«У нелегкий час відродилася наша Державність…» Ці слова Четвертого універсалу неначе висять над нами важким пророцтвом від початку дев’ятдесятих років. І сьогодні, в метушні втішних та смутних вісток про долю й недолю нашого державобудівництва, ми часто не завважуємо, скільки позитиву маємо, як у нас відбувається те, що ще недавно було тільки «побожним бажанням» кожного щирого українця.
Погляньмо, як оживилася й розвивається ідея об’єднання всіх українських Церков святоволодимирівського хрещення в одну помісну Українську Церкву. Чуємо-бо щораз більше про взаємну пошану й допомогу Церков, про спільні молитовні виступи й звернення до вірних. А на місцевому рівні бачимо численні спільні моління, прилюдні виступи представників усіх наших Церков, які влаштовуються за ініціативою та волею народу. І не може бути по-іншому. Це ж ідея ще Митрополита Київського Петра Могили, яка воскресла в часи визвольних змагань і яку опісля поширював Митрополит Андрей Шептицький. Це ідея великого Митрополита-мученика Василя Липківського, Митрополита Мстислава Скрипника, Патріарха- Ісповідника Йосифа Сліпого.
У такій позитивній атмосфері видається дуже доцільним шукати схожих думок і в давніших, історичних уже поглядах на цю велику й справді важливу справу. Серед прабатьківських джерел натрапляємо на історично-літературознавчу працю, цікаву й сьогодні своєю тематикою і генезою. Це магістерська праця Івана Мухина, емеритованого голови Департаменту спеціальної книгозбірні Слов’янського відділу при Манітобському університеті у Вінніпегу (Канада), відомого громадського діяча й публіциста. Він опрацював тему ставлення російсько-українського письменника Володимира Короленка (1853-1921) до справи ліквідації царським московським режимом Унії з Римом в середині та наприкінці ХІХ століття.
Доля судила Короленкові народитися сином польки, шляхтянки, римо-католички та батька з козацького старшинського роду, але, відповідно до тодішніх обставин, вірного чиновника судді царського московського режиму. Проте був він людиною чесною й толерантною до трьох віровизнань: римо-католицького, православного й греко-католицького.
Народився Володимир Короленко у Житомирі на Волині й прожив велику частину свого життя в Україні. […] Він щиро шанував творчість Тараса Шевченка й тільки в пізніші роки захопили його модні тоді в Росії інтернаціональні та соціальні питання. Водночас він підтримував постійні зв’язки з такими визначними українцями як Сергій Єфремов, Павло Житецький, Христина Алчевська чи Олександер Лотоцький. Хоч не писав українською, бо вважав, що не знає цієї мови на рівні літературної творчості, проте, будучи вродженим гуманістом, мав відвагу вродженим гуманістом, мав відвагу у своїх творах боронити справу всіх покривджених, зокрема національних меншин у московській «тюрмі народів». […] Приділив він, сам православний, особливу увагу й українській унійній Церкві та її вірним, яких кривдили й жорстоко переслідували як царсько-московський уряд, так і офіційне державне православ’я.
… Як відомо, від часів Берестейської унії 1596 року аж до розподілу Польщі (1771-1795) вся Правобережна Україна, Білорусь та Литва визнавали злуку з Апостольським Престолом, залишаючись православними у своїх обрядах та правах. Оскільки ж у Російській імперії ще від часів цариці Катерини визнавали тільки державне православ’я, царський уряд спільно з Московською Церквою застосовував особливо жорстокі засоби задля «возз’єднання» з цією Церквою «уніятів» Литви, Білорусі, а також Правобережної України у 1839-40-х роках і на Холмщині та Підляшші в половині 1860-х років. Як доводять документи, це «возз’єднання» не було добровільним, хоч саме таким
його офіційно представляли.
Унія була релігією народу на цих землях вже більше ніж два століття, стала в його очах традиційною та благочесною, а водночас була й національною ознакою для кількох поколінь. Тому й царські переслідування натрапляли на особливо сильний спротив «упорствующих уніятов». …Не хотіли вони приймати за ніяких умов ні московського «цареслав’я», ні чужого їм польського римо-католицизму… Оцим і зворушила доля тодішніх жертв царського режиму чутливу душу Короленка: І він присвятив їм немалу частину своїх літературних набутків. Серед них — такі глибоко трагічні шедеври, як «В поганому товаристві» (про поневіряння бездомних «упорствующих уніятов» на рідній землі), «Государеві візники» (про долю уніятів, засланих на Сибір на найважчі й найпринизливіші роботи), «Без язика» (про поневіряння уніята-емігранта в Америці).
Та ж турбота про вселюдську справедливість була підґрунтям статей Короленка «Про заслання Митрополита Шептицького» (після окупації Галичини московськими військами 1914 року) та особливо вичерпного й відважного, як на ті часи, його трактату «Віра батьків», який надрукували аж 1916 року в Петербурзі…
Саме цей твір ожив через більш ніж півстоліття після смерті автора та кошмарів двох всесвітніх воєн. Звернув на нього увагу діаспорянин, православний український патріот Іван Мухин, який обрав темою своєї магістерської праці саме дослідження творів Короленка, пов’язаних із переслідуванням Унії у царській Росії. З допомогою дружини Галини зібрав він багато матеріалу до цієї теми, опрацював його надзвичайно старанно і об’єктивно. Під заголовком «За віру батьків» ця магістерська праця, яку критики оцінювали на рівні докторської, з’явилася 1976 року як перше видання американської філії Українського Католицького Університету в Римі, за благословення Патріарха УГКЦ Кир Йосифа Сліпого, під редакцією та зі вступною статтею голови Філії проф. Василя Маркуся. […] У додатку — переклади українською мовою Короленкових творів «Віра батьків» та «Ув’язнення Митрополита Шептицького» як дуже доцільне доповнення для кращого розуміння згадуваних у праці подій, а також стаття співробітника В. Короленка Сергія Мельгунова «Історія возз’єднання уніятів в Росії». Переклади з російської мови здійснив сам І. Мухін, докладаючи особливих зусиль, щоби «передати не лиш зміст, але й підтекст-духа цих писань».
Праця зорганізована професійно й сумлінно, з обширними примітками до кожного розділу… У книжку входить бібліографія творів і видань В. Короленка — оригінальних і в перекладах українською англійською мовами, список праць різних авторів про творчість В. Короленка, а також окремий перелік його творів на українську тематику взагалі…
Не диво, що така сумлінна та об’єктивна праця отримала низку дуже схвальних рецензій: проф. В. Жили в журналі «Поступ», ред. Миколи Галіва в «Патріярхаті», П. Баб’яка, д-ра М. Мандрика тощо. Як ми вже згадували, сьогоднішні обставини особливо сприяють тому, щоб цією книжкою знов зацікавилися і наші й, по змозі, чужо- земні церковні та культурні, а то й політичні кола. За 32 роки від першої появи невеликий її наклад вже давно розійшовся, переважно по університетах. Але події у нашому церковному й громадському житті вимагають, щоб цю цінну працю перевидати та зробити наново вагомим голосом, переконливим стимулом до ще наполегливіших змагань за порозумінння й зближення Церков святоволодимирового хрещення в одній, нарешті соборній Державі!
