Рубрики

Свіжий номер

Садочок, створений Революцією Гідності

Час ставати сильнішими

Стати автором

ІІ Ватиканський собор

Перша промова Митрополита Йосифа на II Ватиканському Соборі

11 жовтня 1963 р.

(Нижче подаємо неофіційний переклад з латинської мови промови,
що її виголосив 20 років тому Блаженніший Патріярх Йосиф
на Ватиканському Соборі. Це переклад, виготовлений д-ром Мирославом Борисюком із заввагами о. Севастіяна Сабола, ЧСВВ.
Латинський текст появився в XII томі
«Творів Патріярха і Кардинала Йосифа», Рим 1981. — Ред.)

Вельмидостойні Отці Собору!

  1. Найперше, поки тут відкрию свої уста, благословенний хай буде Бог у Пресвятій Тройці разом із Присноблаженною Дівою Марією та зо всіма Святими в подяці за чудодійну змогу, дану мені взяти участь у цьому величному Священному Соборі. Складаю одночасно подяку Його Святості разом з його найближчими співробітниками за довершені зусилля і Вам, Достойні Отці, разом з духовенством і мирянами за численні молитви, жертвувані за нашу Церкву.

Участь у цьому Екуменічному Соборі являється здійсненням вікового бажання всіх, і я в глибині свого серця переконаний, що цей Собор є найбільшим Божим добродійством наших часів, та що він скликаний Папою, щоб забезпечити Церкву перед зовнішніми ворогами і скріпити її у внутрішній побудові, а також щоб утвердити єдність серед усіх визнавців Христа або щоб, принаймні, приготовити її.

Достойні Отці Собору, виступаючи перед Вами у всій моїй скромності, мушу признатися, що це справді мій перший виступ, одначе не як нової людини, бо ж мене поручають мої світлі попередники, що брали участь у перших Екуменічних Соборах, а яких слідами я вірно ступаю. З наших українських земель Київської Руси-України вже в Першому Нікейському Соборі брали участь єпископ ґотів Теофіль та Кадмей, єпископ Босфорського Царства Південної України, в якому не тільки грецькі поселенці були християнами, але також численні скити, наші предки. Бо ж у всьому Босфорському Царстві панувала свобода християнської віри ще до Медіолянського Едикту.

На Собор до Константинополя прибув єпископ з міста Херсонесу в Криму, і так теж опісля були єпископи наші на соборах в Ефесі, Халькедоні та Константинополі. На Соборі в Ліоні заступав нашу Церкву митрополит Петро Акерович, що склав визнання католицької віри і передав сумні вісті про монгольську навалу. Бо тоді дуже поважна небезпека зруйнування всієї Европи загрожувала з боку монгольської навали. І справді, під впливом Митрополита Петра та за почином Папи Інокентія IV, всі вірні серед злиднів у щирих молитвах благали: «Від татарської люті охорони нас, Господи!»

На Соборі в Констанці Київський митрополит Григорій Цамвлак підготовляв поєднання із Святою Столицею, яке відтак підписав його наслідник Митрополит Ісидор на соборі у Фльоренції. З уваги на політичні обставини наші митрополити були перешкоджені взяти участь у Тридентському і І Ватиканському Соборах, одначе тоді Митрополит Литвинович висловив Папі Пієві IX свій синівський послух, а цей Папа наділив його різними відзначеннями.

  1. Ось тут в імені всієї нашої Української Церкви, в числі двадцяти приявних та багатьох неприявних ієрархів, із усіма Отцями Собору ми склали визнання віри, а разом із глибини нашого серця складаємо подяку Вселенським Архиєреям, наслідникам св. Петра, як і всій Католицькій Церкві, за всі благодійства, що їх ми у попередніх століттях одержали. Ми лучимося з діючим тепер Собором і підпорядковуємося всім його рішенням та канонам. Сподіваємося, що цей Екуменічний Собор висвітлить усю красу католицького вчення проти атеїзму, зокрема те, що відноситься до суспільного устрою, визначуючи для апостоляту більше придатні та більш успішні шляхи так, як це вимагає наша доба. А разом повинен звернути увагу на небезпеки, що можуть стати перешкодою в досягненні правдивих духових та матеріяльних благ для людської християнської спільноти.
  2. Достойні Отці! Кілька разів деякі Отці пригадували слова Папи Івана XXIII про покликання в першу чергу убогих перед багатими до Церкви, бо ж Христос прийшов «принести благовість убогим», а особливо слова про діла любови і милосердя супроти убогих, бо ж у символічний спосіб усіх нас запитуватимуть на Страшному Суді про це: «щонебудь ви вчинили… Мені ви вчинили», «А убогі будуть вивищені!» Цей особливий поклик характеризує наші часи. Немає сумніву, що ми йдемо стомилевими кроками назустріч змінам та перемінам матеріяльного життя, а особливо суспільного.

Церква, що завжди найрозумніше керувала життям людства, має бути готовою подавати помічну руку в усіх виринаючих потребах. Тому духовенство в своїй особистій діяльності повинно відповідно зайнятися вірними та своїм життям стати для всіх живим взором Христової скромности. Ради її становище єпископа сьогодні повинно бути подібним до того, яким воно було в перших віках християнства. Він справді повинен бути головою свого стада, зосереджуючи все своє життя для забезпечення своїм вірним вічного життя і будучи завжди готовим переносити також усі браки й недостатки. Що більше, все піклування про людські душі таким чином повинно бути примінене й поставлене понад усе інше, згідно з думкою II Ватиканського Собору, як Собору Пасторального.

  1. З черги подам певну думку відносно колегії єпископів, тому що в цій справі Отці Собору підносили дуже розумні сумніви й подавали свої розв’язки. Стисло кажучи, єпископи не становлять «колегії», тому що «колегія» спирається на юридичній та моральній правосильності. Людство не є колегією, що помножується потомством своїх членів. Подібно й єпископи: єпископ стає єпископом Церкви через Тайну, отже через щось фізичне (видимий знак і ласка в душі, що очевидно являється чимось фізичним і реальним), а рівночасно через щось містичне так, як містичною є єдність Церкви. Таким чином, і Папа являється єпископом Церкви (медіолянської, римської і т.д.) подібно, як і другі єпископи своїх окремих престолів, що мають повноту єпископської влади. Через вибір Папа одержує спеціяльне післанництво і в дійсності найвище у відношенні до всієї Церкви, а ця універсальність вимагає також непомильности. З того приводу Христова Церква, до якої відноситься особливе післанництво Папи, не може стати предметом ошуканства й помилки, тому й вимагається непомильного навчального уряду. А це й довершив безпосередньо сам Христос, бо ж уже Петро, як апостол, одержав спеціяльне післанництво: утверджувати братів, пасти вівці й ягнята. З уваги на це Папа одержує своє верховне післанництво, свою владу не від «колегії», як деякі думали, не від колегії єпископів, але безпосередньо від Христа.

З другого боку, єпископи посідають повноту Тайни священства й, відносно цього, як було сказано, Папа є єпископом так, як другі єпископи. Єпископи, як сказано, одержують владу через Тайну висвячення для помісних Церков, але одночасно ця влада до певної міри відноситься до Вселенської Церкви. Єпископ являється помісним пастирем у відношенні до всієї Церкви. Як помісний пастир він не має дару непомильности, одначе всі разом єпископи, разом узяті, мають пряме відношення до Вселенської Церкви, і через це вони непомильні. Визначні богослови під цю пору обстоюють такий погляд. Сам бо Христос сказав: «Ідіть і навчайте всі народи…» А Церква є Містичним Тілом, певного роду органічною цілістю, і наскільки вони творять цілість чи наскільки творять Вселенську Католицьку Церкву, їх навчання не може бути хибне, але є непомильне. Тим то, коли промовляють до всієї Церкви разом із Папою, вони є учасниками непомильности. Цю непомильність надав єпископам не Папа, а Христос. Через це не можна її обмежити, ані забрати від Папи. Належить пам’ятати, що цей непомильний навчальний уряд є того самого роду та походження у відношенні до віри й моралі, і як у Папи, так і в єпископів основується на єпископській владі. Та й також ця непомильність основується на вселенськості Церкви і є конечна для неї. Бо не може ціла Церква вірити й визнавати неправду. У висліді чого Собор не складається з Папи та єпископів, як якогось третього тіла, як певного роду моральної збірноти, як дехто думає, але Церква так побудована, як тіло, себто сама Церква є установлена з (даним їй) даром непомильности Святого Духа, якого повність є та сама, як у Папи, так і в єпископів. Різниться Собор тільки тим, що Папа своє післанництво управління Вселенською Церквою одержує через особливу, окрему та виразну обітницю Христа; це саме післанництво було дане також всім апостолам і їх наслідникам, значить Петрові й апостолам, Папі та єпископам. Від того окреслення, що таке Собор, не може бути відклику. Отже, ясно, що влада Папи та всіх єпископів збігається в Соборі.

  1. Крім цього, відносно дев’ятнадцятого числа на тридцятій сторінці, 23-ий рядок: «Римського Архиєрея» і т.д. докази хай будуть краще вистилізовані.
  2. З черги, коли дехто запитував мене подати свою думку і відносно дияконату, то щиро виявлю свій погляд на спонуки, що їх тут Отці, мої передбесідники, навели відносно потреби дияконату. Найперше треба взяти до уваги дві речі: перша, що її підніс, якщо не помиляюся, кард. Свененс, що дияконат — це наче суспільний поміст між громадою вірних і духовенством. Це незвичайно глибока думка. А друга річ, що її подав архиєпископ Шепер із Загребу, що не йде тут про одну чи другу єпархію чи про одну державу, але про певні потреби в цілій Церкві.

а) Отже, не йде тут про впровадження до Церкви чогось нового. Бо на Сході й досі існує практика висвячувати жонатих дияконів. Ця практика процвітала теж і на Заході.

б) Не йде тут про загальний обов’язок відновити його в кожній єпархії, але про дозвіл впровадити давню практику, відповідно до потреб деяких єпархій. Конкретно, цю справу належить повірити второпності єпископа й пароха або єпископській конференції.

в) Не треба забувати, що тут може бути мова про вдівців, бездітних батьків, які зрештою дуже віддані та вельми досвідчені у дбайливості про душі Церкви та в католицькій акції.

г) Очевидно у кожній справі, хоча б найкращій, можуть заіснувати надужиття, а в цьому випадку теж і в зберіганні целібату, вже ж через це дияконські служіння ще не стається позбавленим свого призначення в чині священослужіння Церкви, як його установили апостоли.

  1. До того одна загальна заввага. Не належить поминути дидактичної методи у формуванні канонів. Примітки під текстом, що вияснюють доктрину, так бувають перевантажені й заплутані цитатами, текстами, уривками та різного роду термінами, що під їх накопиченням губиться основний сенс і затемнюється ясне розуміння. Сам текст не повинен бути занадто перериваний, бо ж і так не можна в одному каноні докладно виложити всієї католицької доктрини. Також неможливо в одному розділі навести всіх доказів та все охопити. Тому редактори, що будуть упорядковувати весь матеріял, хай мають перед очима, що канони й дефінії повинні бути так вистилізовані, щоб можна було уживати їх у школах і на проповідальниці. Інакше, канон станеться плутаниною слів.

Ми з повним довір’ям сподіваємось від Собору великого заспокоєння та сильної підтримки, тому що, як сказано, сам факт Собору підносить Католицьку Церкву в очах цілого світу, і немає сумніву, що й на Сході у великій мірі у деяких державах причиниться до зміни оплаканого стану.

Для заманіфестування цього благодійного впливу, я в імені всієї нашої Церкви гаряче прошу, щоб цей Священний Собор зволив піднести наш головний Києво-Галицький Митрополичий Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі намагання Вселенських Архиєреїв Урбана VІІІ, Григорія ХVІ, Пія IX та Лева XIII за створення цього патріярхату. Це причиниться у великій мірі до зміцнення Католицької Церкви на Сході, не тільки серед католиків, але також серед православних.

Такою прихильністю Собор з’єднає собі велику пошану й дуже щиру вдячність у східніх вірних і причиниться до великого поступу в закріпленні католицької віри на Сході.

 

Почуття обрядової меншевартости

Про те, що існує закорінене почуття особистої та народньої меншевартости між нашими людьми, цього не треба доказувати. Але куди грізнішим є явище, як виявляється, у почутті обрядової меншевартости. Воно куди гірше і навіть несприйнятливе, бо в’яжеться з релігією. Христос навчав мати належну відвагу визнавати своє «вірую», кажучи: «Хто мене соромитиметься перед людьми, того я (Христос) посоромлю перед Отцем небесним». А св. Павло каже, що «коли б я хотів людям сподобатись, то я не міг би бути Божим слугою!» Незалежно від вищесказаного таки існує обрядова меншевартість, і деякі особи мають відвагу її обороняти і поширювати серед інших.

  1. В ухвалах Вселенського Собору Ватиканського II в декреті про Східні Церкви читаємо: «обряди як Сходу, так і Заходу втішаються однаковою гідністю так, що одна Церква не перевищує другої з причини обряду, та вживають вони тих самих прав і мають ті самі обов’язки, навіть такі, що відносяться до проповіді євангелії по цілім світі, під кермою Вселенського Архиєрея». (ч. 3). Тут сказано, що панує повна рівноправність між обрядами. Можливо, але на практиці між нами панує те почуття, що, мовляв, українська Церква не може мати повної помісности, патріярхату, бо не має території… А чому латинська Церква не в’яжеться жодною територією і навіть на теренах східніх Церков, як це є в Україні та суміжних країнах, має повноправність і їй тієї повноправности ніхто не обмежує і не оспорює. Коли рівність, то усім. Незалежно від цього, що латинський обряд є дальше «суперрітус», а наш залишається, як во время оно, «субрітус».

Зрештою, годі твердити, що наш обряд не має території. Ми існуємо як обряд, не висимо у повітрі, але ходимо по землі Божій, хоч не на своїй батьківщині. Як таке може говорити українець-католик і так собі самому відбирати право чи від нього відмовлятися, коли рівноправність схвалив Вселенський Собор?

Про те, що інші нам про це говорять — це їх справа. На жаль, вони ще не осучаснились і не перестали думати категоріями часів, коли то просто за німецькою політикою розв’язувався і касувався кирило-методіївський обряд…

  1. Читаємо у декреті про східні Церкви: «Отже треба подбати всюди в цілому світі про збереження та зріст усіх помісних церков»… Гарно й ясно сказано про збереження помісних Церков. Збереження — це значить зберегти обряд таким, яким він був, не робити з нього якогось гібрида. Чи можуть дозволити собі українці-католики на творення усяких нових обрядів як: тексаський, бокахуніорський чи й гонолюльський з мовою країни в найінтимнішій справі, у справі релігії — Богопочитання? Який же це ріст? Адже це кастрація і калічення самих себе.

Закони цілости мають відзеркалюватись в частинах. Так каже розум і здорова логіка. Коли ж Церква із самого Христового хотіння має бути одна і неподільна, то й частини Церкви — обряди мають до тої єдности в собі та неподільности змагати, а не тріскати і дробитись, як розбитий горщик. А ось о. В. Поспішіл та інші радять нам пристосуватись до довкілля. В ім’я чого, про яке збереження ідеться? Адже кожен сам собі пан на загороді?..

У четвертій точці декрету говориться про зріст. А треба рости для завершення. Найвища форма обряду та його повнота-особистість — це Патріярхат. І чого ж тоді так проти нього бунтуватись і воювати та ще й покликатись на якісь закони.

Проти закону здорового росту і то, наказаного самим декретом собору, нема апеляції і нема опозиції. Скільки говорилося і ще говориться в пособорових часах про дозрілість, але чи годиться нас тримати в недозрілості, і чи це є згідне з духом собору?! Тільки дітлахи будуть старатися завернути сонце чи й прагнути, щоб ріка плила догори проти течії!

  1. Якщо є рівноправність, то як можна ділити на східніх у патріярхаті та поза патріярхатом ? Чи ділиться латинська Церква на католиків в Церкві та поза нею?! Дев’ята точка декрету говорить, що кожен патріярх очолює свій обряд, як батько і глава. Коли у нього відбирається певне число вірних — дітей і робиться їх попросту сиротами, то як це можна розуміти? Як можна мати дві мірки для того самого явища?

Мовляв, тато не помер, але ми сироти. Тато живе, але ми не маємо права до нього вповні належати. Він не має права навіть прибути до нас в гості. Дивна та неймовірна дійсність, яка викликає обурення! Парадоксальний факт, коли панує голова, але члени до неї не належать. То хіба самостійно існуватимуть нога чи рука або й вухо?! Здоровий розум тут не може розібратись і оправдати таке нерозважне ставлення справи.

Або ще справа вищого архиєпископа. Має верховний архиєпископ патріярхо-рівні права (декрет ч. 10 з 21 листопада 1964 року). Та воно якось дивно, що обряди з кількадесятьма тисячами вірних чи й кількома сотками мають свої патріярхати, а найчисленніший обряд чи один з найчисленніших цього не сміє мати?!

Правда, що тут політичні обставини «радять» зачекати чи й сидіти тихо. Христос не послухав своїх навіть найближчих, що йому радили йти в Єрусалим показатися світові. Він також зганив св. Петра, що думав по-людському, а не по-Божому.

Коли справу беремо по-Божому та дивимось на добро цілої Церкви та її частин, обрядів, то тут не повинні мати вияву ніякі зовнішні позацерковні чинники. Власне, об’єднання даного обряду під видимим головою з повною гідністю усуває всякі політичні спекуляції та надає й обрядові вселенськости. А брак голови неминуче принесе і вже приносить дроблення і вироджування обряду. Карловатіє обряд саме через те, що нема належної голови. Вищий архиєпископ — це щось переходове, не дозріле, не остаточне, не завершене.

Кажуть, правда, що українці намагаються мати Патріярхат з політичних причин. Смішні одні й другі. Обряд не є шапкою-невидимкою, що от зараз і принесе самостійність і соборність. За неї треба боротись і змагатись, і тут Церква ні при чому.

Єдине, що може дати об’єднана Помісна Церква — це моральну силу більше про цю самостійність змагатись. Тоді будемо мати святих людей, а їх треба і до осягнення самостійности. Брак самостійности нищить не лише нарід матеріяльно, але насамперед морально і, хто хоче помісности, щоб скріпити нарід і край та державу морально, той добре думає і доброго хоче.

Інші ж, що керуються із справжньою любов’ю до ближніх, то повинні нам бажати помісности й повного розвитку. Та тільки наші вороги, хоч ніби католики, які собі уявляють, що вони передові, то не мають найголовнішого — не мають християнської любови до нас, малих і поневолених братів своїх.

Повна помісність нашого обряду цілком не пошкодить вселенській Церкві, а навпаки, її помітно й могутньо скріпить, а роздроблення і макіявельство не лише ослаблює обряд, а й цілу вселенську Церкву!

Між парадоксом і поступом

Другий Ватиканський Собор, без сумніву, є найбільш трансформуючою подією в історії Католицької Церкви за останні п’ятсот літ. Водночас Католицька Церква увійшла в період відновлення своїх традицій і переосмислила своє відношення до інших християнських спільнот, як і до нехристиянського світу. Папа Іван ХХІІІ на Соборі проголосив потребу пасторального духу. Таким, зрештою, був і сам Собор. Це дух, який відновив завдання Церкви бути в діалозі зі світом, словами Gaudium et spes: «заговорити до світу із радістю та надією, бо Церква пізнає біль і страждання Божого люду». Але разом з цією пасторальною ціллю отці Церкви прийняли ще одне завдання – глибше зрозуміти Церкву як водночас осередок примату і соборності, поєднати два немовби протилежні поняття. В цьому чималу роль відіграли наші Східні Церкви. Один із канадських учасників Собору, тепер єпископ-емерит, нещодавно підкреслив вплив, який мала присутність східних католицьких владик на учасників Собору. Їм відкрилися очі на те, що Католицька Церква вже є сопричастям Церков. Таке бачення Собору більшість єпископів, які приїхали на нього, спершу зовсім не зрозуміли, навіть не думали про таку можливість. Так що від самого початку виявилось, що Східні Церкви одною лише своєю присутністю на Соборі відіграють велику роль у його значенні та наслідках. А виступи, наприклад, Вінніпезького митрополита Максима Германюка були ключовими для оформлення поняття соборності в післясоборових декретах. Собор відкрито закликав Церкву «на всіх фронтах» зрозуміти і втілити цей скарб Східних Католицьких Церков, яким є поняття соборності.

Водночас Собор, пізнавши важливість спадщини Східних Церков, в декреті Orientalium Ecclesiarum зобов’язав їх віднайти свої автентичні традиції та оновити себе в єдності з Римським Престолом. Однак це завдання стало парадоксальним явищем в житті УГКЦ і Мелхітської Церкви. Нам усім відомий той шлях, на який ступила наша Церква 11 жовтня 1963 року з виступом на Соборі блаженної пам’яті Патріарха Йосифа. Його заклик піднести гідність УГКЦ до рівня патріархії був у дусі Декрету про Східні Церкви, який на той час ще перебував у процесі підготовки. (Цікавим є той факт, що на офіційному сайті Ватикану заголовок англійською звучить не «Декрет про Східні Церкви», а «Декрет про Католицькі Церкви східного обряду» – а це суттєво неправильний переклад!) Хоч на Соборі й було чути підтримку цієї пропозиції, офіційна відповідь Ватикану була непевна. Дехто вбачав у визнанні титулу Верховного архиєпископа за Главою УГКЦ позитивний крок у напрямку набуття патріархату. Навіть сам Блаженніший у відповідь на цей жест писав у листі до Папи: «Цей історичний акт є першим кроком до створення українського патріархату». Але, на жаль, наступного кроку не було… Варто згадати, що після Собору Папа підніс чотири Церкви до гідності Верховного архиєпископства, а Кодекс Канонів Східних Церков твердить, що такий статус прирівнюється до патріархії.

Професор Ярослав Пелікан переконував, що в січні 1964 року ватиканське джерело (не називає його) заявило: Верховний архиєпископ має права, які певним чином перевищують права Патріарха. Дивне твердження… Та, незважаючи на питання титулів, Блаженніший Патріарх Йосиф вважав себе Главою Церкви sui iuris. А це для нього означало право і відповідальність за цілу УГКЦ, де б вона не була. На жаль, це суперечило розумінню Ватикану, який, зі слів митрополита Максима Германюка, вважав, що Верховний архиєпископ «не має будь-якої юрисдикції поза Галицькою еклезіальною територією». Так що подальша дискусія про патріархат є «проти бажань Святішого Отця».

Нам усім відомо, що Блаженніший Йосиф не відвернувся від свого розуміння власної відповідальності, а навпаки, розвивав її. В часі Собору очолив Синод владик УГКЦ. Варто згадати й те, що сам статус цих перших зустрічей непевний, неясний. Чому? Митрополит Максим Германюк, який очолював зустрічі українського єпископату ще до приїзду Блаженнішого Йосифа, в своєму «Щоденнику» називає їх по-різному – часом засіданнями, часом конференціями. Давид Мотюк, теперішній едмонтонський єпарх, у своїй книжці «Eastern Catholics in the New World»називає ці зустрічі синодами. Однак знаємо, що у вересні 1963 року митрополит Германюк запросив Блаженнішого Йосифа стати предсідником того, що формально називалося Конференцією української католицької єрархії. Це передання головування було визнане Ватиканом формально аж у 1972 році після кількаразових звернень митрополита Максима Германюка. Хоча й надалі вважалось не синодом, а конференціями. В одному із цих звернень митрополит заявив, що «від моменту звільнення Кир Йосифа українська єрархія почала діяти синодально, згідно із рішенням ІІ Ватиканського Собору, як і традиціями Східних Церков». Формальне встановлення Синоду владиками УГКЦ відбулося щойно 1972 року. Але навіть тоді, хоч це було бажанням Собору, кардинал Війо опротестував той крок і звернувся до всіх українських єписко‑ пів через апостольських делегатів у країнах, де проживали ці єпископи. Отже, Ватикан забороняв, щоб такі зібрання вважали синодами. Основна проблема була чітко окреслена: незважаючи на Декрет про Східні Церкви (щоб вони відновили свої автентичні традиції), Ватикан не був готовий прийняти традиційний устрій Східних Церков, котрий, зокрема, визнавав юрисдикцію синоду і першоєрарха, який є посередником між єпархіальним єпископом і Римським Престолом.

У відповідь на заяви кардинала Війо в жовтні 1982 року наші владики обґрунтували свою позицію. Оскільки Церковне право передба‑ чало рівність прав Верховного архиєпископа і Патріарха, то першоєрарх УГКЦ, Церкви sui iuris, має юрисдикцію, де б та Церква не була. В часі опрацювання нового Кодексу Канонів Блаженніший Йосиф заявив, що питання юрисдикції треба зрозуміти з точки зору її необхідності, коли беремо до уваги вимоги апостоляту в сучасному світі. А ця необхідність, думаю, стала навіть більш явною тепер, в умовах сучасного заробітчанства.

Твердження Блаженнішого Йосифа, знову ж таки, були в дусі Другого Ватиканського Собору, були осучасненням еклезіологічних понять. Це почуття відповідальності Блаженніший Йосиф відчував, зо‑ крема, щодо УГКЦ у Великобританії, коли там відбувалися неприємні явища у стосунках екзарха та більшості мирян. Події 70-их років були темною сторінкою нашої УГКЦ, але Блаженніший Йосиф, не дивлячись на ватиканську заборону, скерував до Великобританії священиків, які мали б обслуговувати вірян, котрі протистояли антипатріархальним заборонам екзарха. Ще більш явним проявом своєї юрисдикції стало висвячення Йосифом Сліпим у 1987 році трьох нових єпископів, серед яких був і Блаженніший Любомир Гузар. Цей таємний акт не був визнаний Ватиканом, хоча його і не заперечили, а з обранням Блаженнішого Любомира першоєрархом навіть де факто визнали. Так само було й зі свяченням одружених священиків, яке, попри заборону Ватикану, було тим старанням зберегти наші давні традиції і права.

Старання відновити дійсно східну католицьку еклезіологію в Церкві були важливими не тільки для УГКЦ – вони були доказом католицтва самої Вселенської Церкви. Боротьба Блаженнішого Йосифа Сліпого, митрополита Максима Германюка та інших не тільки втілювала напрямні Декрету про Східні Церкви, але й напрямні Декрету Unitatis redintegratio, себто заклик Собору відновити дух екуменізму.

Парадокс полягає в тому, що сам Ватикан діяв протилежно до духу Собору. Але це стосувалося не тільки УГКЦ. Мелхітська Греко-Католицька Церква перебувала в схожій ситуації. Післясоборові суперечки з Ватиканом про юрисдикцію, одружене священство та екуменічні ініціативи тривали й далі. Але, мабуть, найцікавішою подією тої доби стала так звана «ініціатива Зогбі». Мається на увазі пропозиція архиєпископа Іллії Зогбі щодо об’єднання антіохійських патріархій – греко-католицької та православної. Ця пропозиція також виявляє парадокс Собору. Йдеться про позицію, що виходить із духу Декрету про екуменізм. Після Собору архиєпископ Зогбі посилив свої старання з приводу відновлення церковної єдності між християнами двох антіохійських Церков. Основою його дій стали доволі позитивні відносини тих Церков-сестер. 1 – 2 травня 1974 року їхні синоди збиралися водночас, але в різних приміщеннях. З цього приводу в перший день делегація православного синоду відвідала католицький, а 2 травня, навпаки, католики прийшли до православних. Під час цього візиту владика Зогбі промовив до православних братів: «Ми всі терпимо через це розділення, яке в нашій Антіохійській патріархії триває понад 250 років. І нині вже не зрозуміло, чому воно повинно тривати й далі, беручи до уваги те, що причини роздору і ментальності роз’єднання вже давно не існують. В Антіохійській Православній Церкві ми пізнаємо свою матір». Після цього виступу він роздав присутнім копії листа, якого перед тим представив екуменічній комісії своєї Церкви, де описав власну пропозицію з приводу того, що називав «проміжним поєднанням».

Треба визнати, що відгук на цю ініціативу не був одностайним, але вагоме слово щодо цієї пропозиції промовив православний митрополит Георгій Ходр. Він писав: «Наше поєднання є здійсниме, головно якщо ми прийматимемо, що західні Собори після схизми були локальними Соборами Латинської Церкви і не зобов’язують Східні Церкви». Це те саме, що німецький богослов Йозеф Ратцінгер писав у 70-их роках…

Мелхітський Патріарх Максимус V також виступив на підтримку, заявивши: «Ми не боїмося поєднання, ми готові зрезиґнувати, якщо треба». В 1975 році на синоді своєї Церкви Зогбі закликав ще раз потвердити можливість подвійного сопричастя, так як це було перед подіями 1054 року. Цього разу Синод пропонував поставитися до цього питання обережно і терпеливо, що, власне, й зробив. Але владика Зогбі не зрікся свого бачення і в лютому 1995 року публічно заявив: «Вірю в усе, чого навчає Східне Православ’я. Я є в сопричасті з єпископом Риму в межах, визначених Святими Східними Отцями для першого серед Єпископів, у першому тисячолітті, перед поділом». Ця декларація була прийнята синодально 24-ма мелхітськими єпископами із 26-ти. А митрополит Ходр, один із найвизначніших православних екуменістів, сказав: «Ця декларація сповняє всі конечні умови, щоб відновити єдність Православних Церков із Римом».

11 червня 1997 року Східна Конгрегація видала листа за підписом свого префекта і префекта Конгрегації у справах віри та Папської ради з церковної єдності. У ньому вони схвалюють ті стосунки, що існують між Мелхітською Церквою та Антіохійським православним патріархатом, та високо цінують їхні пасторальні ініціативи. Однак в ініціативах, які стосуються богословської спадщини, закликають їх чинити «терпеливо і обережно». Документ нагадує Синодові, що в час, коли немає сопричастя між католиками і православними, не може бути місцевого відновлення цілковитої єдності: «Крім того, правильне визнання віри стосується не окремої помісної Церкви, а цілої Церкви Христової, яка не знає кордонів ні в просторі, ні в часі». В очах Риму одночасне поєднання антіохійських патріархій та збереження єдності з Римом мелхітів неможливе – хіба що відбудеться поєднання всієї Церкви. Натомість Синод Антіохійської Православної Церкви наслідував позицію митрополита Ходра і позитивно ставився до заяви мелхітів.

Нині ситуація незрозуміла. В 2002 році Мелхітський Патріарх Георгій ІІІ відновив заяву Синоду і додав: «Наразі Рим не готовий визнати справжні права Східних Церков, проголошені ІІ Ватиканським Собором». Можна тут додати: «які були підтримані положеннями Кодексу Канонів щодо Церков sui juris». Мелхітський кантоніст хор-єпископ Йоан Фарис наголосив: «Католицька Церква вже не представлена як спільнота, створена задля адміністративних вимог». Тепер концепція Церкви – це сопричастя автономних Католицьких Церков. Парадокс триває… І УГКЦ, і Мелхітська Церква намагаються впровадити в життя той живий дух соборності, який став наявним у часі Собору.

Та нечесно було б вважати позицію Ватикану опозиційною. Треба визнати, що його ставлення до обговорюваних ініціатив обережне. Ситуація Ватикану є складною. Виходячи з рішень Собору, Апостольський Престол докладає багато зусиль для того, щоби дійти до об’єднання з Православними Церквами. Для нас розвал Радянського Союзу є причиною великої радості, а для Ваткану – значним ускладненням його екуменічного шляху. Ініціатива владики Зогбі цікава і пророча, але не треба себе обманювати, вважаючи, що всі мелхіти і православні її підтримують. Рівно ж треба визнати, що й у нас немає цілковитої згоди щодо значення нашої екуменічної помісності.

Незважаючи на заборони, висловлені Ватиканом, якихось значних санкцій щодо владик Мелхітської Церкви проголошено не було. А це, без сумніву, в попередні часи неодмінно могло б трапитись! Та й сам Папа Іван Павло ІІ в Ut unum sint сказав з приводу Східних Церков, що в нас є право на власну організаційну структуру, власний апостолят і власну роль у сприянні об’єднанню Церков.

Мелхіти не сходять зі своєї позиції. УГКЦ й далі підтверджує ділами свій статус Церкви sui juris. Для нашої Церкви видання Катехизму є великим почином, свідченням нашої помісності. Хоча парадокси продовжуються… Та вони є нічим іншим як нормальним процесом засвоєння соборових декретів. Церква поволі пізнає значення своїх прокламацій та через терпеливе пізнання правди приходить до вияву вірності своїй богословській спадщині. Я вважаю, що подібний процес відбувається і в УГКЦ, бо ж існують парадокси й у нашому сприйнятті Другого Ватиканського Собору. Хоч і в нашій Церкві перед добою самостійності дуже голосно й тепло відгукувались про Собор. Цей оптимізм стосувався більшою мірою Декрету про Східні Церкви та меншою – Декрету про екуменізм. Не можна переоцінити той факт, що віднова літургійного життя, іконографії, повернення богословської уваги отцям Церкви є очевидними наслідками Собору в нашій Церкві. Позитивне ставлення україн‑ ської діаспори до православних братів і сестер – також наслідок Собору.

Однак за цим приховане ігнорування інших декретів. Мабуть, менш відома подія, що відбулась у листопаді 1965 року в Канаді, віддзеркалює цю дійсність. 1 – 2 листопада 1965 року до Вінніпега приїхала невелика група священиків з усієї Канади, щоб, як вони запевняли, в дусі Другого Ватиканського Собору обговорити стан Церкви в цій країні. Там були представники кожної єпархії. Треба наголосити, що всі вони народилися в Канаді. Підсумком цієї зустрічі став документ «Пропозиції щодо віднови нашої Церкви», в якому ішлося про необхідність запровадження в богослужіння англійської мови, про те, що Церква повинна відновити душпастирський дух, а не бути виразником націоналізму, про те, що треба явно себе представляти як частину Католицької Церкви, запровадити григоріанський календар, заснувати сильну католицьку пресу, українські щоденні школи, застановитись над заохоченням до покликань і створити належний план страхування та медичного забезпечення духовенства. Ця ініціатива, хоч деяким і видавалася радикальною, загалом відповідала духові Собору. На жаль, єрархія Церкви в Канаді не була відкрита на дискусію. У своєму «Щоденнику» митрополит Германюк дає оцінку тієї події: «Ця заява творить дуже неприємне враження головно тому, що отці хочуть, щоб наша Церква цілковито стала частиною Латинської Церкви Канади (хоч про це у документі не йшлося – М. Т.) і що вся програма реформ ігнорує авторитет єпископа».

Пізніше ця подія наче зникла зі свідомості нашої Церкви в Канаді, а деякі отці, що підписали той документ, вважали, що владика їх «образив», призначивши на віддалені парафії. В Канаді це дуже легко зробити…

Сьогодні мені не йдеться про те, чи ті отці правильно діяли, чи ні, а хочеться застановитися над тим, що це була ініціатива, яка могла відкрити можливість чесного діалогу щодо питань, поставлених Собором, і яка мала б вплив на життя та розвиток нашої Церкви. Аналізуючи виступи митрополита Германюка в роках Собору і десять років опісля, я зауважив, що вони були зосереджені над питаннями Собору і патріархаті УГКЦ. Але митрополит не згадував інші соборові декрети. Щоправда, час до часу порушував питання об’єднання, однак повторював те саме, що говорив у своїх виступах перед Собором. І я не заперечую важливості цього, тільки хочу дати приклад, що змін не відбулося в душпастирському погляді. Він наголошував на українській мові та тій потребі, що ті, хто її не знає, мусять вивчити. Про це писала україномовна преса – відповідно англомовні читачі не могли цього розуміти.

Як спостерігач подій щодо календаря і патріархату, я б сказав, що не розпочалася й суттєва дискусія про роль мирянства в США під час всіх тих клопотів так, як це передбачував Собор. Хоча ті події були радше нагодою до такої дискусії.

Це все відбувалося до проголошення самостійності України. А що було після виходу Церкви з підпілля? Чи наше сприйняття Собору й далі обмежене згаданими документами та сферами життя нашої Церкви? Тут одразу ж визнаю більш тенденційну позицію. Я насправді вважаю себе спостерігачем «здалека». Перші кроки після виходу з підпілля були зроблені через потребу відкрити наші храми в Україні. Пригадую, коли я приїжджав у 90-му році, мене просили, щоб я викладав екуменізм, та ставили відразу питання: чому літургійний вислів «всіх вас православних християн» є правильним? І це питання мені поставили в присутності владики Софрона Дмитерка… То були роки, присвячені розбудові структури єрархії та клиру, не вистачало священиків для служіння. Наголос був і мусив бути на виховання душпастирів у Церкві й на витворенні належної церковної інфраструктури. Але здається мені, що тепер вже час рухатися далі. Час критично ставитися до основних богословських питань, що були підставою Собору. Наприклад, американський богослов Ормонд Руш говорить, що соборові декрети відкривають в основному глибоке пізнання Божої дії в людській історії, і це закликає нашу Церкву застановитися над «знаками часу». Наприклад, що наша богословська спадщина може вкласти в діалог, витворений «Хартією вільної людини»? Скажу одразу: це не богословський твір і не мав ним бути, але тепер маємо по-богословському його осмислити, бо вільна людина є вільною тому, що Бог сотворив її свобідною. Отже, є богословська підстава для цього. І чи не час витворити нашу богословську антропологію, щоби промовляти до наших нинішніх обставин? Яким є наше моральне богослов’я, що промовляє до родин, розділених через феномен заробітчанства? Я вважаю, що це виклик Другого Ватиканського Собору.

Те, що я представив як парадокс Другого Ватиканського Собору, витворює в мені питання: якою є наша еклезіологія? Еклезіологія УГКЦ. Що значить те, що «ми є православні в єдності з Римом», як ми любимо казати? Що це означає еклезіологічно? Який наш внесок у екуменічний діалог? Чи він збігається із закликом Собору відновити духовне життя наших парафій? Неповне сприйняття нашою Церквою Другого Ватиканського Собору – це заклик, щоб ми витворювали гідне автентичне богослов’я УГКЦ, котре не повторює те, що інші написали, а чесно промовляє до нашої Церкви про гідність людини, про Бога, який є Любов, і таким проявляється нам, про те, що наша Церква свідчить світло Христової правди, а тому властиво ми приносимо в цей світ радість і надію.

о. Мирослав Татарин

В основу статті покладено доповідь в рамках семінару Кафедри богослов’я УКУ «Східні католицькі церкви і парадокс Другого Ватиканського Cобору» (18. 12. 2013).

ІІ Ватиканський собор і християнський Схід

Критичний погляд на Orientalium Ecclesiarum (Декрет про Східні Церкви Другого Ватиканського Собору)

У 2012 році минуло п’ятдесят років від початку найважливішої події ХХ століття в християнському світі – скликання Другого Ватиканського Собору. Чимало недавніх конференцій і публікацій були присвячені цій події: що доброго зроблено та які проблеми залишаються невирішеними. Для східних католиків такий перегляд результатів Собору мав би починатись із соборового Декрету про Східні Церкви, Orientalium Ecclesiarum. Тож у цій статті я аналізуватиму досягнення цього документа, його слабкі сторони та основні проблеми, що існують нині (особливо для УГКЦ), а також те, в якому напрямку ми можемо рухатись далі.

Досягнення і проблеми Церкви Sui Iuris

Документ починається з того, що східних католиків не слід сприймати через категорію «обряду» – так ніби ми є ідентичними з римо-католиками в усьому, окрім літургійного ритуалу. Замість цього до східних католиків слід застосовувати категорію «окремих Церков», відповідальних за свої внутрішні справи. Це власне те, що зазвичай розуміється під канонічним терміном «Церкви sui iuris», який наголошує на рівності Східної і Римо-Католицької Церков: «ці Церкви мають однакову гідність, так що жодна з них не перевершує іншу… користуються одними й тими ж правами… включаючи завдання проповіді Євангелія в усьому світі» (Пар. 3).

Це були дуже позитивні зрушення, хоча будь-який східнокатолицький богослов, оцінюючи їх тепер, у 2013 році, скаже: багато що з написаного в Декреті залишається нереалізованим. Східних католиків у багатьох, якщо не більшості, країнах світу й донині сприймають як бідних родичів, якщо не громадян другого сорту порівняно з католиками латинської традиції. Найбільш яскравим свідченням цього (і це тривало протягом останнього століття) є нерозумне й необґрунтоване правило, що забороняє східним католикам висвячувати на священиків одружених чоловіків у Північній Америці. В той час як навіть Латинська Церква відкрито, не роблячи з цього проблеми, висвячує колишніх англіканців та лютеран на пресвітерів. Тому не існує причин, чому одружений чоловік може бути рукоположений на священика УГКЦ, скажімо, у Львові, але не в Піттсбурзі чи Торонто. Це просто нерозумно.

Патріархати

В Декреті про Східні Церкви ідеться й про східні патріархати (Пар. 7-11). В цілому це позитивна подія, хоча православні оглядачі Собору (головним чином отець Олександр Шмеман) зазначали, що патріаршество було відчитане через грубу папську лінзу й таким чином було спотворене. Нещодавно я висвітлив це питання у своїй книзі «Православ’я і Римське папство» (Orthodoxy and the Roman Papacy, University of Notre Dame Press, 2011). Тут ми маємо чимало невиконаних завдань і багато роботи. Українські католики добре знають, що поняття «патріарх» і «патріархат» часто розглядають як іграшки, що залежать від «римської примхи», волі Папи надати УГКЦ статус патріархату чи не надати. (Чому, власне, останнє слово за ним? Він ніколи не мав такої прерогативи в першому тисячолітті!) Навіть тих патріархатів, що вже існують, наприклад, Мелхітський або Маронітський, часто належно не вшановують – вони підлягають дріб’язковій опіці чиновників Римської курії. Один із викликів, що стоять перед патріархами, «верховними архиєпископами» та іншими східними католицькими предстоятелями, полягає у цілковитому сповненні постанов Другого Ватиканського Собору: східнокатолицькі патріархати повинні вважатись абсолютно самоврядними Церквами, де б вони не були, не тільки на «батьківщині», а й у всьому світі. Вони мають свободу не лише в своїй літургійній дисципліні, але й у всіх інших стародавніх та поважних практиках, в тому числі мають право висвячувати одружених чоловіків. Патріархи повинні бути набагато стійкішими у своєму спротиві втручанню Риму в їхнє життя, аби показати Східній Православній Церкві, що можна бути «східними», але в той же час перебувати у цілковитому сопричасті з Римом, не будучи керованими ним. Продовжуючи тему патріархатів, варто зазначити, що Собор так і не розглянув докладно одне з питань, а саме те, що Рим сам по собі є Патріархатом і повинен діяти як такий. Соборова доктрина про «колегіальність» (соборність), опрацьована в Документі про Церкву, Lumen Gentium, залишається слаборозвиненою, невиконаним заповітом. Папа Павло VI намагався (але безуспішно і досить мляво) повернути Римську Церкву до патріархального управління шляхом відновлення Синоду єпископів Римської Церкви. Проблема, однак, полягає у тому, що будь-який Синод в прямому розумінні цього слова повинен мати законодавчу й виборчу владу. Але нинішній Синод не має таких повноважень – це виключно консультативний, дорадчий орган. Аналізуючи такий стан справ, митрополит УГКЦ в Канаді Максим Германюк свого часу назвав римські Синоди «міжнародними студійними днями католицького єпископату», зазначивши, що єпископи лише без кінця говорять, та не можуть діяти, бо не мають влади на відміну від Курії, яка, на думку митрополита, є реальною проблемою Церкви (ці слова Мак‑ сим Германюк сказав незадовго до своєї смерті під час лекції в Інституті східнохристиянських студій ім. А. Шептицького в Оттаві). Курія часто перешкоджає східним католикам бути справді Церквами «sui iuris» («свого права»), і така ситуація, як казав архиєпископ Української Православної Церкви в США Всеволод Майданський, є великим «скандалом» для православних. «Скандалом» у світлі богослов’я апостола Павла, де «skandalon» – це «камінь спотикання».

Літургія

Однією з проблем у житті українських греко-католиків з часів Берестейської унії була проблема «латинізації», заснована на переконанні, що тільки латинські літургійні практики є добрими, а східні практики повинні наслідувати латинські – аж до витіснення або придушення своїх власних. Таким чином сповідальниці, хресні дороги, вервиці, перше причастя дітей та інші частини латинської літургійної традиції неорганічно ввійшли у практику Східних Церков. Дозвольте пояснити: ні вервиці, ні хресні дороги чи статуї не є поганими. Вони – прекрасна частина латинської традиції, але не вкорінені в східну. Проблема полягає не в практиках як таких, а в тому, що вони були використані з метою витіснення рідних, традиційних і поважних східних практик без вагомої на те причини. Другий Ватиканський Собор закликав до зворотного процесу, тобто до усунення латинських практик та відновлення традицій християнського Сходу таким чином, що східні католицькі богослужіння повинні були стати майже ідентичними православним богослужінням. Багато східних католицьких парафій прийняли це близько до серця, і ми бачимо великий прогрес. Проте ще належить зробити чимало. Розглянемо кілька прикладів:

• у багатьох наших парафіях в суботу ввечері ще звершують літургію, в той час як мала б відправлятись вечірня;

• навряд чи у всіх парафіях напередодні свят служать вечірню або утреню в день свята;

• нашим парафіям бракує відправ, які містили б повний цикл, наприклад, Великопісних богослужінь: чин Всепрощення на вечірні, канон святого Андрея Критського та літургію Передосвячених дарів. (Автор тут має на увазі головно досвід діаспори, бо в Україні ситуація інша – прим. перекладача).

Собор також наполягає на відновленні первісної практики християнської ініціації, яка включає Хрещення, Миропомазання і Євхаристію, що має богословські підстави. Більшість східних като‑ ликів зробили це, на щастя. Проте Захід все ще бореться з цим. Така традиція є свідченням ранньої та неподіленої Церкви і існувала на Заході принаймні до ХІІІ століття. Крім того, цей документ закликає визначити спільну дату святкуван‑ ня Воскресіння Христового (Пар. 20). Цього року Пасха за григоріанською пасхалією припала на 31 березня, а за юліанською – на 5 травня. Ця тема була порушена на багатьох конференціях, що від‑ бувалися після Другого Ватиканського Собору і закликали до погодження спільної дати Великодня. Католики, протестанти, православні, які брали участь у них за останні півстоліття, щоразу говорили про це, але питання так і залишається невирішеним. Всі учасники конференцій повернулися додому, і нічого не змінилося. Прикро. Якщо ми не можемо домовитися навіть про єдину дату святкування Великодня, то чи можемо сподіватися на те, що досягнемо порозуміння в чомусь іншому?! Але, як ми знаємо, насправді йдеться не про календар, а про «ідентичність». Надто багато східних християн, особливо православних, визначають свою ідентичність від супротивного – «ким я не є»: я православний, що означає – я не католик, і я не хочу бути схожим на католиків аж до календаря, який використовую (або не використовую). Ця проблема, на жаль, має місце і в УГКЦ, де на сусідніх парафіях послуговуються різними календарями. (Тут автор знову ж таки говорить про досвід Північної Америки – прим. перекладача). Дозвольте мені запропонувати рішення, озвучене моїм другом, румунським теологом отцем Раду Бордіяну на конференції, що відбулась у березні 2012-го в Університеті Лойола Меримаунт (Loyola Marymount University): щоб усі християни погодились святкувати Пасху в третю неділю квітня. Ось просте вирішення такої простої проблеми, що так довго розділяє християн.

Таїнства

Заключна частина Декрету стосується деяких літургійно-сакра‑ ментальних питань, які водночас є екуменічними та еклезіологічни‑ми. Документ дозволяє сопричастя у таїнствах (Communicatio in sacris) із православними в деяких випадках. Особливо це стосується таїнств Покаяння, Євхаристії та Єлеопома‑ зання. Православні християни можуть приймати ці таїнства від католицьких священиків, а католики, своєю чергою, можуть приймати їх від православних священиків, якщо цього вимагають обставини. При цьому необхідно зазначити, що католики відкритіші в цьому питанні, аніж більшість православних, які переважно відмовляють у будь-яких таїнствах тим, хто не є православним. Проте бувають і винятки. Наприклад один, добре відомий в УГКЦ: отець Лев Жилле – духовний син Митрополита Андрея Шептицького. (Детальнішу інформацію про це можна почерпнути з книги, яку я написав разом із отцем Петром Галадзою, Unité en Division: les Lettres de Lev Gillet (‹‹un moine de l’ Église d’Orient») à Andrei Cheptytsky 1921-1929 [Paris, 2009].). Той факт, що католики і православні, як правило, не мають сопричастя у Євхаристії (а якщо таке й трапляється, то дуже рідко і тільки на місцевому рівні), залишається найбільшою проблемою. Іншими словами, проблема полягає у тому, що жоден католицький і православний єпископ, Папа чи Патріарх не можуть разом звершувати Євхаристію. Під час інтронізації Папи Франциска були присутні Константинопольський Патріарх та інші православні єрархи, але вони не співслужили й не причащались, що надзвичайно сумно, невиправдано… Чому ми не можемо звершувати Євхаристію разом? Чому не перебуваємо в цілковитому сопричасті один з одним? Це серйозне питання. В 1965 році, наприкінці Другого Ватиканського Собору, Папа Павло VI і Патріарх Атенагор анулювали взаємні відлучення, кинуті їхніми попередниками один на одного. Офіційно з тих пір ми більше не перебуваємо в розколі одні з одними й не відлучені від сопричастя. Проте реальність інша. Проте, чи існує якась «напів’єдність»? Як ми можемо не бути відлученими одні від одних і не святкувати Євхаристію разом? Я, звичайно, глибоко усвідомлюю стандартну відповідь: ми повинні віднайти єдність віри, перш ніж ми зможемо це зробити. А останній виклик єдності – це папство (я про це пишу в своїй книзі). Проте щораз більше схиляюся до двох речей: по-перше, ідея, що ми повинні перебувати в абсолютній згоді щодо доктрини, цілковитої єдності у розумінні догматів, є штучною, неісторичною, абсолютно недоречним стандартом. Ніхто в першому тисячолітті, і можливо, впродовж більшої частини другого, не міг подумати, що необхідним є ще якийсь стандарт єдності, аніж спільне читання Нікео-Царгородського символу віри. Якщо православні та католицькі єпископи можуть зробити це (а вони можуть), то що ще потрібно? Навіщо вимагати більше? Навіщо зводити штучні й завищені перешкоди, якщо не неможливі, на шляху до єдності? Чи ми не ті, про кого написано в Діяннях апостолів: «твердошиї та необрізані серцем і вухом! Ви завжди противитеся Духові Святому! Які батьки ваші, такі й ви» (Дії 7, 51)? Вимагаючи більшої узгодженості для досягнення єдності, аніж це було в ранній Церкві, чи не схожі ми на апостолів у їхніх дебатах про обрізання? І чим ті дебати скінчилися? Апостольський Собор ухвалив мудре рішення. І рішення це висувало мінімальні вимоги «Подобалось бо Святому Духові й нам ніякого більше не складати на вас тягаря, крім цього необхідного» (Дії 15,28). Чому ж ми не можемо вчинити так само?

Куди йдемо?

Але якщо наші єрархи не хочуть рухатись швидше та впевненіше до єдності, то настав час для людей, щоб зробити це. Через п’ятдесят років після Другого Ватиканського Собору треба починати діяти як одна Церква, доки повністю не станемо однією Церквою. І найкращий спосіб зробити це – Євхаристія. За останні п’ять років я змінив свою думку про євхаристійне сопричастя: тепер я твердо переконаний, що ми можемо і повинні це зробити. Вище я вказав на так звану традиційну позицію більшості католиків і православних – що ми не можемо разом святкувати Євхаристію, доки кожен пункт доктринальних розбіжностей не буде погоджений. Я більше так не думаю, і люди, що змінили мій погляд, як це не дивно, були православними. Це Лев Жилле, Олів’є Клеман, Антуан Аржаковський, Девід Бентлі Гарт, Нікос Ніссіотіс, вірменський Католікос Кілікії Арам та Майкл Плекон. Я назвав цих православних мислителів, тому що знаю: деякі православні того, хто виступає за сопричастя з католиками, відразу ж підозрюють у папізмі або у «пан-єресі екуменізму», як люблять говорити неосвічені фанатики. Мені здається, що найкращим способом визнання роботи, виконаної на Другому Ватиканському Соборі, як і тої, яку ще належить виконати, є якнайширше та якнайчастіше застосування «ліку безсмертя», що зцілює всі рани, – Євхаристії. Тож давайте спільно звершувати Євхаристію! А тим, хто питатиме нас перед Чашею: «Ви католик чи православний?», відповімо подвійним «так» мого Doktorvater (керівник докторської дисертації – прим. перекладача), митрофорного протопресвітера Андрія Чировського.

д-р Адам ДеВілль

«The must be men…» /З приводу доповіді мелхітського Архимандрита о. Оресте Кераме у Вашінґтоні, Д.К./

Заходами Відділу Т-ва за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви у Вашінґтоні, Д.К. була організована доповідь на тему: «Східні Церкви після II Ватиканського Собору» в дні 3-го травня ц.р. Доповідачем був визначний теолог, Архимандрит Мелхітської Церкви, Оресте Кераме, що зараз гостює у Вашінґтоні, яко гість-викладач на Католицькому університеті в ділянці східньої теології. Тому, що о. Кераме від літ є близьким співробітником мелхітських патріярхів, брав участь в II Ватиканському Соборі яко дорадник Патріярха Максімоса IV, що так різко виступав проти практикованої Ватиканом латинізації Східніх Церков, Управа Відділу вважала за вказане запросити о. Кераме з·доповіддю саме із повищих мотивів.

Підчас доповіді і пізніше підчас короткого інтерв’ю, отець Кераме з’ясував положення Східніх Церков – в лоні Вселенської Церкви – під головуванням римського папи, порівнюючи його зі ситуацією в родині. Він сказав, що так, як в неприявності батька – головою родини стає найстарший син, – так і в Католицькій Церкві – Римський патріярх є найстарший – або перший поміж рівними собі патріярхами інших /східніх/ Церков. На жаль, з історії знаємо, що цей перший син надуживав владою в некористь своїх братів і добре зложилось, що II Ватиканський Собор заняв до цього становище, підкреслюючи колеґіяльність у виконуванні влади в Церкві. До цієї патріяршої родини належать також модерні Патріярхії та Верховні Архиєпископства. Належить тут отже Верховний Архиєпископ УКЦеркви. УКЦерква має свій Архиєпископський Синод, має всі шанси і права втішатись суверенністю так само, як і інші патріярші Церкви, що мали патріярший улад із зарання християнства. Ні Східня Конґреґація, ні кардинал де Фюрстенберґ – не в силі применшити влади Синоду, чи Верховного Архиєпископа – казав о. Кераме. Засадничо Конґреґація для Східніх Церков – є непотрібна для існування Східніх Церков; це є лиш засіб вмішування Римської Курії в не своє діло – продовжував о. Кераме. Треба лише, щоби Український Єпископат вмів постояти за своє, а до цього треба, щоб владики були мужами! (They must be men – сказав по англійському о. Кераме.) Владики – на думку о. Кераме – мусять мати відвагу стати в обороні своїх прав і своїх рішень Соборових, бо між куріяльними чиновниками є також італійські фашисти, що за часів Муссоліні звеличували свойого дуче, а зараз будують італійську імперію на терені Католицької Церкви.

На жаль, сказав доповідач, після понижуючих УКЦеркву коментарів про Синод Владик кардинала Фюрстенберґа – українські владики не зареаґували, вони мовчать, а українське священство за малими вийнятками – потратило мужність і голос.

І тому – на думку – о. Кераме, коли мовчать владики і священики – миряни мусять вжити різких та рішучих засобів, щоби змусити владик та священство до оборони своєї Церкви. Це треба робити розважно і з любов’ю – рекомендував о. Кераме.

Якщо йдеться про осягнення титулу Патріярха УКЦеркви, то о. Кераме висловив погляд, що Ватикан не піде аж так далеко, щоби не розгнівати московського патріярха, хоч він – доповідач – не вірить у щирість Ватикансько-московського зближення. При тому о. Кераме дораджував, щоби у змаганнях за Патріярхат придержуватись традиційної назви: Київсько-Галицька Церква, і не надуживати національним характером Церкви, бо цього У Ватикані не люблять.

Отець Кераме заявив, що нас усіх в’яже православ’є, горе одначе, що українці під впливом польського католицизму затратили чимало прикмет східньої Церкви і стались дещо католиками а дещо православними. Тому він закликав ставити опір римському католицизмові, його експансії, бо Східні Церкви дали Вселенській Церкві багато більше духового багатства ніж латинники. Ставити опір – не треба одначе вважати бунтом проти примату папи – сказав о. Кераме. Ставлення опору латинізації вийде на користь Церкві і стане також засобом до екуменічних поривів.

В дискусії, що оживила цікаву доповідь о. Кераме ще більше забирали голос панове Б. Козак, Є. Яросевич, Б. Ясінський, І. Ґавдяк та З. Гіль. Дискутанти підкреслювали окремішність УКЦ та важливість збереження МОВИ для вдержання окремішности /відрубности/. Молодий історик та професор історії при Морській Академії в Аннаполіс п. Ігор Ґавдяк влучно заявив, що коли ми введемо англійську мову у нашу Церву, то ми уподібнимось ще більше до латинників, то, що ми вже нерозважно зробили введенням нового календарного стилю; тоді коли пануватиме та сама мова, той самий календар, ті самі догматичні підстави – не буде потреби йти до УКЦеркви, бо те саме можна буде знайти на кожному углу вулиці, в латинському костьолі; нам треба, – на взір гебрейської мови у жидів, зберегти українську мову серед українців; ніхто не заперечить, що жидам це вдається вже понад 2 тисячі літ, хоч вони живуть у більшій діяспорі і багато довше в розбитті, чим ми, українці. З цим твердженням п. Ґавдяка погоджувалися всі приявні. Дискутовано теж і відкинено поняття «перетоплюючого кітла», що його пропонують нам всякі «доречні», бо це дає підставу американським шовіністам типу кардинала Коді з Чікаґо – усувати з польських і литовських костьолів – навіть молитовники.

Темою дискусії була теж роля етнографічної території в патріярхальній системі. Отець Кераме заявив, що перестарілі канони Церкви треба забути; їх не слід стосувати в тих випадках, де Церква, так мелхітська, як і українська, існують у діяспорі, а не на власній території. Було висловлено погляд, що при зростаючій важливості національних конференцій владик, Архиєпископський Синод Українських Католицьких Єпископів під головуванням Верховного Архиєпископа є теж Українською Національною Конференцією; всякі заходи латинських прелатів ограничити владу Верховного Архиєпископа і Синоду є грубим порушенням постанов II Ватиканського Собору і Декрету про Східні Церкви.

Около 40 осіб різного Віку прислухувались доповіді о. Кераме з великим зацікавленням. Це тим більше, що у нас зараз не має такого «форум» з нашими власними доповідачами. Майже неможливим є знайти серед наших владик і священиків на цьому терені таким мужних та сміливих теологів, що відважилися б відкрито про ці справи говорити. Наші теологи так з Чину оо. Василіян, як і світські, завзято про це мовчать. Одні з них пораються в пісочку нашої недавньої церковної історії, інші пишуть про непричасність українських єпархій у ЗСА до Української Католицької Церкви-Матері, а ще інші безглуздно звеличують тих латинських прелатів, що явно тормозять ріст нашої Церкви, а деякі продукують наукові та публіцистичні пашквілі в цілі розбиття нашого церковного життя. І нема кому станути на захист рідної Церкви. Майже не видно поміж нами наших оборонців Церкви – українських патріотів, теологів, а замість них до голосу приходять «доречні» і інші пасквільники. І тому думки висловлені о. Кераме голосно залунали в цій духовій порожнечі.

Думки висловлені о. Кераме були відважні, мужні та осяяні любов’ю до Бога, до своєї Церкви. На їхньому тлі сумно виглядають деякі наші церковні провідники з їхніми постійно февдальними заявами в сторону Ватикану. Тому нам треба вчитись від чужих. Мелхітський Архимандрит дав нам під тим оглядом добру і повчаючу лекцію любови до своєї Церкви і свойого народу.

З думок Верховного Архиєпископа

Про переслідовану Церкву:

Стан переслідування, в якому знаходиться сьогодні Церква є станом більш універсального болю, аніж в якому-небудь минулому столітті, і Собор мусить взяти під увагу цей факт, якщо не хоче бути далеким від дійсности. Хай Собор підійме голос в обороні релігії в ці болючі часи. Дія об’єднаних соборових отців повинна відповідати потребам доби, яка є добою утиску Церкви.

(З виступу на четвертій сесії Ватиканського Собору Другого, 16 вересня 1965).

Про Церкву на батьківщині:

Ми ждемо здійснення повної релігійної свободи для наших братів в Україні й може деколи сумнів закрадається до нас, коли ж прийде ця благословенна хвилина. Та вона може прийти так несподівано, як нечайно прийшов сам Господь на землю. Здавалося б, зовсім незамітна подія, як двоє осіб зайшли спочити до убогого вертепу-стаєнки. Та це була хвилина, епохальна подія, що врізалася в цілу історію людства і змінила її основно. Всемогучий Бог уживає незамітних способів для зіслання великої благодаті тим, які з вірою до Нього звертаються, на нього надіються і в Його любові ведуть своє життя.

(З різдв’яної проповіді в базиліці Св. Петра 7 січня 1966 p.).

 

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття друга/

Стаття перша

Коли велика частина українського духовенства на чужині, коли вірні нашої Церкви, коли й частина нашого єпископату хочуть рятувати нашу Церкву тут, на чужині, перед її повільною смертю – це природне і Боже право дітей Вселенської Церкви.[1]

Соборне послання усіх наших владик з 13 грудня 1965 р. так формулює місію нашої Церкви: «зберегти органічну одність нашого візантійсько-українського обряду на землях України і в зарубежжю, а тим також зберегти і цілість усьої Української Католицької Церкви в Україні й по всіх Країнах нашого поселення і в такий спосіб виконати високе завдання вложене на нас Богом і народом.»[2]

Це важливе ствердження, закріплене підписами усіх владик, не може бути пустою деклярацією, вбраною в гарні фрази. В ньому криється істотний зміст, зобов’язуючий усіх членів Української Католицької Церкви, її духівництво і мирян, а насамперед тих, що це соборне послання підписали.

Але чи так розуміють зміст Соборного послання усі, до кого воно стосується?

Щоб не бути голословним в деяких, може, прикрих закидах на адресу частини ієрархії і священства, наведемо декілька фактів. Цитовані тут факти трапились вже після соборного послання наших владик.

В минулому році три владики Америки видали спільну постанову про пости. Це є доволі важливе рішення в обрядово-дисциплінарних справах Церкви. Наші єпископи змінили дотеперішню практику обов’язкової п’ятниці як дня посту і дозволили вживання м’ясних страв того дня. Ця постанова не стосується якогось часткового порядку посту (наприклад, диспенза для однієї п’ятниці в році, коли припадає державне свято Дня подяки чи що), але утворює новий і постійний церковний закон, відмінний від тих, що зобов’язують решту вірних цієї Церкви. Переступлення компетенцій владик видається очевидним. І не є воно лише переступленням компетенцій. У наших умовах, це свідома дія на порізнення обрядово єдиної Української Католицької Церкви, бо від тепер у Канаді, наприклад, п’ятниця для наших вірних є днем, де піст зберігається, але не так воно є в сусідньому Детройті чи Боффало.

Якщо йдеться про мотиви і стимули такого рішення, то вони є дуже ясні. Перед постановою наших владик Америки подібне рішення було винесене американськими римо-католицькими єпископами. Не входимо в дискусію, чи й вони не переступили своїх компетенцій у Вселенській Католицькій Церкві, бо такі рішення таки повинні бути загальні. Проте, наші єпископи, до яких рішення американського єпископату не стосується, діяли із спонук пристосуванства, щоб приподібнитися до римо-католицьких вірних в ЗДА. Мабуть їх не турбувало те, що тим самим відчужуються від решти своїх таки рідних вірних у всьому світі. Хотіли вони цього, чи ні, але Митрополит і владики в Америці завдали перший поважний удар єдності нашої Церкви і в обрядово-дисциплінарній ділянці. Варто пригадати тут одні місце з соборного послання, стосовне до постів, яке всі три українські єпископи Америки підписали:

Що до Свят, постів і заказаних часів, це питання було рівно ж предметом Наших нарад. Але тому, що Вселенська Церква, підготовляє провірку обов’язуючих Свят, постів і священних часів та підготовляв в цій справі своє авторитетне рішення, наші відносні постанови в цій справі будуть проголошені в «Благовіснику»… До часу проголошення цих постанов треба всюди придержуватись до тепер існуючих практик.»[3]

З цього видно, що можливість змін в цій справі дискутувалася. Проте всі єпископи слушно уважали, що лише після відповідних напрямних всієї Церкви можуть бути прийняті партикулярні рішення в нашій Помісній Церкві. Три владики Америки змінили цю думку, скріплену їхніми підписами, і поспішилися впровадити в себе відмінну практику без авторитету всього нашого єпископату, зате, опираючися на авторитетові американського єпископату.

Вони поступили подібно, як і два закарпатські єпископи Пітсбурґу і Пассаїка, коли два роки тому видали свою постанову про скасування декількох традиційних свят нашої Церкви. І знов, ніяк інакше, як самособіпанством, треба скваліфікувати цю постанову. Це вже далеко важливіше рішення, як навіть свавільне впровадження англійської мови в богослуження. Ці два єпископи не консультувалися щодо своїх намірів із співбратами по обряді, українськими владиками Америки; перебуваючи в Римі, не пред’явили своїх пропозицій для спільного обміркування всього єпископату нашого обряду, хоч для них були завжди відкриті двері нарад наших українських владик. Діяли вони навмисне з метою більшого відокремлення від українсько-візантійського обряду. З прикрістю треба ствердити, що наша католицька преса невинно опублікувала це рішення двох закарпатських владик /вони вже навіть перестали вживати назву /«карпато-руські»/, замість того, щоб піддати її критичній оцінці.

Нагадаймо ще один, нібито дрібний, але не обіцяючий нічого доброго, факт. В невеликій місцевості, на території єпархії св. Отця Миколая в Чікаґо, наш єпископ відступив своїх вірних для утворення спільної візантійсько-Східньої парафії з вірних закарпатської єпархії та кількох з інших східних обрядів. Парафія належатиме до Пітсбурзького єпископа. Сам по собі це не значний факт. Але в своїх замірах і наслідках – дуже небезпечний і симптоматичний для певної політики. Йдеться бо про нову настанову ліквідації наших малих парафій, творення нібито спільних /бачите, який універсалізм!/ візантійських парохій, в яких затрачується всяка обрядова і національна самобутність вірних нашої Церкви. Не треба згадувати, що в цій першій і мабуть в майбутніх «скомасованих» парафіях буде плекатися якийсь мішаний візантійський обряд, самозрозуміло, в англійській мові. Цей перший крок у згаданому напрямі повинен насторожити усіх, хто дорожить єдністю і повнотою існування нашої Церкви.

В пляні збереження повної єдности нашої Церкви важко нам позитивно розцінити також один акт владик Канади. Ми прочитали в пресі спільну постанову про утворення в чотирьох канадійських єпархіях нашої Церкви діяконату. Це рішення іде по лінії загальних постанов Ватиканського Собору. Діяконат є позитивна і потрібна установа, є це відродження гарної і віками освяченої традиції Церкви перших століть. Модерна дійсність в багатьох країнах гостро вимагає такої допоміжної установи в Церкві, де люди, що ще не мають повного священичого, підготування і не прийняли тайну священства, могли б виконувати ряд так важливих і потрібних допоміжних функцій у парафії . Можна було очікувати, що і наша Церква в цілому прийме в себе, відповідно пристосовуючи до своїх традицій і нинішних умов, цю установу. Але ми чекали, що таке рішення винесуть усі владики на одному з чергових засідань Синоду українських єпископів. Воно могло мати більший авторитет і більший вплив навіть на самих вірних. В існуючій ситуації, коли потрібно скріпити, а не послабляти авторитет нашого єдиного церковного проводу, таке рішення мусіло виходити від Синоду і Верховного Архиєпископа. Так не сталося, і несвідомо цей крок наших Канадійських владик сприяє відокремленським тенденціям деінде.·

Розгляньмо ще одну справу, про яку іноді говориться, а то й пишеться. Наші владики різних країн беруть участь в конференціях римо-католицьких єпископів своїх країн. Ми не бачимо в цьому нічого невластивого. Наші єпархії чи екзархати мають багато спільних проблем з рештою Католицької Церкви даної країни. Питаннями, щодо яких усі католики повинні мати вироблену спільну лінію, є – наприклад – справа шкільництва, расове питання, загальні суспільні справи, в яких позиція Католицької Церкви повинна бути однакова і ясно стверджена. Подекуди участь наших владик у спільних національних конференціях католицьких єпископів ще й тим умотивована, що тут можна звернути увагу на наявність наших вірних у даній країні, на потребу наших парафій; часто з цих конференцій виходить практична співпраця і допомога Церкви місцевої більшости нашій розпорошеній релігійній громаді в меншості. Проте, ця участь наших владик має бути виразно зрозуміла римо-католицькою і нашою ієрархією. Національні конференції єпископів не можуть бути для нас авторитетом щодо церковної дисципліни, організації й обряду. Вони в ніякому разі не можуть заступити нашого спільного Синоду єпископів. Прикро, що подекуди є тенденції надавати більшого значення своїм крайовим конференціям єпископів, як своєму власному Синодові Помісної Церкви.

Як приклад такого нехтування наших спільних постанов і авторитету власної єпископської конференції може послужити справа так званого «фонду солідарности», який був утворений на одній з перших нарад наших єпископії у Римі під час Ватиканського Собору. Це був дуже шляхетний почин і, як засіб єднання і допомоги своїм братам в потребуючих країнах, був дуже прихильно зустрінутий мирянами. Були навіть оголошені збірки і один чи два роки такий фонд діяв. Вияв такої солідарности (одноразова річна збірка серед усіх українців в діяспорі на фонд, з якого потім центрально приділювалося тим парафіям і екзархатам, які є найбільше в потребі) мав не лише матеріяльну користь, але насамперед моральну. Від якогось часу про цей фонд нічого не чути; владики не дають розпорядження такі збірки переводити і гарні наміри закинені в забуття. Чому це так? Ось мале вияснення: один з наших владик, який разом з своїм екзархатом був би може найбільше скористав з цієї ініціятиви, бо справді українська громада і церковна організація в його країні потребує допомоги, заявив авторові цих рядків, що він не зацікавлений такою акцією «солідарности». Він, що-правда, проводить збірку на подібний загально-крайовий фонд, коли всі римо-католицькі єпископи в його країні роблять те саме, висилає зібрані гроші до спільної каси єпископату і звідти отримує для себе підтримку. Мене це глибоко вразило, бо даний український католицький владика, який напевно отримує допомогу з фондів зібраних його монашим чином серед українських вірних в різних країнах, повинен був першим повністю заанґажуватися за цим «фондом солідарности».

Це лише кілька прикладів, здебільшого, загально відомих, та не завжди як слід усвідомлених вірними, як то деякі наші ієрархи «не в один гуж тягнуть», і як то на ділі зривається єдність нашої Церкви.

 

[1] о. І. Гриньох, «Собор, який для нас не відбувся», Сучасність, ч. 10, 1967, стор. 109.

[2] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 19.

[3] Благовісник, рік ІІ, книга І, 1966, стор. 21.

Важке положення Української Католицької Церкві у вільному Світі (Закінчення)

Початок статті “Важке положення Української Католицької Церкві у вільному світі” читайте в Патріярхат 1 (2) 1967

Покійний Папа Іван XXIII скликав в 1962 р. до Риму Другий Ватіканський Собор і надав йому такі завдання: І. Достосувати працю Церкви до сучасних потреб вірних. 2. Зблизитися до всіх христіян, що не належать до католицької Церкви. 3. Увійти в діялог навіть із безбожниками. 4. Вказати на гідність людини та признати всім народам право на свобідне життя та на справедливу заплату за працю. 5. Провадити та управляти Церквою так, щоб єпископи та священики були слугами вірних, а не їх володарями.

Покійний Папа Іван XXІII бажав, щоб Отці Собору продискутували ці завдання та поробили відповідні постанови і в той спосіб щоб опрокинули пропаґанду комуністів, що це тільки комуністи боряться за справедливість та гідність для всіх людей світу. II Ватиканський Собор закінчився дня 8 грудня 1965 р. і ухвалив багато постанов в напрямі усучаснення католицької Церкви.

Конституція про Церкву II Ватиканського Собору перечеркнула та признала недопускаємою до недавна практиковану деякими церковними провідниками автократію в управлінні Церквою. Собор постановив, що «Єпископ післаний від Отця для заряду своєю сім’єю нехай має перед очима приклад Доброго Пастиря, що прийшов не щоб йому услугували, але щоб послужити та покласти своя життя за свої вівці». /Мат. 20.28, Мар. Ів. І4.5/. «Підчинених своїх /мирян/, що їх як справжніх синів своїх спомагає і до співпраці із собою заохочує, нехай не відказуються вислухати». «Єпископ нехай уважає священиків, своїх співробітників за своїх синів духовних і приятелів, так як Христос учнів своїх вже не зве слугами, але друзями». «Єпископи в загальній спілці любови нехай радо дають братню допомогу іншим Церквам, передовсім сусідним та біднішим, за похвальним прикладом старовини» /Конституція про Церкву 111-27,28/.

Про права та працю мирян, як рівновартісного члена Церкви – Божого Народу, II Ватиканський Собор постановив так: «Миряни, як і всі вірні, мають право обильно одержувати від священних пастирів підмогу духовних благ Церкви, передовсім же із слова Божого та святих Тайн, і їм нехай відкривають свої потреби та побажання з тією свободою та довір’ям, яке личить дітям Божим та в Христі браттям. Відповідно до свого знання, компетенції та значення мають право, а деколи й обов’язок виявити свою думку про те, що відноситься до добра Церкви. А священні пастирі нехай признають і плекають гідність та відповідальність мирян у церкві, нехай радо каристуються їх радою, з довір’ям нехай доручать їм обов’язки на службу Церкві та залишають їм свободу й поле дії; що більше, нехай заохочують їх, щоб із власного почину піднімались праць. З батьківською любов’ю нехай розглядають уважно ініціятиву, побажання та пляни мирян. А слушну свободу, що належить усім в громаді людській, нехай пастирі уважливо признають» /Конституція про Церкву ІV-37/.

Дуже важною постановою II Ватиканського Собору є вибір єпархіяльної душпастирської ради, в якій головує сам єпископ і в якій беруть участь священики, ченці і миряни, окремо вибрані. До цієї Ради належить дослідження того, що відноситься до душпастирської праці, студіювання потреб Дієцезії і парохій та роблення практичних висновків /Конституція про Церкву 11-27/. Як повідомляє преса, такі Епархіяльні Душпастирські Ради покликано до життя в чисельних римо-католицьких єпархіях, а в ЗДА вже в 50 єпархіях. В деяких єпархіях священики вибирають деканів, а єпископи їх затверджують. В інших єпархіях зорганізовано священичі організації для кращої співпраці з єпископами. Вони стараються про відповідні платні для священиків, про їх обезпечення на старість і на випадок хороби.

В єпархіях Української Католицької Церкви у вільному світі на жаль до тепер не впроваджено постанов II Ватиканського Собору. Українські Католицькі єпархії дальше управляється старою авторитативною системою, при більшій чи меншій, а то й ніякій співпраці із духовенством та вірними. В деяких єпархіях чи архиєпархіях дальше протягнена немов залізна занавіса між владиками та вірними. Церкву, той Божий Народ, деякі наші владики трактують як своїх підданих, про Церкву рішають як власники і це дуже підриває їх авторитет і шкодить Церкві.

Навіть після II Ватиканського Собору деяким владикам Української Католицької Церкви є важко зрозуміти, що вони є наслідниками Апостолів, є слугами Божими і вірних, за взором Великого Душпастиря Ісуса Христа, який прийшов на те, щоб Йому служити, але послужити і дати життя своє на викуп многих /Мат. 12-28/. Дуже прикро, що деякі наші Владики та душпастирі трактують вірних, які своєю тяжкою працею удержують Церкву, як безправних христіян, яким кажеться платити, молитися і слухати, але не признається їх гідними спільно співпрацювати для добра Церкви. Така система шкодить Церкві, бо потверджує гордість церковних провідників, а там де є гордість, там бракує правдивої віри.

В останній війні ворог знищив нашу Церкву, її ієрархію, духовенство і тисячі вірних. На чужині, в країнах нашого поселення ми застали українські народні організації і рідні Церкви, побудовані жертвенною працею наших перших емігрантів. Досвід з життя нашої першої еміграції переконливо вчить нас, що українську народну окремішність, культуру і рідну традицію ми можемо зберегти тільки при живій співпраці із рідною Церквою. Цей факт повинен вплинути вирішно на українську еміграцію і зрушити її до активної участи в церковному житті, якщо хочемо, щоби Українська Церква зберегла себе організаційно та опікувалася своїми вірними як рідна інституція, щоби берегла своїх вірних від латинізації і асиміляції, виховувала їх в рідному обряді, в рідній мові.

Українська Католицька Церква збереже своє українське обличчя та сповнить свою місійну працю лише тоді, коли буде мати свій рідний Верховний Провід. Без цього, без Українського Католицького Патріярхату наша Церква буде слабнути, заникати. Занепад Української Католицької Церкви на чужині вже почався. Кожна Епархія йде своїми власними шляхами і на свій власний спосіб розв’язує проблеми, які є проблемами цілої Церкви. Кожна в іншій мірі зберігає свій обряд. Про здорове майбутнє не думають зовсім. Найбільшою загрозою є брак українців-священиків і дяків. Молоді священики, виховані на чужині, без любови до прадідівської культури, не зможуть дати того, чого самі не мають; про це не подбали ці, які не виховали їх в дусі українського христіянства.

Український Католицький Патріярхат потрібний на чужині з таких причин:

  • Молоді священики повинні бути виховувані в одному осередку, за одним пляном,
  • Потрібна є одна управа для всіх чоловічих і жіночих чинів,
  • Потрібний є центральний нагляд над усіми парохіяльними школами, з одною програмою навчання релігії і предметів українознавства,
  • Потрібна є спільна господарка, щоби багатші єпархії допомагали біднішим,
  • Потрібний є один центр для справ мови і обряду,
  • Потрібний є один контрольний уряд урядово-церковної процедури і апеляції. Чужинці з різних причин не полагоджують справ, коли наші до них звертаються.

Коли в 1963 році прибув до Риму після 18-ти літньої неволі Львівський Митрополит, сьогодні Верховний Архиєпископ Кардинал Йосиф Сліпий. Він скоро зорієнтувався в положенні і потребах нашої Церкви на чужині.

На одному із засідань Собору в 1963 р. Верховний Архиєпископ, в порозумінні із усіми нашими Єпископами, просив Отців Собору привернути патріярший устрій Східнім Церквам, а втому і Українській. Дня 21 листопада 1964 році голосами 1921 проти 135 Отці Собору привернули Східнім Церквам патріярший устрій та уповноважнили Папу установити патріярхати для Помісних Церков Східного обряду, де зайде потреба.

Згідно із цим рішенням, наша Церква повинна підлягати Патріярхатові, своєму або чужому. Але IІ Ватиканський Собор признав патріярші права також Верховним Архиєпископам, а ним сьогодні є лише наш Верховний Архиєпископ – Кардинал Кир Йосиф Сліпий. Отже потрібно тільки, щоб всі наші єпископи цей факт признали і поступали згідно із ним.

Український Католицький Патріярхат це не лише найвищий уряд нашої Церкви, це свого рода символ нашої незалежности взагалі. Здавалося, що всі єпископи, духовенство і вірні Української католицької Церкви, маючи таку людину, як Кир Йосиф Cліпий, людину, що своєю поставою здивувала цілий світ, доложать всіх зусиль, щоби добути для нашої Церкви Патріярхат, користаючи з незвичайно рідкої історичної нагоди. Поінформовані українські круги в Римі твердять, що якби на кардинальські торжества в дні 25 лютого І965 року були прибули до Риму всі Владики Української Католицької Церкви і просили Папу іменувати Кардинала Йосифа Сліпого Патріярхом Української Католицької Церкви, то Папа був би це прохання сповнив. На жаль, із 17 Владик, прибуло лише 5. Папа Римський не міг того не побачити.

Все таки, можна було тоді сподіватися великих подій у нашій Церкві, тій одинокій недобитій війною нашій найціннішій скарбниці. Але швидко наступила реакція якої ніхто не сподівався. В деяких душах віджив несподівано дух «Проклятого Марка». В 1964 р. почалася протипатіярхальна акція в ЗДА. Фальшивими заявами, нібито в імені тисяч вірних Української Католицької Церкви переконувалось Ватикан, що якщо б Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий обняв юрисдикцію над Українською Католицькою Церквою в ЗДА, тоді наступить поділ Церкви на Церкви старої та нової еміґраціі.

З 1965 р. на основі таких фальшивих заяв, появився секретний документ папського Делеґата до Владик і духовенства нашої Церкви в ЗДА і Канаді, взиваючий здержати всілякі старання про створення Українського Католицького Патріярхату. І сьогодня виглядає так, наче б ця справа була відложена на неозначений час. Ті, що до цього причинилися, заподіяли нашій Церкві та її вірним страшну шкоду. Вони створили передумови до повного оволодіння нашою церквою неприхильними нашим аспіраціям чужинцям, до деукраїнізації і латинізації, до викреслення позитивної ролі Церкви із розвитку майбутнього розкиненого по світу нашого знедоленого народу. Цей непростимий гріх спричинив вже компрометацію і руїну в деяких єпархіях, про яку вже широко відомо.

Цілик західній христіянський світ висловив своє признання і пошану героєві і мученикові Верховному Архиєпископові Кир Йосифові Сліпому. А деякі сини того самого народу обезцінили його заслуги і відмовляються прийняти його авторитет; вони фактично співдіють із тими, що заплянували повалити його авторитет. Ми перед цілим світом показали, що є серед нас досить багато людей, готових за миску сочевиці продати найцінніші скарби свого народу і бути яничарами в чужих панів, а не панами рідної хати.

А решта із нас охочі лише видавати різного рода заяви, ґратуляційні письма, резолюції – самі безвартісні слова, які лише баламутять нашу публичну опінію і противникам дозволяють тихцем осягати їхні руїнничі цілі.

Реасумуючи попереднє – без Патріярхату, без найвищого рідного проводу, наша Українська Католицька Церква на чужині з літами буде поволі слабнути, марніти, і вкінці перетвориться в Церкву Візантійського обряду, під командою чужих сил. Із затратою рідної мови в богослужбах та рідних українських почувань в серцях тих, які будуть їх провідниками. На рідній землі, навіть при певних полекшах в релігійному житті, то до привернення повної ролі Української Католицької Церкви ще досить далеко.

Не нарікаймо, не очікуймо ліпшої дарованої долі. Її здобуваймо кожний з нас, у своїй парохії, у своїй організації де тільки є можливість змагатися за неї, за краще завтра Церкви і Народу. Не розгублюймось у малих справах! «Великого бажайте!»

Українська Католицька Церква на роздоріжжі /Стаття перша/

Не віднині наша суспільність затривожена сучасним і майбутнім Української Католицької Церкви, зокрема тієї її частини, яка сьогодні оформлена поза Україною та тільки єдина діє вільно зі своєю повною ієрархією. Внутрішні процеси у нашій Церкві на протязі останніх трьох-чотирьох років, як і її сьогоднішня позиція в лоні Вселенської Католицької Церкви матимуть далекосягле історичне значення. Вони на десятки, якщо не на сотки років можуть перерішити долю нашої Церкви, а особливо її частини в діяспорі. Здається, не всі усвідомлюють собі переломовости цих подій. В них, якоюсь мірою рішається і наша національна проблема, принаймні тієї частини українства, яка знайшлася поза материком.

Проблема ієрархічної єдности і автономности УКЦеркви

Другий Ватиканський Собор розв’язав або намітив розв’язку низки наболілих справ у Вселенській Церкві, які вже давно чекали свого розв’язання. Однією з них є децентралізація центрального церковного управління та визнання національного характеру за церквами окремих народів-держав. У висліді, зросла роля національних єпископських конференцій, Літургія і мова були відлатинщені, а центральне керівництво Церкви почало поволі інтернаціоналізуватися.

Із цього розвитку і наша Церква могла скористати – максимально або хоч частково. Але може й програти. Ключі до такої чи іншої розв’язки наших проблем знаходяться насамперед в руках нашої ієрархії, священства, а то й світських. Із трьох згаданих можливостей, усі знаки кажуть, що на теперішній стадії розвитку наших справ ми програємо, і то фатально. Але про це згодом.

Загальний напрям до централізації давав нам змогу реставрувати свою колишню церковну самоуправу, втрачену так з вини нашої ієрархії, яка не боронила як слід своєї автономії, як також через запопадливість Ватиканської адміністрації прибирати все під свою контролю. Ми мали змогу звільнитися від всесильної опіки й контролі до деталів у всіх справах з боку людей в Східній Конґреґації, які не грішили знанням наших справ, і незавжди мали наші потреби на оці. На протязі півстоліття установа, яка керувала долею нашої п’ятимільйонної Церкви, не мала у своєму складі замітних українських працівників.

Ми мали шансу осягнути для нашої конференції єпископів статусу Синоду Владик за східнім правом. Ми мали добру нагоду закріпити за досі ще лише загально окреслюваною формою Української Католицької Церкви – канонічно оформлене становище Помісної /національної/ Української Католицької Церкви. І, врешті, не було виключено, що ця будівля могла бути завершена патріяршою структурою в дусі східніх традицій та задушевних прагнень великих синів нашого народу і Церкви.

Так бачили і визначили наші завдання також відповідальні і чільні ієрархи нашої Церкви поза Україною, а насамперед Верховний Архиєпископ Кир Йосиф Сліпий, який водночас є найвищим авторитетом УКЦерки в Україні. Піднесена ним ідея патріярхату та поступова реалізація потрійного пляну: Синод – Помісна Церква – Патріярхат, викликали велике піднесення й загріли усіх українців надією в ріст і майбутнє нашої Церкви.

Проте, тимчасові підсумки цих зусиль і прагнень є неґативні.

Саме існування Конференції Українських Католицьких Єпископів, яка оформилася ще кінцем 1950-тих років, а пізніше назвала себе Синодом Єпископів, сьогодні стоїть під знаком запитання. Очікувана сесія Синоду цієї осени не відбулася. Верховний Архиєпископ як голова Синоду бажав скликати таку сесію ще напередодні Синоду Єпископів Вселенської Церкви, про що свідчить ряд повідомлень і коментарів Українського Пресового Бюра в Римі. Ось що пишуть «Вісті з Риму» /число 2, рік 5-тий/:

«Тому належна підготовка до Синоду в цій першій половині 1967 р. є життєвою проблемою Української Церкви в цілості та кожної її єпархії чи екзархату зокрема. Синод бажає почути збірні думки широких єпископських угрупувань, а не так поодиноких владик, хай і найвизначніших. То ж завданням Синоду українського єпископату є виготовити спільно цю збірну думку, що справді відображувала б життя і потреби всієї української церковної спільноти. Коли б не вдалося з якихсь дрібних причин витворити цієї збірної думки, то поодинокі голоси будуть за слабі на цім великім зборі, їх заглушать проблеми інших спільнот і ми проґавимо останню нагоду виступати цілістю, одною спільною церковною громадою».

Однак частина наших єпископів не бажає собі дії такого Синоду, речника нашої єдности. Вперто кружляють вістки, які вже частково дісталися і на сторінки преси, що кількох василіянських владик внесли петицію до Східньої Конґреґації проти скликання сесії нашого Синоду. Поки ці вістки не будуть авторитетно спростовані, ми не маємо права їм не довіряти.

Ідея Помісної Української Католицької Церкви, яка була зафіксована у двох пастирських посланнях всього єпископату, зазнає поважного удару. Її підривають ще доки ця ідея встигла набути права громадянства між своїми і чужими таки ті, які підписували спільні пастирські листи. В Америці Митрополит А. Сенишин, при мовчанці або й згоді двох інших владик та при повній пасивності священства й індиферентності громадського проводу, лянсує ідею Американської Католицької Церкви візантійського обряду. З такого титулу офіційна преса наших єпархій реклямує участь Митр. Сенишина в загальному Синоді Єпископів /дивись «Шлях», «Нова зоря», «Америка»/.

Філядельфійський митрополит довго не давав свого підпису під спільні послання всього єпископату. Щойно коли виявилося, що ці послання і так появляться, архиєпископська канцелярія дзвонила до редакцій, щоби додати підпис Митр. Сенишина. Є ще ряд інших доказів, як наші деякі єпископи ідуть на відірвання окремих українських католицьких єпархій від матірнього пня. В той же час вони запопадливо зв’язують себе з римо-католицькою ієрархією в Америці. Треба припускати, що чинять вони це у повній свідомості наявних шовіністичних тенденцій своїх «старших братів» супроти етнічних самобутностей та обрядових різниць інших католицьких народів Америки .

Ідею Помісної Української Католицької Церкви послабив і Ватикан, який призначенням трьох учасників Синоду всієї Церкви від відірваних українських митрополій поставив під знак питання помісний характер нашої Церкви і її Синоду. Це тільки заохочує до дальших дій наших власних удільних князів. Дехто починає захоплюватися цим «досягненням» /три українці на Синоді!/. На ділі, це наша поразка. Українські Митрополити не становили єдиного голосу єдиної Української Католицької Церкви, так як німецькі, французькі чи американські. Вони тільки були речниками своїх митрополій /титулярні учасники/.

Якщо мова про патріярхат, то його на довго погребано в Куріяльних архівах, насамперед, таки нашими власними руками. З людського погляду зрозуміло, що римська адміністрація, головно із Східньої Конґреґації – як кожен бюрократичний апарат – бажає зберегти владу над найбільшою церквою східнього обряду. Незрозумілим є тільки те, що їм допомагають і наші ревнителі, яким завжди було краще під чужою, аніж під рідною владою.

Ще можна б зрозуміти мотиви вищої церковної політики /наприклад, опір православних патріярхів до креування нового українського католицького патріярхату/, якщо ті чинники, які підносять ці арґументи, виявили би до нас більше прихильности інакше. Чому Східня Конґреґація, а останньо і Секретаріят христіянської єдности противляться дійсній, а не титулярній Верховній архиєпископії?! Визнання повних прав і влади за Верховним Архиєпископом над усіми українцями католиками може статись кожночасно і без великих церковно-дипломатичних комплікацій із східними патріярхами. Видно, що Ватиканська адміністрація не бажає собі цього, а може й жаліє за вчиненим кроком /підтвердження становища Верховного Архиєпископа за Львівським архиєпископом/. Не бажають собі цього і щедрі централізатори з-за океану, впливи яких сьогодні сягають до кожної ватиканської канцелярії.

Замість єдиної Української Католицької Церкви – екзотичні додатки з «амброзійським обрядом» до місцевих церков

Американський римо-католицький єпископат виразно став на шлях власної автономізації у стосунку до Ватикану, а одночасно централізації в стосунку до тих відмінностей, які збереглися на території Америки. Одним з тих «анахронізмів» в очах ідеологів і реалізаторів єдиної потужньої Американської Католицької Церкви є східні обряди, зокрема Українська Католицька митрополія. А другим – етнічні римо-католицькі парафії, які нині смертельно загрожені з боку шовіністичної ієрархії і клиру. Українську Католицьку Церкву в Америці буде важче ліквідувати, як польські чи словацькі парафії, але й це можна буде зручно зробити, головно, якщо українська ієрархія буде податлива.

Останню можна приманити різними принадами, на які така чутлива людська честилюбивість. Мовляв, це вузькість виступати лише від українців; ви можете бути речниками усіх східніх обрядів, якщо приймете плятформу візантизму; ви повинні перейнятися місійними ідеями супроти інших східніх обрядів; намагайтеся це робити чимскорше, бо вам конкурують закарпатські русини… І уявіть собі, є багато таких, які йдуть на ці принади й будують вже собі ідеології довкола цих плянів.

Ясно, що в такому разі треба резиґнувати з українства, менше підкреслювати національний характер нашої Церкви /порівняй «Чікаґська пресова аґенція східніх обрядів»/, прийняти спільну англійську мову, а там і розводнити свої обрядові властивості.

Щo з того всього вийде за одну-дві ґенерації, не важко догадатися. Наше національне ім’я зникне на користь неіснуючого «візантизму» («cui bono»); наша ієрархія поволі перетвориться на суфраґанів місцевих латинських .єпископів, а за деякий час цілком стане зайвою. З нашого самобутнього обряду, розводненого в латинському з англійською мовою, не багато чого лишиться: може буде трохи більше кадила /якщо до того часу латинники самі не підсиплють і собі більше того кадила/, може дещо відмінне церковне облачення, може тут-там ще будуть вживатися здеформовані комерційністю ікони, якщо їх взагалі не усунуть серійно продуковані статуетки. Одним словом буде «амброзійський обряд» в Американській Католицькій Церкві.

/Щоби усунути всяке непорозуміння щодо інтерпретації тут вживаного терміну «амброзійський обряд», годиться нагадати тим, які припадково з цим неознайомлені, що такий обряд існує в римо-католицькій Церкві. Він доволі давній і його пов’язують з ім’ям св. Амброзія, західнього отця Церкви, що жив у 4 столітті і діяв як архиєпископ Міляну. Цей обряд, в оригіналі дуже гарний і своєрідний,а згодом поважно зримщений, вживається ще й нині при спеціяльних нагодах в деяких церквах Міляна. Його також називають «мілянським обрядом»/.

Така перспектива очікує й нас, таке майбутнє готують і нам та нашим дітям і внукам дехто з тих, що їх доля поставила керувати нашою Церквою в Америці. А якщо так станеться в ЗДА, то чи втримається від цієї спокуси і наша канадійська митрополія, екзархати Бразилії, Арґентіни тощо?

У висліді, те, за що боролися наші предки, перші поселенці, священики і вірні, що важкими зусиллями здобув для них Слуга Божий Митрополит Андрей – оформлення власної ієрархії, що сталося за високу ціну (кількракратні переходи наших предків на православ’я в Америці й Канаді), те, що нині є нашою гордістю і надією самозбереження, буде розтринькано і знівечено. В ім’я чого? Приманливого титула первоієрарха Американсько-візантійської католицької Церкви, який то титул може хиба стати вимінною монетою для того, щоб його вжити вперше і мабуть востаннє.

До справи помісности Української Католицької Церкви

I

Між багатьма постановами 2-го Ватиканського Вселенського Собору постанова Отців Церкви про організацію помісних церков є одною із найважливіших. В практиці вона означає, що в майбутньому Католицька Церква організаційно складатиметься з багатьох національних церков, кожна під проводом власного синоду владик. Це ні трохи не порушує єдности віри й доктрини церкви, ні примату папи римського; дає натомість можливість кожній національній церкві управляти своїми ділами відповідно до льокальних відносин і національних потреб. Така зміна напевно зміцнить вплив церкви в цілому світі й причиниться до її авторитету в поодиноких країнах.

Новість цеї постанови в тому, що Католицька Церква віками строго зберігала принцип адміністративного централізму, а римська курія активно поборювала всякі, хоч би найменші, відосередні рухи. Такі рухи існували від перших віків христіянства, але ідеї організаційного універзалізму були сильніші і часто – не без участи світських імперських властей – перемагали так на заході, як і на сході. Наслідком боротьби цих ідей і принципів постав ряд схизм і єресей, що назверх виявлялись запереченням чи неґуванням деяких правд віри, а в дійсності дуже часто виникали з національних аспірацій поодиноких народів, що не хотіли годитись на надто велике по стороннє вмішування в їхнє церковне і релігійне життя, що довгі віки було ідентичне також із культурним життям багатьох народів. Згадаймо для прикладу вірменську церкву, сирійську, французьку /ґалліканізм/, англійську – далеко перед реформацією, чеську /гусситизм зродився на національному тлі й змагав до усамостійнення чеської церкви із-під опіки німецької імперської церкви/, вкінці німецьку /часи реформації/ і австрійську /часи Марії Тереси і Йосифа II/. Багато крови пролито, багато терпінь прийшлось перенести сторонникам обох напрямів в минулому. Але прийшов час і Церква в час Її найбільшого розквіту, сили й територіяльного поширення розв’язала раз і назавжди це питання в гідний спосіб рішеннями свого останнього Вселенського Собору. Така, видно, була воля Її основника і невидимого голови – Ісуса Христа.

Для вірних українського народу, без огляду на те до якої церковної організації вони тепер не належали б і без огляду де вони не жили б, повищі рішення повинні бути особливо потішаючими та наповняти нас усіх великою радістю і сатисфакцією. Бо українська церква від її основання втішалась правами помісної, національної церкви й довгі віки їх гідно продовжувала й боронила. Наша історія знає багато прикладів, коли наша ієрархія з великою відвагою відстоювала ці права. Не рідко цілий народ ставив чоло чужим і ворожим зазіханням відчуваючи, що без власної національної церковної організації, цієї душі народу, його єство, його фізичне існування загрожене.

Боротьба була довга, тривала віки й виснажила народ і його добрих пастирів. Українська Православна Церква втратила права помісности в користь Російської Православної Церкви, що й нині втішається монополією на церковно-релігійне життя нашого народу на батьківщині. Українська Католицька Церква могла зберегти ці права тільки частинно.

З рішенням Собору про організацію помісних церков, здавалось, прийшла довгожданна хвилина для Української Католицької Церкви коли Вона по страшних пробах, особливо кількох останніх десятиліть, знову зможе втішатись всіми своїми історичними правами й привілеями. Із номінацією Верховного Архиєпископа здавалось залишився вже тільки один крок до того, щоб наша Церква стала рівною із багатьома старинними Церквами сходу, щоб стала Церквою Патріяршою. Кращої нагоди для цього наша Церква не мала ніколи в минулому й ледви чи матиме в найближчих десятиліттях, а то й століттях. Нажаль, ця нагода втрачена, так, як це вже нераз бувало в нашій історії.

Трагічність цеї поразки в тому, що сталось це в першу чергу з вини таки частини ієрархії тої самої Церкви. Сам брак ініціятиви, ентузіязму в такій ситуації вже є великим злом, а вина тут більша – був і є активний спротив проти уактивовання української помісної церкви і піднесення її первоієрарха до гідности патріярха. Такого ніколи ще в Українській Католицькій Церкві не бувало. Навіть ієрархи чужого походження, чи національно і культурно відчужені нераз боронили Її прав і Її єдности в минулому, бо відчували певну відповідальність за своє стадо перед людьми й Богом. Для пересічного громадянина вірного остається одно пояснення – діявол мусів відкрити долину багатства, слави й спокусливих обітниць очам, що відвернулись від небес. За щоденними турботами й серед гамору світу ми затратили нашу чуйність і не добачили небезпек, що загрожують нашій Церкві і нашій спільноті. Життя тимчасом поставило нас перед прикрі доконані факти.

Часто чуємо, що ситуація, що витворилась і заскочила нас усіх не є аж такою трагічною; що не можна приписувати нікому за це вини; що не вина в тому українських чинників, а чужих; що Рим ніколи не бажав добра нашому народові; що сучасна міжнародня політична ситуація не дозволяє Римові щонебудь корисного для нас зробити; що нами торгують на міжнародній політичній біржі і т. п. Навіть коли припустити, що все це правда, то ми, українці, не без великої вини. Багато із перешкод, що наші противники й вороги часто кидають нам під ноги, можна побороти; побороти можна було також труднощі, що виникли у зв’язку з організацією Української Католицької Помісної Церкви з патріяршим устроєм сильною, однозгідною поставою українських провідних чинників так церковних як і світських та загалу українського громадянства.

Такої постави не було. Вправді загал громадянства поставився позитивно до справи патріярхату й активно піддержав відповідні акції в тій справі, чим дав ще раз доказ національної свідомости й громадської виробленості та прив’язання до своєї Церкви і віри. Цього на жаль не можна сказати про провідний актив політичного й громадського життя української діяспори.

Ще гірше мається справа, коли йдеться про частину української католицької ієрархії й чи не загал священства. Неоправдані амбіції й гордість деяких наших Владик причинились найбільше до цієї чергової національної поразки й цього не можна закривати. Обоятність до основних справ нашої Церкви зі сторони священства й сервілізм, що покутує серед священиків уможливили шкідливі акції Владик. Тут не йдеться про тих поодиноких священиків, що здають собі справу з кризи, в якій находиться наша Церква й співчувають із загалом вірних.

Але дивно стає, що загал священства взагалі на ці речі не реагує.

Коли 19 священиків в Канаді разом виступили з домаганням, щоб в нашій Церкві ввести англійську мову, то чому не знайдеться досить священиків, котрі домагалися б переведення в життя в нашій Церкві постанов II Ватиканського Собору стосовно помісности нашої Церкви, збереження Її традицій, обряду, мови, єдности?

Часто чуємо, що того рода домагання підважували б авторитет нашої ієрархії й це було б шкідливе для нашої спільноти. Вважаємо, що цей аргумент не витримує критики. По-перше, що дійсному авторитетові не лише домагання, а навіть найсуворіша критика ніколи ще не пошкодила; по-друге, домагання в рямках права і в певних формах завжди дозволені й не можуть підважити дійсного авторитету.

II

Помісність нашої Церкви – це в першу чергу єдність організаційної структури й одної верховної влади. Такою верховною владою в Східніх Церквах вважається патріярх або верховний архиєпископ. Декрет ІІ-го Ватиканського Вселенського Собору про Католицькі Церкви Східнього Обряду має таке рішення в тій справі: «З огляду на те, що патріярхат є традиційною формою влади в Східній Церкві, Св. Вселенський Собор висловлює гаряче бажання, щоб нові патріярхати були креовані там, де є потреба за рішенням Вселенського Собору або Папи Римського».

Можна ставити питання, чи така потреба заходить у випадку Української Католицької Церкви. Думаємо, що так. Не будемо тут проходити всіх аргументів, що за тим промовляють, а зупинимось лише на аргументі національної української рації. На це маємо право, бо так підходять до справ часто інші національні спільноти й такий підхід був аж надто очевидним на останньому Вселенському Соборі /нпр. постава американської ієрархії в питанні вживання чи заборонення атомової зброї; постава польської ієрархії в справі т.зв. відзисканих земель/. Треба ствердити з усім натиском, що справа помісности Української Католицької Церкви й справа Українського Католицького Патріярхату є справами першорядного значення для українського народу так на батьківщині, як і в діяспорі. Без завершеної організаційної структури Української Католицької Церкви, як окремої помісної церкви в лоні Вселенської Католицької Церкви, наша Церква в діяспорі перестане бути взагалі українською. Без одного верховного проводу в нашій Церкві українська спільнота втратить будь-який вплив на Її дії й дальший розвиток.

Цитований вже Декрет останнього Вселенського Собору про Східні Церкви постановляє, що: «Патріярхи з їхніми синодами є найвищою владою в усіх справах патріярхату, включно з правом креовання нових єпархії і номіновання єпископів їхнього обряду…» Ця постанова забезпечує помісним церквам широкі автономні права й національний характер, якраз через цей верховний контрольний і регуляційний чинник. Очевидно, що при тому також національні державні чинники будуть дбати, щоб помісні церкви дбали про розвиток національних релігійно-церковних традицій й працювали на благо своїх народів в інших ділянках, як харитативна, виховна, соціяльна й економічна. З огляду на тимчасову бездержавність нашого народу, того рода додатковий регуляційний чинник відпадає, а на наш церковний провід часто спадають обов’язки по відношенні до нашого народу, котрі в державних народів є в віданні державних чинників.

В такій ситуації єдність Церкви й Її національний характер набирають подвійної важливости. Така єдність української помісної Церкви має під сучасну пору вийняткове значення для нашого народу на сучасному етапі його національного і державнотворчого розвитку. Сама єдність народу, його престиж, однообразність релігійно-церковного життя, а тим самим духового й культурного розвитку сильно загрожені, коли постанови Вселенського Собору не будуть здійснені в випадку Української Католицької Церкви в дусі Її окремішности як повної помісної церкви.·До речі, коли ці постанови не будуть здійснені по цьому задумі, що вони його виразно стверджують і що є без сумніву в інтересі поодиноких національних спільнот, а української в тим більшій мірі, то, коли йдеться про Українську Католицьку Церкву в діяспорі, сама рація Її існування підпадає під сумнів. Бо коли підійти до всього комплексу справи з чисто релігійного боку, то є ясним, що для поодиноких членів української спільноти в діяспорі справа їхнього індивідуального релігійного життя може бути розв’язана й поза нашою Церквою; кожний індивідуально може вибрати собі відповідну Церкву й обряд, бо основним елементом релігійного життя одиниці є віра, а обряд є річчю другорядною. Такий вибір кожного не принесе шкоди для віри, ані для його індивідуального спасіння, але які прикрі наслідки це мало б для цілої спільноти в діяспорі, для українського народу!

Покищо трапляються лише індивідуальні випадки відходу від нашої Церкви, але є всі дані сподіватись, що коли відносини в Українській Католицькій Церкві не будуть упорядковані, й то в найближчому часі, в дусі постанов II Ватиканського Собору, то відхід набере масового характеру, бо така вже логіка роздріблености. Можна побоюватись, що сектярство, а навіть поганство матимуть обильне жниво серед нашої спільноти. Чи можна до цього допустити? Чи не бачить цього наша ієрархія в ЗДА й інших країнах поселення українців? Чи не бачать цього наші священики й загал суспільства, або бодай його провідні одиниці? За такий стан відповідають в першу чергу наші Владики й священики і вони будуть гостро осуджені майбутніми поколіннями, якщо до такого стану допустять. Обов’язком всієї української діяспори є їм на це звернути увагу.

Відповідальність рівно ж спаде на відповідальні чинники Риму, бо дотепер вони були й є контрольним і регуляційним чинником в організаційній структурі нашої Церкви – вони назначували наших владик, креували нові єпархії й тому відповідають за поведінку цих владик і їхні дотеперішні акції, що, стверджуємо це з повного свідомістю, не йшли по лінії постанов II Ватиканського Собору, особливо коли йдеться про Декрет про Східні Церкви, й тим самим не відповідали інтересам української спільноти в діяспорі й були проти інтересів українського народу в цілому.

Очевидно, що установлення одного проводу помісної церкви ще не вичерпує всіх характеристик такої церкви й не створює її відразу повноцілою і повновартісною окремою церковною одиницею. Мусить ще бути почуття духової єдности з матірною церквою, що виявлялася б в щоденному житті всієї помісної церкви. Маємо при цьому на думці в першу чергу однообразність обряду й його практик. Цитований декрет каже, що: «Східні священики й монахи повинні служити Богослужби згідно з приписами й традиціями, згідно з своїми установленими звичаями…». І дальше, що: «До патріярха з його синодом, чи до верховної влади кожної церкви з синодом єпископів, належить рішення відносно мови, що вживається в св. Богослужбах… Знаємо, що в нашій Церкві в деяких дієцезіях це рішення було порушене самовільними зарядженнями наших Владик без узгіднення з Верховним Архиєпископом і синодом єпископів.

Коли йдеться про обряд, то над ним взагалі доконано й доконується цілий ряд насильств, чи то з незнання, чи з недбалости. Очевидно, що однообразность неможлива, коли священики не мають можливости його навчитись і практикувати під час своїх студій. Цьому хіба не важко було б зарадити, якщо б було бажання у відповідальних за це владик.

В Декреті II Ватиканського Вселенського Собору про Виховання Священиків читаємо постанову, що: «В випадку коли поодинокі дієцезії не є в стані мати свої окремі семінарії, семінарії повинні бути організовані для цілої провінції чи країни так, щоб виховання священиків, що в даному випадку повинно бути верховним законом, могло відбуватись на більш ефектовних засадах…» Постанова ця виразно вказує, що в випадку потреби можна й треба організувати національні семінарії для виховання священичого доросту й вказує на небезпеку роздроблення зусиль, що приводить до менш ефектовного виховання. В Римі від давна існує українська семінарія, а останньо основано також католицький університет. Чи можливо собі уявити більш ефектовну підготовку українського священичого доросту, як це можуть забезпечити ці дві інституції? Перебування разом на протязі кількох років питомців Української Католицької Церкви з усіх країн поселення нашої діяспори дало б їм можливість себе пізнати, збагатитися досвідом, зродило б почуття єдности й дало б можливість плекати церковну єдність і обрядову однообразность. А яка велика користь була б з цього для української культури, духового життя народу!

Чи можливо це здійснити без більших трудностей? Очевидно! І то навіть без більших економічних жертв для більшости українських єпархій в діяспорі. Думаємо, що будемо близькі правди, коли скажемо, що вдержання одного студента богословії на студіях в Римі виносить менше, як в Північній Америці. Треба лише доброї волі і розуміння потреб власної Церкви й народу під сучасну пору.

В Декреті про Світський Апостолят є постанова про Ради Мирян, що повинні бути організовані в поодиноких дієцезіях Вселенської Церкви.

В цій постанові говориться, що такі ради повинні бути організовані також при парохіях, але рівночасно, якщо можливо, такі ради повинні ставати міжпарохіяльними, міжєпархіяльними, а також національними й міжнародніми. З постанови ясно виходить, що Отці Церкви бажають, щоб миряни активізувались більш, як дотепер в організаційному й духовому житті церкви. Декрет виразно надає більше прав мирянам, як вони мали дотепер й тим самим, хоч дуже обережно, всетаки вводить певну демократизацію (в додатку до націоналізації – помісности) в Церкві.

Для нас особливо важливою є ця частина постанови Декрету, що говорить про потребу й можливість організування національних рад мирян. Для спільноти, що живе в розсіянні в багатьох країнах і на кількох континентах така Національна Рада Мирян могла б мати прямо непередбачене в своїх наслідках значення; вона могла б стати Гарантією єдности багатьох майбутніх поколінь не лише в церковному житті, а також в національному й культурному, з громадсько-політичним включно.

На жаль, дотепер у цій дуже важливій справі не зроблено дослівно нічого. Не вводиться в життя цього надзвичайно важливого чинника помісности й національної єдности діяспори, хоч всім очевидними стають явища відчуження і духового віддалення та національного роздріблення, ну й денаціоналізації нашої спільноти, головно доростаючого нового покоління.

Слово й дія в цій справі знову таки в першу чергу за нашими владиками й священством. Миряни з певністю піддержать кожну акцію, що йтиме по лінії церковної й національної єдности, по лінії помісности нашої Церкви й збереженні духовости нашої спільноти. Ще не пізно, можна надолужити й це, що в міжчасі прогавлено, але треба зачати . працювати вже, не відкладаючи й не зводити боїв за несуттєві дрібниці чи особисті амбіції. На це ніхто не має тепер права, будь це Владика, священик, монах, чи звичайний мирянин.

Рубрики

    Використання матеріалів журналу «Патріярхат» дозволяється за умови обов'язкового посилання (для інтернет-видань — гіперпосилання) на журнал «Патріярхат».

    © Патріярхат, 2004-2025