Вікно у світ монашої друкарні: новий каталог видань Унівського монастиря

Огляд видання:

Заболотна Наталія Валентинівна. Видання друкарні Унівського Успенського монастиря у фондах Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського: дослідження. Науковий каталог; відповідальний редактор Наталія Петрівна Бондар; НАН України, Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського, Інститут книгознавства. – Київ: НБУВ, 2024. – 344 с. – ISBN – ISBN 978-617-14-0270-6 (друк.). – 978-617-14-0271-3 (електрон.).

Каталог видань, надрукованих в Унівському монастирі Успіння Пресвятої Богородиці між 1648 й 1765 роками, які зберігаються у фондах Національної бібліотеки України імені Володимира Вернадського (НБУВ), тепер можна переглянути на сайті згаданої бібліотеки¹. Книга датована 2024 роком, але паперовий варіант дійшов до читача восени 2025-го. Авторка Наталія Заболотна – старша наукова співробітниця Відділу стародруків та рідкісних видань Інституту книгознавства НБУВ – працювала над утіленням цього проєкту впродовж 10 років.

Видання складається зі вступної студії «Друкарська спадщина Унівського Успенського монастиря: загальний огляд» (с. 3–50), у якій в 10 параграфах дуже структуровано описані основні віхи історії Унівського монастиря, його друкарні, різні характеристики видань, їх побутування, принципи побудови каталогу, засади опису видань і примірників тощо. Далі у виданні розміщений каталог (с. 51–314), а потім додатки (с. 315–338).

Огляд почнемо з окреслення ширшого контексту появи цього видання, щоб зрозуміти його місце у тривалій праці над вивченням книжкової спадщини. Відтак звернемося до змісту самого каталогу унівських стародруків. Зупинимося на двох основних методологічних характеристиках, що визначають наукову структуру і підхід авторки. І на завершення перейдемо до розгляду евристичного потенціалу каталогу, передусім для істориків.

Як повідомляють у Відділі стародруків та рідкісних видань НБУВ, роботу з опрацювання унівських стародруків Наталія Заболотна розпочала, уже попередньо долучившись до підготовки опису видань Почаївського василіянського монастиря Успіння Пресвятої Богородиці, який очолював Роман Кисельов (каталог почаївських видань також нещодавно вийшов друком в УКУ). Відтак як органічне продовження праці за цим напрямком авторка ініціювала дослідження унівської і супрасльської книжкової спадщини. Як бачимо, мовиться не про одиничне видання, а про частину широкої багаторічної програми досліджень спадщини василіянських друкарень (Почаїв, Супрасль, Унів), що систематично триває у НБУВ. І справді, Наталія Заболотна тричі в аналізованому каталозі (с. 22, 27, 39) анонсує видання альбому-каталогу художнього оздоблення унівських стародруків із фондів НБУВ. Натомість завідувачка Відділу стародруків та рідкісних видань Інституту книгознавства НБУВ Наталія Бондар повідомила, що Наталія Заболотна завершила ще й опис видань Супрасльського василіянського монастиря, який запланували до друку на 2026 рік. Тепер звернемося до огляду змісту самого каталогу унівських стародруків.

Варто пояснити, що Наталія Заболотна описує не всі відомі видання і примірними Унівської друкарні, а саме ті, що перебувають у фондах НБУВ: загалом відомі 52 унівські видання, з яких 20 – у бібліотеці й каталозі. Списки як перших, так і других вміщені у представленому каталозі на сторінках 315–318. Зазначимо, що завдяки ретельним пошукам дослідниці вдалося виявити невідомі досі унівські видання. Перше з них – «грамота-послання» (пастирське послання. – Авт.) єпископа Варлаама Шептицького 1712 року. Впровадження його до наукового обігу (с. 4–5, 40, 88–89) дозволяє частково усунути білу пляму в діяльності друкарні 1699–1732 років. Наступні нововідкриті видання Унівської монастирської друкарні – Псалтир 1678 року (с. 6, 54–77) і контрафактні Требники 1739–1744 років. (с. 6, 253–276).

Тепер перейдемо до розгляду базових методологічних характеристик видання. Перша з них – строгий академізм і міждисциплінарність опису й аналізу стародруків з огляду на історико-книгознавчі, текстологічні й мистецтвознавчі підходи. Це означає, що текст каталогу враховує різні сторони аналізованої спадщини і водночас містить належні методи та способи їх опису й пояснення. Опис усіх 20 видань Унівської друкарні і кожного 141 примірника цих видань з фондів НБУВ Наталія Заболотна здійснила належним чином (структуровано й докладно) разом із провенієнціями та маргіналіями. Орієнтацію читача у виданні та зібраному матеріалі полегшують додатки: Алфавітний список унівських видань НБУВ (с. 315); Список видань Друкарні Унівського Успенського монастиря XVII–XVIII ст. (с. 315); Іменний покажчик за провенієнціями (с. 319); Покажчик географічних назв за провенієнціями (с. 322); Покажчик ідентифікованих давніх книгозбірень (с. 324); Склад конволютів за хронологією виходу (першого) з унівських алігатів (с. 326); Бібліографія (с. 330); Список скорочень бібліографічних джерел (с. 333); Список скорочень (с. 334). Ілюстрацій у виданні лише 11 (с. 335–338). Проте, з огляду на анонсований альбом-каталог художнього оформлення унівських видань, стає зрозуміло, що таке рішення виправдане.

Другою важливою характеристикою є системний, компаративний підхід авторки каталогу до вивчення унівського книгодрукування. Різні процеси й характеристики з його історії Наталія Заболотна послідовно відзначає і пояснює, порівнюючи з такими самими почаївськими і супрасльськими (напр. с. 5, 16, 17, 18, 20, 21, 22, 24, 25, 26, 31, 49). Зайвим буде пояснювати, наскільки це збагачує потенціал каталогу.

Дуже виграшним у виданні, на мою думку, є те, що Наталія Заболотна не ізолює, а тим більше не протиставляє доунійний та унійний періоди історії Унівського монастиря, історії книгодрукування в цій чернечій обителі: не відділяє ранньомодерну Русь від Русі, а показує цю ранньомодерну різнорідну Русь у динаміці. Справді, дослідниця показує історію монастиря і книгодрукування в ньому як ланки єдиного процесу. Що логічно, адже в Уневі, як і в Почаєві та багатьох інших монастирях історичної Київської митрополії, перехід до унії відбувся не через заміну ченців², а шляхом переходу вже наявних монаших спільнот до унії: зміна юрисдикційної належності тієї чи іншої обителі у цих трансформаційних процесах не означала зміни її персонального складу. Отже, унівська книжкова спадщина у формі, поданій у каталозі, чітко корелює з історією самого монастиря (чернечої спільноти) та всієї Львівської єпархії.

Маю на увазі те, що як доунійну, так і унійну друкарню вела у другій і третій чвертях XVII століття одна й та сама спільнота, одні й ті самі люди: і це вони – спершу до-, а відтак унійні. Але в цьому випадку постає потреба виділяти в історії Унівського монастиря, як і тамтешнього книгодрукування, не рубіжний рік переходу в унію, як пише Наталія Заболотна, а окремий перехідний етап. І почався він у історїї Львівської єпархії якщо не з обрання в 1667 році та свячення в 1668-му Львівського єпископа Йосифа Шумлянського, то вже точно за кілька років до складення ним у 1677 році католицького визнання віри.

Тому кращого розуміння спадщини Унева читачеві каталогу додасть врахування того, що єпископ Йосиф Шумлянський, який, як було сказано, склав католицьке визнання віри (спершу 7 вересня 1677 року, а повторно – 26 березня 1681-го), аж до 1700 року був ще публічно неунійним, бо в його єпархії були сили, які обіцяли здати єпископа московському царю у випадку проголошення унії. Аналогічно проходив цей етап унівський архимандрит Варлаам Шептицький, який склав католицьке визнання віри 27 березня 1681 року, наступного дня після свого єпископа Йосифа Шумлянського³. Шумлянський і Шептицький – однодумці. По смерті першого з них 1708 року другий замінив його на львівській єпископській катедрі. У світлі сказаного ще цікавішими, такими, що спонукають до подальшого пошуку, є спостереження авторки каталогу щодо зростання частки видань Унівської друкарні книжною українською мовою з переходом обителі до унії:

«Хоча об’єктивно порівняти православний та унійний періоди і історії Унівської друкарні складно через часову неспівмірність […], як показує наведена статистика, за унії зросла питома вага видань книжною українською мовою (понад третину продукції проти близько шостої частини у православному періоді). Це може бути пояснено активним зверненням василіян до української мови у виданнях як складової їхньої духовно-просвітницької місії» (с. 11).

Зіставивши цю інформацію з даними про перехідний період (коли Йосиф Шумлянський, а відтак Варлаам Шептицький уже були унійними, але ще публічно не проголосили цього), бачимо, що Унівська друкарня народилася й розвивалася у надзвичайно цікавий історичний період транзиту Львівської єпархії в унійну Церкву. Це не могло не позначитися як на особливостях її продукції, так і на асортименті її видань. На вибір останніх впливала й конфесійна належність друкарів.

Для прикладу, Наталія Заболотна справедливо зазначає, що після того, як монастир 1681 року став унійним і: «Зміна конфесії до певної міри знайшла своє відображення у видавничому репертуарі: з праць авторів відтоді було надруковано тільки книги Кирила Транквіліона Ставровецького, що також був ігуменом Унівського, тоді православного, монастиря (мова про «Зерцало богословії» 1692 р. та Євангеіє учиnельне 1696 р.) Очевидно, така прихильність унійних друкарень (наприклад, також Почаївської) до спадку виданого проповідника може бути пояснена тим, що Кирило Транквіліон Ставровецький перейшов до унії» (с. 4).

В унійну Церкву Ставровецький перейшов 1626 року. І унійна Церква дійсно сприймала його за свого – як людину, яка свідомо, за власним рішенням ввійшла до цієї Церкви та до кінця свого життя 1646 року в Чернігові відстоювала власну позицію. Також можна зауважити, що низку унійних, католицьких рис зацікавлений дослідник знайде і в таких унівських виданнях, як «Зерцало до прейзреня і латвійшаго зрозуменя віри святой» Львівського єпископа Йосифа Шумлянського 1680 року (публічно унійний з 1700-го), та «Катихизис альбо наука христіанская…» Перемиського єпископа Інокентія Винницького 1685 року (публічно унійний з 1691-го).

Зрозуміло, що Наталія Заболотна, готуючи свій каталог, зосереджувала увагу передусім на описі видань, а вже моєю метою було показати тут евристичний потенціал опублікованого дослідницею матеріалу для використання у подальших студіях, зокрема щодо такого важливого й водночас делікатного питання, як зміни та розвиток ідентичностей, особливо релігійних. Фактом є те, що якраз продукція унівської друкарні містить багатий і цікавий матеріал для науковця.

Володимир Мороз

1. Видання можна завантажити за посиланням: http://irbis-nbuv.gov.ua/everlib/item/er-0005036.
2. Про ці уявні вигнання любили писати ще російські автори царських часів, вигадуючи розмаїті «гоніння уніатів» і навіть унійних василіян записуючи до «стійких православних» нерідко лише тому, що котрийсь єромонах просто мав бороду. Аналіз перехідного етапу історії Почаївського монастиря до унії див.: Олександр Булига. Етапи інкорпорації Почаївського монастиря в Унійну Церкву: витоки, специфіка, наслідки // Почаївський феномен: василіянський монастир Успіння Пресвятої Богородиці в історії та культурі України. Збірник матеріалів міжнародної наукової конференції, яка відбулася в Зарваниці 29–30 вересня 2023 року з нагоди 250-ліття коронації папськими коронами Почаївської ікони Божої Матері з Ісусом [= Записки Чину святого Василія Великого, Серія 2, Секція 2, т. 16 (22)]. Рим – Львів : Місіонер, 2024, с. 99–99; Володимир Мороз. Шлях Почаївського монастиря в Унійну Церкву наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст.: передумови, обставини та історія прийняття рішення 1712 року // Там само, с. 100–121.
3. Про перипетії проголошення унії у Львівській, Перемиській та Мукачівській єпархіях див. мою статтю: Володимир Мороз. Єпископські свячення Інокентія Винницького в Галичі 1680 року: історична подія в контексті «нової унії» і взаємин Львівської, Перемиської та Мукачівської єпархії // Галич, вип. 8. Івано-Франківськ 2023, с. 130–174.

Поділитися: