Мелетій Соловій ЧСВВ

/ Закінчення /

Скільки разів у публіцистичній практиці спритних людей приходиться зустрітись із фактом, коли автор, однісінькою цитатою твору другого автора старається підперти свою тезу працею, яка фактично репрезентує антитезу. Видно, що існує ще доволі велика кількість безкритичних читачів, яких такою методою можна переконати.

Пані Рудницька в «Українському Житті» ч. 20 покликає собі на поміч о. М. Соловія, о. В. Поспішила та проф. Г. Лужницького. Першого з них, про що вже читачі переконані, Пані може сміло рахувати рупором та остоєю її тез. В моральному значінні передовсім. А що до других двох – це так легко не піде. Погляди проф. Лужницького широко відомі з його виступів і публікацій, і вони не мають нічого спільного з атакою на Верховного Архиєпископа пані Рудницької. Від о. Поспішила вона взяла дві лінійки газетної шпальти і підперла усю свою ненависницьку геростратівську творчість. Вона цитує о. Поспішила із брошури «Ди квест фор ди Патріярхат» що «мирянський рух ні трохи не причинився до позитивної розв’язки патріярхату, бо його акції не обдумані, емоційні і безконтрольні».

На щастя, в попередньому нашому журналі ми потрактували працю о. Поспішила об’єктивніше: ми навели його позитивні з нашого погляду тези, а також і ті, які були дискусійні. Ми приймаємо критику нашої праці о. Поспішилем, бо це його добре право. Але при тому наводимо ряд його тверджень, які аж ніяк не підпирають становища пані Рудницької, бо стоять в різкій суперечності з ним. Отець Поспішил:

1. Обстоює патріярхорівні права Верховного Архиєпископату і посилення помісної влади.
2. Обстоює поширення влади Верховного Архиєпископа на вірних українського обряду у всьому світі.
3. Оспорює територіяльний принцип у поясненні Римської Курії.
4. Оспорює облатинщення на територіях Східніх Церков.
5. Визнає, що постанови II Ватиканського Собору не діють.
6. Визнає правність Синодів УКЦеркви.
7. Заперечує неґативне становище кард. де Фюрстенберґа до Синодів УКЦеркви.
8. Критикує заступництво УКЦеркви на Папському Синоді Єпископів трьома митрополитами.
9. Видвигає, що Верховний Архиєпископ пропонував двом другим митрополитам зректися участи – але без результату.
10. Критикує політику Східньої Конґреґації супроти УКЦеркви.
11. Відкидає посвяту Східніх Церков в цілі договорення з Московським православ’єм.
12. Вірно і критично відображує обструкцію деяких єпископів що до політики Верховного Архиєпископа.
13. Пояснює позитивно релігійно-національне і політичне умотивування руху за патріярхат.

Ми не бажаємо зробити з о. Поспішила приятеля нашої організації, чи визнавця нашої програми. Ми говоримо про це що бачимо, і стверджуємо, що відклик пані Рудницької на дві лінійки о. Поспішила є грубим перекрученням дійсности.

В американських каледжах, на першому семестрі, у предметі логіки учать студентів про те, що не можна одною цитатою робити оцінки цілого твору, бо це не є науковий підхід. І усі пильні студенти першого семестру про це знають. Видно, що пані Рудницька була на першому семестрі вже дуже дуже давно…

Говорімо про усе, але думаймо про вартості в людині.

Автори, яких критикуємо, виключили з їхньої уваги факт,що на світі маємо людей різного калібру. Людей великих, яких з історії буття нашого народу ніхто не усуне, та людей маленьких, як і творену великими людьми історію пояснюють факторами заздрости й ображеної амбіції.

Маємо багато обвинувачень Верховного Архиєпископа у творенні конфліктів з Ватиканом. Замітним є факт приписання Верховному Архиєпископові повної вини за конфлікт, і відсутність бодай одного якогось натяку на те, що частина вини може бути по другій стороні – у Ватикані. Треба було б навести деякі документи спору, папські буллі, постанови синодальні, дещо із канонічного права й тоді щойно говорити про вину в конфліктах. Але того нашим опонентам зробити не можна, бо Апостольська Столиця має бути свята… Вина має бути по стороні того, кого їм треба морально зруйнувати без уваги на вимову фактів, характеристику подій, не говорячи про якісь моральні межі й вищі людські вартості.

Порівняльно напрошується питання – нащо ж усі ці нерозумні Морози, Дзюби, Сверстюки, розводять конфлікти з Радянською владою. Не краще було б їм зігнути хребти низенько, поцілувати московський патинок, дістати «джаб», «жалування» мешкання, дачу, волгу… і жити для свого добра ? Нащо ж тоді конфлікти розводили Кальнишевський, Мазепа, Шевченко…

Зрештою, – чи не варто б запропонувати пані Рудницькій переписати усю історію нашого народу на її «штиль»? Була б це – історія! І народ був би…

І твердженнях більш персонального спрямування автори Лапичак-Рудницька дорікають, чому Верховний Архиєпископ виступає проти Ватикану, коли практично Ватикан, завдяки його діялогові з Москвою, врятував його від смерті, зберіг йому життя і дав непогану кардинальську платню на прожиток. Це є ніби заключним акордом випадів проти Верховного Архиєпископа спрямованим уже не на політичні а на моральні вартості людини, мовляв, його визволили з неволі, а він так їм віддячується…

Такі твердження можуть вийти лиш із такої філософічної бази, яка ставить найвище ціну життя, ну і то добре життя. Тут повна іґнорація вищих, цілей життя людини, коли вона присвячує своє життя чомусь, працює для чогось вищого, або, як це можемо навести тисячі прикладів з недавньої нашої історії – посвячує своє життя, віддає своє життя за других, або за спільні цілі… Але даруйте. Говоримо до стіни, бо як одна філософія виключає другу, так одна людина виключає другу. Християнська чи ідеалістична філософія життя це одне, а філософія біологічної захланности – це друге. Людина духово низька, якої ціллю є лиш збереження її життя за всяку ціну, ненавидить вищих за себе. У приступі мізерної люті вона усіх прирівняла б до свого позему, щоб лиш рятувати свою істоту від низькости. І таку лють у неї можуть викликати різні події: відмова авдієнції, незапрошення за президіяльний стіл, або відтягнення суб’єкта від вим’я дійної корови…

В засліпленій заздрості вона зважується на очайдушні питання, чому то невдячний за визволення Кардинал не став звичайним споживачем італійських макаронів, а творить «конфлікти» з визволителями!

З невідомих причин обоє доволі публіцистично софістиковані автори не добачають перфідної інтернаціональної затії на зламання цієї одної людини. Коли не тортурами й приманами на засланні, то вигідним життям у Ватикані. Переочили вони й це, що коли одна людина живе для життя, а друга для якоїсь вищої цілі, то вони ніколи не будуть побратимами.

Всечесний Отче Професоре!

Я прочитав із зацікавленням Вашу статтю п.н. «Проти канібалізму в журналістиці», що була поміщена в «Укр. Житті» від 12-го грудня 1971-го року. Очевидно, що Вам вільно і треба було оборонятись перед неправдивими новинками про Вашу Особу, а особливо справити твердження про те, що Ви вибираєтесь перейти в цивільний стан, як про це писав «Гомін України». У Вашій апології, одначе, Ви покористувались невдалою зброєю, бо замість обороняти Вашу Достойну Особу, Ви взялись моралізувати та напоминати тих українських мирян-католиків, що нібито «прославляють своє ймення вуличними акціями та виступали у пресі», а також кидаєте громи на тих «непокликаних мирян та мирянок», що своєю діяльністю, як Вам здається «діють на шкоду Патріярхату». Очевидно, беручи під увагу недосконалість кожної людини на цьому світі, можна частинно зрозуміти Ваш вибух гніву, одначе, коли зважити, що Ви є людиною науки та ще й духовною особою, така поведінка, на мою скромну думку, є невідповідною, бо вона принижує Вашу гідність. А кромі того, я зовсім не бачу причини, чому б Ви у своїй обороні мали зневажати подвижників наших найкращих і найвищих церковних ідеалів, включно з тими мирянами, що відважно демонстрували, та з тими студентами, що для цієї цілі голодували. Бо всі вони стали на захист своєї Церкви, її історичних прав та Берестейською Унією забезпечених привілеїв і не завагались поіменно нап’ятнувати шкідників Української Католицької Церкви в її боротьбі за помісність та Патріярхію. На жаль, нашої Церкви – в цю скрутну годину – не піддержали ні оо. Василіяни, ні оо. Редемптористи, як Чини, хоч як знаємо, не всі оо. Василіяни схвалюють загальну поставу Проводу Чина до цієї важливої справи, але не відважуються на дію зі страху перед санкціями Вашого Проводу.

Може завдяки цій різкій поставі українських мирян-католиків у нашій Церкві зараз прийшло до згоди серед наших владик, бо вони врешті зрозуміли, що «голос народу – це голос Божий». Недавно відбувся 5-ий Синод і наша Українська Католицька Церква зробила поважний крок в напрямі самоуправи і помісности. А де ж були тоді оо. Василіяни? Можна ствердити, що Чин оо. Василіян нічого для цієї справи не зробив. Вони стали осторонь Української Католицької Церкви, Її життя та розвитку. А шкода, бо «жниво велике, а Женців мало». Як досадно, що саме недавно швайцарський кореспондент газети «Ді Вельтвохе» цитував слова Вашого Проводу з Риму, мовляв, запорукою розвитку Української Католицької Церкви є залежність від Конґреґації для Східніх Церков. Нас дивує і нам жаль, що в оо. Василіян вже немає настільки національної свідомости, щоб вони відкинули сервілізм чужим, а стали обучатись в любові до свого народу, Церкви і всього, що рідне. Мабуть цього вже у Вас, Отці Василіяни, немає і тому Ви чванитесь, що Ви є «воїнами самого Папи Римського». А нам здається, що тут нема чим чванитись, бо, якщо оо. Василіяни бажають стати носіями т.зв. «Чорного Інтернаціоналу», то колись, як Бог дасть, для них дорога в Україну буде замкненою. Цей Інтернаціонал для нас, українців, так само непотрібний, як і той, що його звуть Червоним. Бо цей Інтернаціонал, що йому зараз на ім’я «екуменізм з нез’єдиненими на терені Радянського Союзу» займаються не так забезпеченням свободи сумління для вірних на цих теренах, як радше договорюванням та політиканством з радянськими душогубами – і то коштом наших здобутків в лоні Української Католицької Церкви. Так, як це було за «католицької» Польщі, і таке саме плянують для нас і нашого народу – зараз в радянській дійсності, і в Польщі, і в Чехословаччині, в розсіянні – наші приятелі з Конґреґації для Східніх Церков. На доказ цього вистачить згадати тих 36 студентів богословії, що їх руками оо. Василіян усунула Конґреґація зі Семінарії лиш тому, що вони відважились вибрати за основу свого життя – вірність своїй Українській Католицькій Церкві передусім.

У своїй статті, Дорогий Отче Професоре, Ви заявляєте, що маєте до друку готову розвідку про Патріярхат та що в своїй праці Ви підходите до теми з історично-канонічного боку. Сподіємось, що Ви у Вашій розвідці прийдете до висновку про потребу патріяршого завершення в Українській Католицькій Церкві. Це було б опрокиненням заяв деяких наших «духовних» писателів в ЗСА, які твердять, що патріярхія нам не належиться, бо ми її ніколи не мали. Твердять таке саме і деякі оо. Василіяни. Також Ваша внутрішня інструкція п.з. «Василіянський Чин і справа Українського Патріярхату» йде по тій же лінії, відсуваючи потребу створення патріярхії «ад калєндас ґрекас». Це сором, що в добу великих подій оо. Василіяни зайняли позицію «моя хата зкраю» так начебто на оборону своїх прав треба було аж запрошення від Верховного Архиєпископа та Єпископського Синоду, в якому членами є також і Василіяни.

Мені здається, що без огляду на підхід, науковий, історичний, канонічний, чи який інший, про справу патріярхії рішають постанови Другого Ватиканського Собору, себто Декрет про Східні Церкви. Кодекс Східнього Права, що над ним вже так довго працюють правники Вселенської Церкви, якщо він взагалі колинебудь буде виготовлений, мусить опиратись на Декреті, а не навпаки.

Декретом про Східні Церкви Другий Ватиканський Собор визначив головну засаду і її треба стосувати і розробляти. Римська Курія – одначе – вважає, що Другий Ватиканський Собор «наробив шкоди» своїми декретами та постановами і тепер стараються це переробити собі до вподоби. І так Курія узалежнює патріярхію від перестарілого територіяльного принципу, хоч в добу переселення великих мас людей, розбудованої комунікаційної мережі, літаків, поїздів, автомашин, суспільства вже не є статичні, а порозкидані на взір нашого – українського – по всьому світі. І тому територія вже не є важливим атрибутом патріярхії, як колись, коли люди їздили на ослах, або ходили пішоходом. Навіть проф. Пужоль, відомий знавець цих справ, хоч і не зовсім нам прихильний, заявив, що ВЕРХОВНИЙ АРХИЄПИСКОП має юрисдикцію над усіми митрополитами та владиками Української Католицької Церкви, де б вони не проживали. Розуміється, що це все не є на руку тим нашим владикам, що не є здібні постояти за права своєї Церкви як цілости, а воліють безконтрольно рядитись у своїх удільних князівствах. Оо. Василіяни також користають із загального замішання та наче ображені дівиці – /ображені тим, що їх не запрошено до участи в обороні Української Католицької Церкви!/ проголошують свою пашківську републіку, але… в прямій залежності від самого Папи Римського.

Дорогий Отче Професоре! Не дивуйтесь, що миряни з недовір’ям ставляться до оо. Василіян, коли бачать їхню поставу до рідної Церкви. Під час коли світ висловлює свій подив для Ісповідника Віри, нашого Верховного Архиєпископа, Кардинала Йосифа VII, оо. Василіяни його зовсім зігнорували, хоч повинні були дати достойний приклад, як шанувати високого достойника своєї Церкви. Кажуть, що о. Павло Миськів, ЧСВВ, був навіть обурений, коли довідався про приїзд Верховного Архиєпископа з радянської неволі до Ватикану та мав навіть ужити невластивих слів, щоб висловити своє негодування. А якщо йдеться про патріярхію, то оо. Василіяни мовчать та недвозначно іґнорують цю важливу справу. Принайменше внутрішня інструкція оо. Василіян крім опрокинення та відсунення цеї справи не має нічого конкретного в собі. Вправді – в ЗСА, а радше в Ню Йорку, був з приводу ухвал 5-го Архиєпископського Синоду якийсь слабий відгук, але зроблено це з розрахунком, щоб не втратити «українського давнтавну», що на ньому опирається бюджет оо. Василіян і цілої Провінції та Чина.

Українські миряни не мають до Вас, Отче Професоре, довір’я тому, що Ви кинули на себе підозріння Вашими загадочними поїздками в Україну. Чого Ви туди їздили, хто інспірував Ваші поїздки, що це були за особливі місії – про це миряни-католики нічого не знали. І добре склалось, що редакція оцього журналу помістила звідомлення про Ваші поїздки, що було подане сучасними свято-юрськими льокаторами. Виглядає, що Ви не розмовляли виключно на приватні теми, коли висловлювались неґативно про нашого найвищого церковного Ієрарха, а позитивно про Ваш Чин. І тому ніхто Вам не винен в тому, що Вас таврують, А якщо йдеться про «Кропило», то вражає, що подробиці про особисті уподобання в їжі та напитках члена Вашого Чина, Всч. о. М. Дирди, що їх подало «Кропило», мусіли таки мати своє джерело у Ваших манастирських келіях та їдальнях. Їх не видумав якийсь злющий мирянин-цивіль. Подібних летючок, як «Кропило», було чимало, а всі вони мають той сам простацько-нікчемний стиль, а коли його порівняти з висловом о, Миськова, то можна снувати висновки про духове споріднення.

Вражає у Вашій статті, Дорогий Отче Професоре, те, що Ви відкликаєтеся до справи «посвяти Вашої карієри» через те, що Ви рішили поступити в манастирські мури. Виглядає, що Ви жалієте, що такий вибір зробили, бо через те Ви втратили життєві вигоди, приємності, і інші атрибути цивільного життя. Коли зважити Ваш «плач» з психологічного боку, то виходить, що не все є в порядку з Вашим покликанням, коли Ви ставите вище вигоди стану цивільного понад «досконалість» монашого сану. Та це є Ваша особиста справа, чому Ви так, а не інакше поступили. Але це ще не уповноважує Вас вимагати недоторкальности для Вашої особи, якщо йдеться про справи, що дорогі всьому українському католицькому суспільству. Все інше – це Ваша особиста справа. Можете бути певні, що ніхто з мирян Вас судити не буде, якщо Ви рішили залишити Чин, та перейти в стан цивільний, чи деінде. Ми, одначе, будемо судити Вас за «закопаний талант», Вашу інертність та неґативну настанову до ідейних борців за справи Української Католицької Церкви. Чомусь Ви мовчите, порпаєтесь в історії та оплакуєте те, що діється в Україні. Про це все не знав світ і добре зложилось, що Верховний Архиєпископ та два наші Митрополити про це заговорили на форумі Католицької Церкви. Але українці-католики про переслідування Української Католицької Церкви знають дуже добре і годі це пережовувати до нескінчености. За те треба і пора стати в обороні віри наших батьків, стати на захист Української Католицької Церкви в Її сучасному змаганні. Для цього потрібно кожного українця-патріота, без огляду на те, чи він владика, монах, світська людина, чи хтонебудь інший. Для цього змагу потрібно і Вашого таланту. Можливо, що норми Чину оо. Василіян завузькі для індивідуального росту деяких членів Чина. Хто знає, чи цивільний стан – Дорогий Отче – не дав би Вам кращої нагоди використати Ваш талант та решту Вашого життя для добра Церкви і Народу.

Але це також Ваша особиста справа.

З глубокою пошаною д-р Євген Ґіль –
39 Вашінґтон, Д.К.

У звязку з друкованим у ч. І /рік 1968/ нашого журналу матеріялу в розділі «Документи нашої доби» п.н. «Рапорт Николая, Архиєпископа Львівського і Тернопільського» Редакція має кореспонденцію від о. др. М. Соловія, в якій він стверджує, що

1. в публікації його вислови подані односторонньо й перекручено,
2. в публікації немає того, що говорили його співбесідники,
3. Редакція заподіяла йому моральну кривду цією публікацією,
4. вимагає від Редакції вияснення.

Редакція вияснює, що:

1. вона опублікувала матеріял в такому вигляді як його одержала, без змін і поправок, зазначуючи для читачів, що «автор рапорту пояснює події із власної точки бачення».
2. у матеріялі не було подано аргументації співбесідників о. др. М. Соловія, як також і не подав її для Редакції о. др. Мелетій Соловій.
3. Редакція надрукувала згаданий матеріял інформативним порядком в заінтерисуванні ініціяторами, керівниками, аранжовкою, розмірами й наслідками відвідин у Львові, а не особами, які поїздки до Львова відбували, або відбувають.
4. Коли хтось із наших читачів зрозумів ціль публікації рапорту інакше, то зрозумів її неправильно. Редакція слідкує, і розцінює факт поїздок до Львова, /а не зміст рапорту/, з аспекту єдности нашої Церкви, а не з аспекту персональних симпатій.

Його Високопреосвященству Високопреосвященому Архиєпископу Алексею,

Управителеві Справами Московської Патріярхії

РАПОРТ

Николая, Архиєпископа Львівського і Тернопільського *)

 

Ваше Високопреосвященство!

Маю шану повідомити, що 28 квітня 1966 року, коло год, 16-тої відвідав мене; в товаристві настоятеля Свято-Миколаївської церкви і львівського благочинного протоієрея ЮРІЯ ВАНЧИЦЬКОГО, закордонний гість, священик-монах греко-католицького ордена Василія, МЕЛЕТІЙ СОЛОВІЙ, доктор Богословії і історичних наук, парох церкви св. Юрія в Нью-Йорку, де він під теперішний час живе.

Священик-уніят, Мелетій Соловій, бажав мене зустріти і я прийняв його в приявности священиків-членів Епархіяльної Управи, які ще були на праці, а саме епархіяльного секретаря, протоієрея НИКИТИ ПАВЛУСЮКА і Львівського благочинного Юрія Ванчицького. Всі згадані особи взяли, участь у розмові зі священиком-уніятом, Мелетієм Соловієм.

Розмова була свобідна, непримушена. З розмови з нашим гостем ми довідалися, що він родом з Галичини, із селян. Монаший чин він прийняв в уніятському манастирі в Бучачі /Тернопільської області/. Опісля студіював у Відні й у Римі. В нього два докторати: віденський – з історичних наук, і римський з Богословії. Цікавится він також справами Літургії. Цій темі посвятив книгу яку обіцяв нам прислати.

Орден Василія, що його осередок є в Римі, часто висилав його закордон в манастирських справах. Так він відвідав Англію, Палестину, Ізраїль і Сирію, Константинополь /Істамбул/ де був гостем патріярха Атенаґораса. Тепер він прибув до нас, щоби на місці пізнати церковне життя православних, бо закордоном, згідно зі словами священика Соловія, ходять різні поголоски і тому він /а треба розуміти, не так то він, як орден Василія/ хотів би все побачити і почути, щоби мати безпосереднє уявлення як проходить церковно-релігійне життя у CPСP, а головно на території Західньо-українських областей і його враження, як він заявляє, найкращі.

Він жалів, що прибув до Львова з деяким запізненням і не міг взяти участи в торжественному богослуженні у свято-юрському катедральному храмі на Воскресення 24 квітня ц.р. Але мав щастя бачити ту залю, де відбувся обід православних владик і духовенства в гостинниці «Інтурист».

Священик Мелетій Соловій накреслив деякі сторінки церковно-релігійного життя. «Перше, що нас найбільше турбує – говорив священик Соловій – це великий упадок релігійности закордоном. На приклад, майже ніхто з молоді не йде в духовну семінарію. В духовних семінаріях Канади є по 5 – 6 студентів-богословів. В деяких єпархіях немає ні одного студента. Ми просто стоїмо перед катастрофою – говорив священик Соловій. В уніятській єпархії і між духовенством є дві течії – «прогресивних» і «консерватистів». До консерватистів зараховуються, головним чином, давнє уніятське духовенство з Кардиналом Йосифом Сліпим і Архиєпископом Іваном Бучком у проводі. До «прогресистів» – що звучить справді парадоксально – Орден Василіян. «Консерватисти» – говорить священик Соловій – дуже відстали від життя, не тільки політичного але й церковного. Вони живуть ще справами і настроями, що мали місце в 1939 році. Та в міжчасі життя пішло вперед і – якщо коли-небудь в майбутньому зачнеться поважний річевий діялог між католицьким заходом і православним сходом, на всякий випадок ні Кардинал Йосиф Сліпий, ні Архиєпископ Іван Бучко в цьому діялозі участи брати не будуть.

Сам священик Соловій дуже вдоволений, що міг побувати у нас. Виявляється, що тут немає такого релігійного занепаду, як про це говорять-закордоном і торжественний ювілей 20-літнього об’єднання католиків з російською православною церквою є найкращим цього доказом. Треба визнати, що думки і твердження священика-уніята Мелетія Соловія досить здорові, ми не завважили в них і тіні релігійного фанатизму, чи національного шовінізму. Провідна думка його стверджень – це розумний гуманізм, гуманізм спільного мира і співпраці.

* Для інформації наших читачів ми надрукували текст повищого документу, переложеного з російської на українську мову. Хоч читачі мусять догадуватись, що автор рапорту пояснює події із власної точки бачення, то все ж таки вони мусять об’єктивно оцінити значення цієї і подібних їй подій в світлі розбиття нашої церковної єдности. Не знаємо чи вірно в рапорті відображені інтенції Чина Св. Василія Великого, але коли йдеться про дискредитаційні заміри супроти Верховного Архиєпископа і Преосв. Івана Бучка,то в тому сумнівів не буде. Немає також сумніву в тому, що в сучасній політиці «діялогу між католицьким Заходом і православним Сходом» Чин Св.ВВ, який тепер залежний не від української найвищої церковної влади а прямо від Східної Конґреґації, запропонував свої услуги.

За моральну базу в цій історії служить факт, що хоч о. др. М. Соловій політично спізнився на торжество двадцятиліття «возз’єднання» Української Греко-католицької Церкви з Російською Православною Церквою, то дипломатично аранжерами вимушено на ньому примирливе до цього факту становище.

В цілому ця подія залишиться болючим епізодом в ряді заходів на розбиття і знищення нашої Церкви не тільки тут на еміґрації, але вже і її останків на рідній землі.

 

Див. також “Вияснення Редакції“