Іван Гречко

Такими словами починається Акафіст до пратулинських мучеників, уложений з нагоди перенесеня їх мощів до української церкви оо. Василіян у Варшаві. Ця важлива подія в житті нашої Церкви відбулася 5 жовтня 1997 р. Якось воно так повелося, що справа беатифікації підляських мучеників ще не набула належного розголосу на Україні. Чомусь вона залишилась поза увагою нашої Церкви. Напевно одною з причин с та, що ми до сьогодні оглядаємось тільки на недавнє минуле УГКЦ в Галичині та стараємось зрозуміти і осмислити факт тотального погрому і ліквідації сталінським режимом, що діяв в союзі з російським казьонним православієм. А це, як відомо, почалося відразу після російської окупації Галичини. Водночас про трохи віддаленішу в часі історію мартирологи нашої Церкви ніби забуваємо. І тут мусимо сказати, що Сталін, його помічники — Карпов, патріярх Алексій І, та різні «митрополіти і єпископи» соловйови, оксіюки та ще з ними ружицькі, хруцькі, а також і наші таки галицькі крилошани й отці духовні не були оригінальні в цьому злочинному й богопротивному ділі. Сценарій ліквідації уніятської Церкви на Україні й Білорусі був задуманий і розроблений ще в «пєтровскіє врємєна», пізніше доповнений в «єкатеринінскіє» та остаточно допрацьований в час «самодержцєв рассійскіх» алекандрів і ніколаїв. Але й в ті далекі часи — XVIII-XIX ст. — і в наш уже час, в кінці 40-их роках XX ст., сценарій повторювався з тою жорстокою і методичною послідовністю, що є властива всяким тоталітарним режимам. А російським то й поготів. Як один з прикладів на підтвердження сказаного можна назвати події, які мали місце 1874 р. на Підляшші в с. Пратулині, розташованому, яких 20 км., на північ від Берестя. Тепер Підляшшя, а з ним Пратулин, належить до Польщі. Але колись це були українські етнічні землі Холмщина й Підляшшя, шо разом творили Холмську єпархію Київської митрополії. Внаслідок відомих в історії розборів королівської Польщі ці землі, а з ним й Волинь та Білорусь, опинилися в границях російської імперії. Ліквідація нашої Церкви і насильне переведення її в російське синодальне православіє розпочалось з Волині. Тут уніятська Церква була зліквідована ще в 1839 р. Для виконання такої будь-що-будь непростої акції, крім репресивних органів і казьонної Церкви використовувались також різного роду зрадники, які «для панства великого, для лакомства нещасно», як каже наша дума, йшли на договір з нечестивими. В даному «волинському» випадку таким «зговорчивим» виявився уніятський віленський архиєпископ Йосиф Сємашко. Через 105 років в Галичині його слідами пішли преподобні отці Антоній Пельвецький, Михайло Мельник, Гавриїля Костельник і ін. преподобні з так. зв. ініціятивної групи. Зрештою, імена їх і факти ці знайомі, бо є ще живі свідки тих подій, що творилися в 40-их роках на нашій землі. Ці два перші, Пельвецький і Мельник, за свої услуги режимові одержали титули єпископів РПЦ, а через кілька років — путівки на лоно Авраама. Подібна доля спіткала також і голову так зв. ініціятивної групи Костельника. Проте вони не були першими, з якими так обійшовся режим за вірну службу червоному государеві. Ще в 1891 р. таку саму «нагороду» від білого царя одержав о. Іван Наумович. Йому, бач, знудилося сидіти в Галичині священиком ГКЦ, тому вирікся своєї віри, переменувся в російськім православ’ї та, переїхавши в Росію, скінчив так само, як і його пізніші послідовники. Забігаючи вперед скажемо, що тільки Маркелові Попелю, галицькому гр.-кат. священикові, пощастило. Він 1867 р. подався, на російську тоді, Холмщину й, прийнявши православіє, став основним знаряддям в руках репресивних органів царського самодержавія і синодальної РПЦ в ліквідації Холмської гр.-кат. єпархії та в природний спосіб покинув цю «долину плачу», будучи в чині єп. полоцького і вітебського та членом «святейшего» Синода РПЦ.

Коли сьогодні уважно прослідковуємо документи про історію ліквідації унії на Холмщині й Підляшші, що закінчилася 1874 р. пратулинською трагедією, то помічаємо разючу тотожність з подіями в Галичині 1946 року. Ті самі вказівки та інструкції даються виконавцям цієї нехристиянської акції, ті самі методи стосовані у відповідних ситуаціях — терор. От, напр., як повинна поступати влада з тими уніятськими священиками, які противляться впровадженню в літургійну практику «Циркуляра», що його написав М. Попіль, а затвердили і видали відповідну інструкцію найвищої державної влади імперії, нібито для «очищення» обряду? Фактично йшлося про відправлення богослужень в чисто російських православних традиціях. Отже, такі священики повинні бути під «чуйним і постійним наглядом», а «у випадку відкритого протиставлення районні начальники беззастережно заарештують винуватців і донесуть про це, а також про всіх винних, губернаторові для потрактовання їх згідно з правом». І далі: «У скрайних випадках губернатор поступить… згідно з найвищим розпорядженням від 18 липня 1872 р. про використання війська…». Ця інструкція була підписана 2.X. 1873 р. оберпрокурором Святейшего Синода і міністром освіти Росії графом Дмитрієм Толстим. Інструкція ця, хоч оберпрокурора. а не надто ясно вказує, що робити, за ким слідити і кому доносити?

А що рекомендує уже червоний оберпрокурор РПЦ «сталінскіх времйон»? В часі ліквідації УГКЦ в Галичині 1945-1946 р. він називався «Уповноважним Ради в справах Руської (читай Російської, І. Г.) Православної Церкви при РНК УРСР. Його прізвище Ходченко. Цей рекомендує «ініціятивникам» те саме, що його попередник «царскіх времйон». «В міру проведення обліку деканів, парафій і манастирів греко-католицької Церкви, Ініціятивна група має надсилати до Уповноваженого в справах Руської Православної Церкви при Раднаркомі УРСР списки всіх деканів, парохів і настоятетів манастирів, які відмовляються підлягати юрисдикції Ініціятивної групи греко-католицької Церкви по возз’єднанню з Православною».* Отже, списки треба надсилати не тих слухняних, які вже приступили до «благодатної» РПЦ. а тих «упорствующих», подібно як і 70 літ тому на Холмщині. Які наслідки давали такі списки тим, що в них попали — нині знаємо добре. Напевно наша історична пам’ять ніколи не забуде тих, які старанно ті списки складали і надсилали «Уповноваженому» П. Ходченкові.

Отже можемо твердити: справа ліквідації греко-католицької (уніятської) Церкви на Холмщині і Підляшші в 70-их роках минулого століття і в 40-их роках XX ст. у Галичині — це не було таке собі зведення міжконфесійних порахунків між РПЦ та УГКЦ. Це була справа першорядної ваги, винесена в ранг державної політики російської імперії, в першому випадку царської, в другому — більшовицької. Так само й в першому, й в другому випадку ініціятори та виконавці цього ганебного чину-зради віри батьків і своєї ієрархії — перетрактують не з церковними властями, а виключно зі світськими, а властиво політичними, які мали всю повноту влади, делеговану їм найвищими урядовими чинниками. Священик Маркел Попіль в питаннях чисто літургічних і канонічних звертається до царського чиновника графа Д. Толстого. Священик Гавриїл Костельник, як голова Ініціятивної групи, також звертається не до священоначалія РПЦ, а тільки до Ради Народних Комісарів УРСР. Йому дає інструкції і «поради» не хто інший, а таки представник найвищого державного органу — фактично міністр віроісповідань УРС П. Ходченко. Очевидно, що з цього приводу, після закінчення Собору, звітуючи перед державною владою делегати в «Зверненні Собору до Верховної Ради УРСР» (а значить до найвищого законодавчого органу тодішньої України) сповіщають і просять: «Сповіщаємо про це Верховну Раду УРСР, щоби вона занотувала і признала цю історичну зміну та взяла в опіку нашу від тепер знову православну Церкву». З цієї нагоди були відправлені також привітальні телеграми до генералісімуса Йосифа Вісаріоновича Сталіна й до голови Раднаркому УРСР Микити Сергійовича Хрущова, ну й на всякий випадок патріярху московському Алексію та митрополиту київському Іоанну. Якось не звертає належної уваги на ці промовисті факти наша церковна влада в своїх принагідних і таких несмілих, чейби встидливих домаганнях про реабілітацію Церкви. Бо, мовляв, не в урядовому порядку була ліквідована й переслідувана наша Церква. А в якому? Дозволимо собі запитати: Хто ж були всякі ходченки і ті зграї енкаведистів, що арештували, мучили і мордували в тюрмах і гулагах наших ієрархів, священиків, монахів і монахинь та й простих людей, що так само, як пратулинські селяни на смерть стояли за віру батьків? Ким вони були, оті кати? Приватними особами чи державними службовцями, які виконували політичне «замовлен­ня» більшевицької комуністичної системи? Здається, що тут двох думок не може бути. Ну й після таких довгих розмірковувань на тему мартирологи УГКЦ повернімось врешті до Пратулина.

Отже, в неділю 5 жовтня в українській церкві оо. Василіян у Варшаві митрополитом перемисько-варшавським Іваном Мартиняком було доконано покладення мощів блаженних мучеників пратулинських, в святилищі цієї найкращої нашої церкви на терені Польщі. Цьому актові передувала дуже важлива подія для УГКЦ. А саме, проголошення блаженними 13 підляських грекокатоликів, які в обороні своєї церкви і віри віддали життя від куль російської солдатески, що таким способом старалася навернути їх до «істинної» віри — російсько-православної. Було це року Божого 1874, місяця січня. 26 дня в с. Пратулин на Підляшші. Холмської греко-католицької єпархії. Їх беатифікаційний процес розпочався ще в 1938 р. Але події Другої світової війни, а пізніше комуністичні режими перервали працю відповідної комісії. Остаточно закінчення процесу і передача до Риму зібраних необхідних для довершення справи документів наступило аж в 1965 р. Проте на вимогу Апостольської столиці потрібно було додатково представити історію холмсько-підляських грекокатоликів (уніятів) від 1596 аж по 70-ті pp. XIX ст. То значить, аж до часу тих трагічних подій, що призвели до розстрілу вірних пратулинської парафії. Згодом опрацюванням потрібних документів занялася проф. Анна Дильонгова. І аж 1994 р. ці матеріяли, під назвою «Мученики підляські. Позіціо історіка» були передані Святішому Отцеві й Конгрегації до Справ Канонізаційних у Ватикані. Свідок трагедії — простріляна кулями пратулинська церква за наказом православного батюшки Алексія Лескова була в 1888 р. розібрана, аби слідів не лишалося після «добровільного» переходу підляських уніятів у російське православіє. За цей перехід уніяти заплатили високу ціну: 13 убитими і 180 пораненими на церковному подвір’ї. Слід зазначити, шо село Пратулин не було одиноким в цій сумній історії. Подібні випадки перед тим мали місце в поблизьких селах Заболотя, Дрелів та ін.

Урочистий акт проголошення Папою Іваном-Павлом II блаженними цих 13 невинно замордованих за віру відбувся в Римі 6.10.1996 р. на площі перед базилікою св. Петра. Тут, в базиліці св. Петра, в каплиці св. Василія Великого покояться мощі св. Йосафата, котрий так само «за віру життя своє віддав», як співається в гимні на його честь, скомпонованім о. крилош. Йосифом Кишакевичем, до слів Уляни Кравченко. Як уже було сказано, зложення мощів у святилищі Василіянської церкви у Варшаві довершив високопреосвященніший Іван Мартиняк. в присутності багатьох свідків і учасників цієї ритуальної церемонії, серед яких були амбасадор України в Польщі п. Петро , Сардачук, а також апостольський нунцій архєп. Йосиф Ковальчик. Він же виголосив оказійне Слово до зібраних. Мощі зложено у посрібленім релікв’ярі, що має форму домовини з віконечками і барельєфними зображеннями 13-ти голов блаженних, розміщених низом на бокових стінках релікв’яра. Автором його проекту, а також архітектурної оправи ніші, в яку поміщено релікв’ярє парафіянин цеї церкви, досвідчений архітект Богдан Боберський; виконавцем — молодий львівський мистець Аскольд Стернюк. Одночасно з мощами до церкви внесено ікону мучеників, виконану мисткинею Ізабелою Ґовік і освячену митроп. Іваном. На іконі зображено 13 блаженних на тлі церкви, закомпоновану згідно з каноном «лик мучеників» в небесній славі. Зверху зроблено старослов’янською «в’язю» написи «Пратулинські мученики» та імена кожного з них. Варто відмітити оперативність варшавських оо. Василіян, які зуміли відразу видати в достатній кількості копію ікони досконалого кольорового друку в трьох форматах: натуральної величини, а також розміру почтової карточки і маленького образочка. Що й казати: приклад гідний наслідування у всіх випадках.

Ну й на закінчення, заради історичної справедливости, мусимо віддати належне Церкві ла­тинського обряду в Польщі, яка провадила цей складний процес беатифікації від початку аж до його щасливого завершення на площі св. Петра в Римі. Повторився, так би мовити, «беатифікаційний казус» св. Йосафата. Виглядає так, що проводові нашої Церкви ніколи нема потреби і нема часу, але, здається, що нема доброї волі робити щось подібно для возвеличення її мучеників і винесення їх на Божі престоли, а тим самим піднесення її ваги і місця посеред інших католицьких Церков світу. Саме з тієї причини беатифікаційний процес Слуги Божого митроп. Андрея триває вже понад 40 років і ні кінця, ні краю йому не видно. Наші патріотичні образи на Рим, який нібито ні за що в світі не хоче «подарувати» нам святого, будуть безпідставними доти, поки не представимо необхідних для того документів, згідно з існуючими положеннями і вимогами Конгрегації, в компетенції якої є справи беатифікаційні та канонізаційні. Й тут, не від речі, буде сказати таке: 13 грудня ц.р. в свято ап. Андрея Первозванного у Львові формально проголошено початок беатифікаційного процесу новомучеників УГКЦ. А що найважніше: ініціятива цього святого для нас діла вийшла не від проводу нашої Церкви, не від її ієрархії, але від Святішого Отця, до якого не раз так багато претенсій предявляємо. Розуміється, що не йдеться тут про оборону великого імени цього апостола кінця XX ст. Не таким, як нижчепідписаний, це робити, якби зайшла в тому потреба. Але в даному випадку сам факт за себе говорить. Отже, на аудієнції у Святішого Отця наших владик — Івана Мартиняка й Теодора Майковича з нагоди проголошення блаженними пратулинських мучеників Папа Іван-Павло II сам особисто подав ідею розпочати спільний процес для, напр., 20 новомучеників УГКЦ, які постраждали за віру від російсько-більшовицького режиму. І що на то провід нашої Церкви? Формально процес відкрито, але ще навіть повного списку тих 20-ти (чи більше) «ізбраних», що повинні знайтися в числі, так би мовити, «кандидатів» у блаженні не складено. А їм же у нас «ність числа». І кого тепер будемо винити за це? Ну, але детальніше про ці та й інші справи уже в наступній статті.

Іван Гречко, Львів

«Діяння Собору греко-католицької Церкви у Львові, 8-10 березня 1946 p.»,
стор. 20. Видання Президії Собору, Львів, 1946 р.

Треба сказати, що з наближенням 2000-го ювілею Різдва Христового пожвавлюється праця різних організацій католицьких мирян Европи, до участи в яких запрошуються також поодинокі представники православного світа. Про одну з таких зустрічей, що відбулася на початку лютого ц. р. в Києві уже згадувалося у квітневому числі «Патріярхату». Доповіді і дискусії на тій конференції здебільшого стосувалися ролі католицьких масмідій і підготовці до вищезгаданого ювілею та реєвангелізації посткомуністичних суспільств. Немовби в продовження київської зустрічі в квітні у м. Тарнові (Польща) відбулася велика міжнародна конференція під назвою «Релігія і демократія у вільному суспільстві». Це була, направду, міжнародна, широко закроєна зустріч, бо з’їхалися на неї представники майже з усіх країн Европи, починаючи від Ірляднії та Шкоції через Скандинавію на Півночі, Швайцарію та Болгарію на Півдні, з Москвою і Петербургом на Сході Европи включно. Конференцію організував Европейський Форум Крайових (Національних) Комітетів Католицьких Мирян, який сьогодні очолює Марія Мартене з Голяндії. Господарем конференції на сей раз виступала Польська Крайова Рада Католицьких Мирян, яку представляли її Голова проф. Казімєж Чаплінські та редактор католицького місячника «Знак» д-р Стефан Вільканович. Фінансову сторону Конференції забезпечила доброчинна організація німецьких католиків «Реновабіс». Серед делегатів, що з’їхалися з 22 країн Европи переважали миряни, але з доповідями і в дискусіях виступали також особи духовного сану. Добре спланована і здисциплінована програма Конфренції визначила чітку і напружену працю як сесійних так і секційних засідань, доповідей, дискусій і обміну думок з окремих питань. До участи в Конференції найбільше запрошених було з України — аж 17 осіб. Прибуло 10, та й то частина з них конфесійно не визначених представників київських масмідій, що трудяться, крім іншого, також на ниві релігійної інформатики. Був один представник котроїсь з п’яти існуючих у нас партій, т. зв. християнських демократів — і один — з київської молодіжної організації сабоданівського російськомовного православ’я. Досить численним був склад делегатів з Росії, який представляв дві гілки християнства: російського православ’я і російського католицизму латинського обряду, що шириться тепер в Росії, головно в інтелігентських середовищах, старанням оо. домініканів та францісканів. Тут не від речі буде нагадати, що щось подібного маємо вже й в Україні, зокрема в Києві, де латинський обряд католицької віри поширений більше в українській і російській версіях ніж в польській. Серед сесійних доповідей цікавими були (принайменше в оцінці нижчепідписаного) доповіді д-ра Пауля Бехера з Німеччини «Цілі та предмет конференції», Марії Мартене з Голяндії «Европейський Форум Крайових Комітетів Мирян — головні форми діяння», а також проф. Казімежа Чаплінського — Голови Крайової Ради Католицьких Мирян Польщі про головні завдання і клопоти польської Ради. Всі вони — ці доповіді — мали загальноінформативний характер, тому викликали багато запитань організаційного і програмного характеру зі сторони представників Східної Европи, що вперше були присутні на такому форумі. Більш конкретним був реферат д-ра Стефана Вількановіча «Демократія та євангелізація», в якому доповідач, виходячи з позицій християнського розуміння людини та людської спільноти, вказав у загальних рисах на перешкоди, які сповільнюють процес демократизації в нових посткомуністичних суспільствах і на ролю Церкви в приспішенні таких процесів. Впливаючи на евангелізацію політичного життя, Церква, властивими їй засобами, може формувати політичну культуру суспільства, рівень якої є надзвичайно низьких в посткомуністичних державах. І це є головним гальмом в розбудові демократії. Внаслідок цього, напр. нинішня Україна подає яскравий приклад непошановання Конституції та Законів в першу чергу тими, що ці Закони приймали і які називають себе народними обранцями. Об’єднані у великий політичний балаган під назвою Верховна Рада з її червоним спікером, вони постійно балакають про демократію, але кожний розуміє її, виходячи зі своїх світоглядних позицій, а найголовніше — зі своїх особистих користей і вигод. Галицькі демократи, поділені на множество ворогуючих між собою партій, тут не виняток. А це якраз і є свідченням рівня їх політичної культури і національної свідомости.

Надзвичайно цікавою була доповідь домініканця о. Олександра Гауке-Ліґовського з Києва: «Переміни в суспільствах Східної Европи: здобутки і помилки». Прелегент на влучних документального характеру прикладах показав витоки православної антикатолицької, антизахідної ментальности, яка, очевидно, і сьогодні впливає на формування демократії та політичної культури її носіїв. Зрозуміла річ, що це викликало дискусійні заперечення зі сторони представників російського православ’я. Говорячи про Братства на Русі, представник Московського патріярхату, утотожнюючі історичну Русь з Росією, «по установівшейся традіції» російської історіографії, зачислив до них і Львівське, і Луцьке, і Київське та й ін. церковні Братства, що колись існували на Україні. Ба навіть св. Антоній Києвопечерський також попав в число російських братчиків. Звичайно, що таку позицію нині не трудно науково заперечити, що й зробив відомий наш правозахисник Мирослав Маринович.

Для тих, які на конференції представляли Східну Европу, цікавою також була доповідь проф. Людовіка Дембінського: «Країни Західної Европи і творення демократичних суспільств: здобутки і помилки». Правда, вихідні позиції Східної і Західної Европи в добу творення демократичних суспільств є різні, але при добрій волі політиків, головно тих, що називають себе демократами, можна багато навчитися на чужих помилках. Робота в п’яти секціях проходила під такими загальними темами: 1. «Сучасна людина і віра», 2. «Формація в рамках христи­янських навчальних закладів», 3. «Труднощі, потреби і можливості сучасних приходів», 4. «Задачі, труднощі і можливості християнських видавництв і засобів інформації» і 5. «Християнські Громади і відродженецькі течії в сучасних суспільствах». В кожну із цих п’яти загальних секційних тем входили якби підтеми. Напр., для першої: «3 якими труднощами на шляху збереження або навернення до віри зустрічаються люди, які одержали освіту в культурах країн західної, центральної або східної Европи». Або, напр., в темі 3 — «Як вирішити питання нестачі священиків», чи «Яким чином формувати активність парафіян». Були й інші дуже актуальні питання, які розглядалися і дискутувалися на окремих секціях, а потім виносилися на загальну кінцеву дискусію. І в доповідях, і під час дискусій підкреслювалось з наголосом, що Европа без Христа не була б і не може бути собою, а тому майбутнє цілої Европи можна будувати тільки з Богом. Доповідачі і дискутанти зійшлися на тому, що демократія побудована на християнських засадах не творить якоїсь ідеології. Вона не агресивна до сусідів, а є суспільною політичною системою до розв’язання різних проблем згідно з волею більшости по мірі того, як такі проблеми в суспільстві виникають. Для цього треба хотіти і вміти вислуховувати різні думки і вчитися компромісів. У розв’язанні всяких складних і суперечливих питань бажаним є консенсус, позаяк голосування само собою призводить до поділу. Звичайно, консенсусна розв’язка — це ідеал, але варто і треба до такого ідеалу стреміти, бо у взаємолюдських стосунках тоді немає поділу на переможців і переможених.

Говорячи про сектанство і нові квазірелігійні течії, які так агресивно наступають нині на Східі Европи, наголошувалося на тому, що традиційні християнські Церкви повинні спільно виробляти антидотум на цю загрозу новітнього обездуховлення і баламучення людей.

Очевидно, що в короткому звідомленні годі подати повну картину перебігу цілої конференції, але є надія, що всі виступи, дискусії і різні пропозиції, які подавалися до президії, будуть видані друком і розіслані її учасникам.

Ну, а на кінець, як звичайно, кілька поконференційних рефлексій. Зачнім з того, що патронував конференції єпископ Тарнівської дієцезії Юзеф Жицінський, молодий, енергійний інтелектуал, професор філософії, що крім душпастирської парафіяльної і викладацької практики, має великий досвід місійної праці серед племен центральної Африки. Він знавець европейських мов, якими вільно послуговувався в розмовах з учасниками конференції, знає також кілька діялектів африканських племен, серед яких був на місіях. Від польського єпископату єп. Жицінський відповідальний за співпрацю з масмідія і мирянськими організаціями. А якраз цього нині дуже, а дуже бракує нам мирянам на Україні. Всякі просьби і наполягання зі сторони мирян до нашої церковної влади з цих питань позістають, нажаль, без відповіді або збуваються туманними обіцянками, як це було на послідньому Соборі. Тому наші мирянські організації не мають якоїсь чіткої загальної програми, а кожна діє, так би мовити, самодіяльно. Наш мирянський Конгрес поки не буде мати свого духовного наставника, свого «програміста», не буде нічого робити, так як дотепер нічого не робить. Складається враження, що саме наш церковний провід старається розтягнути якнайдовше процес становлення греко-католицької Церкви, її інтелектуального і духовного росту. Польські, напр. тарнівські клерики, стоять набагато вище в своїй інтелектуальній огляді, ніж, скажім, наші питомці з Рудно. Про богословський рівень освіти говорити не будемо. Тих перших в Тарнівській вищій духовній семінарії є нині 273. Кожного року висвячується 30- 35. З них 12-15, кажучи по цивільному, йде на «експорт» в Західну Европу, обі Америки, 3-4 — в Африку на місії, ну й, звичайно, що й на Україну. Не знаємо докладно як в інших католицьких країнах, але в Польщі, справа розбудови, утримання і виховання в духовних школах (семінаріях і академіях), а також в численних монаших чинах і згромадженнях поставлена, як виглядає, в ранг церковно-державної політики. «Експортуючи» в цілий світ (включно з тим екзотичним) високоосвічених випускників таких шкіл, великих ревнителів католицької віри і патріотів «Матки Польські», Польща здобуває при­хильність світа до своєї духовности, до своїх національних святинь (Ченстоховська БМ), а крім того, напевно не бідніє, а навпаки п сниться також і національна скарбниця. При тому, отже, можемо сказати, що це є добре розбудована і просперуюча свого роду духовно-комерційна (і певному сенсі політична) індустрія, яка працює для добра Вселенської Церкви і польської «рації стану». Хочемо того, чи не дуже, але мусимо признатися, що якраз як це робиться, бодай в межах України, та й за наші поселення не забуваючи. Церковний патріотизм, ненависть із зависті до успіхів сусідів — це невелика поміч там, де потрібна сплянована конкретна і послідовна праця.

Тимчасом, випускників наших духовних закладів годі намовити виїхати бодай на якийсь час не то що в Караганду або нафтоносні райони Тюмені, де наших співвітчизників, головно галичан, біля 1,5-2 мільйони. Але навіть на Схід України вони не спішаться їхати. Та воно й не дивно. Є ж бо на це ніби навіть об’єктивні причини. Обтяжені родинами і вимогливими їмосцями претендують відразу на відповідні соціяльні блага, чого новоутворені громади не можуть, річ ясна, їм забезпечити. А тим часом, латиннки, головно польські, будучи безженними, їдуть в пошуках пастви і пристають на любі умови. При потребі стають біритуалістами, вивчають наш обряд, нашу мову і надають духовну опіку і нашим людям, десь в казахастанських степах або сибірських просторах, в розсіянні сущим. Так донедавно було і в Караганді. Слава Богу, нині, завдяки старанням владики Василя Медвіта, там справи поступово налагоджуються. Польські монаші чини, жіночі і мужеські, запускаються в найвіддаленіші терени бувшого СССР, вишукуючи там латинників (поляків, литовців, німців та ін.) в 3-4-му поколінні і навертають їх до віри батьків. Наші воліють сидіти в Галичині, головно у Львові, бо навіть за Збруч виїхати — це для них застрашаюча проблема. Якби не було дуже рухливих, відданих Церкві сестер законниць з південної Америки, зокрема з Бразилії, то наші здобутки на ниві катехізації і релігійного освідомлення були би ще менші, а може і ніякі. Правда, є й для наших духовних бажані «місійні» терени. Але це ті, що лежать на Захід від України, головно — за синім океаном, де церковне життя давно впорядковане і фінансово засібне. Читаючи таке, можна підозрівати нижче підписаного у беззастережних і безкритичних симпатіях до всього, що латинське, поль­ське і упередження до всього, що наше, рідне. Але зовсім не про те розходиться. А йдеться тільки про те, щоби вся повнота нашої Церкви хотіла бодай наблизитися до тих духовних та й інтелектуальних стандартів, якими живе нині Вселенська Церква. Безперечно, що і там є багато недотягнень, про які дещо знаємо навіть з епізодичних висказувань Папи. Знаємо також досконало недавне жорстоке минуле нашої Церкви. Але ж чому й далі хочемо жити з волі ієрархії тільки минулим? Чому не хочемо бути Церквою майбутнього? Власне такі думки, такі рефлексії снуються в голові, коли порівнюємо як діють духовні інституції у сусідів, а як у нас? І щоб закінчити, то треба би сказати ще й таке. Наші мирянські організації мусіли б також подбати про створення Крайової (Національної) Ради Католицьких мирян, а тоді старатися про членство в Европейському Форумі Національних Комітетів Світських Католиків. Маємо, бодай де юре, греко-католицький Мирянський Конгрес. Але, здається, що для створення Національної (Крайової) Ради потрібно порозумітися з католицькими мирянськими організаціями латинського обряду, які існують на Україні, головно в Києві (бо тут слово «національний» визначає не етнічну, а громадянську приналежність). Може для того, аби, як то кажуть, нікому кривди не було, варто подумати про почерговість головування у такій Раді або співголовство — греко-католик-латинник. А чи тоді не перейдуть добрі наміри зробити щось спільного для добра віри Христової в площину політичну? Бо це в нас тепер часто буває, таких і подібних питань може бути й більше. Але мусимо їх розв’язувати для свого таки добра. Представники наших мирянських організацій повинні постаратися, ба навіть домагатися, бути представленими в різних міжнародних структурах світських католиків і там представляти, а може нераз й боронити інтересів нашої Церкви. До того ж на Заході існує багато різних фундацій, з яких можна користати при потребі, як це роблять другі. Потреб у нас, як відомо не бракує. Але для цього мусимо стати членами тих католицьких організацій, які мають, так би мовити, доступ до тих чи інших фундацій. В християнській Европі, Богу дякувати, тепер запанувала гейби мода на Україну в цілому і на її греко-католицьку Церкву зокрема. Мода, як відомо, довго не триває. Тому треба старатися, аби, поки вона скінчиться, ми вже засідали як рівні серед рівних «в народів вольних колі» Европи християнської і Европи політичної. Доконати цього є спільним обов’язком наших політичних і церковних мужів. В переддень двохтисячного ювілею цей обов’язок має стати також генральною програмною дією наших мирянських організацій.

Постфактум

Добігає кінця рік нашого великого ювілею — 400-річчя Берестейської унії. До нього — цього ювілею — готувався науковий світ, мистецькі колективи, музеї і навіть наші урядові чинники не могли оминути цього довготривалого свята, дарма, що на Україні Церква відділена від держави. Очевидно, що кожна з перелічених тут організацій чи суспільних верств готовилася і приймала участь у ювілейних заходах, виходячи зі своїх ідеологічних чи конфесійних позицій, з урахуванням відповідних компетенцій в самій темі, а також фінансових можливостей, які часто бувають вирішальними в реалізації наміченого пляну. Тому можемо вже нині оглянутися назад і подивитися, що зроблено, чого не вдалося зробити, ну і, очевидно, постаратися підсумувати все, бодай на льокальному рівні. Отже, головним центром в популяризації і актуалізації теми був, звичайно, Львів. Тут відбувалися різні наукові конференції, зустрічі, симпозіюми, «круглі столи», тематичні вечори та ін. подібні заходи, на яких реферувалася, дискутувалася і оцінювалася з різних позицій Берестейська унія як велика подія в долі нашого народу. Треба віддати належне засобам масової інформації: вони в силу своїх технічних, фінансових та кваліфікаційних можливостей (якщо ходить о тематичну специфіку) старалися інформувати нашу громадськість про те, що де відбулося, що буде відбуватися, ну й, очевидно, давати свої коментарі або оцінку якогось з черги заходу. Проте, маючи, напевно, добрі наміри подати якнайдокладнішу інформацію про ту чи іншу подію, пов’язану з «генеральною темою» 1996 p., робили часто, сказати б, ведмежу услугу церковній історії, переставляючи акценти, плутаючи місце подій або історичні чи актуальні імена. Нераз виказували вони при тому комплектне незнання церковної термінології. Можна би, звичайно, не звертати уваги на такі промахи репортерів і оглядачів, пам’ятаючи, що всі вони це вчорашні «підручні партії» — комсомольці, для яких церковна тематика, а особливо термінологія, є незнане «новум», семантику якого ще не встигли засвоїти. Але, як то люблять казати поляки, «слово сєн жекло» і є воно задокументоване в тому чи іншому періодику, який читають і якому вірять і який будуть читати колись майбутні історики нинішніх подій, а, що найголовніше, будуть посилатися на них, як на першоджерела найправдивіших інформацій. Бо писали їх очевидці або навіть учасники тих подій.

І, власне, для спростування таких неправдивих тверджень і неточних інформацій, що появлялися в пресі, а не заради прискіпливої критики треба сказати кілька слів. Розуміється, що неможливо охопити всю укр. пресу, в якій говорилося щось про 400-літній ювілей, про Собор, про Синод єпископів та ін. церковні справи. Але навіть те, що маємо під руками свідчить як далекими від очевидної правди є автори окремих публікацій. От, наприклад, газета «Поклик сумління», що є пресовим органом т-ва «Меморіял» у Львові в N 10 за серпень 1996 p., між ін., описуючи знайомство паломників з «українським» Римом про Св. Софію пише: «… Іконостас Святослава Гординського, іконопис — Христини Дохват…», тоді, коли кожний знає, що іконопис малював ієромонах Ювеналій Мокрицький. Христина Дохват є прекрасна художниця, її знаменита ікона Божої Матері в досконалих листівках розійшлася по всьому світі. Але ж не вона є автором святософійського іконостасу в Римі. Трохи нижче в тій же статті читаємо: «… у Римі є ще готель Мадонна де Монті. Заснований Кир Іваном Бучком…». Тим часом, цей історичний для нашої Церкви будинок ще від 1639 р. належав до неї, але в році 1960 оо. Василіяни продали його. Повернувшись із заслання до Вічного Міста, митр. Йосиф Сліпий 1970 р. відкупив його і тепер тут знаходиться патріярша резиденція, музей і готель, адресу якого слід читати: Piazza Madonna dei, а не «де» Монті З, все це є власністю т-ва «Св. Софія». Отже, це заслуга св. п. Патріярха Йосифа, бо тільки йому завдячуємо повернення нашій Церкві цього будинку і його нинішній статус у Римі. Далі подається «Список владик, що служили Святу Літургію в базиліці Святого Петра — 7 липня 1996, год. 9.00 з нагоди 400-ліття Берестейської Унії». В цім списку бачимо й архиєпископа В. Стернюка, і єпископа Й. Головача, єпископів І. Прашка, А. Сапеляка, І. Борецького, В. Філевича, яких в той час навіть близько Риму не було. Ба, навіть митр. М. Германюк, що давно переставився в засвіти, також зачислений в список тих, що співслужили Папі в той день на урочистій літургії. На кінці свого репортажу молода дописувачка, яку трудно посуджувати о неточність інформації, дякує нашим «студентам богословських закладів в Римі…» за допомогу в підборі матеріялів. Ну, що ж, за таку «допомогу» студентам «богословських закладів» направду належиться подяка, але з великим знаком «мінус».

Знана на Заході ще з більшовицьких часів газета «Вісті з України» в N 37-38 за 19.09.96 подає інтерв’ю кореспондентки Ніни Волинської з Владикою Михаїлом Гринчишиним. Вона вкладає в уста архиєрея такі слова: «В рамках цього ювілею уже в Римі, в екзилі святого Петра, відправлено Літургію…», «… буде розпочато Синод Владик, котрі приїдуть з сорока країн світу. Прибуде також і папський легат — кардинал з Риму Сильвестрій», «… єпископи Київської митрополії вирішили звернутися за допомогою до Риму, котрий відроджувався на той час по Третинтійському Собору, і направили туди двох владик — Терлецького і Володимирського («прізвище» другого владики — І. Г.). Та, що можна вимагати від газети, яка колись видавалась фактично на кошти ЦККПУ та КГБ, так зв. товариством для зв’язків з українцями за кордоном і якої «місією» було нести повну дезінформацію про життя на Україні під сонцем радянської Конституції. Цю лінію сумлінно веде, як бачимо, газета й далі. Ця сама стаття з цими самими інформативними «перлами», але вже під зміненим заголовком й іншим прізвищем (Ніна Бай) надрукована в органі ОУН(м) «Українське Слово» за 10.10.96, що видається в Києві. І тут, і там зустріч владик Терлецького й «Володимирського» з папою Климентом VIII подається 16 жовтня 1556. Можна думати, що то друкарський «чортик». Проте така поважна газета, якою є «УС» і її гол. редактор обізнані на стільки з релігійною тематикою, що мусіли б відкинути або бодай повиправляти оті нісенітниці, які нібито подавав кореспондентці єп. Михаїл. Але цього не сталося. І тепер пересічний читач обох газет буде щиро вірити, що на Синод до Львова з’їхалося владик аж з сорока країн світу, що був між ними легат Сильвестрій і що була відправлена Літургія в екзилі святого Петра. Якщо б таке писалося в якихось гумористичних журналах, то ми б сприймали його з усмішкою, як дотепні жарти. Але це газети з претензіями на поважні. А вся біда в тому, що тепер релігійна тематика стала модною, маркантною і беруться за неї люди, які поняття не мають про віру Христову, про Церкву, її структуру тощо. Та що говорити! Коли навіть тижневик «Церква і життя», якої видавцем є Єпархія УКЦ в Австралії (Мельборн), подаючи інформацію в ч. 32 за 29 липня — 4 серпня 1996 р. під заголовком «Подорож українців до Вічного Міста» твердить, що «… 6-го липня Святійший Отець відслужив Літургію біля гробу святого Йосафата. Наступного дня була Літургія, яку служили Папа, Мирослав Іван кардинал Любачівський та інші єпископи…». До речі, серед «інших єпископів» був також видавець газети кир Петро Стасюк. А далі: «Своїми враженнями про паломництво до Риму ділиться також диригент Львівського камерного оркестру Артур Микитка, який разом зі своїми музикантами взяв участь у концерті, присвяченому ювілею Берестейської Унії. Ще ніколи, говорив Микитка (треба розуміти, що авторові цеї замітки — І.Г.) не мав я більш достойних слухачів і більш знаменної нагоди виступу, хоч об’їздив з оркестром уже весь світ… «Ці дві цитати з церковної газети треба було подати, аби заперечити авторові, для якого (так виглядає) кожна церковна відправа є Літургією. То правда, що Папа відправив з нашими єпископами св. Літургію, але тільки 7-го липня. Натомість 6-го в передвечірні години суботнього дня був відправлений короткий Молебень. А це, прецінь, не є Літургія. І не біля гробу св. Йосафата, а в Григоріянській каплиці, у вівтарі якої знаходиться старовинний образ Матері Божої, до якої був «адресований» цей прекрасний Молебень. Мощі св. Йосафата зложені в ін. місці, у вівтарі Василія Великого. Ну, а маєстро Артур Микитка може мріяв колись, але на цьогорічні святкування не збирався їхати зі своїм прекрасним оркестром до Риму. А зі статті, однак, виходить, що він там таки був і навіть в розмові з автором ділився враженнями про «достойних слухачів» і таке ін. Щось сталося з тижневиком «Церква і Життя» відколи змінився її редактор. Коли такі дезінформативні твердження подибаємо в часописі, видавцем якого є Церква, то що ж тоді вимагати від тих, для яких Церква і церковні справи до вчорашнього дня були «терра інкогніта»? До речі, ця сама газета, але вже в ін. числі (40, 23-29.IX.96) передруковує з київського часопису «Рейтинг» велику похвальну статтю Л. Брюховецької на чотирисерійний фільм, проти якого запротестувала офіційно через пресу Святоюрська Гора (див. «Звернення Глави УГКЦ з приводу показу фільму «Заповіт Йосифа Сліпого» від 25.07.96) і який був знятий в послідню хвилину з демонстрування на екранах Львівським телецентром. Якже ж так, що пресовий орган одної з єпархій УГКЦ не знає, що робить патріярша канцелярія? Чи ж би, направду, права рука не знає, що робить ліва? Напевно знає. Але має, очевидно, «вотум сепаратум» на певні справи. Не хотілобися кривдити автора згаданого фільму й посуджувати його у якісь злі наміри. Але самої доброї волі та інтригуючого заголовку як для газетної статті, так і для фільму замало для того, аби сказати правду. Її просто треба знати, а вже потім інтерпретувати чи коментувати.

Та не одні тільки промахи і неточності подибуємо в друкованому слові на тему ювілею. Маємо також певні здобутки на цій ниві. Може найкращим, найвагомішим в науковий багаж є на сьогодні три книжки матеріялів з т.зв. «Берестейських читань», присвячених 400-річному ювілею тих далеких історичних подій. Ідейним натхненником, програмістом і координатором цих «Читань» був молодий інтелектуал зі світської еліти, що працює для нашої Церкви д-р Борис Гудзяк. Йому завдячуємо переведення цих «Читань», а також оперативне видання друком матеріялів окремо взятих конференцій, які поетапно відбувалися у Львові, Києві, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Харкові, Луцьку, Перемишлі та Ужгороді на протязі 1994-1996 pp.

На кожній з таких конференцій виступало по чотири прелеґенти з конкретними «унійними» темами, після прочитання яких точилися дуже жваві й надзвичайно цікаві дискусії. Амплітуда дискусійних думок, стверджень і заперечень нераз далеко виходила поза межі котроїсь з виголошених тем і зачіпала побічні пласти нашої, сказати б, уже політичної історії. А це, в свою чергу, подекуди міняло або розширювало кут зору на проблематику, яка розглядалася в доповіді. Нерідко якась думка дискутанта породжувала нову дискусію, що само по собі було цікаво і пожиточно для висвітлення основної теми. Великою удачею організаторів «Читань» треба вважати підбір прелегентів. Організатори не замкнули тему в українське церковно-історичне чи, скажімо, греко-католицьке наукове гетто. Вони пішли далі, ангажуючи науковців з середовищ, світогляд яких формувався на традиціях латинської культурної та конфесійної спадщини (Вітторіо Пері, Тереза Хінчевська-Геннель та Ґергард Подскакальський), або чисто російської (Михайло Дмитрієв і Тетяна Опаріна). Може тому над виголошеними ними темами, в яких могли появлятися якісь несподівані або неприйнятні для ін. (в основному греко-католиків) учасників «Читань» думки, велися дуже цікаві дискусії, що займали не менше, а може й більше часу як самі доповіді. Треба віддати належне як прелегентам так і дискутантам, а також тим, які задавали «запитання з залу», толерантність і тактовність у висловлюванні своїх навіть протилежних думок. А це вже само собою надавало характер якоїсь особливої наукової поваги до ювілейної дати. Може для Заходу — це є звичайна етична норма, але для посткомуністичної України, наукові конференції часто проводяться в мітинговій тональности. якій відповідають тільки контрастні кольори без відтінків: чорний або білий. Ці, власне, три конференції, про які ведемо мову, могли би стати взірцем організаційної, мериторичної та й етичної зібраности, послідовности і програмної дисципліни. Це треба записати в актив нашим молодим науковцям-організаторам цих, так дуже важливих заходів, присвячених Берестю. В не занадто довгій журнальній статті годі давати оцінку окремим доповідям чи дискусіям. Але, узагальнюючи, можемо тільки ствердити, що «Читання» теми не вичерпали, підсумкова риска не підведена. І це добре, бо вичерпана тема попадає відразу в архів. Натомість, тема Берестейської Унії, як показали ці «Читання» та ін. подібні конференції й надалі лишаються живою, актуальною, не прив’язаною до якоїсь «круглої» дати. Наразі матеріяли цих «Читань» вийшли друком тільки в українській версії. Але їх наукова вага заслуговує на те, аби бути перекладеними на ін. європейські мови, тоді вони могли знайтися на полицях найважніших бібліотек християнського світу. Тим, очевидно, був би укоронований 400-річний ювілей Берестейської Унії, а українська церковно-історична наука зробила би поважний внесок в історію християнства. Звичайно, що в таких випадках завжди справа упирається в кошти. Але саме на такі справи гроші мусять знайтися, бо йдеться про престиж нашої Церкви і її вірних. На закінчення, заради об’єктивности, хочеться сказати, що для популяризації і висвітлення історії Берестейської події та її наслідків немало прислужилася також і польська історична наука. Тут перед ведуть ось, уже на протязі кількох останніх років, Ягеллонський університет у Кракові та Католицький університет в Любліні та, розуміється, круги науковців-істориків, пов’язаних з цими високореномованими інституціями. Люблінський католицький ун-т видає ось, уже майже 40 років, квартальник «Зешити наукове», в яких, починаючи з 1991 p., появляються наукові статті, присвячені питанням Берестейської унії. В 1994 р. т-во «Універсітас» видало велику книгу на 600 ст. під назвою «Унія бжеска. Ґенеза, дзеє і консеквенціє в культуже народув словяньскіх». Це збір доповідей на конференції, яка відбулася в грудні 1992 р. в Ягелонському ун-ті. До кожної статті (доповіді) подано обширний науковий апарат і резюме в анг. і рос. мовах. Доброго слова заслуговує також видана у Варшаві 1996 р. книжка проф. Ганни Дильонгової (228 ст.) під назвою «Дзеє Унії Бжескєй». В ній на основі документальних даних описується доля Холмсько-підляської греко-католицької дієцезії, а зокрема події в селах Дрельові та Пратулині, які закінчилися, як відомо, розстрілом російськими солдатами «упорствующіх уніятов». Тепер ці мученики оголошені блаженними. Звичайно, з деякими поглядами чи твердженнями окремих авторів можна не погоджуватись, можна полемізувати, але полеміка входить, так би сказати, в програму кожної наукової конференції.

В кінці жовтня 1996 р. відбулася в Перемишлі дуже цікава міжнародна конференція, на тему: «Церковні католицькі унії в центральній та східній Европі. Ідея, а дійсність». Її організаторами були Ун-т Кентербері (Англія), спільно з Науковим Південно-Східним Ін-том в Перемишлі. В ній взяли участь представники наукового світу з Англії, Франції, Австрії, Америки, Канади, Риму, Білорусії, ну й, очевидно, що й з Польщі та України. Доповіді були згруповані в такі 4 окремі теми: «Біля джерел Берестейської Унії, «Уніятська церква в історичному розвитку», «Уніятизм та екуменізм», «Конфесійно-обрядова тотожність та національна свідомість». Треба сказати, що всі доповіді були добре по-науковому опрацьовані. Цікава, між іншими, була доповідь проф. Павла Магочі з Торонта під заголовком: «Адаптація без асиміляції: феномен греко-католицької єпархії в Мукачеві». Вона викликала широку дискусію, в якій взяли участь о. Ізидор Патрило ЧСВВ з Риму, д-р Кляус Бахман з Відня, д-р Олег Турій зі Львова та кс. проф. Вацлав Гринєвич з Любліна. Дуже контроверсійною була доповідь кс. проф. Гринєвича під назвою: «Берестейська унія як елемент екуменізму». Не від речі буде нагадати, що кс. професор є постійним представником Католицької Церкви в Міжнародній Комісії теологічного діялогу між Римо-Католицькою, а Православними Церквами. Насвітлюючи екуменізм з позицій Баламандських артикулів, прелегент спровокував гостру дискусію, в якій взяли участь, між ін., о. Патрило й нижчепідписаний. Кс. проф. є автором книжки «Косцьоли сьостшане», виданої 1993 р. у Варшаві й присвяченої власне екуменічному католицько-православному діялогу, що провадився на протязі 1981-91 pp. Власне, це діялог, в якому по великому рахунку йшлося про нас, але без нас (греко-католиків) закінчився випрацюванням Баламандських артикулів, тому став тут предметом дискусії.

Підсумовуючи роботу конференції, яка тривала З дні, організатори її — проф. Крістофер Ганн (Кентербери) та д-р Станіслав Стемпень (Перемишль) пообіцяли видати матеріяли цих доповідей друком в 1997 р.

Очевидним є, що не про все й не про всі заходи, які відбувалися на Україні й поза нею в зв’язку з 400-річним ювілеєм Берестейської Унії можна, бодай, «засигналізувати» в одній статті. Тому виникає питання, чи Провід нашої Церкви мас в своїй евіденції все, що писалося, говорилося і діялося навколо цьогорічного так важливого для подальшої нашої історії ювілею? Розходиться про те, аби все, що десь творилося на протязі послідніх років і сяк чи так було пов’язане з нинішньою ювілейною датою, було зібране в одному місці, відповідно опрацьовано з думкою про наступні видання тих матеріялів. А для початку, хоч би каталог зібраних матеріялів був виданий. Це був би величний пам’ятник на всі часи нашому Берестю. Без цього всі ювілейні торжества будуть тільки «фаєрверком» і не полишуть ніякого сліду по собі для нащадків. Церква нині в спромозі це зробити. Має бо при Патріяршій курії різні допоміжні служби, напр. Пресове бюро, навіть, кажуть, що й велику кіностудію і, якраз, працівники цих служб покликані збирати, документувати, опрацьовувати й підготовляти інформативні матеріяли до публікації. І на таких приземлених прагматичних думках хочеться закінчити цю статтю.

Іван Гречко Львів, листопад 96

Воздаючи належне ювілейній даті 400-річчя Берестейської Унії, що виявилося у численних (більш чи менш вдалих) конференціях, симпозіюмах, модних тепер на Україні «круглих столах» і всяких інших акціях та імпрезах, не можемо забувати за інші так зв. «круглі дати», які припадають на 1996 р. А їх є стільки, що можна би цей рік назвати роком українських ювілеїв. Найважнішими для нас, нашої культури є 140-ва річниця з дня народження і 80-а річниця з дня смерти Івана Франка. Також 125-а та 60-а річниці народження і смерти Василя Стефаника. Ба, навіть така унія, як Марчанська, 385-а річниця якої припадає на нинішній рік, не може не цікавити наших церковних істориків, позаяк була немов би функцією від Берестейської. Так, зрештою, як і всі пізніші унії нез’єдинених Церков візантійсько-слов’янського («руського») обряду з Апостольським Престолом. Кожна з вищезгаданих дат могла би послужити темою до окремих конференцій, статтей, монографій і всяких інших наукових досліджень.

Хочемо чи ні, але мусимо з сатисфакцією ствердити, що в цьому році тема «Берестейська унія» є темою часу, темою, можна сказати, року і для тих, що «за», і тих, що «проти», оскільки сама подія 400-літньої давности є донині контроверсійною в своїх наслідках, судженнях і висновках. Власне в контексті отої «генеральної теми» року хотілося б порушити питання оцінки І. Франком унії як історичного феномену та її окремих архітектів і апологетів. Може в такий спосіб вдалося б пов’язати якось Берестейський ювілей з вищезгаданими роковинами нашого великого апостола та ісповідника «віри в силу духа». Ці справи тепер видаються особливо актуальними, дотеперішнє релігіо- чи вужче беручи – унійознавство і церковна історія в основному йшли у фарватері російської імперсько-православної історіографії.

А вже про радянське т. зв. франкознавство й говорити не приходиться. Треба, однак, сказати, що довголітнє і систематичне втовкмачування людям в голови певних стереотипних понять і «вірувань» як засобами масової інформації, так всякими з російська зідеалізованими «науковими працями» і публікаціями зробили таки своє. Згідно з такими стереотипами, унія — це страшне зло, яке тільки могло спіткати український народ в минулому, а Франко — це великий антиуніят, войовничий атеїст і богоненависник. Ну, а крім того, великий ворог «українського буржуазного націоналізму». На жаль, в загальній масі людей на Україні, особливо на Східній, такі погляди утримуються (і далі підтримуються) по сьогоднішній день. Радянська система освіти і українська школа, вивчаючи франкову спадщину, подавала її власне в такому атеїстичному ракурсі. Це саме робили офіціяльні радянські «франкознавці». їхньою «науковою» місією було представляти Франка комуністом без партійного квитка, який, мовляв, хоч і не розумів Маркса, але твердо стояв на марксистських позиціях. Проте досить перечитати його праці «Що таке поступ?» або «Соціалізм і соціял-демократизм», чи «Україна ірредента», щоб переконатися в протилеж­ному. То правда, що Франко був, а радше бував, вольнодумцем, особливо тоді, коли знаходився під сильним впливом М. Драгоманова (світогляд якого тримався на грунті суто російського духовного феномену — нігілізму). Річ зрозуміла, що обдарований Творцем великим розумом, Франко від зарання своєї літературної і громадсько-політичної діяльности мусів перейти через «модні» на той час суспільно-політичні теорії. Тому бачимо його спочатку в рядах москвофілів, потім між народовцями; він цікавиться соціялізмом Маркса і Енгельса, а пізнавши їх фальшиві гасла та голошення нової квазірелігії, спертої на клясовій ненависті, одним із перших ударив по них у вищезгаданих тай інших творах. В кожному разі, перечитуючи Франка, помічаємо еволюцію його світогляду в сторону його демократизму, але не космополітичного, який тоді проповідувався, а демократизму з національними ознаками. Франко був позитивіст, бодай на початках своєї діяльности і як поет, і як громадський діяч, поборював обскурантизм галицького клерикалізму і в своїх творах нераз виступав як переконаний атеїст (екс нігіло) й ін. Проте це не заважало йому утримувати добрі, навіть приятельські стосунки з греко-католицькими священиками, тими, які були не тільки душпастирями, але й громадськими діячами, провідниками народу в границях, що виходили поза межі їх парафій. До таких належали о. Іоан Попель з Довгополя, о. Алексій Волянський з Криворівні, о. Плятонід Філяс — протоігумен, ЧСВВ, або о. Йосип Застирець. Цей останній, доцінюючи значення франкової творчости для національної і світової культури, робив великі старання, аби добитися Нобелівської премії для нього. І, можливо, що ця така престижна справа для кожного народу була би закінчилася щасливо для нас, але події Першої світової війни, а потім смерть письменника стали на заваді старанням шляхетного о. Йосипа. Кожний із згаданих тут греко-католицьких душпастирів міг бути прототипом галицького священика з поеми «Панські жарти», якому Франко не щадить позитивних прикмет.

З протоігуменом, ЧСВВ, Плятонідом Філясом — цим визначним богословом, ученим і громадським діячем, Франка в’язали наукові зацікавлення питаннями віри, релігії, історії Церкви, а зокрема Берестейської Унії. З цієї причини Франко часто засиджувався у знаменитім василіянськім архіві у Львові, де знайшов невичерпну криницю і дренажну базу для своїх наукових досліджень.

Діялось це яких сто років тому, перед і по 300-річчю Берестейської Унії; тоді контроверси «Берестейщини» були не менш актуальними, як це маємо сьогодні.

Треба сказати, що Франко мав якісь особливі стосунки з освіченим і здисциплінованим після відомої реформи монашим Чином оо. Василіян. Бо як свідчив ще в 1956 р. проф. Станіслав Людкевич, Франко навіть разом з манастирською братією на хорах співав в Онуфріївському манастирі у Львові. Не було би в тому нічого дивного, бо діялось це тоді, коли йшла підготовка, потім урочисті святкування, а пізніше відгомін святкувань 300-річчя Берестейскої Унії. Отже Берестейська тематика була на той час так само актуальна, як це бачимо сьогодні в часі її 400-річного ювілею. Франко, як знавець і любитель церковного співу, пише тоді широку наукову розправ) про перший друкований збірник релігійних пісень, так зв. «Богогласник», який видали почаївські оо. василіяни в 1790 р. З тої причини пізніше утвердилась за цим збірником назва «почаївський Богогласник». Досліджуючи і характеризуючи зібраний в «Богогласнику» пісенний багаж, Франко стверджує: «…що се в головній мірі твір уніятський. Вже з того самого випливає, що в такім творі треба шукати сумішки впливів західніх і традицій східніх. Твори письменників православних містяться тут сумирно обік творів єзуїтських… Побіч пісень у язиці церковно-слов’янськім бачимо тут пісні в язиці народнім, руськім, польськім і латинськім, а деякі з найкращих пісень руських написані поляками», і закінчує: «Таким способом унія, сама в собі безсильна, поборювана православними, погорджувана католиками, стається на полі пісні церковної нейтральним грунтом, на котрім бодай на якийсь час дружно подають собі руки різні віросповідання, різні обряди, різні народності».

Вивчаючи цей, як сам каже, «твір уніятський», Франко не може обійти і самого історичною акту поєднання українского православія з Апостольською Столицею і наслідків того поєднання. Тому каже: «…Унія, сотворена під головним патронатом єзуїтів, внесла роздор конфесійний у нутро руського духовенства і примусила живіших та більш тямучих людей між православними подумати над причиною зросту унії і слабості православ’я… Під напором унії православ’я ожило і скріпилося само в собі». І далі: «…Не цураючися традицій греко-руських, унія відчиняла наростіж двері для впливів західніх на нашу суспільність… Борючися з унією, православні русини всетаки переймали багато від неї…, переймали устрій шкіл, спів, форми малярства і форми поезії церковної…». В іншому місці у великій статті, присвяченій одному «з головних двигачів та філярів тої унії» під заголовком «Життя й літературна діяльність Іпатія Потія», Франко дає однозначну високу оцінку Іпатієвій ерудиції, його інтелігенції та послідовності в напрямі досягнення поставленої мети. Бо як твердить: «…Як ціла справа Берестейської Унії… так само теж і особа та діяльність Іпатія Потія… не перестала бути предметом спорів та суперечок, диктованих переважно не речевими причинами, але партійними упередженнями…». І тут при цій нагоді хочеться сказати таке. Наслухавшись різних «теорій», що виголошувалися на численних «читаннях», конференціях, «круглих столах» та симпозіюмах, що відбувалися (і відбуваються) у Львові в зв’язку з 400-річним ювілеєм Берестейських подій і її головних «героїв», можемо сказати, що за сто літ в цій матерії нічого не змінилося, хіба що усугубилося. Партійний аспект проглядається якщо не в кожній, то в що другій доповіді, в яких нібито дається об’єктивна оцінка подій та осіб тих далеких часів. Та воно й не може бути інакше, бо взялися ставити оцінки Берестю вчорашні «ведучі» спеціялісти з інституту марксизму-ленінізму, «професори» від «науковою» атеїзму і їм подібні. Ну, а від таких небагато можна сподіватися наукової правди, бо їх мислення ще йде (тай ще довго буде йти) в ключі «всеперемагаючого вчення марксизму-ленінізму». А воно, це вчення, має свої «наукові» шабльони і стереотипні оцінки всього, що зв’язане з УГКЦ та її історією. Але вертаймося до Івана Яковича і послухаймо, що він каже в користь і некористь унії. Отже, в своїх літературно-критичних статтях, а зокрема в обширній методологічній праці «Методи і задача історії літератури» Франко посередньо боронить унію як таку, що своєю появою породила полемічну літературу, в якій зударилися два світогляди — східній, в основі котрого лежала законсервована візантійська культура, і західній — гуманістичний. Очевидно, що відстоюючи свої позиції, православні оборонці консервативного аскетизму мусіли послуговуватися методом і теоріями уніятів. А це в кінцевому результаті підносило конфесійну й національну свідомість і давало добрі плоди на ниві літературній, духовній, яка до того лежала облогом.

Рецензуючи працю Павла Житецького про «Енеїду» І. Котляревського, Франко виступив в обороні унії і уніятів, яким поважний київський вчений не щадив всяких наган, твердячи, що, мовляв, «унія опиралася на польську культуру і польську мову » і що від Замойського Собору нібито «вийшов цілий ряд постанов, звернений на зілляння унії з католицтвом». Франко, з властивою йому аргументацією, крок за кроком заперечує такі інсинуації київського вченого. Він, між іншим, каже: «…Але не менше певні факти, що русини-уніяти не зробилися поляками, писали по-руськи, не любили поляків і польського панування, а належність до унії не перешкоджувала їм бути вільнодумцями і українськими патріотами». А далі про Собор: «Жаль, що п. Житецький не заглянув… до друкованих постанов сього собору ; він би був побачив, що там зазначено досить широку як на ті часи свобідну та автономну організацію руської церкви…», в якій «…з натиском підноситься характер уніятської церкви яко «восточної» з властивими їй обрядами…». І тут знову напрошується аналогія з нинішнім днем. Наші православні брати з «козацької» (хоч галицької) УАПЦ, подібно до П. Житецького, тільки те й роблять, що приписують греко-католикам (уніятам) беззастережну тягу до латинізації свого обряду і чим скорішої полонізації всіх до одного греко-католиків. Розуміється, що так само, як і Житецький у часи Франка, не мають вони на то ніяких переконливих документальних доказів. Виглядає, що це якась хронічна і невиліковна хвороба наших православних патріотів.

Може найбільшою працею І. Франка, присвяченою унійній темі, є його джерелознавча розвідка під назвою «З історії Брестського Собору 1596 р.», написана в 1895 р. по-польськи. Між іншим автор каже: «Наближення 300-річчя Брестської унії повинно б, на мою думку, дати поштовх до грунтовного і справі наукового дослідження її історії… Зацікавлений цим питанням швидше як історик української літератури, ніж як історик церкви, ставлю своїм завданням критичний аналіз одного з джерел по історії Брестського собору…». Йдеться про твір під назвою «Перестрога зіло погребная на потомния часи православним христіяном». Але в критичному аналізі цього полемічного антиуніятського твору автор багато говорить і про саму унію, оцінюючи її з точки зору немов би культурно-релігійного посередництва між Сходом і Заходом, яке припало на долю українського народу. І так, читаючи Франкові праці, які сяк чи так торкаються унійного питання, можемо ствердити, що Франко не був ані апологетом, ані противником унії. Проте своїм критичним розумом умів оцінити її як доконаний факт великої історичної ваги, за яким Україна наблизилася до Европи, її культури і цивілізації. Ну і бачив її добру сторону навіть у тому, що вона розбудила оспале православне духовенство і змусила його боронити своїх позицій у полемічних баталіях, а це породило пребагату літературу, яка так і називається — полемічною. Трудно є говорити нині щось про конфесійну орієнтацію чи релігійність Франка, бо це окрема і складна тема. Але може варто зацитувати одного з найбільших польських гуманістів, котрий жив на Гуцульщині, знав особисто і глибоко цінив І. Франка як мислителя і письменника і в своїх споминах про нього так пише: «Якщо мова про релігійність Франка, то я легко міг ствердити, що не тільки жив у приязні з священиками, але ходив також до церкви, до котрої і ми ходили (в Криворівні — І. Г.). Тим більше з літами набрав я переконання про високу напругу його релігійності, бо була болісно справджувана глибокою правотою: поєднувала довіру Бога з автономічним сумлінням» («Знак», 1985, №367, С. Вінценз…).

Це хіба найкраще свідчення Франкової релігійності!, яке подає нам зі сторони великий цінитель Франка і автор знаменитої гуцульської тетралогії «На високій полонині».

Пам’ятаючи про великі цьогорічні «круглі» дати — Берестейської і Франкових — варто би їх спільно вшанувати якимось, солідним виданням його «берестейської» тематики, розуміється, що з відповідною передмовою і поважним коментарем. Це напевно була би найкраща квітка у спільний вінок для наших ювілярів — Берестя та Франка. В такому самому контексті варто би розглянути зв’язки В.Стефаника з греко-католицьким духовенством. Бо, як відомо, о. Кирило Гаморак — парох недалекої від Русова Стецеви був його тестем, а о. Іван Плешкан — парох Чортівця, що біля Городенки, — великим приятелем письменника. Ну, а стосунки Стефаника з митр. Андреєм, особливо в останні роки вже хворого письменника, засвідчують про нерозривні зв’язки Греко-католицької Церкви з українською культурою. Напевно ця окрема тема, що не входить в обсяг даної статті, ще чекає свого сумлінного дослідника. Тут наразі тільки «сигналізуємо» її.

ПРИМІТКА: Всі цитати взяті з повного зібрання творів І. Франка, т.т. 33, 39, 41, 46 кн. 2, вид-во «Наукова Думка», Київ, 1980-і дальші p.p.

Нижче друкуємо статтю нашого постійного співробітника, відомого релігійно-церковного діяча, голови Клюбу Української Інтелігенції у Львові Івана Гречка. Стаття є написана у гострому тоні. З різних причин вважаємо недоцільним її ні скорочувати, ні міняти, бо це могло б не віддавати повністю духа статті. Ми свідомі, що у деяких місцях статті можуть бути перенаголошення і потрібні вияснення чи уточнення. Радо помістимо відмінні думки на порушені теми.

Редакція

В лексичному арсеналі східньо-европейського православія слово «нестроєніє» означає розлад церковного життя: непослух, нарушення субординації, свідоме і вперте порушування канонів, догматичні різночитання та всякі інші непорозуміння і довготривалі кризові ситуації у всій повноті партикулярної православної Церкви.

У побутовій мові для визначення власне таких деструктивних явищ вживаємо більше знаних нам слів: розгардіяш, балаган або й анархія. На превеликий жаль (та й на встид), такий розгардіяш або, по-церковному сказавши, «нестроєніє» переживає тепер православіє на Україні.

Вжитий тут термін «православіє на Україні» замість «українське православіє» більш відповідає реальному стану речей, ідейній орієнтації нинішньої православної ієрархії різних деномінацій або, скажімо, церковній «ідеології» кожної, окремо взятої, православної Церкви, що діють нині в кордонах нашої держави.

Коли говоримо про православіє українське «з духа», маючи на увазі світоглядний, еклезіологічний та й врешті-решт політичний аспекти, то направду українським є наше діяспорне православіє. Принайменше донедавна воно таким було, допоки було «автокефальним».

Це вповні зрозуміла річ, бо творилося воно і було очолене людьми, засадничо беручи, світськими, людьми, які насправді були фаховими політиками, але в силу різних історичних обставин облачилися в архиєрейські ризи.

Їх церковна ідеологія грунтувалася на беззастережній ненависті до греко-католицизму і на «козацькому» (а може й на «гайдамацькому») патріотизмі, позаяк вони були вихованцями тої самої історичної і церковної школи — російської.

Ця власне антигреко-католицька ненависть була єдиною спільною плятформою, на якій єдналися наші православні діяспорні митрополії — Канадська й Американська. Як не дивно, але будучи Церквами тої самої літургічної традиції, мови та ідейної орієнтації, то однак не знаходили вони між собою порозуміння.

Правда, час від часу то з Савт Бавнд-Бруку, то з Вінніпегу подавалися побожні деклярації про потребу всеукраїнського православного об’єднання, про недалеке вже утворення єдиного Синоду і вибору одного предстоятеля Української Православної Церкви в діяспорі, до чого, до речі, активно закликав їх патріярх Атенагорас І. Проте особисті амбіції передвоєнних політиків — Степана Скрипника та Івана Огієнка — стали завжди на заваді до реального об’єднання.

Очевидно, що в такій ситуації годі було думати про якесь порозуміння між православними та греко-католиками. Ця, така якась фанатична антиуніятська постава дуже яскраво задокументована в різних періодиках і оказійних виданнях українських православних митрополій, особливо Вінніпезької.

Але не знаємо, яким силам можна би приписати (чи завдячувати) — провіденційним чи людській байдужості до агітаційних потуг у пропаганді міжконфесійної ненависти — той факт, що як тільки первоієрархи цих двох українських Церков — митр. Іларіон (Огієнко) та митр. Мстислав (Скрипник) переставилися туди, «ідеже ність болізни, ні печали, ні воздиханія, но жизнь безконечна», їхні Церкви одна за другою попросилися під омофор Вселенського Екуменічного Патріярха Константинопольського. Нінащо здалися гучні заяви в Бозі спочивших первоієрархів, що «ніколи ні під турка, ні під москаля, ні під Рим не підем». Бо, мовляв, Рим — не батько, Москва — не мати і таке ін.

Ну, але рішилися таки і вибрали Істамбул. Тут, на околицях цієї турецької митрополії — бувшого Константинополя, знаходиться резиденція Вселенського Патріярха — Фанара. Тут Патріярх, образно кажучи, не сміє кроку ступити без згоди і дозволу на те турецького уряду.

Однак, не в цьому справа. А в тому, що по довгих десятиліттях «самостійницького» існування, яке не визнавалося ні одною православною Церквою в світі, ці дві великі екстериторіяльні українські митрополії нарешті визначили себе в конкретних канонічно-правних координатах. Це є логічне, єдино правильне і можливе завершення отої конфесійної «козаччини», якою так любили нахвалятися наші православні ієрархи.

Тому цю величезної ваги для подальшого життя Української Церкви подію треба вітати, бо будучи в складі Вселенського Патріярхату, представники українського православія зможуть засідати як рівні серед рівних на всяких міжправославних зустрічах.

Тут принагідно варто відмітити, що Фанара — це не Ватикан. Ватикан є окремою теократичною державою, державою на чолі з напою, яка знаходиться в кордонах Вічного Міста. Вона має прямі дипломатичні стосунки з іншими державами, включаючи Італію. (Хоч це останнє може комусь видатися дивним). Натомість Фанара є тільки осідком Вселенських Православних Патріярхів. як підконтрольних турецькому уряду, і нічого більше Вони не можуть мати своїх дипломатичних представників у інших державах, а тільки т. зв «подвор’я», які є своєрідними церковними посольствами при інших національних Церквах.

Тому всі дороги, які ведуть у Фанару, обов’язкове пролягають через турецький уряд в Анкарі. Таке обмеження в правах і рухах первоієрарха Вселенського Православія заведено мусульманською Туреччиною ще з часів завоювання турками-сельджуками Константинополя в 1453 р. Воно діє на повну силу й нині. І з цим мусять рахуватися всі, хто має або хоче мати якісь інтереси в Фанарі. Для прикладу можна взяти от хоч би один тільки історичний факт.

Свого часу первопрестольна Москва, добиваючись підчинення української Православної Церкви Московському патріярхату, мусіла спочатку полагодити цю справу на султанському дворі (розуміється, що методом перекупства), а вже тоді султанський везир змусив патріярха Діонісія «задовільнити» просьбу московських «ходатаїв».

Наскільки далекоглядними виявилися нинішні предстоятелі українських православних Церков у діяспорі — Владика Василій та Владика Константин і наскільки далекосяжним є повернення їх під омофор Патріярха Царгородського для подальшого канонічного вже українського православія і розбудови церковного життя, зрозуміла відразу казьонно-православна Москва в особі її правоправящого патріярха Алексія Другого.

Вона не тільки зрозуміла, але й зареагувала й реагує дальше на цей грізний для неї факт. Реагує у властивий для Москви спосіб: різними протестаційними заявами, демаршами, нотами тому, … що й надалі уважає себе Церквою-матір’ю всього українського православія; навіть того, що в діяспорі.

Тай не тільки тому: ще й інші причини, але вже чисто політичного характеру. І тут треба віддати належне Вселенському Патріярхові за його будь-що-будь відважний і рішу чий крок, знаючи наперед, яка буде реакція на нього зі сторони Москви. Тому хотілобся думати, що аби якось компенсувати Алексію Другому його престижні втрати і приподобатися русскому православ’ю, Його Святість Вартоломей І вдається до таких кривдних (щоб не сказати ганебних) заяв, які виходять поза рамки християнської моралі та й взагалі звичаєвого й канонічного права цивілізованого світу.

Виступаючи 18.12.95 в Женеві на прес конференції коментуючи конфліктні ситуації, які не так вже й часто виникають тепер в Західній Україні з приводу домагання греко-католиків повернути собі пограбоване і конфісковане совєтами і РПЦ церковне майно, включно з храмами, їх Святість «ничто не сумняшеся» заявили: «…це гаряче питання приводить до агресивности з боку уніятів, які бажають повернути втрачене майно».

Щось подібне глаголить патріярх московский і всея Росії та іже з ним — його відпоручники — філіяльні єпископи на Україні. Чи ж би 7-та та 10-а Заповіді Божі не входили в моральне кредо православних патріярхів? Добрий приклад подають своїм вірним, нема що казати: грабуй чуже та ще й заборони скривдженим тобою впоминатися за своє.

Ну, але думаймо, що ці слова їх Святість прорекли з чисто тактичної потреби. Хоча можна думати й про спільність позицій російського і вселенського православія по відношенню до українських греко-католиків.

Так на зустрічі львівського єпископа РПЦ Августина Маркевіча з громадськістю Львова, що відбулася 6.12.95 в Ораторії Клюбу греко-католицької інтелігенції, владика Августин, відповідаючи на одне питання. «во всеуслишаніє» заявив, що галицькі греко-католики не лише не сміють відбирати свої церкви, які були після 1946 р. передані РПЦ, а повинні би золотий пам’ятник поставити… Алексію Першому.

Це тому, котрий, як знаємо, по вказівці Сталіна разом з червоним «оберпрокурором» Карповим розпинав УГКЦ у всій її повноті А за твердженням єп. Августина, святейший патріярх Алексій І не тільки не був кривдником і погромщиком її, а навпаки, знаючи, що Сталін хоче цю Церкву знищити, взяв її і її вірних піл свій захист. Отже, УГКЦ з вдячности за це повинна би поставити йому пам’ятник зі щирою золота.

Нічого собі філософія, з ката і гонителя можна навіть святого зробити, якому ним переслідувані ще пам’ятник — не який-будь, а золотий — повинні б воздвигнути. До речі, згаданий владика відрікався від того, що він є ієрархом РПЦ і старався переконати всіх, що він є з УПЦ, яка, мовляв, є Церквою українською, самостійною, що тільки формально перебуває у юрисдикції Московського Патріярха. На тлі подій і змін канонічно-правного характеру, що відбулися недавно в українському православії у діяспорі в якомусь, сказати б, цейтноті опинилося наше материкове православіє.

Не будемо тут говорити про православіє москвоцентричне на Україні. Воно хоч і поміняло назву на УПЦ, але було і є з духа і зі всієї своєї діяльности антиукраїнське, антидержавне, виключно російськомовне і вороже наставлене до всього, що має український національний характер. Яскравим виразником його духа є Святоуспенська Почаївська Лавра.

Тут, як кажуть, все ясно. Воно — це православіє – має свою чітку російсько-імперську програму і консеквентно її реалізує. Бо коли в наш уже час митрополит Харківський і Богодухівський УПЦ-РП Никодим посвячував пам’ятник у місті Харкові радянсько-російському маршалу Георгію Жукову і в своїй оказійній проповіді порівнює його… з князем Київським Володимиром, то про яку українськість такої «української» Церкви можна говорити і про який український патріотизм її ієрархії можна думати.

Отже, маємо на гадці тільки ті українські православні Церкви, що деклярують себе києвоцентричними, є фактично автокефальними (хоч ніким не визнаними) і україномовними. А в проповідях «козацькими», то зн. дуже антикатолицькими, а головно — антигреко-католицькими. Зрештою, програмний антигреко-католицизм — це спільний коник, на якому їдуть всі три гілки православія на Україні. Можна сказати, що це єдиний пункт їхнього церковно-політичного діяння, де нема ніяких непорозумінь між ними: тут вони виступають «общим фронтом».

У всякому іншому — вони затяті антагоністи, які себе взаємно оскаржують в усіх содомських гріхах, зодягнувшись кожна зокрема в тогу кротких, побожних миротворців і милосердних самарян.

Правда, є ще одна плятформа, яка єднає в нерозривний вузол наших львівських автокефалістів («Яремівців», як їх називають) з православними «сабоданівцями» (УПЦ-РП) — це чорна ненависть до нинішнього патріярха УПЦ-КП Філарета. В цьому питанні їхня солідаризація є подиву гідна. Вона діє за принципом: «ворог мого ворога є мій приятель».

Що «приятеля» знайшов собі в особі Дмитрія Яреми — глави УАПЦ, а ще більше —в особі його першого помічника архиєп. Петра Петруся — російсько-православний митр. Володимир Сабодан немає нічого дивного. Аджеж донедавна митр. Філарет був другою особою на ієрархічному олімпі РПЦ. А може навіть першою, бо немічний патріярх Пімен тільки фірмував РПЦ, а головним виразником її «дум і чаяній» був таки екзарх України митр. Філарет. І очевидно, що політична Москва до спілки з Алексієм ІІ не зможуть простити митр. Філаретові його «зради». Тому шукають собі спільників в поборюванні його зненавидженої і небезпечної особи серед деклярованих гура-патріотів галицької церковної автокефалії.

Москву і її дії легко зрозуміти. Нинішній предстоятель УПЦ-КП, як високоосвічений богослов, бувший програміст і спритний реалізатор закордонної політики РПЦ, добре орієнтується в її нинішній ситуації, ієрархічних персоналіях, стосунках Алексій II — Вартоломей І (а вони не найкращі), а тому становить якщо не сьогодні, то на недалеку перспективу реальну загрозу для майже 6,5 тис парафій на Україні, які дають львину частку доходів і є дренажною базою для поповнення духовних семінарій та академій РПЦ питомцями. А що найголовніше — загрозу духовної переорієнтації православних віруючих на Україні з Москви — на Київ.

Ну, а це вже входить у площину колоніяльної політики Москви як політичної, так і русско-православної. Тому нікого не здивувало (хто за тим слідкував), що перед Собором УПЦ-КП, який відбувся в жовтні в Києві, так зарясніла російськомовна преса антифіларетівськими статтями, посуджуючи його і його Церкву в неканонічності та ін. гріхах.

Навіть така поважна будь-що-будь газета як «Известия», яка ніби й має свою об’єктивну лінію і часто буває в опозиції до того, що робить офіційна Москва, не втрималася «от соблазна» і в статті «В храми приходят фарисеі» («Известия», 11.10.95) стільки помий вилила на «неканонічного» первоієрарха КП, вихваляючи при тому «канонічного» (бо він з Москвою!), що тими помиями можна би «море затопить», як казав во время оно Тарас Григорович.

Та всеж, читаючи цю антифіларетівську філіпіку, довідуємось дві дуже промовисті для нас правди, перша:«… владика Філарет — 63-літній патріярший екзарх всієї України, перший за 150 літ етнічний українець, зайнявший цю посаду…». Друга: «… Сабодан намірений почати діялог з УПЦ-КП тільки тоді, коли «позбавлений сану Філарет покається і вернеться в лоно правдивої (РПЦ — І. Г.) Церкви». Цього самого домагаються від нього патріярх УАПЦ Димитрій і його архиєп. Петро. На російський антифіларетівський гачок клюнула і наша українська преса. Газети «Молода Галичина» (нпр. 7.10.95, 14.11.95, 23.11.95), «Високий Замок» (14.10.95) з успіхом експлуатували філаретівську тему, не щадячи йому всяких наган. Навіть, як не дивно, РУХівська газета «Час-Тайм» (27.11.95), що ніби повинна би більш «політично» дивитися на певних людей і їх нинішні діяння, заатакувала з чисто російських позицій Філарета, коментуючи вибрання його на патріярха.

Ба, навіть молодіжна гр.-кат. «Вірую» (орган УMX), не спитавши, як то кажуть, броду, шубовснула у воду і у редакційних статтях громила зі страшною силою особу кандидата на посаду патріярха. Але, якщо для світської преси, про яку згадуємо, питання віри, релігії є тільки сенсаційними і принагідними темами (бо видають їх учорашні комсомольці або партійні діячі), а для політиків — програмними точками в їх передвиборних кампаніях, то для газети, що є органом греко-католицької молодіжної організації, така релігійна близькозорість є недопустима: за нею стоїть уся Церква.

І перед тим, як подавати свої особисті судження і симпатії чи антипатії до когось, треба узгіднити таке делікатне питання з позицією Церкви. А якраз вона була протилежна до того, що писалося у «Вірую». Це засвідчив вітальний лист Мирослава-Івана кард Любачівського на ім’я митр. Філарета, яким зачитувався і був оплесками зустрінутий на Соборі.

Можна тільки зі скрутою похитати головою і пошкодувати, що в добре відрежисерованому антифіларетівському (а значить — і в анти УПЦ-КПівському) пресовому хоралі знайшлося місце також для хлоп’ячого дисканту з «Вірую». Бо треба мати на увазі таке. Чи хочемо ми нині, чи не дуже, чи подобається нам УПЦ-КП на чолі з її нинішнім предстоятелем, чи не подобається, але це є Церква українська, києвоцентрична, зорієнтована на східні та південні терени України – туди, де московсько-окупаційні режими до спілки з їх «казьонною» РПЦ нанесли найбільше спустошення в українській соборній душі. І там вона (УПЦ-КП), якщо ще не є, то з часом буде «своєю».

Цього, однак, не можемо сказати про УАПЦ, яка так дуже деклярує свою українську православну «чистоту». На сході України вона майже не має парафій, бо там уважають її скрито-уніятською, оскільки є галицького походження. Зрештою, вона й не спішиться туди, бо має виконати іншу місію в Галичині. І треба сказати, що її патріярх, а особливо його непослушний архиєпископ (він фактично керує УАПЦ) цю замовлену місію виконують дуже сумлінно. Розколовши Галичину (колись моноконфесійну) на два ворогуючі табори: Церкву «козацьку» — УАПЦ і Церкву «польську» — УГКЦ (це в термінології «козаків»), взялися тепер запопадливо робити розколи в українському православії, звинувачуючи нинішнього первоієрарха УПЦ-КП в тих гріхах, якими… самі грішили, займаючи відповідні духовні посади в підрадянській РПЦ.

Перший з них довгі літа був парохом однієї з найбільших і найбагатших парафій у Львові — церкви св. aп. ап. Петра і Павла, ходив у ласках Львівських архиєреїв РПЦ, а особливо — українофоба Нікодима, дослужився до мітри (1985 р.) та ін. нагород від патріярха Пімена за посередництвом митр. Нікодима та екзарха України Філарета, якого так завзято нині поборює. Ну і був активним членом підготовчої комісії та учасником урочистого святкування 40-річчя «торжества православія» в Галичині в травні 1986 р. Це була велика політична маніфестація в соборі св. Юра. тодішньої російсько-православної ієрархи, де активну ролю приймали, крім духовних, також високі посадові особи компартійної номенклатури, яких об’єднала спільна мета: «торжественно забити 40-вий цвях у домовину УГКЦ. «Кромі прочих мужей, в них же бі» митрофорний протоієрей Володимир Ярема (нині патріярх Димитрій).

Другий з вищезгаданих був монахом — колись василіанського, а нині чорносотенного україноненависницького манастиря РПЦ в Почаєві, що раптом опинився у рядах ревнителів української автокефалії і нині є фактичним керівником і законодавцем її.

Львів’яни добре пам’ятають, як він привозив повні автобуси зфанатизованих антикатоликів почаївських русскоязичних монахів, аби боронити для РПЦ Святоюрський собор, коли в 1990 р. почалося греко-католицько-русско-православне «протистояння» в подвір’ї архикатедри. Нині він ніби так між іншим через львівську пресу туманить людей заявами, що «… УАПЦ, яка перейшла трудний шлях визнання і становлення, яка влилася в сім’ю помісних православних Церков і визнана Константінополем…» і, що… в УАПЦ триває діялої з Украінською Греко-католицькою Церквою задля об’єднання…» («М.Г.» 23.11.95). А тим часом на Святоюрській горі «ні сном, ні духом» нічого не чули, не знають і не відають про якийсь «діялог». Так само, зрештою, як і Вселенському Патріярхові навіть не сниться визнання УАПЦ, бо визнає тільки каноніческую» УПЦ-РП, про що при всякій нагоді сам заявляє.

У міжчасі ведеться активна робота про об’єднання УАПЦ з УПЦ-РП. З двох сторін, як заявляє архиєпископ, навіть створені вже «спеціяльні комісії», що працюють над цим питанням, «… митрополит Володимир (Сабодан — І.Г.) заявив про свою готовність йти назустріч УАПЦ…».

Що ж, такі скоки назустріч можна би тільки вітати, якщо б їм присвічувала щира ідея помісности, церковної самостійности і єдности. Але ж бо донедавна митр. Володимир Сабодан навіть слухати не хотів про якісь розмови з «неканоніческой раскольніческой» УАПЦ. Від «раскольників» вимагалося одно: прийти з розкаянням до «Церкви-Матері« (РПЦ), повернутися на старі місця і посади, а тоді вже сідати до бесіди.

Однак тепер (очевидно, що за вказівкою з «Третєго Ріма») з тактичних міркувань, шукаючи союзників для війни зі зненавидженим Москвою Філаретом, «митрополит Володимир заявив про свою готовість іти назустріч УАПЦ». Тимчасом обезвладнений патріярх, видівши, що завів свою «козацьку» Церкву в тупик, користає з всякої оказії, аби заявити про свою готовість зректися куколя і повернутися до своєї хворої жінки та численної родини.

І правильно. Бо на схилі ліг спокійне життя у колі добре ситуованої родини — це найвища благодать Божа. Політика, в том) числі й церковна, — це привілей для молодих, а не для «ветхих деньми». Правда, щоб якось, як то кажуть галичани, «вийти з гонором» з ситуації, патріярх ставить одну вимогу: нехай і Філарет також зрікається свого патріяршества. А цього якраз домагається «бєлокаменная» Москва.

І так, Святіший хоче абдикувати, а Високопреосвященніший кличе «козаків» під берло «єдиновірного православного царя». Щось не чути, аби галицькі завзяті антикатолики — «козаки» противилися цьому. Лекції історії нічого їх не вчать. На жаль. Треба сказати, що це вже друга спроба повернути галицьке автокефальне православіє «на круги своя», то зн. в лоно РПЦ.

Перша спроба готовилася ще Антонієм Масендичем, якого патріярх Мстислав обласкав був всякими найвищими ієрархічними та церковно-адміністративними титулами та посадами і який, після смерти обманутого патріярха на помісному Соборі в Києві, усильно підставляв свою буйну голову під патріярший куколь.

Але оскільки занадто відкрито і безтактно «рвался к власти парень», протиставляючи себе Філаретові, то Собор не вибрав ні Антонія, ні Філарета, а зупинив свій вибір на компромісній фігурі архиєпископа Володимира (Василя) Романюка. Це було великою несподіванкою для всіх, бо будучи священиком. Василь Романюк, крім дисидентських чисто політичного характеру заслуг, нічим не виділявся: ні богословськими трудами, ні проповідницьким мистецтвом, хіба що палкою і щирою ненавистю до «поляків», то зн. до греко-католиків; позаяк сам з них виводився, як родовитий гуцул з діда-прадіда.

А митр. Антоній Масендич, побачивши, що на цей раз не видіти йому куколя й ін. інсигній патріяршої власті, вчинив розкол і «со други своя» покинув Собор тай подався у Москву до своїх менаджерів і хлібодавців. Там «розкаявся», позбувся усіх мстиславівських титулів і нагород, а тоді був наново, уже «каноніческі хіротонісан во сан епіскопа».

Так невдаха-патріярх УАПЦ Антоній став єпископом Барнаульським і Алтайським і десь там аж під китайським кордоном несе послух і «блюде» «канонічних» інтересів РПЦ, згадуючи, напевно, свої «авантюрне похожденія» в лоні «неканоничной» УАПЦ, як цікавий і повчальний епізод з молодих, буйно прожитих днів. Цікаво, що цей самий сценарій був розіграний на жовтневому Соборі УПЦ-КП там же, в Києві.

Але тут у головній ролі виступив митрополит Івано-Франківський і Галицький Андрій Амбрамчук, що, як і його попередник Антоній, прийшов в УПЦ-КП (УАПЦ) з думкою про куколь: білий клобук з вельоном, очевидно, не для його «чесния глави».

Тут тільки куколь може задовільнити молоді амбіції архипастиря. До речі, це той самий митр. Андрій, який минулого року видав свій «знаменитий» антикатолицький православний катехизм, якого б навіть Іван Вишенський постидався. Ну та іі що з того, що близька була посада патріярха УПЦ-КП. Алеж бо, як і не так давно митр. Антонієві, так і тепер митр. Андрієві на перешкоді стала незборима постать митр. Філарета.

Цей великого калібру дипломат і високоосвічений богослов не дасть так легко вибити себе з сідла молодим амбіціонерам.

Тому митр. Андрій, наслідуючи приклад митр. Антонія, вчинив розкол і як і той, також «со товаріщі» покинув УПЦ-КП і подався «під Димитрія». Обрівши такого патріота в своїм лоні, «козацька» УАПЦ відразу через масмідія забалакала про поєднання з УПЦ-РП (див. вище). Він же й очолив комісію зі сторони УАПЦ для розмов з «сабаданівською» УПЦ на предмет поєднання. Правда, патріотично налаштований патріярх, що не мав ні фізичних сил, ні адміністративної влади, прилюдно ніби вирікається того факту, бо, мовляв, він на те благословення не давав і нічого не знає про ті справи.

Ну, але, як казав відомий реформатор марксизму-ленінізму: «процес пошол». Так що надіймося нової переяславської угоди, але вже тільки на церковній ниві. Галицьке москвофільство, що виявило себе тепер саме в галицькій т. зв. автокефалії, знов повертається лицем до «єдиновірного московського царя».

Можливо навіть, що «велікаго гаспадіна нашего» уже поминають під час Богослужень автокефалісти «з-під Андрія». Бо ще влітку (серпень) на Великому Вході поминали… Вселенського Екуменічного Патріярха православного Вартоломея 1-го. Це, очевидно, так собі, на всякий випадок. Бо як говориться неправду людям, що «нас визнав Константинополь», то ця неправда силою й до престола пхається.

Роздумуючи над цим, постає питання: як же можуть ці, що не жаліють для себе не то що митрополичих, але й патріярших гідностей і почестей, отак баламутити нещасних наших людей, які за галицькою традицією мають повну і беззастережну довіру до своїх архипастирів? А ці, користаючи з довіри і… сліпоти «овечок Божих», водять їх, як кажуть поляки, — «од Юдаша до Кайфаша».

Є ще й третя категорія православних душпастирів, особливо в сільських парафіях. Так ті принципово нікого з українських патріярхів поіменно не поминають, бо мають, так би мовити, «вселенський» православний розмах. Тому поминають «всіх вселенських православних патріярхів» і тим перед своїми парафіянами виявляють прив’язаність до святого православія.

У таких випадках маємо до діла зі стопроцентовими конфесійними «самостійниками». Бо поминаємо «всі вселенські православні патріярхи» — це чиста абстракція. Такий душпастир сам собі патріярх, єпископ, декан і парох в одній особі. Ну, а за тим, розуміється, тягнеться все інше: церковна дисципліна, особиста поведінка, а особливо… церковна каса.

Знову постає питання, зрештою, як і в першому випадку: чи маємо тут до діла з людьми віруючими, чи з такими, що, нехтуючи Божими заповідями, чинять страшний «соблазн» і баззаконня? Бо люди, що мають Бога в серці або хоч якусь рудиментарну віру в справедливість Божу, не могли би отак легко жонглювати іменем Господнім. Та хай це буде на їх християнській совісті (якщо вони ними є). А нам пора би якісь висновки поробити. Отже:

Маємо нині на Україні три православні Церкви, що в своїй повній назві мають прикметник «українська». Але всі вони ворожо наставлені до себе. Хоч це Церкви тої самої літургічної традиції, які не мають догматичних розходжень, однак не можуть погодитися на створення єдиного Синоду і вибору одного предстоятеля, бо на заваді стоять причини суто політичного, а частково й особисто-амбіціонерського характеру.

Із них маємо одну-єдину Церкву, яка вважає своєю місією йти на схід і південь України і там розширювати і закріплювати позиції направду українського києвоцентричного православ’я, а не топтатися у збаламученій конфесійно Галичині.

Це УПЦ-КП, на чолі якої стоїть Патріярх Філарет. Він, як уже говорилося, є зручним тактиком у церковній політиці, має добре вишколені в російсько-духовних школах кадри молодих відносно душпастирів, які, ставши на шлях українського православія, не зійдуть з нього помимо тих гонінь, які їм у зв’язку з тим приходиться терпіти як від прокомуністичної і прорадянської місцевої адміністрації, так і від місцевих російсько-православних батюшок і їх послідовників. Ця Церква подбала про те, щоб створити собі відповідне лоббі в урядових структурах з патріотично налаштованих депутатів, політичних і військових діячів та інтелігенції (чого не можемо сказати про надзвичайно інертний провід УГКЦ).

Вона також устами свого предстоятеля щораз частіше заявляє про потребу тісної співпраці з УГКЦ. як Церкви української, києвоцентричної. Про це голосно заявляв на Соборі митр. Філарет у своїй доповіді, а також у першій «тронній» промові уже як патріярх.

Про його серйозні наміри будувати українську Православну Церкву свідчить посередньо хоч би той факт, як дружньо, общим фронтом», атакує його Москва і та політична, і та церковна, шукаючи собі спільників на нашій славній Україні. І знаходять їх не тільки в особі первоієрархів УАПЦ, але також в українських масмедіях і багатьох високих посадових осіб та політичних партій

Це добрий знак, добра реклама для цієї Церкви, бо вона вже не мусить сама за себе говорити, що вона — Церква українська. Тут діє засада, «твій ворог — тебе формує». Правда, не всім до вподоби особа нинішнього предстоятеля цієї Церкви — Патріярха Філарета. Його «заслуги для України в минулому всім добре відомі. Але треба знати, що нині — це вже не той Філарет, що був при Щербицькому, так же само, як не той нині Кравчук та ін. діячі нинішньої України. Нині Філарет не боїться привселюдно розкаятися о своїх всіх «прегрішеніях, яже ділом, словом і мислію соверши» і, ставши на шлях свідомого українства з вибору, а не з мусу, спалив остаточно мости за собою зі сторони Москви.

А міг чей же лишитися в системі РПЦ. де й на далі був би грав як не першу, то бодай другу скрипку. І тільки він один може сьогодні змонтувати і закріпити в Києві і поза ним українське православіє, ну, а потім… відійти «со миром»: літа вже будуть брати своє.

В кожному разі, галичани в Києві, на сході і на півдні України православія не будують, бо там до такої делікатної роботи потрібно місцевих людей, людей тої самої ментальности. Це прекрасно знали і розуміли такі геніяльні голови українського греко-католицизму як митрополити Рутський, Шептицький і Сліпий. Про це й ми повинні пам’ятати і керуватися їхніми думками і вказівками в наших стосунках з УПЦ-КП.

Друга гілка українського православія, це нинішня УАПЦ, на чолі якої стоїть «ветхий деньми» патріярх Димитрій (Ярема), але якою фактично керує архиєпископ Львівський Петро Петрусь. Це суто галицька відміна українського православія, що постала на базі однієї парафії у Львові, яка першою виломилася з структури РПЦ влітку 1989 p., опершись при тому на суто галицький політичний патріотизм.

Вона звернулася тоді листовно до Вселенського Православного Патріярха в Константинополі про прийняття її під його юрисдикцію і навіть була одержала святе Миро через відповідні чинники українського діяспорного православія, канонічно пов’язаного з Царгородом. Але скоро митр. Мстислав перехопив ініціятиву, роздаючи мітри і надаючи різні титули православним галицьким неофітам, чим остаточно схилив їх на свою сторону. Здавалося, що ця Церква разом з УГКЦ, яка грандіозною маніфестацією заявила про себе, упоминаючися за своє місце і майно, підуть разом творити добро і сіяти на облогах безвір’я Слово Боже.

Та не так склалося, як бажалося. Провід УАПЦ. спекулюючи на патріотизмі галичан, повів сильну і добре продуману агітаційну антигреко-католицьку роботу, інкримінуючи Церкві Шептицького і Сліпого пропольську орієнтацію і зраду України на корить Польщі. Себе одночасно ж виставляючи як Церкву українську і ні від кого не залежну «козацьку», дарма що її вірні козаки — це галицькі прозеліти. Скоро з’ясувалося, що місією цієї Церкви є несення розколів у всякий український духовний моноліт.

Цю саму місію УАПЦ було повторено уже в межах самого українського православія: ієрархія і стратеги розколу і всякого «нестроєнія» з тактичних міркувань то об’єднувались з УПЦ в Києві, то роз’єднувались, чим зовсім дезорієнтували перестарілого, але великого патріота українського, саме київського православія — патріярха Мстислава.

Цей гіркий досвід приспішив, здається, кончину праведного старця-патріота. Нині, як виглядає, «почесне» завдання своє УАПЦ виконала: УГКЦ, а властиво моноконфесійна колись Галичина розбита тараном автокефальної козаччинина два ворогуючі табори, що й було бажаною кінцевою метою замовників. Тепер черга за УКП-КП, а властиво на її предстоятеля — патріярха Філарета. Та тут справи йдуть тугіше, бо самій «філаретовій» УПЦ «польської» зради не закинеш, як це вони вдало чи не дуже інкрімінують УГКЦ. Ну, а патріярх Філарет виробив собі вже сильний імунітет, слава Богу, на всякі політичні або морального гатунку інсинуації, що сунуться на нього то з Москви, то з автокефального православно-«патріяршого» Львова. Але що характерно і що відразу кидається в очі. Це взаємна толерантність між УАПЦ і УПЦ-РП. Ні разу не впало згірдного слова зі сторони УАПЦ в сторону патріярха московського і всея Русі Алексія Другого і іже з ним.

І «віце верса» — РПЦ не має ніяких претенсій і жалів до «неканонічного» патріярха Димитрія, бо чейже вони союзники по боротьбі з Філаретом, а на додаток ще й створили комісію для розмов про об’єднання. Ну й що тут казати? Все тут просте, як «свинєчий хвіст», як то люблять казати мої земляки — гуцули.

І на закінчення треба би ще сказати таке. Справа українського материкового православія ускладнилася ще й тим, що українське діяспорне православіє «канонізувало» себе, визнавши над собою юрисдикцію патріярха Царгородського (Істамбульського). В зв’язку з тим материкове православіє, як ніким не визнане, полишене гей би само на себе, не маючи якщо не матеріяльної, то бодай моральної піддержки від заокеанських православних братів. І це є зле.

А така піддержка якраз тепер може й найбільше погрібна УПЦ-КП, а головно її актуальному предстоятелеві. Проте, при добре сплянованій політиці Київського патріярхату на не дуже далеку перспективу можна знайти стежечку до Фанари. Її вже протоптали туди (і то слава Богу) предстоятелі наших діяспорних Церков Владика Василій і Владика Константин.

В іншій ситуації не можемо скидати з рахунку також інтересів РПЦ на Україні, тому треба мати їх в постійній евіденції. Треба признати, що нашими заокеанськими первоієрархами момент вибраний виважено і дуже вдало, «А ще будет на то воля Божа — возрадується всяк живий в Україні о ділі святом сем».

Згідно з існуючими правилами Вселенської Церкви, які зобов’язують також УГКЦ, участь у Синодах — це привілей виключно єпископів. Усі рішення такого Синоду є тайними і не підлягають розголошенню аж до апробати їх Апостольською Столицею. Тому всякі відомості, котрі, помимо заборони, все ж таки якось прориваються поза мури залі засідань, мають фрагментарний характер і не можуть дати зацікавленим повної інформації про роботу Синоду та його підсумкові рішення. Львівський Синод 1994 р. не став винятком у цьому правилі. Проте, з тих дуже неконкретних, розпливчастих і ніби узагальнених інформацій. які подавалися святоюрською канцелярією до загального відома, можна зробити висновок, що цей, другий з черги на Україні Синод, був немов би повторенням першого, який відбувся 1992 p. І хоч офіціяльно заявлялося, що мав він «головним чином пасторальний характер», однак видається, що пасторальні питання не були основними і не становили ґроно програми. Справа в тому, що ті проблеми, які піднімалися на першому Синоді, не знайшли розв’язки ні в Римі, ні в Україні, як державі, до сьогоднішнього дня. Тому другий Синод змушений був повернутися до поновного їх розгляду.

Розуміється, що є ряд причин об’єктивних, які завадили розв’язці тих проблем. Але багато вини в тому, що деякі питання зісталися неполагодженими ні в Римі, ні в Києві, лежить таки на перших особах святоюрської канцелярії. Не були підготовлені і вчасно подані відповідні документи, необхідні для вирішення того чи іншого питання. Судячи по скупих інформаціях та не надто веселих настроях синодальних владик, майже до останнього дня не було чіткої програми Синоду. Тому деякі точки програми виникали і включалися в порядок денний в ході роботи Синоду. То вже інша річ, чи вони — такі точки — ставилися для вирішення, чи тільки щоб засигналізувати питання або проблему. Зрештою, зачитане на бенкеті, а пізніше подане до загального відома «Звернення Синоду єпископів УГКЦ до українського народу» яскраво засвідчує декляративний характер цього «Звернення» і його прагматичну неконсеквентність. Але ота, по правді сказавши, безпрограмовість Синоду дає нам можливість зорієнтуватись в тих питанях, які зовсім не ставились і не розглядалися, а які є дуже важними не тільки з точки зору релігійної, а й політичної. Не ставилася і не дискутувалася проблема екуменічної співпраці з Церквами православною і латинською на Україні.

З першою єднає нас спільна церковна традиція, передана ще з часів св. Володимира, з другою творимо одну Вселенську Церкву, очолену намісником Петра — римським понтифіком. Не маючи програми і доброї волі християнської співпраці з названими Церквами, Синод не міг ставити цих питань на воканду. І не ставив. Бо безпрограмні епізодичні контакти з цими Церквами нічого не вирішують і самі по собі переносяться в площину політичну зі всіма виникаючими з того наслідками: взаємна нехіть одних до других, взаємна підозра і звинувачення в услужливості якимсь іноземним центрам, а це поступово роз’єднує наш народ і тим самим витворює іншу релігійно-політичну свідомість, а врешті-решт і ментальність.

Було поставлене питання про відзначення архиважливої дати: 400-річчя Берестейської Унії. Але тільки тепер говорилося про неї. Тоді, коли наукова і пропагандивна робота по утвердженню ідей та ідеалів Унії вже давно мала б була розпочатися. Наразі тільки створено комісію, яка повинна розпочати роботу. Але чи багато зробиться, коли до ювілею залишилося рік — півтора? Говорилося на Синоді про евентуальні відвідини України Святішим Отцем. Нібито вже навіть намічена дата таких відвідин: 1996 р. Пов’язуючи з ювілейною датою понтифікальну візиту в Україну, термін є вповні оправданим. Але реально оцінюючи ситуацію, Україна не готова ще до зустрічі у себе Римського Архиєрея. Не готова ні технічно, ні морально. Така подія плянується наперед і то дуже скрупульозно. На додаток, вона є дуже коштовна. Наразі ні конкретних плянів. ні коштів Україна не має. І за 2 роки їх не буде мати. Проте найважнішим заперечуючим фактором такої візити є, можна сказати, спадкова ворожість православного Сходу до всього, що зв’язане з особою Папи Римського.

Цьому прислужилася офіційна пропаганда російських урядових та церковних чинників, що провадилася на протязі віків. На Україні вона й далі проводиться може не урядово, але всіма трьома православними Церквами відкрито і безоглядно. Отже, загальна психологічна атмосфера є дуже несприятлива для зустрічі Папи. Крім того, відсутність видимої співпраці між двома вітками католицької Церкви на Україні також не створює добрих передумов для злагоджування існуючих відкритих упереджень або й скритих антагонізмів між ними. Не дуже високий інтелектуальний рівень греко-католицького духовенства, брак інтелектуальної духовної еліти говорить за те, що ці та й інші питання і проблеми не скоро будуть розв’язані. Дається взнаки геронтологічний фактор, а також повне нерозуміння і незнання української релігійної ментальності! працівниками святоюрської канцелярії, які є людьми приїжджими з західнього світу і навіть мови української добре не знають. Це приводить часто до непорозумінь між ними, а петентами-священиками або мирянами. УГКЦ на протязі десятиліть свого нелегального діяння дала свідчення великого героїзму і вірности Апостольському Престолу. Тепер мусить дати свідчення своєї інтелектуальної зрілости. А на це потрібно часу. Ця власна інтелектуальна незрілість заставляє церковний провід відгороджуватися муром від світської інтелігенції, яка має добру волю разом з Церквою прислужитися духовному відродженню України. Останній Синод був цьому яскравим прикладом. Не відбулося ні одної робочої зустрічі Синодальних владик з інтелігенцією, хоч спочатку така зустріч заповідалася. Загально оцінюючи роботу Синоду, можна сказати, що була це чергова дуже дорога і малоефективна зустріч українських греко-католицьких владик. Можливо, що зроблено добрий початок (якщо обставлений він відповідними документами) в напрямі канонічного утвердження Патріярхального устрою УГКЦ та персональної юрисдикції Главам Церкви (Патріярха, Верховного Архиєпископа) на всю Україну та греко-католицькі єпархії поза її межами. І дай Боже, щоб так було.

Іван Гречко

(Згідно зі статистичними даними)

На конференції, що відбулася 1992 року, між іншим обговорювалися міжконфесійні взаємовідносини в процесі відродження тих конфесій, які були традиційними для Західньої Україні і котрі після 1946 року були урядово зліквідовані окупаційним режимом або сильно обмежені у виконуванні душпастирської праці. Тоді зліквідовано і зделегалізовано Греко-католицьку Церкву, а Церкву латинського обряду позбавлено ієрархії та дієцезіяльно-адміністративної структури. Існували тільки нечисленні окремі парафії, будучи кожна сама для себе одночасно митрополією, єпархією, деканатом і парафією без1 конкретних границь. Формально підпорядковані були вони архиєпископові Риги (Латвія), а фактично – то інституціям «Уповноваженого до справ релігії», контрольованим і програмованим органами КГБ. Третє католицьке віровизнання — вірменське перестало існувати в зв’язку з еміграцією на Захід або депортацією на Схід, на Сибір його визнавців — галицьких вірмен. Розглядалися на минулорічній конференції взаємні стосунки між католиками східнього та латинського обрядів, а також їх реляція до РПЦ, що була Церквою упривілейованою, майже державною інституцією. Крім того, розглядалися також тенденції духовного відродження: релегалізація і розширення душпастирської праці католицьких Церков протягом двох років (1989-1991). Оскільки 1993 рік закінчився, можна вже говорити про другу «двохрічку» процесу одуховлення посткомуністичного суспільства на Україні. Очевидно, що в кінці постараємося зробити певні підсумки і на їх підставі бодай приблизно спрогнозувати хід цього процесу на найближчі роки. Треба сказати, що процес релігійного відродження Продовжується, але в більш поміркованих формах і спокійнішім темпі. Ще не зовсім устабілізованим є питання декляровання себе окремих громадян чи цілих груп за тим чи іншим віровизнанням. Все ще й надалі є в русі, але не завжди в бажаному керунку. Переходячи безпосередньо до теми, що стоїть в заголовку в цьому контексті, час між 1989 і 1993 роками можна би умовно поділити на З етапи.

Перший етап — це вихід з підпілля, реконструкція церковних структур і пристосування кожної католицької конфесії до нових політичних реалій. Були це роки — кінець 1988 — початок 1990 pp.

Другий етап — це розподіл сакральних об’єктів між УГКЦ з одної сторони, а новопосталою, незнаною доти в Галичині УАПЦ і РПЦ — з другої. Оскільки ні УАПЦ, ні РПЦ, історично беручи, не були правними власниками тих об’єктів, але, протеґовані місцевими владами, провокували сильні антагоністичні напруження між греко-католиками і православними. Цей процес припадає на початок — половину 1992 року.

Третій етап, що розпочався на переломі 2-3 кварталу 1992 року і продовжується далі — це розбудова релігійного життя згідно з традиціями кожної з наших традиційних Церков у світлі постанов і рішень Собору Ватиканського II та окремих папських Енциклік. І тут треба сказати, що в цьому аспекті не все вдається і не завжди використовувані засоби відповідають заданій меті.

Але треба також признати, що не завжди можна посуджувати реалізаторів заплянованої програми про злу волю, коли вони збочують або відступають від морально-етичних християнських засад. Правда, ще трапляються не раз свідомі порушення правил моральних, що випливають з духа Євангелії, але це головно там, де до віри домішуються політичні або соціяльні амбіції та емоції. Однак непошановання прав Божих і людських подибуємо в тих людей, в яких нема упорядкованих релігійних знань і понять. А власне таких людей чим далі на схід, тим більше. Якщо подавати емоційну характеристику кожного з вищеперечислених трьох етапів, то можна сказати наступне. Етап перший, то зн. вихід з підпілля, легалізація і реєстрація окремих парафій відбувалися, загалом беручи, спокійно, без ексцесів. Натомість етап другий, то зн. урядовий розподіл і передача парафіям церковних будівель відбувалися в атмосфері сильних емоційних зударів, які подекуди кінчилися бійками на церковному подвір’ї між греко-католиками і православними. Такі випадки трапляються ще й тепер, все ж таки не в таких жорстоких формах, як бувало, а способом правним. І останній, третій етап характеризується спокійною працею над катехизацією та євангелізацією шкільної та студентської молоді в школах, інститутах, сиротинцях та ін. закладах. Виходячи з релігійних традицій окремих регіонів України, ці процеси відбуваються в дещо відмінних від себе формах. Бо прецінь схід України — це православіє, захід — це католицизм. Існує певна залежність між процесами, що відбуваються в Церкві і в державі. І так, якщо наложити мапу адміністративно-конфесійну на адміністративно-політичну, то легко запримітити зв’язок конфесійної приналежности із загальною політичною орієнтацією регіону і амбіціями певних суспільно-політичних груп в їх відцентрових діях, починаючи з програм регіонально-автономних і на явно сепаратистичних кінчаючи. Тому нічого дивного нема в тому, що в російському полі притягання знаходяться так зв. УПЦ-МП (фактично РПЦ на Україні) і вчорашня партноменклятура, яка творить нині партії соціялістичної та комуністичної орієнтації. На ці сили покладає надію велика частина технічної інтелігенції і так зв. «господарників» східніх та південно-східніх регіонів України. Всі разом вони не шкодують сил для відновлення спільного з Росією економічного та духовного простору, об’єднаного командування арміями, спільних кордонів і т.п. Фактично ці деструктивні сили мають явно антиукраїнський і антидержавний характер, оскільки ведуть кампанію за відновлення бувшої імперії з єдиним казьонним православієм. На заході України ці самі сили стараються до розбиття УГКЦ, агітуючи вірних за піддержку і перехід в УАПЦ, нібито Церкви «козацької», дефінітивно антикатолицької, антипапської. Такий чисто політичний прийом на початках давав немалий урожай ідеологам цього чисто галицького неоправославного прозелітизму. Тимчасом на сході України ідея «козацької» УАПЦ вважалася за польсько-греко-католицьку інтригу проти російського православія, котре чимскорше постаралося змінити назву з РПЦ на УПЦ, залишаючись в юрисдикції Московського патріярхату. Розсварені і постійно антагонізуючі РПЦ і УАПЦ знаходять однак спільну плятформу, якщо ходить про відношення до УГКЦ. У боротьбі за впливи на заході України послуговуються тими самими гаслами і методами, твердячи, що УГКЦ не є Церквою українською, але польською, бо підчиняється польському папі. Не Папі Римському з походження полякові, але саме польському папі.

Характерною рисою спільної офензиви православія різних деномінацій на католицизм є те, що безоглядна боротьба провадиться виключно проти католицизму східнього обряду як «зрадника» православія, полишаючи в спокою обряд латинський, як зло конечне. Створення Ватиканом нових дієцізій латинського обряду на Україні, при одночасному обмеженні персональної влади Глави УГКЦ до терену Галичини викликає підозріння в інтелектуальної греко-католицької еліти до східньої політики Апостольської Столиці. Такі підозріння викликані відповідними документами, що вийшли недавно з ватиканських дикастерій, згідно з якими Україна вважається «місійним тереном», на який масово засилаються місіонери виключно польської національности. Вони начебто латинізуючи, — ополячують українців-католиків і не тільки католиків. У зв’язку з цим у жовтні 1993 року опубліковано Відкритий лист Президентові України та ієрархам українських православних і греко-католицьких Церков. Лист написаний в гострім антиватиканськім, посередньо і антипольськім тоні, оскільки вважається, що вислані на Україну місіонери-поляки використовуються Ватиканом як інструмент для розширення своїх впливів на теренах східньої літургічної традиції. Варто засигналізувати виникаючі з приводу цього некорисні взаємні стосунки між греко- та римо-католиками. Не видно ніякої співпраці між ієрархами цих двох віток католицизму, які свідчили б перед світом і перед вірними обох обрядів, що через Апостольський Престол творимо одну Вселенську Церкву.

Узагальнюючи все, про що писалося вище, можна сказати таке. Сьогодні на Україні маємо 3 православні Церкви, з яких дві — УАПЦ і УПЦ-КП — є української києвоцентричної орієнтації, творячи два ворожих собі неканонічних патріярхати. І третя, яка з чисто кон’юнктурних потреб назвала себе недавно також УПЦ, проте була і залишається фактично Церквою російською, творячи Український екзархат РПЦ. Дві перші — УАПЦ і УПЦ-КП ведуть між собою боротьбу за право першенства на Україні, а крім того кожна зокрема бореться з так зв. УПЦ Московського патріярхату. Проте всі разом проводять антигреко-католицьку кампанію, користаючи з тихої згоди урядових чинників, які рекрутуються переважно з бувшого комунопартійного естеблішменту. І тут мусимо признати, що сьогодні на Україні найбільшою, найспокійнішою і найкраще упорядкованою з церковно-правної точки зору є УПЦ Московського патріярхату. Поволі розширює свої впливи і стан посідання, головно на сході України, УПЦ-КП. І хоч не має вона ще визнання серед інших національних православних Церков тому, що утворилася, ламаючи канонічне право, проте втішається попертям урядових кіл в Києві і має всі шанси стати небавом Церквою майже що державною, як це прийнято в православному світі. Накінець, третя православна Церква — УАПЦ є найрадикальніша і найбільш розполітикована. Поскільки постала вона на заході України, то зн. на терені традиційно греко-католицькому, а це значить, що є вона Церквою майже на 100% прозелітичною. Шукаючи своїх історичних коренів, деклярує себе як Церква «козацька», що згори робить її інституцією шовіністично наставленою до католицизму і Апостольської Столиці. Шансів у неї на зріст, на розвиток у перспективі небагато. Має жонатого «патріярха» і вже сьогодні зарисовуються в ній тенденції самоізоляції, творячи тим самим якусь дуже емоційну і радикальну квазіправославну секту. Вселенська Церква на Україні обидвох обрядів — греко- і римо-католицького поволі, але послідовно розвивається, відновлюючи і творячи нові правно-адміністративні та ієрархічні структури, духовне шкільництво і світські організації та все те, що разом взяте творить Церкву в її повноті як інституцію духовну.

* Передруковано з Прес-бюлетеню «Мирянський оглядач», ч. 2, 1994 р.