Висновки та пропозиції Конгресу богословів УГКЦ «Євхаристійне сопричастя виклик традиції та сучасності для традиційних Церков», скликаного Українським Богословським Науковим Товариством у Львові 2-4 січня 2007 р.Б.

Розглянувши важливу для життя Христової Церкви тему євхаристійного сопричастя з огляду на сучасний стан конфесійної розділеності Церков Володимирового хрещення в Україні, Конгрес богословів Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) представляє свої висновки та пропозиції про можливості відновлення між Церквами Володимирового хрещення євхаристійного сопричастя.

1. ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

1.1 Ідентичність та історична доля Христової Церкви в Україні зумовлені прийняттям 988 року князем Володимиром Великим християнства в його східному (візантійському) обряді як державної релігії Київської Русі та утворенням єдиної єрархічної структури для всіх східних слов’ян — Київської митрополії. Будучи складовою частиною Царгородського Патріярхату й щедро черпаючи з богословських, літургійних, канонічних і духовних джерел візантійського Сходу, Київська Церква перебувала тоді в сопричасній єдності з латинським Заходом. Упродовж кількох наступних століть вона залишалася відкритою до взаємин із західними сусідами і рідко входила в пряме протистояння між Царгородом і Римом, яке згодом почали називати Великим церковним розколом.

1.2 Із втратою державної самостійності та поширенням в українських землях влади сусідніх католицьких держав і латинських церковних структур руська єрархія часто ініціювала або активно підтримувала зусилля, спрямовані на відновлення вселенської християнської єдности. Післанці з Русі брали участь у соборах Західної Церкви в Ліоні (1245) та Констанці (1418); позитивно було сприйнято в українських землях Флорентійську унію (1439), одним із творців якої був київський митрополит Ісидор; контакти з Римським Апостольським Престолом підтримували його наступники — Григорій, Мисаїл і Йосиф Болгаринович.

1.3 Наприкінці ХVІ ст. єпископат Київської митрополії, прагнучи вивести Церкву з глибокої внутрішньої кризи й реагуючи на виклики протестантської Реформації та посттридентського католицизму в Польсько-Литовській державі, прийняв соборне рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження традиційної східної обрядовості та власної церковної й етно-культурної самобутності. Отці Берестейської унії (1596) прагнули відновити сопричастя із латинським Заходом без розриву із рештою християнського Сходу, сподіваючись своїм кроком заохотити до поєднання «тих, що вагаються». Навіть незгоди в лоні самої Київської Церкви, викликані різним сприйняттям унії з Римом, не виключали пошуку шляхів «поєднання Русі з Руссю» навколо ідеї утворення єдиного Київського Патріярхату та його «подвійного сопричастя» з іншими патріярхатами Сходу і Заходу, яку обстоювали великі митрополити Петро Могила та Йосиф Велямин Рутський та до якої знову й знову поверталися предстоятелі УГКЦ у ХХ ст.

1.4 Проте зерна християнської згоди так і не дали бажаних сходів на ґрунті колишніх політичних протистоянь і релігійних упереджень, які провадили до дедалі виразнішого розмежування еклезіяльних структур, утвердження ексклюзивістичного мислення, деформації літурлійно-обрядової спадщини, примусових «навернень» і насильницьких «возз’єднань». Усі ці негативні явища, однак, не можуть заперечити Христової заповіді єдности, освяченої кров’ю мучеників, та викорінити зі свідомості українських християн історичну пам’ять про належність до однієї помісної церковної традиції, закликаючи нас сьогодні в незалежній і соборній Українській державі та всюди в світі, де живуть наші вірні, шукать практичних шляхів до відновлення втраченого сопричастя.

Тому пропонуємо:

1.5 Всіляко сприяти дослідженню минулого та популяризації наукових знань про історичну спадщину Київської Церкви, плекаючи відчуття спільної приналежності і взаємної відповідальности за її майбутнє.

1.6 Глибше студіювати та осмислювати колишні об’єднавчі ініціятиви та драматичний досвід мучеництва за «мир всього світу» як спільного терпіння за Христа й особливого пережиття спільности у вірі, застановляючись над прикладами євхаристійного єднання в умовах тоталітарного насилля над свободою сумління.

1.7 Інтенсивно розвивати інституційні зв’язки та особисті контакти між усіма спадкоємцями Володимирового Хрещення та сприяти їхній відкритості до взаємин із іншими центрами, спільнотами й вірними вселенського християнства, маючи на меті «з’єднання всіх» у одному Тілі й навколо одної Чаші.

2. ДОГМАТИЧНИЙ АСПЕКТ

2.1 Стоячи перед лицем викликів сьогодення, таких, як глобалізація, секуляризація, споживацька культура, гедоністичний світогляд та інші, ми визнаємо нашу відповідальність за свідчення Христового Євангелія сучасному світові. Наріжним каменем такого спільного свідчення є повна й видима єдність цілої Христової Церкви.

2.2 Визнаючи фундаментальну єдність віри головною передумовою євхаристійного сопричастя, ми виступаємо проти будь-якого релятивізму, індиферентизму чи компромісів у віровченні. Проте ми стверджуємо, що, незважаючи на окремі розбіжності богословських позицій, які існують між Православними й Католицькими Церквами (а особливо між Українською Греко-Католицькою Церквою і її православними сестрами в Україні — Українською Православною Церквою, Українською Православною Церквою Київського Патріярхату і Українською Автокефальною Православною Церквою), між ними існує фундаментальна єдність віри, що й уможливило частинне (на рівні окремих вірних) євхаристійне сопричастя між нашими Церквами, яке передбачене і рекомендоване ІІ Ватиканським Собором (Orientalium Ecclesiarum, 26-27, Unitatis Redintegratio, 15). Виходячи з цього, вбачаємо важливим найперше визнати, що питання євхаристійного сопричастя між Церквами Київської традиції є в основному дисциплінарно-канонічного, а не догматичного характеру.

2.3 Щоб це переконання про єдність віри стало очевиднішим, богословам треба глибше дослідити і переосмислити різницю між вірою Церкви і богословською інтерпретацією цієї віри, вказуючи, що єдність віри може існувати при її різних богословських вираженнях, як це було в цілій Церкві в епоху формулювання головних християнських догм Вселенськими соборами, або між Східною Візантійською і Західною Латинською Церквами в першому тисячолітті.

2.4 Ми проти використання Євхаристії як інструменту, першого кроку в екуменічних починаннях, але йдучи за ініціятивою наших владик, переконані, що насправді Євхаристія, яку однаково відправляють і в Православних, і в Католицьких Церквах, і «через яку єдність Церкви показується і звершується» (UR 2), є тим, що найсильніше єднає наші Церкви. Це вимагає виразнішого засвідчення в наших міжцерковних стосунках і тому, «щоб щораз більше плекати єдність з нез’єдиненими Східними Церквами» (UR 26), ми схильні сприяти поширенню наявного сопричастя, згідно з душпастирськими нормами ІІ Ватиканського Собору (UR 26).

2.5 Слід зауважити, що поширення євхаристійного сопричастя між нашими Церквами у цей перехідний час не порушує еклезіяльної ідентичности кожної з них, як і не вимагає структурного та юрисдикційного злиття Церков чи творення якоїсь третьої церковної структури. Саме євхаристійне сопричастя покаже й творитиме дальший шлях спільного росту до повного сопричастя.

2.6 Ми хочемо підкреслити, що спільність віри між нашими Церквами ґрунтується на спільності досвіду богочитання і духовного життя, в яких Київська Церква була єдиною до своїх поділів і залишається єдиною до сьогодні, незважаючи на розділення, спричинені людською гріховністю й політичною кон’юнктурою.

2.7 Ми свідомі того, що євхаристійне сопричастя не є справою, яку можна вирішувати односторонньо, але хочемо цими міркуваннями засвідчити, як ми розуміємо теперішній наш стан і яким бачимо подальший шлях. Нашим палким бажанням є те, щоб цим подальшим шляхом ми йшли разом.

2.8 Ми підтримуємо й визнаємо можливою спільною платформою для єдності наших Церков зразок сповідання віри архиєпископа Іллі Зогбі, прийнятий на засіданні Священного Синоду Мелхітської Греко-Католицької Церкви (20 липня — 4 серпня 1995 р.Б.):

«1. Вірую у все, що вчить східне православ’я. 2. Я є в сопричасті з єпископом Риму як з першим між єпископами в межах, визнаних східними Святими Отцями в першому тисячолітті перед поділом».

Хоч, як слушно заявили і католицькі, і православні єрархи, у своїй лаконічності це сповідання відкрите на двозначні інтерпретації і тому вимагатиме доповнення і уточнення, все-таки воно вказує той напрям, на якому слід шукати точку зустрічі правдивої православної віри й автентичного Петрового служіння у Церкві.

2.9 Ми, богослови УГКЦ, виявляємо своє прагнення працювати над поверненням нашої Церкви до витоків її традиції у богословській, духовній, літургійній, канонічній та інших царинах, де ця традиція частково була затрачена. Ми згодні визнати помилки минулого та втрати, спричинені різними культурно-історичними обставинами (зокрема т. зв. латинізацією), і заявляємо про свою відкритість до взаємних конструктивних зауважень, що можуть допомогти у відновленні та творчому переосмисленні нашої спільної спадщини.

2.10 Євхаристія є серцем Церкви, і тому ми усвідомлюємо, що такий важливий крок, як відновлення євхаристійного сопричастя, зачепить практично всі виміри церковного життя, і успіх самого починання залежатиме від приготування до нього загалу Божого люду.

3. ЛІТУРГІЙНИЙ АСПЕКТ

3.1 Літургійна традиція Церкви в різні способи показує, що Євхаристія є не тільки знаком звершеної єдности, а й дієвим знаком, який скріплює ту єдність, коли вона не цілком досконала.

3.2 Підставою такого розуміння Євхаристії є незаперечний факт, що, причащаючись у єдиному Христовому Тілі, ми стаємо одним тілом як з Христом, так і з усіма тими, хто кормляться тим же Тілом. Про це говорив св. Павло, коли вчив: «(тому, що споживаємо) один хліб, нас багато становить одне тіло, бо всі ми причащаємось в одному хлібі» (1 Кор 10:17). Молитву про єдність тих, хто причащаються, ми знаходимо майже в кожній ранній анафорі. В анафорі святого Василія Великого ми просимо: «Нас усіх, що від одного хліба і чаші причащаємось, з’єднай одне з одним на причастя єдиного Духа Святого».

3.3 Між божественним ідеалом і людською дійсністю існує віддаль не тільки у справі єдності Церкви, а й у її святості. Літургія нас вчить, що Причастя можна давати тільки святим («Будьмо уважні: Святеє святим!») і, парадоксально, вчить нас визнавати свою грішність перед Причастням не для того, щоб ми легковажили потребою бути святими, а щоб переконатись, що святість не від нас, а від Христа, яка дарується нам у Причасті («Єдин свят… Ісус Христос»), якщо ми визнаємо, що нам її бракує.

3.4 Коли єдність між християнами недосконала, це не мусить бути перешкодою до їхнього євхаристійного сопричастя, якщо вони прагнуть тієї єдности й готові визнати, що в них може бути таке, що для братів по вірі стало перешкодою до єдности. У Причасті Тіла Христового наша єдність, як і наша святість, стає досконалою, бо нам дарується святість Христова і єдність Христового Тіла. Втім, літургійна євхаристійна традиція часто стверджує, що ми взагалі недостойні Євхаристійного служіння і Причастя, але водночас вселяє в нас надію на допомогу Святого Духа у служінні Євхаристії.

3.5 Структура Літургії, яка передбачає виголошення Символу Віри перед анафорою, показує, що спільна віра є необхідною для звершення Євхаристії. Водночас вона вказує на те, що Нікейсько-Константинопольський Символ є достатнім висловом цієї спільності у вірі.

3.6 Одним із яскравих прикладів потреби перегляду канонічної заборони євхаристійного сопричастя між греко-католиками й православними є практика вділяти таїнство подружжя нареченим, що належать до різних конфесій: з одного боку, таїнство подружжя їх єднає у Христі в одне тіло, з іншого — розділяє відсутністю євхаристійного сопричастя між Церквами, з якими творять одне тіло.

3.7 Виразною потребою УГКЦ є те, щоб усе духовенство присвятило належну увагу основним питанням нашої богослужбової практики: з одного боку, потреба літургійної дисципліни задля обрядової одностайності, а з іншого, потреба глибшого осмислення нашої приналежности до Київської tradition, що спонукає до усунення невідповідних запозичень у нашій богослужбовій практиці.

3.8 Вагомим кроком наближення до євхаристійного сопричастя між греко-католиками й православними Київської традиції є вже існуюча практика спільних богослужінь у тих різних обставинах, які об’єднують вірних цих Церков: разом відправляють молебні, акафісти, благословення, освячення Йорданської води, вінчання, похорони, поминальні відправи, виставлення Плащаниці, організовують спільні паломництва до відпустових місць і т. п.

3.9 Для того, щоб сприяти наближенню до повного євхаристійного сопричастя між Церквами Київської традиції, вважаємо за доцільне продовжувати і розвивати таку практику спільних богослужінь та поручати парохам заохочувати вірних до більш свідомого євхаристійного життя, яке полягає не лише в поєднанні з Христом, але й в усвідомленні християнської єдности й відповідальности за тих, які з нами причащаються (чи в наших спільнотах, чи поза ними).

4. КАНОНІЧНИЙ АСПЕКТ

4.1 Ми обнадієні фактом, що на деякий час (16 грудня 1969 р.Б. — 29 червня 1986 р.Б.) між Російською Православною й Римо-Католицькою Церквами були зняті заборони про євхаристійну гостинність у рамках, окреслених ІІ Ватиканським Собором. Митрополит Нікодим, який очолював відділ зовнішніх церковних відносин Московського Патріархату, пояснив це тим, що «Православна і Римо-Католицька Церкви мають однакові вчення про Святі Таїнства і взаємно визнають дійсність Таїнств, які звершуються в них». Це рішення згодом не було відмінено, тільки постановлено «відклати його застосування», тому що «ця практика не розвинулась», і висловлено бажання узгодити це рішення з іншими Православними Церквами.

4.2 Ці факти ще раз засвідчують, що припинення євхаристійної гостинності між Православними й Католицькими Церквами має радше дисциплінарно-канонічний, ніж догматичний характер. Це сповнює оптимізмом щодо дії Святого Духа, який просвічуватиме наші Церкви і вказуватиме на час, коли можна буде знову відновити євхаристійну гостинність між ними. Така практика як виняток існує вже між Українською Греко-Католицькою Церквою і Українською Автокефальною Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріярхату, що зроджує надію на те, що євхаристійна гостинність Української Православної Церкви знову буде відновлена для всіх членів Церков Київського Хрещення.

4.3 У тому ж самому дусі потрібно Східним Церквам Римського Сопричастя усвідомити потребу перегляду або доповнення канону 702 Кодексу Канонів Східних Церков для того, щоб дозволити у виправданих випадках співслужити з православними пресвітерами, отримавши попередньо благословення правлячих архиєреїв, а також усунувши можливі непорозуміння вірних. Така зміна ґрунтується на тому, що стосовно Католицьких Церков не всі «некатолицькі священики або служителі» посідають той сам статус: найближчими до східних католиків у багатьох аспектах церковного передання є православні. Таке рішення уможливило Східним Католицьким Церквам, які перебувають у багатовіковому римському сопричасті, жити за принципами східної еклезіології.

4.4 Це питання своєю чергою вимагає перегляду низки інших дисциплінарних розпоряджень і канонів, які стосуються інших Святих Таїнств. Зокрема, виглядає актуальним питання, чи справді Таїнство Подружжя греко-католиків з православними можна по-богословському називати мішаним подружжям, а якщо ні, то який це буде мати наслідок для дотичних канонів ККСЦ.

5. ДУШПАСТИРСЬКИЙ АСПЕКТ

5.1 Необхідною підготовкою для Євхаристійного сопричастя між поділеними й відчуженими церковними спільнотами є можливість поступово пізнавати себе й взаємно зближуватись. Для цієї мети важливо осмислити й впроваджувати у практику різні спільні пасторальні, добродійні й соціяльні програми, через які ці спільноти зможуть дати перед світом спільне свідчення своєї віри, творячи між собою «Євхаристію життя» або «сопричастя життя». Для прикладу можна згадати:

• діла милосердя (такі, як міжконфесійні спільноти «Віра і світло»);
• спільна душпастирська праця з мішаними подружжями;
• проповідування гідности людського життя (напр., «Рух за життя»).

Спільна участь у таких програмах дасть можливість не тільки духовенству, а й вірним поділених спільнот реально творити та скріплювати духовну основу євхаристійного сопричастя.

5.2 Заохочуємо, щоб у тих місцевостях, де після конфліктної ситуації між греко-католиками й православними щодо вжитку храмів для богослужінь прийшло примирення й знайдено спільну мову, врочисто це підтвердити актом взаємного перепрошення й прощення, щоб інші громади, де такого примирення ще не відбулося, бачили, що все-таки можливо подолати ворожнечу заради спільного свідчення Христа.

6. ЕКУМЕНІЧНИЙ АСПЕКТ

6.1 До повного Євхаристійного сопричастя треба йти двома шляхами — богословським і богослужбовим — між якими немає взаємного заперечення.

6.2 Пропонуємо організовувати з богословами УГКЦ й Українськими Православними Церквами спільні богословські наради, конференції й робочі сесії для пізнання спільної віри й поглядів на богословські розбіжності й для засвоєння на терені Українських Церков як теоретичних здобутків ширших Змішаних богословських комісій, так і практичного досвіду наближення до повного сопричастя окремих церков, як от Мелхітської Греко-Католицької й Греко-Православної Церков Антіохійського Патріярхату.

6.3 Уважаємо, що сприятливий час для проведення подібних зібрань був би в першому тижні Великого Посту, в якому домінують теми покаяння, взаємного прощення і який завершується торжеством Православ’я. Пропонуємо проводити в час подібних зустрічей почергові Літургії, коли з благословення своїх єпископів на таку надзвичайну обставину і після визнання спільної віри, всі могли би приступати до Причастя (на Літургії Йоана Золотоустого чи Василія Великого), а Літургію Передосвячених Дарів представники духовенства могли би співслужити. Таким чином, дійсність нашої єдності в Євхаристії хоч і виняткова, але свідчила б, що існує вже богословська основа тої повної й видимої єдності, за яку змагаємось.

7. ПРОПОЗИЦІЇ НА РОЗГЛЯД СИНОДУ ЄПИСКОПІВ УГКЦ

Виходячи зі загального бажання сопричастя між Церквами Київської традиції, пропонуємо на розгляд Синоду Єпископів УГКЦ такі рішення:

1. З метою поглиблення євхаристійної свідомості в УГКЦ скликати Патріярший Собор, присвячений темі євхаристійного сопричастя з тим, щоб не лише богослови, а вся Церква (миряни, монашество та духовенство на чолі з своїми єрархами) змогли дорости до розуміння потреби відновлення pastoral сопричастя між поділеними гілками Київського християнства.
2. Дати благословення на створення повноважних робочих груп богословів УГКЦ для узгодження позиції нашої Церкви з проблемних питань богословського діялогу з метою подальшого обговорення цих питань у всеукраїнському міжцерковному (греко-католицько-православному) богословському діялозі.
3. Дати благословення богословам УГКЦ (УБНТ, УКУ та інших духовних навчальних закладів) почати активну працю над приготуванням Всеукраїнського міжконфесійного конгресу богословів традиційних Церков Володимирового хрещення для обговорення ідеї відновлення євхаристійного сопричастя.
4. Для розвитку літургійної практики, відповідної Київській традиції, переглянути рішення Синоду єпископів УГКЦ 1992 р.Б. про підтвердження літургійних постанов Замойського Синоду і поручити видання офіційних богослужбових книг, зорієнтованих на нашу приналежність до Київської традиції.
5. Звернути увагу відповідальним за вишкіл богословів, пресвітерів, катехитів та вірних на потребу формування євхаристійного благочестя у світлі сопричастя і єдності Церков.
6. Увести в Божественну Літургію прохання про євхаристійне сопричастя, підтримуючи ініціятиву правлячого єпископа Івано-Франківської єпархії владики Володимира Війтишина.

Від імени учасників Конгресу митр. прот. д-р Михайло Димид, голова Українського Богословського Наукового Товариства

Поділитися: