Свіжий номер

«Тайно образующе». Молитви візантійської Літургії як містагогія

Час ставати сильнішими

Стати автором

Іван Гречко

Пам’яті християнина і товариша Теодозія Старака

Помер Теодозій Старак. Відійшла людина непересічної долі, великої ерудиції, широких поглядів на справи мирські та політичні, вроджений аристократ духа і відданий товариш. Його доля, його життєві дороги були адекватними його добі.

Народився Теодозій Старак 12 серпня 1931 року на Лемківщині (с. Межибрід, біля Сянока). Вже навіть цей факт визначив його подальшу долю, бо внаслідок переділу українських етнічних земель мусів покинути рідну домівку і в 1945 році опинився у Львові. В вже через чотири роки (1949) його арештували органи НКВД за звинуваченням у приналежності до ОУН і засудили на десять років сталінських концтаборів. Цей перший «університет» тюремного життя відбув у Золочівській катівні, де зійшовся із багатьма греко-католицькими священиками, яких більшовицький режим, разом із державною РПЦ, засуджував на довгі роки ув’язнення тільки за те, що після так званого львівського «собору» вони не хотіли зректися віри батьків.

Після повернення із карагандинських таборів у 1956 році, Теодозій Старак навчався у Львівському університеті ім. І. Франка, який успішно закінчив. Йому запропонували працювати при катедрі української мови для продовження наукової праці під керівництвом відомого мовознавця — професора Онишкевича. Але згодом, після відомих погромів і арештів української інтелігенції у 1965 році, звільнили з університету. Деякий час був без роботи. Врешті йому дозволили працювати, але тільки у сільській школі і лише учителем російської (sic!) мови.

У 1971 році він знову повернувся у Львів. Працював у видавництві «Радянська школа» на посаді редактора підручників для шкіл з польською мовою навчання. Як «неблагонадьожний», був під постійним наглядом КГБ аж до розвалу «імперії» зла.

У часи «перестройки» Теодозій Старак, як досвідчений редактор, був дорадником «неформальної» групи «Євшан-зілля», яка із 1987 року почала видавати однойменний самвидавний альманах. Ця група постійно підтримувала тісний зв’язок із архиєпископом Володимиром Стернюком і наприкінці 1989 року, з його ж таки благословення, започаткувала видання мирянської газети «Віра батьків». «Хресним батьком» газети став молодий ще тоді науковець Ярослав Гнатів, який на сторінках альманаху «Євшан-зілля» друкував свою документальну повість про Слугу Божого Митрополита Андрея, яка теж мала назву «Віра батьків». Редактором газети обрали Теодозія Старака. Це були часи великих надій, а навіть романтичних візій; розпадалась імперія, а з нею і РПІД; постав РУХ; у Львові, Тернополі та Івано-Франківську відбувалися велетенські маніфестації за легалізацію та повернення майна УГКЦ: у жовтні 1989 року прокатедральна церква Преображення Господнього першою повернулася у лоно УГКЦ під юрисдикцію Владики Володимира; всюди панував великий ентузіязм — особливо в інтелектуальних та студентських середовищах; на хвилі цього ентузіязму робилося багато доброго і пожиточного для Церкви та національної ідеї.

Тоді ж Теодозій Старак став делегатом Першого з’їзду РУХу, брав участь у редагуванні неофіційного ще тоді самвидавного пресового рухівського органу — газети «Віче», провадив активну підготовку до випуску газети «Віра батьків». Як її головний редактор згуртував потенційних авторів, шукав кошти для друку газети, провадив переговори з литовськими друкарями-дисидентами щодо тиражування газети у Вільнюсі з готового макету, який виготовляв у Львові. Словом, його дні минали у радісних клопотах і редактора, і автора багатьох актуальних статтей, і навіть кольпортера. Ніхто й не здогадувався, що лише завдяки його кмітливості та відданості справі макет кожного числа газети «Віра батьків» доставляли автомобілем у Вільнюс (Литовська Республіка), де його друкували, а потім увесь тираж (10 тисяч) привозили у Львів, звідки вже розсилали адресатам.

У напівлегальну редакцію не тільки з України, але й з далекого Сибіру, Казахстану і навіть з тюрем приходили листи з проханням надсилати газету. Нині, коли переглядаємо архів газети «Віра батьків», таки не ймемо віри, що це видання могло долати такі великі відстані до свого читача. Ми, його товариші й помічники в «газетній» роботі, казали, що Теодозій має легку руку до всього. Тому до чого тільки не прикладається його рука, до чого лише не запалає його серце — все йому вдається. Так було і пізніше — у жовтні 1991 року, коли за рекомендацією Комісії закордонних справ Верховної Ради України Теодозій Старак став першим дипломатичним представником молодої Української держави у Польщі. Дипломатичній службі він віддав майже сім років свого горіючого життя, аж поки, як дипломат, вийшов на пенсію у червні 1998 року.

Останній рік нині і приснопоминаємий Теодозій очолював новостворений «Інститут Польщі» при Львівському університеті ім. І. Франка. Був усіма шанований і бажаний у кожному товаристві — як добрий товариш, а також у кожній громадській організації — як прекрасний промовець і розсудливий політик, організатор і гострий полеміст, що досконало володів пером. Тому багато організацій вважали за честь мати його у своєму членстві або у своїх керівних органах. У жовтні 1997 року Теодозія Старака обрали Головою «Світової федерації Лемківських об’єднань», а в 1998 році, під час пособорових нарад керівників мирянських організацій УГКЦ — Співголовою «Світового Християнського Конгресу».

Ми, товариші Теодозія, були свідомі того, що його «долгота дній» наближається до кінця; лікарі були безрадні. Його світлої особи все нам було замало: з ним хотілося бути якнайчастіше і якнайдовше. Нині його вже нема. Він жив у скромних достатках, жив тихо і тихо відійшов туди, звідки не вертаються. Це сталося 1 жовтня 1999 року, на 69-му році життя, в п’ятницю о годині 6 вечера.

Похорон відбувся з церкви Пресвятої Євхаристії, до якої він щонеділі приходив і належав до церковного комітету. Похоронні відправи очолив владика Юліян Ґбур у співслужінні багатьох священиків. Прощати і супроводжувати в останню дорогу покійного прийшла сила-силенна народу. Від церкви його понесли на плечах аж до Личаківського цвинтаря.

Лежати йому на цьому славному некрополі аж до Другого Пришестя. А душу Теодозія, молитвами тих, що його знали, любили і шанували, нехай Всемилостивий Господь «вселеніїх Святих вселит і с праведними причтет».

Мир душі твоїй, Теодозію, і вічная пам’ять тобі — невіджалуваний сину України, наш вірний товаришу і друже, приятелю Правди і всіх християнських чеснот. Нехай українська земля, що прийняла тебе у своє лоно, буде тобі легкою.

Жовтень, 1999 р.
За дорученням Львівської філії «Світового християнського конгресу»

«Усе це я розважив у моїм серці…»

(Відгук на Апостольський лист Святішого Отця «До мистців»)

Переглядаючи час від часу документи Апостольської Столиці, які мають характер доктрини Католицької Церкви у соціяльних питаннях дивуємося: скільки уваги Церква приділяє справам, що є радше світськими, ніж суто церковними. їх, документів, є багато, і з’являються вони друком в різних, так би мовити, жанрах: папські енцикліки, послання (листи), гомілії, промови, різні інструкції й повчання (адгортації), бесіди і відповіді на питання у засобах інформації тощо. Але до якого б «жанру» не зараховували той чи інший документ Апостольської Столиці, він завжди є точкою зору Вселенської Церкви і стосується конкретної потреби часу, події чи оказійної ситуації; він представлений у такий спосіб, у такій формі, що й з плином часу не втрачає свою актуальність. Взяти хоча б, наприклад, енцикліку Папи Льва XIII «Rerum novarum» (Нові справи), яка з’явилась понад століття тому, або такі документи, що появилися вже у наші часи — під час понтифікату Папи Івана-Павла II: у 1979 році — енцикліка «Redemptor hominis» (Відкупитель людини), у 1988 році — адгортація «Christifideles Іаісі» (Покликання і місія мирян), у 1994 році — послання «Terttio millennio adveniente» (Настає Третє тисячоліття) і, врешті, у 1995 році — Апостольський лист «3 нагоди 400-річчя Берестейської Унії», адресований безпосередньо нам, греко-католикам, у переддень нашого Великого Ювілею. А ще звернення до політиків та інтелектуалістів, до робітників і селян, словом, до всіх соціяльних верств і професій, бо всі вони є потрібні в кожному суспільстві, всі вони є рівні перед Божим маєстатом.

Теперішній Римський Архиєрей не оминув своєю увагою і (як їх називає) «будівничих краси» — мистців усіх напрямів мистецтва: слова, звуку, кольору і форми. Отже, йдеться про Лист Папи Івана-Павла II, що так і називається — «До мистців». Цей документ складено у традиційному, можна сказати, «понтифікальному» стилі. Шістнадцять підзаголовків папського документу, що становлять всю повноту Апостольського листа, мають такі назви: «Мистець — образ Бога-Творця», «Особливе покликання мистця», «Мистецьке покликання слугує красі», «Мистець і спільне добро», «Мистецтво віч-на віч із таємницею втіленого Слова», «Між Євангелією і мистецтвом існує плодотворний зв’язок», «Витоки», «Середньовіччя»,

Гуманізм та Ренесанс», «До поновлення діялогу», «В дусі II Ватіканського Собору», «Церква потребує мистецтва», «Чи мистецтво потребує Церкви?», «Звернення до мистців», «Творчий дух та мистецьке натхнення» і «Краса, що рятує».

Кожному із цих підзаголовків відповідає «пронумерований» текст, що наче розшифровує й дає їм тлумачення, а також є завершеною філософською «новелою», не обов’язково пов’язаною із попередніми чи наступними. Апостольський лист, що адресований мистцям напередодні Третього тисячоліття Християнської ери, економними мовними засобами, дуже здисциплінованим й «прозорими» реченнями подає глибоко філософські думки, а може радше — роздуми над християнським сенсом мистецтва, його «покликанням», його, якщо так можна сказати, Біблійним богослов’ям. Отже, тому цей Лист не є якоюсь інструкцією для виконання або Кодексом мистецьких законів чи правил, бо вже у першому розділі Листа Святіший Отець, звертаючись до соборного адресата — «будівничих краси», каже: «Цим листом маю намір ступити на шлях плодотворного діялогу Церкви з мистцями; діялог, який ніколи не припинявся впродовж двотисячолітньої історії і який обіцяє бути ще багатшим у майбутньому — в переддень Третього тисячоліття». Адже, мовиться далі, «Бог покликав людину для існування й доручив їй завдання бути майстром-творцем. […] Божественний Мистець із сердечною доброзичливістю передає іскорку своєї досконалої мудрості мистцеві-людині, закликаючи її розділити Його творчу могутність…»

А підсумовуючи перший розділ Листа, Папа зазначив: «Ось чому, чим більше мистець свідомий того «дарування», яке він має, тим більше він схильний дивитися сам на себе, як теж і на все створене, очима, що спроможні оглядати й сповнятися вдячності, а також — возносити Богові свою хвалебну пісню. Лише так він. мистець, зможе збагнути себе самого в усій глибині, зрозуміти своє покликання і призначення». Розуміється, що згадану тут «хвалебну пісню» не потрібно розуміти буквально: це є тільки метафора, за якою — весь діяпазон мистецької творчости взагалі. Говорячи про мистецький талант. Святіший Отець каже: «Той, хто відчуває в собі цю божественну іскру, якою є мистецьке покликання, […] водночас відчуває обов’язок не занапастити цей талант, але так його розвивати, аби поставити на службу ближньому й усьому людству». Відомо, що Закон Старого Завіту забороняв зображати Божу Особу мистецькими засобами, як рівнож і людину, що створена на образ й подобу Божу. Проте, Воплочення Сина Божого («Слово, що стало тілом»), Його божественна місія Відкуплення людського роду наче злагіднили ці старозавітні заборони. Отож, Старий Завіт, прочитаний у контексті Нового, послужив і надалі служить джерелом натхнення для багатьох поколінь мистців у їхньому прагненні зображальними засобами (споглядальними чи слуховими) «унаочнити» біблійні сцени, події, чуда включно із містичною візією Апокаліпсису апостола — святого Йоана.

І тут мимоволі згадуємо 230 неперевершених графічних ілюстрацій до Біблії Ґустава Добре або наші іконостаси і розписи церков відомих й невідомих мистців, які в часи загального невисокого рівня освіти народу допомагали своїм «служінням» катехизувати й скріплювати у вірі люд Божий. Крім того, як каже Святіший Отець, «для всіх — віруючих і невіруючих, мистецькі досягнення, натхненні Святим Письмом, залишаються відображенням незбагненного таїнства, що сповиває і наповнює світ». Надзвичайно цікавими є останні розділи Апостольського листа. В них Римський Архиєрей розважає над станом і «духом» мистецтва у модерних часах, часах секуляризації, коли воно – мистецтво — «обходиться» без Бога, а часто навіть заперечує його існування, його, так би мовити, все — і всюдиприсутність. Однак це не знеохочує Церкву до діялогу з мистцями. Тому вона бажає «аби в наші дні склався новий союз із мистцями», а ця співпраця щоби «зумовила […] нове «боговиявлення» краси і дала відповіді, достатні для потреб християнської спільноти». Отже, Церква потребує мистецтва «щоб передавати те післання, яке їй довірив Христос». Очевидно, що у нашому випадку — передавати це післання саме мистецькими засобами літератури, малярства та архітектури, музики і скульптури. Церква, її вчення, догмати, а особливо Біблія давали натхнення для пошуків та мистецького вирішення біблійних мотивів, як також й людського життя. «Яким обкраденим було б мистецтво, якби воно відмовилося від джерела Євангелії!», — стверджує Папа наприкінці свого Листа. А це натхнення мистцям дає Дух — «таємничий мистець Всесвіту», пояснює Святіший Отець. Отож, «божественний подих Святого Духа прямує назустріч генієві-людині й стимулює її творчі можливості. Він досягає людину певним внутрішнім осяянням, яке пробуджує у ній енергію думки та серця, робить людину спроможною збагнути ідею та втілити її в якомусь мистецькому творі».

А на завершення цього документу Папа Іван-Павло II, з якоюсь дивною людською покорою і глибокою пошаною, звертається до свого збірного адресата такими словами: «Цим листом я звертаюся до вас. мистців цілого світу, аби підтвердити вам свою повагу і посприяти новому розвою більш кориснішої співпраці між мистецтвом і Церквою. […] На порозі третього тисячоліття бажаю вам усім, дорогі мистці, щоб на вас з особливою силою зійшло творче натхнення. Нехай краса, яку ви передаєте поколінням завтрашнього дня, буде такою, щоб викликала у них дивування. […] Краса — це ключ до містерії, вона спрямовує до трансцендентности. Вона є запрошенням для насолоди життям і мрії про майбутнє. […] Нехай ваші численні дороги, мистці світу, приведуть вас до безмежного Океану краси, де дивування стає захопленням, сп’янінням, невимовною радістю! Нехай вами керує, вас надихає таїнство воскреслого Христа, […] нехай Пречиста Діва Марія, «найпрекрасніша», вас супроводжує; Богоматір, яку змалювали у своїх творах численні мистці…»

А принагідно Папа не забуває воздати хвалу мистцям того народу, з якого вийшов, цитуючи для підтвердження своїх думок слова польських поетів — Ципріяна Норвіда і Адама Міцкевича. Цей факт, між іншим, для нас українців, є особливо промовним і повчальним: Папа-слов’янин при кожній нагоді й у різний спосіб старається возвеличити свій народ. Тоді як наші ієрархи роблять все навпаки. Бо навіть під час Синоду УГКЦ, що відбувся у Крехові на початку вересня 1999 року, у «Зверненні Синоду» (це — підсумковий офіційний документ Синоду) наші ієрархи так собі переконливо вирішили: «…Українці, котрі звикли до радянської системи, — люди безініціятивні, неохочі до чесної праці…» (див.: «Дзвіниця» — Вісник Провінції оо. Василіян «Найсвятішого Спасителя в Україні», № 11, 1999 p.). Уявімо собі, чи щось подібне могло б з’явитися з-під «соборної» руки чеського, словацького, румунського чи польського єпископатів? Чей же перелічені народи, як і ми, також мусили «звикати до радянської системи». Однак, цю тему доцільно обговорити в окремій статті.

Повертаючись до Папського листа треба сказати, що він має понадчасове значення, хоча й написаний напередодні Третього тисячоліття. Читати його потрібно не раз і не два, й не обов’язково від самого початку. Кожний розділ цього документа, можна сказати, є самодостатній. Його можна читати з будь-якого місця, з будь-якого абзацу так само, як, наприклад, євангельські «Приповідки» або «Еклезіяста». І власне слова з «Еклезіяста» — «Усе це я розважив у моїм серці…» (Екл. 9:1), можуть прислужити як мотто до цього Апостольського листа. Адже, як вже говорилося, цей документ не є зверненням до конкретного адресата стосовно якихось несуттєвих справ, що мають прагматичне значення тільки для тих, до кого пишуть. Апостольський лист «До мистців» є розважання над мистецтвом. Саме не «про», «над» мистецтвом, над трансцендентальністю самого процесу творення, над «містерією творіння», як каже Святіший Отець, а врешті — над таїнством мистецької творчості! в усіх часах людського буття. Власне ці два слова — «містерія» і «таїнство», часто вжито у тексті Листа, аби звернути увагу мистців світу і аби нагадати кожному з них, особливо ж мистцям-християнам, що «спільність […] між Євангелієм та мистецтвом має на увазі, окрім функціональних потреб, запрошення творчо проникнути у Таїнство втіленого Бога, і водночас, у таїнство людини».

Варто принагідно згадати добрим словом того, хто десь «виловив» цей Лист у французькій версії і з доброї волі потрудився над перекладом, аби через газету «Поступ» донести його зміст і до українського читача. Це — професор Ярема Кравець (Львівський університет ім. І. Франка), досконалий, як кажуть, знавець французької мови. А тому можемо не сумніватися, що перекладений текст відповідає змістові оригіналу. Цей важливий документ мав би стати предметом зацікавлення не тільки мистецького середовища, а й всього нашого інтелектуального світу, навіть незалежно від віросповідної приналежності. Бо універсалізм роздумів Святішого Отця над мистецтвом, викладений у Листі, є, властиво, понадконфесійний. У переддень Третього тисячоліття та ще й у нас, коли так багато будується і реставрується Божих храмів, цей папський Лист мав би стати наче інструкцією для мистців, які беруться за розпис церков та іконостасів, бо саме в ньому подане богослов’я сакрального мистецтва у всіх його видах.

І, врешті, хотілося б висловити кілька думок з приводу прочитаного й передуманого. Так вже якось воно є, що коли розважаємо над текстами великих людей, то мимоволі на маргінесі прочитаного шукаємо подумки конкретне місце для того, що наше; як кажуть філософи — хочеться перейти від загального до окремого, до того, що ближче нашому серцю, нашій питомій культурі.

Візьмімо для прикладу мистецтво слова, а конкретно — поезію. Колись, не так давно це було, автор цих рядків запитав Ігоря Калинця: «Як твориться поезія, який то є механізм «віршописання», як воно, властиво, стається, що з великого лексичного багажу вибирається ряд слів, ставиться їх у якийсь ритмічний (якщо можна так сказати) ряд чи порядок, щоби потім, читаючи написане, занурювати душу в атмосферу якогось дивного настрою, призадуми і рефлексій? Де, коли і як появляється той «зародок», з якого потім постають цілі шедеври слова писаного, слова читаного або рецитованого?

Та не зміг великий маестро слова натхненного або як кажуть про нього — поетичний князь Львова, представити мені чіткий «інженерний проект» і математичний розрахунок таємниці будови, якою є вірш зокрема, а поезія взагалі. Сказав тільки, що цей творчий процес — це містерія, це незбагненне хвилеве натхнення, гейби якесь просвітлення душі, що дає потім золоті рядки поетичної строфи. Містерія натхнення… Ці слова часто надибаємо у поезії двох великих його попередників — Богдана-Ігора Антонича та Володимира Гаврилюка, або в писаннях про них. Не знати чому, ця велика «трійця» української поезії, що знаменує наше «поетичне» XX століття, приходить тепер на думку. Може тому, що цей останній рік XX століття є для кожного з них ювілейним. Богдан-Ігор Антонич мавби нині 90 років, коли б не те, що прожив він лише «трояндних двадцятькілька весен, трояндних двадцятькілька літ», як сказав про нього його найкращий приятель Володимир Гаврилюк. «І сумно мислити мені, що ти зоря уже, не лірик» — писав він у вірші «Пам’яті Б. І. Антонича» у 1938 році. Автор сеї поетичної емфази, маючи нині 95 літ, доживає свого віку в Будинку суспільної опіки десь на околицях Монтреалю, куди закинула його доля в часи нашого великого ісходу.

Ігор Калинець обходить в цьому році свою шістдесятку, повний енергії, обдарований пошаною одних та ненавистю інших, як це тепер є в нашім постсовіцькім звичаю. Він признається до творчих зв’язків також з Ігорем, але Антоничем, і є великим шанувальником його творчого генія. Словом, згадуються ці наші три великі майстри слова натхненного не лише як ювіляти, але й такі, що їхній творчий доробок можна легко «втиснути» у Лист Римського Понтифіка про мистецтво, мистецтво натхненне. Розуміється, що «натхнення», «містерія» і «таїнство» творіння для Автора Листа не є хіба великою таємницею, бо й сам Святіший Отець має ту «іскру Божу», без якої не було б мистецької творчості. Знаємо, прецінь, його як обдарованого поета, драматурга і актора в минулому, а нині — як поліглота, великого мислителя та філософа. І його знаменитий Лист, про який тут мова, нехай буде переконанням для тих, які сумніваються, що мистецтво — це дійсно дар Божий.

 

В дорозі до пам’ятника Митрополиту Андреєві Шептицькому

Митрополит Андрей Шептицький — наймасштабніша постать в історії Української Церкви першої половини XX ст. Зрештою, не лише в історії Української Церкви Він мав винятково великий вплив на різні сфери життєдіяльності українського народу. Достатньо згадати його ініціятиви в економічно-господарській ділянці життя галичан (в т. ч. — банківської справи, чи увага до сільського господарства), відкриття народної лічниці, опіку над освітою (також і закордонною) нашої здібної молоді, активну видавничу діяльність, щедре меценатство стосовно української культури.

Але чи постійно пам’ятаємо про всі доброчинства цієї святої людини, цього новітнього Мойсея українського народу? Багато в чому не схвалюючи «пам’ятникоманії», все ж таки вважаємо, що пам’ятник Великому Митрополитові Андрею Шептицькому у Львові мусить стояти. Він потрібен не самому Митрополиту Андреєві, котрий і за життя протестував проти надмірної, як він вважав, — уваги до своєї особи (приміром, не дав згоди, аби заснований ним музей мав назву «Національний музей ім. митр. А. Шептицького»). Він, цей пам’ятник, потрібен передусім нам, а особливо — прийдешнім поколінням: аби й вони постійно відчували присутність у Львові одного з найвеличніших його громадян, котрий, — не сумніваємося в цьому, — буде увінчаний вінцем святості й тут, на землі (бо в небесах він є святим, оскільки там не діють різні суб’єктивізовано-кон’юнктурні чинники).

У перші роки нинішньої незалежної України, на хвилі відродження й Української Греко-Католицької Церкви проблема пам’ятника стала актуальною. Блаженної пам’яті Архієпископ Володимир Стернюк освятив камінь на місці планового спорудження монумента (біля зовнішньої брами Святоюрського ансамблю), і навіть було проведено виставку конкурсних пропозицій на скульптурне вирішення. Подані на цей, скоріше імпровізований конкурс, проекти здебільшого не витримували критики (мимоволі згадуються й інші конкурси останніх років, у тому числі — на пам’ятник Степанові Бандері). Позитивним моментом в умовах цього конкурсу можна вважати хіба те, що учасники були зобов’язані за основу свого пластичного рішення брати довоєнний пам’ятник роботи Андрія Коверка. Він стояв на території греко-католицької Богословської академії у Львові.

Отож пам’ятник Великому Митрополитові у Львові уже стояв, і нинішні пляни треба розглядати швидше як відновлення того, що вже існувало. Справді, 9 жовтня 1932 p., о 12 год. в «городі» Богословської академії в урочистій атмосфері відкрили перший у Львові український пам’ятник. Він являв собою монументальну (370 см) постать А. Шептицького, вирізьблену Андрієм Коверком із суцільного блоку полянського (Миколаївщина) каменю-вапняка. Львівська преса високо оцінила скульптуру (і як твір мистецтва, і як факт суспільно-культурного життя українського народу в Галичині). Митрополит був зображений на повен зріст, з трохи похиленою у задумі головою; лівою рукою опирався на низьку колону, а у правій тримав нагрудний хрест. А. Коверкові вдалося передати у компактній, узагальненій за силуетом постаті сконцентровану духовну силу, особливу зосередженість Митрополита Андрея й разом з тим — внутрішню динаміку мислі, творче, діяльне начало, що незмінно було йому властиве. Тобто у творі А. Коверка були поєднані портретна подібність, глибинно-образна характеристика і. власне, скульптурні, пластичні вартості. Нерозривно сплавлені воєдино перелічені ознаки і робили пам’ятник помітним явищем українського мистецтва.

На жаль, мусимо вживати минулий час. бо ж із приходом «визволителів» монумента не стало (так само, як і пам’ятника Митрополитові роботи Сергія Литвиненка на подвір’ї і Національного музею на вул. Драгоманова. відновлення якого також є актуальним). На щастя, у фондах НМД збереглася модель, виконана самим А. Коверком, яка від 1989 р. неодноразово експонувалася на виставках у Національному музеї, і бронзовий відлив із якої нині стоїть в корпусі музею на просп. Свободи, 20. Отже, маємо реальну можливість побіль­шити цю модель до потрібного розміру — з тим, щоб доволі точно відтворити авторський задум Коверка. Зрозуміло, що це не буде його власноручна робота (у прямому значенні слова), але такий шлях до пам’ятника Митрополитові Андрею вважаємо найдоцільнішим. Адже скульптор особисто знав і портретував Митрополита (і створив переконливий образ), пам’ятник виконувався на замовлення тодішнього ректора Богословської академії о. Йосифа Сліпого.

Пам’ятник стояв у «городі» Богословської академії (бо на якесь представницьке місце у центральній частині Львова для українського монумента у ті часи годі було сподіватися). Нинішній пам’ятний камінь, освячений владикою Стернюком, поставлено біля Святоюрського ансамблю. Але чи є це місце найвідповіднішим? Гадаємо, що ні. На маленькому клаптику землі, при збігу двох рухливих вулиць, в сусідстві з комплексом Святоюрських будівель (з їхньою активною естетичною дією) та на тлі доволі шаблонного вирішення одного з корпусів Львівської політехніки пам’ятник не матиме шансів стати ядром, що організував би навколо себе і реальний, міський простір, і естетичну атмосферу. Неможливо відтворити нині й територію Богословської академії до вигляду передвоєнного.

Але на відстані кільканадцяти метрів від колишніх її корпусів є місце, яке відповідало б такому призначенню. Маємо на увазі площу між Головпоштамтом та Науковою бібліотекою ім. В. Стефаника (навпроти Картинної галереї). Саме у цій частині міста був довоєнний пам’ятник; саме вона тісно пов’язана з історією УГКЦ, бо ж там була спочатку семінарія, а згодом — і Богословська академія. Після плямованої відбудови семінарської церкви Св. Духа (від якої залишилися лише фундаменти і дзвіниця) це місце сприймалось би своєрідним меморіялом. Адже тут уже стоїть пам’ятник Маркіянові Шашкевичу — одному з багатьох славних вихованців семінарії; на стіні її будівлі нещодавно встановили пам’ятний знак Патріярхові Йосифу Сліпому; тут же неодноразово бував і Митрополит Андрей Шептицький — засновник і незмінний патрон Богословської Академії. Й усі ці пам’ятники (два — уже існуючі, і третій — плянований) були б нерозривно поєднані незримими асоціятивними, та й реально-історичними взаємозв’язками, знаменуючи такі важливі етапи, події, особистості, визначальні не лише для УГКЦ, але й для історії України взагалі…

Надходить Великий Ювілей 2000 року. Якщо не будемо занадто довго радитися, вага­тися, сперечатися, поборювати думки один одного, то побачимо до цієї дати пам’ятник Андреєві Шептицькому у Львові (зрозуміло, що при переведенні в потрібний розмір окремі деталі Коверкової моделі вимагатимуть незначної коректи; та й щодо матеріялу можна буде думати, чи не краще сприйматиметься монумент у бронзі — ?) і відбудовану церкву св. Духа. Бо ж чому Московський патріярхат може відбудувати Успенський собор Києво-Печерської лаври у Києві, а ми не спроможемося зробити подібне у Львові? Тим паче, що коштів на це потрібно менше, аніж митрополитові В. Сабодану на Успенський чи патріярхові Філарету на Михайлівській Золотоверхий собори. Не сумніваємося, що владики УГКЦ — духовні спадкоємці Митрополита Андрея Шептицького та Патріярха Йосифа Сліпого, вважатимуть за честь для себе взяти участь у практичному втіленні цієї ідеї — аби тим самим вшанувати і цих великих мужів, і Маркіяна Шашкевича, та й багатьох своїх попередників на Христовій ниві, що вийшли зі стін греко-католицької семінарії та Богословської Академії у Львові.

Що стосується конкретно пам’ятника Митрополитові Андрею, то відомий зі своєї жертовності на такі справи о. мітрат Іван Шевців з далекої Австралії уже заявив про свою готовність посильно спричинитися до відновлення цього монумента. Нема сумніву в тому, що цей його шляхетний почни матиме достатньо послідовників і, — з Божою поміччю, — пам’ятник Великому Митрополитові у Львові знову стоятиме.

Іван Гречко,
голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції.

Олег Сидор,
завідувач відділу Національного музею у Львові.

До заяви Президента Леоніда Кучми

«…Я сподіваюся на розуміння, підтримку й співпрацю з боку віруючих…»

Ці слова взяті з посліднього абзацу президентської «Заяви» від 11 червня 1999 p., в якій порушена проблема реабілітації Церкви. Розуміється, що такі «Заяви» Першої Особи Держави не можуть не викликати певної реакції всіх тих, для кого справа реабілітації є небайдужа. Тому уважне студіювання цього будь-що-будь важливого документу викликає ряд рефлексій і думок з приводу. Власне, такими «думками хотів би поділитися автор цих рядків, не претендуючи, звичайно, на «істину в послідній інстанції». Треба сподіватися, що «Заява» започаткує дискусію в ширшому аспекті і в кінцевому результаті наблизить проблему до якоїсь раціональної неформальної розв’язки».

Проблема ця не нова: вона, бодай теоретично, постала від разу після проголошення Української Держави і легалізації УГКЦ. Правда, в «Заяві» згадуються й ін. церкви, що «жорстоких переслідувань зазнали». А далі поданий їх перелік. Проте, якщо ходить о реабілітацію «сенсу стрікто», то на такий юридичний акт зі сторони Держави нині може очікувати тільки УГКЦ, що була Церквою українською на всій території Галичини, Закарпаття й частково Волині. На сході України

від Збруча аж до Дінця — цього самого акту могла б сподіватися УПЦ КП, як спадкоємниця бувшої УАПЦ. Бо, власне, ці дві Церкви саме за свою українскість не тільки «жорстоких переслідувань зазнали», але були знищені і заборонені урядом СССР-УССР. Всі інші Церкви, які нині чомусь називають себе «традиційними» на Західній Україні, як такі, що тут перед більшовицькою окупацією ніколи не існували, не мають на це ні історичного, ні морального права. Бо майже не можуть назвати себе традиційними для цих теренів, ні так зв. УПЦ МП, ні УПЦ КП, ні тим більше УАПЦ. Нинішня УПЦ МП — це вчорашній екзархат РПЦ на Україні, що з політичних потреб поміняла тільки назву, але фактично й надалі залишалася слухняним її філіялом в Українській Державі, тут на Західній Україні ніколи не існувала. Вона «ощасливила» нас своєю присутністю разом з більшовицько-московським «визволенням» Західної України і відразу з «визволителями» в особі НКВД приступила до урядової ліквідації УГКЦ. Отже про якусь реабілітацію РПЦ, що від початку і до кінця співпрацювала з режимними установами «імперії зла», особливо ж з її репресивними органами, говорити, хіба, не приходиться.

То вже інша річ, що РПЦ була обмежена в своїх правах і можливостях, аж багато її служителів були переслідувані. Але не мала вона ніяких обмежень у виконанні своєї злочинної участи в ліквідації УГКЦ. Або, скажім, Польської Автокефальної Православної Церкви. В таких питаннях «заслуги» Алексія І йдуть в парі з «подвигами» Георгія Карпова. Тим часом, в своїй «Заяві» Президент твердить, що «Першого масового удару було завдано Православній церкві в Україні — автономній частині Руської (читай російської) правосл. церкви…». То правда. Але боротьба совєтської влади з Рос. Правосл. Церквою в тодішніх границях СРСР — це була внутрішня боротьба двох імперських ідеологій або навіть краще сказати — двох релігій — марксистської і ортодоксійної, які по великому рахунку, в політичних питаннях ні чим не різнилися. Бо і перша — та безбожна — і та «благодатна» стояли на позиціях «єдіної нєдєлімой». Отже, йшлося про пріорітети хто перший: чи ЦК КПСС чи Святєйшій Синод; чи генсек КПСС, чи патріярх. Перемогли безбожники, від котрих нинішні віруючі України хотіли би почути слова покаяння за «содіянноє». Але, чомусь не чути таких щирих «прискорбій» з Москви, як ото президентські. Та Бог з ними: стосунки між РПЦ (УПЦ МП) та імперськими політичними системами —це їх, так сказати, внутрішні проблеми.

Натомість, інакше мається справа з УАПЦ 20-х — 30-х pp. Її початки, драматичні події її становлення, а в решті трагічний кінець є загальновідомі. Нинішнім ієрархом і вірним Української Церкви, яка постала на галицькому ґрунті і присвоїла собі назву Автокефальної, варто принагідно нагадати, що великий ідеолог і реформатор Церкви на Україні митр. Василь Липківський, «автокефалізуючи» і українізуючи церковне життя, орієнтував його саме на греко-католиків. І то у всіх питаннях: вимови церковнослов’янських текстів, священичих облачень, (не рос. «хомути», казав він, а грецькі фелони, як у гр.-кат.), включно до «офірок» (не тонесенькі свічечки, а нормальні свічки, як у гр.-кат.). Проте, українське православіє на еміграції чомусь не пішло слідами свого історичного первоєрарха. Але зробило все навпаки, аби лиш відрізнитися від гр.-кат. І залишилось в рос. «хомутах» з тоненькими офірками і синодальними, богослужбовими книгами, лінійка в лінійку перекладеними на українську мову, не виключаючи навіть «всєх святих землі русской». Ну, але це наслідки того, що українське православіє за океаном повставало саме з ненависти до греко-католиків. До того ж його повоєнні первоієрархи (в Америці і Канаді) були людьми світськими, які, не зреалізувавши своїх великих амбіцій політичних, облачилися в архиєрейські ризи і почали боротьбу між собою за пальму першенства, а спільно —проти греко-католиків. Ця позиційна війна там триває по нинішній день. Після розпаду СРСР вона перекинулася і на простори України, де проводиться в більш жорстоких формах. Перед у цій війні веде ні бито Церква — »спадкоємниця» історичної УАПЦ — нинішня галицька УАПЦ. Очевидно, що слідуючи галицьким православно-москвофільським традиціям найтяжчим її ворогами є, звичайно, «віровідступники-поляки», то зн. греко-католики. Це, так би мовити, традиція Поґодіна-Карпова. Тепер знайшовся ще один заклятий ворог для неї на Україні — УПЦ КП в особі Патріярха Філарета. І то при видимих ознаках того, що, власне, Патріярх Філарет є виразником дум і надій в церковних питаннях свідомої української інтелігенції на історично-православних теренах Сходу України. Старання і зусилля Патріярха Філарета в справі повернення конфесійної свідомости українцям там, де століттями паношилося казьоне россійське «благодатне» православіє заслуговує всякої підтримки не тільки греко-католиків, але в першу чергу Президента України, як Церкви, що є і територіяльно, і з українського духа правонаступницею УАПЦ митрополита Липківського. Не професора Варшавського універси­тету І. Огієнка, не посла до польського Сейму С. Скрипника, а саме митрополита протоієрея В. Липківського, якого до речі, РПЦ свого часу позбавила сану за той самий «гріх», що й нині митрополита Філарета: за українську автокефальну «єресь». Однак нікого не позбавила сану нинішня «благодатна» РПЦ з бувших своїх служителів в Галичині, які з тих чи інших міркувань переметнулися в котрусь з «неблагодатних» Церков — незалежно від того, чи це буде «козацька» УАПЦ, чи «самостійницька» УПЦ КП. Бо ніби за що мала б екскомунікувати когось з них? Чей же, вони, будучи назовні ніби затятими ворогами між собою, всеж таки спільним ворогом для себе вважають не «первопрестольну» Москву, а Ватикан в особі Папи Римського. Ну і, звичайно, «поляків» — греко-католиків. Очевидно, що на грунті православного гура-патріотизму і «благочестя» князь Андрей Боголюбський ще й нині в «православних календарях» КП числиться в сонмі українських святих; дарма, що 1169 р. зруйнував до тла Київ, пограбувавши церкви і вивіз на Північ нашу національну святиню — ікону Божої Матері Вижгородської. Будучи вірними русско-православним традиціям, ще й нині в храмах УПЦ КП, включно з архикатедральним храмом у Львові (sic), на литії поминаються російські святі з Серафімом Соровським і Сергієм Радонежським включно. А напримір, на Самбірщині — навіть блаженого Іоанна Кронштатського «память совершают» — цього ідеолога російського православного чорносотенства.

Ну й що тут казати? Про який український дух в цій Церкві можна говорити? «Щось тут не до ладу» — сказав би легендарний стрілець Цяпка: «раз ми йдемо до переду, два — до заду». Та це лиш одна з характерних відмінностей галицького православія Філаретівської юрисдикції. Але якби там не було, саме ця Церква має сповнити велику місію духовного відродження і відросійщення на Сході України. Цього свідома Москва і тому так завзято поборює її предстоятеля. Сумлінним помічником в торпедуванні всяких відцентрових рухів Патріярха Філарета є «ветхій деньми» Патріярх Димитрій. Але це вже його місія така: поділив спочатку галицький греко-католицизм, починаючи таки з 1989 p., а потім взявся запопадливо розколювати східньоукраїнське православіє. Не вірите? Читайте газету «Успенська вежа» або «Послання», що останнім часом появляються з-під патріяршої десниці. Дивна є в цій справі одна ситуація. А саме. В складі ієрархів УАПЦ є особа поступова, позитивна під кожним оглядом, з доброю філологічною освітою, з високою посадою в Харківському університеті — нині в сані архиєпископа з великими правами і багатьма церковними титулами — доцент Ігор Ісіченко. І треба сказати, що очолювані ним єпархії на Слобожанщині і Лівобережжі не мають того антикатолицького, москвофільського духа, що є характерним для галицьких автокефальних «козаків». Трудно якось повірити, щоби, маючи де факто всю повноту влади в проводі УАПЦ, він не міг зарадити біді: стримати не занадто освіченого перестарілого предстоятеля від «писаній» на тему католиків і «філаретівщини».

Далі згадує президентська «Заява» також римо-католиків й ін., що «масових репресій зазнали». То правда, що й римо- католики на Україні (на Східній) «репресій зазнали». Але сама римо-католицька Церква, як інституція в СССР легально таки діяла, мала свого первоієрарха в особі архієпископа Риги, духовну семінарію і багато діючих церков.

Словом, з римо-католиками совєтська влада поступила так, як в 1905 р. царська: дозволила на легальне існування римо-католицької Церкви, хоч і обмеженої в правах, але зліквідувала і жорстоко переслідувала греко-католицьку. Все це факти відомі. Однак при уважному читанні президентської «Заяви» і роздумуючи над її окремими акапітами, посвяченими окремим конфесіям, пересвідчуємось в одному: як то хитромудро автори «Заяви» (бо ж хіба не сам Президент її писав!?) звели всі згадані конфесії в УССР під спільний знаменник переслідувань, окремо згадавши про ліквідацію «греко-католицької церкви в Україні у 1946-49 роках…». І, власне, з цього місця починається найбільш фальшива казуїстика подальшого тексту «Заяви». Бо, по-перше, ні слова про те, хто зліквідував, а по-друге, чому? Прецінь, не йдеться, хіба, про ліквідацію «греко-католицької церкви на Україні», а саме про ліквідацію української греко-католицької Церкви за її виразно національний дух. З тої самої причини, була ліквідована на початку 30-х років і УАПЦ; не тому, що вона була православна, а тому, що була українська. Тут слово «Україна» — поняття географічне. Бо відомо, що московський окупаційний режим навіть не позволив на існування української комуністичної партії, а тільки компартії України. А тому і духом українським там не пахло, бо верховодили в ній різні косіори, постишеви, кагановичі і всяка інша збільшовичена наволоч неукраїнського походження з-під знаку серпа і молота.

А далі йде наймогутніший акорд «Заяви». Послухаймо його: «Хоча Українська держава не причетна до тих гонінь і не несе за них відповідальности, я поділяю думку щодо необхідности морально-політичної реабілітації Церкви…». Сильний це акорд, нема що сказати, але фальшиво звучить! Гм…, думає собі громадянин нинішньої України: а хіба Українська держава причетна до розбійницької афганської війни чи «вєлікой отєчествєнной»? А однак учасники і «герої» тих воєн втішаються різними привілеями, високими пенсіями і всякими почестями зі сторони нинішньої Української держави так само, як відставні совєтські офіцери, що ніколи не мали нічого спільно з Україною. Але, виходячи на пенсію зі збройних сил СССР, поголовно їхали на Україну і тепер їх тут більше, ніж в самій Росії. І Україна їх мусить утримувати своїм коштом. А вони тільки те й роблять, що творять всякі антиукраїнські, антидержавні організації і зі всяких трибун, навіть державних, закликають до повалення Української держави і відновлення «імперії зла». Тим часом, коли мова йде про те, аби визнати вояків УПА воюючою стороною, без претенсій до привілеїв і державних почестей, то нинішні Верховна Рада чи президентська адміністрація займають в цьому питанні таку саму позицію, як і ВР, скажім, часів ганебної пам’яті Щербицького. Одним словом, де вигідно нашим президентам і депутатам виступати як спадкоємці УССР, то вони охоче признаються до того. Ну, а де ні — то вмивають руки від усього, як відомий євангельський персонаж. Мовляв, вони не причетні до нічого і не несуть за ніщо відповідальносте. Хоч, правда, й поділяють думку «щодо морально-політичної реабілітації Церкви». Поділяють тільки думку про реабілітацію Церкви, але реабілітації як не було так і нема. І не буде. Бо ходить про реабілітацію саме УГКЦ на Заході України і не лишень «моральну-політичну». Але реабілітацію «сенсу стрікто», за якою слідує другий юри­дичний акт: реституція. А цього якраз не бажає, крім пошкодованих, ніхто. І в першу чергу всі З чи 4 деномінації православія, що, як казав Котляревський «без сорому, без Бога бувши, й десяту заповідь забувши» порозтягали поміж себе давні греко-католицькі храми і тепер не то, що повертати, але навіть не годяться на почергове використання для богослужінь. Бо згідно з їхньою «православною» філософією «церква — це не спільна кухня, на якій дві господині можуть поратися». Звичайно, при такому ставленні до храму Божого, православні «господині» (батюшки) не погоджуються на спільне вживання. І нема на то ради. Таких православних одноосібних «господинь», на одній тільки Львівщині маємо біля 150, які ніяким Богом не погоджуються на спільну «кухню» (греко-кат. 3). Влада ніби старається їх мирити, час від часу каже їм своє державне «фе», але практичних, владних кроків не робить. Можна поставити питання: чому? А тому, що помимо тої всієї казуїстики, якою грішить «Заява», в одному місці правда, немов те шило з мішка, таки вилізло, даючи відповідь на наше «чому?». «…Часто найбільше нагнітають пристрасті ті сили і люди, які свого часу докладали чимало зусиль до знищення Церкви та викорінення віри…». Це чиста і свята правда. Але знов напрошується питання: а чому ці люди з вчорашнього дня, відкриті вороги Церкви і віри Христової, які зі службового обов’язку свідомо «докладали чимало зусиль до знищення Церкви…» ще й нині сидять на таких самих державних посадах і не перестають «докладати зусиль…», аби за всяку ціну втримати отой міжконфесійний розгардіяш, яким так розбагатіла Україна? Вони й нині, провадячи цю антихристиянську роботу, сидять на високих державних зарплатах, а виходячи на пенсію одержують її високу як привілейовані державні службовці. Це стосується всієї структури — від верху до низу — цієї державної установи, що зветься «Державний комітет в справах релігій». Власне, на прикладі Києва, а особливо Львова можна пересвідчитися «ад персонам», що ті люди, «які свого часу покладали чимало зусиль до знищення Церкви» продовжують сумлінно виконувати цю саму роботу тільки вже тоншими, фарисейськими методами, а не відкрито, як це було за влади КПСС. До речі, кожний із цих нинішніх «опікунів» релігії якраз виховувався і був членом тої партії. Треба думати, що якраз ця державна команда «спеціялістів» від релігії і є автором президентської «Заяви». Це дуже чітко проглядається: сказано багато, але нічого конкретного. В результаті маємо, як каже поляк: «ніби цось, ніби ніц». Бо підсумкова фраза «Заяви» каже таке: «Саме така політика (то зн. ніяка— І. Г.) сприяє створенню і поліпшенню умов функціонування та розвитку релігійних організацій значно краще й ефективніше, ніж це міг би зробити формальний акт про реабілітацію Церкви». А якраз розходиться не про формальну реабілітацію, а про дійсну зі всіма наслідками, що з неї випливають. Ну, але формальна «Заява» не може заявляти про справи неформальні. Отаке наше галицьке розуміння «Заяви».

Можна би тепер поставити так запитання (вживаючи мови, якою всюди і при всякій нагоді послуговується пані президентова): «К чєму би всьо ето?» Відповідь дуже проста. Починається передвиборчий ярмарок і претенденти на президентські посади починають увихатися аби якнайбільше голосів скупити. Ну, а чим можна «галіцменів» на свою сторону привернути? Звичайно, що не загальними обіцянками про боротьбу з корупцією, піднесенням економіки, а з нею і добробуту «електорату». Бо це все вже було, це вже ми чули і чуємо з кожної державної трибуни. Ну то, на всякий випадок, в агітаційному передвиборчому багажі спеціяльно до Західної України є ще 3 програмні обіцянки: перша — це пущена в народ «буйда» про нібито передане Пустовойтенком президентське запро­шення для Папи Івана-Павла II відвідати Україну. А що це «буйда», то в цьому не має ніякого сумніву. Тай втаємничені подейкують, що «листонош» заперечує потихо цю агітаційну передвиборчу пльотку. І навіть кажуть, що в скорому часі він з високої парляментарської трибуни хоче здементувати цю кривдну для нього інсинуацію.[1] Друга обіцянка-цяцянка — це пустити крокодилячу сльозу над минулим «Греко-католицької церкви в Україні у 1946-1949 роках…», але без хочби навіть «формального акту про реабілітацію…». Досить поділити «думку щодо необхідності! морально-політичної реабілітації…». І накінець третя обіцянка — назначити амбасадора до Ватикану. В переддень старту передвиборчих змагань ця обіцянка виконана. Але на превеликий жаль і смуток галицьких греко- (а може й римо-) католиків ексцеленція амбасадор в свому першому інтерв’ю «Радіо Ватікан» щиросердечно без дипломатичних викрутасів призналася, що мовляв, так, вона щось чула про те, що у Римі є якісь українці-греко-католики, з якими з часом хотіла би познайомитися. Ну й що тут казати на такі заяви? Та про це та й про інше вже в наступній статті. В кожному разі ці 3 питання: реабілітація (і реституція), запрошення Римського Понтифіка на Україну і дипломатичне представництво Української держави в Апостольській Столиці є настільки важливими для подальшого життя нашої Церкви, що вони не можуть бути обійдені мовчанкою. В цих питаннях вся повнота УГКЦ мусить мати свій авторитетний голос і чітку позицію. І саме в цей передвиборний час, коли то претенденти на український «трон» змагатимуться за кожний голос виборця і сподіваються, кожний по-своєму, «на розуміння, підтримку й співпрацю з боку віруючих».

[1] На цю тему у газеті «Молода Галичина», за 8 липня 1999 р. з’явилась нижче подана інформація: Папу Прем’єр на запрошував. Прем’єр-міністр України 6 липня з парляментської трибуни заявив, що він не запрошував в Україну Папу Римського. Валерій Пустовойтенко висловив бажання, щоб про це знали всі православні віруючі держави, які надсилають до Кабінету Міністрів численні листи щодо такого запрошення.

Повернення на втрачені терени

Відразу мусимо обмовитися, що терени, про які піде мова нижче були втрачені не з байдужої занедбаносте оо. Василіянами своїх душпастирських і просвітницьких обов’язків, але виключно з жорстокосте російських царів, які спільно з інструментарним російським православієм нищили все, що мало якесь відношення до поунійної української духовности.

Отже, почнемо з того, що 16 травня 1999 р. о год. 14 в місті Києві при вул. Смірнова-Ласточкіна 7, відбулося торжественне закладення наріжного каменя під будівництво церкви і манастиря св. Василія Великого. Правда, нині трудно когось здивувати широким фронтом робіт по зведенню нових, реставрації і реконструкції старих, понищених більшовиками храмів Божих на всій території України. А найбільше в Галичині. И робиться це в ситуації комплетного занепаду в державі економічних та фінансових можливостей її громадян. Цей парадокс дивує не тільки іноземців, які навідують Україну, а й нас самих, в Україні сущих. Та повернемося до київської будови. Хто б там що не говорив, але мусимо бути свідомі того, що акт освячення будови, про який тут мова — це для нашої Церкви подія епохальної ваги. Якби це діялося десь на терені, колись повністю, а нині в більшості, греко-католицької Галичини, то це була б така собі одна із цілого ряду будов манастирів Василіянського Чину після більшовицько-православних погромів УГКЦ. Але ж це в Києві відбувається, який не був і, на жаль, не є прихильний, або. хоч би навіть толерантний до того всього, що галицько-українське, бо воно для них «уніяцьке»; в російсько-православній інтерпретації, розуміється. За підтвердженням такої думки не треба далеко ходити. Маємо прикладів уже з нинішньої, сказати б, українсько-державницької історії досить. Взяти хоч би справу виділення ділянки під будівництво патріяршого комплексу УГКЦ в столиці. Ця формальна, але необхідна в кожній правовій державі тяганина триває вже яких сім років. І хто тільки не упоминався про це, хто тільки не оббивав пороги столичних чиновників, починаючи від перших осіб ієрархії УГКЦ, до звичайних, світських урядовців зі святоюрської гори, аби якось довести цю справу до кінця. Проте, крім обіцянок і всяких «казьонних» відписок. Церква нічого більше не дочекалася.

Послідним часом вдалося якось «вибити» ту ділянку і, гейби всі формальности вже полагоджені. Але… не в Києві-місті. а на лівому березі Дніпра, на так званій Дарницькій стороні. Це промисловий придаток метрополії, населений виключно російськомовним пролетаріятом. А там далі — «степ та й степ кругом безкраїй, аж до моря берегів», як писав поет. Це величезні простори і терени якогось апатичного безвір’я і бездуховносте, що є наслідком довговікової «сумлінної» праці царських та більшовицьких режимів «імперії зла». Нині ці терени, на яких дуже рідко де видніється церковний купол, дає, власне, ту велику цифру «парафій» РПЦ. якими постійно легітимується її сабаданівська філія в Україні. І кожен такий «пріход» — чи то в церкві, чи в «молєльном домє» — нараховує по кілька або по кільканадцять спрацьованих в колгоспах бабусь, які тут намагаються по-російськи говорити, бо так «батюшка і матушка говорят». Про все це пишу, маючи великий багаж власних спостережень, бо колись і службові потреби, і «муза дальних странствій» — покровителька туризму — волочили мене Україною в запізнілих пошуках героїв духа «дикого поля» за Андрієм Чайковським. Цей ліричний відступ, а, властиво, ремінесценсії, викликані не чим іншим, як подією в Києві з 16 травня AD 1999. Бо. стоячи на фундаменті майбутньої церкви св. Василія Великого, такі думки силоміць пхаються до голови.

І думається таке: чому то українська держава спихає патріярший центр УГКЦ на межу того «дикого» під кожним оглядом поля, коли, наприклад, мусульманський центр, якого ніколи в Києві не було, буде тепер таки «во Києві-граді». А різні-прерізні секти повністю обсіли центральну частину нашого українського Єрусалиму. Сумні висновки в зв’язку з цим самі по собі напрошуються. Чи не почати б нам все від початку, домагаючись, в першу чергу, через наших галицьких депутатів у Верховній Раді місця таки в Києві? Бо хто, коли вибереться з Києва до патріяршого собору, на Дарницьку сторону, коли у самому центрі буде василіянська церква? А є ще каплиця на Аскольдовій могилі, ну і дзвіниця, що служить тепер за церкву, якою «відвінгував» нас український уряд ще за всепам’ятного президенства Леоніда Кравчука. Думаю собі, що якби відповідна депутація перших осіб з ієрархії УГКЦ, піддержана представниками галичан з Комісії ВР, що, нібито, займається справами духовного відродження , відвідала переобраного посадника міста та попросила б про якесь гідне місце під забудову, то воно – те місце — мусіло б таки знайтися. Можливо, що тих відвідин мало б бути кілька. Бо все ж таки, Посадником є Омельченко, а не якийсь Суркіс. То чейже не відмовить. Але, коли йти по лінії найменшого спротиву, то, звичайно, залишимось в «дикому полі». Бо думається приблизно так: невже мерії великих метрополій заморських країн. (Нью Йорку, Чікаго, Мельборну, Торонто та інш.) були більш прихильними до потреб наших імігрантів (що починали своє утвердження на далеких континентах з побудови храмів) виділяючи їм ділянки в місцях, які задовільняли петентів? Та хіба ні! Але ці послідні мали велике почуття відповідальносте перед історією і здорові амбіції бути представленими своїми святинями у відповідних для них місцях. Бо ж будується храм Божий не на рік, не на десять, а на віки. Тим часом, місце на Дарницькій стороні годилося б хіба, що під місіонерську станицю оо. Василіян або Студитів, які починали б свою місійну працю в цьому чужому духовному просторі. Патріярший собор на тому місці завжди буде порожній, а на патріяршому подвір’ї будуть «мир і тишина». Сумно усвідомлювати собі ці факти, а ще сумніше говорити про них. Та такі, на жаль, наші «київські» реалії.

Повертаючись до теми освячення наріжного каменя, треба зазначити, що цим актом оо. Василіяни навічно повернулися до місця, звідки розпочався могутній похід руського монашества по всіх землях Київської держави, несучи світло Євангелія і християнської культури поміж народи, які населяли землі Східної Европи. Відомо, що Василіянський чин — це, так би мовити, інтелектуальна еліта нашої Церкви, з якої виводилися всі Київські митрополити в минулому. До цього Чину належала найбільша слава Української Церкви і народу XX ст. — Галицький митрополит Андрей граф Шептицький, а також Плятонід Філяс, Атаназій Великий та інші. Чин зазнав найжорстокіших переслідувань, які нераз доконувались за московським сценарієм нашими таки руками. Згадати хоч би велику гайдамацьку різню 1768 p., якої сумний 230-ий ювілей минулого року ми відзначали. Про це та й про те, про що згадано вище, під час освячення наріжного каменя офіційно, звичайно, не говорилося. Але ці історичні події згадувалися в приватних розмовах присутніми на цій урочистій церемонії. Вона ж бо відбувалась тепер в нових політичних умовах, в Українській Державі, в присутності й за участю міських властей та багатьох іменитих горожан нашої столиці. Тому можемо впевнено сказати, що акт освячення наріжного каменя з вмурованням у фундамент капсули з відповідною грамотою (подається окремо) — подія величезної історичної ваги. Бо власне цим актом Українська Греко-Католицька Церква навічно закріпила свою законну присутність в столиці князів і президентів Української Держави, як рівно ж столиці великих Києво-Галицьких Митрополитів.

В літопис діянь оо. Василіян у Києві уже вписана перша сторінка. І, дай Боже, аби в добрий час. Але на закінчення годиться згадати тих, хто причинився до того, аби почати той літопис. Отже, започаткований він, як казали в старовину, «тщанієм і іждівенієм» (старанням і коштом) всього Василіянського Чину (іждівеніє) з ініціятиви Провінції оо. Василіян в Україні (тщаніє). Посередньо дізнаємось з редакції журналу «Патріярхат», що фінансовий «фундамет» поклала, як і багатьох інших випадках, наша щедра діяспора («да не оскудієт рука дающего!»). Ініціятором і послідовним реалізатором самої ідеї є нинішній протоігумен Провінції ЧСВВ о. Теодозій Янків. Про нього кажуть, що він має не одну, а дві харизми; він не тільки добрий проповідник, рухливий місіонер і організатор монашого життя, але також і «великий будівничий», що вміє для досягнення поставленої мети знайти відповідних людей.

Власне завдяки цим «відповідним людям», що їх відшукав о. Теодозій серед киян справа, можна сказати, відразу рушила з місця. Виготовити проект і полагодити всі необхідні юридично-бюрократичні формальносте погодилася професор архітектури, бувший депутат В. Р. Лариса Скорик. Її великий авторитет у Києві й величезна пробивна сила заощадили о. Теодозієви багато часу в його «хожденії по муках» в пошуках відповідного місця, а потім згоди міських властей на таке, нехарактерне для Києва (навіть в нинішні часи), будівництво. Отже, цій шляхетній жінці належиться велике галицьке «дякую», що манастир і церква св. Василія Великого будується не десь на околицях, а таки в центральній частині столиці, неподалік від Львівської площі. Будівництво провадять два молоді енергічні інженери (вони навіть по-українськи говорять!) з приватної фірми «Брама» під безпосереднім наглядом принципової пані проф. Лариси Скорик. Отже, церква від проекту до будівництва є, сказати б, київською «з духа». І тим відрадніше усвідомлювати собі, що це перша греко-католицька святиня, яка нині зводиться від основи до завершення в «матері городів руських» самими таки киянами і для киян. На цьому, власне, й наголосив у свойому короткому, але дуже змістовному Слові екзарх Києво-Вишгородський Владика Василій Медвіт. До речі, і Владика Василій і о. Теодозій — обидва пройшли досконалу, по-світськи сказавши, василіянську «муштру» в нашій славній і заслуженій василіянській обителі у Варшаві й є вихованцями відомого проповідника і церковного діяча на терені цілої повоєнної Польщі о. Йосафата Романика. Хто знає особисто цього відданого нашій Церкві й свому Чинові богослова, той легко впізнає в діях і поставі виховників педагогічний «почерк» свого духовного наставника.

Ну, і вже таки направду, на закінчення якби когось цікавило скільки коштуватиме ця новозбудована «первістка» оо. Василіян у Києві й коли відбудеться її завершення, то, маючи інформації з першої руки, можу сказати; кошт будови виносить біля 700 тис. ам. дол., відкриття – жовтень місяць року Божого 1999. І, як сказав владика Василій, це буде перший «презент» для Києва від УГКЦ «під ялинку» 2000-го Ювілею Різдва Христового. Як би хтось хотів ще знати, що найбільше вражало киян в цій урочистій церемонії, то як учасник, що старався всюди бути, все видіти і все чути, можу сказати: найбільше враження справляла елеґанція обох вищезгаданих «випускників школи» о. Йосафата Романика, програмна чіткість самої акції і здисциплінований прекрасний спів крехівської братії, що в кількості 40 чол. натхненно і мелодійно відспівали під орудою о. Василія Мендруня Молебень до свого небесного Патрона. Повертатись до Львова було легко і радісно, бо всі усвідомлювали собі, що були свідками і учасниками Великої Події.

Єже Писах – Писах!

Так відповів відомий євангельський персонаж гебреям на їх невдоволення і претенсії з приводу одного напису на хресті розп’ятого Спасителя. Можна було б і мені покористуватися цією євангельською фразою на репліку о. д-ра Івана Музички з приводу статті «De mortuis», що була надрукована в «Патріярхаті» за жовтень 1998: мовляв, «що написав — то написав». Але з пошани, ба, навіть з якоїсь, направду, синівської любові й прив’язаности до особи о. Івана, якого тут в Галичині високо цінуємо, як визначного теолога, що прекрасно володіє словом-мовленим і писаним — хочу слів кілька сказати на своє, так би мовити, оправдання. Отже, нав’язуючи до теми, порушеної у вище згаданій статті, в своїй репліці (див. «Патріярхат» — грудень 1998, «Лист до редакції», ст. 21), о. д-р каже: «…деколи він (тобто я — І.Г.), з деякими думками «вискакує» дуже необачно і потім має клопоти. Так і в цій статті…».

Признаю безапеляційно рацію о. мітра- тові Музичці, що «вискакую» (правда, не в своїх інтересах), але на превеликий жаль не маю, принайменше не мав дотепер, отих «клопотів», які приписує мені отець Іван. Кажу ще раз: нажаль. Бо хоч кожне моє «вискакування» (треба розуміти — статті в «Патріярхаті») має конкретного адресата — переважно нашу Святоюрську гору — то ще ніколи не було звідти бодай якоїсь реакції. А ходило би, власне, о реакцію не похвальну, а саме критичну, в якій вказано було б, де і в чому той, що необачно «вискакує» не має рації і в чому полягають його «клопоти». От, хоч би взяти для прикладу справу перемишльського єпископа Івана Снігурського, що була надрукована в котромусь з минулорічних чисел «Патріярхату»: ніхто, нігде ні словом не обмовився стосовно порушених там питань. А дата була велика: 150 років з дня упокоєння цього славного й вельми заслуженого для нашої Церкви і народу архієрея і культурного діяча.

Далі в «Листі», ствердивши мої «вискакування» з приводу яких мав би я мати «клопоти», не сказано нічого, в чому полягає мериторична хиба моєї статті, а стверджується тільки, що появилась вона тоді, коли ремонтні роботи капітульної усипальниці вже провадилися. То правда. Але при цій правді мушу признатися до одного нині всеукраїнського гріха. А саме, стараємося не користуватися услугами нашої почти, бо кошт почтових пересилок відповідає світовим цінам, особливо тим з долярової зони. Не секрет хіба для нікого, що при наших доходах в 15-18 дол. в місяць висилка одного листа коштує більше 15% від цієї суми. А, що пишемо багато, то змушені з ощадности (хоч нераз зі встидом і приниженням) користуватися виключно почтою відручною. Тому інколи наші «вискакування» доходять до редакції або приватного адресата з запізненням. Та це так, для загальної інформації читачів. В статті о. д-ра дивує друга правда. Чому справа реставрації капітульної усипальниці на Личаківському цвинтарі у Львові провалилась, як пише отець д-р «… з такої віддалі Рим-Львів»? І чому аж чотири роки? Відомо бо, прецінь, що 14 жовтня, здається 1978 р. Блаженніший Йосиф відновив Крилос Львівської Архієпархії, як продовження Капітули, розгромленої 1946 р. більшовиками і Московським патріярхатом. Хоч би з цеї, власне, причини доля усипальниці львівських крилошан, сказати б, автоматично включилася в компетенції членів відновленого Крилосу. Постає звичайне, просте питання: чи треба було аж з далекого Риму вести нагляд о. д-рові І. Хомі за згаданою усипальницею, чи принагідно — о. д-рові Ів. Музичці, коли тут на місці, в архикатедральному Львові постійно перебували дійсні крилошани о. д-р І. Дацько й о. д-р Гузар. І, як зазначено в моїй статті, дійсний крилошанин о. І. Дацько ще в 1993 р. був поінформований про все, а в лютому 1994 р. одержав кошторис на ремонтні роботи. Виявляється, що треба було аж 5 років, аби взятися врешті до роботи. Згідно з домовленістю між замовником, а виконавцями, робота мала бути закінчена до 1 листопада 1998 p., (при сприятливій погоді, звичайно), аби в той день її освятив.

Ближче до закінчення «Листа» о. мітрат пише: «Виглядає, що на 1-го листопада не буде нічого, бо були б нас повідомили…». Не відомо тільки, хто б мав повідомити: чи виконавці, чи Святоюрська гора. Отже, зацікавлених хочу повідомити, що ремонт-реставрація і реконструкція усипальниці дійсно, як каже отець, «добігає напевно до кінця…». І, дійсно, вже, можна сказати, «добігла». Тепер ведеться нагляд за її технічним станом і «поведінкою» в осінньо-зимовий період. Знаю особисто відповідального за роботу — молодого, симпатичного скульптора Володимира Ропецького. І можу тільки похвалити його за сумлінно виконану роботу, а навіть подякувати йому, хоч ніби й не маю до тої справи безпосереднього відношення. Посвячення 1-го листопада не відбулося. Традиція двох найголовніших львівських некрополів є така, що першолистопадові та зеленосвятські відправи на могилах і гробах починалися на Личаківському з соборної панахиди на Капітульній усипальниці, а на Янівському — з могил Костя Левицького та ген. Мирона Тарнавського. Потім священики і «народ мног» переходили на стрілецькі могили, а далі розходилися по приватних місцях захоронень. Ця свята традиція продовжувалась навіть тоді, коли офіціяльно вже не існувала наша Церква, десь так до початку 50-их років. Нині в українській Державі при легально існуючій в ній УГКЦ трудно якось відновити цю християнську і національно будуючу традицію.

Поет-політв’язень Ігор Калинець усно та й через пресу апелював до нашого духовенства про відновлення цих традицій, проте, наразі, з малим резонансом. І Господь святий знає в чому тут справа: чи в байдужості, чи в заклопотаності нашої ієрархії більш важливими справами, чи може якісь інші причини стоять тому на перешкоді. А може у відсутности програми позапрестольних відправ, які так мобілізують духовно і національно віруючих УГКЦ. Маймо надію, що освячення відреставрованої усипальниці Львівської Капітули ці святі й конче потрібні для скріплення духа, в першу чергу нашої молоді, традиції будуть відновлені.

Здивувало мене немало послідне речення репліки о. д-ра, в якій мовиться: «…що він (тобто я — І. Г) про справу саркофагу наших каноніків св. Юра нічого не знав…». Думаю, що як хтось про щось нічого не знає, то й говорити про те не береться, не то, що писати. Та, врешті-решт, справа саркофагу все ж таки є маргінальною в порівнянні з ін. проблемами, які стоять перед нашою Церквою та її проводом в зв’язку з наближенням 2000-го ювілею Р.Х. Про них Іван Музичка не звернув на них уваги. А це — ремонт Святоюрського комплексу, відбудова семінарійної церкви Св. Духа і ін. І з цими, власне, та й з іншими подібними питаннями маємо надію знова десь «вискочити», аби потім, як твердить о. д-р, «мати клопоти». Ми тут, на Україні, так призвичаїлися до різних клопотів, що як їх нема, то самі шукаємо їх на свою голову.

Іван Гречко, Львів

Його слово… Воно має щось із вічного

У «Супровідному слові» до монографії «Слуга Божий Андрей — благовісник єдності» (Мюнхен 1961) автор о. Іван Гриньох так пише: «Постать Слуги Божого Андрея настільки небуденна, що сучасні, без порозуміння чи зайвих вияснювань, під висловом «Великий Митрополит» розуміють саме Його, і з окресленням Великого увійде Він напевно в історію Української Церкви…» Сьогодні трудно було б встановити хто саме, коли і при якій нагоді назвав його «Великим». Але хоч би навіть такий факт ставить його в ряд великих, а саме: кожного року з наближенням празника ап. Андрея в душі віруючого десь з підсвідомости озивається потреба причаститися в якийсь спосіб до нашої шептицькіяни: щось послухати про нього, щось прочитати і, роздумуючи над прочитаним, співставити його думку і повчання з потребами і реаліями наших днів тай зробити з того певні висновки і, дати «розраду душі», як мовиться, в цей надзвичайно складний для нашого буття час. Власне з тої причини повертаю (в котрий вже раз) до програми, яку полишив нам і Церкві Великий Митрополит, як Заповіт, можна сказати, в переддень своєї праведної Кончини і напередодні тої великої катастрофи, що впала на нашу Церкву в зв’язку з більшовицько-московською окупацією Галичини. Тут маю на увазі «Діяння і Постанови Львівських Архиєпархіяльних Соборів 1940-41- 42-43», виданих в Канаді 1984 р. Нині, перетривавши ту велику всенаціональну катастрофу і Голгофу, наша Церква поволі відновлює своє місце в житті народу і старається утвердити свій статус в Українській Державі. Стараємося віднайти свою конфесійну ідентичність, багато говоримо при цій нагоді про потребу якогось «очищення» обряду, заперечуючи і відкидаючи те, що на протязі віків було властиве нашим молитовним і богослужбовим практикам, а щонайбільше — нарікаємо на брак чіткої програми для розбудови церковного життя і діяння Церкви в нових політичних обставинах. Ці нарікання актуалізуються (бодай серед мирян) в перед і пособорові дні. Нераз горячі, але назагал ялові дискусії не покращують ситуації, а навпаки — усугубляють її. Тимчасом ті справи, що нині можуть викликати якусь дискусію давно вже вирішені, скодифіковані і припечатані «духа печаттю» Великого Митрополита ще на вище згаданих Львівських Архієпархіяльних Соборах. їх постанови треба тільки наново відкрити для всієї повноти нашої Церкви і беззастережно та й без «мудрствування лукавого» дотримуватися, бо всі ці Постанови є дуже актуальні для нас. Візьмім, хоч би Рішення Собору про п’яту Заповідь Божу («не убий»), або «Про виховання молоді» чи про «Почитання святих», «Культ Христового Серця», тощо. Кожний пункт Постанов має глибоке тлумачення і роз’яснення аби не виникало ніяких сумнівів у побожних християн. Читаючи нині такі глибоко богословські роз’яснення не можна не дивуватися як легко Крехівський Собор з вересня 1997 нібито «ідучи назустріч своїм вірним» без пояснень скасував майже всі празники «нарочитих святих». В розділі «3 Декретів Собору 1942 p.», говорячи про плекання ідеалів, Владика, між іншим, каже таке: «Найвищі і найкращі патріотичні ідеали, коли сам патріотизм не є по-християнськи понятою любов’ю свого народу, може бути тільки матеріяльним бажанням робити на патріотизмі якнайліпші інтереси!» В іншому місці («Про єдність») читаємо: «У многих напрямах ми ще люди примітивні, для яких демонстрація, фраза і шум часто видається чимсь важнішим ніж спокійна зимна розвага та витривала праця. В нашій суспільності надто часто стрічається людей, що себе уважають фаховими політиками, хоч не мають ніякого фаху і ніякого спеціяльного знання…». Ці слова сказані Великим Митрополитом ще в 1943 p., тому не можемо докладно знати наскільки актуальними вони були на той час. Але сказані 55 літ тому, вони — ці слова — є надзвичайно актуальними для наших нинішніх політичних реалей, коли то представники влади різних рівнів і категорій (законодавчої і виконавчої) в найганебніший спосіб «стріптізово» демонструють на сценах і трибунах свій «патріотизм», маючи на гадці виключно власну вигоду: недоторканість і вседозволеність в своїх беззаконних і нехристиянських діях і вчинках. В результаті маємо щось біля 50-ти партій, а серед них 5 чи 6, що деклярують себе «християнськими», які складаються виключно з «фахових політиків». Можна не дивуватися і махнути безнадійно рукою на всі інші партії, яких «фахом» є трибуна гура — патріотична «фраза», як казав Митрополит, і більш нічого. Але як себе бачать і оцінюють, виходячи з засад християнської моралі, ті «фахівці» від політики, які ніби-то є «християнськими»? І котрій із них мали б віддати перевагу їх потенціяльні виборці чи бодай симпатики, коли всі вони «християнські» якщо не «демократи» то якісь «спілчани»? Якими критеріями мавби керуватися звичайний громадянин Галичини (про схід України не кажу) у визначені себе по стороні котроїсь з партій, партійок, спілок, чи союзів, що в повній своїй назві вживають прикметник «християнська»? Це, звичайно, риторичні питання і ніхто з нинішніх політичних «християнських» позерів, відповіді на них не дасть. Але ці питання виникають і вони ставляться особливо тоді, коли в розпуці споглядаємо на той політичний розгардіяш, який нам пропонують у Верховній Раді і де інде вибранці народу — від червоних, через зелених аж до тих багатьох, що нарекли себе «християнськими». І тоді звертаємось до думок Великого Митрополита, що задукоментовані в його архипастирських листах, поученнях і Постановах Соборів. їх читаймо і вивчаймо. Там програма для повноти нашої Церкви на світанку третього тисячоліття ери Христової. Там істина, яку полишив нам в спадок Великий Митрополит. Бо, як сказав в уже цитованій праці о. Гриньох: «Найціннішою спадщиною Слуги Божого Андрея, є Його Слово… Воно має в собі щось із вічного Божого Слова…».

Іван Гречко,
Львів

На початку було Слово

Рівно сто років тому Іван Франко назвав «Великими роковинами» наближення сотої річниці виходу в світ першого друкованого Слова в живій українській мові. Нині минає вже двісті років з того часу як по Україні прокотився могутній сміх перелицьованої «Енеїди». Він додав відваги наступним поколінням творців українського красного письменства піти слідами полтавчанина Івана Котляревського й стати на сторожі барвистого живого Слова на всій зазбручанській Україні. За цей великий акт історичної відваги молодий Шевченко прирік йому невмирущу славу, кажучи:

«Будеш, батьку, панувати
Поки живуть люди;
Поки сонце з неба сяє
Тебе не забудуть.

В Галичині мовний фактор «Енеїди» ще до «Весни народів» почав набирати змісту загальнонаціонального чинника соборницького думання. На це вказав уже в 1837 р. Маркіян Шашкевич у своїй передмові до «Русалки Дністрової». Все це ніби факти відомі, про них писалося та й пишеться багато. Але у великі роковини, як казав Франко (а саме такими буде двохсота річниця нової української літератури) далекі факти нашої історичної долі якось по-новому передумуються і осмислюються. В контексті цих роковин хочеться перейти нашу галицьку літературну ниву і подивитися, чи засівалася вона во время оно живим народним Словом, хто були її сіячі та який збирали урожай з тої негусто сіяної та й невеликої нивки? І тут відразу пальму першенства в цій великій справі мусимо віддати Василіянському Чинові в особі о. Юліяна Добриловського. Не забагато знаємо з біографії цього рухливого місіонера, проповідника і поета, що діяв в кінці XVIII і на початку XIX ст., бо може ще не занадто уважно переглянуті й досліджені василіянські й інші архіви. Його ім’я принагідно згадується в дослідженнях літературного процесу і становлення української літератури в живому народному Слові, що поступово входило в ужиток замість церковнослов’янського «есперанто». В писаннях на цю тему І. Онишкевича, І. Франка, В. Щурата згадується ім’я Юліяна Добриловського, як такого, що писав свої поетичні твори «доброю рущиною» (від слова «руський», що тоді відповідало нинішньому «український»). Це твердження набирає особливої ваги в нинішній ювілейний рік «Енеїди». Бо власне ще до появи «Енеїди» ієромонах ЧСВВ Юліян Добриловський видав у знаменитій друкарні, тоді ще василіянського манастиря, в Почаєві, свої «Науки парохіяльні» в живому Слові. Було це 1794 p., а зн. — за роки до появи санкт-петербургського видання «Енеїди». Звичайно, що не йдеться тут про чисто літературознавче порівнання цих двох творів, бо це різні жанри. Але фактом є незаперечним, що коли говорити про початок нової доби української літератури, то зрозуміло, що ним є перше видання «Енеїди» 1798 р. Проте, коли говоримо про перше живе друковане українське Слово, то ним таки буде збірник катехетичних проповідей під назвою «Науки парохіяльні» з 1794 р. Вищезгадані та й інші дослідники та історики нашої літератури згадують ще два поетичні твори о. Добриловського, які стали піснями і так увійшли в пісенний репертуар нашого люду, що відомий польський фольклорист — Вацлав з Олеська — вважав за необхідне включити їх до свого збірника «Пєсьні польскє і рускє люду галіцийскєґо», виданого в 1838 р. Ідеться про два твори: «Станьмо, браття, в коло» і «Дай нам, Боже, добрий час». До речі, на гуцульськім Підгір’ю ще донедавна, до більшевицької навали, кожне сільське і маломістечкове весілля за побожною традицією починалося з урочистого, протяжного заспіву цеї власне пісні: «Дай нам. Боже, добрий час / як у людей так у нас / і в щісливу годину / розвеселім родину». Тай ніхто навіть не підозрівав (в тому числі також і нижчепідписаний, який бував свідком і учасником тих весільних дійств), що цей, сказати б, перший акорд супружої обрядовости має свого автора. Коли і як забрила ця пісня на наше Підгір’я, яким способом аж так вкорінилася в народі, що стала обрядовою, напевно ніхто ніколи не зможе вияснити.

Про самого автора українського живого Слова, голошеного ним в проповідях і поезії знаємо не забагато. Але згадувані вже дослідники, а особливо о. Йосафат Скрутень ЧСВВ таки дещо віднайшли з біографії цього видатного василіянина у львівських та підгорецьких василіянських архівах. Народився він у с. Зінкові на Східному Поділлі в 1760 р. в родині гр.-катол. священика (деякі джерела подають рік народження 1758). Тоді ці землі ще входили в склад польської корони, і що доживала свого віку перед розборами. Нині навіть трудно собі уявити, а православним українцям повірити в те, що в ті часи майже вся правобережна Україна, а особливо Східне Поділля, Волинь з Почаєвом та Білорусь були в основному під духовною опікою оо. Василіян. Тому нічого дивного немає в тому, що вже в 1778 р. попович Добриловський вступає до цього Чину, а 1784 р. одержує ієрейські свячення. Два наступних роки учить фізики в школі оо. Василіян в м. Шаргороді, що на Вінничині. Але, видно, що покликанням його були місійна праця і проповідництво, бо вже з 1786 по 1795 рік бачимо його на місійній праці на терені майже цілої Київської митрополії. Однак після розборів Польщі ці землі попали під владу Росії і Катерина II відразу приступила до ліквідації уніятської Церкви. Рятуючись від переслідувань, зазбручанські Василіяни подаються до Галичини. Серед них був і о. Добриловський. Підгірці, Броди, Бучач, Жовква, Крехів, Львів — ось манастирі й міста, де трудився цей невтомний місіонер і проповідник слова Божого. На протязі одного року (1800-1801) він був катедральним проповідником у соборі св. Юра у Львові. Перейшовши майже через всі галицькі Василіянські манастирі, в яких займав різні посади, з 1815 р. і аж до смерти, що наступила 1852 p., о. Юліян Добриловський постійно перебував у Бучацькому манастирі на посаді ректора школи і управителя манастирських маєтків. Власне в одному із них, а саме в с. Зеленій він і помер.

Всі дослідники його духовного доробку підкреслюють надзвичайно високий рівень його проповідей. Але один із них (В. Щурат), наголошуючи на великих гомілетичних здібностях о. Добриловського ставить риторичне запитання: «Як проповідував Добриловський у Львові? Чи по-народному? Це було б дуже цікаво знати». Звичайно, свідчень документальних, які потверджували б або заперечували оте «по-народному» в проповідях о. Добриловського наразі не маємо. Але побічних свідчень, що саме «по-народному» або «по-руськи», як тоді говорили, маємо досить. Для прикладу можна навести слова постанови VI Генеральної Конгрегації оо. Василіян ще з 1636 p., яка звучить: «Виразно розпоряджаємо, аби отці та брати голосили Слово Боже не інакше як тільки по-руськи». Треба також пам’ятати, що в ті часи богословський рівень освіти оо. Василіян був значно вищий від «ремісницьких» знань білого духовенства. Провадячи школи — вищі й парафіяльні — з чисто педагогічних міркувань оо. Василіяни вживали народної мови для тлумачення церковно-слов’янських текстів молитвословів, псалтирів та октоїхів, які служили якби шкільними підручниками. Живим Словом мусіли послуговуватись також в душпастирській та місійній катехизації. яку провадили серед назагал неграмотного населення аби довести «Божі науки до його свідомости. Дбав про це ще митр. Й. В. Рутський, а потім так зв. Василіянська Почаївська Конституція з 1772 р. Отже, враховуючи сказане, можна не сумніватися в тому, що для о. Юліяна Добриловського ЧСВВ живе Слово в його проповідях і писаннях було потребою часу й тодішніх обставин для утвердження віри і «ще більшого возвеличення Імени Господнього» серед руського люду.

Нині ми є в пошуках своєї конфесійної ідентичности і чистоти обряду. Полюбляємо, при тій нагоді, як то кажуть, час від часу, кидати каміння у василіянський город, приписуючи їм латинізацію нашої обрядовости або й польщення вірних Греко-католицької Церкви. Можливо, що якась доля правди в тому є. Але мусимо признати цьому найстаршому на Україні монашому Чину величезні заслуги в розвитку освіти, книгодрукування і утвердження в народі, якщо ще не національної свідомости, то бодай племінної окремішности від сусідніх народів. На рахунку оо. Василіян уже в XX ст. лежать великі заслуги в українізації Закарпаття, Пряшівщини і в інших регіонах їхньої подвижницької праці. Якщо ми сьогодні гордимося і втішаємося тим, що сотні тисяч українців Південної Америки, а особливо в Бразилії, навіть в 4-5-му поколінні зберегли мову і свідомість свого походження та й історичної Батьківщини, то це результат невсипущої праці оо. Василіян, що на сторожі коло них поставили Слово, як писав колись Шевченко. Там, де довго трудився монаший Чин оо. Василіян, там ніколи не вмирала душа наша. Тому стільки ворогів вони мають. А це якраз є найкращим свідченням їхньої успішної діяльности. Одного з-поміж них — ієромонаха Юліяна Добриловського — ми нині згадуємо як того, хто ще до появи невмирущої «Енеїди» уже послуговувався живим українським Словом в проповідях і в письмі. Варто пам’ятати і те, що був він не галичанином, а родовитим «східняком» як і більшість історичних Василіян.

Про це при всякій нагоді мусимо нагадувати, аби не утверджувалася думка, що оо. Василіяни — це чисто галицька, ба, майже польська, відміна католицького монашества. Знаючи добре, що так не є, про те думку таку силоміць утверджує в народі православна антигрекокатолицька пропаганда, незалежно від того, до якої деномінації такі пропа­гандисти себе зараховують: московської чи котроїсь з наших «козацьких» — КП або УА. В цьому питанні вони одностайні, хоч в інших — затяті вороги. Власне, з тої причини навіть при таких ювілейних датах як 200-річчя українського друкованого Слова мусимо з прикрістю говорити про це.

Іван Гречко, Львів

De mortuis

«Стенанієм і воздиханієм сердечним душі отець, братій, сродников і ближних наших…, непрестанно молят і просят на земли нас живущих… пом’яніте нас і помилуйте други ваша…, создани бо от Бога єсми, от землі перст, от Духа Божія душі живи, кость от костей, плоть от плоти вашея, почто не пом’янете нас?.. О окаянная и косная сердца!.. Ми же оставихом вам вся мірская благая… ви же утішаєми забисте о нас…

Помніте притчу багатого і Лазаря, якого по діланію своєму мзду вічную воспріяша…».

Ці великі слова напімнення і покори багато десятиліть тому зосереджено слухалось в навечір’я «Дмитрової памнітки» (послідня субота перед празником св. Димитрія 8.11.). В сам день «Дмитрової суботи» вся Гуцульщина була на цвинтарях. Там молитвами і милостинею поминала своїх усопших, запалювала на їх гробах свічі, «аби їх пам’ять палала», згадувала їх добрі вчинки, велику набожність і ін. чесноти. А бідним роздавала спеціяльно для тої оказії печені «пундики», щоби бідні молилися «за душі в чистилищі» — за Йванів, Штефанів, Василин та Парасок і Олен — кожний давав за своїх.

В навечір’я того великого щорічного поминального дійства на столі стояв великий круглий хліб, в нім встромлена свіча, конечно воскова, і господар, упоравшись з господарськими щоденними обов’язками, читав «Акафіст о усопших». Читав його на розспів, властивий для читання Псалтиря «при умерлому». Не знаємо достеменно чи зберігся ще цей всенародний поминальний обряд і донині, бо більшовицька система за тих майже 50 жорстоких літ так знівечила людські душі, так страшенно поруйнувала наші вікові християнські традиції, що тепер годі їх бодай у фрагментах віднайти і реанімувати. Та це все лиш спомини «днів одних», які, однак, не є тугою за «втраченим раєм».

Так воно якось вже є, що думаючи про одне, одночасно десь на марґінесі «генеральної» думки появляється щось ніби й далеке в часі, але чомусь близьке до того, що нині нам душу тривожить і сумління будить…

Я про цвинтар Личаківський хочу слів кілька сказати. Може навіть не про цвинтар, а про один об’єкт на цьому цвинтарі, що називається «Гробниця греко-католицької капітули». Знаходиться вона на полі № 6 під № 135.

(Всі могилки, гробниці, усипальниці та мавзолеї тут пронумеровані і вписані в реєстр спеціальних книг). Поле № 6 є, можна сказати, «на фасаді» знаменитого Львівського некрополю, який численно відвідують туристи і гості міста Лева, та й свої таки горожани час від часу повертають сюди, на місце вічного спочинку, аби переконатися в Євангельській Правді, що «…єгда мір приобрящем, тогда в гроб вселимся, ідіже купно царіє і нищії…» Великі групи різноплемінної та різномовної публіки тут переходять і кождий там свого шукає: вірмени — своїх іменитих в минулому горожан Львова та церковних діячів, поляки — своїх, німці та австрійці — також, ну а ми українці громадно і часто тут буваємо, бо є ми тут, ми на своїй землі і все наше світле минуле (якщо воно було) тут таки захоронене.

Неподалік від гробниці капітули покоїться прах будителя Галичини о. Маркіяна Шашкевича, та й того, що «гавкав», як сам казав, день в день аби Русь не спала — великого Каменяра, і того що запалив великий смолоскип просвіти над Галичиною В. Барвінського, і багатьох-багатьох інших, які своєю жертвенною працею старалися впровадити Україну «в народів вольних коло». Поруч з гробницею виблискує чорним мармуром пам’ятник на могилі Гавриїла Костельника, завжди заквітчаний і відполірований тими, кому він зробив відому історичну услугу в 1945-46 pp. під час ліквідації УГКЦ. Нині цею могилою опікуються спадкоємці ліквідаторів — наші галицькі «козаки». Тут принагідно відправляються панахиди, ставиться питання про причислення його до лику святих мучеників за торжество російського православ’я на «Галицькій Русі», словом, процес, розпочатий ним ще в 1945 році продовжується його вдячними спадкоємцями і ненависниками греко-католицизму. І треба віддати їм належне: більшовицький лозунг «страна помніт своїх героїв» був актуальний для них при совєтах, він для них є актуальним і нині. Хоч ніби й влада змінилася і час вже не той. Не беруся судити цей незбагненний феномен апостати — Бог йому нехай буде суддя — але хочу тільки використати описаний (може навіть занадто подрібно) порядок на його могилі як тло, на якому дуже яскраво «блищить» руїна гробниці греко-католицької капітули. І це на 10-му році легального діяння повноти УГКЦ та її Патріяршої курії. Час — цей природний руйнівник усього живого і рукотворного на цій гробниці довершує своє руйнівне діло.

Але на превеликий жаль і сором перед чужими, нікому з Церковного Проводу до цього сумного факту не має діла. Воно й не дивно. Наші Владики, в полі зору яких, здавалось би. повинні б находитися, крім усього іншого, також і святі могили їх попередників, завжди перебувають в дорозі в далекі світи, на Святоюрській горі не так часто з’являються і тоді церковну владу справляють світські консисторські секретарки. А в їх компетенції напевно не входить нагляд за станом капітульної гробниці, бо в ній покояться тлінні останки виключно осіб духовного стану — трьох Галицьких Митрополитів і 20-х крилошан Львівської капітули, людей з великими заслугами для нашої Церкви і народу. З тої причини не можуть також самочинно зайнятися цією болючою справою самі миряни. Церковний провід мусів би. бодай формально, фірмувати цю справу, справу порятунку усипальниці наших заслужених мужів, а вже миряни, очевидно, робили би все, що вміють і що знають. Та ба! Ніхто не велить. Ця справа не нова. Вона вже порушувалась перед церковною Владою в 1993 р. З цим питанням звернувся був тоді, і мав авдієнцію у канцлера о. д-ра Івана Дацька, найбільший знавець укр. некрополя у Львові реставратор Роман Фіґоль. Отець канцлер виявив зацікав­лення цим питанням і навіть побажав пересвідчитися «де візу» станом гробниці, що й зробив, відправивши при тій нагоді панахиду по «зді лежащих». За домовленістю між о. канцлером, а п. Фіґолем був виготовлений кошторис на реноваційні роботи і в 4-х примірниках (лютий 1994 р.) вручений о. канцлерові. Здавалося і вірилося (о, свята наївність! Як ще тоді вірилося словам наших духовних!), що справа нарешті опинилася в надійних руках і от леда-день чи місяць почне реалізуватися: спільна могила попередників Великого Митрополита і їх й його сподвижників буде пошанована. Та не так сталося, як бажалося: десь не стало на Святоюрській горі о. канцлера Івана Дацька, а справа бувших святоюрців і «їже с ними» знов забулася на довгі роки. Зате час не забуває робити своє: капітульна усипальниця поступово розсідається і розвалюється.

Перефразовуючи Олександра Олеся, запитаємо, врешті: а хто в ній, чиї тіла гарячі, хто назве їх імена? Отож, реєстраційні книги захоронень зберегли їх імена. Це Галицькі Митрополити Григорій Яхимович (1792-1863), Спиридон Литвинович (1810-1869), Юліян Сас Куїловський (1826-1900), Мартин Барвінський (1784-1865) — крилош., проф. і ректор ун-ту, посол до Гал. Сейму, Іван Ізак (+1869), Дуткевич (+1866), Михайло Лотоцький (+1893) — поч. крилошанин, Бачинський (+1894), Величко (+1889, 53 p.), Лев Готеровський (+1893, 80 p.), Михайло Малиновський (1812- 1894) — крилош., посол до Гал. Сейму, Михайло Сінґалевич (+1894, 73 р.) — архіпресв. митроп. консисторії, Михайло Карачевський (+1904, 60 p.), Теодор П’юрко (1847-1906) — крилош., письм., журн-т, ректор Дух. Семінарії у Відні 1883-92, поет, перекладач, Йосиф Кобилянський (+1917, 80 p.), Ісидор Дольницький (1830-1924) прелат, проф. Колегії св. Атанасія в Римі, духовник Дух. Семінарії у Львові, і пр., Андрій Білецький (1847-1927) — папський прелат, ген. вікарій і офіціял митроп. капітули, Іван Чапелький (1850-1919) — свящ., педагог, ред., гром. діяч. Лев Туркевич (+1920,74 р.) — ректор Дух. Семінарії, мітрат, Теофіл Бобикевич (+1929, 64 p.), Іван Олексевич (+1923, 49 p.), Олександр Бачинський (1844-1933) — крилош., ген. вікарій капітули, письменник і перекладач книг Старого і Нового Завіту, і нарешті найпізніше захоронення — Тит Євген Столобут Войнаровський (1856-1938) — кустос капітули, мітрат, нащадок козацького роду, адміністратор митроп. дібр і пр.

Всіх, як уже говорилося, 23. Усипаль­ниця нечебто має три переділи, один з них для ієрархів. Але як є уложені трумни з тлінними останками — чи кожда окремо на пристінних кронштейнах, чи одна на другій — цього нині ніхто не може сказати. Тому при її ремонті-реконструкції доцільним було би зробити внутрішню ревізію і впорядкувати розкладку захоронень. При тім автоматично могла би вирішитися ще одна важлива справа. А саме. Відомо, що кілька років тому Святоюрська канцелярія зверталася з клопотанням до дирекції цвинтара-заповідника про виділення окремого місця для майбутніх поховань заслужених духовних УГКЦ. Розуміється, що посткомуністичні чиновники, які й далі залишилися якщо не червоного, то рожевого світогляду, Церкві відмовили. Зате не відмовляли всяким «героям», заслуженим енкаведистам і чекістам, циганським баронам та ін. мучителям нашого народу (в тому числі також) і людей духовного стану. Ну, але такі нині на пре диво наші реалії в українській Державі. Отже, при внутрішній ревізії захоронень можна би зробити якісь перестановки чи поглиблення крипти з вивільненням місця для майбутніх потреб (дай Боже аби далеких). А тепер, якби на закінчення цих невеселих думок — кілька пропозицій Стоїмо на порозі 2000-го ювілею Р.Х. Але і цей рік — 1998 у нас ювілейний. Бо в цьому році ми повинні були б, також і церковно, відмітити як належиться 150-річчя «Весни народів», утворення Головної Руської Ради. Собору Руських Вчених і пом’янути тих, що трудилися для того, аби остаточно не занидів наш Дух і наша національна свідомість. Звичайно, тут не місце розписувати і давати оцінку тим далеким історичним подіям. Але в контексті порушеного питання про приведення в належний порядок капітульної усипальниці хочеться нагадати тільки, що в ній покояться мощі чолового провідника і ідеолога власне української «Весни народів» — митрополита Галицького Григорія барона Яхимовича, який уже тоді, ще 1848 p., чітко поставив питання про окремішність укр. народу і став предвісником укр. нац. ідеї. Відомо, прецінь, що наш. сказати б, укр. передпарлямент — Головна Руська Рада — засідав в основному на Свято юрській Горі, а головним (по-нинішньому назвавши) спікером на ньому був Владика Григорій. Маючи добру репутацію і зв’язки в цісарсько-королівськім дворі, уміло з успіхом для свого народу використовував їх на парляментських «торгах» з поляками у імперській столиці — Відні. З ним, зі своїм владикою, ним заохочена працювала тоді для народного добра вся греко-католицька церковна еліта, що складала кістяк Голов. Руської Ради. Коли пізніше Галичину, а зокрема Львів, стали називати українським П’ємонтом, то в цьому величезна заслуга митрополита Григорія і тих, що з ним сплять нині вічним сном в Усипальниці Греко-Католицької Капітули, яка при байдужости теперішніх властьпридержащих до світлої пам’яті тих так заслужених, «прекрасно» руйнується. 150-літній ювілей їх великих діяній вже минув. А на порозі другий — всесвітній: 2000-на річниця Різдва Христового. То може хоч до цього ювілею спроможемося на якийсь християнський жест милосердя, до якого так ревно закликають нас слова «Акафіста о усопших»? Хоч Ювілей Христовий уже на порозі, але провід нашої Церкви ще не виробив, як виглядає, конкретної програми, яку хочемо принести в дар Дитятку Ісусу в році 2000-му Його Воплочення. При тій нагоді варто би подумати і про відбудову семінарійної церкви Св. Духа, з якою пов’язані імена всіх вищезгаданих «отців і братій наших» в Христі Ісусі, а також великих митрополитів Слугу Божого Андрея і Патріярха Йосифа, що помимо величезних перешкод, а в першу чергу політичного характеру, ну й, звичайно, фінансових — зуміли оснувати, як мовиться, «Світильника істини» — знамениту Львівську Богословську Академію, якої в наступному 1999 р. святкуватимемо 70-ти річний ювілей. До речі, відбудовою семінарійної церкви печалився перший і останній ректор Академії д-р Йосиф — пізніше Патріярх Йосиф кардинал Сліпий. І то в час, коли земля горіла в огні Другої світової війни. Та це не знеохотило о. ректора об’явити в 1942 році конкурс на проект відбудови зруйнованої бомбою церкви. Та й тому маємо нині, прекрасний проект виконаний тоді арх. Німцівим; залишилися фундаменти церкви, дзвіниця і ніщо, здається, не стоїть на заваді її відбудови. Аби лиш добра воля була. А тоді й гроші знайдуться, яких ніколи не вистачає. Але, як каже гуцул в подібних випадках: «То нема того, що нема — то мусить бути!» Цею відбудовую ми б реалізували мрію ісповідника віри Патріярха Йосифа, але й закрили б ту велику діру, яку пробила бомба в архітектурному тілі нашого міста під час війни. Загальновідомо, що нарікаємо на брак коштів тоді, коли брак ініціятиви. Не знаємо докладно чи патріярша скарбонка Його Святости Філарета повніша від Святоюрської. Але взявся, Богу дякувати, за віднову зруйнованого дощенту Святомихайлівського Золотоверхого Собору і вже на дзвіниці у Києві-граді мелодійно дзвони дзвонять. Честь і хвала йому за це. Щось грозиться ніби предстоятель РПЦ на Україні митрополіт Владімір Сабодан відбудувати Успенський Собор у Лаврі. І вже навіть пороблено оголошення в укр. діяспорній пресі про збір пожертв на цю справу серед українців у розсіянні сущих.* Можна би йому сказати наше «Боже помагай!» в цьому благородному ділі. Але лукавить владика митрополит: хоче за укр. діяспорні доляри нашу духовну святиню з руїни воздвигнути, аби в 2000-му році зробити ювілейний презент русскому православію. Ну що ж, в таких випадках навіть блаженніші РПЦ твердо вірять в те, що «пекунія нон олет». Навіть якщо іх-ті «пекунії» — вимантити з рук «українських буржуазних націоналістів» і зненавиджених «Святой Руссю» греко-католиків. Ще хочеться сказати, що в подібному стані, як капітульна гробниця, опинився наш святоюрський ансамбль. Крім внутрішнього ремонту, що недавно закінчився,» увесь архітектурний ансамбль тримається на тих ремонтних «ін’єкціях», яких доконав рівно 10 літ тому в рік «тисячелетія крещенія Россії» тодішній володар Святоюрської гори митрополит РПЦ Нікодім. Відтоді й дотепер нічого суттєвого не робиться для порятунку нашої святині. І ніхто напевно й не збирається щось робити не тільки до двохтисячного ювілею, але напевно й до «второго пришестя», бо «нема грошей». Однак, це окрема тема і до неї ми ще не раз будемо вертатися, бо говорити багато є про що. А робити — ще більше.

Іван Гречко
Львів

* Дивно, бо сказано «що згадана ініціятива провадиться у цілому світі, а її координаторами є посольства України в окремих державах…»

«Ідучи назустріч просьбі трудящих» або «По просьбе трудящіхся»

Такими дижурними фразами послуговувалася більшовицька пропаганда, коли треба було узаконити якесь протизаконне або зовсім незрозуміле, зате вигідне системі, рішення на різних щаблях законодавчої влади: від Верховної Ради СССР аж до сільської Ради.

На превелике наше здивування цей самий метод використав Синод єпископів УГКЦ, виносячи Постанову про церковні свята. Синод, як відомо, відбувся 14-20 вересня 1997 р. в Крехівському манастирі оо. Василіян. Як правило, Рішення і Постанови Синодів Єпископів не подаються до загального відома, але згідно з АРІ за 19.12.97 і Газети «Мета» ч. 1-2, 1998 р. Постанова 1.4 звучить так: «Синод Єпископів, ідучи назустріч своїм вірним вирішив: вірні Української Греко-Католицької Церкви зобов’язані святкувати, окрім неділі, нижче зазначені церковні празники:

  1. Різдво Христове (один день)
  2. Богоявлення Господнє
  3. Вознесіння Господнє
  4. Благовіщення Пресвятої Богородиці
  5. Успення Пресвятої Діви Марії
  6. Свято верховних апостолів Петра і Павла.

Дальше в Постанові сказано, що Синод Єпископів заохочує вірних до участі в Богослуженнях в свята Обрізання ГНІХ, Преображення (Спаса) і Воздвиження Чесного Хреста.

Ми тут, в Україні, сущі не знаємо докладно як сприйняли цю Постанову Синоду вірні нашої Церкви в діяспорі, але на міжконфесійному грунті всіх церков київської традиції ця Постанова викликала певне замішання і абсолютне нерозуміння, що й для чого робиться. Не будучи наперед якось підготовлені до таких радикальних рішень Синоду, вірні УГКЦ є сконстерновані, бо не мають для того ніяких «оправдуючих» аргументів. Слова Постанови «ідучи назустріч своїм вірним» тільки усугубляють констернацію тих самих вірних, яким начебто пішли назустріч синодальні Отці. Дуже можливо, а напевно так таки є, що пішли вони назустріч духови часу й, так би сказати, соціяльним вимогам кінця XX ст. та й, взагалі, сильній секуляризації, що давно розпаношилася не тільки в посткомуністичному світі. Годі сумніватися в тому, що робилося це для добра вірних. І не має сумніву в тому, що реформа в церковному житті, в тому числі й редукція празничних днів є потрібна, ба, навіть необхідна. Зрештою, до цього в певному сенсі зобов’язують нас рішення Собору Ватиканського другого. Але саме цей Собор показав як треба вирішувати певні справи, вносячи зміни в те що було практиковане на протязі століть і стало вже традицією у повсякденному житті Вселенської Церкви. А тому тривав роками з довгими перервами, відведеними якраз на обміркування і дискусійне опрацювання всякого «новум». В нас це робиться на протязі кількох днів. Тому одних кривдно дивує, других зло радує, бо, мовляв, «а ми давно казали, що УГКЦ є ’польська церква’, завданням якої все спольщити, златинщити і, в кінці, поробити з нас поляків». Тепер такі «оборонці» нашої віри з «козацьких» церков дістали в руки прекрасний документ, яким, немов козірною картою, «криють» всякі оправдуючі заперечення тих вірних, яким «пішли назустріч» наші синодальні отці. При цій нагоді мусимо сказати і усвідомити собі таку незаперечну істину. Якщо збереглася в нашому народі віра в Бога (незалежно від конфесії), то вона є (або донедавна була) рудиментарною, що утрималася виключно за рахунок пошанування і глибокої прив’язаности до наших християнських традицій, так би сказати, персоніфікованих в образі святих і «дванадесятих празниках». І нема тут нічого дивного. Нарід, котрий жив на сході України 70, а в Галичині 50 років поза школою Божої науки-катехізації, утримував свою віру на пошанівку «храмових» традицій, носіями яких були наші родинні педагоги і виховники — бабусі та дідусі, що своїм святим обов’язком вважали передати нащадкам свій глибоко захований в серці скарб духовний. Чейже не було навіть календарів церковних. Але ці, власне, родинні педагоги пригадували, коли «Варвари» або «Катерини», коли «Івана», а коли «Петра» або «Главосікі» чи «Збора» (Собор Марії) і, що найважніше — який молитовно-церковний і народно-традиційний ритуал є властивий для того чи іншого празника. І в таких народно-церковних традиціях виховалися кілька поколінь. Споглядаючи нині в минуле нашої Церкви, переконуємося як ревниво її духовний Провід наставляв вірних «О святкованню дней праздничних». Згідно з тими настановами, що були непідважальним імперативом для кожного віруючого «установила Церков Христова, ведена Духом св…, кромі святкування неділі, праздновання ще инших дней, щоби в тії що року праздновалися особливі таінства релігії христіяньскої…». Так записано в «Чинностях і Рішеннях» Львівського провінціяльного Собору 1891 р. Подібно сказано й в «Номоканоні» Арсенія Желіборського ще в 1646 p.: «В неділі і празники завіщавай не ділати, но приходити в церков, якоже подобаєт християном…». Отже «завіщавай приходити» — це наказ священикові, зобов’язувати вірних дні святі святкувати.

Ну, а тепер трохи «празничної» статистики. Наш церковний календар, крім неділь, яких в році маємо 52, подає нам ще 26 днів святкових так зв. «неподвижних» і 10 — «подвижних». Загально беручи, маємо в році аж 88 святкових днів. З них 5 переноситься на неділі. Все ж таки 83 дні в році є «неробочими» (за соціяльною термінологією). І так виходить, що майже кожний четвертий день в році ми були звільнені від обов’язку працювати, але зобов’язані ходити до церкви. Очевидно, що нинішні економічні закони напевно входять в колізію з такою великою кількістю днів, так би мовити, «празничного неробства» і якась редукція празничних днів є таки необхідна. Але синодальна касата такої великої кількості свят без відповідної мотивації і попереднього роз’яснення тим, до кого це відноситься, а значить — віруючим нашої Церкви — є просто незрозуміла. А тому не сприймається ними як якась конечна церковна потреба. Бо за цією Постановою Синоду, який «пішов назустріч своїм вірним» у тих таких вірних викликає автоматично цілий ряд питань, при чому питань підставового значення не в якомусь соціяльному, а саме в духовному пляні. От наприклад, коли з церковного календаря викреслюються празники так зв. «нарочитих святих», яких в кожній хаті (зокрема на Гуцульщині) більше як ікон «господських» чи «богородичних», то, що робити з тими іконами? Чи викидати їх? Бо якщо Церква позбавила в свому календарі святкового (з хрестиком) «дня іменин» того чи іншого святого, то виходить, що він не святий. А тоді всі молитви до нього: Акафісти, Мінеї та ін. відправи не мають вже тої душеспасенної, заступницької і чудодійної сили. Що робити з зобов’язуючими до тепер постами? Напр., на свято «Главосікі» (Усікновеніє чесния глави Івана Хрестителя)? Або чи треба дотримуватися посту на свято Чесного Хреста, коли віруючих тільки заохочується, а не зобов’язується бути в той день присутніми на богослуженнях? Але найбільше здивовання викликає «синодальна» мовчанка стосовно «праздників подвижних», то зн. великоднього циклу. В переліку «церковних праздників», в яких вірні зобов’язані «брати участь у Святій Літургії, вислухати проповідь, не виконувати важку працю», зовсім нема Великодня. Правда, Воскресіння Господнє обходимо завжди в неділю і цим ніби все сказано. Але Страстна П’ятниця, а потім Світлий Понеділок, Світлий Вівторок і празник Св. Трійці — це гейби вже і не свята. А отже, віруючий не зобов’язаний (і навіть не заохочений) до участи у відправах Чину Погребенія Христа (винос Плащениці), а потім вислухати прекрасних співів Єрусалимської Утрені. Й, взагалі, чи в зв’язку з тим касуються також всі тріодні відправи і молитви, властиві для цього циклу?

Таких та й подібних питань і сумнівів є, як мовиться в Писанії: «много множає паче того піска морского». А відповіді дасть Бог. Бо якісь не зовсім конкретні посилання на Постанови Вселенського Собору ватиканського II або ККСЦ і, що, мовляв, ми є частиною Вселенської церкви, то мусимо підчинятися її законам, нічого нам не роз’яснюють. Нікого хіба не треба переконувати в тому, що в стосунках між церквою і парафіянином послідній керується двома різними засадами: перше — це святий обов’язок, це імператив, друге — це добра воля, яка завжди є прагматична. Тому замість до церкви — скерує його, скажім, на дачу або на футбол чи ще кудись там.

Говорити в таких випадках про християнську самосвідомість або почуття обов’язку вірних перед Церквою — то це будуть такі собі благенькі побажання і більше нічого. З відповідей, що їх принагідно дають наші владики на запитання з цього приводу виходило б, що Постанова 1.4 Собору Єпископів має тільки силу диспензи, а не редукції календарних празничних днів і всього, що за тим слідує (про що вище). Однак, цього достеменно не знаємо, бо нема наразі ніякого ширшого тлумачення цього параграфа Постанов, що внесло б повну ясність в це таке важливе питання і розвіяло б всякі сумніви в рядах вірних нашої Церкви. А крім цього, позбавило б можливости лукаво шпекулювати на цьому її ворогів. А таких УГКЦ нині має стільки, як ніколи перед тим. Виходячи з цього з жалем мусимо сказати, що такі радикальні постанови саме тепер є не на часі, бо напевно, маючи добрі заміри, вносять, однак, якусь дезорієнтацію в наше й так не дуже устабілізоване церковне життя. І на цьому, власне, хочеться ще раз наголосити. Отже, якщо говоримо, що наша Церква вистояла й зберегла себе на протязі 50 років підсовєтської жорстокої дійсности, то тільки тому, що наш підпільний Церковний Провід утримав її в пошанованню традицій. Нині можемо багато говорити (та й говоримо!) про потребу змін у церковному житті згідно з Постановами Вселенського Собору Ватиканського II і ККСЦ, або ще якихось документів, але мусимо мати ясну свідомість того, що коли навколо намножилася сила-силенна різних сект, коли маємо вже три (а формується ще й четверта) Церкви православні й коли наша Церква внутрішньо поділена на «восточників» і «латинізаторів», які ніяк не можуть дійти згоди щодо слова «православний» і ін. (здавалось би другорядних, з точки зору самої Віри Христової), то де вже нам нині до сприйняття таких рішучих кроків «назустріч своїм вірним». Якщо вони в найближчому часі не будуть забезпечені відповідним коментуючим апаратом (як всякий закон або постанова в світському житті), що вийшов би з рук синодальних Отців, то з Постанови 1.4 дуже скоро зачнуть користати інші, коментуючи її по свойому. Крім православних галицьких «козаків», що з жонатими і не занадто освіченими ієрархами ніби то твердо стоять на сторожі «традицій», в недалекому майбутньому будемо мати до діла з високоосвіченими і дуже добрими тактиками в своїй діяльности-лефевристами. А їхня, як відомо, бронепробивна сила в наступі на пособорові інвенції Вселенської Церкви якраз полягає ніби то в глибокому пошанованні традицій з богослужбовою (латинською, а у нас церковно-слов’янською) мовою включно. Й виходячи з вищесказаного, саме з цієї сторони будемо мати велику небезпеку. Ці «шанувальники» традицій в церковному житті у нас вже є. Називають себе редемптористами. «Візитують» принагідно наші церкви, так би мовити, розглядаються в терені, а втаємничені кажуть, що вже й єпископа тут мають. Грунт податливий для їхньої «місійної діяльности не облогує: він підготовлений. Соборні Постанови, про які тут мова, можуть добре прислужитися для збору «урожаю» трансальпейськими братами, як їх інакше називають. І кого будемо тоді винити? Рим, Варшаву чи Москву? Чи лиш вищеназваних братів — лефевристів? Звичайно, питання риторичні. На них сьогодні відповіді ніхто не схоче дати. Але вони ставляться. І ставляться не для того аби витягнути з них якісь особисті вигоди або заспокоїти якісь там свої амбіції. Ні, зовсім ні. Бо, чейже, йдеться не про себе, а про Церкву, її добро, її майбутнє.

На закінчення висновок з усього можна зробити такий. Церква — живий організм і йде з народом Божим в 3-тє тисячоліття ери Христової, враховуючи все, що диктує дух і потреби часу та різні обставини щоденного життя її вірних. Про те, вносячи якісь корективи, саме в площині релігійних традицій, бажаним і доцільним було б наперед невтралізувати всякі сумніви або навіть духовний спротив, що їх можуть викликати ті чи інші зміни. Власне, сино­дальні зміни в нашому календарному обходженні «днів праздничних» можуть послужити першим прикладом якогось внутрішнього спротиву, приспішеним реформам наших християнських традицій. Ці зміни можна б порівняти, хіба що, зі зміною церковного календаря, що для нас, правду кажучи, є тільки квестією часу. Але на разі не робимо цього, аби не створити ще більший розгардіяш в нашому всеукраїнському церковному житті. Обійти в таких кардинальних питаннях українських православних, а також відповідні урядові чинники Української Держави є не припустимо, бо це може привести до остаточного поділу вірних Церкви Володимирового хрещення на два ворогуючі табори на віки вічні. Якраз до цього змагають нині всі «сили пекельні» та вороги нашої Церкви і Держави. І, що не кажім, але з немалими успіхами це роблять. Та дай Боже, аби ці слова були такі собі невинні «страхи на ляхи». А наразі «маємо те, що маємо», як казав колись відомий герой «нічних чувань» у Біловезькій пущі.

Іван Гречко, Львів