Відповідь на полемічну статтю о. Ігоря Пелехатого «По кому подзвін»
Найвідоміший символ російського мистецтва «Богатирі» цілком може стати символом добірки полемічних статей о. Ігоря Пелехатого. Росіян в картині Васнецова захоплює сила і краса трьох вершників, які стали на захист батьківщини, а читачів газети «Нова Зоря», припускаю, мало б захоплювати те, з якою переможною богатирською поставою редактор їх улюбленого часопису став на захист усієї Католицької Церкви, усієї католицької преси, усього правдиво Божого народу.
Усі ми, вихідці з дитинства, любимо перебувати під захистом. Парадоксально, але саме це і становить для нас найбільшу небезпеку. Ані нафтові родовища, ані газові сховища, ані поклади золота не дають такого великого зиску, як оте бажання людей бути захищеними за всяку ціну. Тому-то й такою запеклою є боротьба за цей образ незборимого захисника.
Взявши на приціл публікації в журналі «Патріярхат», отець Ігор Пелехатий прибрав собі образ захисника Католицької Церкви й усієї єпархіальної й монашої католицької преси. Прикро однак, що фаховий журналіст та ще й католицький священик допускається відвертої неправди в інтерпретації того, супроти чого нагострив свого полемічного списа. (Я більше ніж переконаний, абсолютна більшість читачів «Нової Зорі» моєї статті не читали). З його публікації виходить, що я своєю статтею зневажав усі єпархіальні, монаші видання, виявив погорду щодо них.
Автора, який пише про пернатих, не можна звинувачувати за те, що він нічого не сказав про парнокопитних. Це здається очевидним, але не для редактора найбільш популярного греко-католицького часопису. У моїй статті виключно йшлося про покликання УГКЦ виходити поза конфесійні межі традиційної греко-католицької читацької аудиторії. І в цьому наголосі не було ані крихти зневаги до редакторів, журналістів чи то читачів єпархіальних чи монаших видань, було лише нагадування про заклик Христа: «Йдіть і навчайте всі народи» (Мат. 28:19). У цьому контексті говорити про єпархіальну пресу, завдання якої — комунікувати внутрі Церкви, не було жодних підстав.
Але якщо вже мова за вовка, скажімо про вовка. Комунікація між різними середовищами в самій УГКЦ є надзвичайно важлива, а навіть більше — добре налагоджена внутріцерковна комунікація є запорукою того, що ми можемо і маємо що сказати назовні. Питання, чи ми маємо цю внутрішню комунікацію, чи маємо з чим вийти до невоцерковленого читача? Один із середників творення такої цілості в нашій Церкві — інформувати, обговорювати й аналізувати ті думки та ініціативи, які йдуть від Глави нашої Церкви, Синоду єпископів, новостворених патріарших структур.
Свого часу, ще задовго до цієї дискусії, я поставив собі за ціль переглянути єпархіальну пресу, зокрема газету «Нова зоря», власне з огляду на це покликання. Виявилося, що офіціоз Івано-Франківської єпархії в найкращому випадку інформує, рідко обговорює і зовсім не аналізує тих ініціатив Патріарха Любомира Гузара, Синоду Єпископів УГКЦ, які спрямовані на розбудову помісної Церкви в Україні, тих напрямних розвитку Церкви, які вимагають від нас більшої освіченості, відкритості до представників інших конфесій, зокрема православних, церковного розуміння суспільних процесів тощо. Провідні православні часописи в Україні аналізують ініціативи проводу нашої Церкви більше, ніж єпархіальний часопис «Нова Зоря». А це вже дійсно проблема. Бо де нема єдності навколо Глави Церкви, там нема повноцінного розвитку дарів цієї Церкви. Чи «може око руці сказати: “Ти мені непотрібна!” Чи голова ногам: “Ви мені непотрібні!”» (1 Кор. 12, 20–21).
Єдність єпархіальних видань навколо Глави Церкви, Синоду єпископів, єпархіальних ініціатив власне творить ту канву, з якої виростає медіа-присутність УГКЦ у тих ЗМІ, в інформаційному потоці яких переплавляються серця і уми невоцерковленого люду.
В моїй статті отця Пелехатого зачепило те, що я допустився критичної думки щодо брошурок «сентиментально-слізливої» духовності, які поширюються на деяких греко-католицьких парохіях. На поміщеній в журналі світлині з критичним підписом під нею мій опонент, очевидно, пізнав брошури, що вийшли за його підписом як директора і редактора видавництва «Нова Зоря». Такі речі, звісно, не пробачають. Тут я підняв руку на святая-святих — бізнес отця Пелехатого.
Плачевним є це явище, коли бізнес стає стрижневим мотивом праці греко-католицького журналіста, а тим більше — священика. Стратегія тут більше ніж очевидна: тримати читача газети «Нова зоря» у межах тематики видавництва «Нова Зоря»: «Акафіст — зітхання до Ісуса Христа», «Утреня христових страстей», «Поминальник за померлих», «Утіха бідних душ». На біляцерковних розкладках ці видання знаходять для себе місце між іншими цього штибу брошурками невідомих авторів, невідомих видавництв: «Пресвята голова Ісуса», «Спадкова порча: гріхи батьків — покута дітей», «Таємниця щастя небесних двір». Цих брошурок ніколи не буває забагато. Якщо вірний підсів на них, то вже з ними — як «на голці».
«О, ви не читали “Таємницю щастя”! Яка прикрість. То ви навіть не знаєте, скільки ударів отримало тіло Ісуса!» — з цими словами жіночка, що розклала свої брошури просто-таки на тротуарі біля церкви св. Андрія у Львові, простягнула мені однойменну книжечку. Відкрив її навмання і перше, що прочитав: «Хто відмовить ці молитви під час року, звільнить 15 душ своєї родини з чистилища». Процитував я це продавщиці і перепитую: «А якщо відмовлю тільки половину цих молитов, то тих 7 душ, які залишаться, будуть з ближчої родини чи з дальшої?» Жіночка на якийсь час задумалась, було видно, як вона відповідально обмірковує всі аспекти цієї богословсько-математичної задачі, і врешті-решт видала: «Ну, половина — то точно з ближчої». Мабуть, лише тонкий знавець богослов’я побожності греко-католицьких вірників, він же редактор цієї книжечки, він же її видавець — о. Ігор Пелехатий — може підтвердити богоспасенний хід думок цієї вірянки.
Народна побожність із властивими для неї сентименталізмом, абсолютною вірою в численні пророцтва, ексклюзивним наголосом на спасіння своєї душі, страхом як головним чинником віри, розумінням духовного шляху як сповнення наперед заданої інструкції до дій має своє місце у Церкві. Ніхто ніколи не зможе цього типу побожності викорінити з Церкви. Та й не потрібно. Це б значно збіднило «пейзаж» виноградника Господнього. Проблема лише у тому, що підігріті легким рублем створюють для цієї духовності штучні тепличні умови, в яких вона, немов лишай, поширюється по усьому тілу Церкви.
Припускаю, що саме такого роду популярні публікації мій колега по журналістській кухні о. Ігор Пелехатий називає відкритістю до «духовних потреб вірних». Чесніше було б назвати це відкритістю до потреб видавців, що будують свій бізнес на духовних проблемах своїх читачів.
Петро Дідула
