Іван Гречко

Передвеликодня містерія в ораторії і страсна проповідь отця-архимандрита Любомира Гузара

З часів Слуги Божого митрополита Андрея і Блаженнішого Патріярха Йосифа Львів, мабуть, не чув досі проповіді такої глибоко духовної, як та, з якою в страсну середу (27.04) звернувся до присутніх в ораторії Клюбу греко-католицької інтелігенції та музею історії релігії один з провідних сучасних теологів УГКЦ отець архимандрит Любомир Гузар. Він недавно на постійно повернувся з Риму до рідного Львова. Незважаючи на великопосні відправи й приготування до Великодня, під склепінням колишнього Домініканського костьолу зібралися цього вечора священики, монахи й монахині, семінаристи, представники УГКЦ, УПЦ-КП, УАПЦ та інших християнських гілок. Переважна більшість вперше почула живе слово знаменитого проповідника, котрого перший український Патріярх Йосиф Сліпий свого часу висвятив на єпископа й прагнув бачити своїм наступником на патріяршому престолі. Вияснюючи значення Великого Посту й участи у ньому віруючих християн, отець архимандрит торкнувся існуючих міжконфесійних конфліктів. Бо трапляється й таке, що на Великдень представники двох релігійних громад в селі замість привітати один одних словами: «Христос Воскрес!», не лише лихословлять, а й б’ються свяченими яйцями та кошиками. Не виправдовуючи котрусь зі сторін, проповідник пригадав випадок, що трапився з його батьком — австрійським жовніром під час фронтового Великодня 1915 року. Без надмірних зусиль вдалось тоді галичанам та солдатам російської армії порозкладати між окопами свої пасочки і їства, спільно відзначити християнський празник, за що невдовзі жорстоко наказали їх командири з ворожих штабів. Часом для навернення до Бога і зміни способу думання достатньо трьох, навіть одного дня, зазначив отець архимандрит Любомир Гузар. Бо якби в згаданому випадку, наприклад, все залежало від простих вояків, то війна не продовжувалася б. А ми з такими душпастирями, як отець архимандрит, не мали би клопотів і могли б багато зробити для добра віри Христової, підкреслив голова Клюбу греко-католицької інтелігенції Іван Гречко, дякуючи отцеві за проповідь.

В духовному концерті «Співстраждання Христу», яким продовжився вечір, взяли участь Львівський камерний хор під орудою Василя Яциняка та чоловічий хор «Гомін» під керівництвом заслуженого діяча мистецтв України Олега Цигилика.

Кость Чавага

Львівські миряни пом’янули Патріярха Йосифа

У львівській бібліотеці діяспорної літератури відбувся вечір-спомин, присвячений 31-ій річниці виходу на волю Митрополита Йосифа Сліпого. Ще рік тому голова Клюбу греко-католицької інтелігенції Іван Гречко під час мирянських заходів з нагоди відкриття філателістичної виставки, присвяченої 30-ій річниці звільнення з тюрми Патріярха Йосифа, запропонував щороку збиратися у ту днину, коли почало розвалюватися «царство червоного сатани-антихриста» (9.02.1963). Отож, цього разу залю заповнили християнські інтелектуали: професори, діячі культури, керівники інституцій. Прийшло також багато студентської молоді. Ведучий — голова Клюбу інж. Іван Гречко представив гостей, зокрема отця архимандрита Любомира Гузара, якого дуже тепло вітали присутні. До президії було покликано і віце-ректора греко-католицької семінарії св. Духа, отця Івана Терлецького, котрий, не зважаючи на завантаженість у семінарії, знаходить час, аби брати активну участь у мирянських заходах, залучаючи й своїх питомців.

Високий тон подальшій роботі задав виступ доктора філософських наук професора Олега Гриніва, текст доповіді якого подаємо окремо. Відомий вчений наголосив на тому, що висилаючи за межі радянської імперії літнього владику, кагебістські власті не сподівалися, що з появою Митрополита Йосифа на Заході розпочнеться воскресіння УКЦ. Отець архимандрит Любомир Гузар поділився не тільки враженнями і спогадами від співпраці з Блаженнішим, а й спробував дати аналізу окремих прорахунків в закордонній діяльності першого українського Патріярха. Передусім це стосувалося підготовки до важкої праці в Україні тодішнього молодого духовенства діяспори. І в цьому, на жаль, ми переконуємося нині, коли всупереч нашим романтичним сподіванням дуже непросто відроджується на рідних землях наша Церква.

Сталося так, що чи не найбільшим пропагандистом діяльности Патріярха Йосифа стали українські філателісти. Так, Львівське Філателістичне Товариство імени академіка А. Кримського, котрим керує заступник голови державної адміністрації Шевченківського району міста Львова Роман Бишкевич, при співучасті відомого філателіста і колекціонера з Чікаго д-ра Романа Смика зорганізували не одну цікаву філателістичну виставку не тільки у Львові, а й у Тернополі, Бережанах, Коломиї, Івано-Франківську та інших менших містах Галичини. Збираються влаштувати виставку також і у Києві.

Роман Бешкевич поінформував присутніх про те, як львівські філателісти випускають коверти, поштівки і поштові марки, влаштовують спеціяльні гашення. Так через мініятюри шириться правда і утверджується культ Патріярха Йосифа.

Проте цього недостатньо, як наголошували практично всі виступаючі. Мистецтвознавець Олег Сидор звернув увагу на численні мистецькі здобутки зарубіжних українців — церкви, музеї, маєтки, котрі постали завдяки тодішньому главі УКЦ — св.п. Патріярхові Йосифові. Мусимо думати всі разом про заснування українського музею в Римі, котрий міг би стати зародком культурного центру Української держави у Вічному Місті. (Музей у Римі вже заснований, його треба розбудувати — Ред.). О. Сидор сподівається, що змобілізувати прихильників і небайдужих до цієї справи можна через мас-медія. Треба сказати, що львівські засоби масової інформації не забарилися: вже у наступні дні широко інформували читачів і глядачів про перебіг згаданого вечора.

Бібліотечна заля була оригінально удекорована графічними та малярськими працями молодого мистця Андрія Тирпича, котрий оповів, що до теми, пов’язаної з особою Патріярха Йосифа, його привели події у Львові, викликані перепохованням тлінних останків Блаженнішого. Член Клюбу греко-католицької інтелігенції Володимир Лига та заступник директора Музею історії релігії Мирослав Гуменний пропонували подумати над створенням меморіяльного музею Патріярха Йосифа, а також влаштовувати місії та інші заходи, котрі дозволили би пригадувати про діяння Патріярха Йосифа не лише час від часу, а постійно. Підсумовуючи цей цікавий поминальний вечір, голова Клюбу Іван Гречко висловив сподівання, що надалі читання в день 9.II., присвячені пам’яті першого Патріярха нашої Церкви, стануть традиційними.

Кость Чавага

Погляд християнської Церкви на авангардне мистецтво (живопис, архітектура, скульптура та ін.)

Тема є настільки широка, що хотівши її освітити, треба поставити собі за мету написати об’ємну монографію. В короткій статті можна подати дуже узагальнюючу картину цієї цікавої і важливої теми.

Християнська релігія (і не тільки релігія) мала і має дуже великий, а може й вирішальний вплив на формування характеру і способу життя, звичаєвого права та законодавства як окремої людини, так і цілих народів.

Можна без перебільшення сказати, що на протязі віків, властиво, релігія (в нашому випадку — християнська) виробляла світогляд, формувала естетичні уподобання людей і завжди, посередньо чи безпосередньо, була стимулюючим фактором у пошуках все нових форм мистецького самовираження мистців у сакральному мистецтві. Всі великі історичні стилі, включно з їх льокальними національними відмінами, представлені в цілому християнському світі прекрасними взірцями сакрального куншту в архітектурі, малярстві, скульптурі, музиці тощо. Це є свідченням того, що християнська релігія була основним замовником і пропаґатором всього, що було на той час і ту епоху нове і прогресивне.

Отже, загально беручи, саме релігія піддержувала і утверджувала все нове, авангардне і на свій час передове. Звичайно, що могли бути, і напевно бували, окремі винятки з цього правила. Комуністичні режими, де б вони не існували, завжди намагалися втовкмачити людям, що, мовляв, християнська релігія, а особливо її католицька вітка, завжди була і є найбільш консервативною, ба навіть обскурантною і, як така, гальмувала всякий прогрес. Ну, а мистецький — то і поготів.

Більшовицька система поставила в ранг державної політики антипропаґанду всього, що мало релігійний, а головно християнський характер. У зв’язку з тим витворився стереотипний погляд (головно в молодших верствах суспільства) на релігію, як на темне мракобісся, що є ворогом усякого поступу. Заради справедливости треба би сказати, що певний консерватизм був і є властивий східній вітці християнства — православію. Але це пояснюється історичними обставинами. Втративши внаслідок відомого розколу 1054 року живі зв’язки з більш прагматичним і рухливим християнським Заходом, східня вітка християнства уже з чисто політичних принципів завзято боронилася перед новими богословськими, а вслід за тим і мистецькими здобутками та ідеями, що приходили з Заходу. Наостаток, завоювання турками Константинополя 1453 року остаточно позбавило православний світ свого духовного центра і генератора свіжих ідей і нових мистецьких форм, якими вже тоді жила Европа (романський стиль, готика, ренесанс і т.д.). Спадкоємець константинопольського цезаропапізму — російське казьонне православіє повністю успадкувало консервативну або навіть ворожу поставу супроти всяких нових течій, що приходили з «гнилого Запада» в мистецтво.

Натомість християнство на Україні, якщо тільки воно мало свободу вибору, завжди орієнтувалося на західні, так би сказати, «модні» мистецькі течії та моделі. Це простежується на протязі цілої історії нашої культури, незалежно від віросповідної приналежности її творців. Доба барокко закріплена на наших землях прекрасними ансамблями як на Сході України (т. зв. козацьке барокко), так і на Заході, зокрема у Львові. Зрештою, ця традиція не переривається й до наших часів. Свідченням цього могли би послужити численні церкви і цілі прицерковні архітектурні комплекси, що їх українці побудували в містах свого поселення на всіх континентах, не відступаючи при цьому ні на крок від модних на час будови авангардних форм, матеріялів та конструкцій, з оформленням інтер’єрів включно. Про європейський неукраїнський Захід тут, очевидно, говорити не приходиться. Досить поїхати до Польщі і оглянути ззовні і внутрі супермодерні костели, що побудовані в останні 10-15 років. Розуміється, що замовником у кожному окремому випадку виступала Церква. Але проектант і виконавець робіт розв’язували поставлену задачу згідно з існуючими аванґардовими концепціями та своїм творчим уподобанням. Вони — ці новозбудовані святині — ще й нині дивують нас сміливістю думки архітекторів. Не інакше в цілій Західній Европі; про заокеанські країни немає хіба потреби говорити.

На підставі сказаного доходимо до такого висновку. Всяка релігія, а головно християнська, на протязі довговікової історії була, є і напевно буде не тільки толерантною до всякого поступу, що завжди є авангардним, бо випереджує загально прийняті і загально зрозумілі ідеї, ідеали, форми і інше, але при умові, що вони не виходять поза межі здорового мислення і не несуть на собі печаті якогось звиродніння. Були, правда, в історії європейського християнства і часи інквізиції. Але вони мали радше теологічний, а не естетичний характер. Толеруючи і використовуючи для свого власного добра всякі нові, авангардні ідеї, Церква керується переконанням, що все нове — здорове і пожиточне, є витвором людського духа, що його колись віддихнув Творець в праотця людского роду — Адама. А всякий творчий процес є містичним актом, що інспірований Духом Святим. Варто принагідно відзначити, що великі митрополити Української Греко-католицької Церкви були великими знавцями і цінителями модерного сакрального мистецтва. Загальновідомим є факт, що творче життя і контакти з європейськими осередками авангардизму (головно з Парижем) наших молодих мистців та їх дуже динамічної організації АНУМ (Асоціяція Незалежних Українських Мистців), які численними виставками і публікаціями пропагували в Західній Україні здобутки тогочасного авангардного мистецтва, були б неможливими без заохоти і матеріяльної підтримки великого мецената — Слуги Божого митр. Андрея. В цьому пляні його помічником і беззастережним послідовником був тодішній ректор Духовної Академії у Львові о. проф. Йосиф Сліпий.

Для прикладу можна навести їх висказування про мистецтво. І так в Декреті «Іконографія» Правил Архиепархіяльного Собору 1941 року, якого автором був митрополит Андрей, говориться: «… Мистець… находить премногі форми малярської творчости, в яких проявляється не тільки мистецька краса, але й та неначе бездонна глибінь, що є першою і найважнішою прикметою мистецького архітвору». А Кардинал Йосиф Сліпий у статті «Будова наших церков», що була надрукована в «Благовіснику» 1968 p., пише, між іншим, таке: «… є велика конечність подвоїти наші старання розвивати модерну українську церковну архітектуру…». Такими промовистими словами двох великих мужів нашої Церкви на тему мистецтва хотілося б закінчити оцю коротку статтю.

Іван Гречко

Інавгурація Інституту історії Церкви у Львові

В рамках програми Другого Міжнароднього Конгресу Україністів, що проходив у Львові від 21 по 27 серпня 1993 року, у вечірні години 23 серпня в палаці Потоцьких відбулася інавгурація Інституту історії Церкви. Цей заздалегідь заповіджений урочистий акт зібрав у палаці численну авдиторію високотитулованих представників українознавчої науки майже з цілого світу, включаючи також визначних діячів діяспори та України. Урочистості розпочалися надхненним словом-інвокацією ректора УКУ в Римі о. д-ра Івана Музички, який віднедавна знову перебуває у Львові.

Інавгураційну доповідь виголосив директор Інституту д-р Борис Ґудзяк. Потім виступали з короткими оказійними промовами такі визначні особистості світової науки як проф. Григорій Грабович (Гарвардський Університет), проф. Леонід Рудницький (Ласаль Університет), проф. сестра Софія Сеник (Папський орієнтальний інститут), проф. Френк Сисин (Альбертський Університет), проф. Мирослав Лабунька (УВУ), а від вчених істориків з України — академік Ярослав Ісаєвич (Львів) та канд. істор. наук Наталія Яковенко (Київ). Проте з найбільшою увагою були вислухані слова професора католицького університету в Любліні (Польща) Єжи Клочовського та Харківсько-Полтавського єп. УАПЦ Ігоря Ісіченка, позаяк їх промови виходили поза межі загально прийнятих у таких випадках куртуазійних слів. Проф. Єжи Клочовський є відомим у світі істориком релігій та релігійних проблем, а водночас є також віце-президентом європейської Асоціяції Інституцій та організацій, які займаються церковною проблематикою. Отже, як високо реномований фахівець та посадова особа, вітаючи в особі директора д-ра Б. Ґудзяка новостворений інститут, подав у своїй вітальній мові кілька, можна би сказати, директивних порад програмного та методологічного характеру. Крім того, він висловив сподівання, що цей український Інститут скоро знайдеться в колі Европейської Асоціяції релігієзнавчих інститутів як рівний серед рівних, не дивлячись на свій молодий вік. Як віце-президент Асоціяції проф. Клочовський пообіцяв всіляко сприяти новоствореному Інститутові в налагодженні зв’язків і співпраці з вищезгаданою Асоціяцією. Розуміється, що такі побажання і щирі обіцянки проф. віце-президента були з вдячністю сприйняті директором Інституту.

Надзвичайно приємне враження справило на присутніх змістовне слово Владики УАПЦ Ігоря. Треба сказати, що на терені Львова або й цілої Галичини це вперше були висловлені такі слова братньої любови і надії на конструктивну і пожиточну співпрацю між нашими Церквами; висловлені щиро, без облуди представником та ще й ієрархом братньої Церкви. Дотепер всяка подібна оказія використовувалася для того, аби привселюдно задеклярувати свою православну «козацькість», а греко-католиків безапеляційно засудити як «поляків» і зрадників української національної ідеї. Зрештою, виступ у такому поєднавчому тоні владики УАПЦ присутні дуже просто собі розтлумачили. Недавно висвячений Владика Ігор є науковець. Він доцент української філології Харківського університету. А це багато значить. На додаток він походить зі Східньої України і внаслідок цього не обтяжений «козацьким» квазіпатріотизмом і ненавистю до УГКЦ, характерною для галицьких неоправославних прозелітів. Тому-то його постава і тон його короткої промови були прийняті гарячими оплесками численної авдиторії. Від себе можемо тільки додати: допоможи йому Боже втриматися на цій плятформі всеукраїнського міжцерковного порозуміння і співпраці «нині, присно і во віки віків». Простягнену руку до поєднання і співпраці зі сторони представників мирянських організацій УГКЦ достойний владика завжди найде. Треба сподіватися, що зі сторони церковних властей і духовенства — також.

І окремо кілька слів про структуру та завдання новоствореної організації. Отже, Інститут історії Церкви деклярується як громадська організація, що постала у Львові у вересні 1992 р. По своїй програмі Інститут буде займатися дослідженням церковної історії на Україні в контексті візантійської спадщини в порівнянні з історичними процесами, які відбувалися в Европі в минулому. Крім того, Інститут уже приступив до дослідження та наукового опрацювання історії підпільного діяння УГКЦ на підставі документів і свідчень живих свідків.

Праця Інституту буде грунтуватися на екуменічних засадах з критичним підходом до оцінки конкретних фактів та подій, використовуючи для того сучасну наукову методологію. Вартий уваги той факт, що Інститут має намір тісно співпрацювати зі своїм ровесником — Інститутом історичних досліджень, що постав у жовтні 1992 року як окремий підрозділ Львівського університету. Цей університетський інститут має широку програму досліджень, частина якої в певному сенсі співпадає з предметом зацікавлень Інституту Історії Церкви. Можна сподіватися, що молоді історики обох Інститутів, не задогматизовані шаблонами марксистсько-ленінської історіографічної методології, зможуть плідно і на високому фаховому рівні співпрацювати для добра української історичної науки. їхнім спільним друкованим органом буде наразі альманах, а пізніше періодик із символічною назвою «Ківотос» («Ковчег»), перше число якого має побачити світ таки цими днями. Побажаємо «Ковчегу» щасливого плавання по нині розбурханому пристрастями, а в дальнішому, дай Боже, аби в спокійному українському житейському морі. Молоді «капітани» д-р Борис Ґудзяк з Інституту Історії Церкви та д-р Ярослав Грицак з Інституту Історичних досліджень напевно зуміють завжди напинати вітрила «Ковчега» під подуви попутного вітру нинішніх загальноєвропейських наукових віянь. І на закінчення скажемо їм по-галицькому: «Щасливої дороги!».

Іван Гречко
Голова Клюбу української греко-католицької інтелігенції у Львові

Роля Української Греко-Католицької Церкви в збереженні національної культури

Промовляючи 7.ІV.1943 р. на могилі Маркіяна Шашкевича з нагоди сотих роковин з дня його смерти, архиєпископ, пізніше довголітній в’язень радянських тюрем і лягерів, потім кардинал і глава УКЦеркви — Йосиф Сліпий почав свою промову так: «Початок епохальних подій, їх постання і зв’язок пересуваються непомітно для людського ока. Закриті вони все серпанком таємничости, і лише тоді усвідомлює собі їх загал, коли стануть уже проявлятися назовні і видніти у своїх далекосяжних наслідках». Ці слова можна віднести до всієї Греко-католицької Церкви, вихованцем і світлим представником якої був отець Маркіян Шашкевич. Українська Церква від часів упадку Київської держави аж до упадку Царгороду під напором турків-сельджуків 1453 р. почала поступово занепадати, втративши приплив животворних духовних сил з Візантії, яка перестала існувати. Внаслідок того, що зовсім висохло джерело культури східнього християнства, носієм якої була тоді Церква, український нарід попадає в темноту.

Поява на Україні в 1566 р. сильного, здисциплінованого і високоосвіченого ордену єзуїтів, що енерґічно поборював германську реформацію, яка загрожувала також повній латинізації української шляхти, яка за браком своїх, поступала на навчання у високого освітнього рівня єзуїтські колегії. І це зрозуміло, бо законсервована церковна культура бездержавних русинів була дуже слабою зброєю в боротьбі з противником. Окремі патріоти, що мали відповідні матеріяльні засоби і вагу в Польсько-Литовській державі, шукали способів піднесення культурного рівня свого народу і в першу чергу Церкви. В той час дістатись до джерел гуманістичної культури в обхід польських освітніх закладів можна було тільки за умови налагодження безпосередніх і сталих контактів з джерелом тої культури — Римом. Вибір було зроблено. Тим більше, що церковне поєднання з Римом давало надію на заборону папи перетягати на латинський обряд і польонізувати українську молодь через єзуїтські колегії. Маючи великий історичний досвід і безліч прикладів методичного нищення української духовости польськими католицькими місіями, в багатьох провідників народу, що в основному були людьми духовного сану, виникали сумніви, чи перехід під зверхність римського папи принесе порятунок рідній Церкві. Така непевність породила гостру полеміку між одними і другими. Поява на церковному горизонті Східньої Европи Московського патріярхату в 1589 р. приспішила процеси внутріцерковного бродіння на Україні. Серед таких обставин постала в 1596 р. Берестейська унія, з якої починається період збереження і примноження української церковної, а точніше сказати — духовно-національної традиції.

Після політичного Переяслава українське православ’я починає втрачати свою самостійність і самобутність аж до повної анексії Київської Митрополії Московським патріярхатом в 1686 р. З цього моменту Київ перестає бути осередком української духовної традиції, позаяк йому накинено російський духовний провід, що веде до повної русифікації, включно з забороною української вимови богослужбових текстів. Натомість та частина української Церкви, що постала на Берестейських статутах, витримавши на протязі ХУІІ ст. сильний натиск як з польської, так і з московської сторони після Замойського синоду, стає одиноким речником і опорою української національної ідентичности.

В кінці ХVІІІ і в першій половині XIX ст., особливо під час «весни народів», українский греко-католицизм, можна сказати, стає ідеологічною базою до національного пробудження і самоусвідомлення, яке вже в другій половині XIX ст. переходить у фазу організованого національно-визвольного руху. Втративши в попередніх століттях свою провідну верству на користь сусідніх панівних народів, наш панщизняний селянин на політичному і духовному полі залишився зі своїм греко-католицьким священиком. Це власне на сільських «плебаніях» (приходствах) в згаданих часах витворювалися інтелектуальні середовища, в яких зароджувалась і дозрівала українська інтелектуальна еліта. Свій дебют на політичну зрілість, як провідна верства свого народу, вона успішно зіграла в 1848 p., маючи за приклад Маркіяна Шашкевича і визначаючи його як свого ідеолога.

Львівський дослідник історії релігії Іван Паславський каже, що галицька інтелігенція була плоттю від плоті греко-католицького духовенства і являла собою немов би зворотню сторону Греко-католицької Церкви. Не дивно, отже, що ця власне інтелігенція активно взялася до праці над пробудженням з політичної дрімоти свого народу. Серед тих будителів на початку XIX ст. першими були учасники перемишльського літературно-освітнього гуртка греко-католицькі священики: Йосиф Лозинський, Іван Могильницький, Іван Лаврівський, Йосиф Левицький та інші на чолі зі своїм єпископом-інтелектуалом Іваном Снігурським. Греко-католицькими священиками, як відомо, були також члени «Руської трійці» — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич. А на Закарпатті Олександер Духнович та Олександер Павлович. Чи багато маємо подібних прикладів на сході України?

Виникнення в другій половині XIX ст. багатьох світських організацій та інституцій, таких, наприклад, як «Просвіта», «Руська матиця», «Руська бесіда», різні видавництва, «Захоронки» (дитячі садки), самодопомогові кредитні організації, приватні освітні заклади та бурси, музеї, книгарні та ін. завдячуємо виключно Греко-католицькій Церкві в особі священиків і світської інтелігенції, що виводилася з священичих родів.

Поява на Митрополичому престолі Греко-католицької Церкви графа Андрея Шептицького стала епохальною подією в житті не тільки галицької, але всеукраїнської культури. Це загальновідома сторінка нашої національної культури і не потребує тут переконливих доведень.

Його наступник, високоосвічений теолог та інтелектуал, як тільки опинився на Заході після 18-літнього «паломництва» по російських тюрмах, взявши за девіз «наука збирає в розсіянні сущих», збудував у Римі Український Католицький Університет, придбав для України прекрасні забудови «Студіону» над озером Альбано в Кастельгандольфо недалеко від літної папської резиденції, заснував музей, збудував ансамбль Св. Софії, заснував видавництва, в яких видавалися книжки, про які на Україні мови не могло бути, і багато-багато зробив такого для нашої національної культури, що в нормальних умовах на такий доробок мусіли б працювати 2-3 покоління.

Цей перелік культурного доробку Української Католицької Церкви там, де вона нормально функціонувала — на Заході Европи, в Америці та Канаді, Арґентіні, Бразілії та Австралії є такий великий і блискучий, що наповнює гордістю кожного українця, незалежно від своїх світоглядних переконань, який має можливість запізнатися зі всім «девізом».

Там цей доробок є нашою національною гордістю і об’єктом заздрости інших народів. Можна тільки дивуватися, що східня Україна і зокрема Київ, звідки в кінці ХVІ ст. розпочався наш похід на Захід через Унію з Римом, так тепер ворожо ставиться до свого дітища. Аджеж саме там зародилась і там реалізувалась ідея Унії. На Західню Україну, а конкретно до Львова і Перемишля, вона прийшла аж у кінці ХVІІ ст., а то й на початку ХVІІІ ст. Видно, добре працювала Московська православно-царе та більшовицькославна пропаганда, аби вщепити в українські серця таку велетенську порцію сліпої ненависти до всього, що є з духа українське і ясно виражає його національну відрубність. Останні події біля Кирилівської церкви та на Львівській площі в Києві глибоко переконують нас у тому.

Іван Гречко
м. Львів

Отець Іван Музичка – взірець священика, яких нам сьогодні потрібно

Про о. д-ра Івана Музичку можна (і треба) писати багато і часто «на нашій славній Україні». Очевидно, що на Заході ім’я його давно відоме як неструдженого робітника на ниві Христовій, на якій о. д-р так сумлінно трудиться як професор УКУ і особливо як автор численних публікацій на богословські, морально-етичні та церковно-історичні теми. Зрештою діяпазон його тематичних зацікавлень не обмежується цим тільки переліком. На жаль, не все із його великого доробку відоме сьогодні на Україні. Причини такого стану відомі.

Але, на наше щастя і на добро нашої Церкви, в останні півтора-два роки маємо можливість користати з відносно частих відвідин о. Іваном Львова, куди він завжди приїжджає з чіткою і ясною програмою свого побуту в Краю. Проте його кожна кількатижнева присутність на Україні не є обмежена виконанням тільки своєї чітко сплянованої програми. Він завжди доступний для всіх, хто приходить до нього з якоюсь пропозицією християнського діяння, що вимагає конкретизації форми, часу, місця ну й, очевидно, виконавців. Для таких о. д-р Музичка є завжди добрим і терпеливим порадником, помічником, а при потребі також і безпосереднім, а то й головним виконавцем задуманої мирянами програми. Останній приїзд з Риму до Львова достойного богослова був пов’язаний з проведенням міжнародньої конференції, присвяченої сакральному мистецтву України. Ця конференція була запропонована ректорові Львівського художнього інституту отцем Музичкою ще минулого року під час його побуту у Львові. І треба сказати, що ідея прийнялася мистецькими колами відразу, про що свідчила численна участь зацікавлених у цій конференції. Програма була насичена високонауковими доповідями та дискусіями. Основним прелегентом, що задав тон усій конференції, був о. Іван Музичка. Сам перебіг конференції був добре висвітлений у львівській пресі. Але місячний побут о. Івана у Львові, що тривав від 28.04 до 27.05 ц.р., на цьому не закінчився. Крім того, о. д-р проводив катехітичні курси для сестер-служебниць на тему: «Новий католицький катехизм», брав участь у засіданні студентської «Обнови», де виступив з доповіддю «Завдання «Обнови» в Т-ві оборони ненароджених дітей», а на День Матері в Брюховичах о. д-р виголосив прецікаву доповідь «Мати в житті і творах Т. Шевченка». Направду подивляти треба безвідказність отця на просьби не тільки львів’ян, але навіть людей з провінції.

І так в міжчасі виконання своїх львівських обов’язків, о. д-р зробив ще два виїзди в терен: в с. Підбуж, що коло Дрогобича, та с. Пуків, біля Рогатина. До речі, це рідне село отця.

У названих селах отець виступав перед учителями з доповіддю «Завдання школи і церкви у виховному процесі молоді». Розуміється, що кожна така доповідь переростала потім у довгі дискусії, на яких о. д-р мусів давати конкретні відповіді на конкретні питання авдиторії, пам’ятаючи про те, що рівень релігійних знань та зв’язаних з релігією понять є не дуже високий, особливо в молодих учителів. Вже майже перед самим від’їздом до Риму о. Іван встиг ще взяти участь і бути прелегентом на організованому Клюбом греко-католицької інтелігенції вечорі, тема якого була така: «Культ Діви Марії в побожності українського народу». Доповідь супроводжувалась прекрасним концертом марійних пісень та мельодій у виконанні різних мистецьких колективів Львова. Тут хочеться сказати, що Клюб греко-католицької інтелігенції старається використати кожний приїзд о. Музички до Львова для проведення якогось релігійно-культурного заходу, пов’язаного з нашим християнським календарем. Знаючи і добре розуміючи тутешні потреби в високозмістовному духовному слові, о. д-р охоче йде на співпрацю, маючи для того величезний багаж теологічних знань та подивугідну орієнтацію в християнській морально-етичній та естетичній проблематиці. Власне тому всяка радіо- чи теле-або газетна інформація про те, що в плянованому заході візьме участь о. Музичка, стягає масу слухачів. Це є переконливим доказом того, на скільки потрібні й бажані для вірних українських церков такі культурно-освідомлюючі заходи. Вони розбудовують віру теоретично і розширюють кругозір людей з питань культури нашого обряду.

Бажанням о. Музички в таких випадках є, щоб на цих заходах були присутні представники інших конфесій. З ними о. д-р відразу знаходить спільну площину для тихої, примирливої бесіди в присутності мирян, і це поєднуюче впливає на поставу окремих людей або груп з розсварених українських конфесій. Кожний виступ, кожна приватна бесіда о. Івана має завжди одну мету: піднесення рівня релігійних знань та християнської свідомости у тих, що його слухають.

З жалем мусимо ствердити, що справами активної співпраці з мирянами зовсім не цікавиться наш церковний провід. Тому різні організації та інституції наввипередки одні перед другими стараються використати величезну теологічну і світську ерудицію та й добру волю о. Музички під час його кожноразового приїзду до Львова. Розуміється, що все те, що він робить, так би мовити, понадпляново, робиться коштом його відпочинку, а навіть коштом його не занадто сильного здоров’я.

Така безкорислива самопосвята для добра Церкви і народу заслуговує найвищого подиву і похвали. Його здисциплінованість і велике почуття обов’язку перед поставленою задачею — це напевно найшляхетніший спадок по службі в Дивізії «Галичина». Багато з них, бувших дивізійників, що в час війни життя своє молоде на жертовник нації клали, в пізніших часах, помінявши зброю, не перестали боротися за світло Правди і Христової науки. Такими є о. Іван Музичка з Риму, о. Павло Когут з Маквіллера, о. Іван Шевців з Сіднею і напевно багато-багато інших , яких ще не пощастило нам пізнати, але яких очікує мирянський Львів (та й не тільки Львів), щоб при нагоді їх побуту на рідній землі запросити їх до спільної праці для загального добра. Можливо, що їх, нехай навіть епізодична, тут праця стала б прикладом до наслідування іншими в нашій Церкві.

Добрий приклад, добру ідею варто повторювати в різних варіянтах. Потім вона стає доброю традицією. Власне цю традицію — традицію тісної і систематичної співпраці священиків з мирянами Церква Андрея і Йосифа колись мала. Тепер треба її відновити згідно з потребами нинішнього дня. На жаль, беруться за таку подвижницьку працю тільки окремі душпастирі. Кажу — на жаль, бо жнива великі, а женців мало.

Іван Гречко
Львів

Приєднуємось до сказаного І. Гречком
про справді взірцевого й відданого о. мітрата Івана Музичку.

Редакція

Міжконфесійні стосунки в посткомуністичній Західній Україні

На Україні, а головно на її західніх землях, поруч з процесами та проблемами політичними, соціяльними і міжнаціональними виникли також проблеми релігійного характеру, а властиво — міжконфесійні. Це результат триваючих демократичних перемін, яких ми є свідками і учасниками. Проблеми ці є настільки важливі, що не зходять з порядку денного державної адміністрації від найнижчого до найвищого рівня. Починаючи від 1989 p., влада дозволила реєстрацію усіх релігійних громад, але на цьому стосунки «влада — Церква» закінчувалися. Реєстрація полягала в довгій бюрократичній тяганині, повній всякого адміністративного крутійства і надужиття. Винятком були тільки офіціяльна Російська Православна Церква та деякі євангельсько-баптистські спільноти. Було це в засаді продовження в рамках «перестройки» давньої віровизнаневої політики комуністичного режиму. Згадані конфесії не мали чітких і явно виражених національних ознак, тому втішалися певними привілеями тодішньої державної адміністрації.

Ситуація почала мінятися на краще від березня 1990 року, коли то вперше у виборах здобули перемогу демократичні сили, котрі у своїх передвиборчих програмах деклярували рівноправність усіх віровизнань. Подібну ролю зіграв першогрудневий референдум у справі незалежности України. Згадані події спричинилися до відродження переслідуваних віровизнань, а головно злеґалізованої в 1946 р. Греко-католицької Вірмено-катол. та юдейського віровизнання. Проте, незалежно від поступу демократизації існуюча перед виборами комуністична влада розпочала в прискореному темпі передавати виключно в руки РПЦ святині (які були багато десятиліть недіючими), незалежно від того, хто був їх правовим власником до 1946 p.: греко- чи римо-католики.

Цей крок використовувано як один із засобів для стримування процесів демократизації. І так на площину політичної боротьби за владу наложилися проблеми й конфлікти релігійного характеру. Непорозуміння, що часами приводили до бійки, виникали завжди на грунті права до володіння конкретною культовою спорудою. Свій кульмінаційний пункт драма осягнула з появою незнаної до того в Західній Україні УАПЦ. На хвилі загального патріотичного піднесення ця Церква задеклярувала себе як Церква самоврядна, «козацька», незалежна ні від Риму, ні від Москви. Тому скоро здобула прихильність частини демократично-патріотичних сил, які самостійницькі політичні ідеали ототожнювали з релігійними. В цьому випадку багато парафій під впливом політичних гасел перейшло з-під юрисдикції московського патріярхату в склад УАПЦ, яка постійно деклярувала свій повний суверенітет і виключно національний характер. Як наслідок, стан посідання РПЦ став катастрофічно зменшуватися на користь УГКЦ та УАПЦ. Було це на зламі 1989 і 1990 pp. Від того часу починаючи, РПЦ перестала відігравати якусь поважну ролю на Західній Україні. Але в тому самому часі виникла проблема взаємних реляцій між українськими Церквами: традиційною для Галичини — Греко-католицькою і новоутвореною — Автокефальною.

Головним предметом спорів були не якісь там догматичі розходження, а сакральні об’єкти, хоча назовні за ідейну основу суперечок з обох сторін подавалася ідея самостійної України. Обидві сторони оскаржували себе взаємно в співпраці з ворожими, чужоземними агентурами, греко-католики інкримінували автокефалістам співпрацю з КҐБ та Москвою, натомість автокефалісти приписувавли греко-католикам улегливість супроти Ватикану і пропольську змову. Ці міжконфесійні непорозуміння в крузі одного народу доходили і утримувалися в найнижчих соціяльних верствах українського суспільства. Напевно відповідальність за міжконфесійний розгардіяш історія запише на конто духовенства. В тій ситуації «Рух» покликав до життя т.зв. Комісію свободи сумління, обов’язком якої було злагіднити і загальмувати непорозуміння між конфліктуючими сторонами. Треба сказати, що в тій розполітикованій атмосфері Комісія дещо причинилася до того, що на переломі 1990-1991 pp. міжконфесійні антагонізми почали якось втихомирюватися. Позитивну ролю в полагоджуванні конфліктів відіграла інтелігенція, що відносилась толерантно до обох українських віровизнань. Проте ця толерантність не завжди грунтувалась на глибокій релігійності і знаннях євангельських настанов та моралі, а радше на байдужості нашої посткомуністичної інтелігенції до справ віроісповідних.

Не можна однак заперечити появи в останніх часах великого зацікавлення релігією (а може релігіями) інтелектуальних середовищ. Наразі це ще тільки мода, а не духова потреба, проте, це означає, що в недалекому майбутньому мода може перерости в глибоку автентичну віру. Тут багато буде залежати від самої Церкви, чи зможе і чи схоче вона простягнути руку намаганням інтелігенції пізнати Бога, запропонувати їй діялог, а далі співпрацю для добра Церкви і віри. Наразі, як виглядає, наші українські Церкви не мають ніякої програми для співпраці з інтелігенцією і використання її інтелектуального потенціялу для церковних потреб.

На тлі міжконфесійних непорозумінь між українськими Церквами важливу ролю починає відігравати Римо-католицька Церква на Україні. Вона, не вступаючи в ніякі міжконфесійні суперечки, веде методично свою тиху наступальну політику, здобуваючи позицію за позицією, і таким способом розширює свій стан посідання. Відомо, що від 1947 р. етнічний склад населення Західньої України змінився, тому Римо-католицька Церква не може тепер ототожнювати себе виключно з польськістю, як це було тут скоріше. В часі жорстоких переслідувань злегалізованої у 1946 р. Греко-католицької Церкви легально діюча Церква латинського обряду стала прибіжищем для греко-католиків, які дефінітивно не прийняли накиненої їм силою злуки з РПЦ.

Вірні формально не існуючої Греко-католицької Церкви масово заповнювали костели латинського обряду. В той спосіб маніфестовано свій спротив проти тоталітарного режиму і прив’язаність до Апостольського Престолу. Тут належиться внести певне уточнення. Отже, присутність греко-католиків у латинських святинях не була зміною де-юре їх обряду. Однак, для певної частини молодшої генерації греко-католиків латинський обряд став їх обрядом, позаяк практично іншого не знали. Цей, може на перший погляд, дивний, але історично вмотивований феномен маємо також і на Забручанській Україні, в областях Київській, Житомирській, Вінницькій і Хмельницькій. Початок його, цього феномену, сягає 40-х років XIX ст., після насильної ліквідації царським урядом і синодальною РПЦ в 1839 р. Греко-католицької Церкви в «… западных губерниях России», то значить у вказаних областях України та на Білорусі. Тоді як на Західній Україні після 1946 р. частина греко-католиків пішла в костели, а частина залишилася по своїх церквах, стаючи з 2-го чи 3-го покоління «істинно православними», тоді як перші стали за той же самий час переконаними латинниками. Деякі пішли так далеко, що почали ототожнювати свою конфесійну приналежність з національною. У Білорусі таких називали «косьцєльними поляками». За царсько-православним сценарієм 1839 р. була проведена ліквідація УГКЦ в 1946 р. більшовицько-православною Москвою, а процес поступової латинізації «впертих» греко-католиків повторився у нас, як то кажуть, «йота в йоту». В результаті тепер є незаперечним фактом існування українців-католиків латинського обряду. На жаль, не хоче цього факту очевидно узгляднити ієрархія обох католицьких обрядів: греко-католицького і римо-католицького.

Греко-католики вважають за неможливе існування українця римо-католицького обряду, кваліфікуючи такого як віровідступника і малощо не політичного зрадника. Натомість для латинообрядової Церкви на Україні римо-католик причисляється автоматично до громадян польської національности. Така постава ієрархії обох католицьких Церков є оперта на історичному досвіді, коли обряд ототожнювався з національністю. Ні одна, ні друга сторона зовсім не бере до уваги тих етнічних змін, які зайшли на Західній Україні після 1947 p., і політичних та релігійних реалій, що існують тут в наші дні.

Помимо того, що в 1991 р. дійшло до впорядкування кордонів львівської архидієцезії латинського обряду згідно з існуючим тепер польсько-українським кордоном, латинообрядове духовенство на Україні старається відновити дух польськости у всіх костелах, головно при помочі добре підготованих для цієї місії місіонерів з Польщі, їхня діяльність викликає скритий або й відкритий спротив зі сторони молодої української адміністрації. Подібно розцінюють активну діяльність Місіонери з Польщі всі існуючі на Україні церкви східнього обряду, які побоюються — і, може, небезпідставно — ширення прозелітизму. Як результат — множаться антикатолицькі та антипольські настрої серед населення і духовенства як православного, так і греко-католицького. До цього долучилися ще й відомі події довкола Перемишльської греко-католицької катедри Івана Хрестителя. Такі настрої серед частини населення є небезпечними для добросусідських відносин обох народів — польського і українського — в той час, коли уряди обох країн стараються про те, аби ці відносини були якнайкращими і якнайвигіднішими для обох держав. Враховуючи вище сказане, виглядає, що реляції двох католицьких Церков на Україні є на сьогоднішній день не найкращими і вимагають пильної уваги ієрархії для вияснення і врегулювання всіх існуючих і потенціяльних проблем.

Львів, грудень 1992 р.

Енцикліка «Рерум новарум» і відгуки в Галичині

(Іван Франко: «Що таке поступ?»)

Конференція у Львові з нагоди появи Енцикліки «Центезімус Аннус»
червень, 1992 р.

Кінець XIX століття увійшов в історію суспільних, соціяльних і політичних відносин в Европі, як час радикальних змін в царині науки і техніки та виникнення різних модерних ідеологій.

Узагальнюючи, результатом цих змін, покищо в теорії, ставала нова концепція держави як суспільно-політичної формації, побудованої на капіталістичному способі виробництва, для якого формою власности був капітал, а праця — товаром. В силу таких обставин, що мали суто економічний характер, суспільство поділялося на дві антагоністичні кляси, які представляли капітал з одної сторони і працю — з другої. Нові виробничі відносини створювали нові форми соціальної несправедливости, що в свою чергу сприяло виникненню революційних ситуацій в ряді промислових країн Західньої Европи.

Річ зрозуміла, що ці процеси від середини XIX ст. були постійно в полі зору окремих людей або інституцій, які старалися встановити певні закономірності в розвитку суспільних рухів і на тій підставі витворити ідеології суспільної злагоди. Або навпаки — ідеологію боротьби клясів і соціяльних революцій, які мали б призвести до усуспільнення засобів виробництва і «справедливого» розподілу суспільного продукту, та й таким способом створити рай на землі. Звичайно, що в таких теоріях не було місця на пошанування права приватної власности та інших морально-етичних засад, що їх проголошувало християнство.

Християнська релігія, а з нею також і Апостольська Столиця, людину (в теологічному сенсі) трактує як твір Божий, що постійно живе в соціяльному середовищі поруч з іншими людьми, а всі вони є дітьми Божими. Нормою поведінки і співжиття між людьми, незалежно від обставин і ситуацій, повинні бути євангельські засади, на яких побудована вся соціяльна доктрина Вселенської Церкви. Тому, коли проголошувалися соціяльні теорії, що заперечували Бога і християнську мораль для осягнення своїх цілей, Папа Лев XIII Енциклікою «Рерум новарум» взяв в оборону людину та її потреби, вказуючи на шкідливість клясової боротьби. В 45-и скодифікованих параграфах, що складають цілість Енцикліки, дається надзвичайно глибока і передбачлива аналіза теорій соціялізму, згідно яких нібито могли би бути вирішені всі соціяльні проблеми людських спільнот. Енцикліка називає їх фальшивими розв’язками. Це в І частині Енцикліки. В II частині подані дуже узагальнені рекомендації різним організаціям (включаючи Церкву і державу), як виправляти зло або розв’язувати конфліктні ситуації між працедавцями і робітниками, не вдаючись при тому до насильницьких методів. Само собою зрозумілим є, що все тут опирається на пошануванні прав людських і Божих для добра як окремо взятої людини, так і цілих суспільств. Важливо є відмітити, що вже в тих часах римський Понтифік чітко і ясно поставив питання про правовий устрій держави. Отже, згідно його думок, державна організація повинна опиратися на трьох владах — законодавчій, виконавчій та судочинній. Цей факт тим більше заслуговує на увагу, що така візія державного устрою пропонувалася Вселенською Церквою тоді, коли майже вся християнська Европа мала монархічні устрої, часто навіть абсолютистські.

В українській світській публіцистиці тих часів не знаходимо відкликів або коментарів до цієї першої соціяльної енцикліки. Але й наша церковна преса, очевидно, не цікавилася «речами новими». Бо навіть дуже важний Львівський провінційний собор, що відбувся у жовтні 1891 p., в своїх чинностях і рішеннях ніде не покликається і не згадує Енцикліки як зобов’язуючого документа, виданого Апостольською Столицею. А прецінь минуло майже півроку з того часу, як появилася Енцикліка. Правда, в рішеннях Собору є місця, що торкаються справ соціяльних, але тут ходить радше про пошанування традицій і про звичаєве право українського суспільства, а не про «речі нові». Та навіть Перемишльський епархіяльний собор, що відбувся вже в кінці століття, бо в 1898 році, також, видно, не мав просто-напросто потреби покликатися або звертатися до Енцикліки, як до найбільш авторитетного документу в справах соціяльних.

Воно й не дивно. Українські землі, що входили тоді у склад Австро-Угорської імперії, знаходились на східніх її окраїнах і мали характер, якщо ходить про виробничі відносини, суто колоніяльний. Соціяльний склад населення Галицького Намісництва — це «хлоп і поп» з тонесеньким прошарком інтелігенції, що виводилася з цих двох станів. Про українське робітництво, міський організований пролетаріят не було ще й мови. Тимчасом Енцикліка появилася саме тому, що в промислово розвиненій Европі виходив на соціяльну арену чимраз більше свідомий своєї сили пролетаріят. Нещадно експлуатований своїми працедавцями, а властиво, монополізованим капіталом, він, вступаючи в боротьбу за покращання умов праці і життя, чимраз відважніше і конкретніше ставив питання політичного характеру. Ріст в силі пролетаріяту і неуступчивість буржуазії створювали реальну загрозу кривавих революцій і громадянських воєн. Безпомилково збагнувши суть проблеми, папа Лев ХІІІ тому й оголосив свою знамениту Енцикліку, що боронила права покривджених і взивала до раціональної поміркованости кривдників. Треба думати, що для українського суспільства ці справи, ці «речі нові» були тоді ще дуже далекою новизною, тому й не бачимо суспільної реакції на них.

Саме в тому часі Іван Франко разом з Михайлом Павликом творять Русько-Українську Радикальну Партію. Але її програмний соціялізуючий радикалізм був достосований до суспільно-політичних реалій та громадянської і національної свідомости українського галицького загалу. Він, помимо прогресу і руху вперед, мав все ж таки в тих часах ще клясово селянський, а не пролетарський характер. Потрібно було ще з десять років, аби галицько-руське суспільство дозріло до європейського соціяльно-політичного думання. Власне аж в тому тільки часі змогла появитися знаменита праця Франка «Що таке поступ?», яка в 1903 р. вийшла в Коломиї окремою брошурою. З огляду на порушені там проблеми, на їх висвітлення і коментування, можемо сміливо сказати, що це наша українська громадянська енцикліка. Франко, що соціяльними питаннями цікавився ще з студентських років, без сумніву, був обізнаний з папською енциклікою «Рерум новарум» таки в часі її появи. Але свою «енцикліку», яка має таку вимовну назву — «Що таке поступ?» — зміг оголосити своєму народові тільки тоді, коли суспільна свідомість готова була її сприйняти і зрозуміти. Франко, як глибокий аналітик історичних та соціяльних процесів, добре розумів вагу робітництва, пролетаріяту для революційної боротьби і творення модерної цивілізації. Проте в своїй праці «Що таке поступ?» він немов би апелює більше до селянської ментальности та й свідомости, будучи прекрасно зорієнтованим в розкладці політичних сил галицько-руського суспільства.

Хотівши сказати про ті самі речі, що й папська Енцикліка, (засадничо беручи — про справедливість і милосердя), він вибрав зовсім іншу форму подачі матеріялу. Енцикліка «Рерум новарум» — це свого роду кодекс, поданий папою єпископам Вселенської Церкви, яким вони повинні керуватися у веденні християнської антипропаганди атеїстичного соціялізму, ідеї якого заполонювали уми широких кіл європейської інтелігенції та й робітництва. Натомість Франко пересторогу своєму народові подає у формі великої публіцистичної статті. А щоб його аргументи «анте» були більш переконливими для незанадто освіченого читача, подає їх у дуже прозорій розповідній формі викладу. Враховуючи певний консерватизм у способі думання і діяння тодішнього галицько-руського суспільства, Франко, щоб доказати неминучість поступу вперед, його прогресивність, в своїй статті приводить всю історію людської цивілізації, від правіків аж до часу, коли появилися «речі нові».

Помимо того, що Франко в основному деклярувався по стороні матеріялістичного світогляду, а в пізніших часах різні ідеологи робили з нього майже войовничого атеїста, його праця «Що таке поступ?» вражає своєю, так би мовити, «християнськістю». Хоча назовні ця стаття зовсім світська: немає там, як у папській Енцикліці, посилань на право і закони Божі. Проте на кожнім кроці відчувається великий гуманізм, милосердя до знедолених і потребуючих, заклики до справедливосте і т.д. А якраз ці морально-етичні категорії є функцією євангельського вчення, зокрема притч Христових, в яких так досконало орієнтувався Франко-письменник і Франко-мислитель. На підставі вищесказаного можемо твердити, що епохальна праця Івана Франка «Що таке поступ?» є немов би «перелицьована» на наші потреби Енцикліка папи Лева XIII і подана в своєму часі духовним батьком народу як пересторога перед згубним впливом модних тоді «речей нових», т. зн. нових соціяльних теорій. Зрештою, навіть якби хтось хотів заперечити таке припущення і доказувати, що між Франковою, а папською пересторогами немає ніякого зв’язку, то лишається незаперечним один факт, а саме: у великі часи історії великі мужі, на яких доля і Боже провидіння поклали відповідальність за судьби народів, вони — ці мужі, ці провідники — незалежно від себе думають синхронно в оцінці ключевих фактів, моментів та історичної ваги ситуацій. їх широченна ерудиція, посилена Божою силою, дає їм візію майбутнього. Тому стають вони немов би Божими рупорами, через які подається вчасно голос перестороги, аби народи в пошуках істини не зблудили. Енцикліка «Рерум новарум» папи Лева XIII та праця Івана Франка «Що таке поступ?» є цьому підтвердження.

Іван Гречко

Дезорієнтація і дезінформація

Політичні процеси і зміни, які тривають на Україні за останні півтора-два роки, крім інших, зачепили також навчальні програми вузів по розділу «суспільно-політичні дисципліни». Немає потреби пояснювати, чого та як «вчили» студентів ті дисципліни. Варто тільки нагадати, що-повна назва кожного з курсів, які входили в комплекс цих дисциплін, починалася з прикметника «науковий».

І так все було наукове: атеїзм, комунізм та інші «ізми», якими затуманювали студентам голови, аби озброїти їх «всеперемагаючим і вічно живим марксистсько-ленінським вченням». Так змінилися часи, і колишні апологети і проповідники цього «вчення» з високими науковими титулами почали соромливо зраджувати предмети своїх наукових зацікавлень і «варстати праці».

Та й раптом, ні з того ні з сього, всі вони, що були спеціялістами від марксизму-ленінізму, стали спеціялістами від історії України, ба навіть від отого найделікатнішого іі розділу, яким є історія віри, історія релігії.

Така переорієнтація і перекваліфікація заслуговувала б найвищих похвал, якби робилась вона поважно, фахово, і, що найголовніше, — сумлінно. А то… От візьмемо для прикладу «Спецкурс. Історія Церкви України», який недавно видала як «учебное издание» наша Львівська Політехніка, що й надалі називає себе «Львівський ордена Леніна політехнічний інститут ім. Ленінського Комсомолу». Цю дорогу, очевидно, для ректорату назву повторено ще й у кінці «учебного издания» мовою «старшого брата», згідно традиції. Видно міцні, і то дуже, ці рабські традиції, бо «учебное издание» підписане до друку не в часи застою, а 17.02.1992.

Та це маргінес. Головне, що і як буде навчати спецкурс «Історія церкви України». Хоч, як бачимо, слово «Церква» тут в однині, проте в цих брошурах-методичках (а їх є чотири) йдеться про всі Церкви, які були і є на Україні. Напевно, автори мають своє розуміння терміну «Церква». Вже з перших сторінок першої брошури «Язичництво східніх слов’ян» довідуємось, що «В дохристиянські часи слов’яни, котрі населяли територію України-Руси, мали самобутню дуже розвинуту культуру…» (ст. 8). А трохи нижче, на стор. 9, сказано, що «Слов’янська язичницька мітологія не була оформлена літературно, але її сліди залишились в мові та мистецтві». Чи ж на підставі отих «слідів» можемо переконливо говорити про «дуже розвинуту культуру»? Далі в цьому ж розділі про «язичництво» сказано, що «через 10 років (після хрещення 988 р. — І. Г.) Володимир взяв у Русь першого архиєпископа Івана з Болгарії, створивши самостійну церковну провінцію», а потім «за князя Ярослава Мудрого Візантії вдалося втягнути Київську митрополію в свою залежність». Ще далі говориться, як то «Після розколу Церкви (1054 р.) на Східню і Західню… сильний вплив на Русь мала Західня Церква (латинського обряду), котру підтримав князь Ізяслав, що в 1075 р. закріпилось визнанням останнього себе (?) підданим Апостольського Престолу». Переглядаючи сторінку за сторінкою, довідуємось, як то за Данила Галицького «…заключається церковна унія з Римом», а вже «В ІІ пол. ХVI ст. в Україні переважають протестантські рухи». Дочитуємось також про «…приєднання до Риму Перемишльської єпархії в 1692 р.» і про те, що 1688 року Українська Церква «трансформувалась у московську». На ст. 14 написано, що «Кінець XIX ст. і до 1914 р. знаменувався феноменом митрополита Андрея Шептицького…», а на ст. 21 знову повертаємось в часи язичництва. І тут перед нами постає «Проблема феномену язичництва східніх слов’ян». Говорячи про «Церкву України», автори «учебного издания» пропонують, вивчивши «феномени» Шептицького і язичництва, звернутися до творця неопоганської віри — рунтата Лева Силенка (це назва «священика» у визнавців РУНВіри). Вони стверджують: «важливим є і крупна праця Лева Силенка «Мага Віра» в діяспорі, котрий використав колосальний філологічний і теологічний матеріял з проблем вірувань слов’ян до прийняття християнства». Читаючи таке, людина, що хоч трохи обізнана з історією релігії, вірою, віруваннями та релігійними практиками, не може вийти з дива: як легко вчорашні «спеціялісти» від «наукового атеїзму» жонглюють релігійними термінами, як перескакують з епохи в епоху, мішаючи, як кажуть, горох з капустою», направду з якимось феноменальним незнанням предмету. Стільки ото «перел» вдалося виловити відразу таки на поверхні «Язичництва східніх слов’ян». А що в другій брошурі «учебного издания», яке називається «Християнство в Україні княжої доби»? От, наприклад, «У 1037 р. Охрідське архиєпископство, якому підпорядковувалась і Руська Церква, потрапляє під владу Візантії. У цьому ж році Русь приймає нову митрополію — константинопольську…». Так написано на ст. 18. А що в брошурі 3? Вона має назву «Церква в Україні ХVIII-ХІХ ст.» і починається так: «Дану тему можна розділити за такими періодами: І — Церква в період Руїни (1657-1775 pp.) або за Митрополита Петра Могили…». Як то кажуть, «де кум, де коровай…». Або ще на ст. 5: «…священики в Україні… церковно-слов’янську мову традиційно вживали з «українською мовою», така церковна мова вживається, наприклад, у творах «Наталка – Полтавка» І. Котляревського та «Конотопська відьма» Г. Квітки-Основ’яненка. Так собі, ничто же сумняшеся, написали відважно автори «Спецкурсу». На ст. 8 надибуємо надзвичайно цікаве твердження. «Не зважаючи на зверхність «польськости» у київській католицькій митрополії (?!), вирувало українське церковно-релігійне життя. Польонізація не досягла основ української нації, на відміну від русифікації. На перешкоді цьому була перш за все богослужебна мова (церковно-слов’янська, спільна з московською богослужбою), зовсім відмінний обряд і символи (певним чином спільні з московським православ’ям) та приналежність до східньої гілки Католицької Церкви (цього Сходу, що й московське православ’я). В цьому багатослівному «екуменізмі» годі второпати, де кордони віровизнань і що автори мають на гадці. На ст. 14 зустрічаємо перемишльського єпископа Михайла Левицького, він — «…пізніший кардинал-примас». Наст. 16:«До 1848 р. москвофільство існувало в середовищі реліктової Православної Церкви в Галичині…». А, наприклад, про Івана Наумовича — цього завзятого москвофіла і цареславця, довідуємось, що «на прохання царського уряду його виселено в Росію, де він помер у забутті як місіонер, а Ватикан екскомунікував його». Отак, ні більше, ні менше. «Хотите — верьте, аль не верьте», як каже в таких випадках «старший брат».

Все ж таки найкоштовніші «перли» знаходимо в четвертій методичці, що називається «Церква в Україні XX століття». Там, між іншим, читаємо таке: «Після І Світової війни (1914-1918 pp.) частина України за Ризьким договором 18.03.1921 р. попала до Польщі. В результаті чого патріярх Тихон призначає для Української Православної Церкви в Польщі митрополита Юрія (Ярошевського)». Далі на цій же сторінці (8) подібне «відкриття», але вже адресоване патріярхові константинопольському. Несила перечислити всі ті баламутні вислови і поняття, якими рясніє ця нефортунна методичка. Бо що, наприклад, криється за отаким твердженням: «І саме в цей час вступає на митрополичий престол Галицької Волості Станіславський єпископ Андрей Шептицький», який «…після смерти митрополита Куїловського… діяв як київський митрополит». Або ще таке: «В період між двома світовими війнами УГКЦ перенесла важкі удари від Австро-Угорщини, Росії та Польщі…».

Ну, і що ще тут можна додати до цього твердження дипльомованих істориків, які так легко продовжили життя і Австро-Угорщині, і Росії, не приймаючи до уваги, що ці імперії порозвалювалися ще до початку 20х років. То яким же чином неіснуючі між двома світовими війнами імперії могли завдавати «важкі удари» УГКЦ? Сказано там також про смерть перемишлянського єпископа К. Чеховича. Для ілюстрації страждань і переслідувань УГКЦеркви в 20-х-30-х pp. автори користуються горезвісними матеріялами горезвісного «собору» 1946 р. Нема що казати, знайшли таки добрий матеріял! Або ж ліпше: «1920-і роки привели УГКЦ до розуміння необхідности створення своїх політичних організацій та партій…». Ну, це вже зовсім в дусі Галана, Беляєва й іже з ними.

Про УАПЦ говориться так: «Собор духовенства РПЦ, що відбувся у Львові 6 жовтня 1989 p., проголосив відродження УАПЦ в Україні, оскільки буття самої Церкви не переривалось, тому що вона існувала в підпіллі та діяспорі. Тоді ж новостворені автокефальні православні церкви було взято під свою опіку на прохання українських православних правозахисників владикою митрополитом Мстиславом, блюстителем» (?!).

На закінчення автори, напевно, щоб не залишати нас в безнадії, сповіщають нам урочисто: «І останнє, РПЦ все ж у 1991 році надала автокефалію РПЦ в Україні, котра називає себе Українською Автокефальною Православною Церквою (канонічною) і очолювана в минулому екзархом РПЦ в Україні Філаретом (Денисенком)». Гадаю, що приведене тут множество цитат, які подані точно, згідно з авторською стилістикою і ортографією, є достатнім, аби переконати читача, з яким «Спецкурсом» Історії Церкви України маємо до діла. Авторами цього «учебного издания» є напевно молоді науковці, бо перед їх прізвищами ще не подається наукових титулів кандидата чи доктора якихось там наук. Ними є Володимир Яніщак, Наталія Божко та Леонід Цебов . Вони очевидно в пориві молодечого всезнайства, як то кажуть, не спитавши броду, шубовсьнули у воду по саму шию, виявивши при тім повну некомпетентність предмету. Небагато дала їм приведена бібліографія нібито використаної літератури. Але ж бо є також відповідальний за випуск, Леонтій Дещинський, професор і доктор історичних наук. Є й рецензенти Б. Гудь та С. Іващук доценти, кандидати історичних наук. Очевидно, всі вони є тепер спеціялістами з «духовного відродження» і покликані духовно відроджувати студентів, яких перед тим догматизували «всеперемагаючим вченням». Існує в дипльоматії дуже добрий принцип: «Нічого про нас без нас». Може, варто б його прийняти науковцям, бодай як норму етичну, тоді, коли збираються щось говорити про справи Церкви, віри і релігій, не маючи до того достатніх кваліфікацій. Ні одна Церква на Україні не збирається бути цензором, але консультантом може і повинна бути там, де йдеться про історію Церкви, церковну термінологію тощо.

А тимчасом, панове студенти «Львівського ордена Леніна політехнічного інституту ім. Ленінського Комсомолу», не вірте вухам своїм, коли ваші професори і доценти та іже з ними молоді адепти будуть вас переконувати на лекціях «Історії Церкви України», що «На кінець грудня 1991 р. лише у Львівській області було зареєстровано 522 релігійні громади УАПЦ і 98 громад Української Православної Церкви або УАПЦ (канонічної); або що єпископ Чехович помер в Перемишлянах, або що московський патріярх Тихон після Ризького договору «призначив для Української Православної Церкви в Польщі митрополита…», і ще, і ще, про що вище, бо все це є не лише невинна неправда. Це є програмна дезорієнтація і дезінформація вас, майбутніх будівників України. Цю якраз мету переслідує спецкурс «Історії Церкви України». Не дайтеся обдурити!

Іван Гречко

290017 Львів
вул. Тарнавського (Кутузова) 32/5

Метаморфози РПЦ на Україні

Виглядає, що найсильніша твердиня русифікації на Україні, якою була РПЦ, під натиском біжучих політичних змін захиталася. Великий ревнитель і апологет російсько-імперського православ’я в сучасній Україні митрополит Київський Філарет (Денисенко) різко змінив курс і повернув його в сторону українізації. «Заслуги» цього церковного діяча перед Україною можна прирівняти хіба що до «заслуг» його усопшого сучасника — ганебної пам’яти Щербицького. Проте, як би там не було в минулому, але те, що відбулося в Києві в перших днях листопада, формально беручи, буде мати для українського православ’я епохальне значення. Та й не тільки для українського і не лише для православ’я.

З 1 по 3 листопада в Києво-Печерській Лаврі відбувся собор, який розглянув і опрацював ряд важних попередніх документів для майбутнього канонічного проголошення автокефалії Української Православної Церкви, а значить — її усамостійнення. Якщо абстрагуватися від осіб, які зааранжували і були основними діючими персонами на цьому будь-що-будь історичному соборі, то треба сказати, що з кута зору церковних канонів не можна йому нічого закинути. Все відбулося згідно існуючого канонічного права, згідно традицій східніх Церков.

Випрацьовані й оголошені собором документи закладають міцні правові основи під канонічну українську автокефалію. Не станемо дорікати соборовим отцям за те, що, мотивуючи необхідність автокефалії, першим — а значить найголовнішим — пунктом поставили таке:

«… Повна незалежність Церкви сприятиме подоланню автокефального розколу, протистоятиме (сік!) уніятській та католицькій експансії…» (Доповідь митрополита Філарета, ст. 24). Така вихідна позиція Митрополита Київського робить «уніятській», т.зн. УГКЦ, величезну послугу і добру рекляму. Він посередньо представляє її (УГКЦ) як першопричину, як основний каталізатор канонічних автокефальних процесів на Україні. УГКЦ повинна з гордістю записати собі це в актив, бо таке твердження недавно ще російсько-православного митрополита Київського робить велику честь УГКЦ. Проте, які б там не подавалися мотиви, фактом є, що оголошені документи (Постанови, Звернення, Послання) не дають підстав сумніватися в тому, що незабаром УПЦ одержить відпущення, т.зв. «томос» від Церкви-Матері (РПЦ) і буде проголошена повна автокефалія Православної Церкви на Україні. Одночасно її визнають всі канонічні помісні православні церкви світу.

В цій статті не станемо дискутувати та й оспорювати, чи по відношенні до Київської Церкви РПЦ є законно Церквою-Матір’ю. Реалії є такі, що вже 300 років як українське православ’я попало під юрисдикцію московських патріярхів і саме від них хоче відірватися, а не від константинопольських.

Мусимо подивитися правді в очі і не дурити себе надіями на Патріярха Царгородського. Його, високого сану ієрархи Хризостом та Варфоломей, що на протязі останніх двох років відвідали на запрошення митрополита Філарета Україну, не те що не підтримали УАПЦ, яка де-факто вже діяла на той час в Галичині, а, навпаки, засудили її, як розкольницьку. Царгородський патріярх не стане на прю з Московським в обороні української церковної справи. Цього мусимо бути свідомі. Ми свідомі й того, що сама назва автокефальної Православної Церкви як Церкви Української, не зробить її відразу українською з духа. Вона ще довго буде жити і керуватися російськими імперсько-православними традиціями. Є дуже близькі аналогії між тим, що робиться тепер у Верховній Раді України, і тим, що можна б назвати канонічною автокефалізацією Православної Церкви на Україні. В обох випадках роблять це люди, для яких ще вчора єдність «Союза нерушимых республик свободных» і цілість т.зв. Руської (читай Російської) Православної Церкви були ідеалом, їхнім кредо. Але змінився політичний клімат. І Київський собор вчорашніх «єдінонєдєлімцев» — ієрархів РПЦ в кількості 23-х мужів проголосував за автокефалію УПЦ.

Для нас в обговорюваному питанні головним фактором є прийняття відповідних законодавчих актів, які поступово утверджуватимуть в свідомості віруючих почуття православної окремішности УПЦ від РПЦ, її помісности. Таким способом вона поступово наповниться українським християнським духом. Що в цьому випадку може радувати українця не тільки віруючого і не лише православного, а й інших віровизнань, ба навіть невіруючого українського патріота? Може радувати свідомість факту, що політичні самостійницькі процеси на Україні зайшли так далеко, що навіть РПЦ змушена була змінити назву на УПЦ і от тепер, перед самими виборами і референдумом, ставити питання про її автокефалію та ще й підтримувати самостійницькі ідеї. Є це переконливий і відрадний факт: Україна йде до повної самостійности в усіх ділянках свого суспільно-політичного і духовного буття.

Пригадаймо роки 1917-1918. Тоді також ставилося питання про українську автокефалію. Але ні один з ієрархів РПЦ (а було їх тоді на Україні чи не два рази більше, ніж сьогодні) не погодився очолити автокефальний рух або надавати йому канонічности. Тому, доведені до відчаю, віруючі та рядове духовенство утворили самосвятську УАПЦ, яка й донині існує на Заході та й два роки тому відродилася на Україні, але яку й донині не визнає ні одна канонічна православна Церква. Тільки УГКЦ визнає її як Церкву-Сестру. Сьогодні трудно бути ясновидцем чи програмістом подій. Але, екстраполюючи, можна допустити дальніший їх хід в такій послідовності. Одержання «томоса» від патріярха московського та формальне проголошення автокефалії УПЦ — це квестія недалекого часу. Нетрудно догадатися, хто стане її першим канонічним первоієрархом. Та нема нічого вічного. Раніше чи пізніше існуюча УАПЦ мусить з’єднатися з новопосталою і українізувати її з середини. Маючи довголітній досвід самостійного діяння і вироблені традиції українського православ’я, можна не сумніватися за успіх. Очевидно, прислужиться такій справі також і організований мирянський рух, головно з кіл інтелігенції, який існує в УАПЦ на Заході, з якого не мала і не має РПЦ та її філіяльна сьогоднішня УПЦ.

Таким чином, маючи на Україні дві Церкви-Сестри — канонічну УАПЦ та УГКЦ, що будуть українськими з плоти й крови і не будуть взаємно себе оскаржувати в промосковській чи пропольській орієнтації, як це робиться сьогодні, — не занадто складно буде дійти до всеукраїнського міжцерковного діялогу з думкою про єдиний Патріярхат Київської Церкви. Не потрібно буде когось переконувати, а найбільше самих себе в тому наприклад, що ми, мовляв, Церква козацька, самостійна, незалежна ні від Риму, ні від Москви, і т.д. Самостійність нам необхідна, але в поєднанні і співпраці з іншими народами. Уявімо собі самостійну державу, яка не має визнання з боку інших держав і співпраці з ними. Така ультрасамостійницька політика є просто неможлива як для національних держав, так і для національних Церков.

Тимчасом новостворювана автокефальна УПЦ, про яку тут мова, не має в своїй програмі навіть натяків на якусь екуменічну чи молитовну співпрацю, скажімо, з УГКЦ. Навпаки, устами митрополита Київського Філарета чітко і ясно сказано, що самостійна Православна Церква України «протистоятиме уніятській і католицькій експансії». Ці слова часто надибаємо в лексичному арсеналі небіжки «нашої рідної комуністичної партії». Вона також все своє ганебне і жорстоке життя протистояла комусь: то «гнилому Западу», то Ватикану, то «католическому мракобесию», то ще там комусь чи чомусь. Ну й допротистоялась до того, що її дітище — «Союз нерушимых республик свободных» пішов по світу з торбами жебрачити, аби на жебрачім хлібі якось скруту перебути. Митрополит Філарет, вихований на «кращих» традиціях російсько-імперського православ’я та й свого попередника — українофоба Митрополита Київського Іоанна Соколова, прямуючи до автокефалії, навіть гадки не має міняти традиції «протистояння» і творити Церкву на засадах християнської моралі та заповідей Христових. Він наче й не знає 7, 8 і 10 Заповідей Божих. Бо якби знав, а може — якби їх ісповідував, то чи міг би звинувачувати галицьких греко-католиків? Вони лише упоминаються і повертають собі своє, силою загарбане в них вищезгаданим його попередником і Нікітой Хрущовим в злощасному 1946 році. А як був би українцем з духа і з бесіди, то чи забув би нашу пословицю? А вона каже: «З чужого коня серед води злізай». Сидів митр. Філарет впевнено на несвоїм святоюрськім коні, але прийшла пора і треба злізати. Тому й злоба така на правовитих господарів. Тому й заклики до «протистояння». Та не платім йому злом за зло. Але за прикладом Первоієрарха УГК Церкви, що в Ювілейний 1988 рік простягнув руку Патріярхові Московському Піменові, на яку той не відповів, стараймося шукати способів подати в майбутньому собі руки. А тепер просім Бога довершитися справі святій — утворенню канонічної, з духа — Української Православної Церкви. Подумаймо собі, як мусить бути невимовно тяжко тим людям, цивільним і духовним, які все своє життя заперечували право України до самостійного політичного буття, а ще більше — її природне і Боже право — мати свою Церкву. Та ба!

Настав тепер благословенний час, і ті самі люди змушені говорити і творити в ім’я і для добра України. Нехай навіть їхня сьогоднішня постава є фальшива, вимушена, нещира, але для історії вагу мають не емоції і якісь там симпатії чи антипатії до окремих осіб, а закони, дії і факти, оперті на закони. В тому власне керунку робить перші кроки нинішня УПЦ. Ну що ж, Львів, листопад 1991 р.

Іван Гречко,
Голова Клюбу гр.-кат. інтелігенції

« Previous Page

Рубрики

Свіжий номер

Князь Острозький і народження унії

Час ставати сильнішими

Іван Гречко

Рубрики

Підпишись на нашу розсилку