Іван Маргітич

м. Львів, 6-10 жовтня 1996 р.

ВИСОКОДОСТОЙНІ УЧАСНИКИ СОБОРУ!

Ми, закарпатські греко-католики, які виступаємо за Церковну Єдність з усіма греко-католиками України своєю присутністю 480 осіб в день відкриття Собору у Львові, сердечно вітаємо всіх Високодостойних Учасників Собору з живою вірою, великою радістю, але й не з малою тривогою. З тривогою за церковну ситуацію греко-католиків на Закарпатті.

Ми, греко-католики Закарпаття, прагнемо мати в Україні єдину Греко-Католицьку Церкву в єдиній Незалежній Вільній Україні, бо єдність Церкви є основою єдности народу. Однак, наразі в Україні існують дві греко-католицькі церкви. З церковного боку нам у Вільній Державі говориться, що Закарпаття як невід’ємна частина нашої рідної України є чужою територією для нас, греко-католиків русинів-українців, щодо іншої території України, де живуть наші Брати і Сестри греко-католики, з якими ми на рідній, а не чужій землі, є одним і тим самим народом, тої самої віри, того самого обряду, тої самої мови. Яка справедлива причина може робити з нас дві церкви? Немає і не може бути такої справедливої причини! Причиною може бути, а на ділі і є тільки політичний сепаратизм під ширмою церковного сепаратизму з метою відчуження між русинами-українцями обох боків Карпат у повній безконтрольности і безвідповідальности. Кучка таких антинародних, антиукраїнських сепаратистів, не маючи жодних правдивих аргументів, приводять тільки одні фальшиві, що вже доказано як церковними так і світськими науковцями.

Противники Церковної Єдности не тільки заводять в оману й саму Апостольську Столицю, але й тоталітарно більшовицьким способом застрашують Апостольську Столицю «трагічними, траурними, непередбаченими наслідками», про шо свідчать вже численні документальні докази. Вони навіть осмілилися запротестувати проти проєкту Апостольської Столиці. На жаль, це фіктивне застрашування в деякій мірі й вплинуло на Апостольську Столицю, бо вона на кучку голословних противників Церковної Єдности дивиться як на велику силу, а основна маса греко-католиків русинів-українців на своїй рідній українській землі змушена почуватися на «чужій території» під гіршим тиском, яким був тиск більшовицьких кагебістів.

Закарпатські церковно-політичні сепаратисти запротестували проти проєкту Апостольської Столиці, в якому плянується єдина Греко-Католицька Церква в Україні, запротестували проти заплянованої закарпатської митрополії. Із-за цього протесту Апостольська Столиця відклала організацію закарпатської митрополії. Можливо це й буде Боже Провидіння, бо з часом може появитися такий кандидат на закарпатського митрополита, який буде достойний такого звання і перед Церквою і перед історією, бо не буде заплянований ні церковним, ні політичним антинародним, антиукраїнським сепаратизмом. А до того часу будемо щиро молитися Богу, від кого походить досконалий дар.

Тим часом найкращою розв’язкою закарпатської проблеми вважаємо на основі 146 і 148 канонів Кодексу для Східних Церков — встановити на Закарпатті якщо не єпархію, то адміністратуру без територіяльного обмеження для тих церковних громад, які ще в 1992 році протоколярно одностайно висловились за Церковну Єдність у єдиній Греко-Католицькій Церкві в Україні, яка є найбільшою католицькою гілкою між усіма Східними Церквами. В 1992 році в Церковний Синод у Львові були подані 63 протоколи 63-ох закарпатських греко-католицьких громад. Це наразі була б найкраща, найсправедливіша, найдемократичніша розв’язка на рівноправній основі з противниками Церковної Єдности, які не хочуть признавати ні єдину Греко-Католицьку Церкву в Україні ані закарпатських русинів-українців, а тільки українофілів. Цю останню витівку проводять разом з прибічниками єдиної на Закарпатті московської православії, яка віками була і є п’ятою колоною московського імперіялізму й русифікації, яка своїх прибічників надихає бити греко-католиків. Однак греко-католики ні з ким не бились, не б’ються і не будуть битись, бо вони хочуть бути християнами.

До нашого звернення долучуємо Ухвалу Міжнародної наукової конференції, присвяченої 350-річчю Ужгородської Унії (Ужгород, 3 квітня 1996 p.). (Згадана ухвала була надрукована в числі за листопад 1996.)

Ласкаво просимо Високодостойних Учасників Собору звернути увагу на тривожну ситуацію закарпатських греко-католиків і винести відповідні пропозиції для Синоду наших єпископів. Про це історія вже пише й буде писати. А Боже благословення нехай зійде на всіх нас!

Це звернення одноголосно схвалили закарпатські греко-католики, 480 осіб, на площі перед собором св. Юра у Львові в день відкриття Собору 6 жовтня 1996 р.

Від імені закарпатських греко-католиків, які схвалили це звернення:

о. Василь Носа, парох м. Рахова,
Белей Катерина, вірниця м. Мукачева та
Іван Маргітич, синкел для українців Закарпаття.
Далі слідують підписи

(Ужгород, З квітня 1996 р.)

Конференцію вітали: від Епархіяльного Управління Мукачівської Греко-католицької Єпархії канцлер о. Юрій Сабов, єпископ-помічник Іван Маргітич; від закарпатської Православної Єпархії секретар о. Ярема; від закарпатської Обласної адміністрації п. Приходько.

Заслухавши і обговоривши 20 доповідей і повідомлень, які були проголошені учасниками закарпатських і зарубіжних науковців, а також з різних вузів України, конференція ухвалює:

1. Розглянута конференцією церковна проблематика становить вагому частину церковної історії нашого краю і заслуговує на дальше поглиблене дослідження в контексті з церковною і загальною історією України, вимагає видання ще неопублікованих документів, окремих наукових збірників та монографій.
2. Виходячи з аналізи доповідей і повідомлень, виголошених на конференції, учасники її вважають за доцільне доручити нинішньому оргкомітетові створити редколегію, яка з відзначенням 400-річчя Берестейської Унії підготувала б і видала б збірник матеріялів про Ужгородську Унію.
3. Враховуючи актуальність багатьох питань, які були порушені на конференції, просити Державний архів Закарпатської області, де зберігається фонд Мукачівської Греко-католицької Епархії, підготовувати і опублікувати до видання неопубліковані матеріяли про Ужгородську Унію. Закарпатські науковці усвідомлюють собі, що церковні події так само належать до загальної об’єктивної історіографії.
4. Історичні документи засвідчують, що Мукачівська Епархія після Кирило-Методіївської євангелізації в Святоволодимирській традиції була в єдності з Київською Церквою не тільки духовно, але час від часу й ієрархічно. Наприклад Перемишльський єпископ Юрій Винницький Апостольським Престолом був призначений адміністратором Київської Митрополії, а потім повноправним Київським верховним архиєпископом (1710-1713, О. Баран, А. Пекар ЧСВВ. Будучи в межах іншої держави, де юре належала то до егеського єпископа, то до естергомського архиєпископа. Свого права («суї юріс») була в 1937-1939 pp. та з 1992 р.
5. Мукачівська Епархія не має свого окремого обряду, бо Апостольська Столиця затвердила один обряд для всіх помісних церков, які до другого Ватиканського Собору (1963-1965) вживали в богослужінні церковно-слов’янську мову. Окремий напів в якомусь регіоні не утворює окремого обряду (Рим, 1953 p.).
6. Правдою є, що значна частина греко-католицьких священиків, а навіть і деякі єпископи, аж до кінця Першої світової війни допомагали угорському урядові проводити мадяризацію місцевого населення краю, однак в самій Греко-католицькій Церкві Закарпаття було ряд єпископів, як А. Бачинський, В. Попович, а також видатних церковно-громадських діячів, як О. Духнович, М. Лучкай, А. Волошин, Т. Ромжа, Д. Попович і інші, які виступали проти мадяризації українсько-руського населення краю, пов’язували його долю з іншими українськими землями, підкреслювали етнічну тотожність з усім великим українським-руським народом. В Гайдудорозькій греко-католицькій єпархії зараз практично немає жодного русина, а колишня відпустова місцевість, переже Мукачівської Епархії, Марія-Повч втратила своє слов’янське обличчя, куди віками сходились закарпатські паломники на слов’янське богослужіння.
7. Основне населення русинів-українців Закарпаття вже не раз масово продемонстрували, що Закарпаття як українська земля належить до України як її складова невід`ємна частина, що основна частина закарпатських русинів признає себе українцями, приналежними до великого русько-українського народу, за що тисячі закарпатських русинів свідомо готові були йти та й пішли в тюрму та на смерть. Тому учасникам конференції цілком незрозумілим є те, що Апостольський Престіл з нагоди 350-річчя не привітав греко-католиків українців Закарпаття. З цього приводу деякі русини, які з певних причин не вважають себе українцями, насміхаються і глузують, що Апостольський Престіл ніби не признає на Закарпатті жодних місцевих українців. Учасники конференції вважали б помилкою, якщо хтось виявленням жалю закарпатських греко-католиків українців з цього приводу характеризував би як прояв нездорового націоналізму чи політиканства.
8. Науковці, які взяли участь в науковій конференції, присвяченій 350-річчю Ужгородської Унії звертаються до наступного Всеукраїнського Церковного Собору визнати той факт, що на території України повинна існувати тільки одна Греко-католицька Церква, вірні якої належать до Єдиної Святої Соборної, тобто Католицької Церкви, належать до одного Апостольським Престолом затвердженого Східнього обряду й повинні належати до єдиної Греко-католицької Церкви в Україні, що є найбільшою східньою Церквою в світі, при чому права й релігійні свободи національних меншин гарантуються як церквою, так і державою.
9. Вірність, витривалість, мучеництво й ісповідництво Греко-католицької Церкви в Україні, героїчне духовне служіння народові на протязі всієї своєї історії, заслуговують на те, щоб остаточно було визнано Патріярхат, який вже визнаний єпископськими Синодами цієї Церкви та який визнають мільйони вірних Церкви.
10. Під час радянської влади на Закарпатті греко-католицька церква краю була загнана в підпілля, понад 135 священиків було засуджено в більшості в той час до найбільших строків (25 років) покарання в Гулаґах, єпископа Т. Ромжу було по-звірячому замучено. Учасники конференції вимагають повної регабілітації цих людей, повернення їм чесного імені, написання про цих мучеників окремих нарисів і внесення їх імен і прізвищ до другого тому «Книги пам’яті». Це мучеництво й ісповідництво є доказом того, що метою Берестейської і Ужгородської Уній була віра, від якої відректися не вільно ні під загрозою переслідування, ані під загрозою смерти.
11. Конференція вважає, що замість термінів Берестейська Унія, Ужгородська Унія — більш відповідні терміни: Берестейське, Ужгородське відновлення церковної єдности, яку мали наші предки за часів святих Кирила й Методія та святого Володимира. Крім того, учасники конференції підкреслювали, що Берестейська Унія відбулася від імени всієї Київської Церкви, до якої належали духовно, при тому обрядово чи ієрархічно, інші епархії. З цього приводу унійні акти окремих єпархій не були окремими ізольованими актами, а були приєднанням до Берестейського акту. Це твердження яскраво стосується Мукачівської Епархії, оскільки ініціяторами Ужгородської Унії були мукачівські єпископи: Петроній, Іван Григорович і Василій Тарасович, які у василіянськім манастирі у Вільнюсі особисто з Київським митрополитом Вельямином Рутським і особисто з Йосафатом Кунцевичем набирались духовної сили на унійні змагання на нашій закарпатській землі. При цій нагоді приємно чути й бачити, що наші православні брати, як щирі українці в особі своїх авторитетних представників явно й прихильно висловились і висловлюються, що Берестейська Унія позитивно позначилася в історії українського народу. На жаль, з боку православних неукраїнців, які проживають і на українській землі, чути протилежне.
12. Науковці конференції звертаються з проханням до Ректорату Ужгородського державного університету, щоб студентам цього університету була дана можливість студіювати тематику Берестейської та Ужгородської Уній з метою утвердження правдивої духовности народу в сфері міжконфесійної злагоди, оскільки християнська духовність і мораль виключають всяке людиноненависництво.

Ухвала одобрена всіма присутніми.

Шановна Редакціє!

Минулого року повідомляв Вас про нашу поїздку в Ізраїль на наукову єврейсько-християнську конференцію. Але, виглядає, це повідомлення напевно надійшло до Вас запізно. Тепер висилаю повідомлення і свої враження з конференції. Може це бути цікаво запізнатись читачам журнала «Патріярхат».

Бажаю розповісти про наукову єврейсько-християнську конференцію, яка відбулася від 1 до 4 лютого 1994 р. на Святій Землі в Єрусалимі. Організували її вчені рабіни з Ізраїля на чолі з Давидом Розеном. З боку Католицької Церкви на цій конференції виступали такі видатні представники, як кардинал Мартіні — міланський архиєпископ, президент Европейської Конференції Католицьких Єпископів, кардинал Рацінґер, президент Конгрегації у справах науки й віри. Виступав на кінцевому пленарному засіданні і католицький патріярх Єрусалиму, Його Блаженство Міхель Саббег. На цій конференції від Англіканської Церкви виступав Кентеберійський архиєпископ Джордж Керей. Наради відбувались на протязі чотирьох днів. На них виступали видатні вчені, богослови і рабіни.

Нарадами проводив рабін Давид Розен. Також був запрограмований виступ кардинала О’Коннора — архиєпископа з Нью-Йорку, але на конференцію він не приїхав.

На запрошення рабіна Давида Розена з України у праці конференції брала участь Греко-католицька Церква. Особисті запрошення одержали: Митрополит Максим Германюк з Канади, Епарх Коломийсько-Чернівецької єпархії Павло Василик, єпископ Івано-Франківська і ректор семінарії Іриней Білик і я (єп. Іван Марґітич з Закарпаття — ред.). Ми представляли Українську Греко-католицьку Церкву від імени її глави — Блаженнішого Мирослава-Івана Любачівського. На цю конференцію було запрошено представників християнських релігій з 90 країн світу. Були ще представники традиційних християнських релігій. Православна Церква не брала участи.

На конференції в Єрусалимі на всіх виступах як з боку християнських, так і з боку ізраїльських представників підкреслювалась така важна думка, як християни та ізраїльтяни вірять в одного Бога, а Бог, як Творець хоче бути і є батьком всіх людей, а люди, таким чином, є братами між собою і повинні жити як брати. Ізраїльтяни разом з християнами бажають утверджувати духовність між людьми всього світу, оскільки ізраїльтяни і християни є у всьому світі.

Приємно було відчувати щире відношення ізраїльських екскурсоводів, оскільки ми по від’їзді мали ще три дні проводити екскурсії по цілому Ізраїлю. Крім Єрусалиму ми були у Вифлеємі, Назареті, Кані Галилейській. В Назареті ми ночували одну ніч. Ізраїльські екскурсоводи точно вказували на всі історичні місця, де пробував і проходив Ісус Христос. Коли говорили про Христа, як про історичну людину, хоч вони все ще не вірять, що Ісус Христос був той Месія, якого предсказували пророки, яких вони признають і читають.

Майже в кожній місцевості живуть і араби, однак ізраїльтяни стараються з ними жити дружньо і цивілізовано. Всі надписи поруч з єврейською мовою написані й на арабській мові й арабським шрифтом. На англійській мові є надписи для туристів. Якщо говорити про міжнаціональні взаємини, то ненависть походить головно від шовіністичних арабських елементів.

Для зміцнення українсько-ізраїльської дружби ми запросили рабіна Давида Розена при найближчій можливості відвідати нашу Україну і нашу Церкву, щиро дякуючи за ізраїльську гостинність.

Приємно вражає щира духовність ізраїльських рабінів, яку я відчув у чотирьох листах, що їх одержав від голови конференції рабіна Давида Розена. З ним особисто я ніколи не бачився. На перший лист — запрошення я відписав, що на Святу Землю дуже бажав би вступити, але цього не можу зробити із-за важкої матеріяльної ситуації в державі, а всі можливі кошти хочеться привертати на будівництво церкви в моєму рідному Боржавському. Відповідь ізраїльського голови конференції була написана з теплотою дружнього духу. Відчувалося, що ті слова писала людина, яка керується духом Божої любови.

Читав я ті слова і задумався: нехристиянин показує любов до християнина. Він писав, щоб я не журився і щоб приїжджав — він готовий покрити мої дорожні видатки. Ще раз я задумався, але ж тривожно і з жалем. Перед моїми очима стали християни, які Богу моляться в церкві, а в ненависті і ворожнечі руки з затиснутими кулаками піднімають на своїх братів-християн, які моляться поза церквою, хоч вона сама є їх власністю, коли християни тої самої віри свято-володимирського походження, того самого обряду, тої самої національної сім’ї розділяються і поборюються взаємно; коли сини та дочки однієї національної сім’ї поборюються і розділюються на багато політичних партій, щоб ослабити патріотичну силу єдности народу перед дуже важливими історичними, справді першими вільними виборами. Цивілізована багатопартійність аж ніяк не означає прийняти численність. Вистачило б бути тим організаціям і партіям, які мають історичну і професійну основу, які історично оправдалися, як державнотворчі, а не як антинародні, антиукраїнські, україноненависницькі. Україна мала і має таких своїх синів і дочок, які не керувалися і не керуються особистими амбіціями і тугою за владу, а скоріше готові були й сьогодні йти на всякі жертви, не боячись і смерти. І тепер є люди, які керуються патріотизмом і тугою за щастя народу. Це є ті патріотичні формації і партії, які, відкидаючи всякі амбіції, спілкуються в патріотичному блоці, утверджуючи силу єдности народу, а не слабість роздроблювання. Єдність народу — це є та могутня сила, яку ніхто і ніщо не зможе перемогти. Тільки вороги народу по-різному стараються роздроблювати і ослаблювати народ, щоб він не мав сили боротися з усякою злочинністю. Найбільшим ворогом народу і є його роздроблювання.

Та якщо ми будемо з Богом, то й Він буде з нами. Тоді ніхто і ніщо нам не зможе зашкодити. Демократія не є свобода на зло, а тільки на добро. Лише Бог і сумлінна праця можуть вивести нас з того, що спричинили і спричинюють злі і безбожні люди. Ми молимось і трудимось над тим, щоб зміцніла християнська й патріотична свідомість наших людей, щоб їх ніхто не міг обманути. Ми повинні брати до уваги, що і християни можуть жити між собою по-християнськи і по-людськи. Ось такі враження з’явились у мене під час єврейсько-християнської конференції в Ізраїлі.

Остаюсь з щирою пошаною і любов’ю

+ Іван Маргітич

У лютневому числі нашого журнала ми з’ясували ситуацію гілки нашої УКЦеркви на Закарпатті і подали основні документи в цій справі. Нижче друкуємо додаткові документи, що відносяться до проблеми нашої Церкви на Закарпатті. Це дасть можливість нашим читачам виробити собі свою власну і правильну опінію. Дехто з наших недругів старається цю ситуацію не тільки фальшиво представляти, але використати для своїх злонамірених цілей. Також надрукуємо фальшивку під назвою «Протокол загальних зборів…», яку розсилає канцелярія Владики Семедія. До речі, ніхто під цією фальшивкою не поклав свого підпису. Фальшивка дає найкраще свідчення своєї юдиної роботи.

Редакція

 * * *

ЙОГО СВЯТОСТІ ІВАНОВІ-ПАВЛОВІ II, ПАПІ РИМСЬКОМУ

ЙОГО БЛАЖЕНСТВУ ВЕРХОВНОМУ АРХИЄПИСКОПУ І КАРДИНАЛУ МИРОСЛАВУ-ІВАНУ ЛЮБАЧІВСЬКОМУ

ЙОГО ВИСОКОСТІ ПРЕЗИДЕНТУ УКРАЇНИ ПАНУ ЛЕОНІДОВІ КРАВЧУКОВІ

від закарпатських греко-католицьких священиків
і студентів Закарпатської Греко-католицької Духовної Академії

Ваша Святосте!
Ваше Блаженство!
Ваша Високосте!

Метою нашого звернення ми постановили:

1. Вказати на дезинформаційний характер звернень окремих представників нашої Закарпатської Греко-католицької Мукачівської єпархії, які вони посилали до Апостольської Столиці, головно на ім’я Святішого Отця.
2. Подати пояснення на ситуацію, яка склалася в єпархії.
3. Висловити свої скромні пропозиції.
4. У серпні цього року прибув на Закарпаття Його Екселенція Апостольский Нунцій Монсеньйор Антоніо Франко і 9 серпня мав розмову з єпископами нашої єпархії з ординарієм преосв. Іваном Семедієм і двома помічними єпископами: преосв. Йосифом Головачем і Іваном Маргітичем.

Як ми довідалися з «Прес-Комюніке», яке було опубліковане в пресі, Апостольський Нунцій сказав, що на думку Святішого Отця між греко-католиками на Закарпатті існує така ситуація, яка грозить вибухом, і що така ситуація спричинила Святішому Отцеві великий біль і зажуреність.

З цього, приводу ми з повним переконанням хочемо підкреслити, що на Закарпатті між греко-католиками такої ситуації ніколи не було й сьогодні немає. Це все спричинила не ситуація, а дезінформація, яка посилалася в Рим. Нас це так само дуже болить, і ми цим дуже стурбовані. Чим більше авторитетна людина говорить неправду, тим більше хочеться вірити, що те правда.

Окремі представники хотіли би бачити Мукачівську єпархію єпархією «суі-юріс». Але оскільки вони відчувають і переконуються в тому, що вони є тільки групою, а загал греко-католиків Закарпаття в 76%-ій більшості природньо бажає в церковній єдності разом зі своїми братами по вірі і по крові, що у всій Україні, належати до святої єдности з Римським Престолом, зі всією Вселенською Церквою, то їм потрібно було придумати якісь аргументи, які могли б потягнути на їх бік бодай тих, які ще не розуміють різницю між двома напрямами.

Але оскільки проти природнього прагнення закарпатських греко-католиків правдивих аргументів привести не можна, то вони вирішили придумати такі аргументи, які не відповідають дійсності.

Ще 1 липня 1990 року було передане Святішому Отцеві звернення, яке на італійську мову переклав єпископ угорської Гайдудорожської греко-католицької єпархії, в якому твердилося, що Закарпатська Мукачівська єпархія повинна бути єпархією «суі-юріс», бо:

1. ніби вона була такою віками, бо
2. закарпатські русини ніби не є українці, і вони ніби не хочуть належати до української митрополії,
3. що Закарпаття є багатонаціональне, і приєднання Закарпатської єпархії до українців було би ніби трагедією для закарпатських греко-католиків.

Крім того там ще писалася й така грубо наклепницька фальшивка, що українські єпископи на чолі з Первоієрархом Любачівским ніби робили тиск на єпископів Семедія і Головача, щоб Закарпатську єпархію приєднувати до колишньої Галицької Митрополії.

До цього ще українців у Галичині обвинувачується ще в якімсь екстремістськім націоналізмі, наслідком чого ніби деякі закарпатські греко-католики на чолі з єпископом Маргітичем спричинюють ситуацію, яка грозить вибухом.

2. Перед Богом і перед історією хочемо засвідчити, що всі ці твердження не мають жодної підстави і є повністю придумані для того, щоб на свій бік зискати не тільки Апостольську Столицю, але й загал закарпатських греко-католиків, бо це все вони посилали не тільки до Риму, але опублікували і в закарпатській пресі. Поступаючи таким нечесним способом, вони все ж думають, що вони поступають добре. Хтось може спокійно й сумніватися, невже ж віруючі люди можуть так поступати. Однак ми не можемо мовчати, бо мовчанкою ми непрямо підтверджували б неправду й це було б порушенням 8-ої Божої заповіді. Ми, як діючі, так і майбутні священики, не можемо мовчати, коли явно зневажується наша честь, коли явно і тайно проводиться спроба знову і знову обманути народ. Як важко спостерігати словакізацію нашого народу на Пряшівщині.

В згаданому зверненні до Риму

1) Не відповідає дійсності твердження, що Мукачівська єпархія віками належала прямо до Римського Престолу, що ніби віками вона була «суі-юріс». Після проголошення єдности з Римським Престолом у 1646 році вона не була повноправною єпархією, а тільки Вікаріятом угорської римо-католицької Егерської єпархії. Від 19 серпня 1771 року Мукачівська єпархія була канонізована повноправною єпархією з приналежністю до угорської римо-католицької Естергомської Митрополії. Ця приналежність фактично перестала після Першої світової війни, однак, де-юре ще й досьогодні триває.

2) Є історичною дійсністю, що Русь-Рутенія-Україна є одне і те саме. Так само є етнографічною дійсністю, що русини-рутени є українці так само, як волохи є румуни. Якщо якийсь русин не хоче визнавати себе українцем, це його особиста справа, але такий не має жодного права заганяти в свою кошару загал національно свідомих русинів-українців, не має права писати до Риму, що закарпатські русини не є українці, бо загал закарпатських русинів вже не раз признав себе і сьогодні признає себе українцями. Вже на сьогодні 63 церковні громади одностайно й документально заявили, що вони тому бажають належати до святої церковної єдности з Римським Престолом разом зі своїми братами греко-католиками, що в інших областях України, бо вони з ними одна віра і один народ.

3) Є безпідставним і грубо тенденційним твердження, що закарпатських греко-католиків тому не можна приєднувати до греко-католиків інших областей України, бо Закарпаття багатонаціональне. Найбільшою національністю після русинів-українців (76%) є угорці (14%). Але греко-католики угорці становлять десь біля 3%. Румунів греко-католиків є всього 5 громад. Ще цигани десь якісь записані греко-католиками. Між іншими національностями ніколи й не було греко-католиків. Тому якраз для греко-католиків русинів-українців є болючою трагедією, що Закарпатська єпархія ще досьогодні відокремлена від своїх братів по той бік Карпат, як також і те є трагедією, що Закарпаття як територія єдиної Української Держави якраз по церковній лінії вважається чужою територією для закарпатських русинів-українців як громадян України, у відношенні до Греко-католицької Церкви України, члени якої є з ними тої самої віри й тої самої народности. Українська Держава гарантує закарпатським греко-католикам, як і всім своїм громадянам, повну свободу совісти, тільки з церковного боку ще все є перепони, що закарпатські греко-католики ще не все мають свободи совісти, якої вони домагаються вже на протязі 3-х років свобідного існування після довгих ісповідницьких катакомбів. У катакомбах ми були разом, а у вільній Українській Державі нам ставляться церковні перепони, щоб ми не могли бути разом.

Легалізацію — свободу нашої Греко-католиць­кої Церкви ми вибороли тільки тому, що ми виступали разом з нашими братами греко-католиками, які живуть по той бік Карпат. Тепер, коли настала свобода, Церкву потрібно утверджувати також спільними зусиллями. Але окремі представники Мукачівської єпархії думають це робити не спільно, а через роздроблення. В біді нам було добре бути разом, а тепер комусь потрібно робити розкол і обзивати розкольниками тих, які виступають за святу церковну єдність. Читаємо в Псалтирі: «Як це добре і як це гарно, коли брати живуть разом» (Псалом 132, 1). Але окремі представники, які вважають себе християнами, замість цього продовжують ширити невгамовані наклепи, які походять тільки з ненависти. Це все доказуємо документально.

За прагнення до святої церковної єдности нас обзивають не тільки націоналістами, але навіть гіпернаціоналістами. Це все безпідставно і фальшиво, аби тільки казати щось гучного. Своє і своїх любити — це не тільки природній закон, але і Божі заповіді: головна Божа заповідь любови і 4-а Божа заповідь. Це підтверджують і через Святого Духа написані слова: «Хто про своїх не дбає, той віри відцурався; він гірший, ніж невірний» (І Тим. 5, 7-8). За те, що ми любимо своїх братів і по вірі, і по обряду, і по мові, нас ненавидять. Ми любимо своїх без ненависти до інших, без ненависти й до тих, які нас ненавидять за любов до своїх. Отже йде мова не про націоналізм і гіпернаціоналізм, але йде мова про додержання Божих заповідей. Хто може осмілюватись перепинати комусь додержання Божих заповідей? Так. В Мукачівський єпархії є християни, які за додержання Божих заповідей ставляться до нас із завзятою ненавистю і наклепами. Але цього ще не досить. За додержання Божих заповідей вони безпідставно і фальшиво ще й погрожують церковними канонами. Додержання Божих заповідей не можна кваліфікувати як зневаження і непослух щодо ординарія. Поборники святої церковної єдности не виступають проти ординарія, але ординарій якраз зате виступає проти них. Даремно вже два Апостольські Нунції просили всіх до витримки і зважености. З цього приводу першопричиною загального обурення і згіршення не можна вважати самих вірних. Все сталося настільки явним, що воно вже саме про себе говорить.

На днях розісланий по всій єпархії циркуляр за підписом ординарія, щоб законно, тобто важно і дозволено висвячених священиків треба вважати екскомунікованими і суспендованими. Приводиться канон 1459 Східнього Кодексу, приводиться безпідставно і фальшиво. Циркуляр написаний до священиків і семінаристів єпархії. Але він вже став відомим широкому колові вірних, які вже спонтанно неправді не вірять. Явна неправда сама себе осуджує і за її розголошення винуватий сам її автор, а не хтось інший.

Канон 748 Східнього кодексу передбачає таку ситуацію, коли ординарій однієї єпархії має право при відповідній рекомендації і на письмове прохання кандидата, який проживає (має доміціліум) на території іншої єпархії, висвятити на священика для своєї єпархії, коли довкола немає священиків, а в їхній не відчувають можливости і відповідної причини до висвячення. Так у Львівській Архиепархії висвячено 7 кандидатів на їх письмове прохання, які проживають на території Мукачівської єпархії, бо ординарій Мукачівської єпархії не відчував достатньої причини до їх висвячення, хоч доктор теології проф. о. Ортутаі Елемир на протязі року письмово твердив, що їх можна висвячувати, за що він готовий і перед Богом відповідати, бо вони не тільки в семінарії вчилися два роки, але й заочно під його проводом. Рекомендація авторитетного професора була достатньою для ординаріяту Львівської Архиепархії. Висвячені кандидати дістали право служити за дозволом місцевого ординарія або на прохання настоятелів церковних громад, де й близько немає священика, щоб хворі не вмирали без Святих Тайн, щоб діти не вмирали нехрещеними тощо. Але ординарій Мукачівської єпархії замість дати їм дозвіл по всій єпархії, безпідставно проголосив їх екскомунікованими і суспендованими для ще більшого згіршення й обурення. Тим часом вірні по селах організують спільні молитви і піст, щоб ласкавий Бог послав до них одного з нововисвячених.

Апостольській Столиці і нашому Президентові ще приводимо до ласкавого відома, що за церковну автономію виступають окремі антиукраїнські, антидержавні групи, до яких пристали з особистих амбіцій і з «християнської» ненависти до всього українського й окремі представники Закарпатської греко-католицької єпархії, які мають спільну мету: більше ізолювати Закарпаття від України. Якщо хтось став би на боці цих елементів у такій мірі, що це було би на шкоду загалові греко-католиків русинів-українців й інших національностей, які ставляться льояльно до України, то такий потерпів би шкоду на своїй репутації в очах всього народу України, перед Українською Державою. Греко-католики Закарпаття разом з усіма греко-католиками України на протязі довголітнього переслідування в катакомбах принесли криваві жертви в першу чергу за вірність і відданість Римському Престолові, за вірність Христовій Католицькій Церкві.

Слідують підписи Івана Маргітина і тридцяти трьох священиків Закарпаття

Христос рождається! Славіте Його!

У день Різдва Христового, 25 грудня і по-новому, і по-старому стилю 1989 року, як є тепер, поперше після довгих років наша Греко-Католицька Церква в Україні святкує, як рівноправна релігія, наші найщиріші привітання і найкращі побажання радісно шлемо Його Святості, нашому духовному Батькові Іоанну-Павлу ІІ з вдячністю за постійні молитви і батьківські піклування для нас, католиків східнього обряду. Блаженнішому Верховному Архиєпископу і Митрополиту Кардиналу Мирославу-Івану, справедливим і доброзичливим Представникам Радянського Уряду, як також і високим Представникам солідарних з нами зарубіжних урядів і громадян, всім достойним Синам і Дочкам святої нам Католицької Матері-Церкви, які щиро молилися і моляться за нас, єпископам, священикам, монахам і монахиням і всім вірникам усіх українських Греко-Католицьких Єпархій на чолі з Львівською Архиєпархією, Закарпатської Мукачівської Греко-Католицької Єпархії, а також сусідніх нам Єпархій Пряшівської і Гайдудорожської, всім синам та дочкам нашої рідної Батьківщини без огляду на релігійну чи національну приналежність.

В день радісного Різдва Христового, коли нарешті й ми, греко-католики — українці, угорці, румуни — як рівноправна релігія свобідно молимось і колядуємо, наші найщиріші привітання та глибоке признання і вдячність шлемо також всім християнам і нехристиянам, які в дусі християнської і людської справедливости і солідарности щиро і сміло виступали за нашу рівноправність, які в солідарності з нами, говорили і писали правду про нашу Церкву і викривали всю неправду, виношувану супроти Неї. Зокрема глибока наша вдячність і признання всім нашим православним братам, котрі подібно як священик Ґлєб Якунін і Григорій Едельштейн перед цілим світом виступали за нашу легалізацію, ризикуючи навіть своєю волею. Цим ці православні брати показали і показують живий зразок щирого братерства не тільки між нашими братніми Церквами, але також і між нашими братніми народами, вшановуючи свободу совісти і переконання, підтверджуючи принцип рівности.

Рівночасно Вифлеємська радість і радість від нашої духовної волі в першу чергу спонукує нас впасти на коліна перед Вифлеємськими яслами і скласти глибоку подяку Новонародженому Спасителеві за всі Його великі ласки, особливо за ласку витривалости аж до кінця не тільки духовних наших пастирів, але й мільйонної нашої духовної пастви, яка разом зі своїми пастирями героїчно витримала і найбільші випробування. Жива віра, жертвенність, героїчна витривалість і непохитність наших віруючих — це все виявилось першою умовою і запорукою нашої волі.

Схиляючи коліна перед Вифлеємськими яслами в дусі взаїмного всепрощення, прощаємо всім тим, які вважають себе християнами і нехристиянами, які поповнили супроти нас несправедливість, які занимали і помагали занимати наші прадідні храми, які насильством спричинилися до розділення віруючих, які всякою неправдою виступали і виступають проти нас. Ми всім бажаємо добра і ні з ким не хочемо ворогувати. Ми не хочемо нічого чужого, а щодо себе вимагаємо тільки рівноправности. Провірений факт, що на місцях є люди, які усяким способом стараються гальмувати процес легалізації нашої Церкви, усяким способом сіють ненависть і ворожнечу до українців-католиків, посилають фальшиві телеграми, фальшиві доноси аж в центральні інстанції, в центральні газети. Нас до жалю дивує те, що в центрах є кому вірити таким підлим фальшивкам. Як підтверджує центральна газета «Известия» від 20 грудня 1989 року, тим підлим фальшивкам повірило навіть і офіційне представництво Московського патріярхату, яке видало в світ заяву про те, що певні кола із середовища українців-католиків нібито проводять насильство над православними храмами і православними віруючими, погрожуючи навіть фізичною розправою. Ми заявляємо перед цілим світом, що це все є найпідлішою вигадкою. Цікаво, що всяким фальшивкам легко вірять і представники Московського патріярхату замість того, щоб видати заяву про варварське насильство над греко-католицькими храмами, духовенством і віруючими в 1946-49 роках. Той, хто відважується безпідставно вигадувати «погрожування фізичною розправою», той легко може і провести провокаційну розправу тактикою Нерона: скоєний злочин приписувати невинним. Сякі провокаційні злочини проводились і не в так далекій минувшині. Тому про це все попереджаємо і всю світову громадськість — бути чуйними на випадок всяких провокацій.

Біля Вифлеємської ялинки молимось за той Божий мир, який ангели звіщали над Вифлеємом, мир любови без ворожнечі, мир справделивости і демократії без хаосу і насильства, мир через дотримання культури демократії, коли і така людина вважається рівноправною, яка інакше думає, але далека від усякого несправедливого насильства, вшановуючи і не порушуючи права кожної іншої людини. Нас не потрібно боятися нікому, бо ми виступаємо за мир і за свободу совісти і переконання кожної людини, ми молимось і підтримуємо все те, що признається загальнолюдськими вартостями. Хто признає Бога, повинен признавати і людину, бо людина — це образ і подоба Божа. Любов до людини переноситься і на людську природню спільноту. Різдво Христове — це в першу чергу свято любови. Заповідь, яка зобов’язує любити і шанувати батька та матір; зобов’язує любити і шанувати все те, що батьківське, що рідне: батьківську добру традицію, батьківську рідну мову і культуру, батьківську рідну землю і рідний народ, що живе на батьківській рідній землі. На місійних територіях Католицька Церква добрі звичаї народу чи племени вводить навіть до церковного обряду. Тому проти Католицької Церкви виступає тільки той, хто виступає проти народу, хто геноцидом готовий знищити народ. Католицькій Церкві чужа всяка людиноневисницька ідеологія. Католицька мораль людиноненависника, агресора так і йменує, а того, хто себе захищає від агресора, протестує обзивати бандитом. Зафіксовано документально, що Католицька Церква виступала проти гітлерівського і всякого людиноненависництва і геноциду. Не можна обвинувачувати Церкву за євангельський принцип: кесареві — кесареве, а Богу — Боже. Кесареві кесареве, народньому закону загальнолюдських прав. Якщо під тиском терору і тиранії Церква не може явно сповняти Божі закони, то вона старається сповняти їх в підпіллі, в катакомбах. Несправедлива експлуатація людини людиною, від кого би вона не проводилась, Христова Церква вважає «гріхом до неба вопіющим».

На протязі віків Христовій Церкві приходилось переживати всякі політичні режими, але Церква завжди старалась підбирати такий «статус кво», який не перепиняв би додержання Божих і природніх законів. Негідна поведінка окремих членів ніколи не спростовує вартість добрих принципів.

Офіційне проголошення рівноправности нашої Церкви поступило при існуючім законодавстві, яке ми стараємось дотримувати, хоч інакше воно осуждене всіми нам відомими авторитетами і проектом нового законодавства як антиконституційне, яке включає в собі невідділення держави від Церкви із-за дозвільної реєстрації релігійних об’єднань. Нове законодавство про свободу совісти передбачає дійсне відділення держави від Церкви і підкреслює тільки явочну реєстрацію, а не дозвільну. Надіємося, що у компетентних людей буде стільки мудрости, щоб людська спільнота не йшла назад, а тільки вперед. Надіємося, що новий закон про свободу совісти буде на належній юридичній висоті, остаточно утвердить рівноправність нашої Церкви і відновить ієрархічну структуру Церкви на чолі з Блаженнішим Верховним Митрополитом Кардиналом. Християнській релігії притаманне постійне духовне оновлення. За це молимось і зробимо все, що є в наших можливостях, щоб доказати на ділі, що рівноправність нашої Церкви служить на більшу користь і суспільства, і держави. Правдиві віруючі католики є корисними членами як для Церкви, так і для суспільства і такі ніколи не підуть за окремими амбіційними чи кар’єристськими намірами. Ми молимось і благословляємо перебудову, оновлення нашого суспільного життя.

Нехай Христовий мир і Вифлеємське світло всіх нас просвітить!

Христос народився! Славіте Його!

З РІДЗВОМ ХРИСТОВИМ І НОВИМ 1990 РОКОМ!

Єпископи Греко-Католицької Церкви в Україні
+ Софрон Дмитерко в.р.
+ Іван Маргітич в.р.