фраза однієї співрозмовниці: «Маємо дуже доброго отця, ще б коби нашу старушку пошанував».

Думаю, що в слово «старушка» жінка помістила і згорілу дерев’яну церкву, і життя її подруг, родичів, знайомих, що добігають свого земного кінця, і життя її самої.

Дмитро Улянчин, Львів

Підпал храму на Київщині

Підпалом завершилася ініціятива греко-католиків із с. Нові Безрадичі (Обухівський р-н Київської обл.) спорудити для потреб громади саме дерев’яну церковцю. 27 грудня 2006 р. вночі ще не завершена будівля церкви згоріла дотла.

Ігумен Василіянського монастиря о. Василь Тучапець переконаний у тому, що це був навмисний підпал. «Не було прецеденту, який би вказував на якесь міжконфесійне напруження у селі, — говорить о. Василь. — Тому для нас цей підпал став справжньою несподіванкою».

У Нових Безрадичах і в навколишніх селах проживають вихідці зі західних регіонів України. Саме вони і виступили ініціяторами та жертводавцями нового храму. Громадою греко-католиків заопікувалися отці-василіяни, які відкрили в селі дочірній монастир. Майстрів для спорудження Церкви громада запросила із Коломиї.

«Це зробили або справді зловмисники, які хотіли затерти сліди злочину, або члени Церкви, яка вчить людей ненависти. Мені ця вістка дуже болюча не тільки через матеріяльні втрати, але також через усвідомлення того, що палії зробили великий гріх супроти любови ближнього», — сказав у своєму коментарі Патріярх Любомир.

Після підпалу громада греко-католиків Нових Безрадичів постановила й далі працювати над спорудженням храму, але вже на цей раз кам’яного. Сьогодні на Київщині діє ще три греко-католицькі громади: в Білій Церкві, Фастові та Вишгороді.

На основі інформації Департаменту інформації УГКЦ

Поділитися: