Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Голодомор

Псалом померлих від голоду в 1933 році

О Предвічний, прости, що у храм Твого світла приходим
Почорнілі, зболілі, неначе чорнозем розритий.
Гаснуть зорі з-під стіп обважнілих, розпухлих походом.
Криють янголи лик, бо їм лячно на нас подивитись.
Нас, Всесильний, побач: на землі нас могутні не знали,
Коли брали у нас до зерна пропотілу сторицю,
Щоб колесами тіло живе, розкроївши на шпалах,
Повезти в ненаситного гніву столицю.
Всі ми тут. Почисли, бо числа нас нікому не знати,
Нас, що сонні міста у зловіщому році обсіли,
Нас, що йшли, щоб скарби прапредківські міняти у ката,
За останок життя: свого ж хліба шкуринку зчорнілу.
Ти прости, що хмаринок хапаються пальці кістляві…
Нехоронені ми: дідусі, юнаки, немовлята.
Неоплакані йдем у притвори Одвічної Слави
Непохитною скаргою мовчки до віку стояти.
Ми не просимо кари на них, Ти бо Сам справедливий,
Покоряєш неситі серця в їх жорстокій гордині,
Тільки нашим кісткам повели сколоситися жнивом,
Жнивом волі новим, що ніхто не візьме з України.

Ще у справі симпозіуму про голод в 1932-1933 pp.

У журналі за липень-серпень 1993 р. у статті під назвою «Пом’янули тих, що на протязі десятиліть забороняли пом’янути» було написано, що для цієї цілі відбувся в Українському Інституті Америки симнозіюм, присвячений голодові тих років. Серед відмічених панелістів, які брали участь, поминено надзвичайно важливий і цікавий виступ живого свідка тих сумних подій, відомої громадської діячки і публіцистки Люби Дражевської, яка на форумі симпозіюму розказала свій цікавий безпосередній спогад з тих часів. Доповідачка у тих трагічних роках для українського народу була студенткою у Харкові і власними очима бачила, як селяни приходили з сіл до міста шукати за хлібом і тут же на вулицях Харкова гинули з голоду, яких навіть не встигали вчасно підбирати та хоронити. На тлі симпозіюму виступ Л. Дражевської був надзвичайно цінний і заразом потрясаючий.

Редакція

Документ про голод

Нещодавно в італійських архівах знайдено незвичайний документ про голод на Україні, що мав місце у 1932-33 роках. Це документ-лист італійського консула Ґраденіго до королівської амбасади Італії у Москві. Це свідчення безпосереднього очевидця цих страшних, кошмарних подій, що їх пляново організувала Москва на чолі з тодішнім вождем Сталіним. Декому видавалось, що ці кошмарні неймовірні злочини проти українського народу, а в першу чергу українського селянства, яке було суцільною українською силою, з часом підуть у забуття. Як бачимо тепер, так не сталось. Після п’ятидесяти років немов встають мертві й говорять про ці злочини проти людства.

Здавалось нам, що вільний світ про них не знав, бо більшовицька дійсність була герметично закритою і нічого не могло продістатись у вільний світ, але, як бачимо сьогодні, дещо проривалось і було відоме на Заході. Про події, що були куди більші, як гітлерівські, був поінформований вільний Захід, але мовчав.

Цей документ уперше появився в українському перекладі у «Вістях з Риму» за грудень 1986 p., звідки його й передруковуємо. Шкода, що цей документ не був опублікований, поки була написана книжка «Жнива розпачу» Р. Конквеста. Нашим бажанням є, щоб читачі журнала запізнались з цим історичним документом.

Відомо, що радянські борзописці накидаються на книжку Р. Конквеста «Жнива розпачу» і фільм про голод С. Новицького, мотивуючи, що це все є вигадки. Про це також говориться по радянському радіо. Вони намагаються всіма силами заперечити незаперечні факти того часу, що, мовляв, такого голоду і в Україні не було. Італійський консул Ґраденіґо, який тоді перебував у тодішній столиці України Харкові, все це бачив власними очима. Читаючи рядки цього документу, мороз проходить по тілі. Треба сподіватись, що напевно по різних архівах лежить більше подібних документів про пляново організований голод на Україні. Треба до цих архівів діставатись і розкрити ці таємниці.

Редакція

* * *

Харків, 31 травня 1933 — XI

Ч. 474/106

Голод і українське питання До Королівської Амбасади Італії в Москві

Голод далі робить таке велике знищення між народом, що залишається зовсім не зрозумілим, як світ може стояти байдужий супроти такої катастрофи і як інтернаціональна преса, що так активно закликає до міжнароднього осудження Німеччини, винуватої в т.зв. «страшних переслідуваннях євреїв», соромливо мовчить про цю різанину, організовану радянським урядом, в якому самі євреї відограють велику, хоч і не першу ролю.

Дійсно нема сумніву: 1) що цей голод походить головно із свідомо організованого неврожаю, «щоб провчити селянина»; 2) що ні один єврей не знаходиться між загинулими в себе вдома і що, навпаки, всі вони товсті і добре відживлені під братерськими крилами ҐПУ.

«Етнографічний матеріял» буде змінений, цинічно сказав один єврей, велика риба місцевого ҐПУ. Сьогодні можна передбачати остаточну смерть цього «етнографічного матеріялу»; він призначений, щоб бути заміненим.

Хоч і яким страшним і неймовірним може здаватися таке передбачення, все ж таки треба його вважати реальним і в стані повного здійснювання.

Уряд Москви, справді, заздалегідь підготовив за допомогою жорстокої реквізиції (про яку я кількакратно здавав звіт), не неврожай — це було б нелегко сказати, а цілковитий брак будь-якого засобу прожитку в українських селах, на Кубані, на середній Волзі.

Три твердження можуть лежати в основі такої політики:

  1. пасивний спротив селянина супроти колективного господарства.
  2. переконання, що неможливо звести цей «етнографічний матеріял» до зразку правдивого комуніста.
  3. більш або менш ясно визнана потреба або вигода денаціоналізувати землі, в яких свідомість українська і німецька знову розбуджувалися, з небезпекою можливих майбутніх політичних труднощів, і де, для зміцнення імперії, краще, щоб жило населення, принайменше в більшості, російське.

1-ше твердження мусіло спровокувати початкову «научку», що її, поза всяким сумнівом, вирішив, як це підтверджує багато осіб з партії, уряд.

Друге [твердження] щонайменше спричинилося до майже цілковитої байдужости з боку самого уряду щодо трагічних наслідків, які спричинила «научка».

Третє є напевно призначене зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців, з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб. Нехай ця цифра не здається перебільшена. Я тієї думки, що її перевищать і що, мабуть, уже її досягли.

Це велике нещастя, яке скошує мільйони осіб і винищує дитинство цілого народу, вдаряє в дійсності тільки Україну, Кубань і середню Волгу. Деінде його багато менше відчувається або не відчувається й зовсім.

Професіоналісти, гідні всякого довір’я, які відчувають таку велику непошану супроти царського режиму, що аж дивитися благим оком на теперішній уряд, мали спромогу проїздити через інші частини України і однозгідно заявляють, що катастрофа обмежена виключно до України, Кубані, середньої Волги.

«Руїна починається за Курськом, — сказав письменник Андреєв, який проїхав кілька днів тому з Москви, і додав, — український селянин більш уже не повернеться до землі. Хто переживе, стане безпритульним, далеким від цієї своєї батьківщини, тому що ніхто вже не буде спроможний відродити в ньому довір’я до сучасного режиму. Також і колгоспники страшенно виголоджені і починають розпадатися через смертність, яка їх нищить, і через утечу в міста тих, що залишилися. Всі тікають до головних центрів і, якщо їм вистачає сили, щоб дійти, там їх однаково чекає голодова смерть, тому що не мають грошей і ніхто не старається їм допомогти. Моя дочка [говорив Андреєв] має заледве 15 літ, але навіть і вона не зможе побачити нашої країни такою багатою і щасливою, як це було в минулому. «Спасення» прийде, може, з цілковитим знищенням селянина. Уряд заступить його новим елементом, який буде змушений працювати на землі так як робітник у фабриці, але досвід навчає, що фабрики в руках сучасного режиму не продукують нічого; і так, без сумніву, буде також із землею: якщо її зорганізують у колгоспи, режим завалиться. Приїжджаю з відвідин багатьох мешканців в околиці Ленінграду; там нарікають, бо втратили від 50 до 60% корів! Але вони пани, що їдять щодня хліб. Мали б на що нарікати! Там їм добре; нехай приїдуть сюди побачити, що діється!». — Така розмова відбувалася в домі спільних знайомих.

Це зауваження загального порядку, що їх підказує перебіг фактів, які довели до теперішнього нещастя.

Уважаю вказаним представити ще епізодичний образ ситуації:

Товариш Френкель, член «Колегії» ҐПУ, звірився одній відомій мені особі, що в Харкові щоночі збирають до 250 трупів померлих на вулиці з голоду. З мого боку можу посвідчити, що я бачив по півночі, як перед консульством переїжджали тягарові авта з вантажем 10-15 трупів. Тому, що біля Королівського консульства стоять три великі споруди в будові, тягарівка зупинилася перед будовою і два службовці з вилами до сіна ввійшли, щоб шукати мертвих. Я бачив, як підібрали з землі тими вилами 7 осіб, між якими були два мужчини, одна жінка і четверо дітей; інші особи будилися і зникали, як тіні. Один з призначених до тієї праці сказав мені: «У вас такого немає, правда?».

На базарі вранці 21 [травня] мертвих поскидали, як купи шмат, у болоті і в людському гною, вздовж частоколу, що відмежовує площу в сторону ріки. Було їх біля 30. Вранці 23-го я їх начислив уже 51. Одна дитина ссала молоко з грудей мертвої матері, з посірілим обличчям. Люди говорили: «Це пуп’янки соціялістичної весни».

Одного пополудня я йшов Пушкінською вулицею в сторону центру. Падав дощ. Три безпритульні перейшли попри мене; вдавали, що билися. Одного штовхнули і він повалився на жінку, яка несла горщик з борщем, обвинутий хустиною. Горщик упав на землю і розбився. Винуватий утік, а інші два руками збирали з землі зупу й її ласо з’їдали. Трохи всипали в шапку для третього.

На тій же Пушкінській, кількадесять метрів від консульства, одна селянка була цілий день з двома дітьми, присівши на розі хідника, як десятки інших мамів, одні вище, другі нижче по тій дорозі. Тримала просту коробку з молока і стару бляшанку з консервів, без накривки, в яку час від часу хтось кинув копійку. Ввечері одним рухом віддалила від себе обох дітей і, вставши, кинулася під трамвай, який гнав повною швидкістю. Пів години пізніше я бачив двірника, який вимітав кишки нещасної. Двоє дітей усе ще там стояли і дивилися.

Щойно минулого тижня було зорганізовано бригаду для збирання безпритульних дітей. Справді, крім селян, які напливають у місто, тому що в селах не мають більше жодної надії вижити, є також і діти, яких сюди приносять і залишають батьки, що самі вертаються до села, щоб там померти. Вони сподіваються, що в місті хтось заопікується їхніми дітьми. Ще до минулого тижня вони лежали і плакали на кожному розі, на хідниках, усюди. Ми бачили 10-річних дітей, які були за маму для 4- або 3-річних. Коли надходила ніч, вони їх накривали власним шаликом або плащем і спали скорчені на землі; біля них лежала бляшанка для сподіваної милостині.

З минулого тижня працюють двірники в білих фартухах, які їздять по місті, збирають дітей і заводять їх до найближчого відділу міліції, часто серед сцен розпуки, крику, плачу. Перед консульством міститься міліційний відділ: кожної хвилини чуються розпачливі крики: «Не хочу йти до бараків смерти, лишіть мене вмирати в мирі!».

Коло півночі починають перевозити їх вантажними автами до Північно-Донецької товарової станції. Туди збирають також і дітей, яких звозять із сіл, знаходять у поїздах. Також родини селян, найстарших неодружених, що їх забирають за дня в місті. Там є і санітари, які виконують «чорну роботу» («вони є героями дня»,— сказав мені один лікар; досі мали 40% мертвих на тиф, що ним заразилися підчас своєї праці). Тих, що ще не спухли, і є вигляд, що зможуть віджити, посилають у бараки «Голодної гори», де у будах, на сіні, конає близько 8,000 осіб, переважно діти. Призначений туди лікар розповів мені, що вони одержують молоко і юшку, але, очевидно, рідко [бракує пів рядка тексту] — …сказав «але все ж таки я переходжу з однієї кризи сліз до другої».

Опухлих перевозять товаровим поїздом у поля і залишають їх 50-60 км. від міста, щоб там помирали, ніким не бачені. Вагони, як тільки наповнюються, загороджують штабою. Часто буває, що поїзд відправляють кілька днів після того, як вагони замкнено. Кілька днів тому один залізничник; переходячи попри один з тих вагонів, почув крик; наблизився і почув одного нещасного, який з середини благав, щоб його врятували, бо сморід від трупів там ставав неможливий. Коли відкрили вагон, то побачили, що він був єдиний ще живий; тоді його витягнули і поставили вмирати в інший вагон, де ще живими були ті, що їх замкнули.

Коли приїжджають на місце, де їх скидають, то викопують великі ями і витягають з вагонів усіх мертвих. Пильно дбають, щоб не звертати завеликої уваги на дрібниці, і часто можна побачити, як кинений у яму оживає й рухається в останньому прояві життя. Але робота гробокопателів не переривається через те, і викидання трупів продовжується.

Ці деталі я одержав від санітарів і можу гарантувати їх автентичність.

В’язниця «Голодної гори» має в середньому 30 померлих за день.

У селі Ґрагово, коло 50 км. від Харкова, з 1,300 мешканців, що там жили, можна начислити сьогодні тільки 200.

Околиця Полтави, здається, найгірше потерпіла, гірше навіть від Харкова. У місті Полтаві навіть лікарі починають пухнути з недоживлення.

Із Сумів один комсомолець пише до своєї дівчини в Харків, що там батьки убивають своїх найменших дітей і їх з’їдають.

Залучую зразки порошку із коренів, з якого виробляють дерев’яну кашу на селах Білгороду.

Перед хатою Баловича один старший [чоловік] достойного вигляду раптово зігнувся над купою стружок і проковтнув повну їх жменю.

Залучую фотографію однієї дитини, що сюди приїхала з родиною німецького походження із середньої Волги, щоб її повернули на батьківщину з генерального консульства Німеччини. Вигляд хирлявого старця є одним із найчастіших, який можна зустріти навіть тут, у Харкові.

Наостанку згадаю про самогубство генерала ҐПУ Бродського, який 18 ц.м. по повороті з інспекції по селах, після жахливої сцени з Балицьким, під час якої генерал кричав, що це не комунізм, а «жахіття», що йому вже досить тих інспекцій і що «порядку» не піде більше нікуди заводити (здається, що мав він перевести якесь приборкання), — пістолею пустив собі кулю в лоб.

Так само і Хвильовий, і Гірняк [мабуть, Скрипник — Ред.], за аналогічними причинами. Ці два останні, особливо цікаві з погляду політичного, є темою [мого] окремого звіту.

Вкінці одна [особа], велика риба місцевого уряду й партії, імени якого я не міг дізнатися, збожеволів після інспекції в селі, і мусіли його вдягнути насилу в гамівну сорочку [божевільних]. Він також несамовито верещав: «Це не комунізм, це мордування».

Закінчую: сучасне нещастя спричинить колонізацію, переважно російську, України. Воно змінить її етнографічний характер. У може дуже близькій майбутності не можна буде більше говорити про Україну, ні про український народ, ані, тим самим, про українську проблему, тому що Україна в дійсності стане російським краєм.

З найвищою пошаною Королівський] консул:

[Підпис] Ґраденіґо

Срібна ікона

Присвячую страждальним матерям і дітям у 50-ліття голодомору,
зорганізованого злочинною Москвою у нескореній Україні,
в наслідок якого загинуло понад сім мільйонів жертв у роках 1932-1933.

Клячала перед образами святих, що були уставлені рядом на головній стіні аж до покуття, де давніше висіла засвічена лямпада перед предківською іконою Богоматері з дитятком на руках, убрана в ризи зі старого срібла. В них гралися відблиски місячного сяйва, що вкрадалися через вікна сільської хати. Пречиста Діва з візантійським обличчям гляділа великими очима на скорбну матір Галину, що простягала руки в німому благанні про допомогу, хоч би найменшу, хоч би тільки на короткий час: малим дітям трохи молока й кілька картоплин, а для себе більше сили, щоб піти на друге село випросити поживи голодуючим дітям. Зложила руки й спаленими гарячкою, дрижачими устами прошепотіла з гнітючим болем у серці:

— Матінко Божа Срібної Ікони, прости мені, що не свічу лямпади перед Тобою, але Ти знаєш… Тепер благаю, нехай хоч повернеться додому мій Петро, наш тато, який пішов роздобути хліба, і вже чотири дні його немає.

У глибокій вірі дивилася на ікону, немов очікуючи чуда… А очі Богоматері дивилися зажурено, бо впродовж віків бачили не одне в тій селянській хаті. В часі лихоліття війн, криваві сльози в нещастях — трагедіях матерей і золоті, щасливі дні радощів. Бачили народини немовлят і смерть стареньких, але такого лиха, такої грози, як голодової смерти малих дітей біля безпомічної матері на найбільше родючій землі України, ще не бачили… По гнітючій хвилині Галина примкнула очі, і тоді вона почула холодний подув, немов би відкрилися двері до сіней. Оглянулася, а поза нею стояв він, її Петро, з крейдяно-білим обличчям, а з очей пробивалася німа розпука. Тоді побачила на чолі в нього рану, мов від пострілу. Піднялася з трудом на ноги і припала Петрові до грудей, а він показав рукою на маленьку Надійку і пошепки вимовив:

— Бери срібну ікону, маленьку доню й утікай з хати!

Галина оглянулася, а її Надійка сіла на краю ліжка і, вдивлена у відкриті до сіней двері, запитала:

— Чи це прийшов наш татко?

Галині перебіг мороз поза спиною.

— Ні, донечко. Тобі таке приснилося…

— Татко, мабуть, принесли хлібця і молочка. Мамочко, я така голодна, і животик мені болить. А, може, принесли? Я чомусь не можу спати. Я так хочу хлібця і молока… Хоч раз вкусити, хоч раз…

Галина оглянулася — Петра біля неї вже не було, тільки двері до сіней стояли відкриті. Вона перехрестилася і присіла на ліжку, обняла Надійку, гладила маленькі кіски, що закрутилися вгору, а сині стяжечки на кінцях ясніли, мов дитячі оченята. Надійка пригорнулася до матері, і її тепло заспокоїло трохи малу дівчинку, вона поклала голівку на мамині груди й заснула.

Галині пригадалося, як кілька днів тому пішла у місячну ніч на вже вижате поле, що його недавно ще засівав Петро пшеницею, і збирала загублені колоски. Вже мала пів торбини, було б на кашу для дітей, але нічний сторож-комсомолець вистрілив у неї зі сторожевої вежі, і Галина впала. Не була поранена, але впала з голодового знесилення, не могла вже піднестися і втекти. Коли приїхали колгоспним возом, який збирав померлих, пізнала того, що нахилився над нею, свого стриєчного брата, сказала:

— Іване, я не забита, але вези мене звідси на цвинтар з іншими трупами, скинь там, де всіх, а звідти я може дістануся до дітей. То недалеко, і нікому не кажи!

Іван закусив губи, підняв її та поклав поверх інших неживих і повіз. Як нікого не було на цвинтарі, добилася до дітей, але цей спомин ходив за нею жахливим привидом. Очі мертвих на возі дивилися на неї, немов питали:

— За що нас Господь покарав таким нещастям? Чи ми не молилися Богові, чи не вчили наших дітей, як по правді жити у світі, як Бога славити?

І трупи, немов сміялися вишкіреними зубами, сміялися зі щастя «трудящих у комуністичному раю»…

Галина поклала доню легенько на середину постелі, де колись були подушки, але їх нещодавно виміняла за примерзлу бараболю для дітей. Сама хотіла прилягти біля дитини, але, накриваючи її веретою, зісунула її нижче, де в ногах спали трирічні двійнята — Максим і Тарас. Але задрижали Галинині руки, коли доторкнулася до їхніх тіл, бо були зовсім холодні, а хлопчики, обнявшись, знеможені голодом, заснули вічним сном. Застогнала, немов ножем пробив хто її материнське серце.

— Горенько моє, мої соколики, побратими маленькі, що терпіли, не нарікали, не надокучали мені, а я думала, що вони сильніші, видержать… Не діждались свого батенька, а його, певно, немає вже в живих, і ви пішли за Петром. Він приходив і дивився на вас, а я його бачила, немов у сні. Ви обоє були в мене завзяті козаки, побратимами себе називали і завжди говорили: «Мамочко, кладіть завжди наші шабельки біля нас, якщо б ми заспали і не взяли їх зі собою. Добре?»

Мати поклала руки на дві шабельки, якими так завзято рубалися за вказівками батька, та гірко сплакнула правдивими слізьми, що їх вже давно не було. Текли перлини материнського горя по схудлому обличчі й скапували на маленькі личка, що лежали поруч із затисненими зубками, обнявшись ручками. Маленькі братчики — побратими…

Коли Галина дещо заспокоїлася, глянула на маленьку Надійку, що, здавалось, спала спокійним сном. Злякалась, що розбудить дитину. Взяла тоді хлопчиків легенько, поклала на вишивану скатертину, побіч нові шабельки, а зверху — хреста, прибраного зіллям, покропила свяченою водою і попрощала материнським поцілунком їхні головки, пригладжуючи розбурхані чуприни. Тоді винесла за поріг і безрадно пристанула. Хвилинку подумала і рішилася. Промовляла до них, немов до живих:

— Не дам вас, мої соколики, забрати на цвинтар та скидати на купу, немов на смітник. Я там була і бачила ту жахливу картину, як комуна злочинно довела нарід до голоду і як дбає про неповинних малих дітей… А ви, Максимку і Тарасику, стійте там у небі біля Архистратига Михаїла і святого Юрія, стійте зі шабельками та просіть Всевишнього, щоб дозволив тим, що прийдуть по нас, покарати всіх, що несуть нам смерть і неволю. Нехай їхня зброя гніву й справедливости принесе перемогу, а українському народові — волю. Так ЇМ ГОСПОДИ ДОПОМОЖИ!

Тоді віднесла обох і поклала біля червоної калини, великого куща, що ріс перед їхнім колишнім садом. Вернулася до хати по рискаль, викопала яму і, схлипуючи, покрила хлопчиків листям і легенько землею, відкидаючи камінці, щоб не давили на них. У головах встромила хреста з перев’язаних двох галузей. Клякнула і шептала молитви, які неслися гірким болем полями аж до лісу, що шумів тривожно, немов перед буревієм, що його несла смерть українськими землями.

Коли почало світати, припала до сирої землі на могилі. Так хотіла залишитися разом з дітьми тут, в могилі. Але пригадала собі Надійку, що, може, прокинулася. Кинулася до хати, а маленька дівчинка знову сиділа на краю ліжка і зажурено запитала:

— Мамочко, а де наші хлопчики — побратими? Чи, може, забрав їх татко? І шабельок нема…

— Так, доню, забрав. Покликав їх із собою…

— То, може, й ми обидві ходім, будемо разом…

І тоді Галині прийшла думка. Глянула на Срібну Ікону, що сріблила світляні промені світанку на склах святих на стіні, але щось немов затримувало їх в рідній хаті, але Петро казав… А Надійка, вдивлена у відкриті двері сіней, спитала:

— Чи це знову прийшов наш татко?

Галині стало моторошно, а в серці похололо. Може, Петрові щось сталось?

Ні, донечко, це був тільки сон…

— Татко лишили хлібця і молочка?

— Ні, Надійко, татко вже не міг принести. Але ми підемо до нашої тіточки і там дістанемо.

Сама не вірила в те, що говорить. Велике горе давило її, чула біль біля серця, скоро одягнула доню у вишивану сорочечку, накинула на неї теплу хустину, а сама в грубій вереті зняла срібну ікону зі стіни, а Надійку взяла на праву руку. Перед старою печею затрималася, хотіла її обняти, але не було як. Тоді низенько поклонилася, бо була вона для неї та її дітей завжди ласкава-тепла, мов друга мати. На порозі, коли його переступала, мало що не впала з безсилля, поцілувала обидва одвірки і в думках прощала стареньку рідну хату, немов востаннє. Ще оглянулася і поклонилася святим образам:

— Прощайте і ви, святі ікони, залишаю і вас, але ви будете завжди у моєму серці. Така Божа воля, а порятунку немає, і немає виходу з того пекла.

Ішла попри червону калину, що її багряні, мов кров, ягідки нависли низько над могилкою з Максимом і Тараском, але видалось їй, що обидва дивляться на неї крізь землю синіми оченятами. Перейшла місце, де колись стояла брама, і вийшла на вулицю. Недалеко була стара церковця, яку недавно спалили, а біля входу була на високому п’єдесталі Пречиста Діва, яку завжди прибирали квітами. Та її скинули і розбили. Колись, ще недавно, виводила Галина гагілки з дівчатами довкруги церковці, а тепер було тихо, по-мертвецькому тихо… Був ясний — сонячний день. На хвилину пристанула біля поваленої фігури, але знічев’я відізвалася Надійка:

— Куди йдемо, мамочко? Відкрий мені очка, а також устонька, бо я нічого не бачу і чомусь не можу дихати…

Галина хотіла б допомогти дитині з усієї душі. Вона знала, що сліпота приходить з голоду, а в неї не було сил іти далі, шукати порятунку. Приходив кінець. Присіла біля п’єдесталу, обперлася плечима об камінь і майже тратила свідомість.

— Мамо, я чую тепле сонечко, але чому так темно?

Уста дитини жадібно ловили повітря і хлипали, мов у зловленої рибки. Вона тулилася до матері, що цілувала доню безтямно, а великі очі без сліз шукали порятунку, як смертельно поранена лань…

— Матінко Божа! Не дай дитині смерти. Вона ще не розуміє нашого нещастя. Рятуй її, а як така Божа воля, то нехай я йду з нею перед трон Всевишнього, як свідок того лиха, яке зготовив нам ворог. Не розлучай нас.

Галина ледве піднеслася, поклала срібну ікону на п’єдестал і почула, що підноситься з дитиною на руках вище і вище аж понад хмари, а в ясній синяві небес простягнулися до них руки Пречистої Діви із Срібної Ікони…

Чи ви чуєте нас?..

Ми діти однієї і тієї ж землі матері-України, яка нас народжувала й кормила своїми щедрими й обильним плодами. Ми ті, що приходили на світ перед, в час і після того, коли воскресали княжі городи — золотоверхий Київ і Львів, коли пробуджувалось і народжувалось наше національно-українське, політичне й культурне життя. Тоді, коли княжий Київ повертав до традицій ранніх років Київської Руси, окрилюючи під своїм омофором розлогі українські землі. Ми народились тоді, коли ворожі кулі пробивали ваші груди, що ними ви загороджували усім окупантам шлях на Україну, тоді, коли вас нещадно десяткувала пошесть-тиф. Ми народились і виростали на вашій крові й костях. Ми народились і тоді, перед тим і після того, коли ви на родючій землі матері, що була житницею Европи, вмирали сотнями, тисячами, мільйонами голодовою смертю, коли вмирала основа української нації — непокорене українське селянство у пам’ятні й незабутні, до краю трагічно болючі 1932 і 1933 роки. Як у пісні говориться: «Коли ви вмирали, вам дзвони не грали, ніхто не заплакав над вами…».

Але ми народились і знову відродились, виростали серед бур, негод і воєн, щоб продовжити вашу і ваших попередників світлу пам’ять та продовжувати боротьбу за волю й незалежність волелюбного українського народу. Ми підносили наші щирі молитви за вас, безіменних, до Всевишнього Триєдиного Бога, щоб Він освятив вашу світлу пам’ять. Ми кожного року згадуємо тих, які в обороні українського народу, щоб він жив вільним і незалежним життям, згинули під Крутами, Базаром, Києвом, Львовом і за кожний клаптик української землі. Ми підносимо наші щирі молитви і згадуємо пам’ять тих, що після того гинули на далеких засланнях Сибіру, застінках ҐПУ, НКВД, МВД, тюрмах і казематах. Молимось за владик, священиків і всіх тих, що загинули за Церкву.

Чи ви чуєте нас?..

Цього Року Божого 1983, що є Ювілейним Роком відкуплення, себто 1950-річчям з дня смерти і воскресіння Ісуса Христа, ми окремо згадали тих, що п’ятдесят років тому гинули голодовою смертю, а вожді Кремля спокійно споживали пограбований український хліб.

Тоді, коли ви вмирали, світ мовчав; дивлячись, не бачив трагедії українського народу; слухаючи розпачливого крику порятунку — не чув; знаючи у подробицях події, що відбувались у ці пам’ятні 1932 і 1933 роки, замовчував і не інформував; і так вільний світ допомагав рости сталінському, комуно-більшовицькому злочинству. Тільки де-не-де проривались маленькі проблески дійсної правди, що на Україні організованою голодовою смертю гинуть мільйони українського населення — гине українське село, але ці вістки й інформації скоро затушковували, щоб…

Чи ви чуєте, нас, тих, що поза межами батьківщини-України у вільному світі, ми не забули цих трагічних 1932 і 1933 років, коли наші брати й сестри густо встеляли своїми тілами наші села по всій Україні. Ми зібрались весною цього року на православному цвинтарі в Бавнд Бруку біля церкви-пам’ятника св. Андрія і піднесли наші заупокійні щирі молитви за тих, що загинули голодовою смертю.

Тисячі, тисячі українців — православних, католиків і євангельських об’єднань — миряни, священики, пастирі та владики, молодь, старші й літні люди прийшли, щоб своєю безпосередньою участю згадати вашу світлу пам’ять, щоб справді пам’ять про вас ішла з роду в рід. Поруч з цим, щоб своєю масовою участю пригадати ті трагічні роки, в які ви гинули і зрушити сумління вільного світу, щоб він хоч у п’ятдесятріччя вашої смерти голосно заговорив. З десятків тисяч грудей неслись хорально-благальні молитви, владики й світські виголошували поминальні промови, в яких згадували трагічні факти з-перед п’ятдесяти роками.

Чи ви чули нас: ми були також під Об’єднаними Націями в Нью-Йорку, де також згадували про вашу голодову смерть, подавали призабуту правду, як ви в наслідок організованого Москвою голоду гинули без жодного порятунку. Звертались до сумління світової опінії, підкреслюючи, що на землі, що текла медом і молоком,— Україні — сім мільйонів населення загинуло голодовою смертю. Це був справжній «голокост» українського населення. Тут звертались у своїх промовах владики, священики і політичні діячі до світової опінії, щоб вони засудили комуно-більшовицьке царство, яке волелюбним народам несе поневолення і найчорнішу тиранію в історії людства. Ми звертались до представників вільних народів, щоб вони були свідомі, що з собою несе більшовицько-російський комунізм і більшовизм.

Чи ви чуєте нас, як ми по наших громадах, наших церквах, навіть найменших наших скупченнях піднесли наші щирі молитви за вас, замучених, і згадували вашу світлу пам’ять… Не було і нема українця у вільному світі, який би не пом’янув у своїх молитвах і не згадав 1932 і 1933 роки, у яких безжалісно переривались нитки вашого життя.

Вже появились праці на українській і чужих мовах про трагічні події голодової смерти мільйонів українського населення, що будуть нести правду у світ сьогодні, завтра й післязавтра і будуть розкривати нечувану злочинність комуністично-більшовицької Москви. Ще готується і незабаром вийде друком монументальна праця про ці трагічні роки, заходами Українського Гарварду, відомого англійського автора Конквеста.

Чи ви чули нас пам’ятного дня, другого жовтня 1983 p., який був немов заключним акордом наших різноманітних поминань і відзначень п’ятдесятріччя вашої трагічної голодової смерти на багатющій українській землі. В цей день українці на вільній землі Вашінґтона приїхали з усіх сторін Сполучених Штатів Америки до столиці Вашінґтона, щоб масово, спільними силами пригадати, як ви тому п’ятдесят років гинули голодовою смертю. Учасниками цієї незабутньої маніфестації у Вашінґтоні були українці з заходу й сходу, з півночі й півдня США, з усіх місцевостей, де тільки є більші скупчення українців, як також були представники з сусідньої Канади. Ніхто не пожалів ні часу, ні грошей, ні труду, ні зусиль, але приїхали до Вашінґтону, згуртувавшись біля пам’ятника Вашінґтонові, щоб проголосити слова правди в ім’я тих, які цього не можуть зробити, які стали безіменними жертвами голоду, організованого кремлівськими комуно-більшовицькими вождями, щоб продемонструвати і доказати столиці США на чолі з президентом організований «голокост» українського народу.

Хоч в тому часі бушувала у південних і східніх штатах сильна буря, то все ж таки багато українців приїхало, щоб віддати свою пошану тим, які трагічно згинули голодовою смертю.

Були різні підчислення присутніх на маніфестації від 15 до 18 тисяч, 10 до 15 тисяч, це не важливо, можна сказати, що число учасників було імпонуюче, а найбільш імпонуючим було те, що серед учасників був високий процент української молоді — пластунів і одумівців, які фактично на ділі звернулись обличчям до батьківщини.

Хоч увесь час небо було затягнене безпроглядними хмарами, але на самий час демонстрації хмари над Вашінґтоном розійшлися, і нам світило, зігріваючи учасників теплом і надією, сонце. Всі учасники творили одну нерозривну спільноту. На обличчі була помітна радість, бо кожний вдоволявся імпонуючою присутністю на маніфестації під пам’ятником Вашінґтона.

Тут знову посипались промови, присвячені пам’яті тих, що загинули трагічною голодовою смертю. Промовляли духовні, світські українці й чужинці. З-під пам’ятника Вашінґтонові учасники організовано маршували під більшовицьку амбасаду у Вашінґтоні. У перших колонах, у одностроях маршувала пластова і одумівська молодь. Це була виняткова демонстрація, мовчазна демонстрація.

Демонстранти несли символічні труни і транспаранти і чорні бальони. Для вашінґтонської поліції це було приємною несподіванкою, бо вона не потребувала ні з ким змагатись, не потребувала нікого арештовувати. Це справді був похоронний похід, який завершився відспіванням українського гимну.

Коли вже згадуємо про похорон, то слід підкреслити, що похорони завжди кінчаються панахидою. Треба сказати, що такою незабутньою «панахидою» був концерт у величавій концертовій залі у вашінґтонському Кенеді Центрі.

Це була справді на високому рівні, імпонуюча панахида-концерт у пам’ять мільйонів жертв голодової смерти, у якому взяли участь кращі українські мистецькі одиниці й українські солісти, за винятком оркестри, що не була українською. З українських солістів були усім відомі Андрій Добрянський і Рената Бабак, а з хорових одиниць: неперевершений хор Українських Бандуристів під дириґентурою Григорія Китастого, хор «Думка» з Нью-Йорку і місцевий вашінґтонський хор.

Не місце тут подавати оцінки виконання поодиноких точок, але в загальному можна сказати, що виконання було на високому мистецькому рівні, могутнє та імпонуюче. Зокрема треба згадати виконання бандуристами «Блажен муж» — Гнатишина, яке було неперевершеним, у якому були підкреслені й майстерно схоплені до нюансів мельодійні звучання. В цілому концерт був унікальним і непересічним, за що належить подяка і признання усім виконавцям, як також організаторам.

Так останній акорд наших масових поминань і демонстрацій у пам’ять семи мільйонів жертв, що загинули трагічною голодовою смертю, був на висоті, гідний і достойний. Ми спокійно можемо сказати, що ми не посоромили нашого українського імени й імени загиблих жертв. Тоді, коли вони вмирали, ми не мали змоги кричати до сумління світу, бо…, але сьогодні ми можемо сказати, що пам’ять про них піде з роду в рід і буде на віки записана в анналах історії людства.

Чи ви чуєте нас?.. Ми згадали вас, ми піднесли молитви за вас і ми зберегли світлу пам’ять про вас!

М. Г.

Голод в Україні

Не забуваймо літ насилля й мук народу,
Зверх сім мільйонів жертв: мужів, дітей, жінок,
Зумисний ката плян в пожнив’я час, дороду,
Їх голод, стогін, крик — для світу скритий шок!

Нечуване ніде в Европі лихоліття,
Комуністичний чад брехливих пропаганд,
У розквіті культур двадцятого століття
Пожнив’я смерти й кров — червоний варіянт!

Жахіття пекла, глум, пожарища, руїни
І трупи біля хат, в домах і бур’янах!
Це в тридцять третій рік пейзажі з України,
Немає й стебелин в скривавлених полях.

Із півночі наслав тиран каральні групи
Московських банд, бродяг, опричників, падлюк,
Щоб збіжжя й їжу всю (це заграниця купить)
Забрати від селян — їх піт, їх працю рук.

Багряний прапор скрізь. На ньому серп і молот.
Борониться народ, не хоче здать харчів.
Тож силою беруть. Повзе змій лютий — голод,
А всюди плач дітей, жінок, старців і вдів.

Вивозять на Сибір селянство в ешельонах.
За опір в здачі б’ють, стріляють на місцях;
Вмирає славний рід в розпуці та в прокльонах, —
Над селами кричить нестерпно смерти птах.

Голодний, бідний люд їсть падлину конячу
Й худобу, що здиха без паші серед піль:
Котів і псів, ворон і жаб з ставів козачих
І варить бур’яни, п’є вивар різних зіль.

А онде мати — глянь — біжить, мов удуріла
З дитинкою в руках, та то вже тільки труп;
До баняка кладе шматки малого тіла
І божевільна їсть із немовлятка суп.

В дітей, що колосків ішли шукати в поле,
В голодних, без взуття, безвинних — тінь живих —
Стріляють москалі й «товариші» монголи,
Мужчин ведуть кудись, і слід пропав по них.

По парках більших міст, обдерті, в зморі чорній
Лежать, конають ті кормителі з села;
Ніхто не знає їх, ніхто їх не пригорне, —
їх викинуть на віз, пригорне свят-земля.

В зубах катівень, тюрм тремтіла Україна.
І якось вість дійшла з запон і з-поза ґрат
На Захід мовчазний, мов пісня лебедина,
Та поміч у пачках відкинув Сталін-кат.

Ще й остро наказав, щоб поміч відсилали,
Бо в Україні всій створивсь ворожий бунт;
Там колективний плян аграрний не прийняли,
Хоч «добре» зародив чорнозем — їхній ґрунт.

Захланність, заздрість, злість — то ціль голодомору.
Тут наша вищість все, культура, скарб землі.
Тож життєздатність ця підійме нас знов вгору,
А пропаде Москва в багні своїм і тьмі.

Невдовзі буде суд, якого не бувало:
З’являться душі жертв нелюдських мук, страждань,
На справедливий суд Европи трибуналу —
Пройде всесвітній зрив у безлічі повстань.

Знов буде наш рільник орати власну ниву.
Пшениці та жита зростатимуть до жнив —
Ще кращі, як колись, підсилені добривом
Костей і крови тих, що голод їх зв’ялив.

Філядельфія, 26 серпня 1983 р.

Слово Блаженнішого Патріярха Йосифа в трагічну річницю Голоду в Україні 1933 року

Дорогі Браття і Сестри!

Кожний нарід в своїй історії пережив і переживає щасливі і світлі доби свого життя і розвитку, але бувають і лихоліття, що їх приносять війни, поневолення, колись пошесті, сьогодні економічні кризи, а моральний упадок, занепад духовости і духовних вартостей підривають сили народів. Пропали в історії цілі народи, що жили несправедливістю чи коштом других народів, за словами псалмопівця: «Народи провалилися в яму, яку самі зробили; у сіті, які порозставляли, заплуталась нога їх» (Пс. 9,16). Та великою рідкістю буває, щоб за короткий час, за один рік і то в мирний час, вимерло з голоду вісім мільйонів людей і то на найкращім родючім чорноземі. Такий рідкісний і мабуть таки одинокий жахливий голод штучно витворив ворог на нашій рідній дорогій землі тому п’ятдесят років, і увійде він в історію як трагічний голод, що здесяткував великий нарід на Сході Европи.

Обставини тієї нечуваної трагедії такі, що за словами наших єпископів в Галичині, в часі того голоду в 1933 році — «на вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається в жилах». Жах тієї події тим більший, що голод той створено штучно і пляново; що навістило те беззаконня найбільш працьовитий наш нарід, що свою родючу землю любив як свою матір і злочином-гріхом вважав не від дати їй своїх рук, не жертвувати їй поту, не посіяти на ній плодючого зерна. Жах тієї події теж тим великий, що Европа й увесь світ про те знали і мовчали.

А таки сталося нечуване… Родюча земля не одержала свого насіння, його забрали силою-грабежем, змарнували його по-хижацьки чужі чиновники, і руки, які трудилися для того, щоб нагодувати мільйони, не одержали хліба, щоб жити,— і багата земля покрилася мільйонами трупів, які посіяв голод. Все те зроблено з єдиною ціллю і наміром — посіяти серед вільного народу страх і рабське підчинення властям і в той спосіб підкорити собі цілковито його душу, волю і зробити його рабом нової безбожницької системи. Це й було вислідом нової кріпосної системи, в якій паном став уряд-партія на чолі з безпощадним деспотом і наука, яка проголосила світові, що створить нову людину на терорі, трупах і страхіттях; наука, що виповіла війну Богові й Божим правдам, що в запамороченні від «успіхів» своїх злочинів плянувала і плянує поневолити в такий спосіб цілий світ. Наш нарід став жертвою найбільшого підступного історичного обману і насилля. Навістило нас те велике нещастя і трагедія, щоб наші жертви схаменули народи і спинили хижий похід нового кровожадного Антихриста в Европу і в цілий світ.

Дивні допусти Божі, та не нам діла Його судить… Коли згадуємо в глибокому смутку цю трагічну і пресумну подію голодової смерти наших братів і сестер в Україні тому п’ятдесят років, пам’ятаймо, що є, був і буде Бог з нами! Його суд вже впав на тих, що цей злочин готовили і його жорстоко здійснювали. Цей суд Божий висить і над головами їхніх спадкоємців. Жертви того голоду — це мовчазні свідки для світу, і ні в минулому, ні тепер, ні в найближчих роках немає оправдання для тих, що людоненависницьку науку комунізму і безбожництва сіяли і сіють по світі, щоб нищити в людині Божий образ, багном її сквернити, як казав Шевченко; топтати людську гідність і Богом дані кожній людині, права на життя, правду, свободу, мир і справедливість. Наші голодом заморені брати і сестри є вже судцями світу, що ловиться на великий комуністичний обман, за словами св. Павла: «Хіба ви не знаєте, що святі будуть світ судити» (1 Кор. 6,2). Штучний голод в Україні тому п’ятдесят літ — голос перестороги мучеників, що кличе до покаяння, до призадуми і навернення. Таким голосом свідчення і перестороги для вільного світу остався наш нарід з Божої волі по сьогодні нашими ісповідниками, мучениками, героями, каторжниками, гоненими і переслідуваними Христа ради. Те їхнє свідчення, починаючи від жертв голоду в 1933 році, маємо передати світові для перестороги і науки.

Молімось в цю сумну річницю за ті великі жертви. Над усе молімось, щоб їхні страждання, сльози, терпіння і смерть не були голосом вопіющого серед пустелі зматеріялізованого світу про єдину Божу правду, яка визволяє, про Христа, що єдино спасає і приносить народам мир і правдиве щастя в любові. Молімось, щоб вісім мільйонів наших жертв були рятунком для світу.

Коли Правда Божа остаточно просвітить народи, тоді пропаде підступ, брехня, фальшиві науки, лихоліття, тоді до Христа-Агнця, що помер за гріхи світу, «прийдуть народи в світлі Його, і царі землі принесуть славу і честь свою до Нього… Не ввійде до Нього ніщо нечисте ані той, хто чинить мерзоти і лож, але тільки ті, що записані в книзі життя Агнця» (Од. 21,24-27).

Благословення Господнє на Вас!

Дано в Римі при патріяршім соборі Святої Софії
на початку Чотиридесятниці 1983 року

+Йосиф, Патріярх і Кардинал