Університетська програма «Inter Cordia» (лат: «Між серцями»), за якою до України вже третій рік поспіль приїжджають студенти з різних університетів Канади, є своєрідною напрямною, яка дозволяє краще зрозуміти досвід університетів інших країн у пошуку відповіді на питання: Як не затратити університет як місце фахового вишколу і придбати його як середовище духовної формації особистості? Співорганізатором цієї програми в Україні є Центр «Емаус» при УКУ. В межах програми «Інтер Кордія» студенти різних університетів Канади задіяні до різноманітних соціальних проектів у кількох країнах Африки, Азії, Східної Європи. Скажімо, в Україні вони вже третій рік поспіль працюють у майстернях організації «Віра і світло» з особами, що мають фізичні та розумові вади. До редакції журналу завітав директор цієї програми Джо Ворстерменс.
— Як постала ідея програми «Інтер Кордія»?
— У 1996 році, коли Сербія намагалася приєднати Косово. В цей тривожний час Жан Ванье — засновник мережі спільнот «Ларш» — зустрівся з професором Жілє, який висловив думку, що якщо б 50 тисяч студентів з різних країн світу з’їхалися до столиці Косово Пріштіни і просто стояли б на вулицях цього міста, то Сербія не пішла б далі у своїх завойовницьких планах. Ця ідея дуже зацікавила Жана Ваньє, а власне те, що молоді люди, студенти університетів, можуть стати творцями миру на землі. Жан Ваньє і професор Жілє почали розвивати спеціальну університетську програму, мета якої полягала в тому, щоб вияснити для молодих людей, що означає бути творцем миру в сучасному світі. В межах цієї програми студенти їдуть до тих країн світу, де продовжуються конфлікти, де панує бідність, корупція, з тим, щоб набути досвіду життя з людьми, які перебувають у складних життєвих обставинах. І тут, очевидно, головна ціль полягає не в тому, щоб допомогти потребуючим, а щоб студенти змогли від них навчитися, щоб через безпосередній контакт з ними вони отримали реальну картину світу, відповідно, щоб вони могли краще віднайти своє місце у цьому світі. Через п’ять-шість років Жан Ваньє запропонував впровадити цю програму в Канаді. Ми розповіли нашу ідею кільком президентам університетів і вони були в захопленні. Врешті-решт п’ять років тому ми започаткували її у двох дуже маленьких університетах із 10-ма студентами.
— Започаткований вами курс мав релігійний вимір?
— Навчальні програми в Канаді не базуються на релігійному ґрунті. Отож ми повинні були інтерпретувати бачення Жана Ваньє та «Ляршу», знайти шлях та мову, котрою говорити, не використовуючи релігійну лексику. Професори викладали курс про те, чому у світі є несправедливість, страждання, чому політика породжує несправедливість тощо. Студенти вивчають історію та сучасність тої країни, до якої вони планують їхати.
— Програма «Інтер Кордія» співпрацює безпосередньо зі спільнотами «Лярш-Ковчег»?
— Більшість студентів Інтеркордії не мають відношення до Ляршу. Так є лише в Україні. Програму «Інтер Кордія» і Лярш пов’язує їх засновник — Жан Ваньє. Але спосіб, в який вони діють, дуже різний. Ми маємо студентів, які вчать дітей англійської мови в маленькому селі в Гані. Але факт їхніх викладів не є найважливішим, найважливішим є розуміння життя в цій частині світу, розуміння їх традицій. Вони не можуть просто перебувати в місті й нічого не робити, тому ми шукаємо невеликі проекти для їхньої праці. Викладання англійської в школі в Гані, праця у клініці інфікованих на ВІЛ-СНІД, робота з дітьми на вулицях Нікарагуа, всюди, куди вони їдуть, вони працювати з місцевими людьми.
— Яким чином студенти, які беруть участь у програмі, використовують здобутий досвід?
— Ця програма допомагає студентам змінити серце. Це дуже важливо, оскільки ми живемо у світі, де провідними принципами залишаються гроші, вплив, влада. Нормально наші серця формуються таким чином, що ми не є щедрими, не є терплячими, ми не знаємо багато про життя інших людей, ми зосереджені на собі і своєму світикові. Майже всі студенти, які задіяні у програмі, походять із середнього класу Канади: вони освічені, мудрі, з добрих сімей, але якщо ти хочеш бути цілісною особистістю, ти повинен розуміти, як живе інша, насправді більша частина світу. Бути доброю людиною у світі — означає вчитися бути співчутливим.
У Торонто є багато бездомних. Вони простягають руку і просять у мене грошей, їх життя дуже-дуже складне. Якщо я просто пройду повз них і скажу: «Зле!» моє серце залишається малим і закритим. Якщо я гляну на цю особу і скажу: «Це не його вина». Як можна побачити в цій особі людину, яка страждає? Як можна поєднати наше життя з його життям? Це означає сказати: «Я хочу поєднати своє життя з твоїм». Ми беремо наших студентів і намагаємось витягти їх з того, що, здавалося б, є нормальним і зручним — дестабілізувати звиклі для них речі. У Канаді дуже легко жити приватним життям і не бачити тих, хто страждає. Деякі з наших студентів повертаються з незначними змінами, але для деяких цей досвід відіграє визначальну роль. Іноді наші студенти навіть змінюють свої факультети, наприклад, спершу вони хотіли працювати в банку, а потім захотіли працювати в лікарні, у них з’являєються нові плани на життя.
— Чи всі охочі можуть взяти участь у програмі?
— Особа повинна бути до певної міри зрілою. Я завжди запитую: чому особа хоче взяти участь у програмі? І якщо особа виявляє бажання піддатися реальним випробовуванням, ризику, потрапити туди, де немає великих зручностей, то це власне та особа, яка відповідає нашій програмі.
— Чи важко переконувати різні Університети Канади в тому, щоб вони давали дозвіл на впровадження саме такої доволі неординарної програми?
— Важко переконувати університети в тому, що це є справжнє навчання. Університети зазвичай впевнені, що навчання відбувається тільки з книжкою, на лекції, через написання екзаменаційної чи дипломної праці. Важко переконати провід університетів, що жити з кимось — це також надзвичайно важливий досвід: адже він спонукає справді дуже глибоко задуматися і рефлектувати над реаліями життя. Для університетів такий характер думання переважно неприйнятний. Навіть у Канаді переконувати університети зараховувати окремий кредит за участь у програмі «Інтер Кордія» доволі складно. В інших країнах це дається ще важче. Я був би в захопленні, якби ми, скажімо, знайшли кілька студентів з УКУ, які б приїхали до Канади з тим, щоб працювати, наприклад, з нашими бездомними. Це, зокрема, дало б студентам з України іншу перспективу нашої країни. Канада — гарна країна, але ми також маємо багато духовних та фізичних проблем. Ми маємо стільки достатку, що перестаємо бути людьми. Це є наше страждання.
— Розкажіть кілька історій із життя студентів, які брали участь у цій програмі.
— У нас була одна студентка, яка провела літо в Гондурасі і вона працювала з малими дітьми, які жили на вулицях міста. Вона жила в бідній багатодітній родині, де була лише матір. Батько їх покинув. У них було дійсно дуже багато проблем. На початку їй було дуже-дуже важко там жити. Вона була переповнена проблемами, насильством. Спершу вона бачила тільки бідність, насильство, агресію дітей на вулиці і т. д., але поволі вона почала досвідчувати також велику щедрість бідних людей, які там жили. Господиня бідної сім’ї, в якій вона жила, щодня, повертаючись додому, купувала їй маленьку квіточку, щоб сказати: ми щасливі, що ти є з ними, що є частиною нашої сім’ї.
Коли вона приїхала до Канади, то сказала: «Я прийшла до розуміння: ті, що мають мало, є часто щедріші, аніж ті з нас, котрі мають все». Щедрість не приходить з достатку, справжня щедрість приходить від того, чого не маєш. Ця студентка не була релігійною особою. І я пояснив їй, що це є аналог євангельської притчі про бідну вдову. Відтоді вона переосмислила своє ставлення до релігії. Релігійність для цієї дівчини спершу асоціювалася виключно з пишним священичим убранням, великою церквою, незрозумілими обрядами. Вона не хотіла бути частиною всього цього. Але несподівано для себе вона зрозуміла, що релігія – це насамперед зустріч з людьми, переживання досвіду зустрічі, все глибше і глибше усвідомлення того, як через інших людей Бог працює в нашому житті. Коли студенти переживають такого роду досвід, я захоплений. Адже це і є, власне, справжнє навчання.
— Яка перспектива продовжувати цю програму в Україні?
— Цього року у програмі взяло участь 40 студентів, з них семеро перебуває в Україні. Могло бути і більше. Однак складно вивилося знайти достатню кількість сімей, які б погодилися прийняти учасників програми у свої сім’ї на червень-липень. Бо насправді найважливішим тут є досвід сім’ї, яка їх приймає.
Якщо хтось зацікавився ідеєю програми «Інтер Кордія» і захоче її впроваджувати у своїх університетах, просимо безпосередньо контактувати з проф. Джо Ворстерменсом (ел. пошта:joevor@intercordiacanada.org).
Розмовляв Петро Дідула
